Розділ 67 - Свята працює у звичному режимі
— ……Я знову повернулася сюди.
Я говорю сама до себе в кімнаті, куди більше не збиралася повертатися.
Хоча відтоді минув час, краєвид, який видно з вікна, анітрохи не змінився.
Переодягнувшись із костюма зайчика в плаття, яке мені передала Рієра, я сіла на ліжко, що стояло в кімнаті.
Священне місто Луґаріс.
Мешканці цього міста складаються лише з віруючих [Святої Церкви].
Звісно, віруючі розкидані по різних місцях, але можна сказати, що люди, які живуть у цьому місті, особливо сильно вірують.
У Великому соборі, що височіє в центрі Луґаріса й є головною святинею [Святої Церкви], незважаючи на ніч, безперервно снують численні люди.
Схоже, вони переносять якісь матеріали… але що ж вони задумали?
— Свята. Я принесла вам їжу.
Так кажучи, до кімнати, відчинивши двері, входить Рієра з тацею в руках.
Однак, схоже, відвідувачка була не одна.
Одразу за нею, пригнувшись, щоб не вдаритися головою, слідом заходить великий чоловік, який ховає голову під білим церковним одягом.
Чоловіка звати Ґішш Іджект.
Як і Рієра, він є одним із давніх членів [Святої Церкви], що носить на грудях значок із п'ятьма зірками. Він має владу та авторитет, що поступаються лише голові [Святої Церкви], а також є вправним магом.
З-під церковного одягу видно лише в'язаний вручну шарф, обмотаний навколо шиї, а його обличчя ніхто ніколи не бачив, тож скільки йому років — невідомо.
Якби прийшла лише Рієра, можна було б припустити, що це її самоуправство, але саме він перемістив мене сюди, тож, мабуть, повернути мене було спільним рішенням [Святої Церкви].
— ……Давно не бачилися, Свята. Ти неабияк виросла.
— Так, адже після того, як мене звільнили з тісної клітки, я могла жити на волі.
— Можеш казати що завгодно. Я не шкодую про свої вчинки.
Так кажучи, він торкається шарфа.
Цей шарф — виріб ручної роботи, який зв'язали діти із сиротинця, що знаходиться в Луґарісі.
Ґішш із самого початку дуже любить дітей.
Він купує сиріт, яких продають у рабство ззовні, і передає їх до сиротинця. Настільки сильно він любить дітей, що навіть сам оплачує витрати на їхнє виховання.
Наслідуючи його приклад, коли я була ще маленькою, я з примхи купила в работоргівця Рієру, яка зараз розставляє їжу на столі.
Причина була справді проста: я хотіла мати подругу, яка підтримувала б мене, коли я майже була розчавлена очікуваннями та роллю Святої.
На жаль, Рієра перетворилася з подруги, якої я хотіла, на віруючу.
— То що? Ти ж не прийшов сюди лише для того, щоб подивитися на моє обличчя?
— ……Колись ти була такою слухняною, а тепер справді сильно змінилася.
— Це моя справжня сутність. Не помиляйтеся щодо цього.
Тоді я не була слухняною.
Я просто змирилася.
Оскільки не бачила надії у світі, то просто жила, пливучи за течією.
Так я могла не розчаровуватися.
— Я не вважаю, що тоді поводився з тобою неправильно. Щоб урятувати багатьох людей, було краще пожертвувати тобою однією.
— …………
— Я зрештою дозволив відправити тебе разом із командою Героя теж тому, що вважав, що перемога над [Королем Демонів] приведе до миру людства.
Забираю свої слова назад. Він любить усіх людей.
Саме тому він із неймовірною легкістю може ухвалювати рішення, ігноруючи почуття.
— О? Ви не знаєте? З'явилася донька Короля Демонів.
— Знаю. Але з такою, як вона, можна впоратися й без Юрі. Адже це люди, які перемогли Короля Демонів.
— Ви так упевнено говорите, хоча навіть не зустрічалися з нею.
— Я знаю. Їхню силу я знаю дуже добре.
— ……Що це означає?
— На цьому балачки закінчимо.
Не відповівши на моє запитання, Ґішш розвертається та виходить із кімнати.
У кімнаті залишилися лише ми з Рієрою.
Якщо придивитися, її обличчя, яке завжди мало бути суворим і незворушним, розгублене, а її рухи неспокійні.
Зрештою, ніби щось вирішивши, Рієра стискає кулак біля пояса й відкриває рота.
— ……Ю-тян.
— ……Давно я не чула цього звертання. А весь цей час ти називала мене Святою.
— Т-тут нічого не вдієш. Ми з Ю-тян маємо різний статус…
— ……Ми однакові. Різниця лише в тому, чи є [Благословення].
І я, і Рієра були покинуті батьками й опинилися в чужих руках.
Між нами не було різниці в соціальному становищі за походженням.
Це лише вона сама збудувала між нами стіну.
……А мені тоді було весело просто від того, що ти була поруч.
— Гей, Рієро. Я хочу дещо запитати.
— Щ-що? Якщо це те, на що я можу відповісти, питай про що завгодно.
— Чому ти повернула мене в це місце?
— Це…
— Я ж відповіла на твій лист, що весело проводжу час, правда? І попри це ти розлучила мене з Джином та іншими… Тобі було весело?
— Так, дуже.
— …………!
Рієра без вагань відповідає одразу.
Її обличчя було достатнім доказом того, що її слова не були брехнею.
— Я хочу, щоб Ю-тян була щасливою.
— Тоді твої слова суперечать твоїм діям.
— Ні, я ні в чому не помиляюся. Адже місце, яке найбільше підходить Ю-тян, — це [Свята Церква].
Рієра широко розводить руки й обіймає мене.
Серце зовсім не тьохкає.
Рієра, мабуть, думає, що грає роль принца, але насправді вона лише клоун.
— Найщасливішою Ю-тян буде саме тут, у [Святій Церкві]. Ти допомагатимеш багатьом людям, даруватимеш їм усмішки, будеш потрібною. І, найголовніше, я зроблю Ю-тян щасливою.
— ……Рієро.
— Так, що?
— Ти не можеш цього зробити. Моє серце вже заповнене.
Після цих слів Рієра трохи сумно скривила обличчя, але одразу ж приховала це.
Повернувшись до свого звичного похмурого виразу обличчя, Рієра відходить від мене й дістає з кишені зім'яту фотографію.
Це ж… та, яку я надіслала.
— ……Ю-тян так сильно подобається цей чоловік?
Вона простягає фотографію в мій бік і розриває її навпіл.
— Гаразд. Тоді я змушу тебе зрозуміти.
Хрусь. Хрусь.
Фотографії зі спогадами про мене та Джина одна за одною розриваються прямо в мене перед очима.
Зрештою, коли розірвати їх на ще дрібніші шматочки вже не виходить, Рієра кидає їх на підлогу.
……Що б вона не казала, моє серце спокійне.
Я вже не та, якою була тоді.
Тому що тепер я більше не сама.
У мене всередині все ще залишилося дуже багато спогадів.
— Я скажу тобі дещо хороше, Ю-тян. Завтра вранці я повідомлю, що Ю-тян залишила команду Героя та повернулася до [Святої Церкви].
— ……Ти думаєш, що звіт, сповнений такої брехні, приймуть?
— Я зроблю так, щоб його прийняли. До того ж віруючі [Святої Церкви] слухаються наших слів більше, ніж короля.
І тут вона справді має рацію, що створює проблему.
Вони радше повірять у [Святу Церкву], яка стала для них духовною опорою, ніж королю, який не допомагає їм.
Особливо на території Священного міста можна сказати, що [Свята Церква] непереможна.
— І що тоді він робитиме? Знову прийде рятувати Ю-тян?
— ……Що ти хочеш сказати?
— Адже, крім Ю-тян, у нього є ще дві жінки, правда? Тоді, може, він і не зверне уваги, якщо зникне лише одна Ю-тян? Може, просто покине тебе…
— —Такого майбутнього не існує. Поки Джин залишається Джином, цього не станеться. Нізащо.
— ! ……Чому ти аж настільки…
— Тобі цього не зрозуміти. Ти ніколи не кохала і не була коханою.
Якби тій людині сказали, що вона може вибрати лише одне — світ або нас, — вона без вагань обрала б нас.
Ми теж такі самі. Нас пов'язує настільки глибоке кохання.
А на моїх грудях викарбувано доказ його «кохання».
А ще Джин любить мої груди.
Після того, як він стільки часу проводив дні, оточений моїми грудьми, він уже, напевно, став нездатним жити без моїх грудей.
Коли Джин прийде за мною, і ми благополучно повернемося до королівського замку… цього разу я буду мамою, а Джин — немовлям. Тобто давайте зіграємо навпаки, як ми робили досі.
До того ж, мабуть… я вже скоро зможу виділяти грудне молоко.
Що більше ми з Джином плекаємо наше кохання, то сильніше тьохкає моє серце.
Думаю, це ознака того, що перед появою грудного молока. Так, без сумніву.
Після повернення я точно знаю, що робитиму.
— ……Я теж хочу, щоб Ю-тян…!
Поки я розгортала рожеві фантазії про Джина, Рієра щось пробурмотіла.
— ……Гаразд. Навіть якщо він прийде… я нізащо не віддам йому Ю-тян.
Бах! Вона сильно тупає ногою й починає розтирати ногами рештки фотографії, розірваної на шматочки.
— Я зроблю так, щоб його спіткала та сама доля, що й цю фотографію…!
Вона знову й знову опускає ногу.
Її обличчя, сповнене ненависті до супротивника, якого вона люто ненавидить, було обличчям Рієри, якої я не знала.
Гучне, важке дихання марно лунає кімнатою.
— Фух… Погано. Останнім часом я надто легко збуджуюся.
Рієра вирівнює дихання й відкидає волосся назад.
Справді, останнім часом вона стала значно частіше виявляти свої емоції.
Такий її розвиток радує.
Раніше вона відповідала «так» на кожну мою думку, а тепер діє з власної волі й навіть намагається чинити мені опір.
Якщо подумати про це таким чином, я знову переконалася, що добре зробила, вийшовши зі [Святої Церкви].
— ……Чому ти дивишся на мене й усміхаєшся?
— Бо мені стало трохи радісно.
— Не дуже розумію, але… посуд я заберу пізніше. Я поки що його поставила, але якщо ти не хочеш їсти, можеш залишити все як є. Тоді до зустрічі.
Помахавши мені рукою, Рієра вийшла з кімнати.
Я та таця з їжею залишилися самі.
На таці стоять на вигляд смачні страви, але… здається, усі вони дуже калорійні…
Уявивши себе знову гладкою й великою, я вирішила нічого не їсти й залишити все як є.
Я лягаю на ліжко, але ще не хочу спати.
Однак у цій кімнаті особливо немає нічого, чим можна було б згаяти час.
……Може, перечитати книжку, яку колись приніс Джин? М-м-м, але ж я пам'ятаю весь її зміст…
Зрештою, це ж спогад про Джина.
Гадаю, Лекі-тян і Люсіка-сан теж кивнули б на знак згоди.
— ……Нудно.
……Тут уже нічого не вдієш.
Доведеться розважатися з Джином у своїй уяві.
Так я зможу скільки завгодно гаяти час, а після повернення до королівського замку зможу одразу ж випробувати це як спосіб залицяння до Джина.
От саме зараз за планом у нас із Джином мав бути фестиваль із костюмом зайчика та стрибками.
Я, у костюмі зайчика, отримую від Джина наказ стрибати, як справжній кролик…
І коли я роблю, як він сказав, він підходить ззаду й каже:
«Ти носиш на собі щось таке важке. Дозволь мені підтримати тебе ззаду».
А потім він хапає мою найбільш помітну частину.
А-а… Джине, не треба…
Не треба засовувати руки туди… ні…!
Джин, притискаючись нижньою частиною живота до моїх сідниць, штовхає мене на ліжко…!
— ………Хе-хе-хе.
Хочеться, щоб це скоріше сталося.
……А, точно.
Як не дивно, якийсь час я буду сама в кімнаті, і ніхто сюди не прийде.
Може, зараз я зможу зробити те, чого не могла зробити в королівському замку.
— Я вже входжу в азарт. Може, заодно потренуватися в уяві?
Цього разу ситуація — гра в немовля, яку я збираюся влаштувати після повернення.
Кажуть, останніми роками серед дворян стала популярною така складна гра, тож було б неввічливо не вивчити її як слід.
Підвівшись, я призиваю уявного Джина собі на коліна.
Я вже хотіла погладити по голові уявного Джина, але раптом дещо спало мені на думку.
— Раз уже так, то, може, максимально наблизимо й обставини? ……Ну ж бо.
Я задираю одяг і зсуваю бюстгальтер вище на груди.