Розділ 45 - Пробудження на колінах дружини
...Осліплює.
Коли я розплющив очі, сонячне світло дратувало повіки... але, як не дивно, болю з мерехтінням не було.
Витягнувши свідомість із самого дна води, я поворухнувся.
І тоді мій погляд перестрівся з поглядом Люсіки в купальнику, яка стурбовано дивилася на мене.
— Джине! Ти прокинувся.
— Ха-ха, якось так...
— Ти пам'ятаєш, що сталося перед тим, як ти знепритомнів?
— Я занурився в груди Юрі й помацав груди Лекі та Люсіки.
— К-кхе-кхе! Якщо ти пам'ятаєш усе аж настільки виразно, то з тобою, схоже, усе гаразд.
Мабуть, згадавши момент, коли їй мацали груди, вуха Люсіки трохи почервоніли.
Коли вона соромиться, це одразу відображається на її обличчі, тож це так легко зрозуміти й так мило.
Справді, навіть не віриться, що вона прожила кілька тисяч років — настільки вона чиста дівчина.
— А де ті двоє...?
— Доручи це мені, вони он там проводять оперативну нараду. ...Сказали, що якщо ти прокинешся й поруч будуть великі груди, це знову може виявитися надто сильним подразником.
Що це за турбота така.
Коли я простежив за поглядом Люсіки, там були ті двоє, які вже перевдяглися з купальників.
Помітивши, що я прокинувся, вони помахали мені руками.
Проте те, що вони не підходили ближче, було саме для того, як і казала Люсіка, аби не створювати для мене подразників.
...Ні, ну правда, що за причина така.
— Насправді після того в Джина ще й кров із носа пішла. Тому вони, мабуть, трохи обережничають.
— Вибач. Змусив вас хвилюватися.
— Та справді. Я так злякалася. Не думала, що дійде аж до втрати свідомості...
Настільки сильно мене збудили відчуття від грудей їх трьох, але цього я вголос казати не буду.
Лише цей секрет я заберу із собою в могилу.
— Тому можеш ще трохи відпочити тут. Адже зараз ще не той час, аби поспішати.
З цими словами Люсіка ніжно погладила мене по голові.
...До речі, я звернув увагу ще раніше.
— ...Люсіко, ти що, влаштувала мені хідзамакуру?
— ...Угу, хідзамакура на моїх стегнах, які Джин так палко хвалив. ...Як тобі? Не боляче?
— Це просто найкраще.
— Аха-ха, яка швидка відповідь. Тоді я рада.
Ось воно що... Ця помірна м'якість під потилицею була стегнами Люсіки.
Вона підтримувала мою голову, і завдяки тому, що вона занурювалася в них якраз ідеально для мене, це було навіть зручніше, ніж на подушці в королівському замку.
Тепло післяполудня та спокійне дзюрчання річки слугували фоновим шумом, і це була настільки затишна атмосфера, що, втративши пильність, можна було заснути знову.
Спокій душі — це саме це.
— Люсіко, а тобі не треба було перевдягатися? Якщо залишишся мокрою, то застудишся, хіба ні?
— Жодних проблем. Я вже витерла тіло, та й температура зовсім не холодна.
— Якщо так, то добре.
— Тому я можу ще деякий час ось так робити тобі хідзамакуру, знаєш? Скориставшись нагодою, може, побалакаємо про щось?
Ця пропозиція была дуже доречною.
Якщо не змушувати мізки працювати, я й справді порину в денний сон.
А якщо засну тут, то не зможу заснути вночі.
Чесна думка полягала в тому, щоб залишатися на ногах цілу ніч у оточенні їх трьох було б занадто важко.
— До речі, я щойно подумав... Сонце тут таке, що навіть якщо дивитися на нього, очам не боляче. Та й хмар жодної немає...
— А-а, це тому, що то штучне сонце, створене магією.
— ...Штучне сонце?
— Так. Сонце, створене магією... або, радше, було б зрозуміліше назвати його освітленням, що ширяє у великому небі.
— Як «Світлова куля» в будинку на дереві?
— Правильно, Джине. Адже у селищі ельфів і вітер, що пролітає, і вода в річці — усе народжується з магії.
— ...Що це означає...
— Ну що ж... Джин уже мій чоловік, тож можна розповісти. Насправді селище ельфів розташоване не на землі, де ми зазвичай живемо, а під землею.
— Е? Під землею?
Хіба я не почув щойно надзвичайно секретну інформацію?
Звичайнісінька балачка пообіді розвинулася в щось просто неймовірне.
— Тому сюди не може потрапити ніхто, крім ельфів, які вміють використовувати «Телепортацію» й знають це місце. Єдиним винятком було б, якби хтось випадково прорив землю й викопався сюди... але таких випадків досі не було, тож можна не перейматися.
— Якщо опанувати магію до досконалості, то можна робити навіть таке...
— Ага... Саме тому я й досліджувала магію. У результаті мені навіть дарували благословення «Мудреця»... Проте навіть після цього я не осягнула всієї магії.
Наприклад, — продовжила Люсіка.
— Знаєш, чому це дерево називають «Ельфійським священним деревом»?
— Ні, геть уявлення не маю...
— Відповідь така: тому що магія, яку має це дерево, підтримує селище ельфів. І штучне сонце, про яке я казала щойно, і вода в річці, що створюється, і приємний легіт — усе це працює на основі магії «Ельфійського священного дерева».
— ...Дерево має магію...?
— Кажуть, у світі є кілька подібних речей. Такі, що народжуються з магією, як це священне дерево.
...Велич, яку я відчув шкірою, коли вперше побачив «Ельфійське священне дерево», справді належала цьому дереву.
«Ельфійське священне дерево», без сумніву, мало гордість за те, що підтримувало селище ельфів.
Гордість за те, що підтримувало селище ельфів протягом часу, від думки про який стає млосно.
— Узагалі кажуть, що рішення про переїзд селища ельфів під землю було прийнято саме тому, що знайшли «Ельфійське священне дерево».
— ...Тому що можна підтримувати власний світ, не бувши знайденими зовнішніми ворогами...?
— Саме так. Тому селище ельфів може жити, не будучи розграбованим армією Короля Демонів.
З погляду ельфів, вони завдячують усім «Ельфійському священному дереву».
Тепер я зрозумів і їхнє бажання називати його божеством.
— А що станеться, якщо «Ельфійське священне дерево» зів'яне? Хіба селище ельфів не зможе існувати далі...?
— За це можна не хвилюватися. «Ельфійське священне дерево» перетворює магію на поживні речовини й накопичує їх у корінні, тому воно не зів'яне.
— ...Дивовижно, «Ельфійське священне дерево».
— Воно дивовижне, це наше священне дерево.
З цими словами Люсіка молитовно склала долоні в бік «Ельфійського священного дерева».
— Я помолилася, щоб наше життя йшло в доброму напрямку.
— Ха-ха, це чудово.
Я теж, наслідуючи Люсіку, склав долоні й вклав у молитву до «Ельфійського священного дерева» бажання, аби наше подружнє життя вчотирьох було сповнене веселощів.
— Люсіко-о! Забереш Джина-куна й інших і прийдете сюди разом?
Якраз коли наша розмова підійшла до кінця, Карнеа-сан покликала нас.
Мабуть, прийшла висловити подяку ельфійській юрбі.
— ...Шкода. Схоже, уже кінець.
— ...А немає варіанта не йти? Я хотів би ще трохи насолодитися хідзамакурою Люсіки.
— Дуже спокусна пропозиція. Але якщо змусити сестру Карнеа довго чекати, у неї зіпсується настрій, знаєш?
— ...Нічого не поробиш. Попрошу тебе про це іншим разом.
— Якщо Джин цього хоче, то хідзамакуру я зроблю скільки завгодно.
— Це обіцянка.
— Я й сама рада, що можу побути з Джином наодинці, тому неодмінно дотримаюся її.
Почувши ці слова, я повільно підвівся.