Розділ 53 - І жили вони довго й щасливо
— ...Сподіваюся, цим усе зміниться на краще.
— Думаю, усе буде гаразд. Король Демонів уже як слід очищений, тож він обов'язково спрямує її на правильний шлях.
— Якщо Лекі так каже, то сумнівів немає.
Я куйовдив її волосся на голові.
На мить я вже й не знав, чим усе скінчиться, але з усіх збитків було хіба що розтрощену зрубану хатину.
«Ельфійське священне дерево» вдалося захистити, та й ельфів ніхто не викрав.
У наших попередніх подорожах успішний захист селища означав би щасливий фінал, але...
— Так-с... Щодо Хіни все владналося, і це створює чудовий настрій, проте...
— У нас усе ще залишилася одна справа.
— Саме так! Народження дітей!
— Юрі, сидіти. Йдеться про «Ельфійський дорогоцінний камінь», правда?
Як і казала Люсіка, найголовнішого — «Ельфійського дорогоцінного камена» — ми так і не здобули.
Ми ж відвернули загрозу спалення дерева, тож могли б видати хоч один камінчик.
...Ну, якщо вже на те пішло, то й саму небезпеку сюди привів теж я.
Втім, під час розваг у річці я торкався живота Люсіки й фліртував із нею, а потім взагалі занурився в груди трьох дівчат.
Були й обійми, і поцілунок у тильну сторону долоні, і хідзамакура на стегнах, і хідзамакура на колінах, і пещення мочок вух...
Ми навіть цілувалися так пристрасно, а камінь і не думав з'являтися.
Дійшовши до цього моменту, хочеться засумніватися, чи не помилковий той документ узагалі.
Навіть Юрі припускала, що знайдений Карнеа-сан документ міг бути фальшивкою.
— ...Батьку. Продемонструвати чисте кохання перед «Ельфійським священним деревом» — це ж точно єдиний спосіб отримати його, правда?
— А, ага, саме так! Тому, як і казала Юрі-сан, народження дітей! Це точно єдиний правильний шлях!
— Старий брудний хвойда. Затули-но пельку й помовч.
— Слухаюся...
Ельфон-сан згорбився й звів свою присутність до мінімуму.
Тоді в цьому ще був якийсь сенс, але тепер вже геть не зрозуміло, що з цього правда.
Моя позиція залишається незмінною: я згоден на це заради виготовлення обручок, але робити це без жодних гарантій я насправді не хочу.
Мабуть, Люсіка теж засумнівалася в тому документі, тому й поставила Ельфону-сану таке запитання.
Гм-м. Тільки-но все прояснилося, як ми знову потрапили в глухий кут... Тільки-но я про це подумав, як з-за «Ельфійського священного дерева» пролунала купа знайомих голосів.
— Татку~! Ми повернулися~!
— Ватажку! Ви цілі й неушкоджені!?
— Ми повернулися, ватажку!
Це були Карнеа-сан та її чоловіки.
Як і казала Юрі, вони сховалися після того, як прокинулися.
Розміри «Ельфійського священного дерева» були просто неосяжними.
Якщо вони сховалися з протилежного боку, то Хіна й справді не мала б їх помітити.
— О-о! Ви всі цілі й неушкоджені!
— Поки ми чекали, чи з'явиться «Ельфійський дорогоцінний камінь», ми чомусь заснули... а коли прокинулися, зі зрубаної хатини пролунали виразні звуки бою, тож ми відступили назад.
— ...Щодо цього скажу лише одне: це була не я.
Мардрі, яка слухала розмову, спритно заявила, що вона тут ні до чого.
Вона дивилася просто на мене, тож мене точно розкусили.
...У світі є речі, які краще залишати в таємниці.
Коли я ледь помітно кивнув їй у відповідь, вона теж мовчки кивнула.
Як і очікувалося від дослідниці. Слава богу, у неї немає звички сувати ніс у чужі клопоти.
— ...? Ти хто така?
— ...Мардрі. Колишня з армії Короля Демонів.
— Гм~. Ну, якщо колишня, то житимеш тут, правда? Приємно познайомитися, Мардрі.
— ...Цікава жінка.
Карнеа-сан так легко прийняла її — що й очікувалося від жінки, яка має сотню чоловіків.
Мабуть, саме з такими відчуттями вона шукала нових чоловіків і виходила заміж.
Ця картина виразно постала в моїй уяві.
— Така маленька й мила... Татку, давай візьмемо цю дитину до нашої родини.
— Я й сам так планував. У Джина-куна та інших є важливіше завдання. А поки що ми виконаємо обіцянку.
— Ура! Тоді ходімо скоріше у ванну. Ти чомусь уся в землі.
— ...У-у. Не хочу у ванну. Припини. Не притискайся. Жарко...
Мардрі з таким підходом швидко освоїться.
Дивлячись, як Карнеа-сан ніжно пестить її, я відчув полегшення — аж раптом позаду пролунав голос, від якого це тепле відчуття миттєво випарувалося.
— ...Ґейн, я повернувся.
Обернувшись, я побачив того самого проблемного сестролюба.
Проте він не мав того запалу, що того дня, а його тіло було повністю вкрите брудом.
У цьому він анітрохи не поступався Мардрі.
— ...Батьку. Я виконав доручене завдання й повернувся.
— ...Ага, з поверненням, Ґейне. ...З твого виразу обличчя бачу, що є здобутки.
— Так... Я зараз же це доведу.
Сказавши це, Ґейн перевів погляд на мене й Люсіку.
Схоже, для його доказу потрібні ми двоє.
Я ступив на півкроку вперед перед Люсікою й став навпроти нього.
— Ч-чекай, Ґейне! Це я мала передати пізніше з власних рук...!
— А... ц-це погано!
Позаду зашепотілися двоє, чиї обличчя миттєво зблідли. Що це з ними?
Переймаються, чи не влаштуємо ми з Ґейном реванш?
Звісно, якщо він налаштований битися, я прийняв би виклик.
Діалог? Я нізащо не пробачу того, хто ображає мою дружину!
— ...Ти щось хотів від нас?
— Ага... Я хочу попросити пробачення за той день.
Він зігнувся в талії під прямим кутом так низько, що обличчя не було видно.
— За мої слова, які образили твоє дружину... Люсіку Ель Рістія, мені справді щиро шкода.
Самих лише цих слів вистачило, аби зрозуміти: у душах Ґейна відбулися зміни.
Його зміни відчув не лише я.
— Брате...
— Того дня, коли ти вдарив мене, я не міг із цим погодитися. Я ж спостерігав за Люсікою довше за тебе, кохав її довше за тебе. У мені вирували такі почуття. Ти ж і сам помітив, правда? Що я не каявся.
— ...Так.
— Батько теж це помітив. І те, що він мені наказав — це спостерігати за Люсікою з глибини «Ельфійського священного дерева», коли вона з тобою.
І раз він чинить так тепер... Ґейн, мабуть, усе зрозумів.
Значення слів, які я сказав йому того дня.
— Спочатку я подумав, що батько здурів на старості літ. ...Але я одразу все зрозумів. Що посмішка, яку Люсіка адресує мені, й посмішка, яку вона адресує тобі — це зовсім різні речі.
Я ж стільки разів дивився на неї, що вона вкарбувалася в моїй пам'яті, — самоіронічно всміхнувся він.
— Як ти й казав, людина, яка обдаровувала її любов'ю в рази сильніше за мене, був ти. Люсіка поруч із тобою виглядала справді щасливою від щирого серця, і навіть мені, коли я дивився на це, передавалося її щастя.
— ...Б-брате...? Можеш на цьому зупинитися? Мені трохи соромно, коли про це так багато говорять...
— Тоді припиню. ...У кожному разі, зазнавши повної поразки, я від тієї самої миті самовіддано рив, рив і продовжував рити... і нарешті знайшов. Те, що якнайкраще підходить для благословення вашого шлюбу.
З цими словами він дістав із кишені один коштовний камінь завбільшки з людське око.
— Тому я віддаю це тобі. Покладаюся на тебе щодо Люсіки — зятю.
— ...! Щиро дякую вам, швагре Ґейне.
На простягнуту долоню він поклав камінь смарагдово-зеленого кольору, що сяяв яскравим блиском.
— ...Брате. Дякую тобі від мене теж...!
— Тобі немає за що дякувати. З огляду на мої минулі гріхи, цього все одно замало.
— І все одно я рада. А що це за камінь?
— А, це «Ельфійський дорогоцінний камінь», найвідоміший коштовний камінь у селищі ельфів.
««««...Е?»»»»
Голоси злилися не лише в нас із Люсікою, а й у Лекі та Юрі, які уважно слухали позаду.
— Люсіко. Зять обов'язково зробить тебе щасливою.
— Ч-зачекай хвилинку, брате. Чому в тебе «Ельфійський дорогоцінний камінь»? Його ж можна здобути, лише продемонструвавши чисте кохання...
— Про що ти кажеш? «Ельфійський дорогоцінний камінь» — це ж просто кристалізована магія, яка накопичується в корінні «Ельфійського священного дерева».
— Е...? Справді...?
— Ага, після того, як я визнав ваш шлюб, я весь час рив землю. Я чув, що він знадобиться для вашого весілля із зятем. Батько й сестра Карнеа мали б знати про «Ельфійський дорогоцінний камінь», хіба вони вам не розповіли?
Ми різко обернулися до них двох, а Ельфон-сан і Карнеа-сан якраз крадькома збиралися нановики.
— Кепсько!
— Тікаймо!
— Вперед! Лекі!
— Так.
Щойно наші погляди перестрілися, вони кинулися бігти, але проти Лекі, яка мала благословення «Героя», шансів у них, звісно ж, не було — їх обидвох спіймали й зв'язали мотузкою.
— Ну що ж, шановні. Може, розповісте, що це взагалі означає?
— Навіщо було вигадувати таку брехню, аби заманити нас... точніше, змусити нас зробити це?
— Т-та тому що я хотів якнайшвидше побачити онуків від Люсіки! Це ж наша нерішуча Люсіка, знаєте!? Якщо ми її не підштовхнемо, то хтозна, коли це взагалі станеться...
— Саме так! Я подумала, що якщо ви швидко зробите це, то станете ще ближчими... тож вирішила трохи підштовхнути!
— ...І заради цього ви навіть вигадали той фальшивий документ?
— Т-так! Якби ти не додала ту дивну фразу, усе б не викрилося ось так!
— Це батько винен, бо з самого початку не вказав, щоб Люсіка й Джин-кун зійшлися! Для такої сором'язливої парочки треба було діяти ще нахабніше!
— Що ти бовкнула!?
— А що таке!?
— — Ви двоє. Сварка закінчилася?
««Хі-і-і»»
Люсіка схопила мотузку й підтягла їх обох, поклавши одного на одного.
— ...Лекі. Зроби ще один удар, будь ласка.
— Зрозуміла.
Гуп! Гуп! — пролунали потужні звуки розсікання повітря.
Мабуть, вони згадали, як щойно злетіла Хіна.
Обличчя обох на очах ставали все синішими й синішими.
— Усе гаразд. Хоч би яких ран ви зазнали, поки я поруч, я зможу вас зцілити.
— Це ні краплі не заспокоює!?
— Гм... Я розігрілася.
Лекі покрутила плечима, демонструючи свою ідеальну форму.
— З-зачекайте. Дивіться, ми ж щойно говорили про те, як важливий діалог! Нам теж потрібен діалог! Діалог!
— Без зайвих слів!
— Зроби це, Лекі-чан!
— Відправ їх далі, ніж Хіну!
— Угу. Покладіться на мене.
Святий меч, оповитий сяйвом, удвічі більшим за попереднє, замахнувся так, аби вдарити по сідницях складених разом двох людей.
Мить тиші.
Звук, що не встигав за швидкістю змаху, із запізненням вибухнув гучним тріском.
— — Екскалібу-у-у-у-ур!
— У-а-а-а-а-а-а!
— Кя-а-а-а-а-а-а!
Крики обох пролунали лише на коротку мить, після чого вони зникли далеко в небі, перетворившись на зірочки.
Пізніше вони двоє чомусь повернулися з вимазаними в землі обличчями.
Як я дізнався пізніше з листа від швагра Ґейна, у селищі ельфів набрала популярності нова розвага під назвою «Ельфійський хоум-ран».