Пролог

Був чудовий сонячний вересневий день, і літо майже добігало кінця.

Небо було яскравим і чистим, коли я дивився у вікно свого класу на третьому поверсі, не звертаючи уваги на те, що говорив мій вчитель математики. У мене було відчуття, що сьогодні має статися щось хороше.

Раптом я почув крик учня на шкільному подвір'ї - низький рев, який, здавалося, відлунював аж до самого нутра. Це був неймовірно тривожний звук, але я подумав, що діти, мабуть, просто пустують під час фізкультури. Наш урок перервався на кілька секунд, але це не здавалося чимось, про що варто було б серйозно турбуватися.

Однак кількість голосів, що відлунювали в коридорах, продовжувала зростати. Кілька людей, природно, запідозрили щось і вийшли на балкон, щоб подивитися, що відбувається, і закричали.

Це привернуло загальну увагу, тож решта класу також вийшла на балкон. Я пішов за ними і подивився вниз...

На білому піску були калюжі крові, а кілька хлопців у спітнілому стані лежали на землі. Я затремтів, зрозумівши, що крики, які я чув, були криками жаху, і моє волосся стало дибки.

— Хтось небезпечний міг увірватися всередину, — сказав вчитель. — Не виходьте на вулицю. Потім він вибіг з класу і побіг сходами на перший поверх.

Ми з жахом озирнулися на шкільне подвір'я. Саме тоді деякі учні, що лежали на землі, піднялися і почали нетвердою ходою йти до будівлі школи.

— О, добре, з ними все гаразд.

— Не може бути, подивись, як вони стікають кров'ю.

— Може, це якийсь розіграш.

— Трохи занадто для розіграшу, тобі не здається?

— Може, це для фільму чи ще чогось?

Ми придумували різні пояснення, і клас вирішив дочекатися повернення вчителя математики.

Тоді один з моїх однокласників сказав, що сайт новин, який він дивився, збожеволів. Я перевірив свій телефон і побачив, що слово «зомбі» рясніє в усіх заголовках новин, а також повідомлення про безпрецедентну катастрофу, яка зараз відбувається по всій країні.

Хоча ми були налаштовані скептично, кілька учнів намагалися зателефонувати в поліцію, але ніхто не зміг додзвонитися.

Далі почалося справжнє пекло. Деякі люди панікували, кричали і плакали, а інші відчайдушно намагалися вхопитися за все, що могло б слугувати зброєю. Ті самі однокласники, які ще кілька хвилин тому сміялися один з одним, почали сперечатися, і я помітив кількох зомбі, що стояли за вікном, яке виходило в коридор.

Їхня шкіра була сірою, а очі - каламутно-білими, через що важко було зрозуміти, на що вони дивляться. З їхніх напіввідкритих ротів капала слина.

Ці безсумнівно неземні монстри роїлися навколо дверей, намагаючись увійти до класу.

Мої однокласники вискочили на балкон. Я спробував піти за ними, але він був уже переповнений людьми. В інших аудиторіях було те ж саме - студенти панічно бігли на балкон, бо більше нікуди було бігти.

Незабаром двері в нашу аудиторію виламали, і зомбі увірвалися всередину. Дехто з моїх однокласників вибіг у коридор, шукаючи вихід, і я вирішив піти за ними.

Будівля школи вже була повна зомбі. Поки однокласників, що бігли поруч, ловили і з'їдали одного за одним, я цілеспрямовано мчав униз сходами.

Мої легені, здавалося, ось-ось розірвуться, але я знав, що помру, якщо зупинюся.

Зрештою, я був єдиним, хто вибрався за територію школи.

Але за межами школи теж було пекло. Всюди спалахували дорожньо-транспортні пригоди та пожежі, а повітря наповнював чорний дим.

Що, чорт забирай, відбувається...? Єдине, про що я міг думати, це те, що я спав і бачив якийсь жахливий кошмар...

Шок від усього цього був надто сильним, і я не міг більше стояти на ногах. Я впав у найближчий кущ і спробував спокійно пригадати, що сталося за останні кілька хвилин, але все це здавалося нереальним.

Я лежав у заціпенінні деякий час, але нічого не змінювалося, незважаючи на те, скільки часу минуло. Здавалося, я не прокидаюся, і не було жодних ознак того, що хтось ще втік зі шкільної будівлі.

Як би там не було, я не міг залишатися на цьому місці вічно. Спочатку я спробував зателефонувати додому бабусі й дідусеві, але незабаром зрозумів, що мій телефон не ловить. Можливо, всі намагалися подзвонити, щоб дізнатися, чи все гаразд з їхніми друзями, а сервер впав...

Мені хотілося розбити телефон об землю, але я стрималася. Може, пізніше з'явиться сигнал.

Але я не мав можливості покликати на допомогу. Треба було щось робити самому...

Я прийняв рішення. Я пішов додому.

Поїздом, звісно, я не міг скористатися, а дорогою мені траплялося багато зомбі. Мені вдалося втекти, оскільки вони рухалися дуже повільно, але я був виснажений, і в підсумку мені знадобилося більше п'яти годин, щоб дістатися додому.

Ледве живий, я нарешті зайшов у свій будинок і почув звук телевізора, що доносився з вітальні. Я помітив мамині туфлі у під'їзді і подумав, що вона, мабуть, повернулася з роботи.

Я замкнув двері, щоб зомбі не змогли увійти, потім зайшов до вітальні, де побачив маму, бабусю і дідуся, які стояли спиною до мене. Я покликав їх.

Вони втрьох похитнулися і обернулися: Вони всі були зомбі.

Їхні очі були затуманені, а роти роззявлені. Це були вже не ті люди, яких я колись знав.

Я стояв нерухомо, мій мозок більше не функціонував, вони, мабуть, бачили в мені здобич. Ті, що раніше були моєю сім'єю, тепер йшли, щоб з'їсти мене.

Я швидко прийшов до тями і побіг, але поки я відчинив вхідні двері, один з них вкусив мене за праву руку.

Я струсив нападника і вибіг на вулицю, біжучи вперед, не озираючись.

У мене промайнула думка, що, можливо, це був лише неглибокий укус, і я буду в безпеці, але я був занадто наляканий, щоб подивитися на рану.