Розділ 40 - Люсіка — найкраща дружина
— ...Виходить, що так.
— ...Та ну, це ж жарт... Вони ж уже чоловік і дружина?
— Ми вважаємо, що оскільки ще навіть не провели офіційну весільну церемонію, то не маємо права переступати межу.
— А от я кожного разу спочатку торкалася, а вже потім виходила заміж, знаєш?
Це просто сестра занадто вільна в своїх поглядах.
Втім, для ельфів це, схоже, було чимось незбагненним.
Вона над чимось задумливо замислилася й почала щось бурмотіти собі під ніс.
— ...Ну що ж. У мене з'явилася справа.
З цими словами сестра розчепила наші потиснуті руки й покрокувала до Люсіки.
— ...Люсіко, покладися на мене. Як старша сестра, я зроблю для тебе дещо хороше.
— ...У мене вже виникають лише погані передчуття...
— Повір мені бодай інколи.
— Оце ти просиш повірити сестрі, яка заради відчуття гріховності приводила чоловіків до моєї кімнати й розважалася з ними?
А, вона відвела очі.
— ...Це той день, коли ти помітила це ще до того, як увійшла, і за допомогою магії спалила всю кімнату разом із ними, чи не так? Які ностальгічні спогади.
— Для мене це спогади, які я хотіла б викреслити...
— Т-та в будь-якому разі, ось такі справи! Чекай із нетерпінням!
Зрозумівши, що ситуація склалася не на її користь, сестра залишила лише ці слова й зникла серед гулящої юрби чоловіків.
...Ну й буревій, а не людина.
— Люсіко-о-о! Твій любий братик ожив-в-в!
— Не встигла одна піти, як з'явився ще один набридливий...
І слідом насунувся ще потужніший буревій.
Схоже, він і справді воскрес.
Одягнений у таке ж кімоно, як і в Ельфона-сана, він пересувався, кружляючи на місці.
У нього що, голова не паморочиться...? Яка вправна людина... Поки я спостерігав за ним, він раптово змінив напрямок і кинувся в мій бік.
— Здохни, шлюбний шахраю-ю-ю!!
— Уо-о!?
Коли я відхилив тулуб назад, його нога пролетіла просто біля мого носа.
Скориставшись інерцією відхилення, я зробив сальто назад і відновив рівновагу.
— Розрубати його?
— Ну-ну, Лекі-чан. Навіть якщо ми цього не зробимо, тут є людина, яка лютує куди більше. Доручімо це їй.
— Хм... тоді потерплю.
Лекі, подивившись на людину, яку Юрі назвала лютуючою, знову заховала викликаний «Святий Меч».
Тепер питання в іншому.
Як угамувати ситуацію до того, як вона переросте в щось більше?
— Ґейне-сане, заспокойтеся.
— Що!? Коли це я давав тобі дозвіл називати мене на ім'я!?
Минулого разу, коли я назвав його братиком, він розгнівався, тож я вчинив так...
Проте зараз краще це проігнорувати.
Адже молодша сестра, яку цей чоловік намагався захистити, зараз мала вираз обличчя, якого злякалася б навіть демониця.
Такий вираз, побачивши який, маленькі діти не змогли б заснути вночі.
— Оце пацависько... набрехало про шлюб і задурило голову моїй сестрі... Поки я живий, я нізащо цього не пробачу! Не пробачу-у!
— Ельфон-сан і Карнеа-сан дали дозвіл!
— Що...!? Ті двоє теж уже... Ну й мерзотник же ти...
Я думав, що якщо назву імена його родичів, він спам'ятається, але в його голові, схоже, міцно засіла схема Люсіка > родина.
З іншого боку, це означало, що він настільки сильно цінує Люсіку.
Якщо вдарити по цьому, чи не вдасться його переконати? ...Гаразд.
— А хіба ви не вважаєте, що Люсіка надзвичайно мила!?
««Гх!?»»
А, вони й справді брат із сестрою.
Навіть вирази здивування на їхніх обличчях абсолютно однакові.
— Я безмежно люблю Люсіку, яка завжди про все чуйно піклується! Під час подорожі вона завжди першою брала на себе нічну варту!
— Ч-зачекай, Джине. Усі ж дивляться на нас.
— А її недосвідченість через те, що всі її знання про кохання взяті з любовних романів, хоч вона й намагається вдавати з себе дорослу, просто неймовірно мила! Цей контраст із її надійною натурою просто чудовий!
— Джине... якщо вони почують ще більше, я просто помру від сорому...
— Ні, нехай чують! Настільки сильно я люблю Люсіку! Ґейне-сане, ви ж теж вважаєте Люсіку чудовою дівчиною, чи не так!?
— ...Мені до глибини душі огидно мати з тобою однакову думку... але Люсіка й справді добра дівчина з чудовою посмішкою.
З цими словами Ґейн-сан дістав із пазухи кімоно намисто з дерев'яним кільцем, продітим крізь ліану, і показав його мені.
— Це подарунок, який Люсіка зробила мені, коли була ще маленькою. Незграбна молодша сестра, навіть поранивши руки... зробила його для мене...
— ............
Я думав, що він просто ділиться спогадами, а він раптом заридав...
А-але це й до кращого. Це куди краще, ніж якби він просто лютував і не слухав.
— І коли вона передавала його мені, вона чітко сказала: «Якщо братик так і залишиться самотнім, Люсіка вийде за нього заміж».
І після цього...! — продовжив цей сестролюб.
— А зараз Люсіка каже, що вийде заміж за тебе...! Тому я нізащо тобі цього не пробачу...!
— ...Вам доведеться пробачити. Я заберу Люсіку собі!
— Не мели нісенітниць! У кого є хоч крапля здорового глузду, нізащо не візьме Люсіку за дружину...!
«««...Е?»»»
Від цих слів Ґейна-сана навіть Лекі та дівчата, які досі були лише глядачами, мимоволі видали вигуки.
— Бо це ж правда, хіба ні!? Люсіка взагалі не вміє готувати!
Стріла слів Ґейна-сана влучила просто в серце Люсіки.
Вона зазнала шкоди, адже її вдарили по тому ж болючому місцю, про яке щойно казала Карнеа-сан.
Вираз її обличчя, який досі випромінював гнів, на очах ставав усе сумнішим.
— До того ж Люсіка не вміє прибирати! У її кімнаті завжди був суцільний безлад із літератури та книг!
Іще одна стріла прошила Люсіку наскрізь.
...Що з цим хлопцем не так?
Він каже, що любить Люсіку, то чому ж із таким спокоєм верзе такі речі?
— Та ще й грудей, які так люблять чоловіки, у неї немає! Хіба це не дискваліфікація як жінки?
Ще один удар.
— Нарешті, для людини вона вже літнього віку!
— Бчин — у мені ніби щось обірвалося.
Я рушив у бік дурня, який навіть не помічав, із яким виразом обличчя стояла дівчина, яку він нібито намагався захистити.
Зважаючи на те, що на мене ділало благословення «Свята», наші почуття, схоже, були однаковими.
— Я люблю Люсіку, тож мені, звісно, байдуже! Але я ні за що не повірю, що ти, людина, зможеш це прийняти! Тому ти звичайний шахрай, який намагається задурити голо—
— — Стисни зуби, виродку.
— Ґафх!?
Одночасно зі словами я вліпив кулак прямо йому в обличчя.
Ґейн, схоже, ще не зрозумів, що сталося, і дивився на мене.
— Як для сестролюба, ти взагалі нічого не розумієш. Це ти звичайний балакучий шахрай.
Я присів перед ним, схопив за комір і ривком притягнув до себе.
— Я люблю Люсіку куди більше, ніж уся та любов, яку ти вкладав у неї протягом тисячоліть.
Я міг сказати це впевнено й чітко.
Це був жарт? Бо ви родичі?
Якщо Люсіка поранена, не думай, що зможеш відкрутитися такими словами.
— Радій, що вдарив тебе я. ...Інакше ти б зараз уже знепритомнів.
Дурня, який не відчував гніву Лекі та Юрі, у селищі ельфів, мабуть, не було.
Переповнений гнівом погляд, що здригав повітря, пронизував Ґейна.
— Більше ніколи не кажи нічого проти нашого шлюбу. Поклянися перед усіма присутніми.
— ............
— ...Нікчемна гордість.
Витрачати час на такого чоловіка було шкода.
Кинувши його, я підійшов до Люсіки, яка все ще стояла, опустивши голову.
— Зможеш підвестися, Люсіко?
— ...Джине... вибач.
— Чому Люсіка вибачається? Ти ж не зробила нічого поганого.
Я дістав хустинку й приклав її до очей Люсіки.
...Ну а тепер, що робити далі?
Наразі я вибив дух із сина голови ельфійського племені, але...
— ...А-а, Джине-кун. Можна мені дещо сказати?
У тиші, що запанувала довкола, крізь натовп уперед вийшов Ельфон-сан.
Я вклав хустинку в руку Люсіки, підвівся й схилив голову.
— ...Вибачте, що зіпсував таке свято.
— Не переймайся. Провина на нашому боці. Це наша провина, що ми не змогли виховати цього дурня. — Гей.
«««Слухаємося!!»»»
— .............
Ельфійський натовп швидкими рухами зв'язав Ґейна й потягнув його кудись геть.
Протягом усього цього часу той чоловік жодного разу не чинив опору, і навіть коли його тягли, він усе дивився сюди... ні, він дивився на мене.
У його очах вже не відчувалося того гніву, що був досі.
— Джине-кун. Забери Люсіку й погуляйте трохи селищем ельфів. Зараз нам потрібен час.
— ...Зрозуміло. Вибачте за турботу.
— А що робитимуть Лекі-сан та Юрі-сан? Ви підете з ними?
— Та ні. Я доїм рештки їжі, тож не прибирайте.
— Я теж залишуся з Лекі-чан. Будь ласка, не переймайтеся за нас.
— Якщо так, то будь ласка. Нам треба дещо обговорити... тож давайте зберемося тут знову через годину.
Після слів Ельфона-сана кожен почав діяти.
Він із Карнеа-сан зайшли до свого будинку, а кілька чоловіків потягли тарілки з їжею до столу Лекі.
Лекі уминала страви, які їй підносили одну за одною.
Я обмінявся поглядами з Юрі, узяв Люсіку за руку й пішов геть від цього місця.
Ми йшли й йшли... поки не знайшли зручний корінь величезного дерева, на який і сіли.
— ...Люсіко. Не покажеш мені своє прекрасне обличчя?
— ...Фх. Це так не схоже на Джина, наче репліка принца з якоїсь казки.
— Не смійся. Я й сам знаю, що це мені не личить.
— Аха-ха, вибач, я не хотіла.
Люсіка нарешті підвела обличчя й показала свої прекрасні смарагдові очі.
Навколо очей у неї було трохи червоно.
Проте торкатися цього було б нетактовно.
— Скориставшись нагодою, можна поставити ще одне запитання, Джине?
— Звісно. Питай що завгодно.
— ...Ти не шкодуєш, що одружуєшся зі мною...?
Все ж таки після цього треба буде ще раз урізати тому чоловікові.
Він повинен відповісти за те, що змусив Люсіку казати такі слова.
— ...Коли брат щойно сказав такі речі... мені було прикро, але були й моменти, на які я не мала що заперечити.
Люсіка повільно вилювала душу.
— Я не вмію готувати, як Юрі, і я не така молода, як Лекі. До того ж у мене немає таких грудей, як у цих двох.
— ............
— І справді, якщо подумати, у мене мало чим можна пишатися—
— — А від волосся Люсіки завжди так приємно пахне. Моїм улюбленим ароматом цитрусових.
Уриваючи її слова, я пригорнув до себе Люсіку, яка повністю втратила впевненість у собі.
Бо більше не міг дивитися, як вона принижує сама себе.
...А-а. Тепер я, здається, нарешті зрозумів ті почуття, коли дівчата казали мені не принижувати самого себе.
— Ти ж підлаштовувалася під мене, правда? Я помітив, що під час подорожі твій запах змінився.
— ...Ти помітив?
— Звісно. Тоді я думав, що це просто для зміни настрою... але тепер я чітко розумію причину.
Стиснувши її маленьку ручку, я мовив кожне слово з глибоким почуттям, ніби карбуючи його в серці Люсіки:
— Ти намагалася підлаштувати свої вподобання під мої. Вже лише завдяки цьому Люсіка — дивовижна жінка.
— ............
— Якщо Люсіка називатиме свої недоліки, я називатиму стільки ж речей, за які я її полюбив.
— Це... дуже чудово. Може, мені спеціально називати свої погані сторони, щоб поставити тебе в глухий кут?
— Добре, спробуємо? Але перемога все одно буде за мною.
— ...Ні, все гаразд. Мені стало значно спокійніше вже від того, що я почула ці слова.
Люсіка м'яко прихилилася до моїх грудей.
Зрозумівши, що вона стиснула мою руку, наші пальці переплелися.
Коли ми так близько, подих і тепло тіла Люсіки передаються безпосередньо... мені це так подобається.
— ...Джине. Я так сильно тебе люблю. Я кохаю тебе.
З цими словами Люсіка трохи піднялася знизу й легенько торкнулася губами моєї щоки — цмок.
— ...Повернути мене вже не вдасться. Тож благаю, ніколи не відпускай мене.
— Я й не збирався тебе повертати. Я ж казав, правда? Якщо вони не дозволять шлюб, я втечу разом із тобою.
— Фу-фу, і правда. ...Можна ми ще трохи так побудемо? Зараз я хочу відчувати поруч тепло Джина.
— Звісно. Я буду поруч стільки, скільки ти захочеш.
— ...Дякую. Тоді давай залишимося так назавжди.
Хоча вона й казала це, вона була дуже серйозною дівчиною.
Вона неодмінно повернеться туди, коли мине година.
Ця чесність — теж одна з прекрасних рис, що формують таку дивовижну жінку, як Люсіка.
І мої передбачення блискуче справдилися: ми удвох повернулися точно до призначеного Ельфоном-саном часу.