Розділ 37 - Бойові ельфи
Битва шльопання по сідницях між Лекі та Юрі закінчилася нічиєю, і ми нарешті прибули до будинку Люсіки — нашого пункту призначення.
Якщо коротко підсумувати, ми були просто вражені.
— Оце і є дім Люсіки...
— Це не йде в жодне порівняння з тим, що ми бачили досі...
— Люсіка... ти виявляється молода панянка.
— Ну, щось на кшталт цього.
Ми втрьох остовпіли перед величезним деревом, що простягалося перед нашими очима.
Навіть за приблизними оцінками воно було щонайменше втричі більшим за ті великі дерева, які ми бачили в селищі ельфів.
А перед входом, який слугував ґанком, вишикувалися ельфи — звісно, усі чоловіки, — які напівскинули кімоно й оголили свої тіла.
«««З поверненням, Люсіко-ошьо-сама!!!»»»
«««Дякуємо за вашу важку працю зі знищення Короля Демонів!!!»»»
Голоси м'язистих чоловіків, що лунали в один голос без найменшої розбіжності, мали таку силу, що, здавалося, від них здригалося все ельфійське селище.
— Як би це сказати... Люсіко, тебе справді любить безліч людей у селищі ельфів.
— Аха-ха... дякую.
Сама ж вона лише криво посміхалася.
Можливо, її вже нудило від такого ставлення ще до того, як вона вирушила в подорож у складі команди Героя.
Якби зі мною таке відбувалося щодня, я б і сам трохи втомився...
З іншого боку, ці люди робили це без жодного злого наміру, а виключно з чистої любові до Люсіки, тож і бурчати на них не було підстав...
Здається, тепер я ще краще зрозумів, чому вона з таким запалом занурювалася в дослідження магії й воліла сидіти вдома.
— Усім привіт, я повернулася. Я хотіла б про багато що побалакати... але для початку, чи не могли б ви забрати це?
З цими словами Люсіка вказала на вантаж (братика Ґейна), який несла Лекі.
— Зрозуміли! До речі, а що всередині?
— Брат.
— Молодий пан Ґейн!?
Ельфійська юрба гомінко зашуміла.
І то правда. Якби сина голови ельфійського племені, якому вони служать, скрутили в кокон і несли як вантаж, хто завгодно здивувався б.
— Щоб Люсіко-ошьо підняла руку на молодого пана Ґейна...
— ...Ви повернулися такою дорослою...!
— Як і очікувалося від Люсіко-ошьо!
А, ні. Все виявилося зовсім інакше — це сприйняли куди позитивніше, ніж я гадав.
Мабуть, це теж різниця в культурі та світогляді.
У людському суспільстві, якби донька аристократа побила свого брата, це стало б куди більшою проблемою... але оскільки ельфи не бачать у цьому нічого страшного, то й мені не варто ускладнювати собі життя.
— В ельфів немає дворянського стану, і в цьому плані все доволі вільно. Хто б не успадкував титул голови, головне, щоб наступник мав відповідні здібності.
Люсіка чітко пояснила мені всі сумнівні моменти.
Я саме захоплювався тим, як вона по-дорослому вміє підтримати розмову, коли Люсіка тихо нахилилася до мого вуха.
— Цей... Джине, я кажу це, бо хочу, щоб ти був спокійний... але я не дозволяла братові цілувати мене...
— Е-е... а, ну. Щодо цього можете не перейматися, усе гаразд.
— С-справді? Але в книзі, яку я читала, було написано, що чоловіки мають сильне бажання бути першим у дівчини...?
— Це стосується лише чоловіків поза родиною.
— З-зрозуміло. Тоді добре. У-у будь-якому разі, я не збираюся віддавати свій перший поцілунок... нікому, крім Джина. ...Ось що я хотіла сказати.
— ............гх!
...Нічого собі. Від цих слів серце аж тьохнуло.
Просто зараз, коли Люсіка залилася сором'язливим рум'янцем, мені захотілося пригорнути її до себе й викрасти ці соковиті губи.
— Проте я втримався.
Перед такою юрбою, та ще й перед знайомими, Люсіка явно не хотіла б зазнавати сорому.
...До того ж погляди з-за моєї спини ставали настільки важкими, що в моїй спині вже майже пропалювалася діра.
Сціпивши зуби, я знову випростався.
Та що там, це дрібниці порівняно з ночами, які ми проводили, сплячи вчотирьох у одному ліжку.
— Джине. На ручки.
Заздрісна Лекі скочила мені на спину ще до того, як я встиг дати дозвіл.
Якщо це змусить її заспокоїтися, то мені це нічого не коштує.
Через те, що вона притиснулася щільніше, ніж зазвичай, її пишні принади, які зовсім не відповідали її тендітній статурі, впиралися в мене, але я міг витримати й це.
— Джине-сан. На ручки.
— Пробач, цього я зробити не можу.
— Жорстоко! Тобто лише мене обділили!
А от обіймів Юрі я вже не витримаю.
Особливо після сором'язливого обличчя Люсіки та притискання Лекі, коли моя рішення й так була підірвана, я просто не зміг би чинити опір.
Тож вибач, Юрі, але тобі доведеться потерпіти.
— ...Гей, ви бачили? Вираз обличчя Люсіко-ошьо...
— ...Цей хлопець. Він і є той чоловік Люсіко-ошьо, про якого казав бос...?
— При цьому він ще й оточив себе іншими жінками, крім Люсіко-ошьо?
— Що? Це означає, що Люсіко-ошьо для нього не на першому місці...!?
— Якщо це так... я його вб'ю.
...А чи не занадто небезпечні ці ельфи?
Що той братик Ґейн, що ця ельфійська юрба — вони виявилися набагато войовничішими, ніж я собі уявляв.
Гей, ви там, ельфійська юрбо.
Ви, мабуть, думаєте, що шепочетеся, але у вас занадто гучні голоси, тож я чую геть усе.
І ще, спробуйте приховати свою жагу вбивства.
Якщо ви так сильно спрямовуватимете жагу вбивства сюди, «Герой», яка висить у мене на спині, просто зірветься.
— Ну ж бо, ви. Проведіть нас до батька. Вони ж обидва чекають, правда?
Важку атмосферу, яка загрожувала перетворитися на криваву бійку в зовсім іншому сенсі, розрядила Люсіка.
Вона плеснула в долоні, і ельфійський натовп, схаменувшись, знову вирівняв свій стрій і вклонився.
Ельфи, які стояли біля дверей, відчинили важкі двері.
— Ну що, ходімо. Все гаразд, тут немає чого боятися.
За це я якраз не хвилювався.
Порівняно зі смертельними небезпеками, через які ми пройшли, це взагалі ніщо.
— Батько неодмінно визнає нас.
— ...Люсіко.
Я мельком подивився на ельфійський натовп.
Здається, мене тут недооцінюють. Якщо так, то мені варто продемонструвати трохи чоловічої мужності.
Потрібно дати їм зрозуміти, що я став чоловіком Люсіки не з абиякими почуттями.
Я чоловік, якому такі дивовижні дівчата сказали, що я можу бути впевненішим у собі.
Тож відтепер я збережу бойовий дух.
— Навіть якщо він буде проти, мені байдуже.
— ...? Що ти маєш на увазі...
— Я просто заберу Люсіку на руках і повернуся додому. Нікому не дозволю завадити нашому щасливому шлюбу.
Я заявив це виразно й голосно, щоб чула й ельфійська юрба.
— Кх...! Я вважаю, що казати такі речі зненацька — це проти правил, Джине...
— Ха-ха, сором'язливий вигляд Люсіки. Мені він усе ж дуже подобається.
— З-знову ти кажеш таке... Ти просто знущаєшся з мене...!
Люсіка скрестила руки перед обличчям, ніби благаючи не дивитися на неї.
Проте довгі вуха, властиві ельфам, які виглядали з боків, були червоними від основи до кінчиків, тож вираз її обличчя був очевидним без зайвих слів.
— Тепер ти заспокоїлася?
— ...Звісно. Я теж допоможу.
— ...Ми вже не просто товариші. Ми — «родина», у якій усі четверо зібралися разом. Фу-фу, як і очікувалося від Джина-сана.
— ...Тобі тільки й подавай, правда. У мене й справді така надійна родина, що я найщасливіша людина у світі. Тоді, на рахунок «три»!
Люсіка взяла за руки мене й Юрі, і ми всі разом одночасно переступили поріг.