Розділ 34 - Посунься, Джине. Інакше я не зможу йому врізати
Яскраве світло лилося з небес.
Дзюркотіння струмка. Простір, настільки тихий, що чути щебетання пташок.
А головне — куди не глянь, з усіх чотирьох боків простягалася зелень, зелень і зелень.
Природний аромат листя наповнював легені.
— ...Повітря таке смачне.
Тут не було назви як у міста, та й коло тих, хто знав про це місце, було обмеженим.
Але...
— ...Неймовірне видовище.
Земля, що підтримувала це життя протягом багатьох віків. Величні гігантські дерева, які випромінювали урочисту атмосферу. Водяний потік, що тік без упину.
Хоч усе це й не повинно було мати власного «я», але виразно відчувався стукіт життя.
І вся ця природа, яка відбивалася в моїх очах, належала їм — ельфам.
Істотам, які серед усіх рас найбільше любили природу і яких природа любила у відповідь.
— То це і є ельфійське селище...
Я знав про нього з теорії, але коли відчув усе безпосередньо на власній шкірі, контраст виявився неймовірним.
Зрозуміло. Починаєш відчувати власну мізерність.
Можливо, я дещо розслабився через те, що це родина Люсіки.
Все-таки я йшов на розмову з верховним правителем, який об'єднував усіх ельфів.
Щоб сказати, що одружився з його донькою.
І попросити про допомогу у створенні обручок, які стануть доказом нашого щастя.
"...Фух. Мені щось різко скрутило живіт від хвилювання..."
— Не варто так нервувати, Джине. Мій батько точно не має настільки шляхетного характеру, як ти собі уявляєш.
Підтримка Люсіки була дуже доречною...
Вона напевно казала це для того, щоб угамувати мої тривоги.
— Краще бути сповненим упевненості. Я додам тобі рішучості.
— Кх...?!
Удар долонею від Лекі з гучним ляпасом вибухнув у мене на спині, і мій хребет, який уже починав згинатися, миттю випрямився.
"Це було болючіше, ніж я очікував...!"
Проте бойовий дух і справді перезарядився.
— ...Дякую вам обом. Усе гаразд. Я привітаюся як належить твоєму чоловікові.
Саме так. Якщо чоловік, якого привела донька, виявиться хлюпиком, це справить ще гірше враження.
Треба розправити плечі та викликати довіру.
— А що ми робитимемо далі, Люсіко-сан? Одразу вирушимо з привітаннями?
— Почекаємо ще трохи, добре? Мабуть, вартівник вже йде перевірити, хто прибув... О, ось і він.
Спрямувавши погляд туди, куди вказувала Люсіка, я побачив, що в наш бік летить якийсь чоловік.
Він був добре споряджений, тож, мабуть, і був тим самим вартовим, про якого казала Люсіка.
Чоловік чомусь з посмішкою махав нам рукою. До того ж досить активно та розмашисто.
Можливо, це якийсь знайомий Люсіки.
Подумавши так, я повернув голову до дівчини, яка стояла поруч, і...
— ......Тц!!
...У неї був просто моторошний вираз обличчя.
Вона скривилася й навіть цокнула язиком... Я ще ніколи не бачив Люсіку такою.
Лекі й Юрі теж здивувалися, і наші погляди знову повернулися до ельфа.
"...Наче нічого дивного немає, але чи не пов'язує їх якась давня ворожнеча..."
— З поверненням, моя люба сестричко! Твій найулюбленіший братик Ґейн прийшов тебе зустріти-и-и!!
...Схоже, що так воно і є.
Ні, ну, можливо, він просто зрадів зустрічі з сестрою після довгої розлуки й трохи перебільшував.
Ще зарано робити висновки лише з цього.
...Хоча аура, яку вже випромінювала Люсіка, була просто моторошною.
Ельф, який мав таке ж чорне волосся, як і Люсіка, заплетене в косу, плавно приземлився.
Мить тиші повисла над галявиною, і "братик Ґейн", як він себе назвав, підвів обличчя й зробив наступний крок.
— Ну ж бо, Люсічко! Обіймімося на честь зустрічі! Може, міцно-міцно поцілуємося?!
— Не смій обіймати мене одразу після повернення!
— Ґуберабва?!
Він кинувся до Люсіки й відлетів назад від удару прямо в обличчя.
Оце і є ельфи, які опанували магію та вважаються мудрістю всіх рас...
...Перепрошую, але мій уявний образ цього народу трохи змінився.
Ми з Юрі лише остовпіли, спромігшись тільки на безпораді посмішки.
У цій невимовній атмосфері Лекі посмикала мене за край одягу.
— Я була б рада, якби Джин зустрічав мене з таким настроєм.
— Е-е, справді?
— Угу. Хочу міцно-міцно цілуватися. ...Зробимо це?
— Прямо зараз і тут?! Ой, зачекай, відпусти... яка сила...!!
— А тут у нас... свій хаос, я дивлюся. Ну ж бо, Лекі-чан. Таке треба робити вже ввечері.
— Му-у...
— В-врятований...
Завдяки тому, що Юрі відтягнула її від мене, мені вдалося уникнути ганьби, демонструвати поцілунки перед людиною, яку бачу вперше.
"Вибачте, але такої сміливості я ще не набрався."
Поки у нас відбувалося своє, з того боку розібралися зі своїм галасом — Люсіка поплескала в долоні, збиваючи бруд.
"Е-е? У її брата з голови бува кров не йде? З ним усе гаразд?"
— Вибачте, що змусила вас чекати. Тепер вони точно знають, що ми прибули, тож рухаймося. Я проведу вас до житла голови клану... тобто до мого рідного дому.
— Е-ем... усе в порядку? Твій брат...
— А, та ні. Це... ну, просто мотлох. Тож не переймайся.
— — — Що-о...
— Так, вирушаймо швидше, поки те не підвелося. Угу, так буде краще.
Відводячи душу й посміхаючись після добрячого удару, Люсіка продовжувала розмову так, наче нічого й не трапилося.
Що ж цей так званий брат творив у минулому, аби змусити таку добру Люсіку казати подібне?
Навіть коли Юрі дражнила її, називаючи її груди дошкою, вона так не лютувала...
Ми втрьох озирнулися і не знаючи деталей того, що сталося між братом і сестрою, вирішили йти за Люсікою.
"...До речі, Люсіка щойно казала, що її батько не має шляхетного характеру..."
Я гадав, що це просто скромність... Але це ж не може бути правдою?
Я коротко глянув на так званого брата, який лежав на землі.
Той уже підвівся й на повній швидкості мчав у наш бік.
— Ого?!
— Джине-сан? Щось сталося... Хі-ї-ї?!
— ...Це вже не ельф, а якийсь зомбі.
— Треба було вдарити сильніше...!
Помітивши за моїм вигуком постать, що наближалася, Люсіка стала в бойову стійку.
Вона навіть дістала «Палицю Мудреця», яку використовувала лише в справжніх боях.
— Зачекай, Люсіко.
Та її руку зупинила, як не дивно, Лекі.
— Родина — це дуже важливо. Негативно ставитися до неї не варто.
— Лекі...
— Саме так, Люсіко. Тому, братику, зачекайте й ви...!
— Не смій називати мене братиком, виродку...!
— Він набрав ще більшого розгону?! Ґу-о-о-о...!
Я став між ними двома й заблокував так званого брата.
Ударна хвиля струснула моє тіло, але порівняно з тренуваннями з Лекі я міг легко з цим впоратись.
Лише трохи відступивши назад, я зупинив напад так званого брата.
"...Фух, перше враження — найважливіше."
Принаймні, мені вдалося продемонструвати трохи сили, аби захистити Люсіку.
Видавивши посмішку, я мовив спокійним голосом:
— Приємно познайомитися, я Джин Гайст. Я одружився з Люсікою-сан і—
— Не заговорюй до мене, крадію-ю-ю!
Надто агресивне привітання...!
Я якось підсвідомо очікував чогось подібного, але щоб усе сталося точно так.
Він продемонстрував таку сильну любов до сестри.
Проте я щодня маю справу з трьома дружинами, чий характер куди складніший.
Таке для мене — ніщо...!
— Гм. Він зневажив мою дорогу родину. Я покараю його.
— Можна розрубати його на шматки.
— Зрозуміла.
— Ви обидві, благаю, заспокойтеся?! Зі мною все цілком гаразд!
— Неможливо. Провина того, хто зневажив Джина, велика.
— Посунься, Джине. Інакше я не зможу йому врізати.
— А ти... доки стоятимеш між мною та Люсікою?! Не заважай закоханим брату й сестрі-і-і!
— З двох боків такий тиск...!
Кх... Якщо так триватиме й далі, дійсно спалахне бійка...!
Брат випромінював до мене максимальну жагу вбивства, а Лекі з дівчатами спрямовували на нього весь свій гнів.
А я, затиснутий між ними, відчував тиск з обох боків і переживав таку напругу, ніби бився з генералом армії Короля Демонів.
Гірше за все те, що вони обидва сильні...!
"Що робити? Як усіх заспокоїти?"
Якщо так піде й далі, мені залишиться тільки продемонструвати свій доґеза—
— О Велика Богине, втихомирь бунтівний народ. Подаруй спокій та лагідний сон. Нехай вони нічого не бояться й не жахаються, лише насолоджуються миттю відпочинку — «Пісня сну».
На голову брата зверху пролилися сяючі частки світла.
Юрі, яка мала благословення «Свята», вирішила, що ситуація виходить із-під контролю, і застосувала свою силу.
— Що ти роб-б-б... хр-р... хр-р...
У ту ж мить перед моїми очима, з брата у якого щойно очі були налиті кров'ю, раптово витекли всі сили, і він важко повалився назад.
"...Цікаво, з ним усе гаразд? Від його голови щойно пролунав звук, якого точно не повинно було бути..."
Але він хропів і не подавав ознак того, що збирається прокинутися.
"...Схоже, ситуацію вдалося успішно вирішити."
— ...Фух, дякую, Юрі. Завдяки тобі все не переросло в серйозний конфлікт.
— Та нема за що. У таких випадках якраз мій вихід.
— Аха-ха...
Я відповів на слова Юрі ввічливою посмішкою.
Цього разу я справді нічого не міг сказати. І Лекі, і Люсіка вже стали в бойову стійку...
Хоча у звичайні дні Юрі ще та збоченка, але в серйозних ситуаціях вона вміє поглянути на речі тверезо й холоднокровно виручити, що неймовірно допомагає.
— Ой, Джине-сан. Кажете, що я завжди чуйна дружина... Я аж соромлюся.
— Угу, дякую. Юрі, ти моя гордість.
— Е, а, так...
Вона прочитала мої думки й додала від себе дещо зайве, але загалом усе збігалося, тож виправляти її не варто.
— І... це справді твій брат? Не якийсь переслідувач Люсіки?
— ......А-а, мені гидко це визнавати... але помилки немає. Це мій рідний брат — Ґейн Ель Рістія.
Люсіка насупилася й подивилася на сплячого брата з виразом глибокої огиди.
Схоже, їхні стосунки зовсім не схожі на наші з Лекі.
Втім, це не означає, що вона справді його ненавидить.
До людини, яку справді ненавидиш, не ставляться з такою добротою. Це я вже одного разу відчув на собі, коли ми зіткнулися з батьками Лекі через те, як вони поводилися з нею.
"Ой, зачекай, Лекі."
"Не тикай у нього вістрям «Святого Меча». ...Е-е, хіба він не пробиває його наскрізь?!"
"Чому ніхто не зупиняє її?!"
— ...І ось що —
Я обійняв Лекі ззаду й повернув погляд до Люсіки.
У цій ситуації краще довіритися їй, адже вона добре знає звичаї ельфів.
— Що ж нам робити? Я хотіла б спитати вашої поради, Люсіко-сан...
— ...Нічого не поробиш. Зв'яжемо його й заберемо з собою додому.
Сказавши це, Люсіка змахнула «Палицею Мудреця», і стебла ліан, ніби мотузки, обвилися довкола брата й міцно зв'язали його.
Можна було обмежитися лише руками та ногами, але вона закрутила його повністю, перетворивши на кокон. Він став схожий на лялечку метелика...
Тепер, навіть якщо він прокинеться дорогою, то не зможе вирватися.
— Лекі, вибач, але чи не могла б ти його понести? Ти серед нас найсильніша.
— Гм. Зрозуміла.
Лекі легко закинула його собі на плече, наче мішок із зерном.
— Тоді ходімо. ...І ще раз попереджую: у моєму рідному домі таких багато... тож буду вдячна, якщо ви зберетеся з духом.
Люсіка застерегла нас із надзвичайно серйозним виразом обличчя.
"...Щойно вона казала, що у її батька не найкращий характер..."
Я подумав про те, як важко доводилося Люсіці, і з важким серцем вирушив слідом за нею.
.
.
.
(П.П Мда, який же Джин сикло і скигля, замість того щоб врізати притрушеному брату дружини, він його шей виправдовує. Я просто не розумію, як можна таких дебілів персонажів створювати. Ні поцілуватись нормально не може, ні відповісти на погрозу і тд.. Мені навіть бридко перекладати далі стає...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]