Розділ 41 - Здобудь 【Ельфійський дорогоцінний камінь】
— ...Раніше я не мала нагоди сказати... але дякую, що врізав братові. Інакше у мене, мабуть, так і не відлягло б від серця.
— Він не мав права казати такі речі. Навіть я розгнівався. До того ж я не хочу бути людиною, яка не гнівається, коли ображають його власну прекрасну дружину.
— Чуттєво це чути, і від цього мені ще приємніше. Виходить, Джин розгнівався заради мене.
— Не лише я. Думаю, і Лекі, і Юрі теж врізали б йому, якби цього не зробив я.
Адже від них виходив гнів, близький до жаги вбивства.
Я й самому йому казав, але йому пощастило, що вдарив саме я.
Якби ним зайнялася Лекі, його могло б відкинути з одного кінця ельфійського селища на інший.
— Тому обов'язково подякуй і їм двом.
— Це само собою... — і тільки-но ми про це заговорили.
Повернувшись до місця бенкету, ми підбігли до двох дівчат, які про щось теревенили.
— Ого-го. Ви повернулися такими близькими одне до одного.
— З поверненням, Джине, Люсіко.
Нас зустріли Юрі з посмішкою, в якій не посміхалися очі, та Лекі з наповненим до відвалу животом.
Навколо її столу покотом лежали ледь живі чоловіки-ельфи та жінки-ельфи в кухарських ковпаках, тож вона добряче їх погоняла.
Побачивши своїх замордованих родичів, Люсіка хихотнула.
— Невже було аж настільки смачно?
— Угу. Добре, що були й особливі страви, властиві лише ельфійському селищу. Я дізналася рецепти, тож коли повернемося додому, приготуймо разом.
— ...! ...Ага. Тоді треба багато тренуватися, щоб виходило смачно.
— Я теж не вмію готувати, тому старатимуся.
Лекі з гучним видихом «мфу-у» продемонструвала жест упевненості.
— Схоже, у вас уже все повністю гаразд.
— Ага... дякую вам. Після того, як я поцілувала Джина, я одразу оговталася.
Люсіка легенько поплескала себе по щоці.
Посмішка Юрі на мить заклякла.
— Неужели це називається відплатити за добро злом... Наступного разу черга за нами.
— Люсіко... стань іржею для «Святого Меча».
— Ей, зате плач пішов на користь. Адже так я змогла вирватися вперед.
— Люсіко-сан, бувай! Назавжди!
— Уо-о!!
Юрі, розмахуючи «Палицею Мудреця», а Лекі — «Святим Мечем», кинулися навздогін за Люсікою.
Проте цього разу в них двох забагато запалу... ні, там же реально з'являються дірки й меч виразно встромляється...
...Е? Вони що, грають у квача всерйоз?
Я якраз почав вагатися, чи не час мені втрутитися, коли Люсіка розвернулася до них двох.
Лекі та Юрі миттєво зупинилися із занесеною вгору зброєю.
— ...І ще раз дякую вам обом. За те, що тоді розгнівалися замість мене.
— ...Навіть якщо ви дякуєте, я не опускатиму посох, знаєте?
— Е, а, ну... У будь-якому разі, мені було дуже приємно. Те, що ви сприйняли моє лихо як своє власне.
— ...Ай.
— Боляче!?
— Це добивання.
— Ви справді не знаєте милосердя!
Спочатку Лекі вдарила її ребром долоні в бік, а коли та зігнулася, Юрі легенько опустила «Палицю Мудреця» їй на голову.
— ...Про що ви взагалі кажете тепер. Якщо родина потрапляє в біду, ми гніваємося. Це природно.
— Угу. Це зовсім не те, за що треба дякувати.
— І все ж... я хотіла це сказати. Свої почуття вдячності.
— ...Ось як. Значить, Люсіка-сан вдячна мені та Лекі-чан.
— А, ага. Саме так...
Коли Люсіка сказала це, Юрі та Лекі, посміхаючись, підняли вгору вказівні пальці.
— Тоді за вами борг. Наступного разу ми отримаємо можливість залишитися з Джином-саном наодинці.
— Впіймала на слові.
— Аха-ха... ну й втрапила ж я.
Хоча вона й казала це, посмішка Люсіки була сяючою.
Угу-угу. Головне, що Люсіка змогла вибратися з пригніченого стану.
Ми ж родина, тож стосунки, у яких ми можемо ось так допомагати одне одному, є найкращими.
І коли-небудь, коли ми станемо дідусем та бабусями.
Хочеться прожити таке життя, де всі спогади, що залишаться в пам'яті, будуть переповнені посмішками.
— Ого! Схоже, я змусив вас зачекати.
— Суцільні трупи... Ну ж бо, ви. Підводьтеся. Не ганьбіться перед гостями.
««З-зрозуміли...»» ««Х-ха-а-ай»»
Ельфон-сан з'явився вчасно.
Карнеа-сан, яка була поруч, давала стусанів ельфам, що лежали, і розпочала прибирання.
— Насправді за цю годину з'явилося те, що я хотів вам показати. Побалакаймо про різне на ходу?
— Батьку... на ходу це куди?
— Хіба це не очевидно. До найвідомішого місця в цьому селищі.
— ...Це означає.
Ельфон-сан, криво всміхнувшись, продовжив мої слова:
— Ага, я покажу вам. «Ельфійське священне дерево».
◇ ◇ ◇ ◇ ◇
Ця велична істота відрізнялася від усього іншого вже за самою атмосферою.
Досі в селищі ельфів у поле зору безперервно потрапляли дрібні тварини. Пташки, білки, змії...
Проте довкола цієї величної істоти перед нашими очима їх не було.
Ні, взагалі не відчувалося присутності жодного життя, окрім цього гігантського дерева.
Ніби воно не дозволяло чужинцям ступати на володіння, якими правило.
— Дозвольте представити. Це скарб, що підтримує ельфійське селище... «Ельфійське священне дерево».
Навіть якщо закинути голову прямо вгору, охопити його поглядом повністю було неможливо.
Здавалося, ніби воно простягається до самого неба... ні, воно й справді досягало небес?
Порівняно з «Ельфійським священним деревом», ми, люди, мабуть, були нічим не більші за дрібних тварин — це була така велич, що мимоволі виникали подібні думки.
Краєвид разом із атмосферою створювали враження, ніби похилені й густі зелені крони священного дерева були справжнім даром із небес.
— Початково це священне місце, куди дозволено входити лише тим, хто з покоління в покоління успадковує кров голови. ...Проте ми порадилися й вирішили, що якщо це ви, які знайшли спільну мову з Люсікою, то жодних проблем немає.
— Це велика честь... але чи це справді гаразд? Я ж людина, яка щойно вдарила вашого сина...
— А, щодо цього — винен мій син. Звісно, можна зрозуміти його перезбудження від того, що він довго не бачив Люсіку, але це було занадто. Навпаки, це я мушу вибачитися, що змусив тебе робити те, що мав би зробити сам. ...Люсіко.
— ...Що?
— Ти знайшла гарного чоловіка.
— ...Угу. Це людина, якій я можу присвятити своє життя.
Люсіка миттю взяла мене під руку.
У відповідь на це Юрі причепилася до моєї іншої руки, а Лекі притислася зі спини.
Побачивши нас, що перетворилися на повну форму родини Гайст, Ельфон-сан задорно розреготався.
— Угу, коли в родині хороші стосунки — це чудово. У мене є прохання до вас, таких найкращих партнерів. Повага, з якої я привів вас до «Ельфійського священного дерева», полягає саме в цьому.
Зрозуміло.
Я здогадувався, що це не просто огляд визначних місць, але якщо є така причина, то це цілком логічно.
Втім, я геть не уявляв, про що йдеться...
— Звісно, якщо ми можемо чимось допомогти.
— Дякую. Цього разу ви прибули сюди не лише ради повідомлення про шлюб Люсіки, а й з іншою метою, пам'ятаєте?
— Угу. Виготовлення наших весільних обручок.
Це доказ союзу шести рас і водночас скарб Меонського королівства.
Спочатку ми прибули сюди, аби отримати від ельфів дорогоцінний камінь для використання в обручці.
Хоча з моменту нашого прибуття сюди не минуло й дня, ми провели настільки насичений час, що це майже вилетіло з голови, але головна мета була саме такою.
— Так, весільні обручки. Якщо казати прямо, дорогоцінний камінь для цієї обручки видобувається саме з цього «Ельфійського священного дерева».
— Е? Дорогоцінний камінь... звідси?
— Здивовані? Це дерево — не просто дерево. Для ельфів це без перебільшення божество.
«Ельфійське священне дерево» випромінювало урочисту атмосферу, але це, можливо, було наслідком традицій, створених самими ельфами.
Приймаючи віру всіх ельфів, «Ельфійське священне дерево», мабуть, підтримувало селище в найрізноманітніших аспектах.
— І в кожного божества неодмінно є міф. Звісно, у «Ельфійського священного дерева» він теж є... Подивіться на це.
З цими словами Ельфон-сан розгорнув один надзвичайно старий аркуш паперу.
Це... я не можу прочитати.
Я переглянувся з Юрі та Лекі, але в них, схоже, була така ж ситуація.
Якщо так, то залишається наша надійна «Мудрець»... але, схоже, проблем немає.
— Це древньодуховна мова. Думаю, навіть серед ельфів її можуть нормально прочитати лише одиниці. Я й сама бачу це вперше. Не думала, що є джерела, де вона використовується... Де ти його ховав, батьку?
— А, ага... Це... тому що це річ, яку успадковує голова родини Ель Рістія, і її використовують надзвичайно рідко.
— Хм-м... Можна я прочитаю?
— Будь ласка. Я в цьому нічого не тямлю.
— Усе гаразд. Тут не написано нічого складного. ...Хоча цього разу все написано аж надто просто, тож від цього навіть складніше.
Після цього зміст, який зачитала Люсіка, я почав записувати на шкірі, яку дістав із сумки.
[Покажи «Ельфійському священному дереву» чисте кохання.
Тоді тобі буде надано «Ельфійський дорогоцінний камінь».]
«««...Чисте кохання?»»»
Усі ми схилили голови.
Яке ж це невизначене формулювання. Чи це означає, що потрібно просто показати «Ельфійському священному дереву», як подружжя живе в злагоді?
Чи, можливо...
— ...Як чудово. Невже мій перший досвід відбудеться просто просто неба, під поглядом священного дерева...!
Юрі була в захваті, але про всяк випадок! Я теж припускав, що з імовірністю в якусь мізерну частку відсотка таке теж можливо.
З огляду на те, що це древнє джерело, я не міг відкинути ймовірність того, що відповідь може бути саме такою простою.
— Оцей «Ельфійський дорогоцінний камінь», про який тут написано, і є тим каменем, який потрібен для весільної обручки?
— Саме так, Лекі-сан. Тому у мене до вас чотирьох лише одне прохання.
— Показати «Ельфійському священному дереву» чисте кохання...
— І здобути «Ельфійський дорогоцінний камінь»...!
...Схоже, завдання, покладене на нас, обіцяє бути надзвичайно складним.