ДЕНЬ 1

Вітер пронісся над будинками, просякнутий запахом крові.

Повітря більше не пронизували крики. Чути було лише стогін зомбі.

Я з острахом подивилася на рану на правій руці: основа мізинця була відкушена, а ділянка навколо неї стала сірою. Я також не міг зігнути мізинець і безіменний палець як слід.

Все моє тіло було наповнене втомою, і з кожною секундою я відчував, що наближаюся до смерті. Незабаром я стану ще одним огидним монстром, який блукає в пошуках здобичі...

Перемагаючи відчай, я вийшов на головну дорогу. Зомбі навколо мене одразу ж обернулися і подивилися в мій бік, але втратили інтерес, коли я підняв свою посірілу праву руку. Гадаю, вони не нападали на людей, які вже були на шляху до того, щоб стати зомбі.

Значить, я можу вільно блукати цим світом? Я засміявся з себе за таку думку. Це було найбезглуздіше відкриття, яке я коли-небудь робив.

Безцільно блукаючи дорогою, я врешті-решт вийшов на берег річки, де часто грався в дитинстві. Навколо не було жодного зомбі.

Я впав на зарослий бур'яном схил і подивився на застояну річку переді мною. Це буде останнє, що я побачу у своєму житті...

Відтоді, як мене вкусили, минув певний час, тож це могло статися будь-якої миті. Я повинен був підготуватися.

Ні. Я не хочу вмирати.

До біса це. Я не хочу перестати існувати як я.

Що станеться з моєю свідомістю після смерті? Чим більше я про це думав, тим більше мені ставало страшно...

Я був спустошений, уявляючи майбутнє, яке стане моєю реальністю всього через кілька хвилин, коли почув кроки, що наближалися. Я настільки звик до зомбі, що навіть не поцікавився, хто це був.

Давай, кусай мене, якщо хочеш мене з'їсти.

— ...Юума Коусака...? Це ти...?

Коли я сидів там, тонучи в морі відчаю, прекрасний, чистий голос вигукнув моє ім'я. Приголомшений, я підняв очі й побачила, що переді мною стоїть дівчина з чорним волоссям, одягнена в форму старшої школи для дівчат.

— Так...

— Слава Богу...!!! Ти живий!!!!

Вона посміхнулася з полегшенням, трохи розплакавшись. Пейзаж, який ще мить тому здавався сірим, тепер став кольоровим там, де вона стояла.

— ...А ти хто?

— Харука Хюґа!

— Харука Хюґа... Молодша сестра Такуї?

— Так!

Хюґа витерла сльозу з ока і посміхнулася яскраво, як безхмарне небо. Побачивши її такою, я теж не міг не посміхнутися.

Хто б міг подумати, що в останні хвилини свого життя я зустріну сестру одного з моїх друзів з початкової школи?

Ого, скільки років ми не бачилися, п'ять чи може шість?

— Як ти мене впізнала?

— Ти приходив майже щодня. Мене більше дивує, що ти мене забув.

— Ми тоді були ще в початковій школі. А зараз ти вже на першому році старшої школи? Як же ж ти змінилася.

— Хі-хі. Дякую.

Хюґа посміхнулася і почала йти до мене.

Я раптом прийшов до тями.

— С-стій! Не підходь до мене!

— Що...? Що з тобою?

— Мене вкусив зомбі...

— ?!

Хюґа втратила дар мови, її очі були широко розплющені.

— Н-ні...

— Ось чому тобі небезпечно підходити надто близько. Тобі треба негайно забиратися звідси.

— ...Я не хочу цього робити, — сказала вона, опускаючись, щоб сісти поруч зі мною. Я рефлекторно відскочив назад.

— Гей! Я ж казав тобі не підходити ближче!

Лише після того, як я накричав на неї, я помітив сльози на очах Хюґи.

— Я хочу поговорити з тобою ще трохи... Тож, будь ласка, дозволь мені залишитися з тобою, поки ти не перестанеш бути людиною... — Сльози котилися по її обличчю.

— Ти не боїшся? Я можу перетворитися на зомбі в будь-який момент...

— ...Ти не боїшся пройти через це наодинці?

Слова застрягли у мене в горлі. Я б збрехав, якби сказав їй, що не боюся.

— Я не можу нічим допомогти, — сказала вона, — але принаймні дозволь мені посидіти поруч з тобою, поки ти не помреш.

Я мало не заплакав разом з нею, почувши ці слова.

Я ніяк не міг дозволити їй зробити щось настільки небезпечне. Мені потрібно було негайно втекти від Хюґи. Хоча я знав це, я не міг не думати про те, як я був би вдячний, якби вона була тут, поруч зі мною.

Я не міг придумати нічого, що могло б зробити мене щасливішим, ніж прийняти її пропозицію.

— ...Ні, — сказав я. — Я ціную твою пропозицію, але це занадто небезпечно.

— Ой, зачекай, це прозвучало неправильно... Це прозвучало так, ніби це я роблю тобі послугу, але я б сказала, що це більше, ніж на дев'яносто відсотків для мене. Я просто так виснажена, не знаю, скільки ще зможу витримати...

Я все зрозумів з того, як вона це сказала.

— Хюґа, у твоїй школі теж були зомбі?

— Так... Всіх моїх друзів покусали... Я була єдиною, хто змогла втекти, але коли я пішла подивитися, що відбувається вдома, там нікого не було... Мій телефон теж не ловить сигнал...

— Ах...

Я розумів, що вона відчувала, так сильно, що мені самому стало боляче. Неможливо описати це відчуття втрати, коли світ навколо тебе раптово руйнується і ти втрачаєш все. Не дивно, що вона втратила бажання жити далі.

— Я йшла, не знаючи, що робити, коли з'явився ти. Мені потрібно було з кимось поговорити, тож я дуже рада, що знайшла тебе.

— Хюґо, тільки не кажи, що ти хочеш, щоб я тебе вкусив, коли перетворюся на зомбі?

— Не хвилюйся, я не настільки у відчаї... Але було б добре, якби ти дозволила мені ще трохи побути з тобою.

— ...Гаразд. Ти можеш бути зі мною, коли моє життя добіжить кінця, — сказав я їй і знову сів на те саме місце, де сидів раніше.

Хюґа мала жити сама в цьому суворому світі; найменше, що я міг зробити, - це поговорити з нею і допомогти їй заспокоїтися.

Вона сіла поруч зі мною і подивилася мені в обличчя.

У цю мить у моїй голові промайнув спогад про те, як ми вдвох проводили час на цьому березі річки.

— ...Тепер, коли я думаю про це, ти була дуже вперта. Ти ніколи не слухала мене, коли щось вирішувала.

— О! То ти пам'ятаєш мене?

— Так. Я думав про те, що часто зустрічав тебе тут після того, як ти сварилася з Такуєю і тікала з дому.

— О, так, пам'ятаю. Ти завжди знаходив мене, коли я чекала тут, біля річки.

— Це місце знаходиться на півдорозі між нашими будинками, тож я обов'язково проходив повз нього.

— Я завжди приходила сюди, коли хотіла, щоб ти вислухав мої скарги.

— Справді? А я думав, що це просто збіг обставин...

— Стільки разів? Звичайно, це не збіг. Я вдавала, що втекла з дому, і приходила сюди, щоб дочекатися тебе. — Хюґа сором'язливо посміхнувся. — До речі, ти пам'ятаєш нашу першу зустріч?

— О, так. Ми з твоїм братом грали з друзями в перегони, а ти вбігла і сказала, що теж хочеш пограти. Ми грали вчотирьох, і ми домовилися, що той, хто програє, мусить вийти з гри... Але ти ніколи не випускала з рук контролера.

— Саме так. Мій брат дуже розсердився на мене, але ти зіграв миротворця і зайняв моє місце, коли я програла раунд.

— І після цього ти приходила до мене, коли у тебе виникали проблеми. Як тоді, коли ти пролила апельсиновий сік на манґу Такуї.

— О, я пам'ятаю це! Ми не знали, як це виправити, тож вирішили закопати її на задньому дворі, щоб приховати докази.

— Знаєш, якщо подумати, ми могли б просто викинути її у смітник, щоб її забрали сміттярі.

— Так, точно. Але у мене залишилися приємні спогади про те, як ти поставив мене на варту, поки ти копав яму в землі. Я весь час так хвилювалася.

— Вона все ще похована у тебе на задньому дворі?

— Напевно. Я відкопаю її, коли повернуся додому.

— Це як капсула часу.

— Я не хотіла повертатися додому в порожній будинок, але тепер мені вже не так страшно.

— Я впевнений, що твоя сім'я в безпеці. Не хвилюйся за мене, йди додому і роби все, що в твоїх силах, щоб пережити це. Як тільки наша розмова закінчиться, вважай, що я перетворився на зомбі, і тікай звідси.

— Ти такий милий, що турбуєшся про мене в такий час... В такому випадку, ми повинні продовжувати розмову, щоб я могла зрозуміти, коли ти перетворишся на зомбі. Для мене це велика відповідальність, адже це буде твоя остання розмова як людини.

Хюґа взяла мене за руки і стиснула їх.

Я не міг не посміхнутися, побачивши її такою. Хюґа намагалася зробити для мене все, що могла, і я був приголомшений її добротою. Хто б міг подумати, що моє серце буде таким щасливим перед обличчям смерті?

Просто перебування з Хюґою наповнювало мене надією.

Водночас мені було так боляче, що чим більше ми розмовляли, тим більше я не хотів помирати.

Але я, звісно, не давав їй цього зрозуміти і продовжував говорити якомога спокійніше.

— Тепер, коли ти сказала, що це буде остання розмова в моєму житті, я не маю уявлення, про що говорити.

— Тоді я даватиму тобі випадкові підказки. Як ти жив останні п'ять років, не бачившись зі мною?

— Важко підсумувати п'ять років кількома словами... Але, гадаю, це було досить нормально. Були і веселі часи, і важкі часи.

— Ага, ясно... То ти знайшов собі дівчину?

— На жаль, ні.

— Невже?

— Не смійся.

— Я не сміюся. Хі-хі-хі.

— Це найбільша посмішка, яку я бачив на твоєму обличчі за весь день.

— Тобі просто здається... Не дивись на мене.

Хюґа затулила рот обома руками, але я бачив, як куточки її очей зморщилися від радості.

— Невже так смішно чути про чиєсь нещастя?

— Зовсім ні. Крім того, відсутність дівчини не обов'язково означає, що ти нещасливий.

— Можливо, ти маєш рацію... Але коли доживеш до кінця життя, починаєш шкодувати про все, чого так і не зробив...

— Розумію... Тоді я подбаю про це для тебе. Відтепер я буду твоєю дівчиною.

— Що?!

— Ей, чому ти раптом занімів?

— Я просто не очікував, що ти таке запропонуєш.

— ...Хіба ти не хочеш, щоб я була твоєю дівчиною?

Хюґа почала плакати, і я кинувся її заспокоювати. — Я цього не казав... Навіть якщо я на порозі смерті, я справді щасливий, що матиму дівчину.

— О-о-о... гаразд. Хі-хі-хі...

Хюґа згорбила плечі і сором'язливо посміхнулася.

Я був щиро радий мати таку милу дівчину, навіть якщо це було лише в мої передсмертні моменти.

— ...Гм, тож добре, ми зустрічаємось. Як щодо того, щоб триматися за руки?

— Ні, це небезпечно. Я можу перетворитися на зомбі і схопити тебе, і ти не зможеш вирватися.

— Тоді тільки ненадовго. — Як тільки ці слова злетіли з її вуст, вона поклала свою ліву руку на мою праву.

Її очі миттєво розширилися від здивування.

— У тебе руки замерзли!

— Ну, я перетворююся на зомбі. Температура мого тіла, мабуть, падає.

— Гаразд... Ти, мабуть, дуже близько...

— Це, мабуть, моторошне відчуття, ніби ти торкаєшся трупа, так? Ти не мусиш змушувати себе тримати мене за руку.

— Це зовсім не моторошно, — твердо сказала Хюґа, обхопивши мою руку обома своїми. — Я зроблю все можливе, щоб зігріти тебе.

Моя рука вже почала втрачати чутливість, але я все ще відчував її ніжне тепло, що вливалося в мене.

Я ніколи раніше не тримався за руку з дівчиною. Тож ось як це...

На якусь мить я забув про реальність свого становища і був щиро вражений.

— ...Дякую. Я справді щасливий.

— Хі-хі-хі. Я рада.. До речі, ти хочеш ще щось зробити зі своєю дівчиною? ...я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти тобі.

— ...Зробити...?

Я чув, як диявол шепоче мені на вухо.

Було тільки одне, що я хотів зробити прямо зараз.

Я хотів стиснути її груди.

Коли спогади п'ятирічної давнини повернулися до мене, я згадав туманну пристрасть, яку я мав до неї в той час.

Якби я міг здійснити своє бажання, мені було б байдуже до смерті.

Але вона неодмінно зневажила б мене, якби я сказав їй про це, а мені найменше хотілося померти, знаючи, що Хюґа мене ненавидить.

З іншого боку, я шкодував би про це до кінця життя, якби не зробив цього. Навіть якби до кінця мого життя залишалася лише одна хвилина...

Переді мною стояв серйозний вибір: Я міг або зганьбитися і померти з останнім неймовірним спогадом, або вистояти і перетворитися на зомбі з затяжним жалем.

Тоді я зрозумів, що моя ліва рука також стала сірою. Я все ще відчував пальці, але не міг ними поворухнути.

Смерть швидко наближалася.

Прокрутивши в голові всі ці думки, я звернувся до дівчини, що стояла поруч зі мною. — Хюґо. Я хочу попросити тебе про послугу, і це останнє, що я коли-небудь попрошу, — сказав я слабким голосом. — Ти дозволиш мені торкнутися твоїх грудей, хоча б трішки?

— Хууу?!

Гадаю, вона не очікувала цього. Звук, який видала Хюґо, був близький до крику.

Потім вона прикрила свої груди руками і сором'язливо сказала: — Хіба люди не хочуть цілуватися в такій ситуації...? Боже, Юумо, у тебе в голові повно всяких неслухняних думок...

Вона виглядала приголомшеною, в її очах було видно невіру.

Я не знаю, про що зазвичай думають інші люди перед смертю, але я швидко вигадав виправдання.

— Це не те, що ти думаєш. Поцілунок - це, звичайно, перше, що спало мені на думку, але я не хотів ризикувати заразити тебе зомбі-вірусом.

Це все було просто великою брехнею: стискання її грудей було абсолютно першим, що спало мені на думку. Насправді, поцілунок навіть не спав мені на думку.

— ...Це має сенс. Ти маєш рацію, поцілунок був би небезпечним...

Хюґа здавалася переконаною. Вона була така наївна.

— Тим не менш, недобре дозволяти хлопцеві, в якого ти навіть не закохана, торкатися своїх грудей. Забудь, що я питав. Вибач, що змусив тебе почуватися незручно.

Я вибачливо схилив голову перед дівчиною, з якою щойно почав зустрічатися.

Але коли я підняв голову через кілька секунд, наші погляди зустрілися. Її обличчя було яскраво-червоним.

— ...Лише на кілька секунд.

— Га?

Хюґуґа продовжувала пошепки. — ...Якщо це лише на кілька секунд, я дозволяю тобі торкнутися моїх грудей.

— ?! Ти впевнена...?! Ти не боїшся, що тебе торкнеться такий хлопець, як я?

— Все гаразд... Ти мені навіть подобаєшся, — тихо прошепотіла Хюґа.

Вона прибрала руки від грудей і подивилася на мене.

— ...Ось. Давай.

— Я не можу, коли ти так насупилася...

— Те, як я виглядаю, не має нічого спільного з моїми грудьми.

— Не в цьому проблема...

— Поквапся. Мені незручно чекати, — з докором у голосі сказала Хюґа. Яскраво-червоний колір її обличчя тепер досягнув її вух. Можливо, вона дивилася на мене лише для того, щоб приховати власне збентеження.

Я опустив погляд. Цей набряк, характерний для жінок, значно збільшився за ті кілька років, що ми не бачилися.

Я ніколи не уявляв, що щось подібне може статися з дівчиною, в яку я колись був закоханий...

— ...І ось...

Я вирішив доторкнутися до них, поки вона не передумала.

Я нерішуче пересував руки все ближче і ближче до її грудей, поки врешті-решт не відчув мить радості. Відчуття на кінчиках моїх пальців було пружним з потрібною кількістю еластичності.

— Ах...!

Хюґа сіпнулася і спокусливо видихнула.

Я обхопив руками обидві опуклості і відчув блаженну м'якість під її злегка жорстким одягом. Я повільно поворушив пальцями, і горбки змінили форму.

— Ах...! Мм...!

З її вуст вирвалися палкі звуки, і Хюґа сором'язливо подивилася на мене. Коли ми були в початковій школі, я ніколи не міг уявити, що вона може виглядати так сексуально, як зараз. Хюґа перетворилася з дівчинки на жінку.

— Досить!

Хюґа прикрила груди руками і трохи відсторонилася від мене. Вона збентежено подивилася на мене.

— ...Т-то як це було...?

— Як би це описати...? Тепер я не буду ні про що жалкувати, хоч коли помру...

— Т-тобі так сподобалось? — Хюґа сором'язливо посміхнувся і знову втупилася в мене. — Ти завжди любив жіночі груди, ще з початкової школи.

— Щ-що?! Це не може бути правдою.

— А я в цьому впевнена. Пам'ятаю, одного разу ми дивилися у мене вдома фільм про зомбі, і там була сцена, де актриса приймала ванну, і можна було побачити її груди. Твої очі весь час були приклеєні до екрану.

— Що...?! Справді? Я такого не пам'ятаю.

— А я пам'ятаю. Ти був так зосереджений на екрані, що навіть не помічав, як я за тобою спостерігаю. Було жахливо бачити, на що здатні хлопці.

— Може, я просто дуже зосередився на фільмі.

— Ти посміхався, як справжній розпусник.

— Як ти все так чітко пам'ятаєш? Чому ти дивилася на мене, а не на фільм?

— Я думала про те, які великі груди в актриси, і хотіла побачити, як ти на них відреагуєш.

— Це просто підло.

— ...Тоді я трохи ревнувала, бачачи, як ти витріщаєшся на неї... Але тепер я виросла... Майже так само, як та актриса.

Я не міг не опустити погляд, коли вона це сказала.

— ...Чи можу я здогадатися, про що ти зараз думаєш, Юумо?

— Можеш навіть не казати.

Ти ж хочеш побачити мене голою.

— ...Ти маєш рацію, але що з того?

Я не міг не визнати цього, і Хюґа подивилася на мене оцінюючим поглядом.

Її губи затремтіли, коли вона задала мені питання.

— ...Юумо. Перед тим, як ми попрощаємося востаннє, хочеш, я покажу тобі свої груди?

— Щ-що?!

Хюґа спантеличено подивилася на мій раптовий крик, і я поспішно додав: — Ти впевнена, що не проти...?!

— Я не проти, але враховуючи обставини... Крім того, мене може вкусити зомбі і я теж скоро помру... Мабуть, це доля звела нас тут разом, тому я думаю, що було б непогано зробити кілька прощальних спогадів про мою молодість.

— Тобі не здається, що це трохи доросло, щоб називати це спогадами про молодість?

— То ти не хочеш бачити мої груди?

— Ні, хочу. Вибач, не втримався, щоб не пожартувати. Будь ласка, надай мені честь і дозволь подивитися на твої груди, — сказав я з глибоким поклоном.

Хюґа глибоко вдихнула. Я озирнувся і побачив, що вона стоїть прямо переді мною, опустивши очі, і мовчки знімає жакет з уніформи. Потім вона почала розстібати сорочку, починаючи зверху, поступово оголюючи свою шкіру, поки врешті-решт її сорочка не була повністю розстібнута, відкриваючи милий рожевий бюстгальтер.

Обличчя Хюуґи було яскраво-червоним, і вона не дивилася в очі. Її губи були стиснуті в тонку лінію, ніби для того, щоб придушити збентеження, і вона тремтячою рукою зняла передній гачок бюстгальтера.

Але на цьому вона зупинилася. Здавалося, вона вагалася, як і будь-хто в такій ситуації.

Однак не минуло багато часу, як вираз її обличчя змінився на рішучий, і вона повільно почала знімати ліфчик.

Нарешті звільнившись, її стрункі груди підстрибнули. Все - молочно-білі горбки та їхні персикові кінчики - було як на долоні.

Я був настільки шокований, що думав, що мій мозок може закипіти. Я більше не міг ясно мислити.

Одне я знав напевне: зараз не час перетворюватися на зомбі.

— ...Гаразд, це все.

Приблизно через дві секунди Хюґа застебнула сорочку, розвернулася і почала поправляти свій одяг.

Я думав, що повинен щось сказати, але нічого не приходило на думку. Мій мозок був надто зайнятий обробкою того, що щойно сталося.

Хюґа, здавалося, нарешті закінчила приводити себе до ладу, але вона продовжувала стояти, повернувшись до мене спиною. Мабуть, їй було дуже незручно.

Стоячи там, спостерігаючи за її маленькою спинкою, я відчув, як щось змінилося.

Мої очі були розплющені, але мені здавалося, що мій зір поступово звужується. Наступної секунди я зрозумів, що більше не можу поворухнути руками. Це був кінець.

Це погано! Хюґа все ще повернута до мене спиною.

— ...Хю-ю... ґо...

Я покликав її, але мій язик не рухався так, як я хотів. Я не міг нормально говорити, наче весь мій рот був під анестезією.

— ...Швидше... тікай...

Мені якось вдалося вичавити з себе ці кілька коротких слів, і Хюґа повільно обернулася.

— Ха-ха... Це було в мільйон разів незручніше, ніж я думала...», - пробурмотіла вона, дивлячись на мене. Потім її очі широко розкрилися.

— ...Ого, ти зараз більше схожа на зомбі.

— ...ґо... біжи...

— Вибач, але я не тікатиму. Я змушу тебе вкусити мене зробивши мене зомбі.

— Що... що...?

— a…?

— Я втомилася і не хочу бути сама. Я скоріше здамся і перетворюся на зомбі, ніж попрощаюся з тобою. О, я знаю! Чому б тобі не заразити мене поцілунком, а не укусом? Так буде романтичніше. Тоді ми зможемо зв'язати наші руки разом шматком мотузки, і ми залишимося разом навіть після того, як станемо зомбі, і ніхто з нас ніколи не буде самотнім. — Хюґа взяла мене за руку, її очі сяяли надією.

Вона не могла так вчинити. Не можна просто здатися і дозволити собі померти.

— Юума... Прощавай..., — пробурмотіла Хюуґа з виразом рішучості. Вона повільно наблизила своє обличчя до мого.

Це все моя провина. Якби я сильніше відштовхнув її, можливо, Хюґа не відмовилася б від життя...

Перед очима потемніло, свідомість, здавалося, була на межі зникнення, а всі суглоби в моєму тілі були твердими, як каміння. Але я зібрав останні сили і вичавив з глибини душі одне-єдине слово.

— ...Н...е тр...

Почувши мій хрипкий голос, Хюґа зупинився.

— Хм? Що ти сказав?

— ...Не треба...

— Ти хочеш сказати, щоб я не ставала зомбі?

— ...Так...

— Але в такому світі немає сенсу жити. Ти не можеш сказати мені не ставати зомбі, коли це відбувається з тобою. Це безвідповідально. Якщо ти хочеш, щоб я продовжувала жити, то залишся зі мною назавжди.

Щойно я почув ці болючі слова Хюґи, я раптом відчув тепло у своєму серці. Воно повільно поширилося по всьому моєму тілу, немовби пройшло крізь усі органи. Здавалося, кожна клітина мого тіла відкидала мою долю.

Я повинен був захистити Хюґу. Це був мій обов'язок.

Я зціпив зуби. Руки налилися свинцем, але я повільно зумів підняти їх вгору завдяки своїй рішучості.

— ...Я... залишуся... з тобою...!!

— Що?!

— ...Я... буду захищати... тебе... Присягаюся!!!

Я вичавив з себе голос і схопив її за плечі обома руками.

Лише кілька секунд тому Хюуґа виглядала зовсім сірою, але потім вона раптом повернула собі нормальний колір, і наші очі зустрілися.

—...Гм, Юума? Мені здається, чи ти знову розмовляєш нормально? — запитала вона, широко розплющивши очі.

І тут мене осяяло: Те паралізоване відчуття, яке я мав, зникло, і я знову міг рухати руками, хоча вони все ще були сірими. Мене більше не морозив озноб і я не відчував себе виснаженим. Мій звужений зір повернувся до норми.

— ...Гадаю, зомбування зупинилося.

— Зупинилося...? — недовірливим поглядом перепитала Хюґа, втупившись у моє обличчя. — ...Гм, це здається трохи важким питанням, але ти впевнений, що ти ще не став зомбі?

— Щ-що?

— Ну, твої очі каламутні, а шкіра сіра. А зовні ти дуже схожий на зомбі.

— Що?! Справді?

Я негайно витягнув телефон, увімкнув камеру і перевірив своє обличчя.

— ?!!

Хюґа мала рацію. Як не крути, у мене було обличчя зомбі.

— ...А?! Що відбувається?

— Це я маю питати у тебе.

— Можливо... мені вдалося зберегти свій розум. Я не втратив його, навіть ставши зомбі?

— Не питай мене.

— Гаразд. Але що мені тепер робити?

— Звідки мені знати? ...я дозволила тобі подивитися на мої груди, думаючи, що ти зараз помреш...

— О, ну...

— Ми так не домовлялися! Візьми на себе відповідальність!

Хюґа закрила груди руками і притиснулася до мене обличчям зі сльозами на очах. Я не міг допомогти, але відвів погляд.

— Забудь те, що ти щойно побачив! Негайно зітри це зі своєї пам'яті!

— Я не думаю, що це так... Ух. А-а-а-а!

— Не думай, що зможеш обдурити мене, прикидаючись!

Вона бачила мене наскрізь. Навіть незважаючи на те, що я виглядав точнісінько як зомбі.

— Зачекай хвилинку! Я впевнений, що в будь-яку секунду можу перетворитися на зомбі і зсередини!

---

Проте через десять хвилин не було жодних ознак того, що я втрачаю самосвідомість.

Невже я ще не остаточно перетворився на зомбі...?

— Це жахливо. Твій розум все ще не захоплений, — сказала Хюґа з докірливим поглядом, її щоки роздувалися від роздратування.

— Я теж ніколи не думав, що таке може статися, тож, будь ласка, заспокойся...

— Ні.

— Я не думав...

— Зрозумій мене правильно, я щаслива, що ти не втратив свідомість, але я просто не можу з цим змиритися... Ця чорна пляма на моєму житті ніколи не зникне, поки ти живий...

— Хіба це не повинно було стати спогадом про твою молодість?

— Вона стала б такою, якби ти помер... Але я б ніколи не дозволила тобі побачити мої груди, якби знала, що ти не перетворишся до кінця...

Хюґа прикусила губу. Здавалося, вона всіма фібрами душі шкодувала про свою необдуману поведінку в тих екстремальних умовах.

— Мені дуже шкода. Я зроблю все, що завгодно, якщо ти мене пробачиш.

— ...Що завгодно...? — Очі Хюґи підозріло заблищали, а вона продовжувала дутися. — Ти справді це маєш на увазі?

— Звісно.

— Тоді ти будеш собакою, якщо я попрошу тебе бути нею? — наполягала вона, владно дивлячись в очі.

— ...Звичайно.

Я не очікував, що вона запитає мене про це, але у мене не було іншого вибору, окрім як погодитися. Здавалося, вона була задоволена моєю відповіддю.

— Добре. А тепер «потисни», — сказала вона, простягаючи свою ліву долоню.

— ......

Переконуючи себе, що це просто якась гра для покращення її настрою, я поклав свою праву руку на її долоню.

«Хороший хлопчик», — сказала вона. — Цього разу спробуй поговорити зі мною, перш ніж давати лапу. Готовий, «руку».

— ...Гаразд.

— Хм? Ти ж собака. Чому ти розмовляєш як людина?

Це починало діяти мені на нерви...

— ...Гав.

— О, як мило! Думаю, я зніму це на відео.

— Не думаю, що це гарна ідея...

— Юуума. Які слова може говорити собака?

— ...Хррр.

— Я не розумію, про що ти говориш, але собака ніколи не поскаржиться на те, що я знімаю відео, — сказала вона, витягаючи свій телефон і спрямовуючи камеру на мене.

Хюґа знову простягнула свою долоню.

— Ще раз. «Руку.»

— ......

Гадаю, я не мав права відмовитися. Хюґа дозволила мені побачити її груди, щоб зробити мене щасливим, тож щось подібне було найменшим, що я міг зробити...

Оскільки вже не було ніякого ризику, що відео розійдеться по всьому інтернету, я вирішив піти назустріч.

— Гав.

— Молодець! Тепер «сидіти».

— ...Гав.

— Молодець! Який у мене гарний песик.

Хюґа подивилася на мене із задоволеною посмішкою і поклала телефон назад у кишеню.

— До речі, ти не голодний?

— Гав.

— Гей, я запитала тебе як людину, тож ти повинен відповісти, як зазвичай відповідаєш. Ти мав би здогадатися, якби трохи подумав.

— Це смішно...

— Що це було?

— Нічого.

Я втратив пильність. Хюґа все ще не пробачила мені, тож я не міг їй відповісти. Я підвівся зі свого місця на землі і поставив їй запитання.

— Ти голодна?

— Угу. Я нічого не їла після сніданку.

— Гаразд. Піду принесу що-небудь.

— ...Ти впевнений, що з тобою все буде добре?

— Так. Ці зомбі не напали на мене після того, як мене вкусили, тож вони не повинні націлюватися один на одного. Скажи мені, що ти хочеш поїсти, і я піду принесу.

— Тоді... я хочу суші. І пудинг, слойки з кремом і яблучний сік.

— Зачекай секунду. — Я швидко витягнув свій телефон і почав робити нотатки. Я, напевно, міг би отримати все, що вона хотіла, в цілодобовому магазині.

— Гаразд, я пішов.

Але щойно я зібрався йти, Хюґа раптом схопила мене за рукав.

— Т-ти справді, справді будеш в порядку?

— ...Звичайно, буду. Просто довірся мені і чекай тут.

---

Залишати Хюґу саму було небезпечно, тож я швидко попрямував до цілодобового магазину, що знаходився за п'ять хвилин звідси.

Усі зомбі, яких я зустрічав до цього часу, рухалися повільно, але здавалося, що будова їхніх тіл дозволяла їм нормально бігати.

Пробігши деякий час, я помітив, що не відчуваю ніякої втоми. Мої легені не боліли, навіть коли я продовжував бігти так швидко, як тільки міг, і, здавалося, мені взагалі не потрібно було дихати. Мені доводилося набирати повітря в легені, коли я хотів щось сказати, але в іншому мені було добре, коли я не дихав.

Що було з цим тілом? Воно було занадто податливим.

Коли я піднявся з русла річки на чотирисмуговий міст, я побачив кілька зомбі тут і там. Оскільки я теж був зомбі, я подумав, що без проблем пройду повз них, але...

— Аааа!!!

Чоловік, зомбі середнього віку, майже вкусив мене за плече, коли я намагався прослизнути повз нього, і я рефлекторно відштовхнув його обома руками.

Я не міг повірити, скільки в мене сили; зомбі відлетів на три метри. Очевидно, перетворення на зомбі також значно збільшило мої м'язи.

Наступне, що я пам'ятаю, як п'ятеро зомбі, що стояли поруч, як один повернулися і подивилися на мене, вишкіривши зуби. З якоїсь причини вони, здавалося, впізнали в мені чужинця. Чи було це тому, що я не втратив свідомості?

Як би там не було, у мене не було часу розбиратися з ними зараз. Мені потрібно було якомога швидше повернутися до Хюґи, тому я вирішив ігнорувати зомбі, що нападали на мене. Я прослизнув повз них і забіг у найближчий магазин. Семеро зомбі, серед яких були як покупці, так і продавці, вже були всередині, і щойно автоматичні двері відчинилися, вони витріщилися на мене. У мене по спині пробіг дрож.

Але в мене не було часу боятися. Я схопив у ліву руку кошик для покупок, відштовхнув зомбі з дороги і вкинув до нього пачку суші та пудинг.

— Грааар!!!

Зомбі намагалися атакувати мене з усіх боків. Вони були справжнім головним болем, вставали і поверталися, скільки б разів я їх не відштовхував.

Проте, я не хотів завдавати їм шкоди. Вони, можливо, перестали б рухатися, якби я розтрощив їм голови, як це роблять у фільмах, але я не хотів робити це з тим, що ще зовсім недавно було людиною.

— Раааргх!

Молода клерк-зомбі застала мене зненацька і вкусила за ліву руку. Це було настільки огидно, що волосся на моєму тілі стало дибки.

Її очі виглядали божевільними, а зуби залишалися зануреними в мою плоть, не показуючи жодних ознак того, щоб їх відпустити. Я схопив її за нижню щелепу правою рукою, відкрив їй рот і відштовхнув її.

Лише звільнившись, я щось зрозумів: це не було боляче. Здається, що ти втрачаєш відчуття болю, коли стаєш зомбі. Гадаю, це мало сенс з огляду на біологію зомбі, адже біль був би лише перешкодою.

Оскільки я вже був зомбі, мені також було байдуже, якщо мене вкусять. Я перевірив місце укусу і побачив на сорочці розрив у формі зуба, але на руці не було жодних ознак рани. Здавалося, вона вже зажила.

Я справді не очікував, що зможу регенерувати. Тіло зомбі було занадто сильним у цьому світі.

Відштовхуючи зомбі з дороги, я обійшов магазин, збираючи речі, і незабаром у мене було все необхідне. Всі продавці вже були перетворені на зомбі, тому я не став платити і просто попрямував назад до Хюґи.

Не бажаючи, щоб зомбі йшли за мною, я заманив їх у задню частину магазину, а потім схопив свій кошик і вибіг через парадний вхід.

Переконавшись, що за мною не стежать, я повернувся на берег річки.

Хюґа була саме там, де я її залишив. На щастя, не було схоже, що на неї напали зомбі.

— Юума!!! Ти повернувся!!! — радісно закричала вона, сяючи, коли бігла до мене. — З тобою все гаразд?! Я впевнена, що ти, мабуть, натрапила на зомбі!!!

— Так. У магазині їх було повно, але нічого страшного. Ось те, що ти хотіла.

Очі Хюуґи загорілися, коли я простягнув їй кошик.

— Юума, ти дивовижний! Ти справді непереможний!

— Це було простіше простого. Дай мені знати, якщо тобі ще щось знадобиться. У будь-якому випадку, це все, що ти просила, так? Я подумав, що мити руки буде клопітно, тому прихопив вологі серветки.

— Це так турботливо з твого боку...!! Ти неймовірний!!! — Хюґа виглядала такою враженою, що дивилася на мене з обожнюванням в очах.

Але в наступну секунду вона почала перевертати пачку суші та кремових слойок у кошику, шукаючи щось.

— А як щодо паличок для їжі? І ложки, щоб їсти пудинг?

— О-ой. Зовсім забув.

— Нічого страшного. Ми можемо їсти суші руками, а пудинг залишимо на потім».

Хюґа поставила кошик на землю, витерла руки вологою серветкою і відкрила упаковку з суші. Потім вона озирнулася навколо.

— Чи є тут місце, щоб поставити це...? Юумо, ти не міг би на хвилинку простягнути руки долонями догори?

— Ось так?

— Намагайся тримати їх якомога рівніше... Гаразд, тепер не рухайся, поки я не закінчу їсти.

Хюуґа поклала упаковку суші в мою праву руку, а кришку - в ліву, а потім втиснула в кришку маленький пакетик соєвого соусу.

Вона не сказала мені, що планувала використовувати мої руки як імпровізований стіл...

— ...Ммм, дуже смачно!

Хюґа поклала шматочок суші з тунцем до рота, і її обличчя осяяла блискуча посмішка. Я був не проти змиритися з деякими речами, щоб побачити її посмішку.

— Хочеш?

— Ні, я в порядку. Може, це тому, що я зомбі, але я не відчуваю голоду.

— Що? То ти більше не будеш їсти?

— Мабуть, ні... Я не знаю, чи працюють мої органи, і хто знає, що станеться з тією їжею, яку я з'їв...

— Розумію...

— Тому не хвилюйся за мене. Просто їж, скільки хочеш.

— Дякую.

Хюґа, мабуть, зголодніла; вона поклала до рота один шматок суші за іншим.

— До речі, ти не втрачаєш апетит, використовуючи мене, зомбі, як свій стіл?

— Га? З чого б це?

— Що ти маєш на увазі під «чого б це»? Тому що зомбі - це гидота.

— Хм... Я не люблю зомбі, які є незнайомцями, але з тобою у мене немає проблем, тому що ти моторошно-милий.

— Моторошно-милий?

— Так. Я люблю фільми жахів, тож маю толерантність до монстрів.

Хюґа подивилася на мене з ніг до голови, поки їла суші. Здавалося, вона справді мала це на увазі, а не просто сказала це, намагаючись бути ввічливою.

Доївши суші, Хюґа з'їла пиріжок з кремом і випила трохи яблучного соку.

— Дякую за їжу. Ніколи не думала, що буду їсти суші в такій ситуації. А пудингом я насолоджуватимусь пізніше, коли знайду ложку. — Задоволена, вона поклала пудинг у кишеню шкільної форми. Мабуть, через те, що її шлунок був повний, вона все посміхалася.

— Раптом вираз її обличчя затьмарився.

— Що ж нам тепер робити...?

— Хм... Ну, ми не можемо залишатися тут вічно. Було б добре, якби десь була безпечна будівля...

— Як ти думаєш, крім нас ще хтось живий?

— Ця місцевість повна зомбі, тож якщо хтось і вижив, то, мабуть, заляг на дно. В такому випадку, ми не зможемо їх знайти.

— А мій телефон досі не ловить... Цікаво, що відбувається з поліцією і Силами самооборони.

— Повертаючись з магазину, проходив повз поліцейську будку біля залізничного вокзалу, так там всі поліцейські перетворилися на зомбі... Цікаво, що там з Самообороною. Їхній гарнізон досить далеко звідси, чи не так?

— Так. Якби це був фільм про зомбі, то можна було б уявити, що Сили самооборони прилетять на допомогу на гелікоптері.

— І ми б подали їм сигнал багаттям або сигнальною ракетою. Можливо, нам варто мати щось напоготові на випадок, якщо вертоліт таки пролетить повз.

— Димові шашки досить легко знайти, вони є в кожній машині.

— О, добре. Тоді я можу повернутися додому і...

Раптом у моїй голові промайнув спогад про мою зомбовану маму, бабусю та дідуся. Якщо я повернуся додому, то наштовхнуся на зомбі людей, які колись були моєю родиною. Неважливо, чи вкусять вони мене зараз, але я не хотів би бачити їх такими знову, якщо зможу.

Що вони робили в будинку? Я хотів би поховати їх як слід, але все ще існувала ймовірність, що вони прийдуть до тями, як і я. Єдине, що я міг зробити, це залишити їх на деякий час і подивитися.

Я хотів знати, чому я був єдиним, хто міг залишатися людиною. Але чи був взагалі спосіб дізнатися це, коли світ був так зруйнований...?

— Юума? Що сталося? — запитала Хюґа, занепокоєно дивлячись на мене.

— Нічого, нічого... У тебе вдома нікого немає, так?

— Так. А мої батьки їздять на роботу потягом, тож наша машина стоїть там.

— Тоді чому б нам не поїхати до тебе? Твоя сім'я теж могла повернутися додому.

— Ти впевнений? Я не проти поїхати до тебе...

— Не думаю, що це дуже гарна ідея.

— Чому це?

— Просто... Я нещодавно перевіряв його, і зовсім поруч горіло багаття. Невідомо, коли він може перекинутися на наш будинок.

Я збрехав на місці; я не хотів говорити їй, що моя сім'я перетворилася на зомбі, і змушувати її жаліти мене.

— Пожежа...? Мені шкода це чути. І ти навіть не можеш викликати пожежників...

— Все таки це зомбі апокаліпсис, таке мало статися. Саме тому ми повинні піти до тебе.

— Гаразд.

Домовившись, ми попрямували до будинку Хюґи.

Я не міг дозволити собі втратити пильність ні на секунду. Я повинен був захистити її.

Але саме тоді, з нізвідки, зомбі почали падати з неба.

---

Простіше кажучи, зомбі - це рухомий труп. Його серце перестало битися, і він не має тепла. З біологічної точки зору, він мертвий. Але якимось чином зомбі здатні пересуватися всупереч будь-якій логіці та здоровому глузду.

Спостерігаючи за ними, я зрозумів, що зомбі не мають власної волі, а просто реагують на інстинкти. Вони повільно рухаються у відповідь на звуки, запахи та інші ознаки життя - і кусають своїми сильними щелепами, коли бачать здобич. Принаймні, це дуже схоже на фільми.

Я не знаю, чому люди стають зомбі, коли їх кусають, але часто в медіа показують, що їхня слина містить вірус, який проникає в тіло жертви і трансформує його. Хоча я не впевнений, що це саме той випадок...

Як їх зупинити - теж незрозуміло. Кінологічна логіка каже, що якщо розбити голову або відрубати голову, то зомбі перестане рухатися. Але в реальному світі...

Саме такі думки промайнули в моїй голові, коли зомбі раптом впав головою вниз на землю переді мною.

Навколо мене пролунав жахливий сплеск, коли його верхня частина тіла була розчавлена. Яскраво-червона кров і кишки просочилися з розірваної шкіри, і почав поширюватися смердючий запах.

За винятком сірого кольору шкіри, він майже нічим не відрізнявся від людського тіла. Це нагадало мені ілюстрацію, яку я колись бачив у підручнику з анатомії.

Зомбі кілька секунд корчився на асфальті, а потім перестав рухатися. Принаймні, така кількість пошкоджень, здавалося, вивела його з ладу.

Я підняв голову і побачив кількох зомбі на балконі багатоквартирного будинку. Вони витріщалися на нас, а деякі перехилилися через перила. Зомбі, якого щойно розчавили на смерть, здавалося, побачив нас і стрибнув.

— Юума...

Хюґа, вчепившись у мою руку, виглядала так, ніби ось-ось розплачеться.

— Все гаразд. Я тут.

Я не зміг би захистити її, якби мене засмучувало щось настільки тривіальне, як це. Змусивши себе набратися хоробрості, я ступив у житловий район, що виходив на берег річки. Ми продовжили спускатися вулицею підтюпцем, і невдовзі помітили попереду трьох зомбі-чоловіків. Вони почали йти в нашому напрямку, як тільки побачили нас.

— Відійди, Хюґо.

— А-а?! Ми що, не будемо тікати?!

— На інших вулицях буде ще більше зомбі. До того ж, все буде добре. Їх не так вже й багато.

Я зібрався з духом, а потім швидко скоротив відстань між зустрічними зомбі і мною. Схопивши одного з них за комір, я кинув його на задній двір сусіднього будинку. Двір від дороги відокремлював високий паркан, тож я вирішив, що він не зможе перелізти його одразу.

Двох зомбі, що залишилися, я також легко перекинув на подвір'я. Моя жахлива зомбі-сила дійсно стала в нагоді.

— Хюґо, пішли.

— Гаразд!

Розкидаючи зомбі наліво, направо і по центру, ми з Хюґою кинулися бігти до її будинку. Ми були майже там, коли натрапили на мініатюрну орду. Всього їх було близько десяти, і щоб впоратися з ними, потрібно було докласти чимало зусиль.

— Хюґо, відійди на секунду... — Але в цю мить я побачив п'ятьох зомбі, яких я щойно кинув, що йшли на нас.

Це було недобре.

Я не зможу захистити Хюґу з ворогами з обох боків.

Треба було не просто відкинути всіх цих зомбі з нашого шляху, а вивести їх з ладу, знищивши їхні верхні частини тіла - досить легке завдання з моєю новою зомбі-силою.

Було ще не пізно почати робити це зараз. Я повинен був зупинити їх повністю.

Але коли я побачив каламутно-білі очі зомбі, що дивилися на мене, я зрозумів, що не зможу цього зробити.

Вороги переді мною були схожі на людей. Можливо, вони були монстрами без свідомості, але було нелегко переконати себе, що це нормально - розривати їх на шматки, коли вони все ще виглядають так по-людськи.

Що, як вони колись повернуть собі самосвідомість, як я?

— Юумо! Сюди!

Хюуґа схопила мене за замерзлу праву руку і потягнула на чужу територію. Вона без жодних вагань відчинила вхідні двері, які, на щастя, виявилися незамкненими. Я пробіг через будинок, не роззуваючись, а потім вийшов через вікно в задній частині. Навколо не було жодного зомбі, і ми перетнули подвір'я, перш ніж ті, що прийшли раніше, встигли нас наздогнати.

Ми вже трохи побігли, коли Хюґа зупинилася на вузькій гравійній доріжці.

— Ми вже маємо бути в безпеці, як гадаєш?

— Так...

— Ходімо далі, мій дім недалеко звідси. Ти востаннє був у мене п'ять років тому! Розмовляючи в неймовірно веселому тоні, вона знову рушила на прогулянку.

— Мені дуже шкода. Я не зміг вбити тих зомбі і наразив тебе на небезпеку, — сказав я, і Хюґа повернулася до мене обличчям. — Може, я й безсмертний, але це нічого не значить, якщо я не можу битися...

Мої груди палали від сорому і жалю. Я зрозумів, що правила світу змінилися: З цього дня виживуть лише ті, хто зможе вбити зомбі.

Однак діяти раціонально було нелегко. Я не міг заперечувати, що не хочу вбивати те, що колись було людиною.

— Юумо. Ти все ще бачиш людей, які стали зомбі, як людей? — запитала Хюґа, коли я втупився в землю.

— ...Так.

— Тоді зрозуміло, чому ти не можеш їх вбити. Не відчувай, що мусиш себе примушувати; ми можемо й надалі думати головою, щоб триматися подалі від зомбі.

— ...Ти впевнена, що не проти втечі, навіть якщо я можу їх вбити?

— Звичайно, впевнена... Твоє добре серце - одна з тих речей, які я найбільше люблю в тобі, — сказала вона з сором'язливою посмішкою.

— ...Дякую.

Я був щасливий, що Хюґа розуміє мої цінності. Я міг виглядати як монстр, але це не означало, що я мав бути ним у душі.

Почуття полегшення омило мене, і в ту ж мить шкіра по всьому тілу защеміла.

Що це було...?

— ?!! Юума, ти...!!

— Що?! Я що?

— Як тобі пояснити...? Буде швидше, якщо ти побачиш це на власні очі...

Хюґа підійшла і стала поруч зі мною, потім чомусь сфотографувала нас разом.

Вона показала мені екран. Мої очі та колір шкіри повернулися до норми. Я знову став схожим на людину.

— ...Що відбувається?

— Це означає, що ти знову став людиною?

— Зовні - можливо, але...

Я раптом усвідомив, що моє серце знову б'ється, а до тіла повернулося тепло.

— Схоже, я більше не зомбі.

— Це дивовижно! У тебе вийшло!

— Не знаю, чи варто цьому так радіти...

Я зміг пробитися сюди тільки тому, що був зомбі.

— Урррр... Аааргх...

У найгірший момент ми знову почули стогін зомбі.

Кілька з них повільно йшли до нас, можливо, почувши нашу розмову. Це було недобре; я не зміг би захистити Хюґуґу, якби був лише людиною.

Але в ту мить, коли мій мозок зареєстрував зомбі і я прийняв бойову позицію, я відчув те саме колюче відчуття, як і раніше, по всьому тілу.

Мої руки почали сіріти.

— Ти знову схожий на зомбі!

— ...Не знаю як, але схоже, що я можу перемикатися між людиною і зомбі.

Пройшовши через це двічі, я почав відчувати трансформацію.

Я використаю цю силу, щоб зробити все можливе, щоб захистити Хюґу!!!

---

Ми благополучно пройшли крізь натовп і нарешті дісталися до будинку Хюґи.

Я приходив сюди щодня грати, коли був у початковій школі, тож мене розпирало від ностальгії, але зараз не було часу на сентиментальність.

Хюґа відчинила вхідні двері і зайшла всередину. Я пішов слідом за нею, повернувшись у свою людську подобу.

— Я вдома... — вигукнула Хююґа приглушеним голосом, але в будинку було тихо, без жодних ознак того, що там хтось є.

Хюґа примусила себе посміхнутися і сказала яскраво: — Гадаю, нікого ще немає вдома. Поїзди не ходять, тож їм, мабуть, важко дістатися додому. Я просто терпляче почекаю на них.

— Хюґо, не треба робити хоробрий вигляд. Я буду стежити за зомбі, тож чому б тобі не прилягти ненадовго?

— Ммм... Я в порядку. Я багато бігала і спітніла, тож зараз я хочу прийняти душ і переодягнутися. Ти теж можеш прийняти душ, якщо хочеш.

— Так, це було б чудово.

Я щойно подумав про те, як добре було б знову відчути себе чистим. Невідомо, як довго ми зможемо користуватися душем, тому я повинен був зробити це, поки була така можливість.

— Гадаю, тобі також потрібно переодягнутися. Ти, мабуть, приблизно татового розміру. Чому б тобі не приміряти його одяг?

— Дякую. Ловлю тебе на слові."

— Ходімо зі мною нагору, — сказала вона, і ми пішли.

— Це місце викликає спогади...

Я згадав дні, коли я приходив сюди грати. Кімната Такуї була нагорі по сходах, кімната Хюґи - далі по коридору праворуч, а кімната їхніх батьків - ліворуч. Я навіть пам'ятаю, як виглядала кожна кімната зсередини. Ми з Такуєю гралися тут щодня після школи, але я повністю втратив з ним зв'язок, коли ми почали ходити до різних середніх шкіл.

У нас тоді ще не було смартфонів, і я вважав неминучим, що Такуя захоче почати все з чистого аркуша і завести нових друзів. Однак...

— Піду принесу татові речі.

— Хюґо, перед тим, як ти підеш, можна я запалю для нього паличку з пахощами?

Хюґа ніяково кивнула. — Звичайно. Впевнена, він буде щасливий. — Вона відчинила двері до батьківської спальні.

Це була звичайна кімната в японському стилі з циновками татамі. На буддійському вівтарі в дальньому кінці кімнати висіла фотографія Такуї.

Він ніколи не постаріє, бо посміхається в камеру, як на цьому фото.

Це було якось не реально, бачити його фотографію. Це було так само нереально, як і цей наповнений зомбі світ, в якому ми раптом опинилися.

За підказкою Хюґи, я сів перед вівтарем. Я чиркнув сірником, запалив свічку і підніс до полум'я паличку ладану. Пекучий запах ладану та його лавандовий аромат лоскотав мій ніс.

Я склалв руки перед собою, заплющив очі і вибачився перед Такуєю за те, що досі не приходив до нього.

Такуя покінчив життя самогубством на першому році старшої школи.

Коли однокласники розповіли мені про його смерть, я спочатку не міг прийняти цю звістку. Діти з мого шостого класу запросили мене піти з ними, щоб віддати шану, але я відмовився.

Озираючись назад, я розумію, що повинен був тоді як слід попрощатися з Такуєю. Мені знадобилося чотири роки, щоб нарешті віддати йому шану і піднести пахощі на його вівтар, і я б ніколи не повернулася до цього будинку, якби мій шлях не перетнувся з Хюґою.

Я підвівся, коли закінчив палити пахощі, і Хюґа, яка сиділа позаду мене, схилила голову.

— Дякую.

— Це я маю тобі дякувати. Це дуже довго обтяжувало мене, тож я радий, що нарешті зміг попрощатися.

— Це добре... До речі, ти знаєш, як помер мій брат...?

— Я чув, що це було самогубство...

— Так... Здається, братові просто набридло жити... Треба було просто не ходити до школи, якщо він її ненавидів... Але сьогодні, коли ти сказав мені, що збираєшся перетворитися на зомбі, мені здається, я трохи зрозуміла, що він відчував. Людина не може жити без надії, і іноді вона знаходить цю надію у смерті...

— Так... Не можу передати, скільки разів мені здавалося, що моя надія сьогодні була розчавлена...

Всі щасливчики, яким вдалося вижити сьогодні, напевно, відчували слабкість; не було безпечного місця, де можна було б сховатися, і не було можливості дістати їжу. Не дивно, що дехто починає думати, що стати зомбі було б легше.

— ...Насправді я не так багато можу зробити, але якщо я використаю свою силу зомбі, то принаймні зможу дати тобі трохи надії. Спочатку ми облаштуємо безпечну базу, потім поступово нарощуватимемо обладнання... Я змушу тебе повірити, що завтрашній день буде кращим за сьогоднішній.

— Я з нетерпінням чекаю на це. Я розраховуватимо на тебе, Юумо.

Стоячи там, дивлячись на тоненьку смужку диму, що піднімалася від пахощів, ми обоє зміцнили свою рішучість вижити.

---

Цей сентиментальний настрій залишився зі мною на деякий час, але незабаром настав час повертатися до реальності.

— Давай принесемо тобі переодягнутися і підемо до ванної? — запропонувала Хюґа, відкриваючи батьковий комод.

Вона дістала звідти просту сорочку з довгими рукавами та пару еластичних штанів і подала їх мені.

Хюґа пішла до своєї кімнати і швидко переодяглася, після чого ми спустилися вниз. У ванній кімнаті горіло світло і працювала гаряча вода, тож, принаймні, здавалося, що електрика і вода все ще функціонують.

— Хочеш прийняти душ першим? — запитала Хюґа.

— Ти можеш піти першою, але що ми будемо робити, якщо у ванній з'явиться зомбі, поки ти будеш там? — відповів я.

— О, гарне питання... До того ж, ми можемо не помітити, як зомбі увійде в будинок, якщо душ працює.

— А якщо і так, то він може привернути увагу звуком і ввалитися всередину.

— Навіть просто приймаючи душ, ми можемо наражати своє життя на небезпеку...

— Нам, мабуть, варто триматися ближче один до одного, коли один з нас приймає душ.

— Це звучить трохи незручно, але я не бачу іншого виходу. Коли ти кажеш «близько один до одного», як далеко ти маєш на увазі?

— Можливо, стоячи в коридорі? В ідеалі, я думаю, найкраще було б у кімнаті для перевдягання.

— Тоді так і зробимо. Ми не зможемо чути одне одного, якщо зачинимо двері до ванної кімнати і двері до роздягальні.

— Якщо ти не проти...

— Не зовсім, але зараз не час для метушні... Гаразд, я збираюся прийняти душ, тож не міг би ти відвернутися?

— Хочеш, щоб я зав'язав собі очі?

— Ні, я тобі довіряю. До того ж, це безглуздо, якщо ти не зможеш побачити зомбі, якщо він з'явиться.

— Точно.

Я повернувся обличчям до коридору, дивуючись, як все так загострилося.

— Гаразд, я зараз роздягнуся, — оголосила Хюґа. Її голос супроводжувався шурхотом тканини.

Втупившись у стіну, що з'єднувала роздягальню з коридором, я відчайдушно придушив бажання підглянути.

— ...Я знімаю білизну, тож не смій обертатися.

— Не буду.

— Я зняла ліфчик.

— Не треба мені розказувати все по пунктах.

— ...Це все. Якщо ти зараз повернешся, то побачиш мене зовсім голою.

— Хіба я не просив тебе не казати мені?

— Але мені подобається, коли ти хвилюєшся.

— Я не знав, що ти така смілива. Як ти можеш так поводитися, коли на тобі нічого немає?

— Хі-хі. Твій голос тремтить. Тебе справді так цікавить моє голе тіло?

— ...Якщо я скажу «так»... ти мені його покажеш?

— Звичайно, ні.

— В такому випадку, зовсім ні.

— Справді? Але ж ти так хотів побачити мої груди.

— Я попросив тебе показати їх лише тому, що думав, що ось-ось помру...

— То ти справді хочеш побачити моє тіло.

— Без коментарів.

— Хм... Знаєш, мені просто цікаво...

— Ти серйозно хочеш почати розмову прямо зараз?!

— Заспокойся, це не займе багато часу. Ти дуже милий, Юума.

— Замовкни. Ближче до справи.

— Ти знову став людиною після того, як був зомбі, але чи означає це, що тобі треба їсти?

— ...Якщо подумати, то я дійсно голодний.

— У такому разі, я приготую тобі домашню їжу пізніше. Це так весело, ніби у нас затишне побачення вдома.

— Зараз не час тобі розважатися. Ти справді думаєш, що тобі варто вести бесіду, коли ти повністю гола?

— Ага. То ти віриш, що я зараз гола?

— Що ти маєш на увазі?!

— Оскільки у тебе такі брудні думки, я вирішила перевірити, чи не повернешся ти і не спробуєш побачити мене голою. Насправді я все ще в уніформі.

— ...Так. Я на хвилину занепокоївся, подумавши, що ти не маєш почуття сорому.

— Що ж, я рада, що ми прояснили це маленьке непорозуміння. Гаразд, цього разу я справді роздягнуся. — Я знову почув звук шурхоту тканини. Пригадую, що раніше цей звук здавався мені надто гучним, ніби вона робила це навмисно. Цього разу він був тихішим. Мабуть, вона справді роздягається.

Раптом Хюґа, здавалося, перестала рухатися.

— ...Ой-ой. Я занадто збентежена, щоб зняти свою білизну позаду тебе.

— Я б дуже хотів, щоб ти не говорила мені таких речей. Як я маю реагувати?

— Ну, гадаю, немає правил, які б казали, що я маю повністю роздягатися в роздягальні, тому я зніму білизну у ванній кімнаті.

— Чудова ідея.

— Гадаю, тобі буде важко стояти так весь час, поки я буду в душі.

— Так, безумовно.

— Тоді не соромся, влаштовуйся зручніше. Тільки не відходь далеко від роздягальні. Я дам тобі знати, коли вийду.

Хюґа зайшла до ванної кімнати і зачинила матові скляні двері.

Вона сказала мені влаштуватися зручніше, але як я міг розслабитися в такій ситуації...?

Я крадькома озирнувся і побачив силует Хюґи, яка знімала нижню білизну, залишившись повністю голою.

Це... так гаряче...!!

Цей матеріал мрій, що називався матовим склом, мав магічну силу, яка притягувала чоловічий погляд і не відпускала його. Можна було уявити загальну картину положення Хюґи, і тебе навіть засмоктало думкою, що, можливо, існують деякі частини скла, крізь які ти можеш бачити.

Було дивовижно думати, що це не злочин - побачити дівчину, яка купається, якщо дивитися на неї крізь матове скло.

Події, що сталися раніше на березі річки, раптово промайнули в моїй голові, і я відчув себе винним. Але навіть незважаючи на це, я не міг відвести від неї очей. Приблизно п'ять хвилин я продовжував уявляти Хюґу оголеною, приймаючою душ по той бік матового скла. Мені було соромно, але, мабуть, це просто наша чоловіча природа.

Потім двері раптом почали відчинятися, і я швидко обернувся назад.

— Юумо, я хочу вийти, тож не міг би ти знову відвернутися?

— Я більше не дивлюся в твій бік, тож не хвилюйся. Можеш виходити.

— Більше не дивишся? Значить, ти дивився.

— Не використовуй свої загострені чуття на мені.

— Ти такий неслухняний, Юмо. Ти, мабуть, згадуєш те, що сталося біля річки.

— Вибач.

— Не треба вибачатися. Те, що тебе так цікавить моє оголене тіло, є доказом того, що ти все ще залишаєшся собою.

— Це дуже мило з твого боку... Але я думаю, що єдиний хлопець, якому не було б цікаво в такій ситуації - це вбивця, який втратив усі свої емоції в дитинстві. Так що вибач мені.

— Гаразд. Юумо... повернись і подивись на мене на мить.

— ...?

Це було дивне прохання, але я все одно обернувся - і був шокований тим, що побачив.

Хюґуґа відчинила двері і виставила голову та праве плече. Прямо по той бік матового скла стояла сувора, оголена постать Хюґи... і її силует було видно від шиї донизу.

— ...Ти мене не бачиш, так? — занепокоєно запитала вона, її обличчя почервоніло.

— Не хвилюйся, я нічого не бачу.

Мій погляд уже кілька разів перебігав від верхньої частини силуету до нижньої, але я так і не зміг розгледіти жодної життєво важливої деталі. Проте була одна річ, яку я помітив...

— Хюґо, ти що, без трусиків?

Силует переді мною не мав сенсу, якщо тільки її трусики не була того ж кольору, що й шкіра. На плечах я також не побачив лямок бюстгальтера...

— Я забула рушник, коли зайшла... Я зараз зовсім-зовсім гола...

— Гаразд...

— Це принизливо, дозволяти хлопцю бачити мене голою через матове скло. Тобі доведеться зробити те ж саме пізніше.

— Нізащо.

У мене навіть не вистачило б сміливості відчинити двері, якби я був абсолютно голим. Не було жодних сумнівів, що Хюґа була хоробрішою за мене в цій ситуації.

— Так чи інакше, Юумо, не міг би ти принести мені рушник, що лежить на пральній машині?

— Звісно.

— Я вб'ю тебе, якщо ти спробуєш підглянути, коли передаватимеш його мені.

Так, мем.

Я простяг праву руку за спину і подав Хюзі рушник, повернувшись обличчям до коридору.

Хюґа повернулася до ванної кімнати, витерлася насухо й одяглася. Я спостерігав за нею крізь матове скло, думаючи про те, як важко вдягнути один з тих бюстгальтерів з гачками ззаду.

Зрештою двері знову відчинилися, і Хюґа вийшла, все ще витираючи мокре волосся рушником. Вона переодяглася у футболку та шорти. Хюґа виглядала гарно в шкільній формі, але й у повсякденному одязі вона була напрочуд милою.

— Я щойно зрозуміла, що відтепер хтось із нас завжди повинен бути поруч, коли ми захочемо прийняти ванну чи душ.

— Мабуть, так.

У якому світі ми тепер жили.

— Ти не заперечувала, що я тут?

— Звичайно, я була проти, але після того, що сталося на річці, я швидко змогла прийняти це.

— Розумію...

— Гаразд, твоя черга. Я не буду підглядати, тож розслабся і роздягайся, — сказала Хюґа з посмішкою.

— ...Ти ж повернешся і подивишся, чи не так?

— Що?! Звідки ти знаєш?

— Я потроху починаю розуміти тебе. Думаю, я зроблю те, що ти зробила раніше, і роздягнуся у ванній кімнаті.

— Зачекай хвилинку. Ти бачив мої груди, коли ми були на річці, тож чи не вважаєш ти, що буде справедливо, якщо я теж побачу тебе голим?

— ...Ти хочеш побачити мене голим?

— Я дозволю тобі бути голим переді мною.

— Що це означає?!

Поглянь на неї, вся з себе така велика і могутня...

— Забудь, тобі не можна дивитися.

---

Прийнявши душ і одягнувшись, я пішов на кухню, щоб наглядати за Хюґою, поки вона готувала.

— Я не можу приготувати нічого надто вишуканого, тож не надто розраховуй на щось особливе.

Вона одягла фартух, відкрила холодильник і почала думати про те, що можна приготувати з наявних там інгредієнтів.

— Я можу чимось допомогти?

— Можеш почистити моркву? Я збираюся приготувати тушковане м'ясо з картоплею. Вона простягнула мені вимиту моркву і чистилку. — Я не впевнена, що все правильно поклала, бо завжди дивлюся рецепт на планшеті, коли готую... Тож не критикуй мене, якщо щось не так, гаразд?

— Звичайно. Це досить вражаюче, що ти можеш приготувати його, не дивлячись на рецепт. Ти багато готуєш?

— Так. Майже щодня готую собі обід.

— Я не маю нічого, крім поваги до того, що ти це робиш. У мене майже немає кулінарного досвіду, тому я намагатимусь не заважати тобі.

— Хі-хі. Я ніколи раніше не готувала ні з ким, крім мами, тож це буде весело. Ми назавжди запам'ятаємо це як першу спільною справою.

— Хіба не нашою першою спільною справою було закопування манґи Такуї на твоєму задньому дворі?

— О, так. Хіба ти не хочеш відкопати її?

— Не бачу сенсу відкопувати стару манґу за нинішніх обставин. Може, іншим разом.

Ми продовжували розмовляти, поки Хюґа встановлювала таймер на рисоварці, наче знала, що робить, діставала яловичину з морозильної камери і починала розморожувати її в мікрохвильовці. Закінчивши чистити моркву, я спостерігав, як вона вправно смажить яловичину на сковорідці. Все, що вона робила, було досконалим, наче сцена з фільму.

Поки я стояв і милувався цією сценою, Хюґа закінчила готувати тушковане м'ясо з картоплею, і поставила його на стіл разом із салатом, який вона знайшла в холодильнику. Рис теж закінчив готуватися вчасно. На десерт ми розділили пудинг, який я купив раніше.

Ми сиділи за столом один навпроти одного. Я взяв ложку картопляного рагу і поклав її до рота. Хюґа з нервовим виразом обличчя чекала на мою реакцію, і я відчував, як напружується моя спина.

Я хвилювався, що скажу, якщо мені не сподобається, але врешті-решт мені не довелося прикидатися, оскільки страва була справді смачною.

— Це просто неймовірно. Настільки добре, що можна подавати в ресторані.

— Я так рада, що тобі сподобалося..., — з полегшенням сказала Хюґа. — У нас ще залишилося трохи в каструлі, тож не соромся, пригощайся. — Вона весело хіхікнула. — Ми як молодята, сидимо тут і їмо разом.

Хіба це не дивовижно?!

Це була ідилічна ситуація - сидіти за обіднім столом, щасливо розмовляючи з красивою дівчиною. І все ж я відчував себе трохи в суперечному стані, адже ми б не опинилися в такій ситуації, якби не з'явилися ті зомбі...

Врешті-решт ми закінчили їсти, і Хюґа почала мити посуд.

— Отже, нам треба вирішити, що ми будемо робити далі.

Хюґа чомусь збентежено відвернулася.

— Ти хочеш сказати, що хочеш мати зі мною інтимні стосунки?

— Це зовсім не те, що я кажу. Я говорю про те, як нам зберегти цей будинок і як нам зустрітися, якщо ми розлучимося.

— Те, як ти це сказав, ввело мене в оману!!! — Хюґа мало не закричала. Вона направила на мене кінчик ножа, як мило, і я підняв руки.

— Хіба?

— Звісно, так! Будь-хто подумав би, що людина освідчується в коханні, якби сказав, що хоче «вирішити, що ми будемо робити далі».

— Я думаю, що є інші способи сприйняти це...

— Відтепер, будь ласка, не кажи “ми”, коли говориш про плани на майбутнє з кимось протилежної статі. Це може викликати непорозуміння.

— ...Гаразд.

Лише після того, як я повністю прийняв її твердження, Хюґа нарешті опустила ніж.

— Так чи інакше, повернемося до нашої теми. Давай з'ясуємо, що робити далі. Перш за все, це питання про те, де ми будемо ночувати сьогодні.

— Я думаю, що спати будемо в моїй кімнаті. Рано чи пізно у нас виникнуть проблеми, якщо ми не будемо весь час разом.

— Так, гадаю, іншого виходу немає.

— До речі, моя кімната досить маленька, тож нам доведеться спати на одному ліжку.

— ...Ти не проти?

— Я тобі повністю довіряю.

— Добре, тоді домовилися. Наступне на порядку денному: як ми знайдемо один одного, якщо величезна орда зомбі увірветься в будинок або станеться щось інше, і ми розлучимося?

— Хм... Наші телефони не працюють, і зомбі збіжаться до нас, якщо ми закричимо.

— Треба домовитися про місце зустрічі... Де буде краще?

— Невідомо, які будівлі ще безпечні.

— Я можу вийти і оглянутись, але тоді виникне проблема, що ти будеш робити, поки мене не буде. Тобі буде небезпечно йти зі мною, та й я не відчуваю себе спокійно, залишаючи тебе тут саму.

— Ти надто опікуєшся мною, Юумо. Ти що, власницький типпаж з дівчатами, з якими зустрічаєшся?

— Не знаю. У мене ніколи не було дівчини.

— А, ясно... Ну, я не особливо заперечую, якщо ти власницький, тож я б краще залишилася поруч з тобою.

— Я не розумію твоєї логіки, але добре. Все одно, ніколи не знаєш, що може статися, що нас розлучить... Що я дійсно хочу зробити, так це очистити територію, на якій ми живемо, від зомбі, і зробити її безпечною...

— Я щойно подумала: хіба не можна контролювати зомбі? Я не думаю, що ми повинні змушувати себе вбивати їх, якщо ми можемо змусити їх сидіти тихо.

— Тепер, коли ти про це згадав, ми зможемо вивести їх з ладу, зв'язавши їм руки і запечатавши роти... Сила зомбі - це не жарти, тому я не знаю, наскільки міцною має бути мотузка, щоб утримати одного з них від руху.

— Чому б нам не поекспериментувати? Зрештою, ти можеш стати зомбі.

— Хюґо, а це розумно.

І ми вирішили перевірити силу зомбі. Після того, як ми закінчили мити посуд, Хюґа пішла шукати щось, що могло б стримати зомбі.

— Все, що у нас зараз є в будинку - це конопляна мотузка для садівництва.

Мотузка, яку вона мені дала, була товщиною з кабель для зарядки телефону, але виявилася напрочуд міцною, коли я за неї смикнув.

— Може спрацювати, якщо ми обмотаємо її кілька разів.

— Тоді давай спробуємо. Я тебе зв'яжу.

— Гаразд, обмотай навколо моїх рук.

— Зрозуміла.

Я простягнув руки, і Хюуґа закріпила конопляну мотузку навколо моїх зап'ясть. Одна петля легко порвалася завдяки моїй жахливій зомбі-силі, і те ж саме сталося, коли вона обмотала її двічі.

Як ми і думали, щоб стримати зомбі, знадобиться набагато більше, ніж це. Ми поступово збільшували кількість петель і врешті-решт виявили, що п'ять разів достатньо.

— Тож тепер ми знаємо, що можемо використовувати мотузку, щоб стримувати зомбі. Гаразд, розв'яжи мене.

І тут я побачив небезпечний блиск в очах Хюґи.

— Хі-хі-хі! Ти зараз абсолютно беззахисний.

— Це не те, що молода дівчина повинна говорити з такою радістю.

— Можна з тобою трохи погратися?

— Ні в якому разі. Ти збоченка, якщо тобі подобається зв'язувати старших хлопців.

— Хі-хі-хі. Може, я і збоченка. Лоскочу, лоскочу!

Посміхаючись, Хюґа просунула руки мені під пахви і почала ворушити пальцями. Але я нічого не відчував.

— Моя шкіра стала менш чутливою, коли я став зомбі. Я відчуваю, де ти мене торкаєшся, але це не лоскотно.

— О, це не весело.

— Швидше розв'яжи мене.

— Гаразд. — Хюґа надулася і розв'язала мотузку.

— До речі, Юумо, ти коли-небудь когось зв'язував?

— Звісно, ні.

— Тоді чому б тобі не потренуватися? Ми не можемо дозволити тобі гальмувати нас, коли тобі доведеться зв'язувати зомбі.

— Ти хочеш, щоб я тебе зв'язав?

— Так, я дозволю тобі потренуватися на мені. Вперед! — запропонувала вона з посмішкою.

Я якось отримав дозвіл зв'язати Хюґу. Хоча і трохи неохоче, але я знав, що це важливо для практики, тож простягнув руку, щоб зв'язати їй руки. Але в ту мить, коли я схопив тонкі зап'ястя Хюґи, вона енергійно відштовхнула мене.

— Що?! Чому ти опираєшся?

— Це не буде справжньою практикою, якщо я не буду чинити опір. Зомбі б так і вчинили, так?

— Мабуть, ти маєш рацію...

Після того, як Хюуґа переконала мене, я повернувся до тренування. Цього разу я міцно зв'язав їй зап'ястя.

— Фу!! Збоченець! Хто-небудь, допоможіть!!!

— Зомбі не розмовляють, тож навіщо тобі кричати?

— О, це правда! Гаразд, я буду чинити опір тільки силою.

— Давай.

— Нгх! Хххх!

— Хі-хі-хі. Немає сенсу чинити опір. Тобі не вдасться втекти з такими кволими спробами, як ця."

З глузливою посмішкою я стиснув зап'ястя Хюґи разом і успішно зв'язав їх.

— Хм... Ти спіймав мене...

Втративши можливість вільно рухати руками, Хюґа подивилася на мене крізь вії. Це було дивне відчуття... Ніби я тримав її під своїм контролем.

— ...Гаразд, зараз я зв'яжу тобі ноги.

— Зачекай секунду. Ти якось непристойно на мене дивишся. Ти впевнений, що у тебе немає брудних думок?

— Звичайно, ні. Все, про що я зараз думаю, це як ефективно знерухомити тих зомбі.

— Справді? То ти не пробудив якесь нове дивне збочення?

— Запевняю тебе, у мене ніколи не виникне бажання зв'язувати молодих дівчат.

— Як скажеш...

Оскільки Хюґа все ще підозріло дивилася на мене, я націлився на її щиколотки, але я хвилювався, що якщо вона намагатиметься боротися зі зв'язаними руками, і може впасти й поранитися.

— Думаю, я не буду зв'язувати тобі ноги.

— Але це може знадобитися, коли ти будеш стримувати зомбі.

— Так. Ну, я б спочатку зв'язав йому руки, потім перекинув і зв'язав ноги.

— Це те, що ти хочеш зробити зі мною?

— Ні, це небезпечно робити на підлозі. Треба спробувати на ліжку.

— То ти збираєшся повалити мене на ліжко і зв'язати мені руки і ноги?

— Це буде виглядати зовсім по-іншому.

— Тоді як щодо цього? Ти, як принцесу, віднесеш мене на диван, а там зв'яжеш мені ноги.

— Але я можу впустити тебе, якщо ти почнеш пручатися, поки я буду нести тебе.

— Я не буду. Зі мною все буде добре.

— Але тоді це не буде гарною практикою стримування зомбі.

— Я не проти. Я просто хочу, щоб ти ніс мене на руках, як принцесу.

— Не думаю, що я розумію, про що ти говориш...

— Не думай над цим, просто віднеси мене на ліжко. О, і якщо можеш, не роби це у вигляді зомбі. Я хочу, щоб ти зробив це як людина.

— А...? Я не впевнений, що зможу підняти тебе без моєї зомбі-сили...

— Ти хочеш сказати, що я важка?

— Зовсім ні. Я просто кажу, що не впевнений у своїх силах.

— Ти впораєшся. Просто зроби це, — зажадала Хюґа, надувши губи, і я виконав її наказ.

Хто б міг подумати, що мені випаде шанс тримати на руках таку красиву дівчину, як вона...?

Я повернувся до людського вигляду, потім поклав ліву руку на спину Хюґи, праву - під коліна, і одним рухом підняв її вгору. Наступної секунди її прекрасне обличчя опинилося прямо переді мною. Ми були так близько, що я міг поцілувати її будь-якої миті.

Наші очі зустрілися, і ми обидва одразу ж відвернули голови. Було надто соромно робити це на такій близькій відстані.

Все ще дивлячись в інший бік, я поніс Хюґу до ліжка, обережно, щоб не впустити її. Кожного разу, коли я рухався, я відчував тепло її тіла, від грудей до стегон, крізь тонку тканину її одягу. Я був вражений, що не тільки груди дівчини були м'якими, але й усе її тіло.

Подумавши, що Хюґа може відчути мої злі думки, якщо ми залишимось так надовго, я швидко поклав її на ліжко.

— Хі-хі-хі... Це було так хвилююче, — посміхаючись, сказала Хюґа, лежачи на дивані. Здавалося, вона не помітила моїх брудних думок. Можливо, мені слід було насолодитися цим відчуттям трохи довше... — Я ж не була важкою, правда...?

— Я ніколи нікого не піднімав, тому не можу сказати точно.

— Тоді можна вважати, що я дуже легка.

— Гаразд.

Я був настільки заклопотаний тим, що її груди торкалися мене, що навіть не подумав про її вагу... Між цим і всім іншим, що відбувалося в моєму мозку, я майже забув, що ми були в середині тренування по зв'язуванню зомбі.

Я схопив Хюґу за ноги і швидко зв'язав їх мотузкою, відчуваючи, що у мене виходить краще, ніж раніше.

— Гадаю, я навчуся, якщо ми продовжимо це робити.

— Ти маєш на увазі, що хочеш продовжувати тренуватися зв'язувати мене?

— Це супер-оманливе питання, але так.

— Гаразд... Але спершу розв'яжи мотузку.

— Звісно.

Зрештою, мені довелося використовувати ножиці, щоб розрізати мотузку, оскільки я зав'язав її досить міцно. За одне заняття ми використали більше метра мотузки, тож, можливо, нам не варто тренуватися занадто багато...

Бам!!

Раптом від вхідних дверей почувся шум, наче хтось сильно вдарив у них.

— ...Юума.

— Так, мабуть, це зомбі. Піду подивлюся.

Я підійшов до дверей і виглянув у вічко, але там нічого не було. Можливо, зомбі пішов далі або стояв під кутом, якого я не бачив.

Я хотів переконатися, що знаю, що викликало шум, але було б неприємно, якби я відчинив двері і зомбі увійшов...

Трах!!!

Я обмірковував, що робити, коли почув звук розбитого скла у вітальні, де була Хюґа.

— А-а-а-а!!!

Хюґа закричала майже одночасно з шумом, і моя кров похолола в жилах.

Я побіг назад до вітальні і побачив, що велике вікно, яке виходило на подвір'я, було розбите, і в нього вліз зомбі в костюмі. На щастя, Хюґа була далеко від вікна, і, схоже, вона не постраждала.

Я кинувся навперейми зомбі. Хюґа стояла, тремтячи, за моєю спиною.

— Тату... тату... — прошепотіла вона.

Зомбі був її батьком.

— Уууу... Аааргх...

Її батько перевів свої неживі очі на Хюґу і видав невиразний стогін.

Охоплений похмурим почуттям відчаю, я приготувався до бою - але він не зробив жодного кроку, щоб напасти на мене. Здавалося, що він взагалі не розуміє, хто він такий...

— Тату..., — пробурмотіла Хюґа з ошелешеним виразом обличчя. Вона зробила крок ближче до батька.

Зомбі загрозливо вишкірив ясна, слина капала з-поміж гострих зубів.

Проте він все ще не нападав. Він дивився прямо на Хюґу, і все його тіло здригалося в конвульсіях.

Я не був впевнений, але здавалося, що він чинив опір бажанню напасти на нас.

— Як ти думаєш, може, в ньому ще залишилася крихітна частинка волі твого батька...? Може, він бореться зі своїм зомбі-інстинктом напасти на тебе?

Його костюм і шкіряні черевики були вкриті багнюкою. Батько Хюґи, мабуть, так хвилювався за свою сім'ю, що відчайдушно поспішав додому, але десь по дорозі його вкусив зомбі.

— ...Юума. Можна я обійму тата? — зі сльозами на очах запитала Хюґа, коли вони з зомбі продовжували дивитися одне на одного. — Здається, він не впізнає мене, коли я кличу його, але я хочу, щоб він відчув моє тепло, щоб він знав, що зі мною все гаразд.

— ...Зараз, я думаю, твій тато опинився в ситуації перетягування канату між своїми зомбі-інстинктами та власною волею. Невідомо, що переможе, якщо ми підійдемо ближче.

— Будь ласка. Я не можу його так залишити.

— ... Гаразд. Але будь обережна.

— Я буду...!!

Хюґа витерла сльози і виставила руки вперед, з рішучим виразом обличчя. Скоротивши відстань між нею та батьком, вона обережно обійняла його.

— Раааргх!!!

У ту мить, коли їхні тіла зіткнулися, очі зомбі спалахнули, і він вишкірив зуби, намагаючись вкусити Хюґуґу за плече. Я швидко виставив праву руку перед його мордою, щоб він вкусив мене, і ряд гострих зубів впився в моє передпліччя. З рани хлинула кров; я подумав, що руку відірве, якщо я розслаблю м'язи.

— Юума!!!

— Зі мною все гаразд. Не хвилюйся за мене, поговори з татом.

— Гаразд...

Хюґа стиснула руки навколо батька, міцніше притискаючи його до себе.

— Зі мною все гаразд, тату. Юума захистив мене.

— ...Уууу...

— Ти повернувся додому, бо хвилювався за мене, так? Дякую тобі. Зі мною Юума, і він захистить мене, тож тобі не треба хвилюватися. Тату... Я люблю тебе. — Голос Хюґи прошепотів, і по її щоці скотилася єдина сльоза.

Саме тоді сили покинули батька. Голос вирвався з його рота, такий слабкий, що я подумав, що він може зникнути в нікуди.

— ...Ха...ру...ко...

Зомбі раптом втратив усі свої сили і впав на землю. Хюґа несміливо закричала, кличучи батька, але відповіді не було. Очі батька були заплющені, і він залишався абсолютно нерухомим.

---

Ми оглянули тіло її батька і виявили, що його серце зупинилося, він не дихав і не відчував тепла. Однак його шкіра була ще сірою, тож це не обов'язково означало, що він мертвий.

Порадившись, ми з Хюґою вирішили залишити його спати в спальні на першому поверсі. Ми не знали, чи він прокинеться, а якщо й прокинеться, то може виявитися повноцінним зомбі. Проте нам було неприємно його сковувати, тож врешті-решт ми вирішили просто пильно за ним наглядати.

Ми двічі перевірили, щоб переконатися, що він не реагує на звуки чи вібрації, а потім вийшли зі спальні. Ноги Хюґи тремтіли, коли вона йшла переді мною.

— Хюґо, з тобою все гаразд?

— Вибач... Я просто трохи втомилася.

— Я тебе не звинувачую. Твій тато став зомбі...

— Так... Але це ще не означає, що він повністю перетворився на зомбі, так? — Хюґуґа, здавалося, благала про надію, дивлячись на мене тим шукаючим поглядом. — Можливо, одного дня він прокинеться і зможе говорити, як ти...

— ...Так.

Я відчував, що це дуже ймовірно. Він явно поводився не так, як інші зомбі, яких я бачив.

— Тож давай не будемо робити цю ситуацію похмурішою, ніж вона має бути, — сказала Хюґа. — Тато любив, коли все було жваво; він може почути наш сміх і прокинутися, якщо нам буде весело...

Я не хотів давати їй надто великі надії, але вирішив поділитися з Хюґою своєю гіпотезою.

— Ти ж бачила, як зомбі стрибнув з балкона, коли ми гуляли біля того будинку, так?

— Т-так? ...О, так.

— На тому балконі були й інші зомбі, але вони лише спостерігали за нами і не стрибали. А що, якщо - і це велике «якщо» - у кожного зомбі своя мета? Деякі зомбі можуть бути одержимі ідеєю нападати на людей, тоді як інші можуть бути не такими активними, як твій тато. Він все ще не усвідомлював, хто він такий, але було схоже на те, що у нього була мета, яка була важливішою, ніж нападати на людей...»

— Що за мета?

— Твій батько, напевно, хотів побачити свою сім'ю в той момент, коли він перетворився. Саме тому, що у нього була така сильна мотивація, він став відрізнятися від середньостатистичного зомбі. І, можливо, він перестав функціонувати, тому що був задоволений, побачивши тебе і досягнувши цієї мети.

— У цьому є сенс... Сподіваюся, він зможе повернутися до тями, як і ти... — Її голос був слабким, і вона виглядала виснаженою.

— Хюґо, ти не думаєш, що тобі варто трохи відпочити?

— Мені треба прибрати розбите скло у вітальні. Це небезпечно...

— Мені неприємно це казати, але нам треба переїхати в безпечніше місце. Ми не можемо використовувати твій будинок як базу, якщо зомбі можуть розбити вікна і проникнути всередину.

— Гаразд... Тоді нам краще піти.

— Вже майже стемніло, а в темряві ходити небезпечно. Ми вирушимо вранці, тож відпочинь, поки можеш.

— Дякую... А як ти?

— Я в порядку. Може, це тому, що я зомбі, але я анітрохи не втомився. Я посиджу на першому поверсі, а ти розслабся і лягай спати.

— Гаразд... Я так і зроблю. Але якщо щось трапиться, не соромся мене будити. — Хюґа, здавалося, відчула полегшення, і повільно піднялася сходами.

Залишившись на самоті, я пішов до вітальні, прибрав бите скло, нарізав шматки конопляної мотузки відповідної довжини і зробив усе, що міг, щоб підготуватися.

---

Приблизно через п'ять годин, трохи після одинадцятої, Хюґа прокинулася і обережно спустилася сходами в непроглядній темряві будинку. Я підвівся з дивана у вітальні і пішов провідати її.

— Ти тут, у моєму домі, — прошепотіла вона, — а це означає, що все, що сталося з самого ранку, не було сном. — На обличчі Хюґи з'явився занепокоєний вираз.

— На жаль, ні. Це все насправді - світ захопили зомбі.

— Чомусь я постійно думаю про день смерті мого брата. Як би батьки не пояснювали це, я просто не могла повірити, що це було насправді; це було схоже на густий туман, що огорнув мій розум. Я впала на ліжко і заснула, а коли прокинулася вранці, моя голова була ясною. Але мого брата все ще не було, і мені не залишалося нічого іншого, як визнати, що це було насправді... Вибач, я псую настрій. Мало того, що тебе вкусив зомбі, так ти ще й не знайшов свою сім'ю...

— Нічого страшного. Ти хоч трохи відпочила?

— Так, завдяки тобі. Ти впевнений, що тобі не потрібно прилягти?

— Взагалі-то, мене починає трохи хилити в сон.

— Тоді йди нагору і поспи. Я не буду спати і розбуджу тебе, якщо щось трапиться, — сказала вона, грайливо розгинаючи біцепс. Я був радий, що вона, здається, почувається трохи енергійнішою, ніж раніше.

— Гаразд, я так і зроблю.

— Прошу сюди, будь ласка.

Я пішов за Хюґою сходами, і вона провела мене до своєї спальні. Кімната була тьмяно освітлена лише нічником.

— Можеш спати на моєму ліжку.

— ...Ти впевнена?

— Хм? Якісь проблеми?

— Не знаю, чи можна це так назвати. Просто я хлопець, а ти дівчина...

— У нас немає іншої постільної білизни, яку ти міг би використати. Тато спить у спальні на другому поверсі, а на ліжку Такуї вже давно ніхто не спав, тож мені не дуже зручно, коли на ньому спить гість...

— Ну, я не проти, якщо ти не проти.

— ...? А чому б і ні?

— Я не думав, що дівчатам подобається, коли інші люди користуються їх ліжком.

— Це правда, але я зовсім не проти, якщо в ньому будеш ти, — сказала вона з яскравою посмішкою. У її виразі обличчя не було й натяку на занепокоєння; здавалося, вона справді не проти, щоб я спав у її ліжку, а не просто з доброти душевної.

— Тоді я приймаю твою пропозицію.

Отримавши дозвіл користуватися її ліжком, я пішов і ліг на нього перед Хюґою. Її солодкий аромат витав від подушки та ковдри, змушуючи мене дивно нервувати...

Я на мить перестав думати і спробував заплющити очі.

Все, що я міг розрізнити в темряві - це слабкі звуки нашого з нею дихання. Я, мабуть, зміг би заснути, якби полежав так деякий час.

...Але коли я лежав нерухомо, я не міг не згадати все, що пережив сьогодні.

Зомбі з'їли всіх моїх однокласників, а коли я повернувся додому, то побачив, що те ж саме сталося і з моєю родиною... Я досі не знав, чи все гаразд з моїм татом та іншими родичами, але, мабуть, не варто на це сподіватися... І хто знає, коли я можу втратити здатність мислити по-людськи...?

Я розплющив очі, не в змозі більше витримувати жах всього цього, і мій погляд зустрівся з поглядом Хюґи.

— Ой, вибач. Тобі важко спати, коли я дивлюся на тебе?

— ...Ні, не те щоб... — Мені бракувало слів, але вона, здається, зрозуміла, що я відчуваю.

— Я розумію. Це природно, що ти хвилюєшся за свою сім'ю і все таке...

— ...Так. Я знаю, що немає сенсу думати про це, хоча... — пробурмотів я, дивлячись у стелю.

Тоді Хюґа нерішуче запитала: — ...Гм, Юумо. Я тебе не обтяжую?

— ...Що?

— Я маю на увазі, що ти насправді хочеш піти і перевірити, як там твоя сім'я, чи все гаразд, чи не так? Якби ти був один, ти міг би вільно пересуватися, але зараз ти не можеш цього зробити, тому що ти маєш захищати мене...

— Це неправда! — Я взяв себе в руки і рішуче заперечив те, що вона сказала. — Це правда, що я турбуюся про безпеку всіх, але ти мені зовсім не тягар. Насправді, твоя присутність тут врятувала мене, я впевнений, що саме завдяки тобі я не був повністю зомбований в першу чергу. Щойно я перетворився, у мене з'явилося сильне бажання захистити тебе. Тож... будь ласка, ніколи більше не думай, що ти для мене тягар.

— Юума... Дякую тобі... — Сльози заблищали в її очах, здавалося, від полегшення.

— Хюґо, вибач, що я була такою негативною. З цим нічого не поробиш, враховуючи стан світу, в якому ми перебуваємо, але давай спробуємо не думати про це. Краще бути конструктивними, наприклад, обговорити, що ми будемо робити, коли настане ранок.

— Я розумію, постараюся не думати. Гм... Я приготую нам зранку сніданок, бо в холодильнику ще залишилися овочі та дещо інше.

— Чудово. Тоді я піду за продуктами.

— Я не можу піти з тобою?

— Я так не думаю... Було б краще, якби ти зачекала в безпечному місці, але чи є зараз десь таке місце...?

— Звичайний будинок не підійде?

— Ні. В ідеалі, це має бути будівля, обнесена парканом...

— Тоді як щодо гуртожитку в моїй школі? Це школа для дівчат, і я якось ходила туди подивитися. Я майже впевнена, що у них є паркан навколо гуртожитку, щоб не пускати сторонніх.

— Звучить непогано. Давай перевіримо.

— Чи є щось ще, що ми повинні зробити зараз, поки у нас є можливість?

— Враховуючи наш план боротьби з зомбі, я подумав, що нам потрібно більше захисного спорядження. Я б дуже хотів, щоб ми могли знайти тобі якусь металеву броню...

— Здається, броня буде важкою, і я, мабуть, не зможу в ній бігати.

— Так, вірно. Тоді як щодо якихось лат?

— А що це таке?

— Це такі броньовані рукавички, які закривають руки від кінчиків пальців до ліктя. Ти зможеш відбитися від зомбі, що нападає, якщо твої руки будуть захищені, чи не так?

— О, це має сенс. Але де ми можемо знайти щось подібне?

— ...Я не знаю. — Мені ніколи раніше не потрібні були лати, тож я не мав жодного уявлення, де ми могли б їх знайти. В телефоні ми теж не могли їх пошукати...

— Давай подивимось, чи не зможемо ми придумати, як їх зробити, — запропонував я.

Під час такої розмови з Хюґою всі негативні емоції, що вирували в моїх грудях, немовби поступово вивітрилися. Ми могли б скільки завгодно нарікати на стан світу, але це не зробило б його легшим для нас. Треба було зціпити зуби і продовжувати жити.

...Проте, будучи зомбі, я не був упевнений, чи можу сказати, що я насправді живу.