Розділ 8 - Історія почалася
— …Кхем…
— Ні-ні, вибач-вибач. У тебе був так широко відкритий рот, що я подумала… Ти в порядку?
Знайома дівчина тихо вибачилася й ніжно погладила мене по спині, поки я кашляв.
Моя перша ніч в іншому світі — і раптом на мене напав кошмар, щойно я трохи розслабився. Який же ти дивовижний, о інший світе. Який же ти страшний, о інший світе… Ніколи б не подумав, що отримаю психологічну травму через міні-кастели.
— …До речі, що ти тут робиш, Куро?
— Ну~ яка неймовірна випадковість, правда? Зустрітися тут — це ж доля!
— Та як не глянь, це чийсь особняк!
— Знаєш, бувають такі звичайні історії, які вже набридло слухати: виходиш за місто, щоб трохи освіжитися, а потім помічаєш свого друга “за кілька кілометрів” із широко відкритим ротом, піднятим до неба, тож доводиться “прослизнути крізь Бар’єр Виявлення” й закинути йому в рот кілька міні-кастел.
— Та в біса такого не буває! У цій історії стільки ненормальних моментів, що я навіть не знаю, із чого почати!
Тут же все під суворою охороною, так!? Це взагалі не “випадковість”, коли ти незаконно пробираєшся в особняк герцога посеред ночі!
Безнадійно. Тут стільки речей, до яких треба вставити цуккомі, що я просто не встигаю.
— Ну-ну, не будемо чіплятися до дрібниць.
— …Це зовсім не дрібниці. Це вже серйозний інцидент…
Не звертаючи жодної уваги на крик моєї душі, Куро з невинною усмішкою продовжила:
— Слухай, я ж казала раніше? Якщо ти потрапиш у біду, я можу допомогти. Кайто-кун, здається, тебе щось турбує. Що сталося?
— Е? А, ні… Не знаю, чи можна сказати, що мене це турбує… Просто я не знаю, як це пояснити…
Фууун… Так само було й увечері, коли ми вперше зустрілися — я зовсім не встигаю за темпом Куро.
А точніше, її невинна усмішка просто затягує мене за собою.
— Я просто думав про все, що сталося… І про те, що буде далі.
— Розумію… Гаразд! Тоді давай поговоримо під час “цукімі”!
— Чому саме цукімі!?
Щойно край плаща Куро торкнувся підлоги балкона, він заворушився, і звідти раптом розгорнувся чорний килимок.
А ні… Якщо придивитися, це не просто килимок, а татамі.
І на цьому все не закінчилося.
Чорна тінь під її плащем витягнулася, і з неї з’явилася підставка для цукімі-данґо… Здається, вона називається санпо? Вона відокремилася від тіні й стала на татамі.
Що це взагалі за плащ такий? Звідти що завгодно можна дістати? "Надто вже зручний у тебе плащ…"
— Ну ж бо, сідай-сідай. Сьогодні місяць такий гарний, можна спокійно поговорити~
— …Ага.
Підштовхнутий цим абсурдним розвитком подій і її милою усмішкою, я сів на татамі.
Тоді Куро вказала на санпо й легенько ним струснула, і…
На ньому з’явилися цукімі-данґо—
— Чому це не данґо, а знову міні-кастели!?
— Е? Хіба цукімі — це не свято, коли їдять солодощі й милуються місяцем?
— …Мені здається, сама інтерпретація не зовсім неправильна, але в ній є фатальна помилка…
Так, переді мною лежала купа… солодощів, які ще зовсім недавно залишили в моїй душі невиліковну травму — міні-кастели.
Чому ти знаєш про татамі й санпо, але замінюєш найголовніше — данґо — на міні-кастели!? Що це за напівкрива інформація…
— Фу-фу-фу, не варто мене недооцінювати. Ці міні-кастели були спеціально зроблені для цукімі! Спробуй — і одразу відчуєш різницю!! Ось, тримай~
— Г-гаразд, гаразд уже… Я з’їм.
Попри те, що вигляд міні-кастели знову трохи активував мою травму, я вирішив перестати думати й поклав її до рота.
— !? Це…
Міні-кастела виглядала зовні цілком звичайною, але всередині була пружна, тягуча начинка з легкою солодкістю, смак якої був добре знайомий моєму японському язику— "Анко."
Ясно… Якщо коротко, це щось на кшталт данґо, загорнутого в міні -кастелу.
Усередині цієї маленької міні-кастели містився справжній шедевр кондитерського мистецтва—
— ТО ТОДІ ЗВИЧАЙНОГО ЦУКІМІ-ДАНҐО БУЛО Б ДОСТАТНЬО! НАВІЩО ОБГОРТАТИ ЙОГО В МІНІ-КАСТЕЛУ!? ЩО В ТЕБЕ ЗА ОДЕРЖИМІСТЬ МІНІ-КАСТЕЛАМИ!? ВІД ОДНОГО ЇХ ВИГЛЯДУ МЕНІ ВЖЕ СТРАШНО, ЗНАЄШ!? І ВЗАГАЛІ, ЯКЩО ТИ ТАК НИМИ ОДЕРЖИМА, ТО ЧОМУ НАВІТЬ НАЗВУ ПЕРЕПЛУТАЛА!?
— Ти такий енергійний~ Але хіба не втомлюєшся говорити все це на одному диханні? Ось, я принесла тобі щось попити. Це справжній напій з іншого світу, між іншим.
— А, дякую— ПФФФФ!?
Взявши чашку, яку простягнула Куро, що лише усміхалася, поки я кричав, я залпом випив напій, щоб змочити пересохле горло після всіх цих цуккомі…
І одразу ж виплюнув усе назад.
— Ти в порядку? Небезпечно пити все одразу. Треба потроху.
— Кхе-кхе… Чому… кава…
— Е? У вашому світі ж саме це п’ють із солодощами, правда?
— …………
Усі ті колишні Герої, які понадавали Куро цієї напівкривої інформації про інший світ…
Вийдіть сюди. Я хочу врізати вам по обличчю.
Мені здалося кумедним називати це цукімі, хоча вже скоро Новий рік, але, схоже, у цьому світі місяць стає найбільшим і найкраще видимим саме в період, що відповідає японському ненмацу-ненші, тож саме тоді тут і милуються місяцем.
А якщо подивитися на нас збоку — ми сидимо на татамі, тримаємо в руках чашки кави й їмо міні-кастели — то можна лише подумати, що тут усе пішло шкереберть, незалежно від того, інший це світ чи ні.
— …Фуунн… Як би це сказати, людська раса, як і раніше, переймається такими дивними речами~
— Для демона це так виглядає?
Це була зовсім інша атмосфера, ніж той галасливий настрій, що панував раніше.
Милуючись місяцем разом із Куро, яка зараз випромінювала спокій, ніби добре знала довгу історію цього світу, я сам не помітив, як почав розповідати їй про те, що думав раніше.
Про те, що я не знаю, чого хочу. Про хвилювання й тривогу через зміни, які сталися після того, як ми потрапили до іншого світу.
Хоча я так і не зміг нормально відповісти на питання Кусунокі-сан, чомусь під час розмови з Куро слова самі виривалися з моїх уст.
Можливо, справа в її особливій атмосфері, але голос Куро якимось чином дарував мені відчуття спокою.
І, вислухавши мою історію, Куро тихо заговорила, злегка нахиливши чашку з чаєм.
— Я не думаю, що люди з цілями й мріями кращі за тих, у кого їх немає. Немає нічого неправильного в тому, щоб не мати їх, так само як і в тому, щоб хотіти їх… Просто хіба не було б шкода навіть не спробувати до них потягнутися?
— Шкода?
— Угу. Кайто-кун, з моєї точки зору людське життя коротке, мов мить. Менше сотні років. Інакше кажучи, саме стільки часу тобі дано. Але якщо перейматися кожною дрібницею, то все життя так і мине в переживаннях. У такому разі хіба не краще просто відкласти це вбік і трохи насолодитися життям?
— …Насолодитися життям, еге ж…
Я не дуже розумію, як саме це робити.
Я знаю, що хотів щось здобути… Але не знаю, чого саме хочу.
— …Один мій старий знайомий колись сказав дещо схоже на твої слова. Він казав, що почувається порожнім.
— Порожнім?
— Так. Навколо нього постійно накопичувалися чужі надії та бажання… І, сам того не помітивши, він ішов лише дорогою, яку йому показували інші. Він казав, що став порожньою оболонкою… Не те щоб він це ненавидів, і він хотів відповідати очікуванням, які на нього покладали… Але іноді замислювався, де ж насправді його власні почуття.
— …Мабуть, ми й справді трохи схожі.
— Угу. Можливо, саме тому ти мені так сподобався, Кайто-кун, щойно я тебе побачила.
— Е?
Здивовано обернувшись до Куро після її лагідних слів, я зустрівся з її золотими очима, які ніби бачили наскрізь увесь світ.
Але цей погляд не тиснув, як коли на тебе просто витріщаються.
Скоріше… він був схожий на ніжний і теплий погляд матері.
— …Ти зовсім як новонароджене пташеня, яке ще нічого не знає.
— Пташеня?
— Так. Пташеня, яке хоче крила, але не знає, як їх відростити. Пташеня, яке хоче літати, але не знає як. Мені здається, що хвилюватися через це — означає мати надію. Десь глибоко всередині тебе є сяюче бажання, яке ти ще не знайшов. І навіть якщо ти досі його не розумієш — у цьому немає нічого соромного чи поганого.
Наче колискова, її ніжний голос глибоко відлунював у моєму серці.
Наче вона загортала мене своїми словами, повторюючи, що все добре… що мені не потрібно хвилюватися…
— Саме тому… Ходімо шукати скарби!
— …Що?
"Еее?"
Дивно. Хіба це не мав бути початок зворушливої сцени?
Чому ти раптом знову звернула кудись убік?
Тобі настільки нічим зайнятися? Серйозно, настільки?
— Мгм. Мені подобається Кайто-кун, тож усе гаразд.
— Ем… Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі, але… Чому ти обіймаєш мене ззаду обома руками? І чому твій плащ раптом перетворився на величезні крила? У мене дуже погане передчуття… Що ти робиш? І взагалі, відійди від мене!
— Усе добре, усе добре. Ми просто трохи прогуляємося небом!
— У цьому поясненні взагалі немає нічого “добре”! Гяяяяя!?
Природним рухом вона міцно обхопила мене ззаду.
Мій голос її не зупинив — плащ Куро, що перетворився на величезні крила, змахнув, і в наступну мить земля різко провалилася вниз.
Я інстинктивно заплющив очі, але не відчув сильного вітру.
Навпаки — здавалося, легкий вітерець ніжно гладив мої щоки.
— Дивись, Кайто-кун. Подивися сам.
— Е—!?
Піддавшись її прекрасному голосу, я повільно розплющив очі…
І більше не зміг вимовити жодного слова.
Великий місяць у небі.
І вогні життя внизу, схожі на зорі, що сяють на землі.
Величний і прекрасний краєвид — я не міг описати його інакше, ніж просто “видовище, від якого перехоплює подих”.
— Кайто-кун. Світ дуже великий.
— Е?
— Хоч я й живу дуже довго, у світі все ще є безліч речей, яких я не знаю й не розумію. Речі, яких ти не знаєш. Краєвиди, яких ти ніколи не бачив. Навіть цілого життя не вистачить, щоб пізнати все.
— ………
— Ти нарешті потрапив до цього світу, тож чому б не пошукати? Те, що може стати твоїм дорогоцінним “скарбом”, захованим глибоко у твоєму серці… Тобі не обов’язково вже зараз знаходити відповідь на питання, чого ти хочеш. Навіть якщо, коли прийде час повертатися, ти так і не зрозумієш цього — натомість зможеш отримати відповідь на питання “що ти зробив” і “що ти знайшов”… Тому зараз тобі можна залишатися порожнім.
Сказавши це… Куро відпустила мою руку.
Я падаю!? — промайнуло в мене в голові.
Але моє тіло не полетіло стрімко вниз — я лише повільно почав опускатися до безкрайньої землі.
Спускаючись із великої висоти, я дивився на зорі, що сяяли внизу.
Трохи попереду я бачив Куро, яка з ніжною усмішкою розкрила руки назустріч мені.
За її спиною мерехтіли вогні, а срібне волосся майоріло на вітру.
Вона була настільки прекрасною, що я не міг відвести від неї погляду.
Її золоті очі ніби лагідно затягували мене в себе.
— Хотіти крила, але не знати, як їх відростити. Хотіти літати, але не знати як… Так, ти все ще невинне й миле пташеня, яке поки що нічого не знає…
Хоча між нами була чимала відстань, її голос не заглушався вітром і доносився просто до моїх вух.
— Тоді я навчу тебе! Речей, яких ти не знаєш, краєвидів, яких ти не бачив, — усього цього світу!
— !?
Дорогі мамо й тату… Мене втягнули в Призов Героя, і я потрапив до іншого світу.
—" У цьому доброму світі я благословляю твою появу!"
Але… цей інший світ був мирним.
Для мене нічого не змінилося, і в мене все ще не вистачало сміливості змінитися самому.
— "Тоді відтепер давай шукати це тут, в іншому світі! Те, чого ти сам не зміг знайти!"
Однак… я зустрів дивну дівчину, яка тягала мене за собою своїм абсурдом і руйнувала мій здоровий глузд, сам не знаючи як.
—"Відтепер, починаючи з цієї миті! Давай зробимо щось інакше…!"
І все ж…
Озираючись назад, я розумію: саме ця зустріч із цим безглуздим демоном стала найбільшою зміною в моєму житті.
— "…Адже саме ти — головний герой цієї історії!"
Так. Саме в цьому абсолютно абсурдному, але водночас доброму й теплому іншому світі — моя історія почалася.
.
.
.
(П.П Ну так, історія твоя почалась, і вона до сих пір ше не закінчилась за всі ці роки, автор так і не планує її закінчувати, вже є 2500 з чимось розділів ,а ще скіки буде хахаха)
.
Цуккомі — це “серйозний/реакційний” персонаж, який підкреслює смішність жартів партнера.
