Я стежив за станом Лізи всю ніч, не змигнувши оком, але наступного ранку вона все ще виглядала такою ж людиною, як і раніше.
Була шоста ранку. Минуло більше дванадцяти годин відтоді, як вона потрапила в заражену воду, тож можна було з упевненістю припустити, що з нею все гаразд. Я не знав, чи не було вірусу у водопровідній воді, чи був, але просто не потрапив до її організму, чи єдиний спосіб заразитися - через укус... Але якою б не була причина, ясно було одне: ми більше не могли користуватися водопровідною водою.
Ми з Лізою спустилися вниз до кафетерію і сказали іншим трьом, що з нею все гаразд, і всі з полегшенням зітхнули з полегшенням.
«Дуже дякую, Косако», - сказала Цукішіро, глибоко вклонившись. «Мені неприємно просити про це, знаючи, що ти, мабуть, втомився, але я сподівався, що ти зможеш вийти і принести нам води...»
«Звісно.»
Насправді мені хотілося спати, але в гуртожитку були лише безалкогольні напої, тож наше здоров'я могло постраждати, якщо я не вийду по воду найближчим часом.
«Я думала про те, що колись ми не зможемо користуватися водопровідною водою, але не думала, що це станеться так скоро...», - зітхнувши, продовжила Цукішіро. «Боюся, нам доведеться попросити тебе знайти для нас питну воду, а також їжу. Ти зможеш це зробити?»
«Без проблем. Покладіться на мене.»
«Дякую... Але запас води в магазинах обмежений, тому нам доведеться використовувати її економно. Якщо припустити, що ми використаємо забруднену воду для змиву в туалеті, ми більше не зможемо наповнити ванну, тож не зможемо митися щодня. Нам також доведеться думати про те, як прати білизну...»
Я відчув, як атмосфера в кафетерії стала важчою, коли ми обговорювали нашу ситуацію. Існувала межа того, як далеко я міг зайти в пошуках запасів, тому, можливо, нам доведеться переїхати в інше місце, як тільки ми використаємо всю воду з найближчих магазинів. Я вирішив стежити за будівлями, які виглядали безпечними, коли вийду на вулицю...
«Тоді я піду за припасами.»
«Гаразд, Юумо! Небезпечно, якщо ти заснеш за кермом, тому я відвезу тебе!» радісно сказала Харука. Вона взяла ключі від машини і вийшла на вулицю. Я вирішив не сперечатися, бо пообіцяла відвезти її до супермаркету.
Ліза наздогнала мене, коли я виходив з гуртожитку.
«Вибач, Юумо. Ти через мене не виспався, а тепер ще й за водою ідеш...»
«Нічого страшного. Не хвилюйся за мене, ти просто повертайся в дім і відпочинь. Я можу попросити тебе приглянути за воротами в потім.»
«Гаразд. Тоді побачимося пізніше.»
Ліза помахала мені рукою, коли я сів на пасажирське сидіння, а Харука раптом різко натиснула на педаль газу.
«...Юумо. Щось сталося з Хошімією минулої ночі?»
Її раптове запитання розвіяло всю мою сонливість.
«Ні, нічого.»
«Ти впевнений? Ви двоє називали одне одного на ім'я. Здавалося, що ви дуже близькі...»
«А, це... Вона сама запропонувала. Це все...»
«Хм... Але хіба у такого сексуально озабоченого хлопця, як ти, не виникало б всіляких дивних думок, проводячи ніч з Хошімією?»
«Звісно, ні. Ми думали, що вона ось-ось перетвориться на зомбі.»
«Зрозуміло. І ви двоє не знаходили втіхи одне в одному, думаючи, що можете піддатися спокусі, якщо вона скоро помре?»
«...Звісно, ні.»
«А що це була за маленька заминка?»
«Тобі, мабуть, здалося.»
Я тільки й робив, що згадував, як Ліза зробила мені пропозицію напередодні, але Харука все ще не була переконана.
«Щось не сходиться...»
«Це несправедливе звинувачення. Я міг би заразити її вірусом, якби - і це велике «якби» - ми робили щось подібне».
«О, це правда. Гадаю, це означає, що ти можеш спати лише з іншим зомбі.»
«Напевно.»
«Ах... Вибач, що я сумнівалася в тобі. Отже, якщо ти можеш мати інтимні стосунки лише з іншим зомбі, чи означає це, що ти розглядаєш усіх зомбі-жінок як потенційних наречених?»
«Ти жартуєш, так?»
Я не міг сказати напевно, оскільки ніколи не бачив зомбі голим, але сумнівався, що це мене б збудило...
«Не зважай на це», - сказав я Харуці. «Припини теревенити і зосередься на водінні».
«Тобі не треба про це турбуватися. До речі, пам'ятаєш, як ми їздили до супермаркету, куди зараз їдемо, ще в початковій школі?»
«...Звичайно.»
«Ти не пам'ятаєш, чи не так?»
«Н-ні, пам'ятаю. Ми ходили туди купувати солодощі на день народження Такуї.» Я сказав це так, ніби знав це весь час - але правда полягала в тому, що мені довелося відчайдушно витягнути це з моєї пам'яті.
Харука зраділа. «Так ти пам'ятаєш!»
«Звісно, пам'ятаю. Як я міг забути? Таке відчуття, що це було тільки вчора».
«Тоді питання номер один: Які солодощі та напої ми купували в той день?»
«Вибач, я не пам'ятаю таких дрібниць».
Я одразу ж підняв білий прапор, і Харука роздратовано надула щоки.
«Юумо, ти занадто багато забуваєш».
«У тебе надто хороша пам'ять.»
«Я так не думаю. Я не дуже добре запам'ятовую речі, але я схильна запам'ятовувати те, що пов'язано з тобою».
«Невже я справді справив на тебе такий сильний вплив, коли був у початковій школі?»
«...Я не це мала на увазі...», - пробурмотіла вона, звучачи чомусь збентежено.
«Тоді чому ти так добре пам'ятаєш речі, пов'язані зі мною?
«Досить зі мною розмовляти. Я збираюся зосередитися на водінні».
«Що поза 180?!»
Погляд Харуки залишався прикутим до дороги, тож я більше не ставив їй жодних запитань.
***
Трохи помовчавши, ми під'їхали до супермаркету, який я вчора пограбував. По парковці були розкидані зомбі, які все ще могли вільно пересуватися, і вони попрямували до нас, коли почули звук двигуна автомобіля. Жоден з них не виглядав знайомим, тож вони, мабуть, прийшли звідкись з іншого місця.
«Харуко, зачекай у машині. Я їх зв'яжу. Не вимикай двигун і натискай на газ, якщо щось трапиться».
Я вийшов з машини з мотузкою напоготові і по черзі зв'язував зомбі, що набігали, укладаючи їх там, де вони стояли. Коли шлях був вільний, я зайшов до супермаркету і озирнувся навколо. Здавалося, жоден з них не потрапив всередину.
Я повернувся до машини, а потім взяв Харуку з собою в магазин.
«Слухай, а що ти зробив із зомбі, які вчора були в магазині?»
«Я зв'язав їх усіх і заштовхав у комору».
«Можна я піду подивлюся?»
«Це не дуже приємне видовище, тому я не рекомендую...»
«Ну, хоч одним оком глянути?»
Харука благала показати їй, тож я повів її до задньої частини магазину. Комора була розміром з цілодобовий магазин, і вона була заповнена рядами недієздатних зомбі.
«Ого!! Це дивовижно...!»
"Тепер ти щаслива...? Як я вже казав, це не дуже приємне видовище...»
«Так. Гаразд, тоді давай почнемо наше побачення з покупками."
«Що ти сказала?»
«Побачення. Ми зараз зовсім одні, тож давай зробимо щось для двох», - сказала Харука голосом, схожим на муркотіння. Боже, яка вона мила...
Однак я грубо повернувся до реальності, побачивши величезну орду зомбі, що лежала на підлозі позаду неї.
«Тільки не кажи мені, що ти можеш насолоджуватися покупками, коли навколо стільки зомбі...»
«Просто не дозволяй їм потрапляти в поле твого зору. Ми зовсім одні в супермаркеті. Хіба це не весело?»
«Мабуть...?»
Я не міг зрозуміти її спосіб мислення, але ми почали озиратися навколо. Харука зупинилася, коли ми дійшли до відділу з товарами для тварин у господарській частині магазину; вона дивилася на клітку для великої собаки. Я подумав, що вона хоче її для чогось використати. Ми, мабуть, могли б переобладнати її на щось на кшталт зомбі-пастки.
«Юума, зайди всередину на секунду.»
«Навіщо?!»
«Я хочу побачити, як ти сидиш там. Хіба є якась інша причина, щоб я просила тебе про це?"
«Я був ідіотом, коли запитав.»
«Ооо? Мій милий песик знову заговорив як людина?»
«......»
«Ти ж не забув, хто ти, Юумо?»
«...Гав.»
«Дуже добре. Тепер іди всередину», - радісно сказала Харука і вказала на клітку, що стояла на вітрині.
Я вже знав, що якщо Харука щось вирішила, то змінити це вже неможливо, тому я поставив клітку на підлогу і неохоче зайшов всередину. Хоча це була найбільша клітка з усіх, що у них були, вона все одно була досить тісною...
«Хороший хлопчик! Гаразд, я зачиню двері».
«Гей, не роби цього!»
Але у вузькій клітці не було можливості швидко пересуватися, тому її дверцята були безжально зачинені.
«Далі я тебе сфотографую. Юумо, подивись сюди».
«Ніби мені вже не байдуже, що ти робиш...»
«Справді?! Тоді давай одягнемо на тебе нашийник!»
«Вибач, я збрехав! Мені не байдуже!»
«Занадто пізно. Двері не відчиняться, поки ти не одягнеш нашийник і не сфотографуєшся».
Я був приречений...
«Ти не можеш поважати мене як людину?»
«Людину? Хіба ти не змінив роботу і не став моїм псом позавчора?»
«...Гм...»
Ось так я опинився з нашийником на шиї, а Харука робила мої жалюгідні фотографії.
«Юума, цей нашийник тобі дуже личить. Хочеш піти з ним до гуртожитку?»
«Боже, ні. Будь ласка...»
Коли Харука була задоволена, і дозволила мені зняти нашийник, ми пішли у відділ супермаркету за питною водою. Ми почали складати всю воду в пляшках і чай у кошики і нести їх до машини.
«Це досить важка робота... Гадаю, ти міг би робити це, щоб схуднути...», - сказала Харука, вже втомлена. Я не міг її звинувачувати, адже кожен кошик важив дванадцять кілограмів, наповнений шістьма дволітровими пляшками.
«Хіба ти не була рада вчорашній «крадіжці в безлюдному супермаркеті»?»
"Я думала, що це буде просто модна крадіжка продуктів. Я не очікувала, що мені доведеться носити язик за ящиком води..."
«Я чув, що люди випивають більше двох літрів води на день».
«Це десять літрів на п'ятьох людей... і нам потрібна не лише питна вода, чи не так?»
«Дуже скоро нам доведеться ходити по воду в інші супермаркети».
«Можливо, нам варто перевірити кишені зомбі, яких ти зв'язав, щоб знайти ключі від машини. Нам, напевно, доведеться покинути машину, коли закінчиться бензин.»
«А ми не можемо заправитися на заправці самообслуговування?»
«Навіть якщо це самообслуговування, я думаю, що обслуговуючий персонал повинен дати дозвіл на те, щоб ви почали заправлятися. Можливо, ми зможемо з'ясувати, як це працює, але зараз ми живемо у світі, де можемо їздити на будь-якій машині, яку захочемо; ми можемо випробувати цілу купу машин».
«Вічна оптимістка. Ти справді налаштована на те, щоб насолоджуватися цим світом, чи не так...?"
«Без інтернету та водопроводу нам доводиться несолодко, тож нам потрібно щось, що нас підбадьорить», - сказала Харука зі сміхом. Можливо, мені варто наслідувати її приклад і трохи більше зануритись у цю справу.
«Звичайно, давай перевіримо кишені зомбі. Проте... важко буде подорожувати по всій Японії в пошуках води, тому я хочу якось роздобути очищувач води і влаштувати базу біля річки».
«Було б добре, якби ми натрапили на когось, хто розбирається в очищувачах води».
«Якби життя було таким простим. Може, нам варто взяти в бібліотеці посібник з виживання і вивчити його?»
«Блін... А хіба Ічіносе не казала, що любить читати?»
«...Може, запитаємо у неї.»
Ми продовжували розмовляти, поки несли питну воду до машини, завантажуючи її, поки не змогли вмістити більше. Харука сіла за кермо, і ми поїхали до гуртожитку.
«Юумо, можеш поспати, якщо хочеш. Я тебе розбуджу, якщо щось трапиться.»
«Так? Дякую...»
Я трохи відсунув сидіння назад, заплющив важкі повіки і заснув під розслаблюючі вібрації машини...
Коли я розплющила очі, я все ще був в машині. Однак двигун був вимкнений, тож я здогадався, що ми вже повернулися до гуртожитку.
«О, Юума. Доброго ранку.»
Харука відірвала очі від карти, яку вивчала, і посміхнулася.
«Як довго я спав?»
«Зараз полудень, тож близько чотирьох годин. Всі допомагали нести воду, яку ми принесли з супермаркету».
«Треба було мене розбудити...»
«Ми так шуміли, а ти навіть не поворухнувся. Мені стало шкода тебе, тому я вирішила залишитися з тобою, поки ти не прокинешся».
«О, дякую. До речі, на що ти дивишся?»
«Це карта префектури. Я вирішила запам'ятати її на випадок, якщо щось трапиться, адже ми не можемо користуватися телефонами чи GPS.
«Ти запам'ятовуєш карту...? Це взагалі можливо...?»
«Я ніяк не можу запам'ятати її всю, я більше запам'ятовую місця, які можуть слугувати орієнтирами».
«А, це мені дуже знадобиться, бо я не орієнтуюся на місцевості.»
«Хі-хі-хі. Як я вже казала, ти можеш залишити водіння мені."
«Це означає, що нам треба подумати про захисне спорядження для тебе. Ічіносе запропонувала обмотати руки журналами, але буде важко носити їх постійно..."
«У нас мільйон справ, які треба зробити...? А ще Цукішіро та інші поставили на даху умивальники та великі каструлі, щоб збирати дощову воду. А я знайшла порожню таку в якій машині масла перевозять».
«У них була порожня бочка?»
«Очевидно, вони використовували їх як імпровізовані ванни для кемпінгу. Я також знайшла дерев'яні піддони і цеглу, що наштовхнуло мене на ідею: Ми всі можемо піти до річки неподалік і скупатися в бочці».
«Ні, це звучить занадто ризиковано. Невідомо, коли на нас можуть напасти зомбі, якщо ми підемо на відкриту місцевість, наприклад, до річки».
«Я боялася, що ти це скажеш... Але чи повинні ми просто відмовитися від купання, тому що у нас більше немає водопроводу?»
«Що ти маєш на увазі?
«Ти сам казав, що треба «вірити, що завтра буде краще, ніж сьогодні». Якщо ми хочемо мати надію на те, що виживемо, ми не можемо продовжувати додавати до того, що вже маємо, ще й те, що нам доводиться терпіти».
«...Ти маєш рацію.»
Можливо, ми могли б змиритися з відсутністю ванни протягом кількох місяців, але ми повинні будем продовжувати жити протягом десятиліть. Якби Цукішіро та інші ніколи не виходили за межі гуртожитку і проводили свої дні, харчуючись їжею, яку я їм приносив, то рано чи пізно вони могли б збожеволіти...
«Давай подивимося, чи зможемо ми знайти річку, яка виглядає безпечною.»
«Дякую, Юумо! І ще, поки ми збираємо харчі, я хочу, щоб ти дещо зробив для мене. Чи не потрібен буде мені купальник, якщо ми будемо купатися біля річки?"
«Так, звичайно.» Вона ж не могла купатися на відкритому повітрі, прикрившись лише рушником.
-Не те, щоб я був проти, але я був упевнений, що дівчата будуть проти.
«Тому я хочу, щоб ти звільнив для мене універмаг, де я змогла б вибрати купальник».
«Ти жартуєш, так?»
«Все, що тобі потрібно зробити, це зв'язати всіх зомбі всередині».
«Не кажи, наче це так легко... Я не перевіряв жодного універмагу, але в такому місці, мабуть, тисячі, може, навіть десятки тисяч зомбі.»
«Ловити по десять тисяч в день, і за кілька днів ти закінчиш.»
«Ти злюка.»
«Це означає «ні»?»
«Звичайно, ні. У тебе вдома немає купальника?»
«У нас немає плавання на фізкультурі в старших класах, тому я маю лише той, що носила в молодших класах. Це шкільний купальник, і він дуже тісний на грудях...»
«......»
«Ти щойно подивився на мої груди, чи не так?»
«Ні.»
«Я забуду про це, якщо ти допоможеш мені знайти купальник.»
«Я ж сказав, що не дивився.»
«Я хочу щось гарненьке, бо я буду показувати його тобі. Ти б теж хотів побачити мене в купальнику, чи не так?»
«Не дуже.»
«Скажи чесно, інакше я покажу всім відео, яке зняла, і скажу, що ти мій слухняний песик, коли ми тільки вдвох».
«Я хочу побачити тебе в купальнику».
«У якому б ти хотів мене побачити, в шкільному купальнику чи в бікіні?»
«Ну це...»
«У мене також є твої фото в клітці.»
«Бікіні...!!»
"Я так і думала... Ти постарайся знайти мені універмаг, а я постараюся виглядати якомога миліше. Я ніколи раніше не носила бікіні», - сказала Харука з сором'язливою посмішкою. Здавалося, вона була переконана, що я зроблю все, щоб побачити її в купальнику.
Не те, щоб вона помилялася.
«Оскільки майже неможливо зв'язати кожного зомбі в універмазі, я придумаю щось інше», - сказав я їй. «Наприклад, що, як ми знайдемо магазин одягу, де я зможу позбутися всіх зомбі...?»
«Так, будь ласка!»
«Але цього все одно буде недостатньо, щоб гарантувати твою безпеку, тому я завжди буду поруч з тобою, коли ти підеш шукати купальник».
«Я не хочу нічого меншого. Ти можеш допомогти мені його вибрати».
Іншими словами, я мав супроводжувати Харуку, коли вона піде шукати купальник...!!!
Це була вся мотивація, яка мені була потрібна.
«- Чи не хотіли б ви всі прийняти ванну?»
Було трохи більше третьої години дня, і Харука зібрала всіх у кафетерії, щоб розповісти їм про нашу ідею.
»...Що ти маєш на увазі, Хюґо? Хіба ми не домовилися не митися у ванні, бо воду з-під крана більше не можна пити?»
"Я рада, що ти запитала, Цукішіро. Завдяки наполегливій праці Юуми ми тепер можемо митися у ванні з бочки. І це ще не все: тут також є магазин одягу, де ми зможемо вибрати купальники».
Харука пояснила трьом іншим дівчатам, що я пішов до річки неподалік і зв'язав всіх зомбі, які там ховалися, знайшов невеликий пікап, щоб відвезти бочку до берега річки, де я її встановив, а також знайшов і зачистив магазин одягу.
«Тож усі, хто хоче скупатися, можуть піти з нами до річки. Скажіть нам, якщо захочете вийти».
«......»
Троє наших сусідок по гуртожитку розгублено подивилися одна на одну. Я не міг їх звинувачувати, як можна було погодитися на таку пропозицію з першого погляду?
«...Ти питаєш, чи готові ми ризикувати життям, щоб прийняти ванну...», - пробурмотіла Цукішіро.
Коли вона так сказала, я зрозумів, що ми просимо їх прийняти важливе рішення...
«Гаразд. Тоді ми з Юмою підемо сьогодні, а коли переконаємося, що це безпечно, ви всі зможете піти завтра...»
«Ні в якому разі», - категорично сказала Цукішіро. «Ми всі працюємо разом, щоб вижити. Ми не можемо дозволити вам двом ризикувати життям заради нас...»
«Це не така вже й велика справа», - сказав я. «Це просто ідея Харуки, яка виникла, бо вона думала про себе».
«Гм... я б не проти піти», - втрутилася Ліза. «Важко не митися так довго, але це ще не все... Думаю, настав час подивитися, що відбувається у зовнішньому світі».
«...Якщо вас не затруднить, я б теж хотіла піти, - сказала Ічіносе з рішучим виглядом. «Ми не можемо залишатися тут до самої смерті, і це звучить як гарна можливість...»
«Тоді вирішено: Ми всі п'ятеро підемо сьогодні», - сказала Цукішіро, і на її обличчі не залишилося й краплі сумніву. Ліза та Ічіносе кивнули.
Троє наших сусідок по гуртожитку приготувалися до виходу у зовнішній світ.
Ми взяли змінний одяг, потім сіли в машину і поїхали до магазину одягу, за кермом була Харука. Але як тільки ми виїхали з гуртожитку -
«...Тут дійсно безлад...», - сказала Ліза, приголомшена тим, що побачила. Вона сиділа на правому боці заднього сидіння. «Це схоже на щось з відеоігор... Я не зовсім вірила в це до цього часу, але це реально...»
Відколи з'явилися зомбі, Ліза жодного разу не виходила на вулицю. Вона сиділа, дивлячись у вікно машини, і здавалося, що реальність ситуації нарешті дійшла до неї.
Те ж саме було і з Ічіносе, яка сиділа зліва на задньому сидінні. Вона мовчки дивилася на зомбі, що блукали дорогою, та обвуглені уламки розбитих машин.
Цукішіро сиділа посередині між Лізою та Ічіносе і навіть не намагалася виглянути назовні. Вона весь цей час охороняла ворота, але, напевно, була на межі...
Врешті-решт ми прибули до магазину одягу, де я зачистив зомбі. Спочатку я зайшов сам, щоб перевірити, чи безпечно, а потім запросив інших приєднатися до мене.
Ми йшли до відділу купальників, коли Харука підійшла до мене і дражливо запитала: «Які тобі подобаються купальники?»
«А навіщо тобі це знати?»
«Це допоможе мені при виборі».
«Просто вибери те, що тобі подобається».
«Ей, я не проти адягнути те, що тобі подобається, тому що я сьогодні добра».
«Що ти хочеш, щоб я сказав...?»
Я не знав, як на це реагувати, роздивляючись виставлені на вітрині купальники.
Чесно кажучи, я думаю, що Харука виглядатиме мило в будь-якому з них, але якби мені довелося вибирати, я б віддав перевагу тому, який би відкривав якомога більше. Зрештою, мені не треба було хвилюватися, що її побачать інші хлопці.
Проте мені не вистачало сміливості сказати про це Харуці. Але я також не хотів брехати і казати, що мені подобаються більш закриті купальники. На це питання було важко відповісти...
«Тобі важко вибрати один, коли їх так багато?» в'їдливо прокоментувала Харука з напівпосмішкою.
«Я ніколи такого не говорив», - автоматично заперечив я. «І чому тобі взагалі потрібно обмежуватися одним? Хіба не було б доцільніше придбати кілька, якщо ти збираєшся вдягати їх щодня, щоб прийняти ванну?»
Якщо їй все одно доведеться їх носити, я подумав, що було б приємно побачити її в різних купальниках, але Харука лише надулася на мене.
«Не будь таким занудою, коли я отримую задоволення від вибору купальника».
«Ти сама мене в це втягнула.»
«Гаразд, тоді я сама виберу. Принаймні скажи мені, які кольори тобі подобаються.»
«Хм...»
Я ще раз подивився на купальники на вішалках. Харука, напевно, спробує знайти купальник у тих кольорах, які я їй скажу, що мені подобаються. При цьому я не мав ані найменшого уявлення, який саме обрати. Чорно-білий здавався гарним, але червоний і синій їй також підходили...
«Якби мені довелося вибирати, то рожевий і блакитний».
Чомусь Харуці не вистачало слів. Потім, після дивної паузи, вона нерішуче запитала: «Ти думаєш про білизну, яка була на мені, чи не так?»
«- Га?!»
«Вчора я була в блакитній, а позавчора - в рожевій».
Лише після цієї заяви я згадав про її рожевий бюстгальтер і блакитні трусики.
«Н-ні, неправда! Це просто збіг!»
Харука підозріло подивилася на мене. «Це ніяк не може бути збігом».
Вона була абсолютно права. У мене не було можливості сперечатися.
«Тільки не кажи, що побачивши мої трусики і бюстгальтер, ти змінив свої уподобання?»
«......»
«Що?! Я маю рацію?!»
«Що я можу сказати...? Без коментарів.»
«Зрозуміло... Тож твій список улюблених кольорів зростатиме щоразу, коли я показуватиму тобі свою нижню білизну, так?» пробурмотіла Харука. Її щоки почервоніли, а на обличчі з'явився складний вираз.
Вона, мабуть, думає, що я збоченець...
«...Гаразд, я почула твоє бажання. Я приміряю рожевий і блакитний купальники, тож зачекай тут», - сором'язливо сказала вона.
Харука почала вибирати купальники, які хотіла приміряти у примірювальній, тож я відійшов подалі від секції з купальниками, вирішивши, що не варто витріщатися на неї надто пильно.
Блукаючи рештою магазину, я пройшов повз Лізу, яка наповнювала свій кошик. Це були не лише купальники, вона, схоже, збиралася придбати ще й багато звичайного одягу.
Вона сором'язливо посміхнулася, коли побачила, що я дивлюся. «Це ж безкоштовно, так? Тож я подумала, що візьму собі купу різних речей, поки я тут».
«Гарна ідея. Краще мати багато одягу, бо буде важко його прати».
«Правда? Я справді тобі винна. Останнім часом мої груди збільшуються, тож мої ліфчики стали тісними.»
«Та ти що...»
Не знаючи, як реагувати, я автоматично перевів погляд на її груди.
Раптом мене пронизав шок. Я обернувся і побачив, що Харука стоїть і дивиться на мене, і зрозумів, що вона вдарила мене по голові ззаду.
«Цей гарний. Що скажеш? Рожевий, твій улюблений».
Харука тримала купальник поверх одягу, але це було досить відверте рожеве бікіні. Що тут могло не сподобатися?
«Я не дуже розуміюся на жіночому одязі, але гадаю, що це тобі пасуватиме».
«Гаразд, я приміряю, а ти скажеш, що думаєш. Зачекай на мене біля примірочної. І нікуди не ходи.» Чомусь останнє прозвучало як попередження.
«Тобі не здається, що буде дивно, якщо я чекатиму на тебе біля примірочних?»
»...Так, ти маєш рацію. У такому разі, тримайся на відповідній відстані від примірочних і чекай мене там із заплющеними очима і вухами, поки я не повернуся».
З цим грізним наказом Харука увійшла до примірочної і зачинила штору.
...Приміряти купальник означало зняти з себе весь одяг. Чи не почувалася вона ніяково, коли між нами була лише одна тендітна фіранка? Я, мабуть, міг би крадькома підглянути, якби десь була щілина... Однак Харука подбала про те, щоб закрити фіранку до кінця, тож нещасний випадок здавався малоймовірним. Так і виникла ця ідея.
Поки я розмірковував, я побачив, як Ліза поклала до кошика рожевий купальник і зайшла в одну з примірочних. Тим часом Цукішіро та Ічіносе, схоже, не надто просунулися у виборі купальників, і я прислухався до їхньої розмови.
Цукішіро стояла і дивилася на величезний вибір купальників. «Я вперше обираю купальник без того, щоб мені вказували, що купувати в школі. Які критерії я маю взяти до уваги при виборі...?»
«...У мене теж були лише шкільні купальники, але враховуючи, що в них ми будемо митися, краще вибрати щось, що відкриває більше шкіри і має менше прикрас...»
«Зрозуміло. Дякую за твою цінну пораду», - сказала Цукішіро, звучачи переконано. Вона потягнулася до бікіні. «Мушу визнати, що я дещо вагаюся, чи вдягати його, але це невелика жертва, зважаючи на обставини, що склалися. Мені доведеться випрати його, коли я повернуся до гуртожитку, і найголовніше, щоб він був практичним...»
«Т-так, ти маєш рацію...», - відповіла Ічіносе тонким, як очерет, голосом, перш ніж вибрати собі щось до вподоби. «Я теж приміряю бікіні, раз ти так...»
«Тоді, може, пройдемо до примірочних?»
«Угу...»
Виглядало так, ніби вони обоє прийняли рішення. Це була дивовижна ситуація, в якій я опинився, спостерігаючи за тим, як дівчата вибирають свої перші бікіні...
«Вгадай, хто!»
Загубившись у роздумах, я раптом відчув, як мені ззаду закрили очі.
«Харука, ти єдина, хто міг зробити щось подібне зі мною».
Я прибрав її руки з мого обличчя, обернувся і побачив ангела, який стояв там. Рожева тканина прикривала мінімум шкіри; я міг дивитися скільки завгодно на її декольте, пупок, стегна - і майже на все інше.
Я знав, що вона звинуватить мене в домаганнях, якщо я буду витріщатися на неї занадто довго, але я просто не міг відірвати очей від тіла Харуки.
Чорт... Вона така мила...!! Я хочу, щоб вона ніколи не знімала його...!!
«Юума, ти витріщаєшся», - поскаржилася Харука, прикриваючи груди руками. «Боже... у тебе такі брудні думки...»
Побачивши, що Харука дується на мене, я схаменулася і швидко відвів погляд.
«...Вибач. Не знаю, що на мене найшло.»
«Нічого страшного. Це просто означає, що я виглядаю так приголомшливо в цьому купальнику, що ти збожеволів».
«Н-ні, це не так...»
«Ти справді віриш, що можеш блефувати, коли так на мене витріщаєшся? Твої очі бігали вгору-вниз, вперед-назад, знову і знову».
«......»
«Хі-хі! Ти такий милий, Юума."
Харука переможно посміхнулася і прибрала руки з грудей. Я не знав, чи означало це, що вона не проти, щоб я продовжував дивитися, але я не збирався робити це знову.
Якраз тоді відчинилася завіса в іншій примірочній, і Ліза вийшла в купальнику. На ній було рожеве бікіні, і її тіло було майже більше, ніж я міг витримати.
Очі Лізи зустрілися з моїми, і вона кинулася до мене, її величезні груди, більші, ніж у Харуки, підстрибували вгору і вниз. «Що ти думаєш про цей купальник, Юумо?»
«А...? Е-е... Я думаю, що він гарний...», - незв'язно пробурмотіла я, і Ліза зробила крок до мене. Вона стала навшпиньки і прошепотіла мені на вухо, так близько, що я відчув її дихання: «Хто виглядає симпатичніше, я чи Хюґа?»
Мій погляд автоматично перевівся на них, порівнюючи Харуку і Лізу. Я знав, що не повинен цього робити, але просто не міг відвести погляд.
Тоді Цукішіро вийшла з іншої примірочної. Вона, звісно, теж переодяглася в бікіні, і я відчув, що мій погляд нестримно тягнеться до неї.
«-!!»
Але як тільки очі Цукішіро зустрілися з моїми, вона швидко повернулася в примірювальну і закрила штору. Що тут відбувається...?
Раптом я відчув, як хтось смикнув мене за праву руку. Це була Харука, як завжди.
«Юума, ти вже вибрав собі плавки?»
«Ще ні.»
«Так не можна. Давай виберемо прямо зараз!»
Вона схопила мене за руку і потягнула геть. Мені було боляче йти, і я спробував розвернутися, але коли я це зробив, Харука зігнула мій вказівний палець під незручним кутом.
«Юума. Дивись, куди йдеш. Це небезпечно.»
«Хіба не небезпечніше, коли хтось намагається зламати тобі палець, поки ти йдеш...?»
«Хм? Ти щось сказав?»
«Ні, нічого...»
У голосі Харуки я чітко почув гнів, тож дозволив їй потягнути мене геть без жодних подальших провокацій.
Секція чоловічих плавок була відносно невеликою, з набагато меншим розмаїттям, ніж у жіночій секції.
«Гаразд, я виберу тобі якісь».
«Мені все підходить».
«Тоді давай візьмемо ось це; це ж просто стрінги, які ледь прикривають твої інтимні місця».
«Будь серйозна, гаразд? Не божеволій».
Зрештою, я обрав прості темно-сині плавки, як ті, що я носив на заняттях з плавання в школі. Я прихопив кілька запасних і поніс свої п'ять однакових пар шортів назад до роздягальні, де інші вже закінчили перевдягатися у форму.
«Шкода, Юумо», - сказала Харука, стримуючи сміх, але я вдав, що не розумію, про що вона говорить.
Після того, як Харука також переодяглася, ми вп'ятьох сіли в машину і поїхали.
*
Перше, що я зробив, коли ми приїхали на берег річки, це вийшов сам і роззирнувся довкола, але зомбі я ніде не побачив. Оскільки спалах зомбі почався вдень у будній день, то, ймовірно, тут було небагато людей, а отже, і зомбі було відносно небагато.
Я повернувся до машини і повів інших вниз по набережній.
«- Ого! Косако, ти сам усе це влаштував?» запитала Цукішіро, широко розплющивши очі.
Щоб заощадити нам час, я виклав цеглу для фундаменту лазні і поставив бочку зверху, коли прийшов раніше.
«Я вражена, що ти впорався з цим сам...»
«Нічого складного.»
Це була брехня. Величезна бочка з нафтою важила, мабуть, більше двадцяти кілограмів, тож мені було б дуже важко рухатися, якби я не перетворився на зомбі.
Але коли Харука подивилася на мене, я побачив у її очах заздрість.
«...Юума. Будь ласка, не намагайся використати кожну можливість, щоб стати популярним серед жінок».
"Я ж казав тобі: Я не намагаюся.
"А тепер, - продовжила Цукішіро, - візьмемося до роботи. Ми з Ічіносе відповідатимемо за розпалювання багаття. Хюуґа і Хошімія, ви двоє, принесіть води з річки і наповніть бочку приблизно на сімдесят відсотків. Вона вміщує до двохсот літрів, тож нам знадобиться сто сорок літрів води. Кусако, будь ласка, пильнуй, щоб не з'явилися зомбі.»
«Зрозумів.»
Розподіливши ролі, ми взялися до роботи. Моя робота полягала в тому, щоб просто стояти на варті, тож я спостерігав за тим, що робили інші. Цукішіро та Ічіносе намагалися розпалити дрова за допомогою пачки розпалювачів, яку вони принесли з сараю, але, схоже, це не спрацювало. Харука і Ліза носили відра туди-сюди між річкою і бочкою, наповнюючи її. За один раз вони могли нести близько двох літрів води, а це означало, що кожна з них мала зробити це, по тридцять п'ять разів...
Врешті-решт вогонь розгорівся і почав нагрівати дно бочки, але не дуже сильно. Закінчивши набирати воду, Харука з похмурим виглядом перевірила термометр у ванні.
«Зовсім не нагрівається... Цікаво, скільки часу пройде, перш ніж ми зможемо залізти всередину».
Ічіносе дістала ручку та блокнот і почала робити якісь підрахунки. Там було багато символів, яких я ніколи раніше не бачив, тому я не мав жодного уявлення, що вона пише.
«Виходячи з поточної температури води, це, ймовірно, займе близько трьох годин».
«Три години...?!»
Сонце зайде, якщо ми чекатимемо так довго, а враховуючи можливість появи зомбі, ми хотіли зібрати речі і піти до того, як стемніє.
Треба було щось робити.
«У мене є ідея, - сказала Харука. «Як щодо того, щоб зменшити кількість води в бочці? Думаю, ми зможемо обійтися меншою кількістю води, якщо будемо купатися парами».
Але Цукішіро виступила проти її ідеї.
«Це означає, що Косака купатиметься сам, а води не вистачить».
«Нічого страшного!» - відповіла Харука. «Я скупаюся разом з ним!"
*
Ми погодилися на сьогодні пристати на пропозицію Харуки, хоча на нагрівання води до тридцяти восьми градусів за Цельсієм пішло більше години. Починаючи з завтрашнього дня, нам доведеться використовувати портативний газовий пальник або знайти якийсь інший спосіб скоротити час, необхідний для нагрівання ванни.
«Вода майже готова, - оголосила Цукішіро. «Чому б нам не піти і не переодягнутися в купальники?»
«Ми будемо переодягатися в машині по черзі, так?» запитав я.
«Він можеш зазирнути через вікно, але я простежу, щоб Юума не зазирнув, тож не хвилюйся про перевдягання», - сказала Харука групі.
Мені дуже хотілося, щоб вона не говорила нічого подібного; це лише змусило б усіх почуватися невпевнено.
Цукішіро лагідно посміхнулася мені. «Все гаразд. Всі тут тобі довіряють. А тепер, хто хоче переодягнутися першою?"
«О, я вже вдягнув плавки під одягом». Я не знімав їх, коли приміряв у магазині.
«Який збіг. Я теж досі ношу свій купальник», - сказала Ліза, підтягуючи футболку до пупка.
Я знав, що під нею бікіні, але все одно не міг не сковтнути.
«Тоді Хюґа, Ічіносе та я переодягнемося в машині».
«Як власниця машини, я піду першою», - сказала Харука. «Нічого страшного, оскільки ми далеко від машини, але, будь ласка, перевірте, чи не видно мене всередині».
Вона побігла до машини, яку припаркувала на вершині набережної, і я, звісно, одразу ж відвернувся.
...Цієї секунди Харука може опинитися в цій машині зовсім голою...
Але не встигла ця думка промайнути в моїй голові, як Ліза стягнула з себе футболку, оголивши рожевий топ-бікіні, який я бачив у тому магазині. Я наслідував її приклад, намагаючись не дивитися в її бік. Харука ще не повернулася, але ми з Лізою вже повністю переодягнулися в купальники.
«...Гей, Юумо. Чи не міг би ти залізти на секунду в бочку, щоб я подивилася, як високо піднімається вода з однією людиною?" ні з того ні з сього запитала Ліза.
Правда, ми, мабуть, могли б купатися з меншою кількістю води, і тоді мені не довелося б сидіти в бочці з Харукою на очах у всіх. Я вирішив залізти в теплу воду і спробувати по-справжньому.
Я роззувся, піднявся по короткій триступеневій алюмінієвій драбині і занурив ногу в гарячу воду. Я підклав дерев'яний піддон під дно бочки, тож не думав, що обпечуся.
Води було не так багато, як я думав, що буде. Я занурив обидві ноги в бочку і підвівся, але вода дійшла мені лише до пояса.
«Зрозуміло. Як я і думала, одній людині буде важко там купатися», - сказала Ліза. Вона роззулася і тепер стояла на драбині, заглядаючи всередину бочки.
«Цікаво, а якщо ми зайдемо удвох, вода буде нам по плечі? Гаразд, посунься трохи.»
«- Га?!»
Ліза опустилася в бочку, не чекаючи моєї відповіді. Вона була в бікіні, і ми були так близько одне до одного, що я майже торкався її...
«Хм. Навіть у нас обох вода доходить лише до живота. Вона повинна підніматися вище, якщо ми присядемо навпочіпки».
Щойно ці слова злетіли з її вуст, вона стала навколішки в бочку, її коліна ковзали між моїми розсунутими ногами. І щоразу, коли вона рухалася, два широкі горбки терлися об мої стегна.
«Гей!! Що ти собі дозволяєш?!»
Пронизливий крик долетів до нас з вершини набережної; Харука закінчила переодягатися і вийшла з машини, щоб побачити нас з Лізою у ванні разом. Вона підбігла до нас з неймовірною швидкістю.
«Юумо, ти приймаєш ванну зі мною, так?!»
«Ой, вибач, - вибачилася Ліза. «Я хотіла спершу перевірити. Я можу скупатись замість тебе з Юмою, якщо хочеш».
«Нічого страшного! Я поміняюся з тобою прямо зараз, якщо ти, будь ласка, вийдеш!»
«Звісно. Але ти не могла б зачекати, поки я трохи розігріюся?»
«Гаразд! Можеш не виходити, але, будь ласка, відійди від Юуми!»
«Але тут не так багато води. Я не зможу зануритися до плечей, якщо не стану на коліна.»
«Тоді я приєднаюся до тебе, щоб вода піднялася!»
Харука скинула туфлі, вилізла на драбину і протиснулася в невеликий простір позаду мене. Ліза підвелася, щоб переконатися, що їй вистачить місця для себе, але все одно було занадто тісно, щоб ми могли купатися втрьох.
Груди Лізи були притиснуті до мого тіла спереду, а Харука втиснулася в мою спину...!!!
Я не міг повірити в те, що відбувається. Температура води не повинна була перевищувати сорок градусів за Цельсієм, але моє тіло ніби горіло.
«Хіба тобі не тепліше, Хошіміє?»
«Мм, можливо, якщо я ще трохи почекаю.»
«Чому б тобі не вийти і не посидіти біля вогню, якщо ти так змерзла?»
«Ну, тепер, коли у нас є ця ванна, я б хотіла зігрітися в гарячій воді».
Дві дівчини продовжували сперечатися туди-сюди, а я був посередині. Кожного разу, коли вони рухалися, я відчував піднесену м'якість крізь тонкий матеріал їхніх купальників.
Що тут відбувається? Це рай? Я помер? Ну, гадаю, що так, адже я перетворився на зомбі...
***
«Бочка - не місце для ігор!» крикнула Цукішіро, побачивши, що дівчата сперечаються. «А що, якщо ви спалите себе, поки граєтесь?! У цьому світі більше немає лікарень чи клінік!»
«Вибач...» Вона так розлютилася, що я вибачився разом з Лізою та Харукою.
«Хюґо, Хошімія, ви двоє створюєте проблеми, тому вам не дозволено купатися з Косакою. Негайно виходьте звідти.»
«Але ж тоді вода не буде Юумі до плечей...»
«Не хвилюйся, я буду купатися з Косакою.»
-Що?!
Цукішіро, схоже, була налаштована серйозно, бо вигнала двох інших з ванни і швидко пішла до машини переодягатися.
Коли вона повернулася, на ній був не купальник, який вона приміряла в магазині, а вишукане біле бікіні. Воно не відкривало стільки шкіри, як купальники Харуки та Лізи, і в поєднанні з її нерішучим виразом обличчя створювало відчуття чистоти, бездоганної чистоти.
Цукішіро занурилася у воду і повернулася до мене обличчям.
«...Мені соромно», - ніяково промовила вона і прикрила груди руками. Я не знав, куди дивитися...
«Мені шкода, що тобі довелося це зробити...
«Косако, будь ласка, не вибачайся. Це не твоя провина. І до того ж... я не особливо заперечую...»
«Т-т-так добре.»
Цукішіро сором'язливо посміхнулася. «...Здається, Хюґа і Хошімія змагаються за тебе. Наступного разу, коли ми будемо робити щось подібне, ти можеш стати в пару зі мною.»
Це означає, що я прийматиму з нею ванну щодня?
«...Моє тіло вже досить тепле, тож наступна людина може прийняти ванну».
На той час, коли я вийшов, я не пробув у ванні з Цукішіро навіть трьох хвилин. Незручність від того, що ми стояли віч-на-віч у купальниках, була надто великою - так само, як і гарячі погляди, які ми привертали до себе від інших.
***
Після цього Ічіносе також переодяглася у свій купальник, і дівчата по черзі занурилися у бочку з водою. Я мимохіть спостерігала за ними, коли Харука, яка вже закінчила купання, потягнула мене за вухо і відвела на невелику відстань.
«Юума, ти витріщаєшся.» Це було попередження... «А ще я думаю, що ти занадто близько підбираєшся до Хошімії. Наступного разу, коли вона попросить тебе прийняти з нею ванну, ти маєш відмовити їй більш рішуче.»
«Але ж ми сусіди по гуртожитку, які живуть під одним дахом».
«Це лише на перший погляд. Як твоя дівчина, я хвилююся, коли ти робиш щось на кшталт того, щоб піти з нею в ванну з бочкою».
«- Га?!»
Слова Харуки були настільки несподіваними, що мій мозок перестав працювати на кілька секунд.
Вона підняла брови. «Я сказала щось смішне?»
«Ні, просто...»
Вона сказала, що буде моєю дівчиною, коли ми думали, що я перетворюся на зомбі і помру, але...
«Те, що ти казала про зустрічатися зі мною... Це все ще в силі?»
Очі Харуки розширилися, і вона видала звук, близький до крику.
«-Що?! Звісно ж, так!!!»
«Вибач. Я думав, що це був просто жарт."
«...Оскільки ти зомбі, ти ж не заперечуєш, якщо я буду душити тебе близько десяти годин, так?»
«Взагалі-то, я проти.»
Хотілося б, щоб вона перестала говорити такі страшні речі так серйозно.
«Я маю на увазі, це було тоді, коли ми думали, що я ось-ось помру, так? Тож, я просто подумав, що все це було недійсним, коли мені вдалося вижити..."
«Якби це було так, я б не спала з тобою в одній кімнаті, не сміялася і не пробачила б тобі, коли ти заглядав мені під спідницю».
«Напевно, я просто думав, що ти не проти таких речей».
«Оскільки ти зомбі, ти не будеш заперечувати, якщо я збрию все твоє волосся, чи не так?»
«Будь ласка, припини пропонувати речі, які не мають нічого спільного з зомбі».
«Якщо ти не хочеш бути лисим, можеш загладити свою провину, сказавши всім, що ми зустрічаємося».
«Навіщо мені це робити?»
«Щоб ні в кого більше не виникало дурних думок про те, як тебе спокусити. А тепер підемо до інших і скажемо їм, що ти по вуха в мене закоханий».
«Тобі не здається, що це буде дивно, раптово оголосити щось подібне? І що ти маєш на увазі під «спокусити мене»?
«Як тоді, коли ти і Хошімія були наодинці у ванні, звісно.»
«Вона просто хотіла подивитися, як це буде, коли двоє людей зайдуть туди одночасно.
«Невже перетворення на зомбі раптово зробило тебе тупим?»
«Це просто, але жорстко.»
...Але я вважаю, що для дівчини цілком природно хвилюватися за свого хлопця. Я, напевно, був би так само розчарований, якби був на її місці...
«Вибач. Наступного разу я відмовлюся, якщо тобі не сподобається... Але я не хочу розповідати про нас іншим, бо вони тільки почнуть хвилюватися».
«...Хі-хі-хі. Схоже на те, що хлопець міг би сказати своїй дівчині.» Харука посміхнулася. «Гаразд, цього разу я тобі пробачу, оскільки ти, здається, нарешті зрозумів, як поводитися як мій хлопець. Але... якщо щось подібне трапиться знову, я його зламаю».
«Зламаєш... що?!»
**
Коли всі нарешті скупалися, ми загасили вогонь, що підігрівав лазню, вилили воду і попрямували додому. Ми залишили бочку там, де вона стояла, оскільки ми будемо використовувати її знову завтра і кожного дня після цього.
Можливо, тому, що ми всі вперше за довгий час вийшли на вулицю і насолоджувалися ванною на свіжому повітрі, що було незвично, але настрій в машині по дорозі додому був піднесеним. Харука мала рацію: добре, що ми не відмовилися від купання. Часи були важкі, і саме тому ми повинні були намагатися насолоджуватися кожним маленьким шматочком щастя, який могли знайти.
Але коли ми повернулися до гуртожитку, то побачили, що світло не вмикається.
Я швидко пішов до їдальні і перевірив головний вимикач, але не побачив нічого поганого.
«...Косако. Поглянь, - сказала Ічіносе, показуючи на вікно. «Надворі починає темніти, але вуличні ліхтарі не вмикаються».
«Ти маєш рацію... Я цього зовсім не помітив...»
Здавалося, що знеструмлення торкнулося всього району. Чи були десь пошкоджені лінії електропередач? Чи електростанція, яка досі працювала, нарешті перестала працювати?
Ми використовували телефони для освітлення кафетерію, вечеряючи при тьмяному світлі. Однак відтепер ми не зможемо користуватися індукційною плитою, мікрохвильовою піччю чи холодильником, тож усі заморожені продукти, які ми принесли з супермаркету, розморозяться.
«Сьогодні на вечерю візьмемо лише консерви та інші речі, які нам не потрібно готувати», - сказала Цукішіро, швидко зорієнтувавшись у ситуації і зосередившись на наявних у нас можливостях. «Косако, нам би дуже допомогло, якби ти завтра знайшов десь портативну плиту".
«Гаразд. Я також принесу кілька ліхтариків».
«Можеш купити ароматичні свічки, якщо вже зібрався?» додала Харука, розслаблена, як завжди. «Ти збираєшся вийти за ними зараз?»
«Ні, надворі надто темно, і я не хочу наражатися на нещасний випадок, тож зачекаю і піду завтра. Було б добре, якби ми всі разом спробували подумати про те, що нам потрібно зараз, коли немає світла».
Обговоривши план, ми почали їсти, що виявилося складніше зробити в темній кімнаті, ніж я собі уявляв. По-перше, дуже складно точно піднести їжу до рота. Крім того, ти не можеш по-справжньому насолодитися смаком їжі, коли ти її не бачиш, тому легко впасти в депресію.
У мене починала боліти голова, коли я думав про те, як ми будемо жити завтра...
«А це навіть весело, - радісно сказала Харука. «Ми ніби в поході. Завтра візьмемо намети і спальні мішки. О, і телескоп, оскільки ми зможемо чітко бачити зірки в непроглядній темряві міста».
Єдиним нашим порятунком був непохитний оптимізм Харуки. Хоча, можливо, її енергії було трохи забагато...
З деякими труднощами нам вдалося закінчити вечерю, і ми всі повернулися до своїх кімнат. Було надто темно, щоб щось робити, тому ми рано лягли спати.
Завтра, як тільки зійде сонце, я піду шукати припаси
**
...Через деякий час після того, як я заснув, мені приснилася жінка, яка видала довгий, пронизливий крик. За ним слідував кричущий голос Цукішіро, який, здавалося, долинав здалеку. Вона звучала розгублено, і було важко уявити, що спокійна, зібрана дівчина, яку я знав, може видавати такі звуки. Потім я почув панічні кроки двох людей, що наближалися. Вони йшли від входу в гуртожиток і прямували прямо до моєї кімнати.
Двері грюкнули.
Всі тривожні звуки, які я чув, були реальними.
Відчуваючи незвичну атмосферу навколо себе, я інстинктивно підхопився на ліжку. Цукішіро стояла в дверях, світло від її телефону було спрямоване на мене, і я помітив жінку, яка стояла поруч з нею. Вона була одягнена в костюм, і на вигляд їй було близько двадцяти років.
«- Юуума!!! Ворота!!!»
Я все ще був сонний і не міг ясно мислити. Але голос Цукішіро звучав так несамовито, що, мабуть, сталося щось жахливе.
Я схопив конопляну мотузку, яку тримав під подушкою, і, похитуючись, підвівся з ліжка.
«Ця жінка прийшла до гуртожитку!!! Коли я відчинила хвіртку, там було стільки зомбі!!! Я не змогла їх закрити!"
«- Я розумію.»
Тепер, коли я мав основну суть проблеми, я прослизнув повз Цукішіро та іншої жінки і босоніж вибіг з кімнати. У коридорі було темно, і я майже нічого не бачив, але почув невиразні стогони, що долинали звідкись неподалік.
Неподалік були зомбі. Кілька зомбі.
Я побіг до своєї кімнати, розбудив Харуку і взув запасну пару взуття.
Чому це сталося саме після того, як вимкнулося світло, з усіх можливих моментів...?
«Мені так шкода... Це все моя провина...», - слізно вибачилася Цукішіро і впала на місці. Вона, мабуть, думала, що це кінець для нас.
Я ніжно погладив її по голові. «Все буде добре. Я про все подбаю».
Вона подивилася на мене здивованим поглядом, і я посміхнувся.
«Ти просто намагалася комусь допомогти. Ніхто не може звинувачувати тебе за це».
З цими словами я потягнувся за своєю металевою бейсбольною битою.
-Так ось.
Я поводився спокійно, але у мене було мільйон справ. Мені потрібно було захистити Харуку та двох інших у моїй кімнаті, зустрітися з Лізою та Ічіносе нагорі, а також вийти, щоб зачинити ворота. Як найкраще все це зробити?
Звук розбиття скла!!!
Раптом вікно, що виходило на подвір'я, розбилося. Я посвітив на нього з телефону і побачила зомбі-чоловіка середнього віку, який намагався залізти всередину. Я негайно кинувся на нього, виштовхав на вулицю, зв'язав йому руки і ноги і поклав на землю.
Моя кімната більше не була безпечною. Але виходити в темний коридор, не маючи уявлення про те, скільки там зомбі, було надто небезпечно.
Я змахнув осколки скла і відчинив вікно, прийшовши до висновку, що для нас буде безпечніше вийти на вулицю при місячному світлі.
Я взув Харуку, яка все ще напівсонна, і вивів її та інших двох на подвір'я. На жаль, ми погано розрахували час, бо саме тоді місяць закрили хмари, і було неможливо розгледіти, де знаходяться зомбі. Захистити їх трьох, намагаючись дістатися до вхідних воріт, було б майже неможливо.
Я міг би бути трохи нерозважливим, якби був сам, але я не був упевнений, що вони будуть у безпеці, якщо я залишу дівчат усередині. Навіть якби Харука і Цукішіро мали при собі металеві бити, які вони знайшли в кімнаті...
Раптом Харука кинула биту і кинулася бігти, наче про щось подумала.
Я одразу зрозумів, що вона хотіла зробити. Вона стрибнула в машину, не зважаючи на ризик, і завела двигун.
Темрява розсіялася, і ми побачили зомбі.
Вони зреагували на світло і звук двигуна і попрямували до машини. Я повинен був швидко зв'язати їх, інакше вони оточили б її...
Але щойно я зібрався бігти до них, водійське вікно відчинилося, і Харука крикнула мені: «Юума!
«Юума! Тобі не треба сюди йти!"
«Що?! Що ти...?»
«Я знаю, що ти не можеш вбивати зомбі! Тому я вб'ю!!!»
Харука раптово натиснула на газ і відправила всіх зомбі навколо себе в політ. Машина, здавалося, зупинилася, потім Харука почала здавати назад, косячи зомбі, що наступали на неї ззаду.
З деякими з них, здавалося, все було гаразд, але іншим розчавило голови шинами. Харука продовжувала рухатися вперед і назад, цілячись у зомбі навколо себе і намагаючись вивести з ладу якомога більше зомбі.
Це була війна між людьми та зомбі. У такому випадку дії Харуки, мабуть, були правильними.
-Я не міг дозволити собі вагатися. Якби я не діяв зараз, хтось би загинув.
Я підняв биту, яку впустила Харука, і з розмаху вдарив нею по голові найближчого зомбі. Це було огидне відчуття, ніби ламаються кістки і розчавлюється щось м'яке, але знадобиться більше одного удару, щоб знищити його мозок.
«А-а-а-а-а!!!»
Кричачи на все горло, я обрушив дощ ударів на зомбі, що стояв переді мною. Щоразу, коли я замахувався битою, на нього бризнуло чимось смердючим - кров'ю чи кишками, я не був упевнений, що саме. Голова зомбі, мабуть, вже була розтрощена, але було надто темно, щоб побачити, чи закінчив я свою роботу.
Тим часом інші зомбі підходили все ближче.
-Темно, тож я сумніваюся, що вони мене побачать.
Я зціпив зуби, повернувся спиною до Цукішіро та інших і перетворився на зомбі.
Знову замахнувшись металевою битою, я одним ударом зніс зомбі голову. Моя сила як зомбі дійсно була неймовірною. Я знищував одного зомбі за іншим, прихований темрявою.
Я повинен був захистити своїх друзів. Я не збирався більше вагатися.
Незабаром територія була вкрита тілами безголових зомбі, тож я вирішив, що це буде досить безпечно, щоб відійти від Цукішіро та жінки на деякий час. Харука все ще запекло билася в машині, і при світлі її фар я дістався до воріт і замкнув їх.
Але на територію гуртожитку вже проникла значна кількість зомбі. Мені потрібно було якомога швидше повернутися до Цукішіро і жінки, а також зустрітися з Лізою та Ічіносе...
І тоді я побачив його.
До того було надто темно, щоб помітити велетенського зомбі-чоловіка, який стояв на моєму шляху і дивився на мене зверху вниз. Він був значно вищий за три метри - фактично величезна стіна - і волосся на моєму тілі стало дибки, коли я подивився на нього. Мої інстинкти попереджали мене, що цей хлопець був небезпечним.
«Цукішіро! Повертайся в кімнату через вікно, яке розбили раніше!»
Вона повинна була бути в безпеці, як тільки зайде всередину і замкне двері, оскільки я подбав про всіх зомбі навколо нас. Важливо було забрати моїх друзів подалі від цього монстра -
«Рааааргх!!!»
Гігантський зомбі заревів і кинувся на мене.
Я націлився на його кулак, що наближався, і рефлекторно замахнувся битою. Я думав, що почну з того, що розтрощу його праву руку - але рука монстра була тверда, як камінь, і бита відскочила вбік.
Заспокойся. Він рухається, тож не повинен бути твердим у всьому тілі.
Я вирішив поцілити в іншу частину тіла. Не вагаючись ні секунди, я потрапив всередину захисту зомбі і замахнувся битою на його ліве коліно. Від удару він відчув себе так, ніби розбилася керамічна тарілка, і гігантський зомбі втратив рівновагу.
Я не можу тут зупинитися...
Але тільки-но ця думка промайнула в моїй голові, як щось промайнуло перед очима. На мить запізнившись, я зрозумів, що це була права рука зомбі.
Кулак монстра увійшов у контакт, відірвавши мою праву руку від зап'ястя донизу, і моя рука полетіла, все ще тримаючи биту. По хребту пробіг дрож. Якби зомбі не втратив рівновагу, то полетіла б моя голова.
Якби у мене був вибір, я б побіг прямо тут і зараз - але мені треба було захищати людей. Я повинен був щось зробити з цим монстром.
Проте, втрата правої руки була величезним ударом. Як я міг би боротися з цим монстром, маючи лише ліву руку?
«Юумо!! Геть з дороги!!!»
Моє бачення раптово стало повністю білим. За мить я зрозумів, що це було світло фар автомобіля.
Харука протаранила гігантського зомбі ззаду.
Я миттєво відскочив убік, і Харука на повній швидкості переїхала зомбі. Його величезне тіло було підняте капотом автомобіля, а потилиця з тріском вдарилася об лобове скло, залишивши на склі тріщину, схожу на павутину.
Я не міг змарнувати можливість, яку Харука, ризикуючи життям, створила для мене. Я підхопив бейсбольну биту лівою рукою і стрибнув на груди зомбі, що лежав горілиць на капоті.
Спершу я розчавлю йому очі -
Але гігантський зомбі схопив підняту биту. Як я не намагався, він не зрушив з місця; навіть з моєю зомбі-силою, я не міг зрівнятися з цим монстром.
Я виставив праву руку - без кисті - перед його обличчям, намагаючись використати кров, що хлинула з рани, щоб затуманити зомбі зір. Але зі сліпучою швидкістю монстр підняв свою верхню частину тіла і відірвав мою праву руку зубами. Перш ніж я зрозумів, що сталося, він відкусив мою руку до ліктя і проковтнув її.
Його каламутні очі звернулися до мене. Я майже відчував, як він знущається з мене.
Це був кінець. Я ніяк не міг перемогти щось подібне...
Однак гігантський зомбі раптом видав агонізуючий стогін. Він відпустив биту, струснув мене, нахилився вперед і виплюнув мою руку.
Я не мав жодного уявлення, що відбувається, але це був мій шанс на мільйон, щоб знищити цю тварюку. Я цілився йому в голову і щосили замахнувся битою.
«- Харука!!!»
«Вже йду!!!»
Здавалося, Харука чудово мене зрозуміла, бо вона дала задній хід, а потім вдарила ногою по газу. Вона повалила тіло велетня на землю, а потім розчавила йому голову лівим переднім колесом.
***
Ми не могли дозволити такому монстру повернутися до життя. Як тільки Харука відсунула машину, і я переконався, що гігантський зомбі мертвий, я повністю знищив його голову, щоб він більше ніколи не зміг поворухнутися.
Хоча найбільша загроза зникла, ми ще не могли розслабитися. Нам ще треба було знищити всіх зомбі, які проникли на територію гуртожитку.
Спочатку я підняв свою відірвану праву руку і кисть. Коли я приклав відкриті рани одна до одної, вони не тільки зрослися за лічені секунди, але й я міг без проблем ними рухати. Я й гадки не мав, що моє тіло здатне так добре регенерувати. Тіла зомбі дійсно дивовижні...!!
Але зараз не було часу зосереджуватися на чомусь подібному. Тепер, коли я знову міг тримати биту в обох руках, я повернувся всередину і почав розправлятися з рештою зомбі. На півдорозі я зрозумів, що більше не відчуваю жодного опору до їхнього вбивства, але вирішив поки що викинути це з голови.
Мені знадобилося ще близько десяти хвилин, щоб закінчити винищення всіх зомбі на першому поверсі, і я повернувся на подвір'я. Харука висунула голову з вікна з боку водія і показувала в небо. Я подивився туди, куди вона вказувала, і з полегшенням побачив Лізу та Ічіносе, які визирали з вікна. Вони були в безпеці.
«У гуртожитку можуть бути ще зомбі! Замкніть двері і не відчиняйте їх, поки я не прийду!» крикнув я їм, і дівчата відповіли підняттям великого пальця вгору.
З цього моменту я мав переконатися, що роблю все в правильному порядку. Спочатку я мав відвести Цукішіро та жінку в безпечне місце, потім перевірити, чи не залишилося ще зомбі в гуртожитку, і нарешті зустрітися з Лізою та Ічіносе.
«Харуко, ти залишаєшся тут. Стеж за воротами і не вимикай двигун. Я відведу Цукішіро і жінку, яка прийшла по допомогу, до машини».
«Гаразд.
«Посигналь, якщо щось станеться, і я прибіжу.»
Я повернувся до гуртожитку і відчинив двері кімнати, де ховалися Цукішіро і жінка.
«Перший поверх безпечний, принаймні зараз. Я збираюся перевірити інші поверхи, тому хочу, щоб ви обоє почекали з Харукою в машині», - сказав я в темну кімнату. Вони обоє кивнули, і таємнича жінка вийшла в коридор, а за нею - Цукішіро.
Я пішов попереду і попрямував на подвір'я, де чекала Харука, весь час спостерігаючи за зомбі, що ховалися в тіні.
«- Обережно!!!»
раптом вигукнула Цукішіро з-за моєї спини, і мене штовхнули вперед.
Я розгублено обернувся і побачив таємничу жінку, яка кусала Цукішіро за плече.
Її шкіра стала сірою. Було надто темно, щоб помітити це раніше, але вона перетворилася на зомбі. Мабуть, її вкусили до того, як вона прийшла сюди. Я повинен був передбачити, що щось подібне станеться!
Проклинаючи свою необережність, я відтягнув зомбі від Цукішіро і повалив її на підлогу.
«Чорт забирай!!! Як ти могла це зробити?!»
Я проломив їй голову бейсбольною битою і одразу ж повернувся до Цукішіро. Вона впала на підлогу, явно маючи проблеми з диханням.
«Вибач, але я збираюся зняти з тебе кофтинку».
Я зняв верхню частину її форми для стрільби з лука і побачив болючий на вигляд слід від укусу високо на правій руці. Рана була глибокою, тож не було жодних сумнівів, що вона була інфікована...
Я не знав, що їй сказати...
Але коли я замовк, Цукішіро посміхнувся.
«Я рада... що з тобою все гаразд...»
«Цукішіро...
«Для всіх нас важливіше, щоб ти вижив, а не я... Тому не засмучуйся...» Голос Цукішіро був слабким, а її обличчя спотворилося від болю.
...я навіть уявити собі не міг, що може статися щось подібне.
Якби я тільки пояснив їй, що після укусу зомбі зі мною все було гаразд...
Я взяв Цукішіро на руки і повернувся в кімнату, з якої ми щойно вийшли. Я поклав її на ліжко, але вона вже ледве дихала, і я увімкнув телефон, щоб дати нам трохи світла.
«Ти мене бачиш?»
«...Так...»
«Я хочу, щоб ти спокійно вислухала те, що я тобі зараз скажу. Я можу перетворюватися на зомбі."
Я скинув бомбу, але Цукішіро навіть не відреагувала.
«Я не звинувачую тебе, якщо ти мені не віриш. Але...» Я продовжив і перетворився на зомбі і побачив, як Цукішіро сковтнула. «Це правда. Тому зі мною все гаразд, навіть якщо мене вкусять... Мені дуже шкода, що я приховував це від тебе...»
«Я... розумію...»
"Я знаю, що вибачення зараз не зроблять тебе менш злою, і я прийму будь-яке покарання, яке ти мені призначиш, тому, будь ласка, просто переживи це. Є шанс, що, як і я, ти не втратиш свідомість. Ти повинна залишатися сильною».
Я тримав її за руку і намагався підбадьорити, але температура тіла Цукішіро стрімко падала. Це було саме те, що сталося зі мною...
«...Косако. Будь ласка, не хвилюйся, що я помру.»
«Але...»
Поки я вагався, Цукішіро подивився на мене сильним поглядом.
«Я закохалася в тебе відтоді, як ти вперше прийшов до нас."
«...Що?!»
«Навіть у такій складній ситуації, як ця, ти думаєш про інших... і захищаєш їх... Ти людина, гідна поваги...»
«Ти помиляєшся. Я не такий. Справжній я - боягуз, який обманює людей і...»
«Навіть якщо ти приховував, що ти зомбі, ти все одно робив все можливе, щоб допомогти мені... Ти ніколи не зловживав своєю силою... Це благородно з твого боку...»
«...Але через те, що я збрехав тобі, ти...»
«...Я не думала, що коли-небудь зізнаюся в своїх почуттях до тебе, адже у тебе є Хюґа... Але тепер, перед смертю, я можу сказати тобі, що я відчуваю насправді, і це робить мене щасливою.»
«Цукішіро...
«Можу я попросити тебе про останню послугу...?»
«Звичайно. Все, що завгодно.
«...Я не хочу, щоб ти бачив мене зомбі, тому, будь ласка, вбий мене зараз.»
«...Я не можу цього зробити...»
Але шкіра Цукішіро з кожною хвилиною ставала все сірішою. У неї залишалося небагато часу.
Повинен був бути якийсь спосіб врятувати її... Як я міг бути єдиною людиною, яка перетворилася на зомбі і при цьому зберегла свідомість?
Саме тоді в моїй голові промайнув спогад про мою боротьбу з велетенським зомбі, коли він проковтнув мою руку і одразу ж почав корчитися в агонії.
На відміну від інших зомбі, я не втратив самосвідомості. Чи могло це бути тому, що в моєму організмі були якісь особливі бактерії, які боролися з вірусом? Чи не тому гігантський зомбі виглядав так, ніби йому боляче після того, як випив мою кров?
Якщо я мав рацію, то міг би дати Цукішіро цю бактерію...
«Цукішіро, я хочу дещо спробувати! Цукішіро!»
Але вона просто витріщилася на мене, не реагуючи. Її шкіра стала геть сірою, а очі почали затуманюватися.
Чи зможе вона випити мою кров у такому стані? Чи є якийсь інший спосіб передати їй бактерії з мого тіла?
-Я міг би дати їй випити мою слину.
Коли зомбі кусає людину, вона заражається вірусом, що міститься в його слині, тож була велика ймовірність, що те ж саме станеться і з вірусом проти зомбі в моєму тілі.
Не можна було втрачати часу. Я інстинктивно притиснув свій рот до рота Цукішіро, язиком розтулив щілину між її верхніми і нижніми зубами і відчайдушно впорснув свою слину в її рот.
«Цукішіро! Ковтай, будь ласка!»
«...Нх...!»
Незважаючи на біль, Цукішіро вдалося трохи проковтнути. Я не знав, скільки їй знадобиться, щоб подолати вірус, тому продовжував годувати її все більше і більше моєї слини...
***
...... Я й гадки не мав, скільки часу минуло.
Через деякий час після того, як я почав годувати її своєю слиною, каламутні очі Цукішіро повільно повернулися до свого первісного кольору, а температура її тіла поступово почала підвищуватися. Здавалося, що її стан покращився, тому я припинив цілувати її.
Як тільки я це зробив, Цукішіро видала слабкий звук.
«...Ко...сако...»
«Цукішіро! Ти впізнаєш мене?!»
«Так... Я... Я все ще жива...?»
«Звичайно, жива! Ти ж не перетворилася на зомбі!"
Цукішіро виглядала людиною, на відміну від мене, коли я перетворився, і слід від укусу все ще був там. Виглядало так, ніби моя слина врятувала її...
«...Цукішіро, я маю піти і переконатися, що в гуртожитку більше немає зомбі. Але я боюся залишати тебе тут, тому, якщо не заперечуєш, я понесу тебе на спині.»
«Це... добре...», - слабко сказала вона. Здавалося, Цукішіро все ще почувалася не дуже добре. Я підняв її на спину і почав пробиратися через будівлю гуртожитку.
Я перевірив усі поверхи і більше не бачив жодного зомбі. Враховуючи весь той шум, який ми здіймали на подвір'ї, можливо, вони ніколи не піднімалися вище другого поверху. Проте, маючи лише світло мого телефону, я не міг сказати напевно, що це було абсолютно безпечно, тому ми повинні були залишатися на сторожі до ранку.
Я повернувся на перший поверх, щоб покласти Цукішіро на ліжко, а потім піднявся до Лізи та Ічіносе. Хоча вони обидві виглядали стурбованими, вони сказали, що не відчули жодного зомбі, який би наближався до кімнати. Проте, зважаючи на те, що сталося з Цукішіро, я попросив їх залишитися у своїх кімнатах до ранку.
Я швидко повернувся до кімнати Цукішіро на першому поверсі, але не побачив жодних ознак того, що вона перетворилася на зомбі. На той час пройшло, мабуть, півгодини, відколи вона прийшла до тями. Чи можна було припустити, що з нею все гаразд?
«Цукішіро, як ти себе почуваєш?» тихо запитав я, і вона випросталася на ліжку.
«Болить там, де мене вкусили, але в іншому, думаю, все гаразд».
«Добре...»
«Дякую, Кусако. Тобі, мабуть, було важко ходити з мною на спині...»
«Нічого страшного... Так чи інакше, тепер, коли загроза минула, я хотів би поговорити з тобою про те, що ми робитимемо далі.»
«-Що?!»
Цукішіро відвела погляд, її обличчя чомусь було сповнене збентеження.
«...Ти хочеш сказати, що хочеш, щоб у нас були стосунки?»
«Це зовсім не те, що я кажу. Я говорю про те, чи варто розповідати іншим, що тебе вкусили зомбі і ти зуміла побороти вірус, поцілувавши мене».
«Не кажи це так заплутано!» крикнула мені Цукішіро, почервонівши. "Що ми робитимемо далі? Звісно ж, те, про що я думаю!"
«Вибач...»
Якщо подумати, то Харука і раніше робила мені подібне попередження...
«...Вибач, я, мабуть, трохи перехвилювалася», - сказав Цукішіро. «Напевно, це через той довгий, пристрасний поцілунок, але це все, про що я можу думати...»
«Розумію...»
«Я зізналася тобі у своїх почуттях лише тому, що думала, що помру, а ти врятував мене. Ти маєш взяти на себе відповідальність за це.»
«Ох, ах...»
«Хі-хі! Я жартую, звичайно. Я вдячна тобі за те, що ти врятував мені життя, Кусако, і я не можу просити нічого більшого. Тож повернемося до нашої теми: нам треба вирішити, чи варто розповідати всім про те, що сталося, так?»
«Так. Я думаю, що вони тільки занепокояться, дізнавшись, що двох їхніх сусідів по гуртожитку покусали зомбі...»
«Я думаю, що ми повинні їм розповісти», - твердо сказала Цукішіро. «Я залишу тобі вирішувати, чи хочеш ти розповісти їм про себе, Косако. Але я думаю, що правильніше буде розповісти їм усе, і нехай вони самі вирішують, чи можемо ми залишитися в цьому гуртожитку».
«А якщо вони нас виженуть?!»
«Я змирюся з їхнім рішенням і шукатиму інше місце для бази.»
«......»
Цукішіро мала рацію в усьому.
Проте одна справа - бути чесною, а інша - чи допоможе це всім.
На відміну від мене, Цукішіро не могла перетворити себе на зомбі, коли їй заманеться. Я не міг уявити, що вона виживе, якщо покине гуртожиток, але, можливо, це був ризик, на який вона була готова піти...
«Косако? Щось не так?»
«Нічого. Гаразд, завтра всім про нас розкажемо.»
«Дякую. Цукішіро глибоко вклонилася мені, на її обличчі був рішучий вираз. «...До того ж, я сьогодні чергувала біля воріт, тож, як гадаєш, мені варто повернутися?»
«Ні, я хвилююся за твій стан, тому відпочинь сьогодні. Я заміню тебе на варті. Якщо відчуєш щось дивне, одразу скажи мені».
«Добре. Дякую.
Щойно вона це сказала, Цукішіро лягла на ліжко. Вона, мабуть, тільки прикидалася, що все гаразд, а насправді почувалася не дуже добре... Не схоже, щоб я міг чимось допомогти, перебуваючи тут, адже я лише заважатиму їй відпочивати. Я мовчки вийшов у двір і сів на пасажирське сидіння машини. Харука все ще сиділа за кермом - і одразу ж почала скаржитися.
«Ти сказав, що відвезеш Цукішіро і ту жінку до машини. Що ти робив цілу годину?»
«О, вибач... Багато чого сталося».
«Що ти маєш на увазі?»
«......»
Якби я сказав їй, що поцілував Цукішіро, вона б неодмінно засмутилася. Навіть якби я пояснив, що це було практично штучне дихання з рота в рот, у мене було відчуття, що Харука цього не прийме. Тож я вирішив відкласти це на потім.
«Завтра вранці всім розкажу».
«Що таке? Не змушуй мене чекати. Не може бути... Когось вкусив зомбі...?»
...Її інстинкти були як завжди гострі.
«Насправді, жінку, яка прийшла сюди за допомогою, вкусив зомбі. Тож це стало проблемою.»
«Її вкусив...?» Харука заплющила очі і тихо склала руки. Я помолився разом з нею.
«...Сьогодні я заступаю на чергування, тож повертайся в кімнату», - сказав я їй. «Дякую за твою допомогу.
«Ні, дозволь мені залишитися тут з тобою... Після всього, що сталося, я сумніваюся, що зможу заснути».
«Ох...»
Ми сиділи так деякий час, поки Харука не порушила тишу тихим шепотінням.
«Я вбила багато зомбі.
«Ти діяла. І саме це допомогло мені наважитися на боротьбу.
"Але чи правильно я вчинила? Ті зомбі, можливо, могли навчитися спілкуватися так само, як ти..."
«Якби ми не вбили тих зомбі, всі ми були б мертві. Зараз це все, що має значення... Але я теж не хочу вбивати більше зомбі, якщо ми можемо допомогти. Думаю, нам потрібно придумати систему для захисту бази, щоб не воювати з ними. Можливо, ми могли б встановити другу браму, щоб зомбі не могли одразу потрапити всередину, навіть якщо вони прорвуться через одну з них. А ще можна вирити глибокий рів навколо паркану, щоб зомбі не змогли до нас підібратися».
«Це геніально! Юумо, ти вмієш придумувати ідеї...!»
«Проте, цього було б недостатньо, щоб впоратися з тим триметровим зомбі. Щось подібне, напевно, могло б легко перелізти через рів і паркан...»
«А що було з тим величезним зомбі?»
«Не знаю, мабуть, він мутував абощо; я майже впевнений, що найвища людина у світі має зріст близько двохсот сімдесяти сантиметрів. Можливо, щось дивне сталося, коли зомбі-вірус потрапив у їхнє тіло, не так, як на мене... Я не уявляю, як ми зможемо стримати такого монстра, тому нам потрібно мати зброю напоготові на випадок, якщо наступного разу з'явиться такий великий зомбі...»
Було ще багато інших речей, які ми повинні були обговорити, наприклад, як зв'язатися один з одним в надзвичайних ситуаціях і як на деякий час помістити на карантин тих, хто вижив і звернувся до нас за допомогою.
Я дивився на тріснуте лобове скло, а в голові крутилися гвинтики.
