I
Рік за місячним календарем – 995
Завіса сорокарічної епохи миру впала, коли на континенті Дуведіріка знову спалахнула війна.
Це сталося після раптової заяви Рамзи XIII, імператора імперії Асвельт, могутньої держави, розташованої на півночі континенту, про те, що він об'єднає Дуведіріку. Імперія відправила велике військо через кордон до Королівства Фернест, ще однієї могутньої країни на сході континенту, і лінія фронту була прокладена.
Спочатку це була війна між Асвельтом і Фернестом - двома великими державами - але незабаром її іскри перекинулися на менші країни регіону. Невдовзі війна охопила весь континент.
Рік за місячним календарем – 997
Для народів Дуведіріки війна поглинула все. Від початку війни ні Фернесту, ні Асвельту не вдавалося взяти гору, але переломний момент настав, коли імперія захопила фортецю Кір, найбільшу твердиню Фернеста на центральному фронті, на яку вони покладали свої надії.
Після того, як майже неприступна фортеця впала, імперія почала діяти, як буревій, використовуючи фортецю Кір як точку опори і застосовуючи залякування, примирення та будь-які інші засоби, необхідні для того, щоб підкорити собі менші сусідні королівства.
Бачачи все це, Об'єднані міста-держави Сазерленду на півдні континенту вирішили не втручатися у війну. Вони декларували свій абсолютний нейтралітет, але насправді таємно змовлялися з імперією. Посилаючись на неврожаї на південному сході континенту, міста-держави різко припинили експорт продовольства до Фернесту. Після цього по всьому королівству почався голод, який забрав життя значної частини населення. Фернест ніколи не міг забезпечити себе лише за рахунок власного сільського господарства і покладався на Сазерленд у питанні імпорту на 70% своєї продовольчої продукції. Відсутність самодостатності коштувала їм дорого.
Фернест реквізував продовольство у цивільного населення, щоб відправити його солдатам на фронт, але в умовах, коли продовольства вже не вистачало, це підбурило громадян підняти повстання. Для придушення повстань було введено армію, але це лише посилило заворушення, що перетворилося на замкнене коло. Залишившись віч-на-віч з ворогами всередині і ззовні, Королівство Фернест стрімко котилося вниз смертельною спіраллю.
Рік за місячним календарем – 998
До столиці Фернеста надходили донесення про невдачі королівської армії. Королівство було змушене кинути всі сили на укріплення своїх оборонних фортець, щоб просто втримати оборону, не кажучи вже про те, щоб навіть подумати про серйозний контрнаступ. Альянс проти них, очолюваний імперією, зростав з кожним днем, загрожуючи повністю оточити країну.
У розпал цієї ситуації Альфонс Сем Гальмонд, правлячий король Фернесту, прийняв важке рішення.
Він наказав елітному Першому легіону залишити останнє укріплення, що захищало столицю, і повернути фортецю Кієр.
Фортеця Ґалія була розташована на заході Фернесту, ізольована від столиці горами Ест. Вона позначала останню оборонну лінію королівства і була найближчим ключовим військовим форпостом до столиці. Далі на захід і південний схід від фортеці Кієр знаходився форт Каспар, який відійшов до імперії. Імперська армія контролювала міста і села навколо форту Каспар, а головні дороги перебували під постійним наглядом солдатів, які патрулювали по всій їхній довжині. Вони очікували нападу з фортеці Ґалія з дня на день, і тому були напоготові, щоб помітити будь-який рух королівської армії.
Капітан Самуїль, начальник дозору на дорозі Каналія, був на службі, коли помітив молоду дівчину, не більше п'ятнадцяти-шістнадцяти років, яка йшла в напрямку королівської столиці.
Її риси обличчя були витонченими, як у ляльки, ноги стрункими, а довге волосся, схоже на срібну нитку, граціозно коливалося з кожним її кроком. Сільська дівчина, якщо судити по короткій туніці кольору засмаги, яку вона носила.
Так, так, подумав Самуїл. Що тут у нас?
Він мимоволі облизав губи, а потім його погляд зупинився на предметі на її стегні. Розкішні піхви, які вона носила на поясі, були дуже нетиповими для сільської дівчини. Вона була чорного кольору, прикрашена тонкими, переплетеними візерунками зі срібла та золота - така річ могла б бути вдома у впливового вельможі, який любив розкидатися грошима, або у воїна, вкритого шрамами від боїв.
За одні лише піхви можна було б виручити кругленьку суму. Очевидно, що це був невідповідний аксесуар для простої сільської дівчини.
І якщо це лише піхви, то я б'юся об заклад, що меч всередині - справжній скарб.
Уявивши собі меч у піхвах, Семюель посміхнувся. На мить йому спало на думку, що вона може бути зовсім не сільською дівчиною, а якоюсь злодійкою. Але він швидко відігнав цю думку. Загальновідомо, що ці землі контролювала імперська армія. Що ж, можливо, він був упередженим, бо був імперським солдатом, але навіть якщо так, жодна злодійка не стала б так нахабно показуватися серед білого дня.
Самуїл поплескав по плечу молодого солдата, що стояв поруч з ним, чоловіка на ім'я Кліфф, і показав на дівчину.
«Хороші новини, Кліффе. У мене є для тебе перше завдання. Іди і затримай цю дівчину».
«Слухаюсь, сер!» Кліфф відповів різким голосом і віддав честь. Він гукнув дівчину загрозливим тоном.
«Ей ти, дівчино! Стій!»
Ніякої відповіді. Незважаючи на наказ Кліффа зупинитися, дівчина не зупинилася.
Враховуючи відстань між ними, вона повинна була його почути. І все ж вона продовжувала йти, ніби нічого не сталося. Солдати, що стояли поруч, почали дражнити свого товариша за те, що його проігнорували.
«Гей, Кліффе, будь чемним! Хіба твоя мама не вчила тебе, як розмовляти з дівчатами?»
«Так, якщо ти будеш так страшно пихкати, вона від тебе втече!»
Їхні насмішки, здавалося, дійшли до Кліффа. Він розправив плечі, підійшов до дівчини і схопив її за плече ззаду.
«Ти оглухла? Я сказав, стій!»
«Що?» - запитала дівчина. «Ти до мене говорив?» Її очі були широко розгублені, коли вона вказала на себе. Не було жодного натяку на обман - вона, здавалося, була щиро здивована. Але Кліфф, очевидно, так не вважав. Він роздратовано клацнув язиком і зробив ще один крок до дівчини.
«Ти думаєш, що це смішно? Я не бачу тут інших дівчат».
«О, ти що, не можеш відрізнити чоловіків від жінок? Навіть я це вмію", - сказала вона і вказала на жінку-солдата, яка стояла на посту.
«Що...? Я?» - перепитала жінка, стривожено переводячи погляд з Кліффа на дівчину і назад.
Можливо, він подумав, що вона насміхається з нього. На очах у Семюела обличчя Кліффа стало яскраво-червоним, і він схопив дівчину за комір.
«Ти так поводишся з імперським солдатом, маленька негіднице? Хочеш померти, так? Ці землі тепер належать імперії. Ніякі жалюгідні королівські солдати не прийдуть тобі на допомогу.»
«Ооо, так ви імперські солдати. Всі в обладунках виглядають однаково - я не можу нікого з вас відрізнити. Шкода, що у мене не було книжки про те, як розпізнавати обладунки", - сказала дівчинка з абсолютно серйозним обличчям, пильно вдивляючись в обладунки Кліффа. Її непохитні, чорні очі не показували жодного сліду страху.
Самуїл засміявся про себе. «О, це добре. Вона дуже зухвала", - сказав він і недбало підняв руку, щоб зупинити Кліффа, який збирався витягнути меча. Але Кліфф був дуже запальний, і хоча він зупинився, але не відірвав руку від руків'я меча. Його переповнювала груба жага крові.
«Сер, чому я повинен відступити? Це була нахабна образа. Я вимагаю, щоб ви негайно її стратили!»
«Ні, ні, не поспішайте. Я не можу вбивати цивільних дівчат. А тим більше такий прекрасний екземпляр, як ця. У всякому разі, це правило цього підрозділу. Єдиний предмет моєї гордості. Не забувай про це, Кліффе.»
Я збився з рахунку, скількох я уже брав цього місяця.
Коли Семюель згадав про жінок із захоплених ними сіл, дівчина знуджено позіхнула.
«Вибач, що заважаю тобі, - сказав Самуїл дівчині. «Мені просто цікаво, що така дівчина, як ти, поспішає робити в столиці з такими чудовими піхвами? Ти ж знаєш, що це небезпечні краї. Тут бродять голодні звірі. Чому б тобі не дозволити мені захистити тебе?»
Інші солдати почали грубо сміятися. Один з них підняв руки, як кігті, і заревів, імітуючи звіра, від чого інші ще дужче розсміялися. Вони не помітили холодних поглядів, які кидали на них жінки-солдати.
«О, так ось у чому справа?» - відповіла дівчина. «Мені не потрібна охорона. Я прямую до столиці, щоб вступити до королівської армії, тож не могли б ви мене відпустити?»
Якусь мить жоден з них не міг переварити почуте. Кліфф витріщився на неї в шоці, а інші солдати роззявили роти. Семюель подумав, що він виглядає таким же ідіотом.
«Це був важкий день», - сказала дівчина і знову рушила в напрямку столиці.
«Трайтуор!!!» - заволав Кліфф, повертаючись до тями і витягаючи меча.
Його права рука все ще стискала руків'я, як в ту ж мить його відправили в політ по повітрю.
Це був 998 рік за місячним календарем.
Нескінченне блакитне небо і бризки крові, розлиті по дорозі Каналія.
«Що...?» - безглуздо вигукнули кілька солдатів. Потім повільно, як іржаві шестерні, їхні голови повернулися, щоб подивитися на Кліффа. Він лежав на землі, втупившись у свою праву руку, ніби це була якась аномалія. Потім його обличчя перекосилося і він закричав.
«Г-га-а-а!!!» Звук пролунав по шосе, коли кров хлинула з його відрізаної правої руки. Самїль повернувся і подивився на дівчину, яка в якийсь момент витягла блискучий меч з чорного дерева. Яскраво-червона кров капала з краю леза. Було зрозуміло, хто стоїть за цим дивним поворотом подій.
«Боляче! Боляче!!!» Сльози і соплі текли по обличчю Кліффа. Намагаючись зупинити фонтан крові рукою, що залишилася, він спробував відскочити від дівчини, але...
«Добре», - промуркотіла дівчина, крутячи мечем, щоб вирівняти його. Потім вона кинула його, недбало і безтурботно, хоча лезо злетіло так, ніби було випущене з великого лука. Меч безжально пронизав обладунки Кліффа, вістря чорного леза стирчало ззаду його грудей, і з нього почав виходити чорний туман. Кліфф задихався, смикнувся кілька разів, а потім впав на землю, як маріонетка з обрізаними нитками. Веселий голос дівчини пронісся крізь тишу, що охопила дорогу Каналія.
«Я ж просила тебе відпустити мене. Люди дійсно люблять насильство. Чи ти не зрозумів мене правильно? Людська мова досить складна».
Дівчина продовжувала нести маячню, поки підійшла до безмовного трупа Кліффа, стала йому на голову і витягла свій меч. Вона ретельно витерла кров з леза, а потім подивилася на солдата, що стояв поруч і розмахував списом.
«А-а-а-а!» - закричав солдат і спрямував списа в неї.
Деякі інші солдати теж почали розмахувати мечами та списами, як божевільні.
Зводячи свої рухи до абсолютного мінімуму, дівчина спокійно ухилялася від кожної атаки з елегантністю танцівниці, спідниця її туніки м'яко розвивалася при кожному русі.
Потай Самуїл був вражений. Він сумнівався, що навіть досвідчений воїн може рухатися з такою відточеністю і бездоганною ефективністю. Шанс його солдатів нанести удар по цій дівчині був настільки малий, що міг дорівнювати нулю. Самуїл був у стані підвищеної бойової готовності. Хто ця дівчина, він не мав жодного уявлення, але він більше не допускав думки, що вона була простою селянкою.
«Хм... Гадаю, скоро і до мене дійде черга", - подумав він.
Коли солдати стали повільними і незграбними від виснаження, дівчина рушила в атаку, щоб відповісти їм тим же. Вона відлітала голови, розбивала обличчя, відрубувала кінцівки і встромляла ножі прямо в серце. Кожного разу, коли її лезо досягало мети, за цим слідував пронизливий крик і бризки крові та кривавих ошметків. Це була одностороння бійня, на яку були здатні лише найсильніші з воїнів, і незабаром місцевість навколо них перетворилася на море крові, вкрите купами понівечених трупів. Самуїлові в ніс вдарив нудотний сморід крові, що доносився до нього вітром.
Один за одним кидали зброю ті кілька солдатів, які ще не вступили в бій. Тремтячи, вони відступали від дівчини по одному кроку, з широко розплющеними очима і стиснутими від страху обличчями. Вони виглядали так, ніби побачили саму смерть. В жодному з них не залишилося ані крихти бойового духу. Дівчина, вся в багряному, дивилася на них з усією яскравістю сонця.
«А-а-а-а! Чудовисько! Це чудовисько!»
«Цього не може бути! Я не можу тут померти!»
«М-мамо! Мамо, допоможи мені!!!»
Солдати жалібно стогнали, намагаючись втекти. Деякі звивалися на землі, як черв'яки. Інші тряслися так сильно, що Самуїл чув, як у них скрегочуть зуби. Треті ще й досі видавали дивний сміх. Там справді було чимало таких. Це була поведінка, не гідна солдатів славної імперії. Але Самуїл не збирався їх звинувачувати. Він навряд чи міг сказати їм, щоб вони трималися на ногах, коли перед ними були наслідки цієї різанини.
Дівчина, здавалося, не була зацікавлена в переслідуванні втікачів і мовчки дивилася їм услід. Напевно, вона дозволила їм жити, бо вони не направили на неї зброю. Принаймні, Самуїл так вважав.
«Гм... Капітан, так?» - сказала дівчина, ніби раптом згадавши Самуїля і повернувшись до нього. «Ти теж можеш бігти. Якщо ти мене просто даси пройти, у мене не буде причин тебе вбивати». Вона давала йому дозвіл на втечу. На її закривавлених, спокусливих губах грався натяк на посмішку.
«Я зрозумів. Ти не звичайна дівчина. Тепер, коли це зрозуміло, можу я задати тобі питання?» - сказав Семюель.
«Звичайно, запитуй».
«Де ти навчилася так махати мечем і так рухатися? Це неабиякий подвиг для такої дитини, як ти, та ще й дівчини».
«Я не знаю, що тобі сказати. Це лише те, чого мене навчив Зет.»
«...Зет?»
«Так, Зет. Ти знаєш, де він?» - запитала дівчина з нехитрою посмішкою. Її обличчя все ще зберігало дитячу невинність. Неможливо було повірити, що це та сама дівчинка, яка вбивала його солдатів кількома хвилинами раніше.
Так і було б, якби вона не була з ніг до голови в їхній крові.
« Вибач, не знаю нікого з таким іменем.»
« Ти впевнений?»
«Цілком впевнений. Якби він був тим, хто володіє таки навиками як ти, я б його знав."
«Хм. Так чи інакше, ти справді не збираєшся тікати? Семюель не був настільки покірним, що не став би за тобою гнатися.
Семюель не був настільки слухняною людиною, щоб просто піджати хвіст і втекти, коли йому скажуть. Він похитав головою на дівчину, яка махала рукою, щоб прогнати його.
«Га? Ти не збираєшся тікати?»
«Хе-хе-хе. Я все ще не бачу, чому я повинен. Я й сам непогано володію мечем».
«Справді? А по тобі не скажеш».
Хвилина тиші повисла в повітрі після цього уїдливого зауваження. Потім Самуїль зареготав зі сміху.
«Ба-ха-ха-ха! Ніхто ще ніколи так не висміював мене! О, це весело. Шансів зустріти монстра на війні дуже мало, коли ти ведеш війну, ти ж знаєш».
«Під “монстром” ти маєш на увазі мене? Мене звати Олівія», - сказала Олівія, поклавши руки на стегна.
«Невже? Я спробую його запам'ятати. Якщо не помиляюся, це буде мій перший раз, коли я підніму руку на цивільну дівчину.»
Він збрехав, він уже зґвалтував чи мало дівчат і це всього лиш за останій місяцт.
«А може, це правило не діє, коли це монстр? Хоча ні, не думаю, що це так».
Відповівши на власне запитання, Семюель повільно витягнув великий меч, що лежав у нього на спині. Це був гострий двосічний клинок, міцний і гнучкий, з краями, що звужувалися, доки не ставали тонкими, як бритва. Це була його найбільша цінність, і він пройшов незліченну кількість битв, не зламавшись.
Він провів язиком по лезу і глибоко вдихнув, вирівнюючи меч. Перед ним стояла усміхнена дівчина. Він злегка нахилив тіло, випустив тихий подих і кинувся на Олівію. Він рухався зі швидкістю, немислимою для його великої статури, і смертоносний поштовх меча ніс за собою всю його вагу.
Цим мечем, що викликає благоговіння, Самуїл убив багато славетних воїнів. Цей раз не буде винятком. Будь то людина чи чудовисько, йому потрібно було просто розрубати ворога, що стояв перед ним.
Ціль лише одна - серце!
Здавалося, що лезо розсікає саме повітря, коли мчить до серця Олівії.
«Воно моє!» - тріумфально вигукнув Самуїл, впевнений, що переміг. Але він швидко зрозумів, що сцена перед ним була не такою, як він очікував. Він не побачив Олівію, заколоту в серце і кашляючу кров'ю, коли вона впала на землю. Ні, натомість він дивився прямо на власне тіло. Як дивно.
Коли його свідомість швидко згасала, йому здалося, що він почув розгублений голос дівчини, яка запитала: «Що таке?»
II
Форт Каспар, база операцій Імперського командування в Південному Фернесті
Капітан Самуїл загинув у бою.
Була глибока ніч, але термінове повідомлення, яке приніс вартовий з дороги Каналія, підняло заставу на ноги. Натовпи знервованих солдатів стояли на варті під мерехтливим світлом смолоскипів додаткових сигнальних вогнів, запалених уздовж головних воріт. Тіло за тілом вносили до фортеці через невеликий вхід збоку від брами.
«Значить, звіт правдивий? Капітан Самуїл загинув у бою?» - запитав генерал Осваннес. Чоловік п'ятдесяти років, він був верховним головнокомандувачем Південної імперської армії і фігурою, що мала значний вплив в імперії Асвельт. Як полководець, він славився своїми чіткими наступальними і оборонними стратегіями на полі бою.
Офіцер, що стояв на колінах перед Осваннесом, підняв голову.
«Так, мілорде», - сказав він. «Солдати, що стояли в містечку Каналія, негайно вирушили туди. Вони знайшли тіло капітана без голови, разом з тілами близько десяти інших людей у такому ж стані обезголовлення. Ми зараз займаємося їхнім вилученням».
«Без голови? Гадаю, вони забрали її як трофей. Сумніваюся, що в королівській армії є солдат, який не знає імені капітана Самуїла».
«Сер, це не робота Фернеста», - суворо сказав офіцер. Осван насупився.
«Якщо не Фернест, то хто? Ви ж не припускаєте, що Самуїла вбили якісь бандити чи щось подібне?»
«Ні, я... Емм...» Голос офіцера здригнувся. Полковник Паріс, ще один високопоставлений офіцер у кімнаті, пригладив волосся і подивився на офіцера холодними вузькими очима. Він нахилив голову, сигналізуючи офіцеру продовжувати.
«Те, що... Що ми чули від солдатів, які вижили, так це те, що їх вбила дівчина-монстр з чорним мечем».
«Дівчина-монстр?» повторив Паріс, наче всупереч собі.
«Так вони сказали. І що вона сказала їм, що прямує до столиці Фернеста, щоб вступити до королівської армії».
Паріс пирхнув зі сміху, почувши маячню, що линула з вуст офіцера. «Ідіотизм», - сказав він. Він чув казки менестрелів, які були більш правдоподібними, ніж ця. Як колишній агент розвідки, він не збирався вірити в таку абсурдну історію. Мабуть, десь у цій розповіді є перебільшення.
«Дуже добре. Можете позбавити нас від небилиць, - сказав він. Приведіть мені солдатів, щоб я міг допитати їх безпосередньо».
Тремтячий офіцер мляво похитав головою.
«Вибачте, сер, але їхній розум постраждав - вони більше не можуть говорити розумно. А солдати, які бачили, в якому вони стані, панічно бояться звістки про те, що монстр об'єднався з Фернестом».
«Це погано...» - сказав Осваннес, дивлячись на Паріса. «Може, в цих звістках таки є зерно правди.
«Мілорде, ви ж не жартуєте. Це...»
«Досить, Парісе. Ми марнуємо час", - сказав Осваннес, піднявши руку, щоб перервати розмову з полковником. Паріс ще багато чого хотів сказати з цього приводу, але це була правда, що якщо солдати з'їхали з глузду, вони не нададуть більше ніякої інформації, і в такому випадку це, безперечно, було б марною тратою часу. Їхній час завжди був обмежений.
«Так, мій пане. Будь ласка, пробачте мені мій порив».
«Нічого страшного. Гаразд, я бачу, що у нас тут на руках. Ви вільні.» Освальд махнув рукою, щоб офіцер пішов.
«Вибачте, що перериваю, але можна вас на хвилинку?» - почувся інший голос, перебиваючи генерала. Голос належав чоловікові, одягненому в темну, як ніч, мантію з насунутим на голову капюшоном. Його вигляд був, одним словом, зловісним. Обличчя чоловіка було видно з-під капюшона, змарніле, з лютим блиском у запалих очах, і хоча на вигляд йому було більше шістдесяти років, він не міг бути старшим за тридцять. Це був канцлер Дармес, який прибув сюди спостерігати від імені імператора. Паріс чув, що він колись працював у військовій аналітичній групі, був ніким з нульовими перспективами. Але за останні кілька років він піднявся до влади з безпрецедентною швидкістю. У всій славній імперії Асвельт він був другою людиною після імператора, і оскільки імператор йому абсолютно довіряв, більшість вважала, що це навряд чи зміниться. Ходили чутки, що план імператора об'єднати континент насправді був ідеєю Дармеса. Однак зазвичай мовчазний канцлер рідко пропонував власні ідеї, за що отримав прізвисько «Мовчазний міністр».
«Вас щось турбує, пане канцлере?» Осванн скоса подивився на Дармеса. Дармес маслянисто посміхнувся.
«О, це не має великого значення», - сказав він, показуючи, що відмахується від генерала. «Я просто цікавився цим чорним мечем. Ви випадково не знаєте про нього більше нічого?» - запитав він офіцера. Чоловік виглядав дуже стривоженим таким несподіваним зверненням, і його очі шалено бігали по кімнаті..
“Не треба нервувати. Просто розкажи мені, що ти знаєш", - сказав Дармес, його голос був добрим. Навіть у блідому світлі свічок, що освітлювали кімнату, всі побачили нервовий піт на чолі офіцера. Його занепокоєння було зрозумілим - за нормальних обставин думка про те, що імперський канцлер безпосередньо звертається до рядового офіцера, була немислимою. Але коли офіцер і далі не показував жодних ознак того, що збирається розкрити рота, Паріс швидко роздратувався.
«Як довго ти маєш намір змушувати пана канцлера чекати? Відповідайте на питання!»
«А-але... Я не... Я більше нічого не знаю!» - вигукнув нарешті офіцер. «Чорний меч, це все, що мені сказали!»
Дармес посміхнувся йому. «Дякую. У такому разі, ти можеш йти.»
«Так, мілорде!»
Віддавши честь, офіцер поспішив вийти з кімнати. Дармес також підвівся зі стільця, ніби збирався наслідувати його приклад.
«Я залишу вас тут. Будь ласка, не соромтеся звертатися до мене, якщо щось трапиться».
«Ваша присутність у цю пізню годину була дуже цінною, мілорде», - сказав Паріс з глибоким поклоном.
«Нема за що», - відповів Дармес, махнувши йому рукою. Він ретельно розправив складки на мантії і вийшов з кімнати. Осваннес пильно дивився на двері, через які вийшов канцлер. З якогось дива з його обличчя зникли всі барви.
«Мілорде, вам погано?» - запитав Паріс. Він не отримав відповіді. «Мілорде!» Коли Паріс схопив його за плече, Осванн заворушився і, здавалося, повернувся до нього.
« Тоді ви мене чуєте. Що це було?»
«Нічого. Не звертай уваги", - сказав Осваннес, примушуючи себе посміхнутися.
«Нічого? Ну, як скажете. У будь-якому випадку, якщо те, що ми щойно почули про це чудовисько - цю дівчину - правда, ми скоро отримаємо звіти від наших агентів у Фернесті».
«Е, так. Так, дійсно. А поки що, скажи варті бути напоготові.»
«Звісно, мілорде. А тепер, якщо ви мене вибачите. Я повинен зайнятися справою капітана Самуїла.»
Осванн почекав, поки звук кроків Паріса віддалявся, а потім важко нахилився вперед і впав на стіл. Мороз пробіг по його хребту, а серце калатало в грудях.
Тремтячими руками він витягнув з кишені сигарету і насилу запалив її. Потім, з силою видихнувши клуби диму, він опустився в крісло і почав думати про те, що щойно побачив. Це було схоже на страшний сон.
«Що це, в біса, було?» - подумав він. Паріс не помітив, але тінь канцлера, те, як вона здригалася... Вона була наче жива...
III
Покінчивши з імперськими солдатами, Олівія знову попрямувала до столиці з радістю в кроці. Люди, яких вона зустрічала по дорозі, дивувалися і витріщалися на неї. Це була цілком нормальна реакція - адже Олівія все ще була з ніг до голови в крові. Побачивши молоду дівчину в такому стані, було б не дивно запитати, що з нею сталося. Насправді, деякі з тих, кого вона переходила, думали про те, щоб покликати її, але ніхто так і не зробив цього. Немов боячись наслідків, які могли б на них чекати, якщо б вони це зробили, вони лише відводили очі і відходили вбік, щоб дати їй пройти мовчки. Було зрозуміло чому: їхні погляди неминуче привертали закривавлені піхви, що висіли у неї на поясі.
Була й інша причина.
"Цікаво, чи далеко ще до столиці..." Не звертаючи уваги на погляди, Олівія озирнулася на великий конопляний мішок, який вона тягнула по землі, закріплений мотузкою через плече. Дно мішка було темно-червоного кольору.
Він не такий вже й важкий, але мені це вже починає набридати, подумала вона. На якусь мить вона подумала про те, щоб просто викинути його. Якби вона залишила його там, у бур'янах, якийсь звір із задоволенням би його зжер, без сумніву. Не маючи нічого, що б її обтяжувало, вона могла б скористатися "Швидким кроком". Він споживав багато енергії, тож вона не могла користуватися ним часто, але це дозволило б їй дістатися столиці, не витрачаючи більше часу. Але тут вона похитала головою. "Ні, я не можу", - пробурмотіла вона собі під ніс. В її голові прокрутився один з уроків Зет:
Пам'ятаєш, як колись давно я говорив тобі, що люди люблять насильство і жорстокі?
"Так, звичайно, пам'ятаю", - відповіла вона.
Добре. Дозволь мені навести тобі приклад. Люди часто відрубують голови своїм ворогам.
"Навіщо? Вони смачні?"
Вони не їдять їх. За винятком найвідчайдушніших обставин, люди майже ніколи не їдять інших людей.
"Тоді навіщо вони це роблять?"
Одна з причин - показати свою доблесть у бою.
"Доблесть? Що це таке?"
Як би це сказати... Іншими словами, вони хочуть показати іншим, наскільки вони сильні.
"І заради цього вони відрубують один одному голови?
Так. Вони дійсно жорстока раса, чи не так?
"Хм. А як щодо інших причин?"
Їхнім союзникам приємно отримувати голови своїх ворогів. Іноді вони можуть навіть отримати за це винагороду.
"Винагороду? Наприклад, смачну їжу чи книжки?"
Я й сам не знаю відповіді на це питання.
Зет сказав, що люди радіють головам своїх ворогів. Гадаю, мені дуже пощастило, що ті імперські солдати напали на мене. Я не розумію, що такого хорошого в головах, але можу посперечатися, що якщо я віддам її комусь з Фернеста, вони будуть задоволені. Тоді вони точно візьмуть мене в солдати.
Олівія посміхнулася сама до себе і стиснула кулаки. Потім вона підняла мотузку, яка загрожувала зісковзнути з її плеча, і з новою силою рушила далі.
Приблизно в той час, коли вона з'їхала з дороги Каналія, вона перестала бачити інших людей. Натомість у підліску зеленого плато, на якому вона опинилася, вона бачила дрібних тварин. Напевно, їх приваблював запах крові. Але коли Олівія обернулася, щоб озирнутися, вони з розгону побігли геть.
Вони всі кинулися навтьоки... Я не збираюся вас їсти. Я навіть не голодна зараз, подумала вона. Вона продовжувала йти вперед, її кроки були легкими, коли вона вийшла за поле квітів і спустилася пологим схилом до широкої, неглибокої річки внизу пагорбів. Вона наповнила флягу водою, а потім деякий час йшла вниз за течією річки, поки не побачила вдалині величезну фортецю. Могутній замок був оточений мурами стін, стіна за стіною, стіна за стіною.
"Він величезний!" - затамувала подих Олівія. Він був набагато, набагато більший за Браму до Країни Мертвих. Дивлячись на його парапети, вона побачила великий червоний прапор, що велично майорів над ним. Вона витягнула шию, щоб краще його розгледіти. У центрі прапора були два леви, золотий з одного боку і срібний з іншого, які тримали між собою срібну чашу.
Срібна чаша... Золоті та срібні леви... Олівія намагалася пригадати, де вона бачила цей герб раніше. І ось вона згадала.
О, точно! Це ж прапор королівства Фернест. Вона була задоволена тим, що згадала, але потім знову подивилася на мішок. Вітерець приніс з собою слабкий запах гниття.
О ні, подумала вона. Що, як вони згниють до того, як я дістануся до столиці? Вона озирнулася на фортецю, схрестила руки і замислилася над можливими варіантами.
"Гаразд, вирішено. Я зупинюся в цій фортеці і віддам їм ці голови в подарунок. Якщо вони сильно згниють, ніхто не зможе сказати, що вони були імперськими солдатами..."
Олівія кивнула сама собі, а потім у піднесеному настрої вирушила до фортеці. Такими темпами вона встигне туди ще до заходу сонця.
IV
Фортеця Ґалія, база операцій Королівського командування в Південному Фернесті
Після падіння фортеці Кір на центральному фронті битви, фортеця Ґалія отримала раптове і значне збільшення військового бюджету, що сприяло масштабній реконструкції фортеці. Будучи здатною вмістити сто тисяч солдатів, вона була найбільшою твердинею в королівстві.
Генерал Пол сидів за своїм чорним столом у командному кабінеті. Це був чоловік шістдесяти років і верховний головнокомандувач Сьомого легіону, який налічував сорок тисяч солдатів. Він відкинувся на спинку свого крісла з натуральної шкіри, щоб вислухати доповідь.
"Сьогодні вранці до нас прибув гонець зі звісткою про те, що Його Величність наказав відвоювати фортецю Кір. Він оголосив, що Перший легіон, який зараз стоїть на захисті столиці, має бути передислокований", - сказав його заступник.
"Так, так. Якби він зробив такий сміливий крок роком раніше, сьогодні все могло б виглядати зовсім інакше. Але оскільки ми в облозі, я не вірю, що це матиме велике стратегічне значення. Їхні шанси на успіх невеликі, навіть якщо це елітний Перший легіон". Пол зітхнув, витягнув з кишені сигарету і запалив її. У такі часи тютюн був розкішшю. Навіть для такого високопоставленого генерала, як він, дістати його було нелегко. Пол витягнув ще одну сигарету і без жодного слова поклав її на стіл, але його заступник підняв руку на знак відмови. Це був полковник Отто. Цей чоловік був вірним товаришем Пола протягом останніх двадцяти років, пройшовши з ним через вогонь і воду. Він був дуже компетентним, єдиним його недоліком була схильність до помилок через впертість.
"Я не маю права припускати, що мені відомі особисті думки Його Величності. Крім того, я маю для вас послання, мілорде, безпосередньо від самого короля".
"Безпосередньо від Його Величності? Тоді давайте послухаємо."
"Так, мілорде." «Генерале Поле, ви повинні утримувати фортецю Ґалія, не здаючи її. До смерті, якщо буде потрібно.»
"Охо-хо. Не будьте таким кислим. Якщо нас тут розгромлять, то для Фернеста все скінчено. Його Величність просто хоче переконатися, що ми знаємо, що він теж це знає", - сказав Пол, м'яко дорікнувши Отто, чиє обличчя скривилося в похмурій гримасі.
"У будь-якому випадку, - відповів Отто, відкашлявшись, - наша єдина задача - це оборона фортеці Ґалія. Вибачте, що змінюю тему, мілорде, але чи знайомі ви з імперським солдатом на ім'я Самуїл?"
"Самуїл? Здається, я чув це ім'я... А, так, я пам'ятаю. Той, що вбив генерал-майора П'ятого легіону Флоренца".
Хоча генерал-майору Флоренцу було лише двадцять сім років, він був хоробрим і розумним солдатом. Всі очікували від нього великих звершень, але він загинув у битві при Альшміці після запеклої битви з Самуїлом. Пол чув, що імперські солдати три дні і три ночі виставляли тіло Флоренца на видному місці у фортеці Кір. А потім, через кілька днів, імперці розгромили полковника Бельмара і рештки П'ятого легіону, незважаючи на їхній запеклий опір.
"Так, мілорде. Той самий Семюель? Його вбили."
"Ого! Значить, у нас ще залишився солдат з бойовим духом. З якої дивізії? "
"Хм. Ну, щодо цього..." Отто замовк, обвівши поглядом кімнату, намагаючись знайти потрібні слова.
"Не варто починати, якщо у тебе так заплітається язик. Що б це не було, скажи вже це."
"Перепрошую, мілорде. Справа в тому, що подорожююча - молода дівчина вбила Самуїла."
"Я старію. Мій слух вже не той, що колись, – сказав Пол. – Але я майже впевнений, що чув те, що щойно чув. Чи не міг би ти повторити це для мене?" Він засунув палець у вухо, щоб прочистити його.
"Самуїла вбила мандрівна дівчина на дорозі", - повторив Отто з кам'яним обличчям.
"У тебе з'явилося почуття гумору, Отто. Сподіваюся, на нас не насувається буря..."
Пол виглянув у вікно і побачив, як на горизонт накочуються темні хмари, затьмарюючи колись чисте небо. Здавалося, він мав рацію.
"Боюся, це не жарт, - сказав Отто. "Дівчина, про яку йде мова, принесла нам голову Самуїла, разом з головами інших імперських солдатів".
Кількома днями раніше Отто займався чимось за своїм столом, коли надійшло термінове повідомлення від вартових, що охороняли головну браму. Вони сказали, що прибула дівчина, яка несла з собою голови кількох імперських солдатів. Отто поспішив на місце події, але побачив молоду дівчину з ніг до голови в крові, яка стояла біля великого закривавленого мішка.
Розглянувши вміст мішка, він побачив, що в ньому дійсно було повно голів, на яких, безсумнівно, були імперські шоломи. Коли дівчину допитали, вона розповіла, що натрапила на них на дорозі Каналія, де вона захищалася після того, як вони на неї накинулися зі зброєю в руках. Це було шокуюче саме по собі, але попереду було ще більш шокуюче одкровення - коли солдати витягли голови з мішка для більш детального огляду, серед них була голова Самуїла.
“Це не якийсь обман? Ти не сумніваєшся, що це справді голова Самуїла?"
"Жодних сумнівів. Це був Самуїл, сам Скажений Бик".
"Це неймовірно, - сказав Пол. Йому, можливо, було б легше повірити в цю дивовижну історію, якби це був хлопчик, а не дівчинка. Всі герої давніх часів демонстрували свою виняткову доблесть ще в юності. Пол глибоко затягнувся сигаретою, а потім повільно видув її.
"Справді, - сказав Отто. "Навряд чи я повірив би в це, якби не бачив на власні очі.
"Що ж тоді привело її до фортеці? Їй потрібне золото?" - запитав Пол. Це було правдоподібно, подумав він. Всі люди хочуть грошей. Але Отто похитав головою.
"Ні. Вона хоче вступити до королівської армії, насамперед. Вона прямувала до столиці, коли натрапила на цю фортецю, і каже, що вирішила подарувати нам імперські голови, поки вони не згнили".
"Ха! Ця дівчина, безумовно, має мужність. І вона з тих маніяків, які йдуть добровольцями до королівської армії в наш час... До речі, ти назвав її "дівчиною", але скільки їй років?"
"Коли я запитав, вона сказала, що їй п'ятнадцять", - відповів Отто.
Пол був настільки вражений, що ледь не впустив сигарету. П'ятнадцять?! Це ж стільки ж, скільки його власній онуці. У навколишньому світі п'ятнадцятирічний підліток може вважатися майже дорослим, але для Пола це була ще дуже маленька дитина. Він недовірливо подивився на Отто, але той мовчки похитав головою. Його вираз обличчя говорив: "Ти можеш запитати ще раз, але відповідь буде такою ж".
"Чорт забирай. І де вона зараз?"
"Гадаю, вона в їдальні", - відповів Отто. "До речі, у світлі її бажання вступити в армію і того факту, що вона принесла нам повний мішок голів, я вирішив привітати її в наших рядах у званні Уорент-офіцера".
Цього разу Пол справді впустив сигарету. Він відверто подивився на Отто, але той виглядав абсолютно байдужим. Він подумав, що це вже занадто.
"Полковнику, у нас, можливо, і не вистачає солдатів, але для цього немає жодних підстав", - дорікнув він іншому чоловікові.
"Ви так думаєте?" - незворушно відповів Отто. Пол зрозумів, що солдати мали на увазі, коли називали Отто "людиною в залізній масці" за його спиною.
"Безумовно, так. Звичайно, це чудово, що вона вбила Самуїла. Якби вона була солдатом, то заслужила б Срібного Лева. Але вона не солдат. І до того ж, дозволити дівчині, яка ледь вилізла з колиски, приєднатися до армії? Перестаньте думати як солдат і подумайте хоча б хвилину як людина!"
"Пробачте, сер, але ми не можемо дозволити собі розкіш перейматися такими дрібницями. Не можу заперечувати, що у мене були певні сумніви, але мені байдуже, чи йдеться про молоду дівчину, чи про стару бабку - якщо вони можуть вбивати імперців, вони нам потрібні. А зараз у мене купа роботи, тож я піду", - сказав Отто, віддавши честь, перед тим як розвернутися на каблуках і вийти з кімнати. Пол підняв сигарету, що покотилася по столу, і повільно поклав її назад до рота.
Отто, звісно, має рацію. Ми не можемо дозволити собі відмовити їй. Та й взагалі, посилати дівчину в бій лише тому, що вона трохи вміє поводитися з клинком... Як дорослим чоловікам, нам повинно бути соромно.
Він глибоко зітхнув, і хмарка диму, що виринула з його рота, ледь-ледь колихнулась.
Їдальня у фортеці Ґалія
У кутку переповненої солдатами їдальні глибоко зітхнув молодий хлопець. Його звали Ештон Сенефельдер, випускник однієї з найпрестижніших шкіл королівства. Він досяг успіхів у навчанні і подавав достатньо надії, щоб заслужити звільнення від призову, але по мірі того, як Фернест зазнавав все нових поразок, юнака врешті-решт позбавили цього привілею. Тепер він опинився на Південному фронті.
Ештон занурився у свої нещастя та відчай. Для такого, як він, який ледве тримав зброю в руках, він вже був однією ногою в могилі, якою була фортеця Ґаліа. Неважливо, скільки він тренувався - якщо справа дійде до бою, він був упевнений, що загине в першу ж мить.
Несподівано поруч з Ештоном з'явилася дівчина з набитим хлібом ротом. Її бліде обличчя було струнким, а очі - чистими, як гірський потік. Ештон ніколи не бачив такої ангельської краси. Вона проковтнула хліб і сумно втупилася в порожню тацю. Ештон, навпаки, так і не доторкнувся до хліба, що лежав перед ним.
Вона все ще виглядає голодною... Думаю, я міг би віддати їй свій хліб - я ж нічого не чекаю натомість...
Поки Ештон виправдовувався, він випадково зустрівся з дівчиною поглядом. Він поперхнувся, а вона з цікавістю подивилася на нього.
"Е-е, якщо хочеш, може, хочеш мого хліба? Я не пристаю до тебе. Ти просто виглядала голодною. Я ще не відкусив жодного шматочка, так що все в порядку."
"Справді? Ну, дякую. Ти хороша людина."
О, чорт, просто вилетіло - зачекай, хороша "людина"? Трохи збентежений вибором слів дівчини, Ештон запропонував їй свій хліб. Дівчина блиснула йому своєю перламутровою білосніжною посмішкою, взяла хліб і запхала його до рота.
"Цей хіб уже мачний!"
"Ти щойно сказала... "Цей хліб дуже смачний"?
Дівчинка енергійно кивнула, виглядаючи надзвичайно задоволеною. Ештон спостерігав за нею скептично. Порівняно зі столичним хлібом, цей хліб був сухий і твердий. Навіть якщо ви намагалися бути ввічливими, "смачним" його назвати було важко. Він був упевнений, що за столичними стандартами хліба він був поганий навіть за межами столиці.
"Не хочу перечити тобі, коли ти, здається, насолоджуєшся ним, але цей хліб дійсно не дуже хороший", - сказав він.
"Не може бути! Справді?" - затамувала подих дівчина. Її обличчя сяяло від здивування, і Ештон відчув, як у ньому зростає легке почуття переваги.
"О так, хліб у столиці у багато разів кращий за цей - хрусткий ззовні та м'який і пухкий всередині. Але його важко знайти в наші дні, зважаючи на дефіцит продуктів і все таке".
"Ага", - сказала дівчинка, дивлячись на те, що залишилося від хліба в її руці, менше половини того, що він їй дав. "Ну, я ніколи раніше не їла хліба, але він був дуже смачним. Він завжди з'являвся в моїх книжках, тож я хотіла його спробувати.”
Ештон, який смакував суп, виплюнув його. Дівчина, що сиділа навпроти нього, кинула на нього погляд, сповнений явної відрази. Він запанікував і вибачився, але слова дівчини все ще відлунювали в його голові. У наш час він ніколи не чув про людину, яка б ніколи не їла хліба. Хоч би якою віддаленою була місцевість, завжди знайдеться хтось, хто продає хліб. Вона, мабуть, жартує, подумав він і чекав, що вона продовжить. Але дівчина лише жувала хліб і не подавала жодних ознак того, що хоче щось сказати. Незабаром вона прибрала свою тарілку.
Вона не може бути серйозною. Його очі втупилися в дівчину, але незабаром він зрозумів, що вона говорила серйозно.
"Якщо ти ніколи не їла хліба... Звідки ти взагалі родом?"
"Я прийшла сюди з храму в лісі, який називається Брама в країну мертвих. Там я жила до недавнього часу. Ти знаєш про нього?" Очі дівчини пронизали його власні. Ештон ламав собі голову, сподіваючись, що вона не чує, як сильно калатає його серце. Він все ще пишався вичерпними знаннями, які накопичив завдяки багатьом прочитаним книгам.
Брама до Країни Мертвих... Брама... Він знову і знову прокручував ці слова в голові, але не міг пригадати жодної згадки про місце, схоже на те, що описала дівчина.
"Вибач... - повільно промовив він, - я не думаю, що знаю.
"Це дуже погано. Я маю на увазі, що я жила там, але насправді нічого не знаю про це місце". Вона розсміялася, потім встала зі стільця, прихопивши з собою порожню тацю.
"Дякую за хліб. До речі, як тебе звати?"
"О, я... Ештон", - затнувся Ештон, заскочений зненацька несподіваним запитанням.
"Ештон. Я Олівія. Сподіваюся, ми ще побачимося", - сказала дівчина. Помахавши йому через плече, вона залишила Ештона дивитися їй услід. Він помітив, що її сріблясте волосся спускається по спині, і не міг не помітити, яка вона висока, - аж раптом хтось присунув стілець біля нього і сильно поплескав його по плечу. Він обернувся і побачив чоловіка із золотистим, розпущеним волоссям. Це був Морріс, який прибув до Ґалії приблизно в той самий час, що й Ештон. З того, що він розповів Ештону, його теж відправили в цю могилу після того, як позбавили звільнення, і так само, як і Ештон, він ледве знав, за який кінець меча триматися. Під час тренувань на них обох постійно кричав їхній старший офіцер.
"Гей, Ештоне, ти хоч знаєш, хто ця дівчина?" - посміхнувся Морріс, вказуючи на неї.
"Не з'являйся нізвідки! Що, ти її знаєш?"
Морріс кивнув, ніби чекав, що Ештон запитає. Він змовницьки озирнувся, а потім промовив пошепки: "Це цілком таємно, тому нікому не кажи. Пам'ятаєш ту розмову про новобранця, який подарував нам мішок, повний імперських голів?"
" Ти про це хочеш сказати? Облиш, це лише чутки, - пирхнув Ештон. Що в цьому було надсекретного? Він не сказав цього вголос, але подумав, що якщо рядовий другого класу, як Морріс, знав про це, то інформація вже перестала бути надсекретною.
"О, вона ще й як секретна. А тепер - найцікавіше". Морріс зробив паузу, посміхаючись ще ширше. Ештон відчув, що починає дратуватися.
"Якщо ти не збираєшся говорити, я йду звідси", - сказав він і підвівся, але Морріс схопив його за руку і змусив повернутися в крісло.
"Вибач, вибач! Не будь таким образливим. Так чи інакше, та дівчина, з якою ти розмовляв. Це вона! Вона доброволець, який привіз голови - Уорент-офіцер Олівія!"
"Що?! Ця маленька д-д-дівчина, я маю на увазі, вона Уорент-офіцер?!" Побачивши шок Ештона, Морріс виглядав розлюченим.
"Ти здивований? А як ти думав, хто я... Ну, як би там не було. Гадаю, це взагалі-то нечувано, щоб новобранця робили Уорент-офіцером".
"Ти ж не намагаєшся мене надурити?"
"Навіщо мені це робити? Так чи інакше, про що ви двоє розмовляли? Ви виглядали досить дружелюбно", - сказав Морріс, обійнявши Ештона за плечі. Ештон відмахнувся від нього - його розмови з Моррісом зазвичай ніколи не тривали так довго. Морріс явно був зацікавлений Уорент-офіцером.
Ну, коли вона так виглядає, хто б не зацікавився? подумав він, а потім зітхнув.
"Тобто, я не знаю, що тобі сказати. Нічого особливого. Сказала, що вперше їсть хліб і що раніше жила при храмі. Ось і все."
"У храмі? У храмі Святого Ілюмінатуса? Зачекай... Не може бути, це означає, що вона маг?!" запитав Морріс, його посмішка перетворилася на вираз шоку.
Церква Святого Ілюміната була найбільшою з релігій, що поклонялися богині Стреції, і її побожних послідовників можна було знайти по всьому континенту. Тих, хто мешкав у її храмах, називали "магами" і шанували по всьому континенту. Розповідали, що ці маги могли використовувати "магію" - мистецтво, яке було втрачене багато-багато століть тому. Згідно з Білою Книгою Церкви Святого Ілюміната, сама богиня Стреція володіла наймогутнішою магією, достатньою щоб створити Дуведіріку.
Це безглуздо, подумав Ештон. Це не казка, і не існує такої речі, як магія. Очевидно, що це просто історія, яку вигадала церква. Я не думав, що Морріс з тих, хто вірить у цю маячню.
Морріс все ще дивився на нього, і його починало нудити від цього.
"Ні, вона назвала храм Брамою до країни мертвих. Навіть я ніколи не чув про це раніше, тож сумніваюся, що це якось пов'язано з церквою".
"Справді?"
"А чому ти мене питаєш? Для мене це була не манша новина, це все, що я можу сказати".
"Гаразд... Отже, не з церкви. Гадаю, це була не така вже й цікава історія".
Морріс попрощався, махнувши рукою, і вийшов з їдальні. Почувши, що вона не з церкви, він, здавалося, втратив до неї будь-який інтерес.
Морріс... віруючий? запитав Ештон. Думаю, це не моя справа.
Він знову глибоко зітхнув і доїв останню порцію розведеного супу.
Парадний плац у Ґальйській фортеці
Коли сріблястий місяць сховався за пеленою темряви, а землю заливав гіркий дощ, з кута замкової стіни зісковзнув чоловік. Одягнений у все чорне, з маскою на обличчі, він розчинився у темряві. Його звали майор Зенон, і він був шіммером - оперативником Імперського розвідувального відділу.
Вміло уникаючи очей охоронців, він попрямував до великого дерева, що росло в кутку плацу. Коли він наблизився, з тіні дерева вийшов ще один чоловік у чорному плащі - шпигун, який виконував завдання під прикриттям у фортеці Ґалія.
"Давно не бачились, майоре, - сказав майстер-сержант Морріс з тонкою посмішкою.
"Приємності можуть почекати. Твій рапорт?"
"Так, сер. Королівська армія не зробила жодних серйозних кроків. Вони зосереджені на покращенні оборони фортеці."
"Скільки тут солдатів?"
"Близько сорока тисяч.
Зенон задоволено кивнув.
"Гарна робота. Щось ще?"
"Було... ще дещо". Морріс знизив голос ще нижче.
"Розкажи мені."
"З'явилася дівчина, яка хотіла завербуватися. Вона несла сумку, повну голів імперських солдатів."
Зенон був занадто шокований, щоб говорити. Дівчина з усіх чуток була тут, у фортеці Ґалія? Така думка навіть не спадала йому. Він клацнув язиком від власної легковажності. Звісно, Ґалія була найближчою фортецею до королівської столиці. Неважко було уявити, що дівчинка знайшла дорогу сюди по дорозі до столиці. Ні, він мав би вже розглянути таку можливість. Це була очевидна помилка з його боку.
"Ця дівчина, у неї сріблясте волосся?" - запитав він.
"Так, сер... Ви вже знали про неї?"
Так воно і було. Внутрішньо застогнавши, Зенон кивнув на знак підтвердження.
"Знаю. Зрештою, це вона вбила капітана Самуїла. Зараз у форті Каспар через неї здіймається бунт".
"Скажений Бик?! Не може бути!" Настала черга Морріса бути шокованим. Зенон швидко обвів їх поглядом.
"Я знаю, що йде дощ, але тихіше. Я теж не повірив, коли вперше почув, але це неспростовний факт".
"Вибачте, сер, - сказав Морріс. "Просто... Гадаю, це дає відповідь на питання, чому її одразу зробили офіцером. І навіть тоді... Якщо вона вбила капітана... Ні, звичайно, ні..." Морріс замовк, ніби щось обмірковуючи, широко розплющивши очі. Зенон не мав часу тинятися на ворожій території, чекаючи, поки той визначиться з висловом. Приховуючи своє роздратування, він натиснув на Морріса, щоб той продовжував.
"Що? Якщо ти щось знаєш, то кажи."
"Т-так, сер. Просто дівчина, очевидно, жила при храмі. Я подумав, що вона може бути... магом."
"Магом?! Якщо ти правий, то у нас серйозні проблеми."
"Я не хочу навіть думати про бій з магом."
Пара замовкла. Тоді з-за їхньої спини, прорізаючи шум дощу, наче дзвін, пролунав голос.
"Не хвилюйтеся. Я не маг."
Зенон і Морріс відскочили в різні боки, вихопивши мечі і повернувшись до джерела голосу. Там стояла мокра від дощу дівчина.
"Ти!" Від шоку слова вислизнули з уст Морріса.
"Що ти робиш тут під дощем? Застудишся", - сказала дівчина з сором'язливою посмішкою, покручуючи пальцями своє сріблясте волосся, що капало з-під ніг.
"Дівчина зі срібним волоссям..."
"Це вона", - коротко сказав Морріс.
"Я так і думав".
Зенон, не встигнувши й оком змигнути, витягнув ніж і кинув його прямо в голову дівчини. Голкоподібне лезо було збалансоване для метання і пофарбоване в чорний колір, щоб краще зливатися з темрявою.
Ніж летів зі швидкістю, яку не могла помітити звичайна людина.
Ніж зливався з ніччю, що унеможливлювало оцінку його відстані.
Дівчина схилила голову вбік, і ніж пролетів прямо повз неї. Зенон пішов за ним, націливши ножі в груди, руки і ноги, але жоден з них не досягнув мети. Це було схоже на спробу влучити в тінь. Кожен ніж зникав у чорній темряві.
Так, так, подумав Зенон, вона ухилилася від усіх моїх атак? Це тільки що стало цікавим. Від убивці капітана Самуїла не варто було очікувати чогось іншого.
Зенон облизав губи, потім кинувся вперед, щоб скоротити відстань між собою і дівчиною. Вона не подавала жодних ознак руху. Вона не тільки не поворухнулася, щоб витягнути свій меч, вона посміхалася. Її чорні очі, однак, були прикуті до нього.
Вся сила пішла в її голову, подумав Зенон. Але навіть коли ця думка промайнула в його голові, раптовий, жахливий мороз пробіг по його хребту. У той же час все його тіло охопило почуття, якого він ніколи раніше не відчував. Це була не жага крові, а щось набагато жахливіше. Якби він міг висловити це словами, то відчув би, що його огорнула сама смерть.
Що це в біса таке? Треба відійти на відстань. Отримати інформацію про мого супротивника.
Зенон дуже серйозно ставився до своїх відчуттів. Він знав, що бувають моменти, коли вони стають вирішальною різницею між життям і смертю. Довіряючи своїм відчуттям, він знову і знову виривався з лап смерті. Але він уже був у тісному контакті з дівчиною; якщо він спробує вирватися, то з великою ймовірністю отримає контратаку. А судячи з того, як вона ухилялася від його ножів, це цілком могло закінчитися смертельним ударом. Зенон змусив себе думати швидше.
Можливо, смертельна атака?
Чи можливо смертельний відступ?
Це був вибір між двома полярними кінцями спектру. За долю секунди Зенон прийняв рішення: він прискорився. Перед тим, як він опинився в межах досяжності меча дівчини, він відкинув свою зброю вбік, переконавшись, що вона це бачила.
"Що?!" - вигукнула дівчина, спантеличено дивлячись на меч, що лежав на землі. Вона виглядала вкрай розгубленою.
"Вона купилася!" - подумав Зенон. Попри все, він подякував богині Стреції за успіх свого задуму. Якби він подивився в дзеркало, то побачив би криву посмішку, що розплилася на його обличчі. Зенон сильно смикнув правою рукою за шнур на поясі, і пролунав задоволений клацання, коли з лівого рукава вистрілив прихований клинок. Він повернув його під таким кутом, щоб лезо встромилося в шию дівчини. Смертельний удар, прямо в сліпу зону його ворога.
Це справді був би вражаючий план... якби він спрацював.
"Як... Як...?" - безнадійно скрикнув Зенон. Дівчина відступила назад, щоб ухилитися від його клинка, а потім розвернулася і кинулася на нього з мечем. Лезо встромилося в його тулуб, а вуха наповнилися тріском розірваних м'язів і хрускотом кісток. Він відчував себе так, ніби спостерігав за тим, що відбувається ззовні. Темрява, чорна як чорне дерево, поглинула зір Зенона.
"Це був гарний трюк. Пам'ятаю, Зет навчав мене подібним трюкам. Ти просто занадто повільний. Я б попрацювала над тим, щоб стати трохи швидшою", - сказала Олівія розчленованим ногам і тулубу Зенона, вкладаючи свій меч у піхви. Зенон, звичайно, ніколи не відповів би їй. Коли ця сцена розгорталася перед ним, Морріс почав сильно тремтіти. Це не мало нічого спільного з холодом дощу - він тремтів від чистого, непідробного страху.
"Я люблю дощ, - сказала Олівія, дивлячись на небо. Про що вона зараз говорила? Морріс змусив свої тремтячі ноги зробити крок назад.
"Що це має означати?" - запитав він.
"Я маю на увазі, подивись. Після всієї тієї крові, розбризканої всюди, дощ змиває її дочиста. Хіба це не чудово?”
Олівія повернулася обличчям до Морріса, ступаючи з грацією танцівниці. Її обличчя, забризкане кров'ю і дощем, осяяла усмішка.
Морріс зціпив зуби, потім розвернувся і щодуху кинувся бігти. Зенон був одним з найдосвідченіших агентів Імперської розвідки, а вона вбила його просто так. Сам Морріс бачив не одну битву і вмів добре тримати себе в руках під час бою. Але навіть тоді він добре розумів, що це не той супротивник, якого він може здолати.
У мене є план втечі на випадок надзвичайних ситуацій. Зараз я нічого не можу зробити, окрім як повернути ці розвіддані назад в імперію. Я не збираюся стояти тут і чекати, поки мене вб'є цей монстр.
Але коли він почав бігти, він спіткнувся об щось і важко вдарився об землю. Він задихнувся і закашлявся, коли каламутна вода заповнила його рот. Він намагався підвестися, але ноги не слухалися. Змусивши себе піднятися, він подивився вниз на свої ноги - його ноги, від колін донизу, були начисто відрізані. На землю витекла вражаюча кількість багряної крові. Морріс закричав.
"Вибач, коли ти почав бігти, я просто відреагувала, не подумавши", - сказала Олівія. "Я поверну тобі це". Вона підбігла і обережно поклала його ноги так, щоб він міг їх бачити.
"Я слухала вас обох від самого початку, тому знаю, що ти шпигун. Що там я маю сказати тобі тепер? Гм... А, точно! "Готуйся до полону, покидьок!" Як тобі? Дуже по-солдатськи, правда?"
Олівія віддала честь з дитячим хіхіканням. Це було схоже на погляд демона... Або на бога смерті.
Прагнучи втекти від болю і страху, Морріс був тільки радий дозволити своїй свідомості згаснути.
У фортеці Ґалія панував переполох. Олівія прогулювалася фортецею, стискаючи в лівій руці голову невідомого чоловіка, а в правій тягнула іншого чоловіка з відрубаними ногами. Охоронець негайно повідомив про це Отто, і було швидко вирішено, що Олівію приведуть в кімнату для допитів.
Отто і Олівія сиділи один навпроти одного за простим столом. Пол стояв позаду Отто, одягнений у халат і посміхався.
"То мені так і далі тут сидіти? Я вже хочу спати..." - сказала Олівія.
"Ми все ще в процесі підтвердження того, що сталося. Ще трохи почекаємо".
"Скільки це "трохи"?" - перепитала Олівія. Отто нічого не відповів. Вони вже кілька разів мали такий самий обмін словами, і він починав від нього втомлюватися.
Отто служив в армії двадцять п'ять років і за цей час встиг надивитися на різних солдатів. Але таких, як Олівія, він ніколи не бачив. Менш ніж за тиждень після вступу на службу вона вбила порушника, який проник до фортеці Ґалія, і на додачу до цього затримала шпигуна, що причаївся у фортечних мурах. Якби будь-який інший солдат зробив так багато за такий короткий час, він був би радий почути про це.
Але він не міг просто сидіти і дивуватися. Отто почув кроки і подивився на двері. До нього поспішив охоронець і простягнув Отто папери, які тримав у руках - звіт про тіло, яке було покинуте на плацу. У звіті йшлося про те, що розслідування підтвердило, що це був імперський шпигун. Це підтверджувало свідчення Олівії, і Отто полегшено зітхнув. Про всяк випадок він приготував кілька своїх найкращих солдатів для засідки, але це, на щастя, виявилося непотрібним. Наприкінці звіту зазначалося, що Морріс все ще живий. Як тільки він оговтається від поранень, на нього чекає тортурний допит.
"Ми підтвердили вашу історію. З цими двома чоловіками поводитимуться як зі шпигунами, згідно з вашими свідченнями".
"Нарешті! Я ж вам про це говорила", - позіхаючи, сказала Олівія. Отто насупився від її легковажного тону.
"Слідкуй за своїм язиком. Треба зважати на ситуацію. В армії ми не можемо бути настільки наївними, щоб довіряти кожній інформації, яка потрапляє нам на очі".
"Так, сер! Зрозуміло, сер!" - сказала Олівія, але при цьому надула щоки. Попри всю силу, якою вона володіла, в такі моменти вона виглядала зовсім як п'ятнадцятирічна дівчинка. Отто криво посміхнувся з іронії, але тут його осяяло питання.
"Як ти взагалі викрила шпигуна?"
"Я просто прогулювалася на вулиці, коли побачив людину, що снувала, як щур, сер! Я пішла за ним, і він зустрівся з іншою людиною. Я підслухала їхню розмову і вирішила, що вони шпигуни". Олівія надулася, ніби хотіла сказати: "Ну? Хіба ти не вражений?
Беручи її мокрий наскрізь одяг, Отто запитав: "Ти ходила на прогулянку? У таку зливу?"
"Я люблю дощ, сер!"
"Навіть незважаючи на те, що прогулянки вночі заборонені...?"
"Я зовсім забула, сер!" без вагань заявила Олівія. Отто притиснув пальці до чола. Позаду нього почувся пригнічений смішок, на який він відповів одним гучним кашлем на знак протесту.
"Дуже добре. В даному випадку я пробачу нічну прогулянку. Але більше я не потерплю непокори. Пам'ятай про це. Але ви сьогодні добре попрацювали. Чесно кажучи, ми розгубилися, що робити зі шпигуном".
"Ваша похвала дуже доречна, сер!"
Отто до певної міри підозрював, що в лавах фортеці Ґалія є шпигун. Але в стінах фортеці перебувало сорок тисяч солдатів, і ще тисяча небойового персоналу на додачу. Спробувати винюхати шпигуна серед усього цього було непереборним викликом. Він, звісно, проводив таємне розслідування, але їм так і не вдалося спіймати свою ціль. Досягнення Олівії тут значно переважало те, що вона знехтувала наказом.
"Дуже добре, Уорент-офіцер Олівія. Пізніше ви отримаєте винагороду золотом за ваші сьогоднішні подвиги. Ви вільні", - сказав Отто. Він підвівся зі стільця, але Олівія не поворухнулася. Замість цього вона бурмотіла собі під ніс.
"Золото... золото..." - повторювала вона, виглядаючи незадоволеною.
"Що? Золото недостатня компенсація?"
"Якщо можливо, сер, я б хотіла хліба - доброго хліба, зі столиці".
Отто подумав, що погано розчув, і попросив її повторити, але вона повторила ті самі слова і вдруге. Він не помилився. Невже дівчина була ідіоткою? подумав Отто. Хоче хліба, а не золота...
"Можна... Можу я запитати, чому ти хочеш столичний хліб?"
"Ну, Ештон сказав мені, що столичний хліб дуже смачний, і я захотіла його спробувати. Він сказав, що зовні хрустка скоринка, а всередині м'який і пухнастий".
"...Що ж, це має сенс. А хто такий Ештон?"
"Га? Ну Ештон. Він людина", - сказала Олівія, здивовано дивлячись, що він не знає нічого подібного. Отто придушив своє роздратування і подивився на Олівію.
"Я багато чого дізнався. Я питаю тебе, хто він такий".
"Я ж вам сказала, що він людина! Чесно кажучи, нічого з того, що я кажу, до вас не доходить".
"Як ти смієш! Це неповага до старшого за званням!" Отто з усієї сили грюкнув кулаком по столу, хоча одразу ж після цього спіймав себе на тому, що робить. Що він робив, що дозволив молодій дівчині так себе роздратувати? Збентежений своєю запальністю, він схопився рукою за голову.
Але тут Олівія нахилилася до нього і запитала: "З вами все гаразд?"
Отто це розлютило, та ще й ганебно. "А хто довів мене до такої реакції?" - хотів запитати він, але примусив себе промовчати.
"Полковнику Отто, заспокойтеся. Це на вас не схоже. Що сталося з вашою холоднокровною головою?" - сказав Пол, поплескавши Отто по плечу, і, здавалося, розвеселився. Він обернувся до Олівії. Вона спантеличено подивилася на нього. Це все було не для протоколу, тому Пол представився Олівії лише на ім'я.
"Уорент-офіцер Олівія. У столиці дуже смачний хліб, але торт там ще кращий. Моя онука його обожнює. Ви коли-небудь куштували торт?"
Реакція Олівії була просто театральною. Її очі заблищали, як діаманти, а обличчя осяяла дівоча усмішка, наче розквітла квітка. Навіть Отто був настільки зачарований цим видовищем, що його гнів відступив на другий план.
"Торт?! Ви сказали "торт", дідусю? Ніколи... я ніколи його не куштувала, але читала про нього! Він солодкий, правда?"
Олівія ледь не впала зі стільця, коли підвелася і схопила Пола за плечі. Пол променисто кивнув їй.
"Справді? Ну що ж, що ж. Тоді ми додамо торт до твоєї нагороди".
" Не може бути!" - "Нізащо! Це ж найвища нагорода!"
"Як ти смієш так говорити з генералом!"
"Ну, ну, ну", - сказав Пол. "Подивіться на мене, я в халаті. Я не проти невеликої відсутності манер. І ви не можете відмовити в цьому Уорент-офіцеру Олівії, адже я дідусь - так що тут немає ніякої помилки".
"Так, мілорде, але приклад..."
"Це все не для протоколу, Отто", - сказав Пол, м'яко обірвавши співрозмовника. "Тепер, Уорент-офіцере Олівія?" Його доброзичливий вираз обличчя зник. Тепер на ньому знову було обличчя Верховного головнокомандувача Сьомого легіону.
"Так?"
"Я можу бути одягнений так, але я, так сталося, є верховним головнокомандувачем, відповідальним за цю фортецю. Зовнішній вигляд має велике значення. Тому на людях тобі доведеться стримувати свій тон".
Олівія виглядала збентеженою, але віддала честь і сказала: "Так, сер! Зрозуміло! Уорент-офіцер Олівія вільна і повертається до казарми!". Вона пішла до дверей, бурмочучи на ходу: "Я зовсім не розумію людської мови". Отто не знав, що з цим робити. Аж раптом, щойно вона вийшла з кімнати для допитів, пролунав її схвильований голос: "Торт! Мені дадуть торт!!”
Отто опустив голову на руки.
Пол засміявся. "То це та дівчина, яка вбила Самуїла і спіймала нашого шпигуна. Мені було цікаво, якою буде наша героїня. Вона просто красуня! Напевно, могла б стати артисткою. Миле дитя".
"Мілорде, будь ласка, не жартуйте. Цей випадок показав її здібності, але вона явно сільська дівчина без здорового глузду і манер. Я подбаю про її належне виховання".
"Ну, тут не місце для здорового глузду чи манер. Не будь з нею надто суворий".
Пол розслабив обличчя і вийшов з кімнати для допитів. Залишившись наодинці, Отто відкинувся на спинку стільця і глибоко зітхнув. Він щойно згадав, як виглядав труп агента, на якого він дивився перед допитом. Він ніколи раніше не бачив, щоб тіло було так акуратно розрізане навпіл. Вже з цього було зрозуміло, що вона володіла неабиякою майстерністю. Вдивляючись у мерехтливе світло свічки, він подумав: "Було б непогано доручити їй одну з тих операцій, від яких ми відмовилися…"
V
Імперія Асвельтів вперше з'явилася в книгах з історії у восьмому столітті Темпуса Фугіта.
У ті часи існувало набагато більше країн, ніж сьогодні, і всі вони змагалися за панування над континентом. Вважалося, що імперія бере свій початок з тієї феодальної епохи. Ріхард Гайнц, володар одного з феодів Королівства Фернест, відіграв ключову роль у цьому розвитку. Найбільш переконливою теорією було те, що Ріхард, обурений політичною корумпованістю Фернеста, відокремився від королівства і заснував імперію. Маючи намір побудувати ідеальну державу, він зібрав велику кількість своїх союзників, і вони перейшли на північ континенту. На жаль, джерел, які б переконливо підтверджували цю історію, було недостатньо, що змусило багатьох вчених засумніватися в її достовірності. Вони ставили під сумнів правдоподібність того, що людина його рангу відокремилася, щоб заснувати цілу націю.
Однак, достеменно відомо, що в ті часи в королівстві процвітала корупція. У той самий період Леонхарт Варкесс, якого пізніше назвали рятівником нації, проявив свій політичний хист на посаді начальника штабу королівської армії, і королівство зазнало кардинальних змін. Таке ідеальне узгодження часових ліній призвело до широкого визнання теорії Річарда Хайнца.
Інша популярна теорія припускала, що до заснування імперії була причетна організація, яка передувала Церкві Святого Ілюміната, - Учні Стреції. Здебільшого це було натхненно ім'ям архієпископа серед списку засновників. Однак Церква Святого Іллюміната офіційно заперечувала такі твердження.
Через північ континенту пролягав великий гірський хребет, що залишав дуже мало рівнинних ділянок. На додачу до цього, в ґрунті не вистачало поживних речовин, що призводило до поганих врожаїв, а по землі бродили орди диких звірів. З цих причин земля вважалася ворожою до людського поселення.
Менш ніж за двісті років ця безплідна земля перетворилася на країну, яка конкурувала з Королівством Фернест, без сумніву, завдяки низці здібних правителів. У нинішню епоху овоч, відомий як "земляний гарбуз", вирощували по всьому континенту, цінуючи його за здатність процвітати навіть на бідних ґрунтах. Цей покращений сорт, виведений дослідниками за наказом імператора, був лише одним з їхніх численних досягнень, які неможливо перелічити.
Можна також звернути увагу на те, як мало уваги навколишні народи приділяли імперії. Високий гірський хребет, що оточував імперію, робив вторгнення майже неможливим, але, що важливо, жоден правитель не виявляв зацікавленості в тому, щоб претендувати на такі неродючі землі. Це дозволило імперії неухильно зміцнювати свою владу, не втягуючись у жодні зовнішні конфлікти. Крім того, кожен наступний імператор мав миролюбний характер і ненавидів війну.
Ця епоха воєначальників, яка, здавалося, ніколи не закінчиться, підійшла до кінця близько 950 року Темпусу Фугіту. Втомлений конфліктами, що затягувались і затягувались, Фернест відкликав своїх солдатів, дислокованих за кордоном. Менші країни на півдні континенту уклали мирний договір, щоб забезпечити своє виживання, охрестивши себе новоствореними Об'єднаними містами-державами Сазерленду. Хоча деякі конфлікти все ще спалахували між меншими країнами, континент увійшов у стан відносного миру.
Таким був стан справ у 965 році Темпусу Фугіта, коли Рамза XII захворів і помер у віці лише сорока років. Він правив лише сім років, що було найкоротшим терміном правління серед усіх імператорів. Після нього на престол зійшов його старший син Дігельм як Рамза XIII. Хоча йому було лише п'ятнадцять років, його політична кмітливість привела імперію до епохи ще більшого процвітання. Коли йому виповнилося сорок років, у віці, коли помер його батько, про нього говорили як про найвеличнішого з усіх імператорів, а люди звідусіль говорили про "Рамзу Доброго".
Це був той самий Рамза Добрий, який несподівано заявив, що об'єднає континент під імперським прапором. Після поколінь імператорів, які виступали проти війни, це стало несподіванкою не лише для громадян імперії, але й для всіх інших народів. Але громадяни імперії не мали жодних сумнівів щодо цього рішення. У судженні Рамзи Доброго не могло бути жодної помилк.
Зал для аудієнцій у замку Лістелейн в Ольстеді, столиці імперії Асвельтів
У ті часи Асвельтську імперію без перебільшення можна було назвати найбільшою країною на континенті. Зал для аудієнцій, де імператор вислуховував своїх численних підданих, був пишно прикрашений, що було яскравим символом влади. Одна стіна була повністю вкрита витонченим різьбленням, виконаним найкращими майстрами, а по всій кімнаті висіли величезні картини відомих художників. По всій стелі звисали золоті люстри, що випромінювали сліпуче світло, а підлога була встелена м'яким яскраво-червоним килимом, який поглинав звук навіть найгучніших кроків. На стіні в самому кінці був прикріплений блакитний прапор з двома перехрещеними мечами - символ імперії та її герб.
Господар замку Лістелейн, імператор Рамза XIII, сидів на своєму троні, вислуховуючи доповіді свого васала про стан війни. Поруч з ним на своєму звичному місці стояв канцлер Дармес, який теж слухав доповідь молодого командира. Генерал Фелікс фон Зіґер, чий талант Рамза визнав ще з юних років, тепер був одним з трьох імперських генералів. Він очолював найелітніший підрозділ імперської армії - Лазурних лицарів. Це був серйозний і благородний молодий чоловік, до того ж гарний на вигляд. Всі придворні дами були зачаровані ним. Цей набір рис також зробив його шалено популярним серед простого люду.
Використовуючи розгорнуту на столі велику карту, Фелікс докладно пояснив стан війни на кожному з фронтів - північному, центральному і південному. Рамза час від часу кивав головою, але весь час мовчав.
"На цьому моя доповідь закінчена. З дозволу Його Імператорської Величності я хочу розпочати негайний наступ на фортецю Ґалію. Чи маю я ваш дозвіл на це?" ввічливо запитав Фелікс. Рамза повільно нахилився до Дармеса і щось прошепотів йому на вухо. Фелікс знав, що ця думка була непристойною, але не зміг втриматися і пробурмотів собі під ніс: "Знову?" Рамза більше ніколи не говорив з ним безпосередньо - все проходило через Дармеса. Коли Фелікс випадково піднімав цю тему з іншими, він чув, що вони отримували таке ж мовчазне ставлення.
Дармес покірно кивнув, потім повернувся до Фелікса і відповів: "Його славна імператорська величність каже, що це занадто поспішно. Давайте почекаємо і подивимося, який крок зробить Фернест".
"...Як накаже Його Величність". Фелікс приклав руку до грудей у знак пошани, зробив крок назад і глибоко вклонився, потім спритно розвернувся і вийшов з кімнати.
"Не можу заперечувати, що в останні кілька років з Його Величністю щось не так... - подумав Фелікс. Він ніколи не був балакучим, але щоб так, як сьогодні, не промовив жодного слова? Його колір обличчя був гарний, тож я не можу думати, що він захворів. Чому ж тоді він не схвалив напад на Ґалію? Я просто не можу цього зрозуміти.
Фелікс особисто ознайомився зі стратегічною пропозицією Осваннеса і не знайшов у ній нічого незадовільного. У них була достатня військова сила, і він був поінформований, що бойовий дух солдатів був високим. Єдине, що його турбувало, - це дивне повідомлення про те, що один з їхніх найкращих солдатів впав у бою перед дівчиною-мандрівницею. Але це було дрібницею, якщо розглядати загальну картину. Не було кращого часу, ніж зараз, щоб розпочати атаку на фортецю Ґалію. Ось чому він шукав схвалення Рамзи. Те, що зазвичай проникливий Рамза прийняв таке рішення, глибоко обурило Фелікса.
Зітхнувши, Фелікс покинув зал для аудієнцій. Дармес шанобливо вклонився імператорові і змусив його зробити те саме. Коли вони вийшли, охоронці рушили зачиняти великі двері, як добре змащений механізм, залишивши в залі для аудієнцій лише Рамзу та його особисту охорону. Сонце вже пересунулося далеко на захід, заливаючи кімнату багряним сяйвом.
Рамза не рухався зі свого трону. Він просто сидів мовчки, з неживим виразом обличчя.
VI
Військова зала в замку Летиції у Фісі, столиці королівства Фернест
Після отримання наказів від короля Альфонса Перший легіон провів військову раду. В анналах Дуведіріки записано, що головними учасниками були два генерали - старий Корнеліус і сміливий Ламберт - та полковник Нейнгардт.
"Чи підтвердили ми чисельність війська у фортеці Кір?"
"Так, сер. Наші шпигуни доповіли, що їх там... близько вісімдесяти тисяч".
Настала важка тиша, що висіла в кімнаті, як свинець. Генерал Ламберт заговорив першим. Він був природженим солдатом, найсміливішим командиром Першого легіону, і міг похвалитися безліччю шрамів по всьому тілу, які наочно ілюстрували його довгу історію успіху на полі бою.
"Вісімдесят тисяч... тоді як Перший легіон налічує лише п'ятдесят. Виходячи з цих цифр, ми знаходимось у вкрай несприятливому становищі", - сказав він. Полковник Нейнгардт розкладав фігурки на розстеленій на столі карті.
"Вісімдесят тисяч - це тільки імперці. Якщо інші країни, які потрапили під владу імперії - Варан і Стонія - приєднаються до їхніх сил, вони зможуть зібрати сто сорок тисяч", - оголосив він з таким виглядом, ніби хтось оголошує про смерть.
"Ха. Сто сорок проти п'ятдесяти? Це навіть не варто обговорювати. Я знаю, що прошу неможливого, але чи немає шансів на допомогу з боку Третього і Четвертого легіонів?" - запитав Ламберт.
"Я вже кілька разів піднімав це питання, але вони завжди кажуть, що не можуть поділитися солдатами", - машинально відповів Нейнгардт. Він розміщував чорні фігури на карті над червоною лінією, що позначала північний фронт, оточуючи їх білими фігурами.
Коли почалася війна, імперська армія зібрала вісімдесятитисячне військо для жорстокого нападу на північний регіон Фернест. Їхньою метою було захопити найбільші зерносховища королівства і перекрити постачання продовольства. Це вказувало на те, що імперія вже очікувала на затяжний конфлікт. Тоді Фернест відправив назустріч їм Третій легіон на чолі з генералом Лацем Смайтом, а також Четвертий легіон на чолі з генералом Ліндтом Бартом. Цими шістдесятитисячними силами вони відкинули імперію. Латц і Ліндт були близькими друзями ще зі шкільних років, і вони діяли разом з безпрецедентною координацією. Вони прорвалися крізь чисельно переважаюче імперське військо.
Невдовзі розпочалася Веркальська кампанія, яку можна назвати не інакше, як ідеальною битвою. Третій легіон зімітував поразку, щоб успішно затягнути імперську армію у вузьку горбисту місцевість. Вони дочекалися, коли солдатські ряди порідшали, і Четвертий легіон, який зачаївся в очікуванні, обрушився на імперців однією хвилею, даючи сигнал Третьому легіону повернутися в наступ. Імперська армія була занурена в хаос, безсила запобігти своїй повній поразці, що призвела до нищівних втрат сорока тисяч солдатів. Окрилені перемогою, Третій і Четвертий легіони продовжували громити імператорську армію в битві за битвою. Коли, нарешті, вони відтіснили ворога до кордону, то, скориставшись моментом, почали наступ на імперську територію.
Але в битві при Альшміці все змінилося. Поразка П'ятого легіону означала, що Третій і Четвертий легіони опинилися в тилу, наражаючи їх на значний ризик нападу з обох боків. Деякі командири зайняли жорстку позицію щодо продовження наступу, але Лац і Ліндт відкинули її. Вони почали швидкий відступ, а Третій легіон прикривав їхні тили. Це було розумне рішення, але воно також завадило їм проводити скоординовані операції. Реальність була такою, що вони були змушені вдатися до непродуманої стратегії ведення війни на два фронти. Тепер вони були змушені відбивати безперервні атаки ворога, вкладаючи всі свої сили в утримання лінії оборони.
Фельдмаршал Корнеліус зітхнув і глянув на карту.
"Оскільки ви вже знаєте, що це нерозумно, генерале, вам не варто питати", - сказав він. "Ми повинні аплодувати їхнім зусиллям з утримання північного фронту з тими мізерними силами, які у них є". Корнеліус був верховним головнокомандувачем Першого легіону, і в молодості він був відомий як Непереможний генерал. Але тепер йому було сімдесят років; його іскра згасла, і від того сміливця, яким він був, не залишилося й сліду. Ламберт знизав плечима і подивився на Нойнгардта.
"Що відбувається на південному фронті?"
"Генерал Пауль доповідає, що імперці зробили форт Каспар своєю оперативною базою. Вони нарощують свої сили, готуючись до наступу на фортецю Ґалію.
"Тож Сьомий Легіон, мабуть, теж не матиме солдатів, щоб послати нам."
"Нічого не поробиш. Пол має наказ Його Величності захищати Ґалію до самої смерті, - сказав Корнелій. "Необережний крок з його боку може призвести до того, що ворог обрушиться на них". Інші генерали виглядали стурбованими цією заявою. Ґалія була ключовим стратегічним пунктом, і було правильно, що її слід захищати до останнього. Якби сталося найгірше і фортеця впала, ніщо не завадило б імператорам рушити на столицю. Імперська армія безперешкодно перетне гори Ест і лавиною обрушиться на королівську столицю Фіс. У королівської армії не залишилося б іншого вибору, окрім як битися на смерть. Про капітуляцію не могло бути й мови.
Але вони не могли просто сидіти склавши руки і спостерігати, як розігруються огидні плани імперії. Сьомий легіон досі не зазнав жодної втрати. Королівська армія не могла дозволити їм сидіти склавши руки. Звичайно, ніхто з офіцерів не говорив цього вголос, але всі вони думали про це.
"Якби ми тільки не втратили форт Каспар..." - пробурмотів один з офіцерів. Всі погляди в кімнаті зосередилися на цій точці на карті.
Форт Каспар мав довгу історію, що сягає корінням у далекі часи феодальної епохи. Він був побудований для спостереження за південними країнами, але після завершення будівництва фортеці Кір він втратив своє стратегічне значення і в останні роки був майже занедбаний. Однак все змінилося, коли фортеця Кір впала на центральному фронті. Стратегічне значення форту Каспар було переоцінене, і він став авангардним пунктом для тиску на фортецю Кір - але було вже занадто пізно. Імперська армія рушила на форт Каспар менш ніж через місяць після взяття фортеці Кір. Підкріплення не змогло прибути вчасно, і мізерний гарнізон форту, що складався з менш ніж п'ятисот солдатів на чолі з лейтенантом Кутумом, був знищений. Форт Каспар тепер використовувався імперською армією як превентивний буфер проти атак на фортецю Кір.
"Що ж, ми його втратили, тож не варто над ним плакати. Ми знаємо чисельність військ у форті Каспар?" - запитав Ламберт.
"Хвилинку". Нейнгардт порився в документах, поки не знайшов сторінку під назвою "Оцінка чисельності військ, розміщених у фортеці Каспар". До такого роду звітів треба було ставитися з певною часткою скептицизму; нерідко у звітах занижували цифри, видаючи бажане за дійсне. Але цього разу про це не було потреби турбуватися. У пам'яті Нейнгардта спливло обличчя чоловіка з похмурим виразом.
"Вони підкреслили, що це лише приблизна оцінка, але близько п'ятдесяти тисяч солдатів".
"Зрозуміло. П'ятдесят тисяч..."
Ламберт схрестив руки, заплющив очі і стиснув губи. Він виглядав так, ніби розробляв план. Очевидно, не тільки Нейнгардт так думав, бо Корнеліус із запитальним виразом обличчя запитав: "Що ви замишляєте, генерале?" Відчуваючи на собі погляди усіх інших офіцерів, Ламберт повільно розплющив очі.
"Ну, у мене є ідея. Що, якщо ми нападемо на форт Каспар першими? Ми візьмемо двадцять п'ять тисяч з Першого легіону і тридцять тисяч з Сьомого, щоб зібрати силу в п'ятдесят п'ять тисяч. Цього має бути достатньо, щоб дати їм гідну відсіч".
Декілька молодих офіцерів здійняли шум захоплення пропозицією Ламберта. Вони вже вважали Ламберта верховним головнокомандувачем Першого легіону і хотіли підлизатися до нього. Сам Ламберт, однак, не звертав на них ніякої уваги.
Вони досить веселі, якщо врахувати, що ми сидимо тут на межі знищення, подумав Нейнгардт. Він з роздратуванням дивився на молодих офіцерів, але ті, здавалося, не помічали цього. Вони почали обговорювати стратегію Ламберта, вдаючи, що знають, про що говорять. Здавалося, що доля королівства їх мало хвилювала перед обличчям власної потенційної слави.
Ігноруючи їх, Корнелій продовжував. "Сьомий легіон не може дозволити собі жодного необережного кроку. Я тільки що сказав це."
"Тоді, якщо це не буде необережним, ти не заперечуєш? Якщо ми повернемо форт Каспар, то зможемо створити потужну лінію оборони навколо фортеці Ґаліа. Це може навіть дозволити Сьомому легіону повернути фортецю Кір."
"Ну, так... Це може бути так... Але Його Величність..." Корнеліус буркнув, смикаючи свою довгу білу бороду і намагаючись знайти слова. Здавалося, що Ламберт мав рацію, і з ним не можна було сперечатися.
Додаючи ще більшої ваги своїй позиції, Ламберт продовжував. "Крім того, якщо ви подивитеся на донесення, то незалежно від того, як ляжуть карти, у нас немає жодної надії повернути фортецю Кір самостійно - я впевнений, що ви це добре знаєте, мілорде. Вибачте за прямоту, але невже ви хочете, щоб ми копали собі могили перед фортецею Кір?"
"О, заради Бога..." - пробурмотів Корнеліус. Він виглядав пригніченим суворістю докору Ламберта. Ніхто в кімнаті не дихав, спостерігаючи за цим обміном думками.
"...Що ж, дуже добре. Поговоримо з його величністю безпосередньо. Генерале, розробіть з Полом конкретний план битви. Переконайтеся, що ви вдвох ретельно його обговорите, перш ніж приймати будь-які рішення".
"Дякую, мілорде, - відповів Ламберт. "Знайте, що я вдячний за вашу підтримку". Він підвівся і віддав честь, але Корнеліус підняв руку, щоб зупинити його. Офіцери дивилися один на одного з обличчями, сповненими полегшення від того, що їм вдалося уникнути бездумної битви. Те ж саме відчував і Райнгардт. Але тепер він загартував свої нерви і звернувся до Корнеліуса.
"Мій пане, чи можу я попросити, щоб мене відправили до фортеці Ґалія, щоб передати цю новину? Там є ще одна справа, яку я хотів би з'ясувати".
"Гм... Так, я не бачу в цьому жодних проблем, - відповів Корнилій. "Ти можеш піти і зайнятися тим, що тебе турбує". Він повільно підвівся, і Ламберт сприйняв це як знак до закриття ради. Втомлені офіцери повернулися до своїх кімнат.
Нейнгардт дбайливо склав документи, що лежали перед ним, переглядаючи сторінку зі звіту Сьомого легіону. Вона не мала відношення до військової ради, тому він навмисно відклав її вбік. У Найнгардта був друг Флоренц, який загинув насильницькою смертю ще в битві під Альшміцом. Рапорт стосувався того, хто призвів до цієї трагедії, підлого капітана Самуїла, і новобранця, який його вбив, Уорент-офіцера Олівії.
У звіті сказано, що вона була всього лише п'ятнадцятирічною дівчинкою... Неймовірно. Але полковник Отто не припустився б такої помилки. Якою б не була правда, я повинен зустрітися з нею і подякувати їй.
Заглиблений у свої думки про невідому дівчину, Нейнгардт тихо зачинив двері..
Робочий кабінет полковника Отто, фортеця Ґалія, Королівська армія
У столиці військова рада планувала відвоювання фортеці Кір.
Отто наказав Олівії з'явитися, щоб він міг повідомити їй про певну місію. Але призначена година минала, а дівчина так і не з'являлася. Кожні п'ять-десять хвилин зсередини робочої кімнати чулося ритмічне клацання. Цей дивний звук спантеличував солдатів, які проходили коридором зовні.
Минуло тридцять хвилин після призначеної години, коли Олівія нарешті з'явилася. Вона стояла, гідно віддаючи честь, не подаючи жодних ознак того, що відчуває провину. Отто придушив своє роздратування і сказав: "Уорент-офіцере Олівія, ви запізнилися на тридцять хвилин. Я хотів би отримати пояснення".
"Так, сер! Це через мій годинник!"
"Ваш... годинник? Як це пов'язано з вашим запізненням?"
"Так, сер! У мене немає такого чудового годинника, як у вас, тому я не можу точно сказати, котра година. Ось чому я запізнилася, сер!" сказала Олівія, дивлячись на кишеньковий годинник Отто, що лежав на робочому столі, з чимось схожим на тугу в очах. Отто застогнав від абсурду, а потім потягнувся до кишенькового годинника, що лежав на столі. Сріблястий, з рельєфним гравіюванням квітів, він відчинився, відкриваючи червону секундну стрілку, що вибивала ідеальний ритм. Тік-так, тік-так. Отто якусь мить дивився на нього, а потім без церемоній кинув його. Олівія в тривозі розкинула руки, і кишеньковий годинник, пропливши по дузі в повітрі, впав у них.
"...Га?"
"Тепер він твій. Тож більше ніяких нудних відмовок". Лише кілька днів тому Отто дозволив своєму гніву взяти гору над собою. Заради своїх нервів він вирішив, що краще просто віддати їй річ і покінчити з цим. Він не думав про це більше, але Олівія переводила погляд з кишенькового годинника на Отто і назад з виразом здивування на обличчі. Вона явно не очікувала цього. Отто роздратовано відмахнувся від її погляду.
"Для мене? Серйозно?"
"Мені справді байдуже. І правильніше було б запитати: "Чи можу я залишити це собі, сер? Я не знаю, скільки разів я казав тобі, щоб ти стежила за своїм язиком при начальстві".
"Так, сер, вибачте, сер! Для мене велика честь отримати ваш кишеньковий годинник, сер!" сказала Олівія, потім посміхнулася і почала гратися з ним. Вона відкрила кришку, потім знову закрила її, потім відкрила, потім закрила. Одна і та ж дія, знову і знову. Це було схоже на спостереження за дитиною, яка отримує нову іграшку, і Отто згадав свою власну шестирічну доньку в столиці. Він ненадовго поринув у спогади, а потім зрозумів, що Олівія з цікавістю дивиться на нього. Вираз його обличчя помітно пом'якшав.
"Гаразд, до справи! Поклади цю штуку в кишеню абощо."
"Так, сер! Зроблю, сер!" Олівія, обіймаючи кишеньковий годинник, наче коштовну прикрасу, сховала його в кишеню. Отто злегка кашлянув і схрестив руки.
"Я покликав вас сюди сьогодні з дуже важливої причини. Уорент-офіцере Олівія, я пропоную вам особливу місію. Однак, як ви знаєте, військовий протокол передбачає, що ви можете відмовитися від такого завдання. У нас обмаль часу, тому мені потрібно, щоб ви прийняли рішення тут і зараз".
Спеціальні місії були складними і дуже секретними, їх зазвичай виконували невеликі групи. Вони були пов'язані з надзвичайно високим ризиком смерті, тому тим, хто їх виконував, надавалося право відмовитися від них. До речі, система також гарантувала просування по службі кожному, хто виконував таку місію. Зважаючи на те, що Отто знав про особистість Олівії, він вважав, що вона навряд чи відмовиться.
Звичайно, Олівія відповіла без жодних вагань. "Я не відмовлюся, сер! Уорент-офіцер Олівія приймає завдання!"
"Дуже добре. Тепер деталі. Ваше завдання, Уорент-офіцере, відбити форт Ламбурк", - сказав Отто, підвівшись зі стільця і підійшовши до карти, прикріпленої до стіни позаду нього. Він вказав на символ фортеці, поруч з яким був написаний великий хрестик і слово "покинута". Олівія уважно подивилася на карту, запитально схиливши голову набік.
"Тут написано "покинута", тобто, хіба тут не написано "покинута", сер?" - запитала Олівія, із запізненням усвідомивши, що знову поводиться неввічливо, і поспішила виправитися. Отто обмежився легким зітханням, коли вона ніяково посміхнулася до нього.
"Так, це правда. Форт був покинутий десять років тому і став притулком для бандитів. Твоє завдання, простіше кажучи, вигнати бандитів і повернути форт назад".
"А навіщо вам його повертати, якщо ви його покинули?"
"Манери - о, забудьте. Ситуація сьогодні дуже відрізняється від тієї, що була десять років тому. Як вам відомо, наші війська зазнали великих втрат від рук імперської армії. Якщо ми хочемо продовжувати стримувати їхнє вторгнення, нам потрібен форт Ламбурк".
У минулому Отто відправив кілька загонів, щоб вигнати бандитів з форту Ламбурк. Жодна з них не досягла успіху. Солдати, що залишилися в живих, розповідали, що більше половини з них загинули від рук пікіонера жахливої майстерності. Отто ненадовго замислився над тим, щоб відправити роту для повторного взяття Ламбурку, але так і не дійшов до цього. Масштабна військова операція привернула б увагу, а в ці дні імперія мала очі по всьому Фернесту. Поки він не знав, за якими місцями стежать, існували шанси, що будь-яка необережна мобілізація солдатів буде виявлена. А якщо їх помітять, це означатиме, що імперія дізнається про існування покинутого форту. Він не сумнівався, що імперія вишле солдатів, щоб захопити його. У найгіршому випадку це могло б призвести до подальших нападів.
Зваживши всі "за" і "проти", Отто відмовився від повторного захоплення форту. Але тепер, коли Олівія була тут, все змінилося. Ким би не був цей майстер пікінер, він побачить, як вони впораються з найсильнішою фігурою на дошці Сьомого легіону.
Отто пояснив деталі місії, а наостанок, щоб підтвердити рішучість Олівії, запитав: "Ти ж розумієш, що всі попередні спроби вигнати бандитів закінчилися невдачею. Ти все ще віриш, що зможеш досягти успіху?"
"Гм... По суті, ви кажете мені піти і вибити все лайно з купки бандитів. Я правильно зрозуміла?"
Отто нахмурився від грубого звороту, але, строго кажучи, вона не помилялася. Він кивнув головою.
"Простіше кажучи, так".
"Зрозуміло, сер. А як щодо голів?"
" Голів?"
"Так. Голів".
Отто не мав жодного уявлення, до чого ця раптова розмова про "голови", але коли він попросив її пояснити, Олівія виглядала збентеженою.
"Людям подобається брати голови своїх ворогів, чи не так?" - сказала вона, і тепер Отто згадав, як вона прибула до фортеці Ґалія з мішком, набитим головами імперських солдатів. Він відчув раптовий холодок у власному горлі, і несвідомо втягнув шию.
"Е, ні. Ні, в цьому немає необхідності."
"Дуже добре, сер. У такому разі я приймаю завдання відбити форт Ламбурк!"
"Ми розраховуємо на вас, солдате. Ви вільні."
Олівія швидко розвернулася і пішла геть, випромінюючи впевненість. Здавалося, вона не мала жодних побоювань щодо свого нового призначення. Враження Отто лише посилилося, коли він почув, як вона радісно вигукнула, щойно зачинила за собою двері.
"Ох, треба було запитати, коли мені принесуть торт!!”
Розділ другий: Найсильніша фігура на дошці
Минуло три дні відтоді, як Олівія отримала своє спеціальне завдання. Вона та її взвод, якому доручили витіснити бандитів, що наразі окупували форт Ламбурк, були на шляху до місця призначення. Форт був розташований у лісі на південному заході між фортецею Ґалія та фортом Каспар. Загін Олівії складався з двадцяти молодих чоловіків; мізерна кількість у порівнянні з п'ятдесятьма-сотнею солдатів, які складали середній взвод. До того ж, всі вони були новобранцями, яких призвали лише два місяці тому. Всі вони задихалися, намагаючись встигнути за Олівією. Серед них, спираючись на свою піку, наче на палицю, був Ештон.
Він чув, що рівень виживання новобранців у першому бою становить приблизно один до тридцяти, але Ештону так не пощастило. Зрештою, ця місія з відвоювання вже незліченну кількість разів зазнавала невдачі в минулому, коли менше ніж один з десяти солдатів повертався живим. Він не міг зрозуміти, чому серед них не було жодного ветерана. Олівія, мабуть, була єдиною, хто мав справжній бойовий досвід.
Як Ештон і припускав, його погляд впав на Олівію, що йшла попереду нього.
Не може бути. Це ніколи, НІКОЛИ не станеться.
Морріс розповідав йому про те, як Олівія стала Уорент-офіцером, але він все ще не міг до кінця повірити в це. Думка про те, що ці стрункі руки мають силу відрубувати голови, звучала просто як жарт. Щось зуділо в глибині його свідомості. Він зосередився на цьому, і тоді йому спало на думку.
Хм. Щось я не бачив Морріса останнім часом, подумав він, згадавши легковажну посмішку Морріса. Вони не були дуже близькі, але принаймні під час тренувань були об'єктами одного й того ж "керівництва". Він не міг сказати, що це його хоч трохи не турбувало.
"Гей, ти не бачив Морріса останнім часом?" - запитав він Джайла, чорнявого хлопця, що йшов поруч з ним.
"Кого? Морріса?" - відповів Джайл, похмуро дивлячись вгору і звучачи роздратовано. "...Гадаю, я його не бачив, ні."
"І ти теж, га? Думаєш, хтось ще може знати?" Ештон озирнувся, і Джайл простежив за його поглядом. Новобранці позаду них тягнули ноги, наче могли впасти будь-якої миті, їхні очі дивилися просто перед собою.
" Не вийде. Вони нічого не знають. Їх відправили до фортеці навіть пізніше, ніж нас. Вони, напевно, навіть не знають, хто він такий", - закінчив Джайл, а потім подивився на Ештона довгим, важким поглядом.
"Що?"
"О, я просто заздрю тобі, що у тебе залишилася енергія, щоб турбуватися про інших людей в такому місці", - сказав Джайл, знизуючи плечима.
"Що, ні! Це не так!" - вигукнув Ештон, піднявши руки на знак протесту. "Я просто поцікавився про Морріса, ось і все. Я теж ледве тримаюся!"
"Ну, неважливо. Ми все одно приречені".
Зграйка новобранців і ця дівчина, про яку вони знали лише те, що вона була їхнім лідером. Про що думало їхнє начальство, Ештон не міг сказати, але він був упевнений, що слова Джайла потрапили прямо в ціль. Ніхто не хотів говорити про це вголос, але всі знали, що ця операція з визволення закінчиться провалом. І що вони не вийдуть звідси живими...
"Гей, Ештоне? Ештоне!"
Ештон зрозумів, що Олівія стоїть прямо перед ним, її щоки похмуро надулися. Вона була так близько, що він відсахнувся, на що вона розгублено нахилила голову. Це нічого не означало, але він не міг не знайти це чарівним.
"Т-тобі не треба кричати. Я тебе чую. А якщо дикий звір почує і нападе на нас?"
Це не було схоже на рівнину, заповнену людськими містами і селами. Тут усі звірі блукали безперешкодно. Якщо люди панували на рівнині, то в лісах і горах панували звірі. Серед них було чимало таких, що вбивали і пожирали людей. Звірі не відрізняли воїнів з мечами та обладунками від простого люду - вони бачили у всіх людях здобич, якою можна набити свої шлунки.
На докір Ештона Олівія спокійно відповіла: "Ну, тоді ми просто нападемо на них у відповідь і з'їмо їх". Так, ніби у них були якісь шанси зробити це! І від того, як вона це сказала, з цією яскравою посмішкою, Ештон відчув, що починає злитися. Забувши, що розмовляє зі старшим офіцером, Ештон тричі клацнув язиком, голосно і саркастично.
"Ого, це імітація птаха, так? Дай і мені спробувати!"
"Якого біса я мав би видавати пташині звуки?" не подумавши, відповів Ештон, але Олівія лише зареготала зі сміху, схопившись за живіт. Новобранці, що сиділи поруч, очевидно, чули їхню розмову, бо він побачив, як вони ледь помітно посміхаються до нього.
"О, і знаєш що?" сказала Олівія. "Я їстиму торт зі столиці! Ти знаєш, що таке торт? Це такий вид солодощів".
"...Коли ми почали про це говорити? Так, звичайно, я знаю, що таке торт. Я його їв. Я до цього жив у столиці".
"Ти його їв? Це так круто!"
На мить він відчув щире занепокоєння, що вона весь цей час насміхалася з нього. Але, глянувши в очі Олівії, він зрозумів, що це не так. Вони сяяли, наче вона зустріла когось, кого боготворила. Він зрозумів, що якщо вони продовжуватимуть розмовляти, то він лише ще більше виснажиться і роздратується. Тому він проігнорував її погляд і продовжував рухатися вперед, грубо розсуваючи підлісок, який перекривав їхній шлях. Щоразу, коли він це робив, вилітали жуки, яких він ніколи раніше не бачив, і це ще більше його дратувало.
Тут узлісся було всіяне людськими слідами, і їм не доводилося докладати надмірних зусиль, щоб продовжувати йти. Але в глибині лісу безладно здіймалися великі дерева, а густий підлісок невблаганно перегороджував їм шлях. Море гілок і листя розкинулося і затуляло небо, блокуючи люте сонячне тепло. Завдяки цьому на лісовій галявині зберігалася приємна температура. Але дивні пташині крики, які час від часу долинали до нього, змушували його змерзнути. Інші новобранці відчували себе так само некомфортно, озираючись навколо широко розплющеними очима.
Ештон глибоко вдихнув і грубо витер піт, що стікав по лобі. Йому коштувало великих зусиль просто продовжувати рухатися, не знаючи, куди йти. Олівія, навпаки, йшла так, ніби вона просто вийшла на прогулянку, її кроки були легкими. Час від часу вона помічала квітку і зривала її, з насолодою вдихаючи її аромат і нектар. Ештон знав, що нектар багатьох квітів, які росли в лісі, містив отруту - найвідомішим прикладом був цвіт гламуру. Більшість з них викликали лише легке оніміння, але інші могли спричинити високу температуру і навіть смерть. Ештону стало цікаво, чи знала про це Олівія. На щастя, вона не зірвала жодної отруйної квітки. Для Ештона це була ще одна з багатьох речей, які він вивчав, але він був майже впевнений, що це не було загальновідомим. Він припустив, що те, що вона сказала про життя в лісі, мабуть, було правдою.
Але навіть якщо так, як вона може виглядати такою бадьорою, ходячи у важких обладунках і з мечем у руці?
Ештон та інші новобранці носили шкіряні обладунки зі шкур тварин. Вони, можливо, не дуже добре захищали, але зате були легкими. Проте рекрутам, які ще не звикли до носіння обладунків, вони все одно здавалися важкими. Олівія, з іншого боку, була в повній кольчузі. Поверх сорочки з тонкого переплетеного ланцюга, металеві пластини вкривали її плечі, руки, стегна і груди. Вага цього обладунку, мабуть, була неймовірною у порівнянні з простою шкіряною бронею, але вона навіть не спітніла.
"Уорент-офіцер Олівія, мем. Можу я задати питання?"
"Га? Звичайно."
"Ви не відчуваєте втоми? Просто... Ваші обладунки набагато важчі за наші, і у вас ще й цей меч..."
"Втоми? Ні, я в повному порядку. Ці обладунки не такі вже й важкі."
"З... Зрозуміло. Вибачте, мем."
Олівія нахилила до нього голову, виглядаючи спантеличено, але, здається, швидко втратила інтерес, і знову повернулася обличчям вперед.
Я знаю, що вона мій начальник, але це досить жалюгідно, що я навіть не можу встигнути за маленькою дівчинкою. Ну що ж, нас усіх все одно вб'ють бандити, тож немає сенсу про це хвилюватися, подумав Ештон, дивлячись на Олівію, яка радісно крокувала поруч із ним.
Сонце щойно почало хилитися до заходу. Команда Олівії знайшла відносно відкриту ділянку землі, щоб перепочити. Олівія не віддавала такого наказу. Скоріше, це сталося після того, як Ештон зауважив, що якщо вони намагатимуться йти в ногу з безмежними запасами енергії Олівії, вся команда помре від виснаження ще до того, як вони прибудуть до форту. Інші рекрути дякували йому зі сльозами на очах. Навіть Джайл підбіг до нього, вигукуючи безглузді слова на кшталт: "Ти наш рятівник!".
Ештон лише мило посміхався до них усіх. Він був упевнений, що просто хотів відпочити більше, ніж будь-хто з них, але скоріше помер би, ніж зізнався в цьому в голос. Почуваючись трохи винним, він навмання вибрав місце і сів. Коли він це зробив, Олівія підійшла і, ніби це було цілком нормально, сіла поруч з ним.
"Вибач мені, будь ласка! Я зовсім не втомилася, тому не подумала. Добре, що ти тут, Ештоне", - сказала вона і заплескала в долоні.
"Ага, ха-ха-ха. Я знаю, що це не так. Я ж питав тебе, чи ти не втомилася", - відповів він із самопринизливим сміхом. Очі Олівії розширилися, а її бліді персикового кольору губи почали тремтіти.
"Зачекай, ти... Ти питав раніше, щоб спробувати допомогти мені, лідеру, зрозуміти, що нам потрібна перерва? Ти намагався змусити мене сказати це самій, але у мене не виходило. І тоді тобі нічого не залишалося, як самому запропонувати! Так? Я права?"
Він ледве зміг відповісти: "Ні, ти абсолютно не маєш рації". Він відвів погляд від пронизливого погляду Олівії і побачив, що інші новобранці спостерігають за ними під час їжі. Вони, мабуть, теж підслуховували їхню розмову. Внутрішньо він прицмокнув язиком від непотрібних запитань. Якщо він розкриє тут правду, всі інші рекрути зненавидять його. Це означало, що залишалося тільки одне. Він ковтнув, потім повільно кивнув головою.
"Ха-ха-ха-ха, ви мене підловили! Мені дуже шкода, мем. Я переступив межу". Тон Ештона був штучним, але Олівія виглядала задоволеною, киваючи.
"Я нарешті починаю розуміти, як думають люди". Було незрозуміло, що саме вона мала на увазі, але Ештон дозволив собі повірити, що краще дозволити їй інтерпретувати речі так, як вона хоче.
Він полегшено зітхнув і знову подивився на інших новобранців. Вони посміхнулися йому і віддали честь.
"Г-гаразд. Тоді пообідаємо?"
Відчуваючи, як піт неприємно стікає по спині, Ештон сягнув рукою до рюкзака і витягнув свій пайок: чорний хліб і сушене м'ясо, а також одну пляшку домашньої гірчиці. Краєм ока спостерігаючи за Олівією і помітивши, як вона зацікавлено спостерігає за ним, він розрізав хліб навпіл і поклав туди в'ялене м'ясо, потім капнув гірчиці і одразу ж відкусив шматок, насолоджуючись гірчицею та її збалансованим смаком і присмаком.
"Ммм, блаженство. Принести цю гірчицю з дому було правильним рішенням", - пробурмотів собі під ніс Ештон. Олівія втупилася в нього поглядом. Здавалося, вона ось-ось почне пускати слину. Через деякий час, коли вона все ще не поворухнулася, щоб відкрити сумку, він занепокоївся.
"Ви не будете їсти, мем?" - запитав він.
"Ні, я вже з'їла всі пайки, які нам дали. Думаю, я піду на полювання, вполюю пташку абощо". Ештон витріщився на неї з відвислою щелепою. Те, що вона вже з'їла п'ятиденний пайок, і те, що вона невимушено розмовляла про полювання на птахів, було занадто. Крім того, вона зовсім не виглядала такою, що збирається встати і піти на полювання. Її погляд був прикутий до рук Ештона. Навіть після того, як він закінчив їсти, вона не відвела погляду.
Ну, добре, - зітхнувши, подумав він. Переборюючи роздратування, він склав ще один сендвіч, схожий на той, який щойно зробив, і простягнув його їй.
"О! Ти впевнений?"
"Якби я не був упевнений, я б не пропонував. Крім того, ми не можемо допустити, щоб ти пішла на полювання і тебе загриз якийсь хижий звір".
"Ну, звірі - це не проблема... Але дякую, що турбуєшся про мене. Ти справді хороша людина", - сказала Олівія і відкусила шматок хліба. За мить її очі заблищали, і вона сказала: "Це дивовижно".
Цікаво, скільки ще таких обідів у нас буде... - подумав Ештон, дивлячись на радісний вираз обличчя Олівії. Саме тоді позаду них пролунав крик.
"Що відбувається?!" Ештон несамовито розвернувся і побачив його. Величезного чотириногого звіра, вкритого золотистим хутром, з єдиним білим рогом, що проростав з його чола - єдинорога.
Ештон відчув, що всі волосинки на його тілі стали дибки від шоку. Було добре відомо, що єдинороги були надзвичайно жорстокими. Вони вправно використовували свої довгі роги, щоб вбити свою здобич. Вони також були всеїдними, що означало, що вони їли все, що завгодно. Люди не були винятком.
Єдиноріг був величезним, але рухався з неймовірною швидкістю, кидаючись на найближчих рекрутів. Вони падали через себе, панічно намагаючись втекти.
"В-Уорент-офіцере Олівія! Єдиноріг! Єдиноріг щойно...!”
“Хм? Ого, і справді. Мабуть, хоче погратися з людьми, - весело сказала Олівія, і в її очах з'явився блиск. Рекрут поруч з ними, з налитими кров'ю очима, закричав.
"Про що ти, в біса, говориш?! Подивіться на нього! Воно нападає на нас!" Крик рекрута, здавалося, змусив її усвідомити всю серйозність ситуації. Олівія примружила очі й оцінила єдинорога. На мить, лише на одну мить, Ештону здалося, що вона налякала його більше, ніж єдиноріг. Але це, мабуть, була лише його уява.
"Ох, його. Гадаю, ми можемо з'їсти те, що нам дістанеться, але це буде не дуже смачно..."
"Смачно?" - закричав Ештон. "Смачно?! Ти це бачиш? Нам потрібно забиратися звідси, прямо зараз!" Він схопив її за руку і спробував втекти. Але його коліна сильно тремтіли, і він не міг зробити жодного кроку. Здавалося, що підошви його ніг вросли корінням у землю.
Ні, ні, ні, ні, цього не може бути! Він тихо кричав своїм ногам, щоб вони рухалися, але вони не слухалися його. Єдиноріг, здавалося, помітив його і розвернув свій гострий ріг, показуючи на нього. Він заревів, бризкаючи слиною, а потім кинувся на нього.
...Ось і все. Навіть не смерть в бою. Я помру, будучи з'їденим єдинорогом. З цього навіть не вийде гарної історії, нарікав він, але навіть коли його руки тремтіли, він все ще міцно тримався за свій спис. Він глибоко вдихнув і підняв його до обличчя єдинорога. Він добре розумів, що це безглуздо. З неминучою смертю, що насувалася на нього, звичайна людина нічого не могла зробити, щоб відбитися від нього. Це був його останній акт опору.
Ештон віддався відчаю, але тут сталося щось неймовірне. Він подумав, чи не з'їхав він з глузду від страху. Олівія, яка стояла поруч з ним, спокійно йшла до єдинорога.
"Ні! Забирайся звідси! Він і тебе з'їсть!"
Вона лише розсміялася. "Ти говориш дуже кумедні речі, Ештоне."
"Чому ти смієшся?! Тікай звідси!"
"Нема про що хвилюватися." На її губах грала посмішка, коли Олівія витягла меч - і зникла. Якщо бути абсолютно точним, вона щойно підбігла до єдинорога, але наскільки Ештон міг судити, це було так, ніби вона раптово зникла.
Єдиноріг вишкірив зуби і наставив на неї свій ріг, коли вона скоротила відстань між ними в одну мить. Олівія парирувала удар рогом, а потім вдарила у відповідь, встромивши меч у підборіддя єдинорога і пробивши йому верхню частину черепа. Єдиноріг закричав від болю, а потім звалився на землю з приголомшливим ударом.
Ніхто не міг говорити. Все сталося надто швидко. Вони просто витріщилися на Олівію, яка стояла в центрі всього цього. Вона розвернулася і побігла до Ештона. Чорний туман огорнув чорне лезо, яке вона тримала в правій руці. Ештон зрозумів, що впав на спину.
"Я ж казала тобі, що звірі не будуть проблемою, хіба ні?" - сказала вона, стоячи перед ним.
"Т-так, мем! Звісно! Ви абсолютно праві..." - це все, що зміг вимовити Ештон.
Минуло вже три дні, як спеціальний взвод під командуванням Уорент-офіцера Олівії покинув фортецю Ґалія.
"Капітан Олівія, ви голодні? Для мене було б честю дати вам трохи мого в'яленого м'яса", - весело сказав один з новобранців, простягаючи їй руку. Хором пролунало: "І мені!" і "І мені!", коли новобранці зібралися навколо неї, пропонуючи свій хліб, зацукровану солодку картоплю і тому подібне. Олівія приймала все це з посмішкою.
"Дякую, дякую!" - казала вона.
Це відбувалося щодня. Новобранці були схожі на віруючих, які приносять жертви статуї богині Стреції, і все тому, що Олівія вбила єдинорога. Всі вони бачили, що вона не звичайна дівчина, а воїн страшної сили. Джайл охрестив її "Срібноволосою валькірією" і почав поклонятися їй, як якомусь божеству. Така поведінка поширилася серед інших рекрутів, як лісова пожежа, піднявши їхній бойовий дух, і всі вони в піднесеному настрої пішли за Олівією.
Поки все це відбувалося, Ештон не міг не думати про меч Олівії і чорний туман, який його огорнув. Можливо, він не був найбільш обізнаним у зброї, але навіть він міг сказати, що це був не звичайний клинок.
"Гей, ти виглядаєш пригніченим. Ти голодний?" - сказала Олівія, дістаючи шматок хліба зі свого повного рюкзака. Підношення від одного з її віруючих, гірко подумав він, хитаючи головою.
"Я не голодний, мем. Але, якщо дозволите, я хотів би вас про дещо запитати".
"Звичайно, але... Всі ці "мем" і ввічливість? Може, обійдемося без цього? Це складно, і я в цьому не сильна."
"Боюся, я не можу цього зробити, мем", - різко відповів Ештон. Олівія надулася, явно незадоволена його відповіддю.
"Але чому? Ти ж нормально розмовляв зі мною, коли ми зустрілися в їдальні".
"Я тоді не усвідомлював, що ви мій старший офіцер, мем. Я не можу повернутися до розмови на рівних..."
"Армія - це такий біль... У мене є ідея!" Олівія заплескала в долоні. "Це наказ вашого старшого офіцера! Ештоне, тобі заборонено звертатися до мене на "мем"! Це стосується і всіх інших", - сказала вона. Новобранці виглядали спантеличено.
Лише Джайл опустився на одне коліно, як ідіот, і вигукнув: "Як накаже моя Срібноволоса Валькірія!" Олівія, звісно, не виглядала щасливою від цього.
Ештон був потай вдячний за цей наказ. Минуло не так багато часу відтоді, як він вперше зустрів Олівію в їдальні. Він був упевнений, що зараз почувається так незручно лише тому, що у них була та єдина нормальна розмова. Якщо нехтування формальностями з старшим за званням офіцером було зроблено лише за прямим наказом, то це не повинно його турбувати. Він змусив себе повірити в це.
"Ну, якщо ти так кажеш. Мені цікаво, що це за чорний туман, який виходив з твого меча? Мені це не привиділося, чи не так?"
"Ти хочеш знати про мій меч? Ну, взагалі-то..."
"Капітане Олівія! Це форт!"
Олівію обірвав на півслові Джайл, який несамовито махав їм рукою з передньої частини групи.
"Думаю, це те, що ми шукаємо", - сказав інший рекрут, що стояв поруч з ним, показуючи на мапу. Вони побачили кам'яну вежу, вкриту виноградною лозою, яка навіть з цієї відстані була в очевидному занедбаному стані. Очевидно, що минуло багато часу відтоді, як вона була покинута.
"Ми вже тут? Нарешті!" - сказала Олівія. Вона підняла вгору кулак і вигукнула: "Так, команда, вперед!". Потім вона побігла до форту без жодного натяку на обережність.
Зрештою, жодної прямої відповіді щодо меча... - подумав Ештон. Ну що ж. Гадаю, у мене буде час пізніше.
Решта рекрутів кинулися слідом за нею, а Ештон, спостерігаючи за ними ззаду, кинувся бігти.
"Гей! Гей, Олівія!" - кричав він. "Ти справді збираєшся просто побігти туди?"
"Капітане Олівія, мем!" теж гукнув Джайл. "Це нерозважливо! Надто нерозважливо! Будь ласка, мем, поверніться!"
Олівія лише хіхікнула на благання хлопців про обережність.
"Це не буде проблемою! Ходімо!"
Вона вийшла прямо перед фортом, не залишивши Ештону та іншим нічого іншого, окрім як іти за нею, нервово оглядаючи навколишнє середовище.
"Ого, який безлад".
Тепер, коли вони опинилися впритул до форту, його жалюгідний стан різко проявився. Стіни зруйнувалися, залишивши масивні шматки каменю, розкидані навколо основи форту. Навіть відносно неушкоджені частини виглядали так, що могли б завалитися, якби їх добряче підштовхнути. Ештон не міг не відчувати скептицизму щодо того, що ці руїни можуть допомогти у війні.
"Дивно тихо для бандитської твердині, тобі не здається?" - сказав Джайл, занепокоєно вдивляючись у вхід до форту. Ештон погодився з ним. Олівія проігнорувала питання; натомість вона повернулася до рекрута, що стояв поруч, і сказала: "Я лише позичу це", перш ніж вихопити списа прямо з його рук.
"Гей!" - запротестував спантеличений рекрут, але Олівія вже закінчила з ним. Вона тримала списа напоготові, а потім жбурнула його в кущі навпроти них. Спис загуркотів, як ревучий звір, коли врізався в кущі.
"Нххх!"
Вони почули шум, наче по жабі топчуть. Це був людський голос. Ештон і Джайл подивилися один на одного.
"...Ви це чули?"
"Ти теж, Джайле? Тоді це була не моя уява".
Кивнувши один одному, вони разом з іншими новобранцями навшпиньки підійшли до кущів, звідки долинав голос. Розсунувши чагарник, вони побачили чоловіка, який лежав на спині, а його обличчя було повністю спотворене. Мозкова речовина і кров, яку він виблював, були розбризкані по землі, а вістря списа глибоко застрягло в стовбурі дерева позаду нього.
Ніхто не потребував допомоги, щоб уявити, як він помер.
"Ха, в яблучко!" - вигукнула Олівія, з'явившись поруч з ними і з задоволеним виглядом оглядаючи чоловіка, що лежав на землі.
"Олівія... Це...?"
"Хммм, так. Цікаво. Він постійно висовував голову, щоб шпигувати за нами, тож він, мабуть, бандит, так? Хоча, як на мене, більше схожий на щура", - засміялася Олівія. Якусь мить блідолиці новобранці просто дивилися один на одного, а тоді кинулися піднімати списи. Ештон і Джайл наслідували їхній приклад, озираючись довкола. Саме тоді з тіні форту вийшов чоловік з пікою в руках.
"Так, так, я вражений. Хто з вас його помітив?" - сказав він, оцінюючи нас поглядом. Потім він побачив Олівію і зупинився.
"Гадаю, це була ти. Ти не поводишся так, як твої друзі. Ти головна в цій маленькій групі, дівчинко?"
"Саме так!" - сказала вона, весело махаючи рукою. "Приємно познайомитися, я Олівія". Рот чоловіка скривився в усмішці, і він помахав у відповідь.
"Які чарівні манери! Я дуже вдячний. Моє прізвисько Вульф. А тепер, щоб ми були на одній хвилі, не могли б ви розповісти мені, що ви тут робите?"
Вульф недбало клацнув пальцями, і у відповідь від входу з форту почали з'являтися бандити. Загалом їх було близько сорока, і вони з посмішкою дивилися на новобранців, тримаючи зброю з відпрацьованою легкістю. Жоден з них не виглядав так, ніби думав би двічі перш ніж вбити людину. Новобранці так тремтіли, що аж зуби цокотіли, але Олівія стояла абсолютно спокійно і відповіла,
"Ми тут, щоб повернути форт. Я знаю, що це трохи дивно, адже ми його покинули. Але, гадаю, це наша робота!"
"Ти з тих дівчат, що не церемоняться зі словами, чи не так? Ну, в такому разі, гадаю, ти не проти розвернутися і поїхати додому? Мені не хочеться прибирати стільки тіл, - знизав плечима Вульф.
"Це ми їх будемо прибирати", - заперечив один з бандитів, що стояв поруч з ним. Поки бандити продовжували цей хворобливий обмін думками, Олівія звернулася до новобранців.
"Зачекайте, ви ж знаєте, що я теж не прибиратиму, так? Ненавиджу прибирати. Ви ж, хлопці, не проти прибирати, так?" - сказала вона. Новобранці виглядали трохи хворими, але всі вони кивнули, включаючи Ештона і Джайла.
Посмішка зникла з обличчя Вульфа, а в його очах з'явився небезпечний блиск.
"Просто для мого власного спокою, ви, випадково, не говорите про те, щоб нас перебити, чи не так?"
"Так, хіба це не було очевидно? Чи мої слова не доходять до вас?" - сказала Олівія, що будь-хто міг би сприйняти як очевидну провокацію. Бандити негайно наставили на неї зброю, їхні очі блищали, але Вульф підняв руку, щоб зупинити їх. Він почав крутити піку в одній руці, без зусиль, але з достатньою швидкістю, щоб змусити повітря пульсувати і здіймати траву в пориві вітру.
"Ти хоробра чи просто дурна, дівчинко?" - запитав він. "Ніхто з тих, хто так зі мною розмовляв, не виживав, щоб розповісти цю історію, ти ж знаєш".
"Гадаю, я буду першою!" - сказала Олівія, але слова не встигли вилетіти з її вуст, як Вульф кинувся в атаку. Ештон був впевнений, що лютий напад застав її зненацька. Але перед тим, як вістря піки досягло її серця, Олівія злегка вивернулася і ухилилася, а потім, тримаючи піку під пахвою, ковзнула вниз по її довжині, поки не опинилася обличчям до обличчя з Вульфом.
"Чорт забирай!" - закричав Вульф. Він спробував витягнути піку з руки Олівії, але вона не зрушила з місця.
"Піки зручні для того, щоб тримати супротивника на відстані, але на такій близькій дистанції ти не можеш багато зробити. Меч - найкращий вибір", - сказала Олівія, приставивши кінчик свого леза до горла Вульфа. Дух чоловіка, здавалося, зім'явся, і він впустив піку.
"Гаразд! Гаразд! Ми здаємося! Ми підемо!"
"Нічого не вийде, вибачте. Полковнику Отто не потрібні ваші голови, але у нас все одно є наказ вбити вас усіх", - сказала Олівія і, ігноруючи благання Вульфа про пощаду, встромила чорне лезо в череп чоловіка. Кров хлинула, забарвивши землю в темно-багряний колір, і тіло Вульфа здригнулося в спазмах, коли в його очах зникло життя. Усе закінчилося так швидко, що це практично було антиклімаксом.
Олівія відштовхнула Вульфа вбік, як іграшку, до якої втратила інтерес, і повернулася до інших бандитів, які витріщилися на неї з відвислими щелепами від подиву. Її меч яскраво виблискував у сонячному світлі.
"Прокляття, прокляття, прокляття!!! За що?! Як це могло статися?!" - завив чоловік, гамселячи кулаком по землі. Крики і свист, що лунали раніше, припинилися, і тепер він чув лише власне уривчасте дихання.
Коли він почув від своїх товаришів, що королівська армія наступає на форт, він мало не підстрибнув від радості. Це був шанс, на який він так довго чекав, щоб випробувати вістря свого нового меча! Він придивився і побачив, що вони зовсім не схожі на останнє військо, яке прийшло на них напасти. Всі вони виглядали так, ніби хотіли заспівати гарну пісеньку на кінці його леза.
"До біса все це! Це не було... Ми повинні були..." Він уявляв, як він, сильний і мужній, рубає жалюгідних королівських солдатів, а потім п'є і сміється з товаришами перед купою трупів.
Саме так мав пройти сьогоднішній день. І все ж...
"Ти закінчив грати в хованки?" - запитала дівчинка, розбризкуючи кров, що стікала по землі, коли вона йшла до нього. Зловісний чорний туман огорнув закривавлене лезо, яке вона тримала в руках.
"Н-ні! Будь ласка!" - задихався він. "Не вбивайте мене! Ні, не вбивайте!" Його відчайдушні благання лунали так голосно, як він тільки міг. У нього не залишилося сил на втечу. Він збирався зустріти свій кінець, безпорадний і жалюгідний, припавши до дерева. Його меч зігнувся і більше не міг принести йому ніякої користі. Нудотний сморід крові вже навіть не турбував його.
А всі інші...? Він озирнувся навколо, але ніхто з його товаришів не вижив, всі до одного перетворилися на безмовні трупи, розкидані по землі. Та, хто зробила це, срібноволоса дівчина, була схожа на смерть у людській подобі. Вона була богом смерті.
Вперше в житті чоловік відчув, що молиться до Стреції.
Будь ласка, мені не потрібні гроші! Я більше не буду нікого ґвалтувати і вбивати! Тож будь ласка, будь ласка, врятуй мене від цього бога смерті!
Її голос прорізався крізь його палкі благання, як передсмертний клич.
"Але хіба тобі не буде самотньо одному?"
"Анітрохи! Я зроблю все можливе, щоб жити за всіх моїх товаришів!"
"Гм. Але я нічого не можу з цим вдіяти. Полковник Отто сказав вбити всіх бандитів. І подивіться, цей чоловік каже, що йому самотньо - аж плаче".
Дівчина простромила вістрям леза голову, що стояла поруч, а потім кинула його чоловікові. Вона полетіла по витонченій дузі і приземлилася прямо перед ним. Він відсахнувся. Це був його друг Денніс. Навіть після смерті очі Денніса були повні страху, кров і сльози текли по його щоках. Чоловік з жахом белькотів.
"Бачиш? Ось чому", - сказала дівчина. Вона посміхнулася і повільно підняла свій клинок кольору ебенового дерева. Чоловік закліпав очима, гадаючи, що від страху у нього почалися галюцинації. Замість меча йому здалося, що він бачить велику косу…
Олівія відправила одного з новобранців назад, щоб повідомити, що вони захопили форт, а потім перейшла до наступного завдання для свого взводу. Вони мали утримувати форт до прибуття нового гарнізону. Але це була лише формальність. Насправді їм не було чого робити. Оскільки всі бандити були мертві, найближчим часом не було жодних шансів на напад. Максимум, що потрібно було зробити, це поховати тіла бандитів, щоб їх не знайшли дикі звірі. Олівія, вірна своєму слову, і пальцем не поворухнула, щоб допомогти.
З цим раптовим надлишком вільного часу Олівія почала брати новобранців на полювання та риболовлю, виїжджаючи на світанку і повертаючись з настанням темряви. Вона також проводила з ними тренування. Ці безтурботні дні були для всіх них ніби заклинанням швидкоплинного спокою.
Під чистим небом, повним зірок, новобранці сиділи біля багаття, жваво розмовляючи про Олівію.
"Вона надто сильна, тобі не здається?"
" Точно? Я маю на увазі, що убити єдинорога - це одне, але вбити сорок бандитів самотужки? Ніхто на таке не здатен."
"Ніхто в Ґалійській фортеці ніколи не повірить у це..."
Всі рекрути кивнули на знак згоди.
"А от ми...
"Агов! Ми ж домовилися, що не будемо про це говорити... Це буде просто депресія."
Вони всі опустили руки. Забудьте про прикриття - поки Олівія вбивала бандита за бандитом, новобранці не могли нічого робити, окрім як дивитися і тремтіти від страху. Дехто з них навіть обмочився, настільки вони були налякані. Але ніхто з них не сміявся. Вони дуже добре знали, що з ними могло статися те ж саме. Це завдало справжнього удару по їхній чоловічій гордості.
Багаття голосно потріскувало в темряві ночі, і, ніби це був сигнал, похмурий на вигляд новобранець сказав: "Це гнітюче, без сумніву. Але саме тому ми просили капітана тренувати нас, чи не так? Щоб наступного разу ми могли воювати як слід".
"Так. Так, так. Наступного разу ми будемо готові", - сказав інший, рішуче піднімаючи стиснутий кулак. Але кілька інших рекрутів виглядали менш впевненими.
"Ти справді думаєш, що вишкіл капітана допоможе?" - запитав один.
"Не знаю..." - відповів інший. "Чесно кажучи, я думав, що ми будемо вчитися користуватися мечами і списами, а не..."
"Я взагалі не бачу сенсу в тому, що ми робимо", - додав третій.
Всі рекрути виглядали стурбованими.
Тренування Олівії було надзвичайно простим. Вони розбивалися на пари, де одна людина була нападником, а інша - захисником. Нападник мав дерев'яний меч і міг лише атакувати, а захисник відбивав удари дерев'яним щитом. Коли час закінчувався, вони мінялися ролями, і все повторювалося. На відміну від Ґалії, вона не вчила їх тримати зброю і не змушувала махати мечами та списами на солом'яних манекенах. На папері їхні тренування, можливо, виглядали добре, але на практиці вони мало чим відрізнялися від гри дітей у героїв казок.
"Що вона казала? Про те, що треба уважно спостерігати за супротивником. Мовляв, це справді зробить нас кращими бійцями? Не те, щоб я сумнівався! Просто... Розумієте?"
Поради Олівії новобранцям зазвичай звучали приблизно так: "Дивись, дивись, спостерігай!" або " Крапки до ліній! Лінії до кіл!" Новобранці ніколи не мали жодного уявлення, про що вона говорила. Вони просили її пояснити простіше, але вона лише повторювала, що найважливіше - це спостерігати за супротивником.
"Гадаю, ще зарано говорити напевно, але я її не бачу", - сказав один з новобранців, трохи поміркувавши.
"Ми просто повинні вірити в неї, так? Якщо це те, що каже капітан Олівія - якщо це те, що каже наша валькірія".
Всі рекрути подивилися на валькірію, про яку йшлося. Вона з радістю розривала цілу смажену птицю, поки Джайл несамовито шматував іншу поруч з нею. Ештон з'їв ще одну, намастивши її якимось соусом.
"Ти маєш рацію. Капітан врятувала нам життя. До того ж, це ми попросили її навчати нас. Було б неповагою з нашого боку сумніватися в ній".
"Так, будь-який інший капітан, і ми були б уже мертві."
"Ага. Гаразд! Тост за нашого капітана - за валькірію!"
"За валькірію!" - повторили новобранці, піднімаючи свої келихи і посміхаючись.
II
Командна зала Королівської армії у фортеці Ґалія
Після прибуття до фортеці Ґалія полковника Нейнгардта відвели до Пола, щоб передати план спільних дій Першого і Сьомого легіонів для взяття форту Каспар. Полковник Отто переглядав документи з планом битви, час від часу хмурячись.
"...Зрозуміло. Що ж, це все Ламберт, - сказав Отто. "Якщо ми візьмемо форт Каспар, це полегшить багато наших теперішніх турбот. І це дозволить нам мобілізувати чималі сили, коли прийде час відбивати форт Кір... І все ж..." Він обірвався. Пол зітхнув і подивився в стелю. Дим від його сигарети висів у повітрі густою хмарою.
"Вас щось турбує, мілорде?" - повільно промовив Нейнгардт.
"Хм. Багато що мене турбує, але зараз я не розумію, чому ми наполягаємо на поверненні фортеці Кір у такий час. Що ж. Напевно, важко старіти." Отто злегка посміхнувся, почувши приховану образу в словах Пола. Спостерігаючи за ними, губи Нейнгардта сіпнулися в ледь помітній посмішці.
Отже, генерал Пол і полковник Отто мають намір виступити проти плану, подумав він.
План захоплення фортеці Кір надійшов від самого короля Альфонса. Хоча Пол був непрямим виконавцем, його все одно можна було легко звинуватити в непокорі. Але Нейнгардт задовольнявся тим, що не коментував це. Правда полягала в тому, що особисто він відчував те ж саме. І хоча ні Корнеліус, ні Ламберт ніколи б цього не сказали, він підозрював, що вони теж.
Наказ Альфонса був надто небезпечним.
Король не був дурнем, але він зійшов на трон у невдалий час. Він правив лише два роки, коли Рамза Добрий оголосив війну за об'єднання. Якби між ними був мир, він міг би не поспішати і навчитися мудро правити, але замість цього королівство було втягнуте у війну, яка поставила його на межу повного знищення. Не маючи часу на навчання, він був просто нездатний реагувати на стрімкі події воєнного часу.
Тож, з відчаю, Альфонс розробив цей план для Першого легіону, щоб повернути фортецю Кір. Фернест почав схилятися до поразки, коли фортеця була захоплена, і він, ймовірно, думав, що якщо вони повернуть її назад, то зможуть взяти гору над ворогом.
Саме з такими міркуваннями і припущеннями Нейнгардт звернувся до Пола із застереженням.
"Я розумію ваші почуття, генерале Поле, але такий наказ Його Величності. І справа в тому, що ми не можемо переломити хід війни, просто кинувши всі сили на оборону".
"...З цим не посперечаєшся. Вибачте, я трохи збив нас з теми. У цьому плані, де ми наступаємо на форт Каспар, де, на вашу думку, нас зустрінуть імперці?"
Нейнхардт вказав на місце на карті, розкладеній на столі перед ними. Отто широко кивнув на знак згоди.
"Імперська армія розташується на рівнинах Іліса. Її географія ідеально підходить для пересування великих сил. Нам теж доведеться відправити сюди наші війська".
Перехід через Рівнини Іліса був найкоротшим шляхом до форту Каспар. Інші дороги йшли або через великий ліс, або через звивистий вузький каньйон. Жоден з цих шляхів не був ані прямим, ані придатним для пересування великої кількості військ. Рівнини були єдиним реалістичним варіантом.
"Згоден. Це означає, що нам доведеться прорватися крізь імперців на самому початку і швидко дістатися до форту Каспар. Ти справді не даєш нам легких завдань, - важко сказав Пол. Найнгардт кивнув, не відповідаючи. З Першим і Сьомим легіонами разом у них буде п'ятдесят п'ять тисяч солдатів проти приблизно п'ятдесяти тисяч імперців у форті Каспар. Вони мали більшу чисельність, і на полі бою це могло призвести до того, що навіть хороша стратегія тріщатиме по швах. Теоретично королівська армія повинна була мати перевагу.
Але все могло швидко змінитися, якби з фортеці Кір прибуло підкріплення. Він знав так само точно, як і все інше, що королівська армія буде змушена відступити. Саме про це говорив Пол, і у Нейнгардта не було ніякої відповіді на це. Отто насупився, його рот був стиснутий в тонку лінію.
Вони втрьох сиділи в свинцевій тиші, коли раптом у двері постукали. "Увійдіть!" гукнув Отто, і один солдат відчинив двері.
"Щось сталося?"
"Вибачте, що перериваю, сер. Посланець від взводу Уорент-офіцера Олівії щойно повернувся з повідомленням, що вони захопили форт Ламбурк".
" О, чудово, чудово! Це гарна новина."
"Всіх бандитів було знищено і вони перейшли до наступної задачі."
"Дуже добре. Я надішлю їм нові інструкції пізніше сьогодні. Скажи гінцю, щоб зачекав".
"Слухаюсь, сер!" - відповів солдат і знову пішов. Ці несподівані, радісні новини значно покращили настрій в кімнаті, в основному завдяки Полу, вираз обличчя якого розслабився.
"Ого-го. Здається, Уорент-офіцер Олівія добре попрацювала. Треба не забути приготувати той великий торт, коли вона повернеться, а то вона буде сердита", - сказав Пол. Отто зітхнув.
"Знову ці дурниці... Якщо ти не будеш обережним, вона розсердиться".
"О, не будь таким примхливим", - сказав Пол зі щирим сміхом. Отто знову глибоко зітхнув, обурено хитаючи головою. Як товариш по службі, Нейнхардт відчув прилив симпатії до Отто - але зараз йому треба було думати про щось важливіше.
"Перепрошую, але ви щойно обговорювали Уорент-офіцера Олівію?" - поспішно запитав він у Отто.
"А? Так, саме так. Здається, я згадував про неї у своєму звіті".
Так, це вона. Але, судячи зі звуків, її зараз тут немає...
Він знав, що дозволяє своїм особистим почуттям вплутуватися в роботу, але зустріч з Олівією, подяка їй була єдиною причиною, чому він приїхав до фортеці Ґалія.
"Щось не так, полковнику? Ви виглядаєте нездоровим у своїй невимушеній манері".
"О, гм, вибачте. Просто генерал Флоренц був моїм близьким другом, до того, як Самуїл його вбив. Бачачи, що Уорент-офіцер помстилася за нього, я хотів би висловити їй свою подяку".
"Генерал Флоренц? Не може бути... Він був хорошою людиною, - пробурмотів Пол, потираючи лисе чоло. Він промовив небагато слів, але Нейнгардт відчув глибину і щирість його співчуття.
"Дякую, мілорде. Я впевнений, що генерал Флоренц теж буде радий почути це від вас".
"Цікаво", - сказав Пол, загасивши цигарку. Свинцева атмосфера, що панувала в кімнаті, здавалося, ось-ось повернеться, але тут Отто заплескав у долоні від раптового усвідомлення.
"Що?" - запитав Пол. "Ти щось придумав?"
"Саме так. Є дещо, що я хотів би спробувати, і якщо нам це вдасться, то ми зможемо закріпитися у форті Каспар до прибуття підкріплення".
"Що ж, хоч я і радий це чути..." - сказав Пол з тривогою в голосі, - "але чи не буде це знову пов'язано з Уорент-офіцером Олівією?". Отто криво посміхнувся.
"Мілорде, Олівія наразі є найсильнішою фігурою Сьомого Легіону на дошці. Ми повинні використовувати її якомога більше - особливо, якщо це може підвищити наші шанси на успіх у відвоюванні фортеці Кір".
"О, дуже добре, дуже добре. Тоді давай послухаємо твій план", - покірно сказав Пол. Отто перебільшено кашлянув, потім зробив паузу, перш ніж підійти до карти і почати пояснювати свою ідею.
Нейнгардт, якщо чесно, був приголомшений. Отто був затятим реалістом. Він ніколи не перебільшував і не применшував свою оцінку військового потенціалу, незалежно від того, чи це союзник, чи ворог. Але зараз він називав цю Олівію "найсильнішою одиницею Сьомого легіону". Нейнхардт більше, ніж будь-коли, прагнув дізнатися, хто вона така.
Це дівчина, яка здолала Самуїла, як би божевільно це не звучало. Вона має бути страхітливим монстром, зробив висновок він і всівся, щоб вислухати план Отто.
III
Взвод Олівії перебував у форті Ламбурк лише два тижні.
Фортеця Ґалія була кипучою, туди звозили припаси до прибуття Першого легіону і готувалися до штурму форту Каспар. Тим часом взвод Олівії продовжував своє безтурботне життя у форті Ламбурк.
Однак їх практично вигнали звідти, коли прибув новий гарнізон. Вони повернулися до фортеці Ґалія, і не встигли переступити поріг, як Олівію викликали на зустріч з Отто в командну кімнату. Вона піднялася, дивлячись на кишеньковий годинник Отто, і постукала у двері командирської кімнати.
"Уорент-офіцер Олівія, з'явилася на місце служби вчасно, сер!" По той бік дверей почувся слабкий сміх, а потім пролунав різкий і знайомий голос Отто.
"Заходьте." Вона так і зробила і побачила трьох чоловіків, що сиділи на дивані.
Олівія по черзі оглянула кожного з них. Пол весело посміхався, тоді як Отто виглядав похмурим. Поруч з ними сидів незнайомий їй чоловік з розпущеним світлим волоссям. Їй стало цікаво, чи не тому він так роззявив рота, що імітував рибу. Це було не дуже правдоподібно.
"Я прийшла вчасно, сер!" - повторила вона, простягаючи кишеньковий годинник.
"Я бачу це і без того, що ти розмахуєш ним перед моїм обличчям. А тепер прибери його", - промовив Отто, блиснувши очима. Здавалося, що сьогодні похвали для неї не буде. Вона обережно сховала дорогоцінну річ. Пол посміхнувся і поплескав по дивану, запрошуючи її сісти, що вона і зробила.
"Вибачте, що викликаю вас сюди, коли ви тільки-но повернулися, Уорент-офіцере. Ви добре попрацювали у форті Ламбурк".
"Дякую, сер!"
"Справді. Я чув, що серед тих бандитів був майстерний пікінер - він не завдав вам жодних проблем?" - запитав Пол. Олівія була збентежена. Вона не могла пригадати нікого, хто підходив би під цей опис. Можливо, вона просто забула. Хоча вона вважала, що у неї досить хороша пам'ять. Зрештою, вона нічого не забула з прочитаних книг.
Ештон казав їй, що не може повірити, яка в неї гарна пам'ять. Якби вона так легко забула цього так званого майстра-пікеонера, то він не міг би бути її суперником. Їй не знадобилося більше одного удару, щоб убити жодного з бандитів. Здавалося несправедливим, що від неї очікували, що вона їх пам'ятатиме.
Звісно, вона пам'ятала найцікавіші моменти. Як подружилася з новобранцями, як разом ходила на полювання, як ловила рибу в річці. Вона думала, що її боки розірвуться від сміху, коли Ештон мало не потонув. Він так розлютився на неї після того, як вона його врятувала.
Виявилося, що Джайл був мисливцем і вправно стріляв з лука. Птахи, яких він вполював, були найкращим, що вона коли-небудь їла. Коли вона сказала йому про це, він впав на одне коліно і сказав: "Я відточував усі свої навички, щоб краще служити тобі, моя валькірія!"
Вона подумала, що це, мабуть, неправда, але нічого не сказала, відчуваючи, що це може погано закінчитися, якщо вона скаже щось не те.
Їжа, яку вони їли разом, сидячи біля вогнища під зоряним небом, була справді смачною.
"...Я не дуже добре пам'ятаю бій. Вони всі впали після одного удару".
"Ха! Одного удару? Не може бути!" - засміявся Пол, ляснувши себе по стегну. "Ти це чув, Отто? Уорент-офіцер Олівія не бачить різниці між майстром пікеонером та бандитами". Отто відчайдушно зітхнув, а очі блондина розширилися. Олівія подумала, що він ось-ось заплаче, і трохи занепокоїлася за нього.
"Точно! Мало не забула. Я покликав вас сюди сьогодні, щоб віддати вам це", - сказав Пол. Він пішов за білою коробкою, що стояла на столі, а потім приніс її назад і поставив їй на коліна. Він жестом показав Олівії, щоб вона відкрила її, і вона це зробила. Її очам відкрився яскравий асортимент тістечок, а в ніс вдарив солодкий аромат.
"Торт!" - завищала вона від захвату. "Це ж торт, правда? Генерал Пол, сер, дякую!"
"Ого-го. Я радий, що тобі подобається", - сказав Пол з широкою посмішкою. Олівія одразу ж простягнула руку, щоб узяти один з тортів, але потім завагалася. Отто щось кричав на неї, але її це не хвилювало. Ні, вона просто згадала, що в одній з її книжок торт був описаний як "зубодробильно смачний". Що, якби у неї випали всі зуби? Але вона не могла втриматися. Вона буде переживати про це, коли це станеться, подумала вона, і поклала одне з тістечок до рота цілим.
О, він такий солодкий і пухнастий! Її рот болісно розпирало від солодкого. Вона швидко підняла руку, щоб перевірити, але, на її полегшення, зуби залишилися цілими. Це означало, що вона може спокійно з'їсти решту торта.
Вона була збентежена, коли потягнулася за іншим тістечком, але раптом хтось схопив її за руку. Вона підняла голову і побачила Отто, його обличчя було яскраво-червоним, а губи тремтіли. Він був схожий на червоного демона з її книжки з картинками.
"О, ви теж хочете торт, сер? Вибачте, але це подарунки від генерала Пола, тому, боюся, я не можу дати вам торт".
"Ти чула, що я прошу торт?" закричав Отто. "Як ти смієш! Ти хоч знаєш, де ти зараз знаходишся?" Олівія закрутила головою, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Вона бачила табличку на дверях - на ній було написано: " Зал командування". Вона була впевнена, що знаходиться саме там.
"Полковнику Отто, - сказала вона після хвилинного вагання, - вас не били по голові останнім часом?"
"Про що, чорт забирай, ти зараз говориш?"
"Гм, я просто прочитав це в книжці одного разу. Коли людину б'ють по голові, іноді її пам'ять стає нечіткою. Я знаю, де я. Це зал командування. Вам варто звернутися до лікаря."
"Ти, маленька... Як...!" Отто вигукнув, трясучись від люті і розмахуючи кулаком вгору-вниз. Вона згадала кімнату для допитів і подумала, що він, напевно, хотів вдарити стіл. Це ще більше збентежило її. Вона дуже люб'язно поділилася з ним деякими знаннями, які почерпнула з прочитаного, але все, що він зробив, це розлютився на неї.
Зет сказав їй, що саме жага до знань відрізняє людей від інших тварин. Її слова мали б зробити його щасливим, але аж ніяк не злим. Якби тільки Ештон був тут, він би зміг дати їй пораду.
Думаючи про це, вона озирнулася на коробку з тістечками, що стояла у неї на колінах.
Б'юся об заклад, він точно хоче тістечка, подумала вона. А хто б не хотів, зрештою? Коли щось таке солодке і смачне прямо перед очима.
Отто був добрим до неї і подарував їй свій гарний срібний кишеньковий годинник. Можливо, пізніше він подарує їй ще щось.
Вирішивши, вона взяла тістечко і простягнула його Отто.
"Гадаю, ви можете взяти один...”
“Я не хочу твого торта!" - заревів Отто, з силою опустивши кулак на стіл.
"А, так ви дійсно хотіли вдарити його, сер", - сказала Олівія, на що він вдарив по столу ще кілька разів. Пол спостерігав за ним, його вираз обличчя був веселим.
"Гаразд, нам треба обговорити дещо важливе. А ти йди насолоджуйся тортом у своїй кімнаті".
"Так, сер! Уорент-офіцер Олівія піде насолоджуватися тортом до себе в кімнату!" - сказала Олівія, віддаючи своє найенергійніше на сьогоднішній день привітання. Вона була вдячна Полу за наказ - навряд чи вона могла б насолодитися тортом як слід, коли поруч був Отто.
Звісно, вона міцно стискала коробку з тістечками в руках, коли йшла.
"...Як би це сказати? Вона... дивна дівчина, чи не так?" - сказав Нейнхардт, поки вони слухали кроки Олівії, що віддалялися. Це була його чесна думка. Дівчина, з якою він щойно познайомився, зовсім не відповідала його очікуванням.
"Не треба бути ввічливим, полковнику Нейнхардт. У неї повністю відсутні як манери, так і здоровий глузд", - сплюнув Отто. Він явно все ще був розлючений - чашка тремтіла в його руках. Він навряд чи коли-небудь бачив зазвичай холоднокровного Отто таким емоційним. Він посміхнувся, не бажаючи цього, і відчув, як його крижаний погляд пронизує його. Він швидко стер усмішку з обличчя.
"Хіба вона не мила?" - сказав Пол, його тепла усмішка була повною протилежністю Отто. Не знаючи, що відповісти, Нейнгардт обмежився розпливчастою посмішкою. Пол, мабуть, думав про неї, як про онуку. Він чув, що у нього є онука приблизно такого ж віку.
Не можна було заперечувати, що вона була видовищем, яке змушувало серця тріпотіти. На балу як би її одягли в сукню, вона б безпомилково зійшла за доньку лорда. Юнаки вишикувалися б у чергу за її рукою, а дівчата, без сумніву, позеленіли б від заздрощів.
Страшні війни... Я дозволив своїй уяві розгулятися там... - засміявся він сам до себе. Він підняв свою чашку чаю. Колись звичайний напій, тепер навіть чай був предметом розкоші. Економічна блокада Сазерленду, або, як її називали самі міста-держави, "голод", змусила їх покладатися на контрабандистів, щоб дістати його.
Зайнятий такими невтішними думками, він сьорбав свій холодний чай. Отто нарешті опанував себе і вже потирав кулак, почервонілий від удару об стіл, коли раптом згадав про Нейнгардта.
"Стривай, хіба ти не хотів їй подякувати?"
"Ну, так", - відповів Нойнгардт. "Хотів, але все це було трохи занадто, і я зовсім забув".
"Може, мені покликати її пізніше?"
Нейнхардт на мить замислився. "Ні, не треба. Іншим разом. Я впевнений, що вона зараз зайнята своїм тортом". Він зрозумів свою помилку, щойно заговорив, і Отто передбачувано витріщився на Пола.
"Так, його світлість продовжує балувати її", - пробурчав Отто. Але Пол не розгубився. Зовсім навпаки, він зручно розкинувся на дивані, насолоджуючись сигаретою.
"Ох, Отто, не скаржся так багато. Твій наступний маленький план можливий лише тому, що Олівія повернула нам форт Ламбурк. Якщо ти будеш надто злий до неї, вона може навіть перейти на бік імперії!"
Обличчя Отто скривилося, наче його штрикнули в якесь чутливе місце. "Я-я не..." - пролепетав він. Очевидно, припущення Пола не було цілком поза межами можливого.
Королівська армія мала постійну проблему з дезертирами. Ну, якби це були просто дезертири, це було б одне, але значна частина з них в кінцевому підсумку приєдналася до імперської армії. Був один особливо абсурдний випадок, коли цілий взвод дезертирував, а потім з'явився через кілька днів в імперській формі.
У ці дні всіх дезертирів засуджували до негайної публічної страти, щоб показати приклад. Одних спалювали на вогнищі, інших відправляли до катівні.
Страх перед покаранням повинен був придушити думки про дезертирство, але все ще були солдати, які щодня ризикували своїм життям, намагаючись вирватися на волю.
З іншого боку, страти мали побічний ефект відволікання обурення, яке цивільне населення відчувало до армії. Це була іронія долі. Це був жалюгідний стан, до якого була доведена королівська армія.
Нейнхардт подумав про щасливе обличчя Олівії, коли вона з'їла свій торт. Згідно з рапортом, який він читав, вона добровільно записалася в армію - і навіть принесла з собою мішок імперських голів, коли робила це. Що б там не казав Пол, йому не здавалося, що вона може перейти на інший бік. Але вони не могли гарантувати, що вона цього не зробить. У її поведінці відчувалася відстороненість, яка змушувала його бути впевненим, що нею керує щонайменше не патріотизм. Також не було схоже, що вона прагнула особистої слави.
Без цього у нього чомусь виникло відчуття, що все, що потрібно зробити імперії, щоб навернути її, - це запропонувати достатньо великий торт.
Йому раптом спало на думку, що ж надихнуло її стати солдатом? Він почухав підборіддя, розмірковуючи.
У ці дні Фернест був нестабільним, як картковий будиночок. Усе могло завалитися будь-якої миті. Імперська армія зустріла б Олівію та її силу з розпростертими обіймами. Про це не варто було говорити вголос, але він не міг не дивуватися, чому вона пішла добровольцем до них, а не до імперської армії. Це не мало жодного сенсу.
"Полковнику Отто, - звернувся він до насупленого чоловіка. "Уорент-офіцер Олівія розповіла вам, чому вона вирішила піти в армію?" Простих солдатів не питали, чому. Якщо ти міг воювати, тебе брали. Але з Олівією все було інакше. З першого дня - ні, з першої хвилини - вона показала себе як нездоланну силу в бою. Завжди обережний Отто неодмінно запитав би, чому вона прийшла до них.
" Так, - повільно промовив Отто, - але її відповідь була, ну, не дуже корисною". Отто зробив паузу, а потім продовжив. Вона сказала, що це частина її пошуків когось на ім'я "Зет".
Звичайно, він запитав, подумав Нейнхардт, тихо вражений.
"Ти хочеш сказати, що вона пішла в армію тільки для того, щоб когось знайти?" - запитав він.
"Мабуть."
"Я припускаю, що перебування в армії полегшує отримання певної інформації... Але Зет? Таке ім'я не кожен день почуєш. Хто він такий?"
Олівія каже, хоч це й абсурдно, що цей "Зет" - бог смерті.
"...Перепрошую?" - ошелешено запитав Нейнхардт. "Ви маєте на увазі, з великою косою? Такий собі бог смерті?" Він підняв руки догори, імітуючи розмахування косою, і Отто покірно кивнув. Усім був знайомий образ скелета, закутаного в лахміття, з велетенською косою. Інтерпретації художників могли відрізнятися, але всі вони дотримувалися однієї базової схеми.
"Ще одна абсолютно неймовірна казка, чи не так?"
"Т-так. Так, це так..." - пробурмотів Отто.
Хм? Чому він так заїкається? подумав Нейнхардт. Дивлячись, як Отто погладжує своє підборіддя, він запитав: "Ти ж не хочеш сказати, що віриш їй?"
"Справа не в тому, вірю я їй чи ні... Але якби вона хотіла збрехати, то напевно вибрала б більш правдоподібну історію. А ця, як я вже казав, справді абсурдна".
Отто, мабуть, так і не зміг вирішити, що йому робити. Він виглядав, як це не дивно для нього, абсолютно розгубленим. Нейнхардт не знав, що відповісти, тому лише невиразно кивнув на знак згоди. Здавалося, Пол теж чув усе це вперше, але вираз його обличчя був напрочуд розуміючим.
"Так, так. Значить, вона шукає бога смерті... - сказав він, тихенько посміхаючись сам до себе.
Це все одно не має жодного сенсу, подумав Нейнхардт. "Бог смерті" - це якась метафора? Принаймні, я припускаю, що історія про те, що вона завербувалася, щоб когось шукати - якщо це правильний термін - була правдивою.
Хід думок Нейнхардта обірвався, коли він помітив купу паперів, що лежали на столі. У них була купа інших справ, які потрібно було робити, замість того, щоб просто сидіти тут і роздумувати над поведінкою Олівії.
Глибоко зітхнувши, він потягнувся до сторінки, що лежала на вершині стопки.
IV
Робочий кабінет полковника Отто у фортеці Ґалія
«А, направлення від полковника Найнгардта. Ти, мабуть...»
«Так, сер! Уорент-офіцер Клаудія Юнг, прибула на службу в сьомий легіон!»
«Дуже добре. Вільно, солдате. Сідай». Отто жестом показав на диван.
«Так, сер!» - сказала Клаудія і сіла. Отто взяв чашку з полиці на стіні, потім потягнувся до білого порцелянового чайника.
«Будь ласка, пане, дозвольте мені!» - сказала Клаудія. Вона спробувала встати, але Отто підняв руку, щоб зупинити її.
«Але ж пан...»
«Це не проблема», - обірвав її Отто, наливаючи чашку чаю натренованими руками.
У нього немає слуги, щоб це робити? спантеличено подумала Клаудія. Він поставив чашку на стіл, і до неї долетів освіжаючий аромат чаю.
«Боюся, що через дефіцит поставок я не можу запропонувати вам цукор. Сподіваюся, ви не проти обійтися без нього».
«Навіть не думайте про це, сер. Дуже вам дякую.» Вона зробила ковток чаю і без жодного звуку поставила чашку на стіл. Вона доклала зусиль, щоб сісти прямо, і виявила, що дивиться прямо в очі Отто.
«Полковнику Отто, я... Я перепрошую, якщо я говорю без дозволу, але чи не могли б ви повідомити мені причину мого термінового переведення з Першого легіону до Сьомого?»
«А в чому справа? Полковник Найнгардт не пояснив?»
«Ні, сер, мені нічого не сказали. Полковник сказав, що він дуже зайнятий, і мені краще поставити всі питання безпосередньо вам». Отто виглядав одночасно розваженим і роздратованим. Очевидно, тут був якийсь жарт, якого вона не розуміла. Якби він не знав, що вона двоюрідна сестра Найнгардта, то точно не посміхнувся б так.
«Що ж, перейду одразу до справи. Уорент-офіцер Клаудія Юнг, вас призначено помічницею уорент-офіцера - ну, тепер вона вже другий лейтенант - Олівії», - сказав Отто. Він простягнув Клаудії аркуш паперу.
«Помічниця... Дякую, сер, - сказала вона, взявши документ і прочитавши його. У ньому були перераховані численні досягнення Олівії, починаючи з її перемоги над Скаженим Биком Самуїлом і закінчуючи захопленням і ліквідацією двох шпигунів, що проникли до фортеці Ґалія. І завершилося все тим, що вона практично самотужки відвоювала форт Ламбурк.
Виглядало так, ніби вона вже була трохи героїнею - і все це вона зробила у віці лише п'ятнадцяти років.
«Сер... Це все справді правда? Я не хочу... Просто...»
«Не дивно, що ти так думаєш, але все, що там написано - правда. Річ у тім, що...» Отто замовк, глибоко зітхнувши.
«Якісь проблеми?»
«...Ну, щодо цього. Як ти, мабуть, вже зрозуміла, з її доблестю в бою немає жодних проблем».
«Так, сер. Ви хочете сказати, що проблема в іншій області?» запитала Клаудія. Отто кивнув, виглядаючи задоволеним.
«Правильно. Лейтенанту Олівії бракує манер і здорового глузду. Чесно кажучи, я з нею не в ладах».
«Манер... І здорового глузду, сер?» - повторила Клаудія, не знаючи, що відповісти. Це було надто розпливчасте твердження, щоб у ньому можна було знайти сенс.
«А його світлість просто воркує... Ну, це не важливо. Забудьте, що я це сказав.»
«Так, сер.»
«Хай там як. Лейтенант Олівія в центрі цієї майбутньої операції. Тому нам потрібен дійсно винятковий помічник поруч з нею.»
«...Сер, перепрошую, якщо це прозвучить грубо, але чи не міг би це зробити хтось інший?» - запитала Клаудія, думаючи, що в Сьомому Легіоні має бути багато інших талановитих солдатів. Отто коротко похитав головою.
«Ніхто з них не здатен приборкати лейтенанта. Вона виглядає адекватною, але всередині абсолютно дика. Ми подумали, що іншій жінці пощастить більше. Я знаю, що прошу багато, але ми розраховуємо на тебе.»
«Так, сер. Як буду помічницею лейтенанта Олівії, і я допоможу їй якнайкраще!» - сказала Клаудія. Отто виглядав дещо полегшено.
«Добре. Я сказав їй, що ти до неї завітаєш. Гадаю, вона зараз у своїй кімнаті, тож відвідай її, коли ми тут закінчимо».
«Я піду до неї негайно, сер.»
«У такому разі, ми закінчили. Ти вільна.»
«Дякую сер!» - сказала Клаудія. Вийшовши з кімнати, вона глибоко зітхнула. Судячи з поведінки Отто, обов'язок, який на неї поклали, був зовсім не веселим.
Змусити мене пройти через усе це, навіть не попередевши... - з образою подумала вона про Найнгардта, який порекомендував її на цю посаду. Вона попрямувала до кімнати Олівії.
Прийшовши, Клаудія перевірила, чи все в порядку з її уніформою, підтвердила, що немає жодних проблем, і постукала у двері.
«Клаудія?» - почувся голос, чистий, як дзвіночок. Клаудія здивувалася, що до неї так несподівано звернулися на ім'я, але озвалася,
«Так, сер! Мене звуть уорент-офіцер Клаудія Юнг. З сьогоднішнього дня я буду вашим помічником, сер, тому я прийшла представитися».
«Так, полковник Отто розповідав мені про тебе. Заходь!»
«Вибачте, сер», - сказала Клаудія і відчинила двері. Від побаченого вона мимоволі затамувала подих. Дівчина з ляльковим обличчям лежала на ліжку і читала книгу. Вона була такою красивою, що Клаудія на мить зачарувалася, перш ніж їхні погляди зустрілися. Намагаючись не наступити на жодну з книг, що лежали на підлозі, Клаудія поспішно привіталася з нею.
Олівія підвелася з ліжка.
«Я Олівія. Приємно познайомитися», - сказала вона, посміхаючись і вітаючись у відповідь. Потім вона сіла назад і знову почала читати свою книгу.
Клаудія була спантеличена. І це все...?! подумала вона, на мить здивувавшись, що її перевіряють. Але інша дівчина дійсно здавалася просто зануреною у свою книгу. Усе, що сказав їй Отто, повернулося до неї в пам'яті. Здавалося, що для того, щоб виконати свій обов'язок помічниці, вона повинна була познайомитися з Олівією ближче. Вона вирішила почати з невеликої розмови.
«Е-е... Лейтенанте Олівія? Ви... У вас багато книг, чи не так?»
«Га?» Вона зробила паузу. «...О, Ештон розповідав мені про всілякі круті речі, тож я замовляла їх зі столиці. Це з'їло всі гроші, які я отримала від генерала Пола. Книги досить дорогі, - відповіла Олівія, не відриваючись від книги. Клаудія не знала, що з цього всього робити, але продовжувала наполягати на своєму.
«Ви, мабуть, дуже любите читати», - сказала вона. «Можу я запитати, сер, хто такий Ештон?»
«...Полковник Отто сказав те ж саме. Ештон є Ештон. Він людина». Олівія вперше підняла голову від книги і подивилася на Клаудію, насупившись. Її очі були кольору глибокого чорного дерева, і Клаудія не побачила в них жодного натяку на жарт.
Так... Я починаю розуміти, про що говорив Отто. Найнгардт, ти покидьок. Ти мені за це будеш винен, дуже винен, - Клаудія внутрішньо проклинала кузена. Вона зберігала пасивний вираз обличчя.
«Звичайно, мем. Будь ласка, вибачте мені за таке очевидне запитання», - сказала Клаудія з глибоким поклоном. Олівія похитала головою і сказала,
«Нічого страшного. Я просто не розумію, чому люди запитують про те, що вони вже знають... Невже слова, які я говорю, не мають сенсу чи що?»
«О ні, сер. Запевняю вас, це не так.»
«Хм... Що ж, принаймні, це полегшення. Ти вже закінчила представлятися, так? Можете йти», - сказала вона і знову повернулася до своєї книги. Клаудія не відчувала, що сьогодні їй вдасться просунутися далі. Вона привіталася з Олівією, іншою дівчиною, яка все ще лежала на ліжку, і сказала,
«Дякую, сер. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг».
«Так, дякую!»
Вийшовши з кімнати, Клаудія притулилася до стіни і вдруге за день глибоко зітхнула. Потім вона попрямувала до каюти Найнгардта.