Розділ 15 - Вони були родиною
Після розмови з Ахтом я відчув, що мені стало значно легше спілкуватися з іншими.
Я також трохи відчував провину через те, що залишив усе приготування їжі Ейн-сан, але перш ніж я це усвідомив, уже був втягнутий у розмову, а їжа й напої з’являлися бездоганно вчасно... Тож я вирішив більше про це не думати.
Коли сонце зайшло й настала ніч, Магічні Інструменти зависли в повітрі, м’яко освітлюючи місцевість. Я був зачарований магією, яка освітлювала все навколо, не ріжучи очі яскравим світлом. Поки я милувався цим видовищем, Нейн-сан заговорив.
— Схоже, Міяма-сан добре поладнав з усіма, еге ж?
— Так, усі дуже добрі. Ейн-сан і Зекс-сан трохи загадкові, тому їх важко зрозуміти, а от Раз-сан і Ахт дуже легкі у спілкуванні.
— Фуфу, здається, я розумію, що ти маєш на увазі... Гадаю, вже час.
— Мм?
Нейн-сан продовжував говорити до мене своїм незвично високим голосом, а потім тихо пробурмотів щось у відповідь на мої слова.
Коли я нахилив голову, не розуміючи, що означає «вже час», Нейн-сан повернувся до мене й сказав дещо несподіване.
— ...Як зараз справи в «Японії»? Імператор уже змінився? Чи з’явилася нова назва епохи?
— Що—!?
Нейн-сан не лише згадав «Японію», наче це була звичайна тема для розмови, але й знав про існування імператора.
Невже ця людина... Ні, невже...
— ...Саме так, як ти подумав. Я теж «японка»... точніше, колись нею була. Ну, зараз я скоріше «колишня» японка.
— Ось як...
— Я розумію, чому ти здивований. Саме тому я не піднімала цю тему, доки Міяма-сан трохи не освоївся.
Переді мною, який застиг від шоку, Нейн-сан підняла руку до повністю закритого шолома, що приховував її обличчя.
Шолом розчинився в чорному димі, відкриваючи обличчя жінки з довгим блискучим чорним волоссям і такими ж чорними очима.
Вона була справжньою японською красунею, ідеальним поєднанням миловидності та витонченості — справжня «Ямато Надешіко». На вигляд вона була приблизно мого віку, але від неї виходила якась особлива аура.
— Дозволь представитися ще раз... Я була призвана до цього світу, коли була ученицею в Японії епохи Тайшьо. Я вирішила не повертатися до свого світу й за допомогою сили Курому-сами «переродилася в тіло демона, будучи колишньою людиною з Японії»... Для Міями-сана я, мабуть, людина з дуже далекого минулого.
— ...Епоха Тайшьо...
Коли вона пояснила це, така можливість здалася мені цілком логічною.
У цьому світі Героїв призивали безліч разів за останню тисячу років. Якщо грубо підрахувати, близько сотні людей були призвані як Герої, і не було б дивно, якби хтось із них вирішив залишитися тут назавжди.
— Ах, не хвилюйся. Це правда, що я з епохи Тайшьо, але через особливості магічного кола призову, так само як ти маєш повернутися через рік, ти можеш повернутися саме в той момент, коли був призваний. Навіть якщо не повернешся саме в той час, можна попросити Бога Творіння відправити тебе назад. Щоправда, у такому випадку у твоєму світі може пройти трохи часу, але точно не десятки років одразу. Наприклад, з моменту мого призову вже минули сотні років.
— ...
— Я розумію, як це — не встигати за всім, що відбувається. Коли я вперше потрапила до цього світу, я почувалася так само.
Не знаючи, що відповісти словам Нейн-сан, яка тепер говорила спокійним жіночим голосом замість свого звичного високого, я просто мовчав, а вона лише усміхнулася, даючи зрозуміти, що розуміє мої почуття.
— Ну, через це... Я, можливо, особливий випадок, але щодо призову можеш вважати мене своїм семпаєм. Думаю, я зможу відповісти на деякі твої запитання.
— А-Ага...
Після цього Нейн-сан спокійно почала розповідати про свій досвід.
Вона розповіла про те, як раптово опинилася в іншому світі й була розгублена, про відмінності культури та здорового глузду між цим світом і Японією, а також про все, що дізналася після призову.
Як слова людини, яка прожила в цьому світі життя Героя, її розповідь була надзвичайно цінною, і я уважно слухав усе, що вона говорила, до самого кінця вечора.
Коли наша розмова завершилася, Нейн-сан підвелася зі стільця, усміхнулася мені й сказала кілька слів на прощання.
— ...Не знаю, чи це повністю заповнить ту порожнечу, яку я відчувала, але... я знайшла свою «дорогоцінність» у цьому світі. І я впевнена, що ти теж знайдеш свою, Міяма-сан. Розумію, що ти можеш почуватися розгубленим і неспокійним, але, будь ласка, постарайся насолодитися цим роком.
— ...Так.
Я розумів, що означають ці слова.
Людиною, про яку раніше згадувала Куро, тією, хто був схожий на мене, мабуть, була саме Нейн-сан... І вона знайшла те, що шукала. Саме тому вирішила залишитися в цьому світі та переродитися демоном.
Те, що сьогодні вона прийшла поділитися зі мною своїм досвідом... можливо, теж було подарунком від Куро, проявом її доброти. Можливо, так вона ненав’язливо давала пораду мені, тому, хто досі не розібрався у власних почуттях.
Я не знаю, що чекає мене в майбутньому.
Чи знайду я те, чого насправді бажаю, чи зрештою заблукаю — відповіді на це не отримати, просто думаючи про це зараз.
Але, дивлячись на усмішку Нейн-сан, у якій не було й тіні вагань... я не міг не побажати одного дня стати таким, як вона.
Я поставив чашку на стіл і підвівся, оглядаючись навколо, поки швидко не знайшов людину, яку шукав.
Ще зовсім недавно вона ходила навколо з шампуром у руці та розмовляла з усіма, але зараз сиділа сама біля берега річки.
Не потрібно було довго думати, щоб зрозуміти — вона, мабуть, чекала саме на мене.
Порожнє місце поруч із нею говорило саме за себе, і, схоже, інші теж це відчули, бо ніхто не наближався.
— ...Якщо відкинути мої внутрішні думки, то чому татамі?
— Унн? Це ж те саме. Той концепт васабі!
— Ти про вабі-сабі...?
— Арех? Шкода, я ж була так близько до правильної відповіді~
Я не міг не подумати, що розкладати татамі на березі річки виглядало трохи дивно, але було вже запізно про це говорити.
На моєму обличчі з’явилася усмішка, коли я зрозумів, що Куро залишилася такою ж безтурботною, як і раніше.
Потім вона поплескала по місцю поруч із собою на татамі, запрошуючи мене сісти.
Тихий шум течії річки та легкий аромат листя наповнювали повітря, створюючи спокійну атмосферу, ніби весь той галас раніше був лише далеким спогадом.
— ...Час уже настав?
— Унн?
Коли Куро тихо пробурмотіла це, вогні згасли, і на мить перед моїми очима запанувала темрява, але майже одразу вона змінилася чимось зовсім іншим.
— Ого...!
Це було захопливе видовище. Листя дерев на протилежному березі річки м’яко сяяло, ніби весь ліс ожив у світлі.
— Ці дерева називаються "Світлові дерева". Вони поглинають трохи магічної сили з повітря й світяться раз на місяць або приблизно так.
— Це неймовірно… Як би це сказати… Це просто надто вражаюче…
— Хіба це не красиво?
— Так.
Світло не настільки різке, щоб боліли очі, воно ніжне й тьмяне, як світіння світлячка. У поєднанні з відблисками, що танцюють на поверхні води, здається, ніби нас оточує море зірок.
— Якщо тут так красиво, це місце, мабуть, дуже популярне…
— Це місце дуже популярне. Однак я зарезервувала його повністю, навіть територію на протилежному березі річки!
— Уаааа, це звучить погано.
— Ахаха.
З того, що я бачу, це місце схоже на відому туристичну локацію. Однак, схоже, Куро це помітила, і якось їй вдалося зарезервувати це місце лише для нас. Я не впевнений, як саме вона це зробила.
Ну, враховуючи її зв’язки з головою найбільшої торгової компанії, мабуть, вона може провернути таке, якщо захоче. Хм, як би це сказати… я знову нагадую собі, наскільки Куро неймовірна. Може, мені варто почати звертатися до неї більш ввічливо?
— …Ммм, я б радше хотіла, щоб ти продовжував говорити зі мною як зазвичай.
— …Зрозумів.
— Тоді добре.
— Ха-ха-ха.
Мої думки, які, за її словами, зазвичай занадто виразні, миттєво передали їй те, що я відчував. Куро повернулася до мене, її щоки мило надувались від протесту. Це занадто мило, будь ласка, припини.
Але, як би це сказати… мені здалося, що такі розмови справді приємні. Це було таке заспокійливе й комфортне відчуття, ніби напруга в плечах разом із втомою просто зникли.
— …Дякую, Куро.
— Мм?
— Ти так багато в чому про мене дбаєш…
— Я просто роблю те, що хочу, знаєш?
— І все одно, я хочу подякувати тобі як слід.
— Я зрозуміла… Ну, будь ласка, чи як там це кажуть?
Навіть тиша після нашої короткої розмови була спокійною і приємною, приносячи мені відчуття умиротворення.
— Ей~!
— Га? Що—!?
Поки я розслабився в м’якій атмосфері, Куро раптово з дивною для її розміру силою потягнула мене вниз, і я втратив дар мови, відчувши щось м’яке під головою.
Мить потому я зрозумів, що дивлюся вгору на обличчя Куро, усвідомивши, що лежу в неї на колінах. Але більше за це мене вразив її вираз. Освітлена тьмяним світлом від дерев поруч, я не міг не затамувати подих.
Її усмішка була не тією звичною, невинно дитячою. Це була усмішка, яку могла б мати матір, дивлячись на свою дитину — глибоко ніжний вираз. Вона просто посміхалася мені, але здавалося, ніби я огорнутий її теплом і добротою, а м’яке відчуття її колін під потилицею утримувало тіло й розум у повній нерухомості.
— …
Не кажучи ні слова, Куро почала ніжно гладити моє волосся, все ще м’яко посміхаючись.
Попри те, що вона значно старша за мене, я лежав у неї на колінах — ідеальної красуні, яка робила мені «подушку на колінах». Зазвичай я б зніяковів і почав рухатися, але її золоті очі, що ніби бачили все, та комфортні обійми тримали і тіло, і розум повністю спокійними.
— …Тобі вже трохи легше?
— Е?
— Я знаю, що Кайто-кун добра дитина. Ти завжди думаєш про інших навколо себе.
— …
— Серед усіх дітей, призваних цього разу, Кайто-кун найстарший. Якщо ти виглядаєш неспокійним, інші теж це відчують. Тому ти ковтаєш свої тривоги й нетерпіння, намагаючись залишатися спокійним.
— …
А, зрозуміло… як я і думав, Куро бачить мене наскрізь.
У мене вже деякий час було таке відчуття. З моменту нашої зустрічі, щоразу, коли я починав занадто багато думати, вона раптово казала щось таке, що змушувало всі зайві думки зникати. А коли я хвилювався, вона вислуховувала мене й приймала мої скарги. Тому мені так комфортно з Куро.
— Я думаю, що це справді вражає, як природно ти це робиш, особливо в твоєму віці. Але пам’ятай: втома — це не лише фізична річ, вона впливає і на розум. Ти можеш цього не помічати, але поступово…
— Це… можливо, правда.
— Кайто-кун, тобі сподобався сьогоднішній день?
— Так. Здається, давно я не був так здивований і не мав таких безтурботних розмов, не думаючи про те, як мене сприймають інші. Це все завдяки тобі, Куро…
— Я рада це чути.
Тьмяне світіння, ніжна рука, що гладить мою голову, і тепла усмішка, що дивиться на мене зверху вниз — можливо, Куро мала рацію. Я, мабуть, ніс у собі втому вже давно. З моменту, як потрапив у цей світ, або, можливо, ще раніше…
— Кайто-кун, хоч трохи, можеш покластися на мене. Відпочинь, добре? Хоча би щоб завтра ми могли викластися на повну…
— …Так.
Її заспокійливий голос, ніби колискова, огорнув мене, і мої повіки стали важкими, охоплені відчуттям полегшення, яке я не міг описати словами. Я відчував тепло її дотику, запах її присутності й голос, що ніжно мене оточував.
— Все добре. Я буду тут з тобою…
Почувши такі слова, я згадав минуле, коли моя свідомість занурювалася в сон.
Дорогі Мамо і Тато — якщо згадати, це, мабуть перший раз, з часу «як ви обидва зникли». Що я, від щирого серця — зміг на когось покластися…
.
.
.
(П.П Я навіть не знаю що сказати про цей розділ, просто якийсь дуже ламповий, дуже так сказати теплий, навіть нічого не хочеться казати, просто хочеться розслабитись і відпочити...)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )