Розділ 7- Міні кастела впала з неба
Безпечно знову зустрівшись із Лунамарією-сан, до того моменту, як ми повернулися до особняка Лілії-сан, вже, мабуть, настав час вечері. Те, що я загубився, було цілком моєю необережністю, але Лілія-сан, схоже, дуже переживала через те, що я загубився в місті, і багато разів перепитувала, чи все зі мною гаразд. Я розповів їй про те, що сталося, зокрема й про те, як мене врятувала доброта тієї дівчини-демона.
Однак, схоже, Лілія-сан трохи надто вже хвилюється. Вона захотіла оглянути намисто, яке мені дала Куро, сказавши, що хоче перевірити, чи не накладено на нього якоїсь дивної магії. У мене не було причин відмовляти, тож я віддав його їй.
Після цього я трохи боявся того, якою буде вечеря. Не знаю, чи це через уважність Лілії-сан, але вечеря не була у форматі повного курсу страв. Я зміг спокійно насолодитися смачною їжею, яку цілком могли б подати в ресторані.
Потім нам коротко показали особняк, виділили кімнату, яка була занадто великою для однієї людини, і пояснили розклад користування ванною.
Звісно, було очевидно, що наразі в цьому особняку, окрім мене, немає інших чоловіків. Через це час купання доводилося зміщувати, і для мене окремо чітко визначили години користування ванною.
У новелах саме в таких моментах зазвичай трапляються ті самі клішовані “щасливі збочені випадковості”. На щастя чи на жаль, схоже, у мене немає так званих “корекцій головного героя”. Я сам спокійно прийняв ванну в купальні, яка була набагато більшою за звичайну, і без жодних пригод повернувся до своєї кімнати.
— …Ууууу…
Можливо, через нічну тишу, а можливо тому, що це була наша перша ніч в іншому світі, і через настороженість мої відчуття стали гострішими — навіть крізь важкі двері, які здавалися звуконепроникними, я почув схлипування.
Я раптом сам не помітив, як зупинився.
Якщо я правильно пам’ятаю, це ж кімната, яку виділили Юзукі-сан? Вона плаче? Ну, це не так уже й дивно. Раптово опинитися в іншому світі та дізнатися, що повернутися не вийде ще цілий рік… Коли початкова розгубленість минає, цілком природно відчути тривогу й самотність.
…Але навіть якщо я це розумію, це не означає, що я можу щось зробити. Я лише ще одна людина з того самого світу, що й вона, та й ми майже ніколи не розмовляли. Все, що я можу — це зробити вигляд, ніби нічого не почув, і піти далі.
Глибоко вдихнувши, я знову рушив уперед, ніби нічого не сталося. Пройшовши кроків десять, я більше не чув її голосу, і навколо знову запанувала тиша.
Однак, схоже, невдача продовжувала переслідувати мене. Цього разу я побачив попереду Кусунокі-сан.
Чомусь, коли згадують нічний одяг жінок із середньовіччя, у мене було досить вузьке уявлення, і я думав про щось на кшталт негліже, але на Кусунокі-сан була звичайна біла нічна сорочка, яка навіть виглядала трохи старомодно.
— ……
— ……
Не хочу повторюватися, але хоча я й знайомий із Кусунокі-сан та Юзукі-сан, це не означає, що ми близькі. Вони лише чужі люди, які випадково опинилися в тій самій ситуації, що й я.
Ми просто обмінялися короткими привітаннями й мовчки розминулися.
— …Міяма-сан.
— Мм?
Саме тому я трохи здивувався, коли мене раптом покликали.
Обернувшись на голос, я побачив, що Кусунокі-сан все ще дивилася в кінець коридору. Я бачив її красиве чорне волосся та спину, яка здавалася ще тоншою, ніж у шкільній формі.
— …Міяма-сан, ви дуже спокійний, чи не так?
— Я так виглядаю?
— …Ви повірили словам Лілії-сан та інших?
Не відповівши на моє запитання, Кусунокі-сан продовжила говорити.
У коридорі було надто темно, хоч туди й потрапляло трохи світла, але мені здалося, що її маленькі плечі тремтіли.
Однак вона питає, чи повірив я історії Лілії-сан? Вона про те, що нам нічого не загрожує? Чи про те, що вони подбають про нас? Якщо так, то моя відповідь буде—
— Ні, я не знаю. Принаймні, поки що не знаю.
— …Ех?
— Вона була добра до мене, тож я думаю, що вона хороша людина, але якщо ви питаєте, чи довіряю я їй — я не можу просто взяти й сказати “так”. Я не можу повністю довіряти людині, яку знаю менше половини дня… Але й покладатися мені зараз більше нема на кого.
— …Можливо… ви маєте рацію.
Саме так. Я не кажу, що Лілія-сан чи Лунамарія-сан — погані люди або брешуть нам. Я прекрасно розумію, що вони про нас піклуються, і вдячний за це.
Однак якщо мене спитають, чи довіряю я їм — я можу лише відповісти, що не знаю.
Ми ж досі навіть не поговорили ні з ким у цьому світі, окрім Лілії-сан та інших. Урешті-решт, у мене просто немає достатньо підстав, щоб щось оцінювати. Не думаю, що я настільки оптимістичний, аби беззастережно заспокоїтися лише тому, що опинився під їхньою опікою.
— ………
— ………
Незручна тиша.
І що ж саме хоче сказати Кусунокі-сан?
— …Чому ви так легко погодилися піти за покупками з Лунамарією-сан?
— Хіба не тому, що нам справді потрібно було щось купити?
— …Мені страшно. Я не можу не боятися доброти незнайомих людей у чужому місці, коли вони нічого не просять натомість.
— Немає нічого дорожчого за безкоштовне. Думаю, бути насторожі — це правильно.
— …Тоді чому ви виглядаєте таким спокійним? Навіть попри те, що тут у мене є знайомі, як-от Хіна-чан і Міцунaґа-кун, я настільки хвилююся, що, здається, ось-ось розплачуся… Я не хочу сказати, що Лілія-сан та інші збираються нам нашкодити, але ви ж загубилися в місті, чи не так? Ви раптом залишилися зовсім самі в іншому світі, чи не так? То як ви можете залишатися таким спокійним?
— Ні, не те щоб я зовсім не хвилювався…
— …Ви ніколи не думали… що могли поранитися або навіть померти?..
Хмм, схоже, Кусунокі-сан не подобається, що я не виглядаю надто стурбованим нашою ситуацією, навіть після того як у перший же день раптово загубився.
Ні, не те щоб я був спокійним щодо цього… Невже саме так це виглядає для інших?
Насправді я прекрасно розумію, що за своєю суттю я доволі слабкодуха людина. Коли ми розділилися, я страшенно розгубився й занервував… Але ж це вже вирішилося, тож я не думаю, що варто тягнути це далі…
Хоча, якщо сказати знову, правда й те, що в гіршому випадку я міг поранитися або навіть померти.
— Ну, тепер це вже в минулому… До того ж, навіть якби я тоді поранився або помер, що ж… це просто означало б, що “мені не пощастило”.
— …Не пощастило?
Після цих слів Кусунокі-сан нарешті обернулася до мене. У її тремтячих очах змішувався страх.
— Навіть не в іншому світі — якщо твій час настав, ти помреш. Неважливо, наскільки сильно ти себе бережеш чи дбаєш про здоров’я, хороша ти людина чи погана — якщо тобі не пощастить, ти помреш рано. А, це не означає, що я хочу померти. Я боюся смерті й не хочу помирати, але… Ну, коли цей момент настане, тут уже нічого не вдієш, хіба ні?
— ………
— Ах, емм… Вибач. Мабуть, я не дуже правильно це сказав. Я не намагаюся нав’язати тобі свої погляди чи щось таке, просто… Я намагаюся не зациклюватися надто сильно на тому, що вже сталося…
— …Ні, це я винна, що поставила таке дивне питання.
Хммм, погано. Схоже, через те, що я надто довго жив сам, мій рівень комунікації критично низький — я зовсім не вмію нормально підтримувати розмову. Це кепсько… Все ж ми проведемо в однаковій ситуації цілий рік, і мені зовсім не хочеться якихось дивних конфліктів між нами…
— …Можна ще одне питання?
— Мм?
— …Як ти хочеш провести цей рік у цьому світі, Міяма-сан?
- - - -
Перед надто великим письмовим столом у кабінеті господиня цього особняка, Лілія, стояла зі схрещеними руками та похмурим виразом обличчя.
— …Я хвилювалася, що таке може статися, але це сталося надто рано, чи не так?
— …Пробачте. Це моя помилка.
— Ні, це не провина Луни. Чесно кажучи, я не очікувала, що і ти, і “тіні” одночасно втратите Кайто-сана з поля зору. Ні, таке не могло статися лише через неуважність… Ми ще не отримали повного звіту розслідування, але можна майже напевно сказати, що на Кайто-сана наклали “Магію Пригнічення Розпізнавання”.
Вони говорили про інцидент, коли ввечері загубили Міяму Кайто на вулицях міста.
Сам він, схоже, не надав цьому великого значення. Ні, для нього це було лише “я загубився в натовпі”, але для них обох це був серйозний інцидент.
— Сільське господарство, промисловість, культура харчування… Усе, що Герої — прибульці з іншого світу — приносили сюди, викликало різноманітні революції. Є чимало людей, чиї інтереси пов’язані з цими знаннями з іншого світу, але охорона Героїв надзвичайно сувора. Використати їх у власних цілях практично неможливо.
— …Однак цього разу з’явилися “інші прибульці, окрім Героя”. Саме тому моя пані якомога швидше взяла під опіку всіх трьох.
— Так. Якщо інформація про них просочиться назовні, дехто може вдатися навіть до радикальних заходів. Однак я ніяк не очікувала, що магію застосують уже в перший день… Ми маємо виходити з того, що серед тих, хто був присутній під час призову, є “щур”.
Люди, яких Лілія приставила супроводжувати Кайто під час прогулянки, були не лише Лунамарія. За ними також таємно стежили кілька охоронців, майстри прихованого пересування.
Знання з іншого світу… Їх відправили, щоб стримати тих, хто захоче отримати ці знання й почне діяти підозріло.
Однак ніхто не очікував, що всі вони одночасно втратять Кайто з поля зору.
— …Може, варто розповісти це тим трьом?
— Я не можу їм такого сказати. Їх і так, мабуть, переповнює тривога через те, що їх викликали в інший світ. Як я можу ще й сказати їм, що вони можуть стати мішенню?.. Думаю, нам доведеться вирішити це самостійно. Негайно забезпеч достатню кількість магічних інструментів із “Анти-Магією Пригнічення Розпізнавання” для тіней і зв’яжися з моїм старшим братом, Його Величністю Королем.
— Як накажете. Однак я не розумію. Хтось доклав стільки зусиль, щоб використати "Магію Пригнічення Розпізнавання", яка залишає сліди застосування, але при цьому не вчинив жодних подальших дій…
— …Можливо, вони просто не змогли нічого зробити. Що щодо того демона, про якого говорив Кайто-сан?
— Як ми й очікували — “він не зміг запам’ятати ім’я того демона”. Напевно, це була "Магія Приховування Інформації", яку часто використовують високорівневі демони. Якщо врахувати, що цей демон “силоміць скасував” "Магію Пригнічення Розпізнавання", накладену на Міяму-саму, легко здогадатися, що це був високорівневий демон. До того ж…
Говорячи серйозним тоном, Лунамарія поклала на стіл намисто, яке Кайто отримав і яке вона тимчасово забрала.
— …Які результати перевірки?
— Чистота магічного кристалу оцінюється щонайменше у 90%, а магічну техніку, закладену в нього… На жаль, маги нашого герцогства не змогли її розшифрувати, але її рівень — щонайменше десятий.
— …Тобто це вже рівень “Національного Скарбу”… Хоча ми все ще не знаємо намірів цього демона, чесно кажучи, мені зовсім не хочеться уявляти конфлікт із демоном такого рівня.
— Так. Якщо ти не щонайменше придворний маг, тебе навіть не можна вважати його противником…
— У будь-якому разі, поки що посилимо пильність. Що з особняком?
— Ми розгорнули кілька "Бар’єрів Виявлення" та "магічних технік виявлення". Тіні також уже на позиціях і отримали наказ не пропустити навіть щура.
— …Ми повинні вирішити цю проблему якомога швидше.
- - - -
У нічній тиші я вийшов на веранду… Точніше, на балкон своєї кімнати й підняв погляд на зорі та місяць у нічному небі.
Небо в іншому світі виглядало майже так само, як і на Землі. Можливо, зорі та сузір’я були іншими, але я цього не знав.
Поки вітер час від часу розтріпував моє волосся, я знову подумав про питання Кусунокі.
— Як ти хочеш провести цей час?
Що я хочу робити, ким хочу бути в майбутньому, яка в мене мета в житті… Я завжди найбільше не любив саме такі питання. Кажуть, що “людина знає себе найкраще”, але я себе зовсім не розумію.
Навіть подумавши про це ще раз, я так і не зміг знайти відповідь. Чи маю я якісь очікування від того, що потрапив до іншого світу? Чи, навпаки, просто почуваюся пригніченим? Обидві відповіді здаються правильними… І водночас обидві здаються неправильними.
Старшу школу я обрав лише тому, що вона була близько до дому. Не те щоб я мріяв про якусь конкретну професію — просто не хотів одразу ставати працюючою людиною, тому й вступив до університету. Я розмито уявляв, що після більш-менш приємного студентського життя якось стану звичайним офісним працівником.
Я люблю ігри. Особливо RPG… там завжди є вороги, яких треба перемогти, та спорядження, до якого потрібно прагнути. А коли підготуєшся й пройдеш гру — можна відчути хоча б якесь досягнення.
Я також люблю читати лайт-новели. Особливо ті історії, де все йде “королівською дорогою”, і від цього стає спокійно на душі. Співпереживаючи головному герою, коли він долає труднощі, я сам відчуваю, ніби теж їх подолав.
Перед обличчям труднощів досягати своїх цілей, попри всі страждання — я вважаю це чудовим. Мати мрію чи мету та йти до неї — це захоплює.
Тоді… Чи неправильно те, що в мене цього немає? Може, я просто тікаю від реальності? Але чи обов’язково мені потрібно змінюватися? Я не знаю. І досі не маю відповіді.
Мені здається, що якщо сильно постаратися — я зможу змінитися. Але водночас я не думаю, що це обов’язково потрібно робити саме зараз. Одні хочуть змінитися, а інші хочуть залишитися такими, як є, і жити спокійно.
Так було й відтоді, як мене призвали до цього світу.
Я відчував полегшення від того, що світ мирний і Герой не виявився проблемою… Але водночас був розчарований тим, що героєм історії став не я.
Схоже, я весь складаюся із суперечностей.
Не докладаючи жодних зусиль, щоб змінити своє “бажання змінитися”, не маючи сміливості справді спробувати змінити себе, я просто стою, роззявивши рота й дивлячись у порожнє небо, сподіваючись, що звідкись зручно впаде хоча б ботамочі.
Яка ж це безглузда історія.
І тепер, дивлячись у нічне небо з відкритим ротом, навіть знаючи, що ботамочі з неба не падають…
— Тоді як щодо міні-кастели!?
— Гобуааах!?!!
Прямо в мій відкритий рот, поки я стояв у роздумі, раптом влетіла ціла купа міні-кастел, розлітаючись, наче феєрверк.
(Хороші діти, ніколи не повторюйте такого — ні вдома, ні будь-де ще.)
Я й уявити не міг, що моя перша смертельна небезпека в іншому світі буде спричинена міні-кастелами. Хто взагалі міг очікувати чогось подібного!?
Дорогі мамо й тату… Ботамочі з неба не падають.
Однак…
Міні-кастели падають із неба.
- - - -
Міні-Кастела-семпай:
— Серйозно. Не робіть так більше.
.
.
.
**Ботамочі (ぼたもち)** — це традиційний японський солодкий десерт (ваґасі).