Розділ 17 - Міжрозділ: Міяма Кайто ~ Змінюючи боязке й нерішуче серце ~
Чи відчували ви коли-небудь себе нещасливими у своєму житті? Якщо ви запитаєте мене, то єдина відповідь, яку я міг би дати, це: «Я не знаю».
Коли це почалося? Я прийшов до того, що відчуваю більше розради у переживанні радості та смутку водночас, ніж у простому прагненні щастя. Я більше не замислююся над тим, що могло б статися, якби я зробив інший вибір. Натомість я став сприймати минуле як щось неминуче, щось, що просто мало статися саме так, як воно сталося.
Я не є особливо багатим чи бідним. Я народився у звичайній родині і мав досить типове дитинство. Я пам’ятаю, як проводив багато часу, граючись надворі, коли навчався в початковій школі. Хоча я б не сказав, що мав багато друзів, у мене було кілька тих, кого я міг так назвати.
Якби мені довелося підсумувати своє життя, вистачило б аркуша паперу формату А4. Воно настільки просте, нічим не примітне і незмінне. Найбільшою подією в моєму житті було те, що мої батьки раптово померли, коли мені було 12 років.
Це не було схоже на одну з тих телевізійних драм, де батьки борються з невиліковними хворобами або потрапляють у великі інциденти. Тільки в Японії щороку стаються сотні тисяч дорожньо-транспортних пригод, і моїм батькам просто не пощастило стати учасниками однієї з них.
Ми поверталися з сімейної поїздки, коли на швидкісній трасі сталося масове зіткнення. Наш маленький автомобіль затиснуло між великим автомобілем та вантажівкою, і його розчавило. Мої батьки зникли в одну мить, а я якимось чином вижив з незначною травмою — рваною раною від вуха до шиї.
У результаті тієї трагедії, виживши, коли не повинен був, що ж, можна сказати, мені пощастило. Мені пощастило вижити, тоді як моїм батькам не пощастило померти.
Саме так влаштовані життя і смерть. Деякі люди помирають молодими, незалежно від того, наскільки добре вони піклуються про своє здоров’я, тоді як інші живуть довгим життям, незважаючи на те, що багато курять і п’ють.
Я ніколи не сприймав смерть своїх батьків як щось несправедливе і не вважав себе трагічною постаттю. Насправді, родичі які мене взяли до себе, ставилися до мене добре, і я не мав жодних скарг на своє повсякденне життя.
Але з часом я почав більше розмірковувати про це. Я почав думати, що удача, як хороша, так і погана, подібна до двох сторін однієї монети. Ти не можеш завжди бути удачливим, і не існує такого поняття, як життя, повністю наповнене нещастям. Якщо тобі пощастило в одному аспекті, розумна кількість нещастя збалансує це.
Жодна монета не показує лише один бік вічно. Якщо мені пощастило вижити, чи зіткнуся я врешті-решт з іншим боком цієї монети? Або, можливо, смерть моїх батьків насправді була зворотною стороною мого дивовижного виживання?
Що сталося, коли я почав думати таким чином? Я думаю, спочатку я намагався втекти.
Я уявляв, що «ріаджю», ті люди, які живуть повноцінним життям, мабуть, щасливі, оточені широким колом стосунків з друзями, коханими та родиною. Але якщо це правда, то вони також повинні бути готові до рівної кількості нещастя, що прийде на їхній шлях.
Життя, наповнене лише щастям, здається тривожним. Важко почуватися в безпеці, коли немає балансу між хорошими та поганими подіями.
Тож я втік. Я звернувся до ігор та книжок, шукаючи тимчасового задоволення, способу втекти від важкості цих думок.
У коледжі я навчився зливатися з оточенням. Я став вправним у тому, щоб бути непримітним, природно відстороненим і почуватися комфортно наодинці з собою. Мені не потрібне було драматичне життя. Я був задоволений тим, що мої дні були простими й незмінними, граючи роль персонажа заднього плану.
Тому, коли я опинився в іншому світі, я відчув полегшення, що не став Героєм і не мав жодних особливих здібностей. Я думав, що зможу залишатися звичайним і тут, і що все буде добре…
Але тепер, озираючись назад, я усвідомлюю… увесь цей час я просто вигадував собі виправдання.
— Я любив своїх батьків. Я справді любив свою добру матір і свого чудового батька.
"…Ні, це не так."
— Я був такий щасливий поїхати в цю подорож зі своєю родиною. Я думав, що у нас буде більше таких моментів у майбутньому.
"……Я ніколи так не думав."
— Я кричав, звинувачуючи Бога, питаючи, чому я єдиний, хто вижив, чому він не дозволив мені померти разом з моїми батьками, яких я так любив.
"………Це не так."
— Мені страшно. Усе, про що я можу думати, це те, що якщо я зближуся з кимось, якщо я створю зв’язок, я знову все втрачу.
"…………Це також не так."
— Я не хотів бути один. Я хотів друзів, кохану. Я заздрив тим, у кого є сім’ї. Але я занадто боявся зробити крок назустріч комусь, тому продовжував тікати, вигадуючи виправдання, щоб залишатися наодинці.
"……………Я ніколи так не думав."
— Я боюся втратити їх. Я боюся отримати те, що хочу. Але я не можу здатися, тому я звик триматися на відстані від інших. Я тримаюся якраз досить далеко, кажучи лише те, що необхідно, щоб люди не зненавиділи мене, але й не підходили занадто близько.
"Ні, це неправильно."
— Моє серце залишилося в пастці тієї аварії з того дня, через що я застряг у стані дитини, яка тремтить і не може рухатися вперед. Я хочу любити інших, але не можу змусити себе зблизитися з ними. Тому, будь ласка, протягни свою руку і допоможи мені зібрати розбиті уламки мого серця, бо навіть я сам більше не знаю, хто я такий.
"Ні, це не так!"
— У мене були надії. Коли мене прикликали як Героя, я подумав, що, можливо, зможу стати особливим, і що якщо я буду особливим, хтось протягне мені руку. Але зрештою, навіть у цьому новому світі я не особливий. Я просто одинак, без друзів чи зв’язків. Навіть тут, в іншому світі, я ніколи не зможу змінитися.
"……………"
— Насправді мені було страшно. Незнайомий світ, мої обставини, люди, яких я не знав… ось чому я залишався спокійним. Я змушував себе пригнічувати свою тривогу. Якби вони побачили мене як жалюгідного дорослого, Кусунокі-сан чи Юдзукі-сан могли б покинути мене. Якби вони подумали, що я тягар, Лілія-сан чи Лунамарія-сан могли б повернутися до мене спиною.
"…………"
— Я також роблю все, що можу! Я продовжую брехати собі, прикидаючись тим, ким інші хочуть мене бачити! Чому? Чому тільки я стикаюся з усіма цими нещастями? Я не просив жити в резиденції, куди чоловікам не можна! Я не просив виходити на вулицю в мій перший день у цьому світі! Я не просив, щоб мене призвала сестра короля, Лілія-сан!
"………"
— Я просто хотів, щоб хтось був поруч зі мною… Я просто хотів, щоб хтось сказав мені, що це нормально — бути невпевненим… Я просто хотів, щоб хтось протягнув мені руку, сповнену доброти…
"……"
Це, ймовірно, був крик, який завжди був похований глибоко в моєму серці. Ніхто його не помічав, і я сам навряд чи знав про нього. Це егоїстичне бажання, дитяче прагнення, приховане від інших і навіть від самого себе.
Десь на цьому шляху я збудував її, цю стіну в моєму серці, достатньо високу, щоб сховатися за нею. Клітку, щоб дати притулок моїй слабкості, щит, щоб захистити моє налякане Я…
— Дивись, хіба я не казала тобі раніше? Якщо ти опинишся в скрутному становищі, я допоможу тобі.
Ніхто не повинен був цього помітити. Не було жодного способу, щоб хтось міг. Саме в це я вірив…
— З цієї причини це нормально для тебе бути порожнім наразі.
Однак, перш ніж я встиг це усвідомити, вона з’явилася.
— Я навчу тебе! Речам, яких ти не знаєш, краєвидам, яких ти ніколи не бачив, самому цьому світу!
Вона ступила в глибини мого серця так, ніби це була найприродніша річ у світі, ніби ніякої стіни ніколи й не існувало від самого початку.
— Де ти — є головним героєм цієї історії!
А потім, наче це було природно, вона протягнула свою руку мені, що сидів навпочіпки.
— Мгм, я б воліла, щоб ти продовжував говорити зі мною так, як ти зазвичай це робиш.
Часом вона підштовхувала мене, як це робить друг…
— Я вважаю, що це справді чудово, як звично ти можеш це робити.
Іншим разом вона підбадьорювала мене, як це робить кохана…
— Все гаразд. Я буду тут з тобою…
І в певні моменти вона була як мати, пропонуючи мені слова, які я так прагнув почути.
Здавалося, ніби вона знала про мене все. Вона була гучною, теплою, невинною і доброю… Завжди дарувала мені посмішку, якої я потребував найбільше.
З розумінням вона прийняла мої невпевнені думки, підбираючи розбиті уламки мого серця і ніжно збираючи їх докупи назад.
А, я бачу… Тож ось воно що. Я, можливо, нарешті збагнув це. Річ, яку я хотів, річ, яку я завжди шукав —
Моя свідомість поступово виринає з мирного сну. Щойно я відкриваю очі, я бачу пару ніжних очей, що пильно дивляться на мене.
— …Куро?
— Доброго ранку, Кайто-кун.
— Доброго ранку… Як довго я спав?
— Близько години, я думаю.
— Зрозуміло.
Я повільно сів, помітивши щось дивне. Я відчував легкість, ніби якийсь тягар, що тиснув на мене, спав.
— Ти виглядаєш трохи більш бадьорим тепер.
— …А, так. Як би це сказати…
Я чесно не мав чіткої відповіді на те, що я хотів робити або на що я сподівався, що станеться.
Я просто знав, що не можу продовжувати залишатися там, де я був, застиглим на місці.
— Я думаю, що хочу знову спробувати зробити все, що в моїх силах, у різних речах.
— Я бачу… Що ж, я вболіватиму за тебе. Роби все, що в твоїх силах, Кайто-кун!
— Так, дякую.
Я все ще мало знаю про цей світ чи про себе, але все змінилося. Настав час і мені почати рухатися вперед.
Так, давай почнемо з самопізнання, чи як там воно називається. Я трохи нервую і боюся, але я думаю, що все буде гаразд. Я знайшов мужність зробити перший крок. Точнісінько так, як сказала Куро, настав час почати знову, тут, у цьому світі.
Те, від чого я колись закрився. Історія того, кого звати Міяма Кайто…
.
.
.
(П.П Перекладаючи цей текст, аж сумно чомусь стало, ще й пісню слухав котра під настрій підійшла, якщо цікаво, то послухайте цю пісню (沈む幻海 -Wuthering Waves))
.
**«riajuus»** (ріаджю — від японського _リア充, riajuu_). Цим терміном в інтернет-сленгу та аніме-культурі називають людей, які живуть повним, успішним реальним життям (мають купу друзів, стосунки, роботу, хобі) — на противагу замкнутим одинакам чи хікікоморі.
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )