Розділ 51 - Ми стали друзями.
У моєму попередньому світі, Новий рік завжди знаменувався зимовим снігом, який огортав усе навколо у свої холодні обійми. Але в цьому світі Новий рік мав би відчуватися теплим, майже як початок весни, проте моє тіло дивно охоплене неприємним холодом.
Мені не потрібно надто довго думати про причину — відповідь очевидна: ця істота переді мною. Холод, який я відчуваю, не просто фізичний, це так, ніби сама моя душа замерзла.
На шляху додому з мого побачення з Куро, я зустрів цю жінку, чия дивна присутність бентежила мене, коли вона запитала, чи не Герой я.
Я знаю, що мушу відповісти, але моє тіло тремтить і відмовляється рухатися, попри те, що мої інстинкти кричать, що я повинен відповісти, що вона не той, кому я колись мав би перечити.
— ……Я повторюсь…… Ти…… Герой?
Моє мовчання здалося їй неприємним, і зі зміною тону вона знову поставила те саме запитання, цього разу більш наполегливо.
Здавалося, ніби невидима рука душить мене, тиснучи донизу гнітючою, задушливою вагою.
— ……Я… прикликаний з іншого світу, але… я не… Герой.
— ……Ясно.
Жінка кивнула на слова, які я ледь спромігся з себе вичавити, не виявивши жодної особливої реакції.
Тиша важко висіла в повітрі. Здавалося, що сама атмосфера мала вагу.
Тремтіння в моєму тілі посилилося, спонукаючи мене якнайшвидше втекти від цього пекельного відчуття.
Через кілька митей жінка простягнула мені руку для привітання.
— ……Я… Іріс… Іріс Ремнант… Приємно познайомитися.
— ! ? ! ?
Тієї миті, коли я побачив простягнуту руку, у мені спалахнуло сильне відчуття дискомфорту.
Страх… страх, набагато більший, ніж мій розум міг витримати, і я відчув, як нудота підступає з глибин мого шлунку.
Я мушу втекти, втекти, бігти… Мої інстинкти кричали мені тікати.
Рука, яка мала б здаватися білою та красивою, натомість виглядала як коса Женця.
Я не повинен брати цю руку. Якщо я це зроблю, я помру. Не переч їй, не йди проти неї, не зводь з неї очей… Попередження лунали в моїй голові, наче будильник, що вириває мене зі сну.
— ………………
Бачачи мене таким, жінка злегка опустила очі, і в ту мить одна-єдина емоція спалахнула в моєму серці.
Глибокий сум і приголомшлива самотність… Відчуття ізоляції, настільки сильне…
Це були емоції, які вловила моя Магія Симпатії. Як тільки я зрозумів це, у моїй голові почала формуватися думка, яка відрізнялася від того, що я відчував раніше.
Я не міг пояснити логіку за цим, ані знайти чітку причину чи підґрунтя для цього. Але з якоїсь причини — якби я втік зараз, то відчував би, що шкодуватиму про це до кінця свого життя.
— ……!?
Не думаючи, моє тіло поворухнулося… і я виявив, що ляскаю себе обома руками по щоках.
Неймовірний страх, який усе ще тримав мене, не зник. Однак думки, що проносилися в моїй голові, змінювалися на щось зовсім інше.
"Витягни голову з дупи! Подумай про ситуацію серйозніше цього разу!"
"Що ця людина взагалі зробила мені? Вона завдала мені шкоди чи виявила ворожість? Ні, не виявила… Вона просто запитала, чи я Герой, представилася й попросила про потиск руки. Вона не зробила нічого дивного."
Я пильно дивлюся в червоні очі жінки, які здаються трохи приголомшеними, і коли я простягаю руку, щоб відповісти на потиск… сильне відчуття дискомфорту знову атакує мене.
Зчепивши зуби від запаморочливого страху та тривоги, я все одно відчайдушно намагаюся поворухнути рукою.
У мене немає причини для цього, немає логічного підґрунтя для моїх дій. Я навіть не знаю, чому я так відчайдушно намагаюся… Але я відчуваю, що мушу потиснути руку цієї людини… просто зараз.
Якби це сталося до того, як я прибув до цього світу, я б неодмінно втік.
Але прибувши до цього світу й зустрівши Куро… я дізнався, що навіть один-єдиний прояв доброї волі може зцілити серце людини. Я усвідомив, наскільки вдячний за те, що вона простягнула мені руку, навіть коли я ховався в найтемніших глибинах свого серця.
З цієї причини, якщо я єдиний, хто може доторкнутися до глибин серця цієї людини в цей момент, тоді… Я ніяк не можу втекти.
Куро згадувала про це раніше — що моє тіло природно намагатиметься адаптуватися до неворожої магічної сили… Якщо я віднесу цей приголомшливий страх, який відчуваю, до магічної сили, у яку оповита жінка переді мною… "Тоді перестань тремтіти, як ідіот, і просто підлаштуйся під її магічну силу врешті-решт!"
Я не впевнений, чи відповіли якось на мій внутрішній крик… але зціпивши зуби так сильно, що мої губи закровоточили, я змусив себе простягнути руку. Мало-помалу, з кожним сантиметром, на який я наближався до її руки, дискомфорт, який я відчував, здавалося, пом'якшувався.
Тремтіння в моїй руці поступово вщухло, і повільно, ніби сам час сповільнився, я потягнувся до простягнутої руки жінки.
Скільки часу минуло? У будь-якому разі, моя рука нарешті зустрілася з її рукою — жінки, яка чекала цілу вічність, поки я візьму її.
Я стиснув її холодну руку, на мить заплющив очі й з посмішкою на обличчі мовив.
— …Мене звати Міяма Кайто. Приємно познайомитися, Іріс-сан.
— …!?!?!?
Коли я потиснув її руку, страх і дискомфорт, які я відчував, розтанули, і я зміг заговорити з нею.
Іріс-сан стояла там, приголомшена, витріщаючись на мене. Після короткої паузи вона один раз кивнула й заговорила. Її голос був холодним, але він тремтів, і я міг відчути нотку полегшення в її словах.
— …Міяма Кайто… Можна я просто… кликатиму тебе Кайто?
— Так.
— …Кайто… «Давай одружимося».
— Зачекайте хвилинку, будь ласка, я поняття не маю, про що ви говорите.
Щось не так… Якраз коли я думав, що нарешті представився, вона з якоїсь причини раптом освідчується. Це не має сенсу… Це так, ніби вона пропустила весь процес і стрибнула прямо в кінець?
У відповідь на моє зауваження Іріс-сан щиро радісно посміхнулася, продовжуючи говорити.
— ……Моя рука… ти стиснув її… Я відчула щастя… щастя! …Ось чому… одруження.
— ………………
"Аре? Це дивно… Я щойно відчув, як холод пробіг моєю спиною, відмінний від попереднього… Це, мабуть, була моя уява, правда?"
У мене було відчуття, що раніше вона справляла холодне враження, але зараз тепло в її погляді здається таким, що може спопелити мене.
"Еммм, що мені робити в цій ситуації? Мені потрібно щось сказати… Егхм…"
— Я-Як щодо того… щоб ми поки що почали як друзі?
— ………………..
Коли я спантеличено запропонував це, ретельно підбираючи слова… щоки Іріс-сан спалахнули рум'янцем, і вона щасливо посміхнулася.
— ……Друзі…… Друг Кайто…… Я щаслива.
Здавалося, їй це справді дуже сподобалося, оскільки Іріс-сан продовжувала повторювати слово «друзі» знову і знову, майже так, ніби була в заціпенінні.
"Уннн. Це… як би це мовити… Я здогадуюся, що вона з тих чиї почуття надто бурхливі…"
Після легкої розмови з Іріс-сан, ми продовжили підтримувати досить невимушену бесіду. Вже темніло, тож коли я сказав їй, що мені потрібно скоро йти, вираз обличчя Іріс-сан став трохи самотнім, і вона пробурмотіла:
— ……Кайто-кун…… Де ти…… живеш?
— Еммм, я живу в маєтку герцогині Альберт трохи далі по вулиці.
— ……Можна мені…… прийти відвідати тебе…… колись?
— А, так. Звісно, ви можете приходити в будь-який час. Я сам скажу власниці будинку.
— ……Чи не буду я….. заважати?
— Усе гаразд. Не варто так соромитися. Ми з Іріс-сан друзі, тож ви можете приходити в гості коли завгодно.
— ……Ах…… уннн.
Коли Іріс-сан боязко запитала мене, я сказав їй, що вона може приходити, коли забажає, і яскрава, щаслива посмішка розлилася по її обличчю.
Дивлячись на неї таку, вона здавалася просто звичайною, красивою жінкою. Чесно кажучи, я не впевнений, чому я так злякався її раніше.
Радісно кивнувши на мої слова, Іріс-сан дістала звідкись синю квітку й запропонувала її мені.
— ……Еммм…… Це…… тобі.
— Дуже дякую. Я буду дбайливо берегти її.
— ……Уннн.
Квітка з синіми пелюстками, прозорими, мов лід. Отримавши від Іріс-сан квітку, яку я раніше не бачив, я подякував їй і обережно поклав у свою Магічну Скриню.
— Що ж, тоді мені краще йти. Поговоримо знову наступного разу.
— ……Уннн…… Дякую…… Кайто…… Я люблю тебе.
— Д-Дуже дякую…… Що ж, до зустрічі.
— ……До зустрічі.
З якоїсь причини дивний холод знову підкрався до моєї спини. Ігноруючи це моторошне відчуття, я вклонився Іріс-сан, яка злегка помахала мені рукою, і залишив це місце.
Дорогі мамо і тату — сьогодні справді сталося багато речей. У якомусь сенсі це може бути вперше в моєму житті, коли я так сильно старався. Але завдяки цьому ми з Іріс-сан — ми стали друзями.
————
У віддаленому куточку безкрайнього Демонічного Світу лежала земля, вкрита кригою, яка залишалася замерзлою впродовж тисяч років — місце, відоме як Земля Смерті.
Усередині масивного замку, ув'язненого в товщу криги, дівчина, яку називали втіленням смерті, носила посмішку чистого щастя.
— ……Кайто……
Пробурмотівши ім'я юнака, якого вона зустріла сьогодні, її щоки спалахнули рум'янцем, ніби вона була закохана в нього — Король Смерті, Іріс Ремнант, пильно дивилася на гору книг, складених перед нею.
— ……Я знайшла його…… Я нарешті знайшла його…… Я не помиляюся…… Кайто…… Кайто — мій «суджений»……
Бурмочучи це, Іріс притискає книгу — свою улюблену книгу — близько до грудей.
Книга розповідає історію молодої дівчини, яка закохується в чоловіка, якого зустрічає випадково. Перечитуючи її, Іріс бачить себе відображеною в очах цієї дівчини, і її щоки палають. Вона повторює ім'я чоловіка у своїх думках знову і знову.
Ім'я юнака з іншого світу, який узяв її за руку після тисячоліть страху — руку тієї, яка завжди ходила насамоті…
Король Смерті, яку більшість боялися як символ смерті… Її розум тепер був поглинутий лише думками про цього юнака.
.
.
.
(П.П Радий за Іріс, вона дуже миленька, але тисячі років не могла, найти того хто б не боявся її сили.)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )
