Розділ 36 - Паан! Паан!
Період із братиком Ґейном залишився позаду, і ми йшли в напрямку будинку голови ельфійського племені — рідного дому Люсіки.
— ............
— ...Щось сталося, Джине?
— ...Та ні, мені просто стало дещо цікаво... Виявляється, у селищі ельфів так тихо.
Ми пройшли вже чималу відстань, але окрім братика Ґейна не зустріли жодного іншого ельфа.
Звісно, упевненої дороги як такої майже не було облаштовано, але це, мабуть, скрізь так.
Та й не схоже, щоб це місце було віддаленим від центральної частини.
Зрештою, я сумнівався, що ельфи самі б знущалися з природи.
Доказом цього було те, що всі будинки, у яких вони, очевидно, мешкали, знаходилися всередині дерев.
Двері були встановлені безпосередньо у величезних деревах, які стояли там і сям.
Певно, за цими дверима простягався житловий простір ельфів. Вони доклали мудрості й майстерно співіснували з природою.
— Якщо ти про це сказав, то й справді... Це трохи неприродно.
— Зважаючи на нещодавній випадок, можливо, варто бути начеку?
— Ні, якби це було так, у братика Ґейна точно не було б часу приходити перевіряти нас.
— А це означає...?
Погляди нас трьох спрямувалися на Люсіку.
Сама ж дівчина дедалі більше насуплювала брови.
— ...Дуже висока ймовірність, що мої родичі щось затівають.
Схоже, родина Люсіки мала веселий характер незалежно від обставин.
Ну, якби нас не раді були бачити, вони б не влаштовували подібного, тож я особливо не переймався.
Навпаки, мені було приємно, що нас наче як радий бачити її рід.
Коли я висловив цю думку, вираз обличчя Люсіки теж пом'якшав.
— ...Вибач. У мене просто змалку залишилося певне відчуття ніяковості. Через те, що я наймолодша дитина в родині, з мене постійно кепкували.
— Я дещо розумію це. З мене Джин теж постійно кепкував.
— Ха-ха, це не так. Я просто любив Лекі...
— Виходить, ти бавився почуттями дівчини.
— Пробач! Але давай припинимо так це називати, добре? Задля мого ж блага. Відтепер я ставитимуся до тебе як до повноцінної жінки...!
— Останнім часом становище Джина-сана стає дедалі слабшим.
— І правда... Але кажуть, що коли чоловік під підбором, подружнє життя триває довше, тож, мабуть, це й до кращого.
— ...Джин хоче, щоб ми на нього сіли?
— Бути під підбором означає зовсім не це. Якщо так, то я перетворюся на звичайного збоченця.
— Яка радість... А я якраз не дуже впевнена щодо своїх сідниць...
Тобто тебе хвилює саме це...
Лекі провели пальцем по своїх невеличких сідницях.
А потім із якихось причин гучно вдарила долонею по сідницях Юрі — паан!
— Хя-ан! Л-Лекі-чан! Що ви робите!? Я ж і так останнім часом переймалася, що набрала трохи ваги!
...Нічого собі звук був.
Оскільки вони удвох почали шльопати одна одну по сідницях, я пішов поруч із Люсікою.
— О, Джине. А тобі не треба їх розбороняти?
— Вони просто бавляться. А скільки ще приблизно йти?
— Голова має найвищу владу серед ельфійського племені. Тому його дім розташований у самій глибині селища. Думаю, знадобиться ще трохи часу.
— Зрозуміло. Значить, у нас є ще трохи часу, щоб спокійно побалакати з Люсікою.
— Фу-фу, і то правда. Про що побалакаємо? Мені будь-яка тема принесе радість.
— Тоді давай сплануємо наші справи в ельфійському селищі. Обручки ж не зроблять за день чи два, тож нам доведеться залишитися тут на якийсь час.
— Доручи мені визначні місця. Серед них я б хотіла, щоб ти хоча б раз побачив «Ельфійське священне дерево».
— «Ельфійське священне дерево» — це хіба не таке величезне дерево, які ми бачимо час від часу?
— Звісно. Воно в кілька разів, ні, в кілька десятків разів більше за ці, тож ти неодмінно здивуєшся. Хочу якнайшвидше побачити твоє здивоване обличчя.
— У кілька десятків разів більше від цього...
Навіть біля цих величезних дерев, у яких живуть ельфи, члени нашої команди ставали в ряд і розправляли руки — і вони були якраз уразом із деревом...
— «Ельфійське священне дерево» існує з самого моменту заснування ельфійського селища. Разом із історією воно «паан!» підтримувало селище, тож це скарб у буквальному розумінні.
— Це неймовірно, «паан!», чекаю з нетерпінням.
— А ще якщо перед священним деревом ось так шльопати одне одного по сідницях, як оці дві, «паан!», то на нас точно розгніваються.
— Думаю, це «паан!» і не перед священним деревом «паан!» буде так само.
Схоже, сила, з якою вони били по сідницях, поступово зростала, адже ці звуки вже втручалися в нашу розмову.
Коли ми удвох повернулися, Юрі якраз серією ударів обома руками лупила Лекі.
— Схоже, від спухання вони вже стали такими ж великими, як у мене, чи не так, Лекі-чан...!
— Ще ні. У Юрі все одно десь удвічі більші за мої.
— Не аж настільки!
У тихому ельфійському селищі лунав гучний звук ляпасів по сідницях. Вони голосно сперечалися про розміри сідниць одна одної.
Це теж поетично... ні, сказати так усе ж не поверталася мова.