Розділ 89 - Я зустрів Короля Світу
На невеликій відкритій галявині, на краю Лісу Духів я присів на коріння великого дерева й відкрив бенто, яке зробила для мене Зіг-сан.
— Ого…!
Усередині був простий сендвіч та кілька легких закусок. Виглядало це надзвичайно апетитно, але водночас якось по-дівчачому мило.
"Гадаю, цього й слід було очікувати від Зіг-сан. Скибки хліба були акуратно обрізані від скоринки, а самі сендвічі нарізані зручними шматочками, якраз на один укус."
"Щодо начинки… Цікаво, що це? Я розрізняю якісь овочі, схожі на салат, і можливо, врахувавши що я хлопець і не надто запеклий любитель зелені, вона також поклала сендвічі з м'ясом усередині."
На вигляд воно нагадує курятину, але… що це за м'ясо насправді, сказати важко. Зрештою, після тієї сутички з тираном-черв'яком… Коротше кажучи, відколи я, сам того не підозрюючи, уплів шашлик із гігантської гусені, до тутешнього м'яса я став ставитись з деяким побоюванням.
Ні, навіть якщо те м'ясо гігантського хробака виявилося звичайною зміятиною, мені все одно було б важко його їсти, як і на Землі. Але для жителів цього світу це може бути цілком буденним інгредієнтом.
У будь-якому разі, воно вже приготовлене, і я без поняття, що це за м'ясо, тож просто краще не замислюватися… А оскільки в мене погане передчуття, то й про інші інгредієнти розпитувати не варто.
Прогнавши ці думки й спрямувавши розум у безпечніше русло, я взяв сендвіч і відкусив шматочок.
— ……Смакота.
Цей сендвіч не виділяється чимось карколомним — нічим таким, що змусило б мене зірвати із себе одяг і закричати "Неймовірно!", — але з кожним укусом старанно приготоване м'ясо тане в роті, наповнюючи його ніжним смаком.
Це не схоже на їжу з вишуканих ресторанів чи чогось подібного. Це радше нагадує домашню страву, у якій виразно відчуваються турбота та затишок… Смак, який мені справді до душі.
Згодом я перейшов до інших закусок.
Мабуть, розраховуючи на те, що я їстиму руками, вона дбайливо нарізала кожну закуску зручними шматочками на один укус і настромила на дерев'яні шпажки, аби їх можна було легко брати однією рукою.
Поки моє серце наповнювалося теплом від звичної детальності та уважності Зіг-сан, я якраз збирався обрати, яку закуску спробувати першою, як дещо привернуло мій погляд.
— Мінібургерні котлетки……
Схоже, котлети для бургерів дісталися й цього світу, і вигляд шпажки з маленькими бургерними котлетами викликав у мене сплеск дитячого захвату.
Я знаю, що це трохи ніяково — поводитися як дитина, але… не буде перебільшенням сказати, що бургерна котлета — це моя найулюбленіша їжа у світі.
Я пригадую, як Зіг-сан одного разу запитала мене про мов улюблену страву, і я розповів їй про ці котлети. Схоже, вона все-таки запам'ятала.
Я взяв шпажку з мінібургерною котлетою й відправив її до рота. Вона виявилася простою, без соусу чи додатків.
Як на мене, базова котлета з сіллю та перцем — найкраща. Не пам'ятаю, щоб я часто їв котлети з соусом деміглас, коли обідав десь у закладах.
Саме тому я можу впевнено сказати, що котлети, приготовані Зіг-сан, — мої улюблені.
"………………"
"Смачно… справді смачно."
Ніжна, злегка хрустка текстура, сік, що наповнює рот, і прості приправи сіль та перець — усе в цій котлеті підкреслює смак м'яса, роблячи його настільки насиченим, що воно ніби просочує кожну клітинку тіла.
"Ах, ось воно… це саме те, що я так люблю."
Повільно смакуючи котлету, мої очі трохи зволожуються, а хвиля ностальгічних спогадів накриває мене з головою.
— "Кайто, ну як тобі? Мамина котлета смачна, правда!?"
— "Ну, мамо… Окрім котлет, твоє куховарство, м'яко кажучи, не вражає."
— "Ууугх… Ууухх… Здається, я й справді не дуже вмію готувати."
— "До речі, тато днями казав: "Якби не її куховарство, мама була б ідеальною жінкою…""
— "Чекай-но секунду, любий!? Тц, він що, утік!? Гей, ану зупинися!!!"
Мама геть не вміла готувати, правда ж? Вона була такою неуважною, що інколи навіть обпікалася й неправильно тримала ніж. Пам'ятаю, як у дитинстві я щоразу нервував, коли вона поралася на кухні.
Вона взагалі не вміла готувати складних страв і часто плутала кількість приправ…
Але попри все це, їжа, яку вона завжди подавала з посмішкою — гордо випнувши свої маленькі груди, — завжди була такою теплою…
Я трохи занурився в ці спогади про минуле, коли, перш ніж я встиг усвідомити це, переді мною з'явився дух, який допитливо витріщався на моє бенто.
— …Хочеш?
"……….!"
Коли я запитав її, подумавши, що вона, можливо, хоче скуштувати мого бенто, я подивився на неї, і дух… ні, усі духи довкола заповзято закивали головами.
"Х-Хмм. Що ж мені робити? Навіть якщо кожен із них з'їсть лише крихітний шматочок, їх тут так багато, що я не певен, чи зможу поділити все порівну."
"Але якщо я дам їжу лише кільком дітлахам, інші почуватимуться обділеними… Хммм."
— …А, точно. Якщо це печиво, то в мене його повно, але цікаво, чи сподобається воно їм?
— "!!!"
Я дістав чималу порцію печива з джемом із моєї магічної скрині й показав його духам. Вони зацікавлено витріщилися на нього, а потім усі очікувально подивилися на мене.
— Гаразд, давайте їсти разом. Дістанеться кожному, тож, будь ласка, ставайте в чергу.
— "!"
Схоже, печиво з джемом теж виявилося хітом, оскільки духи слухняно вишукувалися в рівну лінію.
Для мене це шматочки на один укус, але для духів це печиво розміром із їхні обличчя. Схоже, для одного духа було б занадто з'їсти ціле печиво одразу, тож я розламував їх навпіл і роздавав по одному.
Роздача печива зайняла чимало часу — їх було більше сотні, — але зрештою я роздав усе, і духи щасливо гризли печиво по шматочку, поки я доїдав своє бенто, радісно гойдаючись у повітрі.
Я й раніше чув від інших, що маленькі істоти дуже милі, і схоже, це правда. Спостерігати за тим, як духи уплітають печиво з джемом — неймовірно зворушливо, а бачити, як вони смакують частування, чудернацько заспокоює.
Завдяки духам мій настрій піднявся, і я виявив, що обідаю в оточенні великої їхньої компанії.
Світло, що пробивалося крізь листя дерев, омивало все довкола м'яким магічним сяйвом, і я не міг позбутися відчуття, ніби потрапив у казку.
Після обіду, якраз коли я збирався повернутися до збору врожаю, духи раптово почали поводитися дивно.
Вони почали неспокійно кружляти довкола.
Спочатку я злякався, що печиво з джемом, яке я їм дав, могло викликати якісь проблеми з їхніми тілами, але моя Магія Симпатії підказала, що їм не боляче. Натомість я відчув суміш радості та подиву.
— Що з вами всіма сталося?
— " ! ? ! ? "
— Е? Хочете, щоб я пішов за вами?
— "!!!"
— Г-Гаразд.
Я не зовсім розумів ситуацію, але духи явно намагалися кудись мене вести. Вони тягнули мене за руку й жестами показували слідувати за ними. Хоч я й був спантеличений їхньою раптовою зміною поведінки, але вирішив довіритися їм.
На відміну від тих разів, коли вони вели мене до місць із купою ягід, зараз вони, здавалося, поспішали… Це було майже так, ніби вони думали: "Ми не встигнемо" на щось важливе.
Я продовжував іти за ними. Схоже, вони прямували вглиб лісу, і широка, зручна стежка, якою ми йшли раніше, поступово перетворювалася на ледь помітну звірину стежку.
Втім, шлях не був непрохідним — завдяки духам, які розчищали бур'яни попереду мене.
І все ж я не міг позбутися відчуття, що вони ведуть мене на невідому територію, і почав трохи нервувати щодо того, куди саме ми прямуємо.
Ну, з такою кількістю духів довкола це має бути відносно безпечно… але серйозно, куди ми йдемо?
Минуло близько 10 хвилин, і поки я йшов за духами звіриною стежкою, пейзаж переді мною кардинально змінився.
Ні, те, що це все ще ліс, не змінилося, але… попереду була просто приголомшлива кількість духів.
Це було абсурдно — тут зібралося явно більше тисячі духів, набагато більше, ніж та дрібка, що йшла за мною кілька хвилин тому.
Поки я спантеличено нахиляв голову перед цим дивним видовищем, я зробив ще крок уперед… і там помітив самотнє дерево.
— …Схоже, це не надто на вас вплинуло. Яке полегшення.
Звідкись лунає голос… але я нікого не бачу.
Чекай, якщо мій слух мене не підводить… мені здається, чи це дерево переді мною щойно заговорило?
— Ой-я?
Ніби у відповідь на моє запитання, я знову чую голос дерева… і здається, стовбур дерева повертається, перш ніж— Е?
— Що!?
Дерево змістилося, ніби повертаючись, аби подивитися назад, і вигук мимоволі вирвався з моїх грудей від видовища, що постало перед моїми очима.
Просто в центрі стовбура дерева перебувала жінка, яка своїм виглядом нагадувала представницю якогось племені. Та ні, це не зовсім так. Вона не була там замурована — це радше виглядало так, ніби її руки та нижня частина тіла зрослися з деревом в одне ціле.
————
————
Причина, чому я вирішив, що істота, зрощена з деревом, була жінкою, полягала в… ну, тих пишних вигинах, чітко помітних навіть під її вільною сукнею в етнічному стилі.
Я запитую себе, чому я взагалі думаю про таке в подібній ситуації, але якщо ви чоловік, ви мене зрозумієте. Важко не затримувати погляд на таких вражаючих формах.
Менше з тим, ця жінка володіла… як би це сказати? Дивовижно таємничою аурою.
Її очі були прекрасного смарагдово-зеленого кольору, мов дорогоцінні камені, а її довге, яскраво-зелене волосся переливалося на сонці.
Е? Ні, чекай — при близькому розгляді це не волосся. Це листя!? Маленькі листочки, нанизані шарами, утворювали довгу форму, схожу на волосся.
Тіло, зрощене з деревом, і волосся з листя. Якби мені довелося порівняти її з чимось із RPG, у які я грав раніше, вона виглядає як монстр типу "Дріада".
…Ну, принаймні, людиною вона не здається.
"……………."
Жінка мовчки витріщалася на мене своїми очима-самоцвітами.
Її обличчя було високо в повітрі, і можливо, через те, що вона була зрощена з деревом, складалося враження, ніби вона дивиться на мене згори вниз, від чого мені ставало трохи ніяково.
Ким може бути ця жінка? Якщо вона в Лісі Духів, це означає, що вона дух? Ні, уній безумовно є щось відмінне порівняно з духами, яких я зустрічав досі — щось у її присутності.
Якби мені довелося висловити це словами, це відчуття чогось неймовірного, мов атмосфера велетенського дерева, що пронизує небеса. Сама вага цієї аури змушувала мене заніміти.
— …Ви, бува, не Міяма Кайто-сан?
— Е?
Як би це описати… У її голосі було щось дивне. Її рот не рухався, і відчувалося так, ніби звук линув від усього її тіла, а не лише з вуст.
Але що насправді мене шокувало, так це те, що вона знала моє ім'я, хоч ми ніколи раніше не зустрічалися… Ким вона була насправді?
— ……Еммм, я справді Міяма Кайто, але… хто ви?
— Пробачте мою негречність. З мого боку було вельми нечемно запитувати ваше ім'я, не відрекомендувавшись самій.
Почувши запитання, що вирвалося з моїх вуст, жінка злегка схилила голову, а потім ніжно посміхнулась.
— Мене звати Лілівуд… "Лілівуд Ігдрасіль". У Демонічному Світі мене знають як "Короля Світу".
— ……Ха?
Поки її слова лунали спокійно та розмірено, мій розум повністю зупинився.
Дорогі мамо і тату — у глибинах Лісу Духів, прибувши в місце, куди мене привели духи — я зустрів Короля Світу.
————
<Примітки автора>
Між іншим, Лілівуд — перша людина, яка належним чином відрекомендувалася як один із Шести Королів.
.
.
.
(П.П Ну що сказати, Кайто як завжди, бідна Лілі хд.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]