Розділ 49 - Скільки завгодно, знову й знову
І скільки ж часу минуло відтоді?
Це був настільки тихий час, що можна було почути, як тікає годинникова стрілка.
— ...Це моє враження після прочитання безлічі любовних романів, але...
— Угу.
— Я не перестаю дивуватися такій винахідливості людства.
— Сприйму це як комплімент.
— Угу... Якщо Джина це влаштовує, то я не проти.
Зараз я слухав її, затиснувши обличчя між стегнами Люсіки.
Насолоджуватися стегнами під час хідзамакури теж добре, але так неможливо відчути це сповна.
Лише коли тебе з обох боків затискає ця пухка м'якість, можна нарешті сказати, що ти відчув стегна на смак.
Я завжди так думав... і моя гіпотеза, схоже, виявилася правильною.
— ...Це приємно?
— Без перебільшення, це найкраще.
— ...Фу-фу, ось як. Якщо Джину це приносить радість, то й для мене це найкраще.
Люсіка сиділа, трохи розставивши ноги й випроставши їх, а я лежав, поклавши голову так, щоб зачепитися за її стегна.
І варто Люсіці трохи звести ноги всередину, як з'явиться повністю оповитий її стегнами збоченець — я.
Я люблю стегна. Тому що всередині мене щодо них найменший опір.
Хоча торкатися грудей здається настільки неприпустимим, чомусь щодо стегон відчуття провини майже не виникає.
— ...Джине~
— Щось сталося...?
— Та ні, просто гукнула.
Люсіка, чия витівка вдалася, тихо захихотіла.
...Моя дружина, чи не занадто вона мила?
Я теж мушу як слід віддячити їй.
...Але перед цим поповню енергію від стегон ще хвилин на десять...
— ...Джине, не спи, добре? Бо всі плани підуть шкереберть.
— ...Твоя правда. ...Воно-то так, але стан стегон Люсіки аж надто чудовий...
Оскільки частина стегон Люсіки була оголеною, від такого контакту вони повільно зігрівалися від температури її тіла.
До цього додавався подвійний удар м'якості.
Не заснути було значно важче.
— ...Настільки добре?
— ...Якщо тобі цікаво, може, й Люсіка спробує?
— Е, можна?
— Ага. Як і казала Люсіка, якщо так триватиме й далі, я засну, тож зробимо рокіровку... Ну ж бо.
Якщо довго вагатися, буде шкода розлучатися, тому я швидко підвівся, а цього разу випростав ноги й сів сам.
— Звісно, я не можу зняти штани, тож напряму це буде важко, але...
— ...Тоді можна мені звичайну хідзамакуру? Я теж хотіла, щоб ти мені її зробив.
— Зрозумів. Вибач, якщо буде твердувато.
— Не переймайся. Тоді перепрошую...
У ту мить, коли Люсіка лягла на мої стегна, вона замовкла.
...Е? Заснула?
Я мимоволі нахилився подивитися, але, схоже, це було не так.
— ...Настільки радісно?
— ...Ага. Я відчуваю зусилля Джина... Коли я думаю, скільки тренувань ти пройшов, аби стати таким, мені стає радісно від того, що я володію цим одноосібно.
— ...У тебе кумедна причина для радості, Люсіко.
— Вибач. ...Але хідзамакура — це справді чудово. Якось надзвичайно спокійно.
— Поки ми так робимо, не потрібно напружуватися, тож на душі стає легше. Мабуть, хідзамакуру дозволяють робити лише близьким людям.
— Зрозуміло. У цьому є сенс.
Схоже, вона змогла розслабитися, бо Люсіка повністю обм'якла.
Коли я погладив її по голові вздовж її красивого чорного волосся, вона лоскотно зажмурилася.
— Як почуваєтеся, моя принцесо?
— Гм, дозволяю. ...Фу-фу, я ніяк не можу стати такою величною постаттю.
— Чому?
— Бо я пізнала це тепло... І більше не можу думати ні про що, крім того, щоб бути дружиною Джина.
— Тут... ти мене підловила. Дуже соромно.
— ...Мені теж. Я бовкнула це мимоволі, але, мабуть, ще якийсь час згадуватиму й корчитимуся наодинці...
Її вуха непосидюче смикалися.
Коли сором переходить певну межу, вони не лише червоніють, а й починають рухатися.
Мені раптом стало цікаво, і я тихо, аби не нашкодити, торкнувся довгого вуха, властивого ельфам.
— Хян!
У ту ж мить плечі Люсіки здригнулися.
Вона квапливо підвелася й повернулася до мене, прикриваючи вухо рукою.
— Д-Джине! Торкатися туди так зненацька... міг би хоч слово сказати...
— Вибач. Було боляче?
— Т-та ні... це... ну... т-тому.
— ...Справді вибач, Люсіко. Можеш сказати ще раз?
— ...Вуха — це ерогенна зона ельфів! Ну... коли торкаєшся, кажи заздалегідь, будь ласка. Інакше я лякаюся...
Інформація, яку повідомила Люсіка з червоним як рак обличчям, була просто приголомшливою.
Усвідомивши, що я скоїв, я негайно схилив голову.
— Пробач! Вуха Люсіки завжди так мило червоніють, тож я торкнувся їх без жодної задньої думки...
— Н-ні! Це я надто гостро відреагувала... Вибач.
— ...Я більше вивчатиму ельфів.
Оскільки в нашому дотеперішньому житті не було жодних незручностей, я майже не звертав уваги на відмінності між расами, якщо це не було чимось надзвичайним...
Це випадок, над яким варто замислитися.
Коли я ще раз схилив голову, Люсіка про щось замислилася й легенько поплескала мене по коліну.
— ...Продовжуємо.
Зрозумівши, чого вона хоче, я негайно сів у позу сейдза й приготувався її прийняти.
Люсіка знову лягла на мої коліна для хідзамакури.
— ...Джине. Я скажу це зараз, бо якщо не скажу, ти можеш усе неправильно зрозуміти... Мені зовсім не неприємно, коли до мене торкаєшся саме ти. Тільки в цьому не зроби хибних висновків.
— ...А якщо я скажу, що хочу торкнутися зараз...?
— ...М-м, я не проти.
Довге вухо, забарвлене в червоний колір, знову непосидюче смикалося.
Я повільно й обережно простягнув руку до її вуха.
Тихо й ніжно... ніжно...
— М-м... коли труть усередині, це лоскотно...
— Пробач! ...А так як?
— ...Угу, так нормально.
Слава богу... Сила натиску має бути такою.
Опанувавши секрет, я легко чухав усередині вуха, пощипував його й насолоджувався вухом Люсіки.
Особливо мочка мала пружність і м'якість, тож торкатися її було одне задоволення... але посередині я вирішив зупинитися.
Тому що звуки, які подеколи видавала Люсіка, були настільки звабливими, що мій глузд ледь не вибухнув.
...Якщо добре подумати, я пестив пальцями її ерогенну зону, тож це цілком природний результат, що дихання Люсіки прискорилося, а щоки палали.
— ...Джине... усе?
Коли мене гукнули на ім'я ще звабливішим, ніж зазвичай, голосом, серце йокнуло.
Відчуваючи самовідразу через свій промах, я відповів, погладжуючи її по спині:
— Ага, дякую, Люсіко. Усе вже добре.
— ...Ось як. Якщо Джин задоволений, то й добре.
Мене пронизав звабливий погляд її п'янких очей.
Тримайся, я...!
Витримай, глузд...!
— ...Джине. Мені здається, що зараз я зможу це зробити.
— Що...!?
— ...Поцілунок.
Люсіка підвелася й сіла мені на коліна обличчям до мене.
Вона обвила руками мою шию, і я відчув її непохитну рішучість не випустити мене.
— ...Джин не хоче?
— ...................Хочу.
— ...Ти так сильно вагався.
— Бо я збирався терпіти до ночі, а на вулиці вже стемніло.
Гралися у воді в річці, знепритомнів, радилися, пестили стегна й вуха... Справді, якщо подумати, то вже цілком міг настати вечір.
Через те, що я був зосереджений на тому, що перед очима, я й не помітив...
— Скоро вже прийдуть Лекі та Юрі, тож поки вони не прийшли... добре?
— ...Люсіко, ти ж не змушуєш себе?
— Після того, як Джин так сильно пестив мої вуха, соромнішого відчуття вже не буде.
Схоже, курок спустив саме я.
Я зробив один вдих, аби заспокоїти власне серце.
— ............
Відстань, на якій ми відчували подих одне одного.
В очах Люсіки віддзеркалювалося лише моє обличчя.
Там не було її зазвичай суворого обличчя, а була Люсіка, що розтанула від бажання.
Це буде не так, як тоді, коли мене зненацька заскочила Лекі, а активний поцілунок, який я зроблю зараз сам.
— ...Джине. ...Я дуже тебе кохаю.
Цмок, цмок — два-три рази ми легко торкнулися губами, ніби дзьобали.
А потім на мене навалилася вага всього її тіла, і її губи впали на мої.
— М-м... фу-у...
Подих, що виривався крізь щілину.
Через те, що очі були заплющені, уся свідомість зосередилася на губах — губи Люсіки такі м'які, її слини має ледь солодкуватий смак... Інформація, що збуджувала мій інстинкт, одна за одною надходила до мого мозку.
У цей час Люсіка самовіддано продовжувала шукати мої губи.
Чим довше це тривало, тим важче їй мало бути дихати.
— ...Пха-а... ха-а... Поцілунки — це щось неймовірне, справді.
Люсіка, яка дивилася на мене знизу вгору, була справді щасливою й відчувала екстаз.
Срібну нитку, що простяглася між ротами, Люсіка витерла пальцем і торкнулася ним власних губ.
Вони, умиті від спраги, злегка затремтіли.
— Це настільки сповнює щастям, що хочеться робити це знову й знову, безкінечно.
Мабуть, сором теж трохи залишався.
Проте зараз у ній перемагала радість, тож вона стала балакучою.
— Ось чому всім так хочеться це робити. Варто лише один раз це пізнати, як мимоволі починаєш цього прагнути... Джине, як тобі? Мій перший поцілунок.
— Якщо казати без брехні й прикрас... це таке неймовірне відчуття щастя, що, мабуть, мої почуття трохи заніміли. Слів бракує.
— ...Я дуже добре розумію це відчуття.
— ...Але я зрозумів, що цілуватися з Люсікою — це небезпечно.
— У якому сенсі, не підкажеш?
— ...У душевному сенсі.
— ...Фу-фу, я дуже тебе кохаю.
Цього разу це був легкий поцілунок, не такий, як попередній.