Я розплющив очі в темній кімнаті і зрозумів, що, мабуть, прокинувся ще до світанку. Коли мій мозок прийшов до тями за мить, я згадав, що не спав у своєму ліжку.
Я негайно підвівся і подивився на Хюґу, яка сиділа поруч.
«Доброго ранку, Юумо.»
«...Якщо ти тут, Хюґо, то це означає, що мені це не приснилося."
«Бачиш, це цілком нормальна реакція, прокидатися від такого.»
«Ну, так, враховуючи, на яке божевільне місце раптом перетворився світ...»
Я хотів би, щоб це все було лише сном. Подумати тільки, що мої друзі, сім'я - всі, кого я знав і любив, перетворилися на зомбі...
-Ні, прокинься! Лише вчора ввечері я вирішив не бути таким песимістом.
«Скільки я спав?»
«Близько п'яти годин. Можеш ще поспати, якщо втомився».
«Ні, я в порядку. У голові вже набагато ясніше.»
«Добре. Дозволь мені розповісти тобі про нашу поточну ситуацію: Тато, здається, все ще спить, зомбі не з'явилися з минулого разу, а мій телефон все ще не ловить сигнал».
«Гаразд. Мабуть, треба радіти, що гірше не стало...»
Змирившись з реальністю, я спустився на перший поверх слідом за Хюґою, яка збиралася приготувати нам сніданок.
«Ти зазвичай снідаєш у західному чи японському стилі?»
«Моя сім'я снідає по-японськи, хоча більшість часу мені хочеться просто шматок хліба...»
«Насправді найкраще снідати ситно. Особливо добре їсти місо-суп, який містить багато поживних речовин. Також варто їсти кисломолочні продукти, такі як йогурт або натто».
«Ти говориш, як моя мама».
«Від сьогодні я дбатиму про всі твої харчові потреби. Просто довірся мені!» сказала Хюґа, гордо випнувши груди.
Вона почала готувати нам сніданок, вправно нарізаючи цибулю-порей і тофу, а потім тушкуючи їх у каструлі. Поки вона готувала, я використав кілька шматків картону, які принесла мені Хюґа, щоб заклеїти розбите вікно. Незважаючи на те, що ми незабаром мали виїжджати звідси, я не хотів йти, не залатавши вікно.
Коли я закінчив лагодити вікно, то побачив, як Хюуґа несе до їдальні різноманітні страви: рис, натто, місо-суп з різними інгредієнтами, лосось на грилі, яєчню з беконом та відварену гірчицю, а також зелень. Їжі було так багато, що важко було повірити, що ми зараз боремося за своє життя.
«Я хотіла використати якомога більше інгредієнтів з холодильника. У нас ще залишилося багато яєць, тож я думаю, що зроблю омлет і запакую його на обід. Ти любиш омлети солодкі чи солоні?»
«Солодкий, будь ласка».
Під враженням від хатньої майстерності Хюґи, я накинувся на сніданок, який вона приготувала.
Коли наші шлунки були ситі, ми нарешті були готові вирушити до дівочого гуртожитку. Хюґа переодяглася у шкільну форму, щоб кожен міг одразу впізнати в ній ученицю, а також почала писати записку матері, коли вона повернеться додому. Тим часом я наповнив рюкзак консервованими продуктами і закусками, які знайшов у будинку.
Хюґа закінчила писати записку і повернулася до мене. «Гей, ми їдемо до гуртожитку, так?» - запитала вона так, ніби це вже було вирішено.
Мені було некомфортно за кермом без прав, але іншого безпечного способу дістатися туди у нас не було.
«Хюґо, ти знаєш, як завести машину?»
«Гадаю, що так. Я завжди сиділа на пасажирському сидінні і дивилася, як водять тато з дідусем».
«Тоді вона твоя. Я не знаю нічого про водіння...»
«Гаразд.»
Домовившись про це, я зібрав усю необхідну нам їжу та одяг і поклав їх у багажник і на заднє сидіння машини.
Коли ми вже були готові їхати, Хюґа сказала, що хоче побачити свого тата, і ми разом пішли до спальні, де він ще міцно спав. Хюґа сіла на ліжко, відкинула ковдру і взяла його за руку.
«...Бувай, тату. Я повернуся».
Я сів прямо біля неї, почувши біль у голосі Хюґи.
«Я обіцяю, що захищу Харуку», - сказав я її батькові. «Ми будемо час від часу навідуватися до вас, тож розслабтеся і відпочиньте».
Очі Хюґи розширилися, коли я це сказав, і вона сором'язливо посміхнулася. «Звучить так, ніби я їду з дому, щоб стати твоєю нареченою».
«Я б хотів, щоб ти перестала говорити речі, на які я не знаю, як реагувати, коли ми поруч з твоїм сплячим батьком».
«Все гаразд. Я впевнена, він би привітав би мене, якби почув."
«Ти думаєш...? Я сумніваюся, що будь-якому батькові було б комфортно бачити, як його дочка заграє з хлопцем...»
«Тоді, можливо, це його розбудить. Знаєш, у мене серце шалено забилося, коли ти назвав мене на ім'я. Тож відтепер називай мене Харукою."
«Будь ласка, не прикидайся сентиментальною», - сказав я їй. Хоча в глибині душі я відчув полегшення, побачивши, що Хюґа стала більше схожою на саму себе.
Я не знав, який стан її батька, але сподівався, що колись він зможе жити таким же життям, як і я зараз...
«Ну що, підемо?» Хюґуґа підвелася на ноги і попрямувала до дверей.
Озираючись на всі боки, ми вийшли з будинку і сіли в машину. Хюґа сіла на водійське сидіння і завела двигун.
«Нам пощастило! У нас залишилося більше ніж півбака бензину».
«Ти вмієш читати показники бензобака?»
«Мене дідусь навчив. Тоді наступна зупинка - дівочий гуртожиток!»
«Будь ласка, їдь обережно.»
«Ти надто хвилюєшся, Юумо. І навіть якщо ми потрапимо в аварію, ти не помреш, бо ти зомбі.»
«Я не хвилююся за себе, я не хочу, щоб з тобою щось сталося.»
«Не заставай мене зненацька, кажучи такі приємні речі».
«Я пообіцяв твоєму батькові, що захищу тебе.»
«Насправді ти сказав: «Я обіцяю, що захищу Харуку». Ти не збираєшся відтепер називати мене на ім'я?»
«Що? Ти це серйозно?»
«Звісно, серйозно. Ми нікуди не поїдемо, доки ти не називатимеш мене на ім'я."
«Це буде проблематично...»
«Тоді поквапся і називай мене Харукою. Ця машина не зрушить з місця, поки ти цього не зробиш.»
«...Харуко.»
«Хі-хі-хі, дякую. Гаразд, час їхати. О, і щоб ти знав, машина може раптово зупинитися, якщо ти назвеш мене на прізвище, тож на твоєму місці я була б обережна."
Хюґа - чи то пак, Харука - хіхікала, як неслухняна дитина, перемикаючи передачі, і ми повільно рушили вперед.
Я не міг повірити в ситуацію, в якій опинився. Я сидів на пасажирському сидінні автомобіля, а за кермом була старшокласниця, молодша за мене.
З серйозним виразом обличчя Харука весь цей час крутила кермо, і нам вдалося виїхати з гаража.
«Дивовижно! Я повертаю кермо, а машина їде туди ж...!» захоплено вигукнула Харука, об'їжджаючи зомбі, що збіглися на звук двигуна. «Це так весело! Це як гра!»
«У тебе майже занадто добре виходить. Ти справді вперше за кермом?»
«Це напрочуд легко. Можеш спробувати пізніше», - радісно сказала Харука, пробираючись через завулки на головну дорогу.
Місцевість була в жахливому стані. Вигорілі, розбиті автомобілі захаращували дорогу, скільки сягало око, а між ними повсюди бродили зомбі. Вони накинулися на нас усі разом, тому ми їхали по зустрічній смузі, нехтуючи правилами дорожнього руху. Але в багатьох місцях зіткнення кількох автомобілів повністю блокували рух, і тоді Харука об'їжджала їх, або я виходив з машини і фізично усував перешкоди.
Так тривала вся наша подорож, і навіть просунутися вперед на кілька метрів коштувало великих зусиль...
Це зайняло багато часу, але ми нарешті дісталися до старшої школи для дівчат, до якої ходила Харука. Ми припаркувалися трохи осторонь, оскільки звук двигуна автомобіля міг привабити зомбі, а звідти пішли до гуртожитку пішки.
Відганяючи всіх зомбі, які траплялися нам по дорозі, ми пройшли повз територію старої школи Харуки. Озирнувшись, я побачив чималу кількість зомбі, і не міг не замислитися, чи немає серед них друзів Харуки...
За хвилину ми побачили гуртожиток. За парканом не було жодного зомбі, і я відчував, як моє серце калатає від передчуття. Однак вхідні ворота були зачинені, а для входу потрібен був ключ.
«Як ми потрапимо всередину?» запитала Харука. Я ще раз уважно подивився на сталеву огорожу перед нами; вона була, мабуть, трохи більше двох метрів заввишки, без жодної перекладини, яку я міг би використати як точку опори. Якби я був сам, то зміг би перетворитися на зомбі, щоб збільшити свої сили і перелізти через паркан... Але я не міг залишити Харуку саму.
«А що, як ми під'їдемо сюди на машині і виліземо на неї?» запропонував я.
«Тоді нам доведеться залишити її там, де вона стояла, і зомбі, які проходитимуть повз, можуть скористатися нею, щоб перелізти через паркан тим же шляхом».
«Так, ти маєш рацію. Якби тут була драбина... Але нам би ніколи так не пощастило».
«У нас не так багато часу. А якщо один з нас підсадить іншого?»
«...Це, мабуть, найшвидший спосіб. Тоді ти залазь на мене."
«Так. Чому ти виглядаєш таким щасливим?» Харука підозріло подивилася на мене. Здавалося, вона помітила, що я щойно задивився на її спідницю, але я вирішив прикинутися невинним.
«Я зовсім не щасливий.»
«До твого відома, я вдягнула лосіни, тож це не матиме значення, якщо ти зазирнеш мені під спідницю».
«Що?! Ти розчарований?»
«Розчарований?»
«Зовсім ні. Навпаки, я відчуваю полегшення.»
«Може мені зняти лосіни, щоб ти міг підглянути?»
«Н-ні, не треба...»
«Звісно, я жартую. Не хвилюйся так.»
«...Просто швидше залазь мені на плечі.»
Я вдав, що спокійний, і присів навпочіпки перед парканом.
«...Гаразд, поїхали». У голосі Харуки прослизнула нотка збентеження, і вона поклала ногу мені на праве плече. Потім вона поклала іншу ногу мені на ліве плече, і я відчув усю її вагу на собі.
Я не міг повірити в те, що відбувається. Моя голова була затиснута між стегнами Харуки, а її спідниця тріпотіла на потилиці. Видовище і відчуття були занадто гарні, щоб передати словами, але зараз не було часу зупинятися на цьому.
Я струсив з себе злі думки і спробував підвестися, але незграбні рухи змусили мене втратити рівновагу.
«В-вай!»
Харука вчепилася мені в плечі, і щось м'яке притиснулося до моєї маківки. Це була зовсім інша м'якість, ніж на її стегнах.
...Судячи з її положення, це, мабуть, були її груди...
Від радості я швидко звівся на ноги і став напроти паркану.
«Як думаєш, зможеш перелізти?»
«Так. Я можу дотягнутися до верху».
Молочно-білі стегна Харуки торкнулися моїх щік, коли вона почала рухатися вгору. В ту мить, коли вона піднялася, поділ її спідниці затріпотів у мене перед очима, і ще щось м'яке торкнулося моєї маківки.
«Харука випустила панічний крик і вчепилася в огорожу.
З її тонкими рученятами їй буде важко перелізти через нього.
«Юумо, можеш підштовхнути мене знизу?»
«Звісно.»
Я схопив підошви її туфель, які тріпотіли в повітрі, і зробив один великий поштовх. Верхня частина тіла Харуки перелетіла через паркан; здавалося, що вона без проблем перебереться на інший бік.
Щоб ви знали, з цього кута я міг бачити все під її спідницею, і навіть у лосінах, це все одно було захоплююче видовище.
Я не міг допомогти, але продовжував думати... це був її низ, який хвилину тому торкався моєї маківки. Поки я дозволяв своєму розуму розгулювати з усілякими непристойними думками, Харука встигла благополучно приземлитися по той бік паркану. Тепер була моя черга.
«-Стій, де стоїш!»
Несподівано пронизливий голос вигукнув звідкись поруч, і я застиг на місці. Через кілька секунд зсередини будівлі з'явилася дівчина в традиційній японській хакама і націлила на мене свій лук.
«Вибачте, але щоб уникнути неприємностей, цей гуртожиток закритий для чоловіків. Дівчині вхід дозволений, але вам на цій підставі вхід заборонений». Молода жінка мала каштанове волосся до пояса і пильно дивилася на мене; один невірний рух, і я був упевнений, що вона вистрілить.
Наразі я підняв руки і спробував домовитися з нею.
«Я не озброєний і не маю наміру завдавати вам шкоди. Зважаючи на те, що нам обом вдалося вижити до цього часу, чи не можемо ми спробувати співпрацювати?»
«На жаль, я мушу відмовитися.»
«У нас є засоби для отримання їжі та інших необхідних речей.»
«Ніяких переговорів не буде, оскільки я не можу переконатися, що ви говорите правду».
«Ви повірите мені, якщо я принесу вам їжу?»
«У нас в гуртожитку є запаси їжі. Я не можу ризикувати, бо не знаю, хто ти і які в тебе наміри».
Дівчина продовжувала відкидати мої пропозиції, весь час тримаючи свій лук натягнутим. Здавалося, вона неймовірно насторожено ставилася до мене лише через те, що я був чоловіком. Втім, я не міг її звинувачувати, адже поліції вже не було поруч...
Проте, незважаючи на її суворий тон, я помітив нерішучість у виразі її обличчя; вона, мабуть, відчувала провину за те, що змушена була відмовити мені. У такому разі, можливо, краще було відступити, а не продовжувати наполягати на своєму і вводити її в оману.
«Я розумію. Я відмовлюся від входу в будівлю. Тільки дозвольте мені спершу переконатися в одному: ви ж не проти, щоб Харука залишилася тут?»
«Звісно, ні. Вона, здається, тут навчається, тож ми можемо їй довіряти.»
«Добре...»
Я не очікував, що все так обернеться, але в цьому було щось хороше. Я міг би залишити Харуку тут, а сам піти збирати припаси.
Щойно ця думка промайнула в моїй голові, очі Харуки зустрілися з моїми.
«Юумо, я сподіваюся, ти навіть не думаєш залишити мене тут».
«Я прийду за тобою, коли знайду безпечне для нас місце. Крім того, я буду повертатися раз на день, щоб приносити тобі їжу, і...»
«Ні.» Її тон говорив, що про це не може бути й мови. «Якщо ти не можеш залишитися тут, то і я не зможу».
«Я боюся брати тебе з собою в місця, про які ми не знаємо, чи вони безпечні. Я піду сам і спочатку все перевірю, а потім повернуся».
«Все, що ти маєш робити, це захищати мене.»
«Перестань бути нерозумною. Я пообіцяв твоєму батькові, що зі мною ти будеш у безпеці.
«Обіцяв, тож не відмовляйся від свого слова. Що, якщо зомбі ховаються десь у цьому гуртожитку?»
«- Ох. Тепер, коли ти про це згадала, це можливо...»
Харука мала рацію: було небезпечно залишати її тут, не перевіривши, чи безпечне це місце.
Прислухаючись до нашої розмови, дівчина з луком і стрілами опустила зброю і повернулася до Харуки.
«Що ти хочеш зробити? Я відчиню тобі ворота, якщо ти хочеш піти».
«Будь ласка, випустіть мене. Я не хочу залишатися тут сама.
«Зрозуміло. Я відчиню хвіртку, але ти», - сказала вона, дивлячись на мене. «Не смій намагатися прослизнути всередину, коли я відчиню. Я застрелю тебе, якщо побачу, що ти робиш якісь дивні рухи». Вона знову наклала стрілу на тятиву і продовжувала підозріло дивитися на мене.
«Я не буду... О, і дай мені знати, якщо тобі щось знадобиться з припасів», - сказав я їй. «Ми збираємося до супермаркету пізніше, тож я візьму їх по дорозі туди».
«- Га?» Здається, я застав дівчину зненацька, бо її очі розширилися, лише на мить. «...Чому ти пропонуєш таке?»
«Що ти маєш на увазі під «чому»? Нам усім потрібна їжа, чи не так?»
«Я не це мала на увазі... Навіщо тобі взагалі допомагати тому, хто тобі відмовив...?» - запитала дівчина, звучачи розгублено. Здавалося, вона справді не розуміла, чому я пропоную їй допомогти.
...А, точно. Я стійкий до зомбі, тому для мене природно хотіти допомогти, але інші люди не могли б дозволити собі такої розкоші...
«Ааааргх...»
Раптом я почув за спиною стогін зомбі. Обернувшись, я побачив, що він був одягнений в ту ж форму, що і Харука. Напевно, він підійшов близько, почувши нашу розмову.
«О ні!» Дівчина негайно дістала ключ, відчинила хвіртку і крикнула: «Швидше, заходьте всередину!»
«Ні, ти сказала, що хлопцям не можна заходити, тож мені не можна». Я підняв камінь розміром з кулак і запхав його в рот зомбі-дівчині, коли вона намагалася мене вкусити. Я швидко обійшов її і зв'язав їй руки за спиною, але в процесі камінь випав у неї з рота. Дівчинка несамовито замахала руками, намагаючись впитися в мене зубами.
Це був справжній лютий зомбі; просто зв'язати їй руки і ноги могло бути недостатньо. Я хотів привязати її до того, що втоимало б її, якщо вона буде кидатися...
Озирнувшись, я помітив телефонний стовп. Щось подібне не зламається, навіть якщо зомбі розлютиться.
Не бажаючи лякати дівчат у гуртожитку, я відтягнув зомбі метрів на десять, а потім конопляною мотузкою прив'язав її шию до стовпа. Дівчина-зомбі вишкірила зуби і спробувала мене вкусити. Я трохи поспостерігав за нею, але вона не здавалася достатньо розумною, щоб звільнити руки і шию від мотузки.
Задоволений, я повернувся до дівочого гуртожитку і побачив дівчину в хакамі, яка застигла на місці за напіввідчиненими воротами.
«...Ти не боїшся зомбі?»
Я не зовсім знав, як на це відповісти. Я міг би сказати їй, що це не проблема, якщо зомбі вкусить мене, але це може означати, що мені доведеться залишити Харуку тут, у гуртожитку. Напевно, краще було приховати той факт, що я... інший.
«Мені страшно, але я більше боюся зомбі, що вкусають інших людей».
Напевно, так почувалася середньостатистична людина, коли стикалася з зомбі. Не те, щоб я знав.
"Дайте мені відповідь на ще одне питання: Чому ти його не вбив? Знищення голови зменшило б ризик того, що він вкусить тебе, а не просте зв'язування".
«Так, але що, якщо є спосіб знову перетворити зомбі на людей? Я не хочу ні про що шкодувати, якщо ми коли-небудь знайдемо спосіб це зробити».
Правда полягала в тому, що у мене не вистачало сміливості вбити зомбі, але я спробував обіграти це злегка круто.
На обличчі дівчини з'явився рішучий вираз, і вона відчинила хвіртку.
«Вибач за мою попередню грубість. Заходь, будь ласка, у нас в гуртожитку можна жити».
«-Га? А я думав, що хлопцям не можна».
«Причина, чому ми не пускаємо чоловіків, полягає в тому, що я ще надто недосвідчена, щоб розпізнати, чи не спричинять вони проблем. Мій обов'язок - захищати дівчат, тому мені довелося бути дуже суворою в ситуації, що склалася. Але ти виглядаєш щирим, тож, гадаю, ми не будемо ризикувати, впустивши тебе сюди. Існує ймовірність того, що щось може статися, але, бачачи твою мужність, я вирішила, що потенційна користь від того, що ти приєднаєшся до нашої спільноти, переважає ризики.
«...Я намагався не показувати слабкості, але справа в тому, що ми не маємо можливості добувати їжу. Навіть якщо ми продовжимо сидіти тут під замком, єдине майбутнє, на яке ми можемо розраховувати, - це голодне вимирання... Однак, якщо ти справді здатен добувати їжу, як ти стверджуєш, ми, можливо, ще зможемо вижити». Дівчинка подивилася прямо на мене, її очі були сповнені надії. «Мене звати Май Цукішіро. Я навчаюся тут на третьому році».
«А я Юума Косака. Я на другому році навчання».
Ми представлялися так, ніби це було абсолютно нормально, коли Харука перебила нас.
"Я Харука Хюуґа, учениця першого року. І, до речі, Юума шалено закоханий у мене, тож ти можеш не хвилюватися, що він заграватиме з іншими дівчатами. Чи не так, Юумо?» Харука задала питання невинним тоном, злегка нахиливши голову, але її очі не посміхалися.
«Звісно.»
«Я буду відповідати за те, щоб наглядати за ним цілодобово, з ранку до ночі, так що тобі не доведеться ні про що турбуватися», - сказала Харука, випинаючи свої широкі груди.
Цукішіро хіхікнула. «Гаразд. Приємно познайомитися з вами, Косако і Хюґо. Відтепер ми розраховуватимемо на вас обох.»
Закінчивши знайомство, Цукішіро зайшла в будівлю гуртожитку і повернулася, коли розповіла про те, що трапилося, іншим вцілілим.
«Дякую, що зачекала. Я розповіла про тебе двом іншим дівчатам, і вони погодилися дозволити тобі користуватися будівлею».
Це означало, що тепер у нас був загальний дозвіл залишитися тут. Я відчув хвилю полегшення, оскільки існувала велика ймовірність того, що вони просто відмовили б мені.
«Усі, хто вижив, ходять до цієї школи?»
"Так. Ліза Хошімія, студентка третього року навчання, та Аюмі Ічіносе з другого року. У Хошімії не найкраща поведінка, вчора вона прогуляла школу, щоб пограти у відеоігри в своїй кімнаті, що врятувало її від зустрічі з зомбі. Ічіносе, з іншого боку, дуже старанна. Вчора вона застудилася, тому й уникнула зомбі. Вона сором'язлива, тож може пройти деякий час, перш ніж вона відкриється тобі...»
«Нічого страшного. Я постараюся дати їй якомога більше простору.
«Дякую. І ще одне... Вибач, що прошу тебе про це, але чи не міг би ти перевірити гуртожиток, чи немає там зомбі? Насправді це мала б зробити я, але я не можу покинути територію воріт».
«Без проблем. Власне, я якраз збирався запитати, чи можу я це зробити».
Тож ми з Харукою пішли оглянути всі кімнати, щоб перевірити, чи не ховаються там зомбі.
За словами Цукішіро, гуртожиток був п'ятиповерховим, з п'ятдесятьма кімнатами, в кожній з яких мешкало по двоє студентів, з двома письмовими столами та двоярусним ліжком. Ми почали з кінця коридору на першому поверсі і перевірили кожну кімнату, заглядаючи в шафи, під ліжка і будь-які інші місця, достатньо великі, щоб людина могла сховатися.
Майже всі кімнати були захаращені речами дівчат, оскільки вони користувалися ними аж до вчорашнього ранку. Подекуди була розкидана нижня білизна, але я мусив увійти першим, поки існувала ймовірність, що там можуть ховатися зомбі. Я механічно перевіряла кожну кімнату, намагаючись не заглядати більше, ніж потрібно.
«...Юума. Ти справді думаєш, що десь тут можуть ховатися зомбі?» запитала Харука після того, як ми оглянули близько двадцяти кімнат. Здавалося, вона вже встигла занудьгувати. «Цукішіро та інші дівчата спали тут минулої ночі. Хіба вони не натрапили б на зомбі, якби все ще були тут?»
«Не обов'язково. Наприклад, є ймовірність, що когось укусили, він прибіг сюди, сховався під ліжком і лише потім перетворився на зомбі. Можливо, він не зміг виповзти».
Жоден із зомбі, на яких ми досі натрапляли, не був дуже розумним; не буде дивно, що один чи двоє все ще тут, не в змозі рухатися.
"І цей зомбі може звільнитися в якийсь момент і напасти на вцілілих. Гей, хіба не ти казав, що зомбі можуть бути тут?»
«Це було сказано імпульсивно, щоб ти не залишив мене тут».
«А, ясно. Але навіть якщо є лише один відсоток ймовірності, що це місце не зовсім безпечне, я не зможу заспокоїтися, поки не перевірю всі кімнати».
Ми продовжували прочісувати гуртожиток, поки нарешті не дійшли до кімнати Аюмі Ічіносе на четвертому поверсі. Я не бачив необхідності перевіряти її на наявність зомбі, але вирішив, що ми все одно повинні привітатися з нею.
Коли я постукав, зсередини почулася слабка відповідь, і двері з тріском відчинилися. Охоронний ланцюг все ще був прикріплений, і з нього виглянула невисока дівчина з темним волоссям з переляканим виразом обличчя.
«Привіт, я Юума Косака. Це Харука Хюґа. Від сьогодні ми будемо жити з тобою в гуртожитку, тож я подумала, що ми могли б зайти і привітатися».
«О... Так... Цукішіро розповідала мені про вас...», - пошепки відповіла Ічіносе, її очі були зосереджені десь вдалині. Вона виглядала переляканою, як маленька тваринка, що натрапила на свого природного хижака.
"До речі, я чув, що ти застудилася вчора. Будь ласка, не соромся, дай мені знати, якщо тобі потрібні якісь ліки або вітамінні напої».
Вираз обличчя Ічіносе, здавалося, трохи пом'якшав. «Дякую, але я вже одужала...»
«Справді? Приємно чути... Тоді ми краще підемо. Приємно було познайомитися.
«Дякую. Дуже дякую...» Ічіносе вклонилася так багато разів, що я подумав, що вона може зламати собі шию, а ми з Харукою повернулися до перевірки території.
Ми закінчили огляд перших чотирьох поверхів, а потім піднялися до кімнати Лізи Хошімії на п'ятому. Двері відчинилися, як тільки я постукав, і з'явилася красива дівчина зі світлим волоссям.
«Привіт, вибач, що турбую тебе. Я...»
"О, Цукішіро розповідала мені про вас! Приємно познайомитися!» - радісно сказала дівчина, широко відчиняючи двері. Я побачив її неймовірну фігуру. Вона була одягнена в чорний камзол, який мимоволі притягував мої погляди до її грудей.
...У неї, мабуть, навіть більші груди, ніж у Харуки...
«Екхем.»
Стоячи позаду мене, Харука кашлянула. Звідки їй було знати, про що я думаю, якщо вона навіть не бачила мого обличчя звідти?
«Я Ліза Хошімія. А ти Косака, так? Я чула, що ти зв'язав зомбі. Це дивовижно.»
«О, ну я...»
"Досі я бачила зомбі лише здалеку. Цукішіро каже, що це небезпечно і не дозволяє мені виходити з гуртожитку. Вчора я прогуляла заняття і залишилася у своїй кімнаті, щоб пограти у відеоігри, але раптом інтернет відключився, і я не змогла повернутися в мережу. Тож я лежала на ліжку, почуваючись дуже роздратованою, коли почула щось схоже на крик і кинулася вниз по сходах. Саме тоді Цукішіро прибігла до гуртожитку і зачинила ворота».
Хошімія схвильовано пробурмотіла далі, а потім подивилася на мене з серйозним виразом обличчя.
«Знаєш, мені досі важко в це повірити, але вони справді зомбі? Вони намагаються вкусити тебе, як у фільмах?»
«Так, вони кидаються, як божевільні, намагаючись вчепитися в тебе зубами».
"Справді? Цікаво, чи всі в школі в порядку...», - сказала вона зі стурбованим виглядом. Я був упевнений, що Цукішіро намагалася позбавити їх більшості деталей, тому вирішив не розповідати Хошімії про те, що її школа була оточена зомбі, коли я проходив повз неї раніше.
«До речі... Косака. Це правда, що ти можеш піти шукати для нас їжу...?»
«Так, такий план.»
«Ого, ти такий хоробрий! Я дуже на тебе розраховую!»
Хошімія потягнулася і обхопила обома руками мій правий кулак, ніби благаючи. З того місця, де вона стояла, я, мабуть, виглядав як рятівник. Але я не знав, як реагувати - адже у мене була таємна перевага: здатність перетворюватися на зомбі.
Коли ми виходили з її кімнати, я думав про те, яким щасливим я був, отримавши такий теплий прийом. Але щойно Хошімія зачинила двері, Харука притиснула мене до стіни і почала допит.
«Ти витріщався на її груди, чи не так?»
«Про що ти говориш?»
«То що, будь-яка підійде, якщо в неї великі груди?»
«Ні, це не так...»
«Тоді це тому, що вона красива?»
«......»
«Хм...» Харука надулася, коли я намагався відповісти.
«Гей, я нічого не можу вдіяти, якщо мої очі тягнуться туди. Це просто інстинкт.»
«І після того, як я дозволила тобі витріщатися на мої груди...»
«Я нічого не можу на це сказати.»
«Я пробачу тобі, якщо ти пообіцяєш ніколи більше не дивитися на її груди.»
«Я зроблю все можливе, щоб вони не потрапляли мені в поле зору."
«Я ціную твою чесність, але не думай, що тобі все зійде з рук, просто зізнавшись у всьому».
«Я маю на увазі, що буде практично неможливо уникнути зустрічі з нею, коли ми живемо в одному гуртожитку...»
«Ти ж зомбі, тож я впевнена, що з тобою нічого не станеться, якщо я виколю тобі очі, так?»
«Абсолютно ні.»
Як же мені хотілося, щоб вона не говорила таких страшних речей... Але було не до пустопорожніх балачок, тож ми відклали це питання в довгу шухляду і продовжили перевірку.
Ми продовжували перевіряти гуртожиток, але, зрештою, наші побоювання виявилися безпідставними. Ми обшукали все, включаючи кухню і ванні кімнати, але не знайшли жодного зомбі.
Тепер, коли ми могли розслабитися на зомбі-фронті, ми вирішили піти за машиною. Я пішов сам до місця, де ми припаркувалися, і спробував відігнати її назад, згадавши, як це робила Харука.
Водіння виявилося складнішим, ніж я очікував. У мене були проблеми з кожним елементом - з тим, з якою силою натискати на педаль газу, з тим, на який кут повертати кермо, з тим, як дивитися назад, коли їдеш заднім ходом, - і я був серйозно вражений тим, наскільки легко це виглядало у Харуки.
Я дав собі достатньо часу і врешті-решт зміг доїхати до гуртожитку, потім заніс усі наші речі всередину і приготувався вирушити до найближчого супермаркету.
«Ти впевнений, що не проти піти...?» серйозно запитала Цукішіро, коли я сказав їй, що збираюся за продуктами. «Тобі не обов'язково йти сьогодні... Ми можемо прожити принаймні тиждень з тим, що маємо зараз».
Цукішіро піклувалася про мене, сподіваючись, що я проживу якомога довше. Для неї було цілком природно так реагувати, оскільки вона вважала, що відправляє мене в ситуацію життя або смерті.
«Не хвилюйся, я обов'язково повернуся живим. І якщо вже йти кудись, то краще зробити це до того, як зіпсуються свіжі продукти».
«Гаразд... Я буду молитися за твоє благополучне повернення...»
Вона глибоко вклонилася, змусивши мене відчути провину за те, що я збрехав їй, коли сідав в машину.
У цей момент я побачив, як Харука вийшла з будівлі.
«Ти прийшла мене провести?»
«Так. Вийди і вкради нам побільше їжі.»
«Те, як ти це кажеш...»
«Це звучить так весело, піти на крадіжку в безлюдний супермаркет».
«...Якщо я переконаюся, що супермаркет безпечний, хочеш піти зі мною пізніше?»
«Звісно! Не можу дочекатися, щоб піти грабувати з тобою!»
«Щось дійсно не так з тим, як ти це кажеш...»
Криво посміхнувшись, я завів машину і рушив.
Спочатку я пішов до найближчого до гуртожитку супермаркету. Там було занадто багато зомбі, щоб їх можна було порахувати, і всі вони кинулися до мене, реагуючи на звук двигуна автомобіля.
Я в паніці вдарив по гальмах. Навіть я міг би бути в небезпеці, якби ця величезна орда зомбі оточила мене з усіх боків і кусала звідусіль, тому я припаркувався трохи осторонь і зайшов у темний провулок. Там я дочекався, поки зомбі наблизяться до мене, і одного за одним зв'язав їх і поклав на землю.
Коли я нарешті закінчив зачищати територію біля місця, де я припаркував машину, я зайшов до супермаркету. Я заманив усіх зомбі всередину до входу, а потім повторив процес.
На півдорозі у мене закінчилася мотузка, і, не маючи іншого виходу, я почав шукати заміну в торгових рядах, що кишіли зомбі. На щастя, магазин був наполовину супермаркетом, наполовину будівельним магазином, тому я знайшов величезний вибір мотузок у відділі матеріалів.
Я продовжував досить довго, і врешті-решт зв'язав більше п'ятдесяти зомбі, що призвело до повного виснаження. Проте мені було неприємно, що вони валяються по всій кімнаті, тож я по одному потягнув зомбі за ноги до комори.
Коли я закінчив зачищати магазин, було трохи більше першої години дня. Треба було поспішати і збирати продукти, щоб віднести їх до гуртожитку. Я почав складати в кошик пачки суші та стейків з найближчим терміном придатності, оскільки вони просто зіпсуються, якщо я залишу їх тут. Я також поклав собі трохи овочів, зокрема зеленої цибулі та капусти.
Незабаром кошик був повний, тому я повернувся до машини, припаркував її перед входом і завантажила продукти. Було так весело брати речі з супермаркету, не турбуючись про ціни. Я подумав, що те, що Харука мала на увазі раніше, здавалося досить недоречним, але, можливо, це я помилявся; я фактично мародерствував у цьому місці. Я робив це лише для того, щоб вижити, тож сподівався, що люди, яким належав магазин, пробачать мені.
Якось я зробив перерву і з'їв омлет, який Харука приготувала для мене, щоб відновити сили. Після обіду я повернулася до роботи - і до того часу, як я закінчив, пасажирське сидіння, заднє сидіння і багажник машини були заповнені п'ятьма кошиками, вщерть набитими їжею.
Було приємно бачити, що ми майже не зачепили магазин, навіть з нашим вантажем. Крім того, там був значний запас консервів і сублімованих продуктів, тож здавалося, що деякий час нам не доведеться турбуватися про те, що ми будемо голодувати. Проте, звичайно, не було ніякої гарантії, що ми зможемо взяти все, що є в супермаркеті, адже сюди могли прийти й інші вцілілі.
Коли я виходив, мені спало на думку почепити на двері табличку. Я вирвав аркуш паперу з блокнота в канцелярському відділі, нашкрябав повідомлення про те, що ми п'ятеро знайшли притулок у гуртожитку жіночої гімназії, і приклеїв його до автоматичних дверей супермаркету. Можливо, так ми змогли б зв'язатися з іншими вцілілими.
Обережно їхавши всю дорогу, я повернувся до дівочого гуртожитку і побачив Харуку і Цукішіро, які стояли на варті біля воріт. Вони побігли мені назустріч, коли я під'їхав, і відчинили ворота.
«Косака!!! Я така рада, що ти в безпеці...!!" емоційно вигукнув Цукішіро.
«Я ж казала тобі, хіба ні?» сказала Харука, гордо випнувши груди. «Юума найсильніша, тож тобі нема про що хвилюватися».
На думку Цукішіро, похід за провізією був квестом, який змушував тебе ризикувати життям. Можливо, було б краще зробити так, щоб це виглядало так, ніби мені було важче, щоб вона не запідозрила мене в тому, що я зомбі...
«Як каже Харука: я найсильніший, тож можеш доручити мені збирати припаси», - впевнено сказав я, вирішивши, що зараз нам найбільше потрібне відчуття безпеки.
Цукішіро почервоніла і відвела погляд. «...Ні. Зараз не час для таких почуттів...» Було надто тихо, щоб я міг розібрати, тому я залишився здивованим, про що вона бурмотіла.
Харука, з іншого боку, дивилася на мене.
«Ти намагаєшся виглядати як великий, сильний захисник? Намагаєшся сподобатися Цукішіро?»
«Ей, я лише погодився з тим, що ти сказала.»
«Хм... Мені здається, що справжній чоловік вчинив би скромно в такій ситуації.»
«Ну, вибач.» Здавалося, що Харука не зрозуміла моїх справжніх намірів, коли я сказав те, що сказав. «Гаразд, давайте почнемо розвантажувати продукти».
Харука і Цукішіро закричали від радості, коли я відкрив багажник.
«Ого, подивіться на всі ці речі! Ти безжально вкрав стільки всього!"
«Це комплімент...?»
«Косако, вибач, що ми так залежимо від тебе, але, схоже, що деякий час нам не доведеться турбуватися про їжу».
«Не хвилюйся про це. Я також приніс закуски, тож можете брати все, що забажаєте».
«Довірся Юумі, він знає, що нам справді потрібно!" Захоплена, Харука вже збиралася застрибнути, коли Цукішіро зупинила її.
"Хюґо, будь ласка, зачекай хвилинку. Спершу я хочу записати, скільки речей ми взяли і з якого магазину».
«- Що? Ти хочеш зробити це для кожної речі з тих п'яти кошиків?"
«Звісно. Нам доведеться заплатити за це, якщо ми випадково зустрінемо когось, хто працює в цьому магазині».
«Ну, це буде важко зробити. Зважаючи на те, що сталося зі світом, чи не вважаєш ти, що ми повинні мати можливість просто йти вперед і брати те, що нам потрібно?»
«Це єдиний спосіб не відчувати себе винними. Будь ласка, - додала Цукішіро, вклонившись, - будь ласка.
«А ти справді сприймаєш все серйозно, Цукішіро» вигукнув я.
«Люди часто сміються з мене за те, що я настільки серйозна, але я така, яка є".
«О, я не критикував тебе - я вражений. Я б ніколи навіть не подумав про те, щоб записати те, що я взяв. Я думаю, що це чудова, добра ідея."
«Т-ти думаєш...?»
Цукішіро сором'язливо посміхнулася, а потім її вираз обличчя знову став серйозним. «Косака», - сказала вона, вклонившись мені ще глибше. "Від імені всіх мешканців гуртожитку, дякую тобі від щирого серця за те, що ти пішов і приніс нам їжу. І ще раз... прошу вибачення за мою попередню грубість».
"Ти не мусиш мені кланятися. Я зовсім не проти, і до того ж, ми продовжимо працювати разом, щоб вижити.»
«Дякую... Дозволь нам подбати про припаси, які ти привіз, а ти поки що відпочинь»
За пропозицією Цукішіро, я пішов у ванну, щоб помитися і привести себе в порядок. Хоча я був сам, я відчував дивну напругу, купаючись у великій ванні дівочого гуртожитку.
Коли я вийшла з ванної приблизно через двадцять хвилин, то побачив, що Харука і Цукішіро закінчили складати список речей, які я привіз. Ми збиралися спочатку з'їсти їжу, яка довго не зможе бути свіжою, тому розклали на столі пакунки з сашимі та суші.
"Чесно кажучи, до сьогоднішнього ранку я думала, що ми скоро помремо з голоду. Але завдяки тобі, Косака, я почала бачити майбутнє, в якому ми виживемо. Однак, якщо ми хочемо цього досягти, ми всі повинні працювати разом», - сказала Цукішіро, її голос був сповнений тихої рішучості. «Досі я мала лише мінімальну взаємодію з Хошімією та Ічіносе, але це має змінитися. Нам також потрібно встановити правила спільного життя».
З цими словами Цукішіро пішла нагору, щоб покликати двох інших дівчат на вечерю. Я був дуже радий, що зміг дати Цукішіро надію на виживання.
Ічіносе пішла за Цукішіро до їдальні, і її очі розширилися від здивування.
«- Ого...!! Це дивовижно... Таке відчуття, що ми святкуємо чийсь день народження...!!»
«Що?! Косако, це ти приніс усе це сюди?!» вигукнула Хошімія, що стояла за кілька кроків позаду Ічіносе. "Коли ти сказав, що підеш за їжею, я думала, що це будуть просто гори консервів...!! Там не було зомбі?»
«Може, штук п'ятдесят. Я їх усіх зв'язав і замкнув у коморі.»
«Справді?! Вони тебе не вкусили?!»
«Мені вдалося досить легко ухилитися від їхніх нападів.»
«Це божевілля! Ти що, експерт з бойових мистецтв, чи що?»
«Ні, нічого подібного. Я не займаюся спортом, тому витривалість у мене погана. Це мене дуже виснажило.»
«Справді? Я не знаю, як ти це зробив, але я впевнена, що ти працював, як проклятий!" сказала Хошімія, сповнена захоплення. Раптом до неї, схоже, дійшла якась ідея, бо Хошімія лукаво посміхнулася і сіла праворуч від мене.
Вона присунула стілець так, щоб ми сиділи впритул один до одного, а потім подивилася на мене крізь вії. Я майже відчув, як мій погляд припав до її глибокого декольте, яке відкривав її камзол.
«Оскільки ти так старанно працював, чому б мені не нагодувати тебе твоїми суші? З чого ти хочеш почати?»
«Що?! Ні, я...»
І тут Харука з гуркотом сіла на стілець навпроти мене, даючи знати про свою присутність. У цьому не було потреби - звичайно, я збирався відмовитися від пропозиції Хошімії...
«Все гаразд, я можу впоратися сам».
Але Хошімія продовжував наполягати. «Будь ласка, я наполягаю. Вважай це моїм способом віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.»
«Н-ну...»
Важко було відмовити, коли вона так сказала. До того ж, якщо ми збиралися жити тут разом відтепер, я повинен був перестати бути таким упертим.
«Гаразд, тоді...»
«Ласкаво просимо! Столик на одного? Що будете замовляти, пане?"
«Я б хотів рожевого шібаса...»
«Рожевий шібас зараз буде!» сказала Хошімія співучим голосом.
Вона взяла пару паличок і піднесла шматок суші до мого рота.
«Скажи «ааа».
«...Дякую.»
«Хі-хі! Смачно?»
«Угу...»
«Я так рада! Це ж не я його приготувала."
«Ха-ха-ха-ха-ха-ха...» Я сухо засміявся і боязко перевів погляд через стіл.
Харука холодно посміхнулася мені, а коли наші погляди зустрілися, наступила мені на ногу і почала розтирати її під столом.
Як я міг насолоджуватися смаком суші за таких обставин?
Навіть Хошімія, здавалося, помітила зміну атмосфери навколо нас, і вона злегка нахилила голову, коли побачила, що Харука насупилася.
"Що сталося, Хюґо? Ти виглядаєш такою страшною. Ти теж хочеш шматочок рожевого шібаса?»
«Щось таке.»
«Не треба так засмучуватися. Там є ще багато.»
«Напевно, я з тих людей, які хочуть залишити все, що їм подобається, собі».
«О, не будь дитиною. Ми всі мусимо ділитися, бо живемо під одним дахом.»
»...Так. Вибач, що я така незріла."
Від того, як вона це сказала, все волосся на моєму тілі стало дибки. Потім вона встромила всі десять нігтів у верхню частину моєї ноги.
Це було не боляче, але я подумав, що краще відступити.
«Вибачте, мені треба до чоловічого туалету».
Я підвівся і попрямував до ванної кімнати, вирішивши зачинитися там, поки все не вщухне. Однак я швидко передумав і вийшов, не бажаючи, щоб усі подумали, щось дивне про мене.
Ічіносе чекала на мене в коридорі. Тепер, коли я подумав про це, я зрозумів, що в будівлі були лише дівчачі туалети.
«Ой! Вибач», - рефлекторно вибачився я. Я вже збирався йти, коли вона схопила мене за поділ сорочки.
«- Га?»
«...Може, тобі варто обмотцвати журнали навколо руки?»
«...Перепрошую?»
«Коли ти борешся з зомбі, найбільший ризик, мабуть, полягає в тому, що він може вкусити тебе за передпліччя. Тому я подумала, що може допомогти обмотати журнали навколо рук і зафіксувати їх на місці липкою стрічкою...», - нерішуче пробурмотіла вона, стежачи за моєю реакцією.
«...Ах. Я думав, що було б добре, якби я знайшов латні рукавиці, але ти маєш рацію. Мабуть, я міг би так само використовувати журнали».
Не те, щоб мені це було потрібно, але це могло б стати в нагоді, коли я виводив Харуку на вулицю.
«Дякую за чудову ідею. Я бачив кілька журналів, коли оглядав гуртожиток раніше, тож я спробую якнайшвидше!"
«Хі-хі-хі...»
Ічіносе задоволено посміхнулася, коли я подякував їй. Потім вона повернулася до кафетерію, навіть не зайшовши до туалету.
Невже вона чекала тут, щоб розповісти мені про свою ідею...?
Я повернувся до кафетерію, де Хошімія знову почала годувати мене суші, а Харука продовжувала атакувати мої ноги. Коли я закінчив вечерю, я майже не пам'ятав, що я їв.
Коли ми прибирали зі столу, я побачив, як Цукішіро миє упаковку від суші та відокремлює її від загального сміття, хоча я сумнівався, що хтось досі займається переробкою пластику...
Коли все зі столу було прибрано, ми вп'ятьох знову сіли за стіл. Цукішіро підвелася, подивилася кожному з нас в очі, а потім відкрила рот, щоб заговорити.
«Від сьогодні ми п'ятеро будемо жити разом. Я очікую, що ми зіткнемося з різними труднощами, але давайте працювати разом, щоб пройти через них. Далі, давайте всі коротко представимо себе. Я Май Цукішіро, студентка третього року навчання. Я була в японському клубі стрільби з лука, тож знаю, як поводитися з луком і стрілами».
«Так! Ось це наш лідер!" вигукнула Хошімія. Здавалося, вона була в піднесеному настрої, коли дізналася, що ми знайшли спосіб роздобути їжу.
"Давайте підемо за годинниковою стрілкою навколо столу. Вставайте, коли будете представлятися, добре? Хошімія, твоя черга.»
«Гаразд. Я Ліза Хошімія. Я люблю грати у відеоігри... На відміну від Цукішіро, я не маю жодних навичок, які могли б бути корисними для всіх, але я з радістю візьму на себе будь-яку роботу по дому!»
«Я Юума Косако. Я вмію... зв'язувати зомбі, мабуть. Ви можете доручити мені збирати припаси, і не соромтеся давати мені знати, якщо ви хочете чогось особливого.»
"Я Харука Хюґа. Я не маю жодних корисних навичок, але у мене є... цікаве відео з Юумою, тож якщо хтось хоче його подивитися...»
«Навіть не думай.»
«О, тепер мені цікаво. Про що воно?»
«Хі-хі! Я покажу тобі, коли буде нагода, Хошіміє.» На обличчі Харуки з'явилася багатозначна посмішка.
Мені стало цікаво, коли ж у них з'явиться цей шанс, про який вона згадувала...
«Гаразд, і останнє, але не менш важливе, Ічіносе, представся.»
Підказана Цукішіро, Ічіносе підвелася. Вираз її обличчя був напруженим від нервів.
«...Я Аюмі Ічіносе. Я... Я не маю особливих навичок... Але я люблю читати. Я можу почитати для вас інструкції, якщо ви не хочете робити це самі. Я вчуся на технічному факультеті, тому часто читаю технічні книги та інші публікації... і я також можу зробити простий механічний ремонт».
«Ого! Це буде величезна допомога!» радісно вигукнула Хошімія. Я відчув те саме.
«Відтепер нам доведеться лагодити все, що зламається, самим. Добре, що у нас є ти», - сказав я Ічіносе.
«Хі-хі-хі...» Вона сором'язливо засміялася, а потім тихо сіла.
Після того, як ми всі представилися, Цукішіро знову піднялася на ноги. «Давайте відпочинемо решту дня. Зараз у нас немає ніякої роботи в гуртожитку, тож до вечора можете робити все, що заманеться.»
«То нічого, якщо я прийму душ...?»
«Звичайно.»
«Ура!!!» Хошімія знову зраділа і підхопилася зі стільця.
Тим часом Ічіносе прикрила рот і позіхнула.
«Думаю, я піду до себе в кімнату і відпочину... Я так хвилююся останнім часом, що не можу заснути...»
«Я прийду і розбуджу тебе, коли настане час вечері.
«Дякую...»
На цьому ми закінчили нашу обідню зустріч, і всі підвелися, щоб піти. Хошімія одразу ж підійшла до мене.
«Косако, у тебе є якісь плани? Як щодо того, щоб зіграти зі мною в гру? Після того, як я прийму душ, звісно».
«Вибач, я повертаюся до супермаркету. Цього разу з Харукою.
«О, ти...? Гаразд, бувай.» Хошімія виглядала трохи розчарованою, коли виходила з кафетерію. Можливо, вона хотіла про щось поговорити...
"Я відчувала, що це станеться. Ти став дуже популярним серед них».
Я не помітила, що Харука стояла поруч зі мною, і вона кинула на мене запитливий погляд.
«Я не суперпопулярний. Вони всі просто вдячні за мою допомогу.»
«Ти що, ідіот? Дівчина не одягає такий відвертий одяг, коли їсть суші, якщо вона просто відчуває вдячність».
«Я не знаю, як це пов'язано з їжею суші, але не можна робити висновки з того, скільки шкіри людина демонструє. Хошімії, здається, просто подобається такий одяг».
«Ти пропаща людина, Юумо. Ніколи в житті не зустрічала такого дурня, як ти."
«Це жахливі слова...»
«...Але я була рада, що ти поставив на перше місце свої плани зі мною, коли Хошімія запросила тебе пограти з нею в ігри...», - сказала Харука з сором'язливою посмішкою.
Поки ми стояли і розмовляли, до нас підійшла Цукішіро.
«Я хотіла б розподілити кімнати для вас двох. Дайте мені знати, якщо у вас є якісь побажання, наприклад, на якому поверсі ви хочете жити, чи хочете кутову кімнату».
«Я хочу на першому поверсі», - кажу я. «Я хочу мати можливість негайно відреагувати, якщо зомбі перелізе через паркан».
«Дякую, що подбаєш про безпеку. Гаразд, тоді я приберу найближчу до входу кімнату. А ти, Хюґо?"
«Все, що хоче Юума, хочу і я.»
«......? Ти хочеш сказати, що хочеш кімнату поруч з ним?»
«Що? Хіба ми не живемо в одній кімнаті?» запитала Харука, крутячи головою.
Цукішіро здивовано подивилася на мене, але я теж вперше почув таке і не знав, як реагувати.
«Хлопцям не можна жити в гуртожитку, але Юума житиме тут, бо я наполягла. Я буду жити з ним в одній кімнаті і буду наглядати, щоб він не створював проблем».
«Це не обов'язково. Я вже переконалася, що Кусако заслуговує на довіру, тому, будь ласка, спіть в різних кімнатах».
«Я знаю, що він може так не виглядати, але Юума - хижак. Я маю на увазі, що лише вчора він...»
«Не кажи нічого такого, що може її злякати!» сказав я, зупиняючи Харуку, перш ніж вона встигла сказати щось компрометуюче. Я не знав, що вона хотіла сказати, але мені спадало на думку надто багато варіантів, наприклад, стискати її груди біля річки і дивитися на її оголене тіло крізь матове скло.
Сперечатися з нею могло призвести до проблем, тому я просто вирішив зробити так, як вона сказала.
«Я не проти жити в одній кімнаті з Харукою. І якщо щось трапиться, вона буде моїм алібі, щоб довести, що я не винний».
«Все ж таки, ти не думаєш, що це проблематично для чоловіка і жінки, які не перебувають у шлюбі, спати в одній кімнаті? І якщо ти справді хижак, чи немає ризику, що ти скористаєшся Хюґою?»
«...Я не проти, якщо він готовий взяти на себе відповідальність...», - збентежено пробурмотіла Хюґа. Хоча мені дуже хотілося, щоб вона заперечувала, що я можу скористатися нею... «Ми знаємо один одного ще з початкової школи, тож я думаю, що зможу тримати його під контролем. Будь ласка, дозволь нам жити в одній кімнаті, щоб я могла наглядати за ним».
Я не міг повірити, наскільки грубими були деякі слова Харуки, але я знав, що якщо я висловлю якийсь протест, ми просто заплутаємося в цих бур'янах. Тому я вирішив поки що промовчати.
«...Справді? З початкової школи...?» пробурмотіла Цукішіро. Мені здалося, чи вона справді виглядала трохи сумною?
Однак вона швидко повернулася до серйозного режиму.
«Гаразд. Тоді ви двоє можете зайняти найближчу до входу кімнату. А оскільки я тепер комендант гуртожитку, мені потрібно мати можливість негайно відреагувати, якщо щось трапиться, тому я переїду в кімнату поруч з вашою. Я прибіжу, якщо почую щось незвичне».
Після цього ми переїхали до гуртожитку. У кожній кімнаті було двоярусне ліжко, письмовий стіл і комод, тож нам не довелося меблювати їх самостійно.
Спочатку ми перенесли все, що залишилося від попереднього мешканця, до кімнати, яка не використовувалася. Я дозволив Харуці подбати про речі в шухлядах, які мені краще було б не бачити, а сам поміняв простирадла та наволочки.
Ми закінчили менш ніж за півгодини.
«У нас все готово для нашого нового будинку!» гордо сказала Харука, оглядаючи кімнату. Я відчув, як моє серце вискочило з грудей - вона говорила так, ніби це була наша перша ніч як подружньої пари...
«Юума, ти хочеш верхнє чи нижнє ліжко?»
«Вибирай.»
«Тоді я спатиму на верхньому. Я ніколи не спала на двоярусному ліжку!»
Харука схвильовано залізла по драбині на верхнє ліжко. Я б побачив її спідницю, якби вона продовжувала так робити, але я не відвертався, бо знав, що вона була в лосінах. Навіть якщо я не бачив її трусиків, чоловіки все одно фантазували про можливість зазирнути дівчині під спідницю.
Але з якоїсь причини на ній не було лосін, і я мигцем побачив її світло-блакитні трусики на верхній частині молочно-білих стегон.
Збентежений, я швидко відвернувся.
«Юуума! Я так високо!» Харука перевернулася на верхньому ліжку і помахала рукою.
«Т-так.»
«...? Щось не так?»
«Ні, нічого.»
«Щось явно не так, я бачу це по твоєму обличчю. Що сталося? Я просто піднялася по драбині..."
Харука, здавалося, зрозуміла причину моєї дивної реакції. Вона опустила спідницю і зі збентеженим виглядом запитала: «Юумо... Ти бачив...?»
«...Вибач.»
«Боже... Я не можу навіть на секунду розслабитися...»
«Ні, це не так. Я думав, що ти була в лосінах...»
«Я їх зняла, бо було спекотно. Я подумала, що сьогодні ми більше не будемо лазити через паркани.
«Лізти по драбині без лосін - це дуже необережно.»
«Я довіряла тобі.»
«Мені так погано, коли я чую це від тебе».
«Якщо вже на те пішло, тобі не здається, що заглядати мені під спідницю в лосінах більш збочено, ніж намагатися побачити мої трусики?"
«Я не знаю, як на це відповісти...»
«Ну чесне слово... Ти так одержимий мною...»
«Чому ти виглядаєш такою щасливою?»
«Не намагайся зробити так, щоб це звучало так, ніби це моя вина. Я зараз дуже зла на тебе. І тобі доведеться загладити свою провину...»
І тут хтось постукав у двері.
«Ви двоє закінчили переїзд?» вигукнув Цукішіро. Вона прийшла перевірити нас, і я сказав їй, що так.
«Добре... До речі, я чула, як ви сперечалися з коридору. Може, вам все-таки краще було б взяти окремі кімнати?».
...Виявляється, стіни тут були не такі вже й товсті. Мені було соромно, що Цукішіро почула про те, що я зробив.
«У нас все гаразд. Це просто особливий спосіб спілкування, чи не так, Юумо?"
«Т-так.»
Я не знав, чи було гарною ідеєю називати заглядання під спідницю Харуки спілкуванням, але вирішив, що краще погодитися з тим, що вона сказала.
«Зрозуміло... У такому разі я більше не втручатимусь», - відповіла Цукішіро, і в її очах було видно несхвалення. Виглядало так, ніби вона не давала собі висловити те, що насправді хотіла сказати...
«Так чи інакше, Косако, я хочу попросити тебе охороняти ворота, якщо ти не проти».
«Ти хочеш, щоб я охороняв ворота?»
«Ти не міг би пильнувати, чи не з'явилися вцілілі, і переконатися, що зомбі не перелізуть через огорожу? Я не спала з учорашнього дня, тому хотіла б трохи відпочити."
«Що...?! Тільки не кажи мені, що ти спостерігаєш за воротами відтоді, як зомбі вперше з'явилися вчора...?»
«Саме так.»
«Без жодного сну...?»
«Звісно.»
...Тепер, коли я подумав про це, Цукішіро завжди дивилася у вікно, навіть коли ми їли...
«А ти не могла попросити Хошімію чи Ічіносе підмінити тебе?»
"Я не казала їм про варту. У нас в гуртожитку є лише лук зі стрілами та кухонні ножі, тож я подумала, що тільки я одна зможу безпечно впоратися з непроханими гостями на відстані."
«...Я розумію. Гаразд, зараз я візьму на себе чергування, тож переконайся, що ти добре відпочиваєш. А коли я завтра вийду на зовні, то спробую знайти зброю, якою зможуть користуватися дівчата».
На жаль, наша з Харукою прогулянка була відкладена на наступний день.
Я міг би впоратися з вартою сам, але Харука хотіла зробити це разом зі мною, тож ми вдвох стояли на варті біля входу до гуртожитку. Ми сканували околиці через чорну залізну огорожу, що оточувала будівлю.
«Гей, Юумо», - сказала Харука, граючись луком і стрілами, які вона позичила у Цукішіро. «Я знаю, що вже трохи запізно про це питати, але ти не збираєшся розповісти іншим, що можеш перетворитися на зомбі?»
"Ні. І я не хочу, щоб ти їм про це розповідала. Всі можуть збожеволіти.»
«Збожеволіти? Через тебе, ти маєш на увазі? Ти вже популярний."
«Ні, якраз навпаки. Нормальні люди не хочуть жити з зомбі, тож є ймовірність, що вони нас виженуть».
«Але з тобою цілком безпечно перебувати поруч.»
«Ми не знаємо цього напевно. Минула лише доба, як я став зомбі. І навіть якщо зі мною справді безпечно перебувати поруч, мало хто повірить мені на слово. Більшість, напевно, припустить, що я раптом стану таким, як усі інші зомбі, і нападу на них».
«Ти так думаєш? Цукішіро та інші приязно ставляться до тебе, тож чому б тобі не спробувати пояснити їм ситуацію і не придумати план, що робити, якщо вони тебе відкинуть?»
«Дівчата, які зараз з нами, можуть прийняти мене, але ми не знаємо, як можуть відреагувати інші люди, які прийдуть сюди жити».
«О, так... Якщо до нас переїде інший хлопець, він може позаздрити твоїй популярності і почати шукати до тебе причіпки. Але навіть у нього будуть проблеми, якщо ти поїдеш, і ми перестанемо отримувати продукти».
«Іноді люди діють на емоціях, а не на логіці. Обов'язково знайдуться люди, які відмовляться жити з зомбі, навіть якщо у них не буде іншого способу добувати їжу, якщо мене не стане».
«Я все ще думаю, що більшість людей сказали б, що хотіли б працювати з тобою».
«Навіть якщо ми поставимо це на голосування і більшість дозволить мені залишитися тут, деякі люди все одно можуть відмовитися жити зі мною і виїхати, і я не зможу їх захистити».
«А. То це не зовсім про тебе. Це більше заради захисту громади, так? Я бачу це так: якщо люди тут нас не приймуть, все, що нам потрібно зробити, це знайти інше місце для проживання."
«Дійсно, було б легше, якби ми жили тільки з тими, хто з нами співпрацює. Але, думаючи про майбутнє, я хочу жити з якомога більшою групою. Нам потрібно якомога більше людей з різними навичками - людей, які знаються на медицині, техніці, сільському господарстві».
"Я бачу... Ти багато про це думав... Гаразд, я розумію. Твій маленький секрет буде нашим маленьким секретом. Хі-хі!»
«Що тут смішного?»
«Прикольно, що це залишиться тільки між нами.» Харука посміхнулася, як неслухняна дитина.
Вона мала рацію, це звучало не так вже й погано.
Після цього ми розмовляли про всілякі випадкові речі, продовжуючи спостерігати за воротами. Час від часу ми бачили зомбі вдалині. Хоча вони не підійшли б до нас, якби ми нічого не робили, ми зв'язали їх усіх і поклали на землю, думаючи про майбутнє.
Минуло близько півгодини.
«Мені нудно, - пробурмотіла Харука, стримуючи позіхання. «Невже нічого цікавого не станеться?»
«Не кажи таких недоречних речей.»
«Але мені нудно.»
«Ти завжди можеш повернутися в кімнату, якщо захочеш».
«Там немає інтернету, тож там нема чого робити.»
«Це правда...»
«Я знаю, що це не те, про що варто думати через два дні після нашестя зомбі, але мені б хотілося мати щось, що допомогло б мені скоротати час».
«Все безкоштовно, тож чому б тобі не взяти все, що захочеш, коли ми завтра підемо кудись?»
«Я так і зроблю. Давай подивимося, що я хочу...? Щось, що стане в нагоді в майбутньому, га? Може, візьму якийсь боксерський інвентар, щоб тренуватися.»
«Не забувай: Ближній бій проти зомбі небезпечний.»
«Тоді, можливо, я візьму лук і стріли. Я можу дістати їх цілу купу, а Цукішіро покаже нам, як ними користуватися.» Харука поклала стрілу на тятиву і злегка відтягнула її назад. «Але ж у фільмах зомбі треба влучити прямо в мозок, щоб його вбити, так?»
«Так. Не знаю, чи зомбі в нашому світі такі ж самі, але ти не зможеш стати експертом у використанні лука і стріл за одну ніч».
«У такому разі... може мені взяти бейсбольну биту і потренуватися в ударах?»
«Звучить непогано, але чи сподобається тобі це?»
«Не знаю. Тренування - це важливо, але я також хочу мати час на ігри та читання».
«Давай подумаємо про те, що ми хочемо привезти з собою до завтрашнього від'їзду».
«Буде зроблено. Хм... Ми могли б також пошукати ігри, в які можна пограти разом, щоб познайомитися з усіма ближче».
«Гарна ідея.»
«Які саме ігри ми повинні шукати? Може, попросимо інших заповнити анкету під час вечері? До речі, Юумо, як ти дивишся на те, щоб випити післяобіднього чаю?»
«Це була несподівана зміна теми».
«Я просто подумала, що вже майже четверта.»
«Я в порядку, але ти можеш зайти всередину і перекусити в кафетерії».
«Ні, я не про це. Я мала на увазі післяобідній чай тут, на свіжому повітрі."
«Що, як пікнік?»
«Типу того. У гуртожитку скрізь є меблі, тож я впевнена, що ніхто не буде проти, якщо ми перенесемо сюди стіл і кілька стільців. Я завжди мріяла влаштувати післяобідній чай на свіжому повітрі, але батьки ніколи не дозволяли, казали, що стільці забрудняться».
«Я не проти, чому б і ні. Було б зручно мати тут стільці, коли ми чергуватимемо на варті».
«Ура! То йди і принеси їх для нас!»
«Хто, я?»
«Звичайно. Я принесу чай і солодощі.»
«Тоді тут нікого не залишиться на варті.»
«О, так. Але нічого страшного, якщо це ненадовго. Я маю на увазі, що ви вже зв'язали всіх зомбі в окрузі.»
«Ми не можемо цього зробити. Я піду принесу стіл, а потім повернуся за чаєм і солодощами."
«Але якщо тебе тут не буде, я не зможу впоратися з надзвичайною ситуацією, якщо щось дійсно станеться... Гаразд, я все підготую», - заявила Харука, а потім почала виносити меблі з гуртожитку.
Вона без особливих зусиль винесла круглий дерев'яний стіл, і я зрозумів, що вона насправді досить сильна. «Ого. Ось так». Потім вона принесла два стільці і поставила їх біля входу, і ми були готові розпочати наш елегантний післяобідній чай.
Я був вражений її креативністю та здатністю насолоджуватися світом в умовах апокаліпсису.
«До речі, чи не варто нам запросити інших?»
«Думаю, Цукішіро та Ічіносе ще сплять, а Хошімія, здається, приймає ванну. Ми тільки потурбуємо їх запрошенням.»
«Мабуть, ти маєш рацію.»
«Ми повинні встановити деякі основні правила проживання в гуртожитку, наприклад, коли можна розмовляти з кимось, коли він знаходиться в своїй кімнаті».
«Так, безумовно. Можливо, нам варто попросити людей вивішувати на дверях табличку «Не турбувати», коли вони сплять... Хоча, з іншого боку, це така морока - підніматися на п'ятий поверх щоразу, коли ми хочемо покликати їх униз».
«Може, попросити Хошімію та Ічіносе переїхати на перший поверх?»
«Так, мабуть. Щодо правил гуртожитку, то нам також треба придумати, як ефективніше використовувати єдину ванну, яка у нас є і для чоловіків, і для жінок».
«Було б неприємно мати окремий час для кожної статі; краще, якщо кожен зможе користуватися нею, коли захоче. Ми могли б зробити табличку з написом «ЧОЛОВІКИ» спереду і «ЖІНКИ» на звороті - і вішати її на двері, поки ми користуємося ванною».
«Нам все одно потрібно мати уявлення про те, хто в який час користується ванною, інакше ми просто закінчимо...»
«А-а-а-а-а!!!»
Раптом ми почули крик з боку ванни. Це було схоже на крик Хошімії.
«А-а-а-а! Ні!»
Хошімія продовжувала кричати, в її голосі була явна паніка. Вона, мабуть, в біді.
Невже зомбі якимось чином вдалося проникнути всередину?!
«Юумо!»
«Харуко, чекай тут!»
Я забіг всередину будівлі, не роззуваючись, і зупинився перед роздягальнею для купання.
Що, як Хошімія зіткнулася не з зомбі, а з великим жуком чи чимось подібним? Я не чув звуку розбитого вікна... Проте, якщо на неї напав зомбі, життя Хошімії може бути в небезпеці.
Я зібрався з духом, відчинив двері в роздягальню і вбіг до ванної кімнати. Хошімія була вкрита яскраво-червоною рідиною від шиї і намагалася її витерти. Я був шокований; це було схоже на кров зомбі.
Через кілька секунд я відчув характерний гнильний запах. Але я не міг знайти нападника.
«З тобою все гаразд? Де зомбі?»
«-Ааааа!!!»
Хошімія закрила груди руками і присіла навпочіпки. Не було нічого поганого в тому, що дівчина так відреагувала в такій ситуації, але зараз у нас були важливіші проблеми.
«Кажи, де зомбі!!!»
«...Справа не в цьому. Просто вода з душу раптом стала такою дивною...», - сказала вона, вказуючи на знімну душову насадку на підлозі. Підлога навколо неї була забарвлена в яскраво-червоний колір.
Я повернув насадку до стіни і пустив гарячу воду. Натомість полилася забруднена вода, що смерділа гниттям.
«Вона може містити вірус зомбі! Треба швидко її змити!»
Але увімкнення всіх інших душових кабін лише вивільнило ще більше гарячої води з огидним запахом.
«О! Залазь у ванну!» сказав я, і Хошімія пірнув у ванну.
Кров зомбі, що прилипла до її тіла, розчинилася в гарячій воді, але ми ще не могли дозволити собі розслабитися.
«Вірус може бути ще живий, тож поквапся і вилазь з води...»
Тоді я помітив, що Хошімія виглядає незручно.
«Гм... Я вийду, тож не міг би ти відвернутися...?»
«Вибач!»
Я відвів погляд від оголеного тіла Хошімії, зануреного в прозору, гарячу воду, і поспішно відвернувся. Потім я почув, як вона вийшла з ванни.
Це було великою проблемою з багатьох причин... Коли я вийшов до роздягальні, я почав прокручувати в голові, що нам доведеться робити.
***
Поки Хошімія одягалася, я зібрав інших своїх співмешканців у кафетерії і попередив їх, щоб вони не пили воду з-під крана, бо вона може бути забрудненою.
«Я перевірив інші крани в гуртожитку, і з усіх них текла заражена вода. Можливо, зомбі десь потрапив у водопровідні труби».
Це означало, що нам потрібно було запастися не лише їжею, але й питною водою.
«Вибач, Цукішіро, але мені потрібно, щоб ти охороняла ворота. Харуко, Ічіносе, не могли б ви обидві обв'язати мотузкою всі крани в гуртожитку, щоб ніхто випадково не скористався водою? І ще... ми з Хошімією переїжджаємо на п'ятий поверх. Тобі краще не підходити до нас близько, поки я не скажу, що це безпечно».
«Ви переїжджаєте на п'ятий поверх? Навіщо?»
«...Хошімія потрапила в заражену воду. Ми повинні стежити за її станом, щоб дізнатися, чи не заразилася вона вірусом.
«Ох...» Здавалося, Харука нарешті усвідомила всю серйозність ситуації.
Існував шанс, що ми можемо втратити одного з наших сусідів по гуртожитку.
Зрештою з'явилася Хошімія у футболці, тож ми взяли трохи їжі та напоїв і пішли до її кімнати.
«...Цікаво, чи справді я перетворюся на зомбі...», - пробурмотіла вона, коли ми залишилися наодинці.
«Не знаю... Заражена вода потрапила тобі до рота?
«Не думаю. Я стала під воду і одразу відчула запах».
«Тоді вірус, напевно, не потрапив до твого організму, і з тобою все буде гаразд...»
Ми все ще не знали, чи дійсно це був вірус, який перетворює людей на зомбі. Якщо так, то я чув, що він може проникнути в організм навіть через очі, тому ми повинні були бути надзвичайно пильними.
«Як довго я маю чекати, щоб побачити, чи стану я зомбі?»
«Я б сказав, щонайменше годину. Але, якщо можливо, я хочу спостерігати за тобою хоча б півдня».
«До завтрашнього ранку...? Залишишся сьогодні зі мною в моїй кімнаті?»
«Якщо ти не проти.
"Зовсім ні. До того ж, ти, мабуть, хвилювався б, якби не наглядав за тим, кому загрожує небезпека, так?»
«Так... Кімнати в гуртожитку не можна зачинити ззовні, тож єдиний спосіб запобігти травмуванню інших людей - це якщо я наглядатиму за тобою, або зв'яжу тобі руки й ноги».
«Це було б відстійно, бути зв'язаним на півдня...»
«Але ти можеш робити все, що захочеш, адже я буду наглядати за тобою».
«Дякую», - тихо зітхнула вона. «Чесно кажучи, мені навіть не здається реальним, що я можу стати зомбі. Я знаю, що зараз у світі безлад, але все одно не можу в це повірити».
«Я знаю, що ти відчуваєш. Мені досі цікаво, чи все, що сталося від учора, не може бути сном?»
«Хотілося б, щоб це був сон. Ти бачив мене голою.
«I...»
«Моє тіло виглядало дивно?»
«Звідки мені знати? Я не придивлявся.»
«Брешеш. Ти дивився на мене після того, як я залізла у ванну.»
«Я просто дивився, щоб переконатися, що ти змила з себе всю кров зомбі... Хоча твоє тіло потрапило в поле мого зору...»
«Ти добре роздивився мої груди, чи не так?»
«...Думаю, що тільки мигцем.»
«І що ти думаєш? Я пишаюся їхньою формою.»
«Я не дивився на тебе так, тому що в той час я був в анти-зомбі режимі. Я так зосередився на крові, що майже нічого не пам'ятаю».
«Хм, це правда...? Тоді ти бачив мій живіт? Я останнім часом трохи погладшала, тож, мабуть, виглядаю жахливо».
«Га? А мені він виглядав досить пласким.»
«То ти пам'ятаєш.»
«Ух...»
Підловивши мене, Хошімія сором'язливо посміхнулася. Її обличчя було яскраво-червоним.
«Тепер... це дуже важливе питання... Ти бачив, що у мене під пупком?»
«...Гм...»
«Зачекай, забудь про це. Я не хочу знати.» Вона урвала мене і затулила вуха. «Це вже нічого не змінить... Давай облишимо цю тему», - сказала Хошімія, поплескавши в долоні, перш ніж продовжити у своєму звичному швидкому темпі.
«Я можу перетворитися на зомбі, і це те, про що ми говоримо? Те, що ти побачив мене голою, - це велика подія, але я, можливо, навіть не зможу вести з тобою звичайну розмову через кілька хвилин, тому я повинна бути впевнена, що ні про що не пошкодую... З огляду на це, як я повинна провести те, що може бути моїми останніми хвилинами...?».
«Не знаю... Було б добре, якби ти могла востаннє поговорити зі своєю сім'єю, але телефони не працюють...»
«Якщо ти зустрінешся з ними після того, як я перетворюся на зомбі, ти міг би подякувати їм за все, що вони для мене зробили?»
«Звичайно.»
«-Ха-ха! Це прозвучало так, як сказала б людина, яка ось-ось помре у фільмі», - сказала вона, насміхаючись над собою. Але мені не хотілося сміятися.
«Я завжди думала, що це банальна фраза, але після того, що сталося, я зрозуміла, - продовжила Хошімія. «Ти хочеш, щоб після смерті люди думали про тебе як про хорошу людину, і хочеш залишити їм гарне послання».
«Я розумію, що ти маєш на увазі.»
«Хаа... Коли я думаю про те, що моє життя може закінчитися сьогодні, всілякі жалі виринають на поверхню. Треба було робити щось більше, ніж просто грати в ігри.»
«Що, наприклад? Якщо ми можемо чимось допомогти, я тобі допоможу».
«Давай подивимося... Наприклад, я б хотіла знайти собі хлопця і робити з ним всілякі веселі речі... Чесно кажучи, я просто один великий бурхливий клубок бажань, так?»
«Ні, я знаю, що ти відчуваєш. Якби мене вкусив зомбі, я, мабуть, думав би так само».
Я наче спостерігав за собою вчорашнім, і був неабияк здивований, що дівчата теж так думають.
«Справді, справді...?»
Хошімія на мить замислилася, а потім чомусь раптом закрила обличчя обома руками, ховаючи все від очей донизу.
«...Тоді як щодо того, щоб зайнятися зі мною сексом?»
«Що?!»
«Ти сказав, що якщо ми можемо щось зробити в цій кімнаті, ти мені допоможеш», - сором'язливо, але впевнено промовила Хошімія.
Я не міг відірвати погляду від її пишних грудей.
«Я-я сказав, але...»
«У тебе є дівчина, Косако?"
«Ні...»
«Тоді в чому проблема? Чи... ти не хочеш займатися зі мною сексом?»
«Справа не в цьому...»
«Досить ходити навколо... Хіба ти не збудився, коли побачив мене голою...?»
«Ну... Це була надзвичайна ситуація, тому я не думав про це в той момент. Але, мабуть...»
«Рада бачити, що ти чесний з собою».
Куточки її очей скривилися в усмішці. Навіть її вуха і руки тепер були яскраво-червоними.
«...Є тільки одна проблема, якщо ми зробимо це.»
«Хм? Яка саме?»
«Ми не знаємо, як саме зомбі-вірус заражає людей. Укуси можуть бути не єдиним способом його поширення; можливо, він може передаватися через слизову оболонку».
«Що це означає?»
«Наприклад, через поцілунки... або секс.»
«А, ясно. Тобто, якщо в моєму тілі є вірус зомбі, то я можу заразити тебе.»
«Саме так.»
Звісно, це все було лише вивертом; я вже заразився вірусом зомбі, тож для мене не мало б значення, якби ми робили щось подібне, незалежно від того, чи була Хошімія інфікована.
Але якби вона не була, то я міг би заразити її.
«Мені дуже шкода, але цього разу я мушу тобі відмовити...»
«Гаразд... Я розумію. Забудь про мої слова».
Хошімія повернулася до мене спиною, і в кімнаті запанувала важка тиша.
Але хвилини через три вона раптом повернулася до мене обличчям.
«Я дуже шкодую, що запропонувала щось таке незручне».
«Д-давай просто забудемо про це. Будь-хто може помилятися, особливо коли стоїть перед загрозою неминучої смерті».
Я мав би знати: Це сталося зі мною.
«Я не хочу, щоб ти думав, що я шльондра, - сказала Хошімія. «Я перебуваю в ситуації життя або смерті... і я просто подумала, що не проти зробити це з тобою».
«Це велика честь для мене.
«Не думай, що я погоджуся, якщо ти будеш благати про секс після того, як зі мною все буде гаразд. У тебе буде тільки один шанс.»
«Я не буду.»
"Ти впевнений? Я знаю, що ти витріщався на мої груди, коли ми вперше зустрілися.»
«Це... просто мої природні інстинкти...»
«Ти б погодився, якби я спробувала спокусити тебе, одягнувши сорочку?»
«Звісно, ні.»
«Тоді що це була за дивна пауза?»
«Яка пауза?» Я спробував блефувати, але Хошімія лише слабо посміхнувся.
«...Слухай, ми можемо просто поговорити трохи? ...Мені якось моторошно, коли навколо тиша.»
«Звичайно.»
«Тоді ти не проти, якщо я називатиму тебе на ім'я, Юума?»
«Зовсім ні.»
«Можеш звати мене Ліза.»
«Добре.»
«Чудово. Тож... про що ми поговоримо...? Юума... Тобі не страшно битися з зомбі?»
«Я маю на увазі... звісно, страшно.» Я згадав, що я відчував до того, як виявив, що не втрачаю самосвідомості після перетворення на зомбі. "Укус зомбі - це майже смертний вирок, який перетворює тебе на монстра, подібного до тих, яких ми бачимо... Вибач. Я не повинен говорити це, коли є шанс, що це може статися з тобою».
«Ні, все гаразд... Ти маєш рацію, страшно навіть подумати про це... Але все, що я робила, поки ти ходив за припасами, - ледарювала в своїй кімнаті... Якщо я не перетворюся, мені потрібно буде допомагати всім більше...!!» - сказала вона, міцно стискаючи руки в кулаки.
Я продовжував розмову з Лізою, весь час відчуваючи провину за те, що брехав їй...