Розділ 9 - Вона була бійцем.
Світло проникло крізь вікно, коли я відкрив повіки, які ще були трохи важкими. Я розсіяно дивився в цю незнайому кімнату, аж поки моя свідомість нарешті не нагадала мені події вчорашнього дня…
"Точно… я в іншому світі. Якщо озирнутись, то це був справді метушливий день."
Мене втягнули у призов Героя, я вивчав історію іншого світу, дивився на місяць із Демоном, яку я не розумію, був “викрадений” цім ж Демоном в безцільну подорож і сам не помітив, як заснув. "Арее?" Якщо відкинути сам початок, хіба більшість хаосу сьогодні не спричинила саме міні-кастела? До речі, я взагалі не пам’ятаю, як повернувся до своєї кімнати. Цікаво, скільки я проспав у своєму ліжку?
— Я повернусь, добре?
Давай ще раз перевірю, що я знаю. Це маєток герцогині Лілії Альберт, яка зараз опікується нами, і резиденція її людей. Коротше кажучи, та Демон — чужа для цього маєтку. Важливо повторити ще раз: вона чужа для цього маєтку. Ця маленька дівчина-Демон справді поводиться як їй заманеться.
Але чи варто мені сказати Лілії-сан та іншим, що вчора тут була Демон порушниця? Хоч я ще й не звик до здорового глузду цього світу, але легко уявити, що вторгнення в резиденцію герцогині — це велика проблема. Якщо вірити її словам, Куро проникла сюди незаконно, бо хотіла мене побачити. І мене вона не поранила. Я просто трохи отримав психологічну травму від міні-кастел.
У такому разі, навіть якщо це дуже проблемно… інтуїція підказує мені, що навіть якщо я доповім і тут посилять охорону, Куро все одно з’явиться з тією ж безтурботною усмішкою, що й вчора вночі. Якщо так… може, поки просто спостерігати? У будь-якому разі, вона не схожа на погану дівчину, і я їй ще й зобов’язаний за те, що вона допомогла мені, коли я загубився.
Але… є шанс, що з самого ранку мене вже запитають про вчорашній шум…
Щойно я про це подумав, у двері постукали, і повідомили, що сніданок готовий. Поки що я вирішив відкласти думки про Куро на потім і вийшов із кімнати, прямуючи до їдальні.
Наш сніданок був простим у західному стилі, але до нього подавали чисто білий хліб. Мені пояснили, що в цьому світі є звичай їсти білий хліб як першу страву нового року. Я не знаю, як вони досягають такої білизни, але на смак він був як звичайна булочка з маслом.
— Всі добре спали вчора?
— А, так.
— Я теж дуже втомилась учора, тож одразу заснула.
— ……
Почувши раптове запитання Лілії-сан, у голові з'явився образ мене, який вчора голосно кричав, і я не зміг швидко відповісти.
— …Кайто-сан?
— А, я трохи дивився на місяць на веранді перед сном.
— Так, вчора була справді прекрасна місячна ніч, правда ж? Я теж насолоджувалась нічним вітром — це була дуже спокійна ніч, гідна 30-го дня Небесного Місяця.
— …Т-так, ви праві.
Арее? Спокійна ніч? Дивно… невже кімната Лілії-сан настільки далеко, що вона не чула моїх криків? Відчуття, ніби ми говоримо про різні речі…
Перш ніж ця думка встигла сформуватись, заговорила Кусунокі-сан.
— До речі, сьогодні в цьому світі Новий рік, так? Чи є якісь особливі традиції?
— Дай подумати… У людей заведено перші три дні нового року проводити вдома, не виходячи. Після цього буде новорічне святкування. Є також регіональні відмінності, але—
Схоже, у цьому світі є звичай, схожий на японські санґанічі, коли більшість закладів зачинені. А потім, як пояснила Лілія-сан, буде подія на кшталт шінненкай, де отримують Благословення Богів.
Благословення Богів — це подібний до хацумоде ритуал, коли люди просять у богів здоров’я та покращення, відвідуючи храми, і він відрізняється залежно від регіону та божеств, які там керують.
(П.П санґанічі — перші три дні нового року; шінненкай — новорічна зустріч; хацумоде — перше відвідування храму; традиції, як в аніме)
— Наприклад, тут, у столиці, де храми керують “здоров’ям” і “законом”, зазвичай просять благословення на здоров’я і мир у новому році. А в районах, де храми керують “родючістю”, можуть просити багатий урожай. Але, навіть так, особисто зустрітись із богинями можуть лише королівські особи та дворяни, тож це радше як звернення до священників.
Кажуть, що більшість людей отримує благословення, хоча це також залежить від сили їхньої віри. Але це лише звичай людської раси — до богів і демонів він не застосовується.
Боги зазвичай проводять цей день у молитві до Бога Творця, і навіть не їдять їжу.
У перший день нового року, демони кажуть, беруть лише одну визначену страву як знак подяки одному з Шести Королів.
— До речі, ви, мабуть, уже знаєте, але Луна дотримується звичаїв демонів.
— Е? Луна-сан, ви демон!?
— Відповідаючи на питання Хіни-сан, можна сказати, що так, а можна сказати, що ні.
— Якщо простіше, я напівлюдина-напівдемон.
Ми здивувалися раптовим словам Лілії-сан, але сама Лунамарія-сан відповіла так, ніби це було абсолютно природно. Схоже, у цьому світі, де демони й люди живуть у мирі, змішані раси — не рідкість.
— Якщо точніше, у мене чверть крові людей і ельфів, і половина — демонської. Тому є сліди ельфійської крові в моїх вухах.
— Ого~
Сказавши це, Лунамарія-сан відкинула волосся, щоб ми могли побачити її вуха. І справді, вони трохи загострені, але не такі довгі, як у ельфів, яких я уявляв.
Зрозуміло. Можна сказати, що це світ, де змішання рас дуже поширене. Насправді Лунамарія-сан виглядає як сукупність різних “інших світів”.
— Я чула, що люди з інших світів зазвичай чутливі до теми змішаних рас, але приблизно третина тих, хто працює в цьому маєтку, є змішаними, і це тут дуже звично.
Схоже, вона помітила наше здивування, тому Лілія-сан усміхнулась і пояснила, що це нічого незвичайного. І справді, навіть в фентезі-історіях часто є дискримінація напівкровок, тож у мене, мабуть, був упереджений погляд. Треба це виправити, щоб не бути грубим.
До речі, Лілія-сан — чистокровна людина, але вона з гіркою усмішкою сказала, що не знає своїх предків.
— …Ну, причина, чому Луна проводить Новий рік за звичаями демонів, проста. Луна, ти сьогодні щось хотіла сказати?
— Уся ця їжа, яку я приношу в ім’я шанованого Володаря Підземного Світу!
— …До речі, ця їжа спочатку мала приноситись від імені будь-кого з Шести Королів…
— …А…
— До речі, цього року існує 67 різних видів підношень, що подаються в ім’я Володаря Підземного Світу…
— Досить. Луна, тобі не потрібно пояснювати це далі.
Лілія-сан каже це з втомленим виразом обличчя, поки фанатично налаштована Лунамарія-сан захоплено відповідає.
Та їх так багато!? Різних видів підношень! А, точно, у демонів же багато різних підвидів… Мабуть, у них є речі, які одні можуть їсти, а інші — ні, тож, можливо, це враховано? Хоча мене трохи лякає те, що Лунамарія-сан вивчила всі ці різновиди підношень Володарю Підземного Світу…
Коли ми закінчили сніданок і знову слухали розповідь про цей світ у тій самій кімнаті, що й учора, Лілія-сан раптом ніби щось згадала.
— А, я забула згадати… Пізніше всі ви отримаєте пряме благословення від Богині, як і дворяни та члени королівської родини. Це, мабуть, тому що Герої схильні до ендемічних хвороб, тож вам гарантовано дається благословення здоров’я.
Я не знаю, чи існує в цьому світі поняття імунітету, але це правда, що ми живемо в іншому середовищі й кліматі, тож навіть просто почувши назву “благословення здоров’я”, розумієш, що це важливо. Насправді я не хочу бути тим, хто потрапив в інший світ і помер від епідемії.
— Можливо, краще, якби пані отримала благословення “Любові” або “Шлюбу” хоча б раз?
— …Луна, ти… ти ж розумієш, що кажеш?
— …Аааа! До речі, ви ж уже це зробили— Ґуфуааах!?
Що щойно сталося?
Поки Лунамарія-сан говорила, Лілія-сан підвелася, і мені здалося, що вона з блискавичною швидкістю вдарила Лунамарію-сан у сонячне сплетіння.
Чесно кажучи, здавалося, що рука Лілії-сан просто зникла, а Лунамарія-сан впала на коліна, тримаючись за живіт…
— …Ти щось сказала?
— …Я-як і очікувалось від… пані… ваші навички не ослабли…
Коли Лілія-сан промовила це з лячною усмішкою, Лунамарія-сан, здається, взагалі нічого не засвоїла. Ми троє тихо переглянулись і подумали, що ці двоє справді дуже добре ладнають.
— …Ви це бачили?
— Ні, я взагалі нічого не бачив.
— Може, Лілія-сан насправді дуже сильна…
Ми шепотілися про те, що щойно “бачили”… тобто те, чого ми ніби й не бачили.
— Гей, ви ж справді— Хяаа!?
— !?
— А, ні, це не те, про що ви подумали! Щойно це було, ем, еее…
Дивлячись на її різкі рухи кулаком, у які важко повірити для леді герцогського дому, ми інстинктивно трохи відсахнулися.
Лілія-сан поспішно повернулась до нас і почала пояснювати:
— Я… я колись працювала в лицарському ордені… і трохи вивчала бойові мистецтва… еее…
— До того, як отримала титул, пані була “командиром підрозділу” другого підрозділу Королівського лицарського ордену.
— Ееееее!?
— Я ж сказала, навіщо ти додаєш зайву інформацію!?
Я думав, що вона витончена і благородна герцогиня, але виявилось, що вона ще й майстриня бою.
І тоді, ніби у відповідь на те, що її вдарили по слабкому місцю, Лунамарія-сан з підступною усмішкою вирішила підкинути ще інформації.
— …Якщо я правильно пам’ятаю, Лілія-сан належить до королівської родини, так? Тобто ти боєць, га…
— Кайто-сан!? Н-ні, мама казала мені вивчати і літературу, і бойові мистецтва, тому я була там лише недовго!
— …Тобто ви стали командиром за такий короткий час? Це ж круто, ні?
— І Аой-сан теж!? Н-ні, це через моє дивне походження, мене просто дуже швидко просували…
— …До речі, завдяки її бойовим навичкам її знали як “Біла Роза Валькірія”. Якщо пояснити це конкретніше — вона могла самотужки знищити бандитську групу лише на коні, а навіть натовп монстрів перетворювався на криваву бійню… Швидкість її підвищення по службі справді виняткова.
— Луна!
— …Лілія-сан може виявитися страшною людиною…
— Хіна-сан!? Ви все неправильно зрозуміли! Це просто люди навколо перебільшили історії! Будь ласка, не дивіться на мене з таким страхом!
На відміну від Лілії, яка була в паніці, Лунамарія-сан явно розважалась і продовжувала підливати масла у вогонь. Але оскільки вона прямо не заперечує і при цьому панікує… це, мабуть, не перебільшення, а правда.
— До речі, вперше я зустріла пані на щорічному турнірі лицарського ордену королівства.
— Луна… будь ласка. Прошу, не говори про це.
— Я тоді ще "прикидалася авантюристкою" і випадково зайшла до столиці подивитись турнір. Це було вражаюче — дівчина лише 14 років перемагала всіх своєю прекрасною фехтувальною технікою.
— Припини… припиниии… це те, про що не говорять іншим…
Чомусь у Лілії-сан є дуже темне минуле — вона буквально вчепилась у Лунамарію-сан, благаючи зупинитись, ніби ролі господаря і підлеглого перевернулись.
Чесно кажучи, мені її шкода… але я не можу нічого сказати, бо мені навіть цікавіше слухати, ніж співчувати. Вибач, Лілія-сан.
— Але її противником був уже ветеран лицарів! Коли меч пані був зламаний ударом у 5-му раунді… глядачі, включно зі мною, подумали, що це поразка пані.
— …Це не так… це просто був азарт новачка…
— Але в той момент пані одразу відкинула меч, і дерев’яний тренувальний меч, який був спрямований зверху вниз, “був розчавлений між двома її кулаками, вкритими магічною силою!!”
— Е?
— Без жодної паузи вона кинулась у груди свого противника в обладунках і одразу почала атаку! Вона вже не виглядала як людська дівчина. Ніби вона перетворилась на Оґра, випускаючи шквал ударів, що ламали броню ворога, і здобула перемогу.
— Еееееее!?
— Проооошу… припиніть вже… серйозно…
— Коли я побачила, як пані піднімає кулак із сяючою усмішкою… я подумала: "Я хочу служити їй."
— Ааааа…
Лунамарія-сан, яка розповідала історію з сяючим виразом обличчя, виглядала так, ніби раптом стала значно молодшою? Лілія-сан закрила обличчя і впала на стіл, її вуха почервоніли.
Лунамарія-сан… ти справді безжальна. Можливо, з мого боку було грубо просто слухати цю героїчну історію і навіть не допомогти їй, але ця прекрасна жінка настільки зніяковіла, що її обличчя стало яскраво-червоним, і я мимоволі подумав, що це дуже “Мило”.
— …Ти помиляєшся… це був просто порив моменту…
— До речі, цей момент також зламав “наміри її потенційного нареченого”, якого тоді вибрали її батьки, і після цього було вирішено, що розмови про заручини більше ніколи не підніматимуться.
— ……….
Я втратив дар мови. Перестань уже, Лунамаріє-сан! У Лілії-сан не залишилось життєвих сил!? Вона вже майже плаче!
У цій мовчазній кімнаті я міг лише чути, як Лілія-сан бурмоче “Це не так…”, а Лунамарія-сан чомусь подивилась на мене і показала в бік Лілії-сан, яка лежала на столі.
Е? Що? Ти хочеш, щоб я зробив “післяслово” за тебе? Яке безглуздя!? Чому Кусонокі-сан і Юдзукі-сан теж на мене дивляться? Я ж сказав, що це неможливо, це надто абсурдне прохання в такій ситуації!?
Але… все ж. Без сумніву, це повністю вина цієї безкорисної служниці, але мені теж трохи соромно, що я не зупинив цю розмову посередині. І як слабохарактерний дурень, який не може протистояти тиску мовчання і більшості, у мене не залишилось вибору.
(П.П Кайто спочатку називав її “dameido” — “безкорисна служниця”.)
— …Е-ем, Ліліє-сан?
— …Ууухх… Кайто-сан… Це не так. Я не “жінка-боєць, яка не проливає ні крові, ні сліз”… і не те, що “шипи Білої Рози гострі як ікла дракона”… це не так…
А, схоже, її, мабуть, дуже дражнили в минулому… і вона вже травмована. Її очі, якими вона зараз дивиться на мене в пошуках підтримки, дуже милі… Ні! Ем, не відволікатись, не відволікатись…
— Я-я зрозумів! Все добре, ми просто трохи здивувались, ми не думали, що Лілія-сан — це тип людини, яка безрозсудно застосовує силу!
— С-схлип… справді?
— Звісно! Ми ж говоримо про історію, яка сталась, коли вам було 14, так? Це ж перший турнір у такому віці, тому цілком природно, що ви билися з усіх сил. Просто це була комбінація збігів, і ви в підсумку перемогли…
— До речі, вона змогла отримати “друге місце” як остаточний результат турніру.
Перестань уже додавати зайву інформацію і просто замовкни, ти безглузда служнице!
— У-у будь-якому разі, ми знайомі лише день, але я знаю, що Лілія-сан добра, і я не знаю, що було тоді… але я не боюся Лілії-сан лише через минулі події.
— Уууухх… Кайто-сан…
Я-я впорався з “прикриттям”? Гей, що за великий палець, безглузда служнице!?
Мене дратувало, що Лунамарія-сан дивиться на мене так, ніби я добре впорався, після того як змусила мене прибирати її безлад, тож я вирішив трохи змінити напрям розмови.
— …Якщо вже так. Знаєте… Ліліє-сан, а хіба це взагалі ваша вина?
— …Е?
— …Га?
— Розумієте, у кожного є один-два епізоди з минулого, про які не хочеться, щоб хтось знав. І це точно жахливо — так радісно розповідати про це іншим, правда ж? Я не думаю, що це те, за що можна просто вибачитись і забути.
— Е-ем, Міяма-сама? Міяма-сама?
— …У такому разі, якщо є такі негідники, то саме ви маєте їх судити. Лілія-сан, можливо, добра людина, але в такій ситуації, я думаю, можна їх як слід покарати.
— …Це справді так.
М’яким якомога голосом Лілія-сан підтвердила, що це взагалі не її вина. Сльози Лілії-сан зникли, а натомість обличчя Лунамарії-сан стало блідим. Але, чесно кажучи, вона просто отримує по заслугах.
— Ем, вибачте. Схоже, я трохи переїв за сніданком… тож піду трохи прогуляюсь, а потім ми ще поговоримо… Кусонокі-сан, Юдзукі-сан, чому б нам не оглянути маєток?
— …Ти маєш рацію.
— Погоджуюсь.
Лілія-сан намагається не робити нас нервовими — здебільшого тому, що ми самі боїмося того, що зараз станеться. Тому вона намагається якомога менше злитися при нас.
Швидко завершивши розмову і спеціально покликавши Кусонокі-сан і Юдзукі-сан, ми вийшли з кімнати. Краєм ока я бачив, як Лілія-сан підводиться зі свого місця, а обличчя Лунамарії-сан стає з білого синім.
— Е-ем, я буду вас супроводжувати— “А, ми вже запам’ятали дорогу, тож провідник не потрібен.”—!?
— …Лу~на~
— Хііі!? П-пані… е-еем…
З глибин пекла ніби пролунав лячний голос, але я не озираючись вийшов із кімнати. За мить я почув крик, ніби когось атакував хижак, але чий це був голос — я не знаю, мабуть, мені просто здалося.
Дорога Мамо, Тату — Лілія-сан дуже добра і мила людина. Але — вона була бійцем.
І це не якийсь там прапорець. Я просто не хочу лякатися.
.
.
.
(П.П Ну що ж F Лунамарії, сама винувати аххаха)