Одного дня, після того, як життя Ріо в селі перевалило за шість місяців...

У західній частині Дикого поля, на одному з гірських хребтів, самотній грифон махав крилами, здіймаючись високо в повітря.

Грифонів називали левами небес, вони славилися як володарі неба, поступаючись лише сімейству драконів. Вони були надзвичайно розумними створіннями, але мали дикий темперамент і мешкали переважно в гірських районах. Оскільки їхні верхні частини тіла були хижими птахами, однією з їхніх характерних рис були пронизливі крики. Однак для деяких громадян країни вони були звірами, яких можна тримати як верхових тварин.

— Пане Рейс. Це справді нормально бути так далеко звідси?

На спині грифона сиділо двоє людей. Один з них - маленький хлопчик із зовнішністю шукача пригод - поставив запитання чоловікові в чорному одязі на ім'я Рейс, що сидів позаду нього з віжками в руках.

— Так, все гаразд. Однак... якщо цього достатньо, щоб налякати тебе, то, можливо, ти не зовсім підходиш для того, щоб бути членом нашого загону найманців, хм? — Рейс важко зітхнув, бо це було питання, на яке він вже багато разів відповідав.

— Н-ні, я не це мав на увазі! Я просто хотів знати, куди ми прямуємо. Минуло вже кілька днів відтоді, як ми увійшли в Дике Поле. — Хлопець поспішав пояснити, від чого здавався ще більш наляканим.

Природа заповнювала пейзаж перед їхніми очима. Тут не було навіть найменших слідів людської присутності - лише небезпечні звірі бродили по цій місцевості, тож цілком природно, що такий юний шукач пригод, як він, був наляканий.

До недавнього часу хлопець був частиною невеликої групи шукачів пригод, які билися зі слабкими монстрами за дрібні гроші. Для новачка на сцені кожен день був перешкодою, яку потрібно було долати - аж поки одного дня до нього не підійшов Рейс і не запросив його до знаменитого загону найманців, названого на честь грифонів: «Небесні леви». Спочатку він вважав Рейса досить сумнівною фігурою, але коли про «Небесних левів» заговорили і йому сказали, що вони шукають молодих шукачів пригод, щоб особисто тренувати, він вирішив принаймні вислухати його.

Так, після того, як хлопчикові показали емблему Небесних Левів і навіть самого грифона, його бажання стати героєм було легко розпалене, і він сам того не помітив, як з радістю погодився приєднатися до загону. Як тільки він це зробив, йому одразу ж дали місію, яку він мав виконати в якості ініціаційного завдання. Події продовжували розвиватися прямо перед його розгубленими очима, аж поки він не виявив, що випадково опинився верхи на спині грифона, наполовину шкодуючи про все.

— Фуфу, ми прибули до місця призначення. Давай спустимося тут, — сказав Рейс, контролюючи віжки в своїх руках, щоб опустити грифона вниз по схилу гори. Гора, на якій вони приземлилися, була складена з оголених корінних порід, і на ній не було багато рослинності.

Якщо я це зроблю, то зроблю це правильно! Я виправлюся! Коли вони прибули до місця призначення і приземлилися на землю, хлопчик прийняв рішення.

— Ходімо, — сказав Рейс, несподівано відходячи.

— Так! — з великим ентузіазмом кивнув хлопчик і побіг за ним.

Пройшовши до вершини близько години, вони натрапили на велику печеру прямо перед вершиною.

— О, ми йдемо туди?

— Саме так. Попередні дослідження вже завершені. Господар цієї печери в цей час має бути на полюванні за їжею і не повернеться ще деякий час, тому не варто хвилюватися, — пояснив Рейс спокійним тоном, від чого хлопець полегшено зітхнув.

— Можеш зачекати тут. Я повернуся за кілька хвилин. — З цими словами Рейс більше нічого не сказав і увійшов до тихої печери. За кілька хвилин він повернувся з печери, дотримавши слова.

Слава Богу! Тепер ми можемо повертатися, - подумав хлопець. Але тільки-но його охопило полегшення, як він помітив предмет, який Рейс тримав обома руками, і закляк від шоку.

— Пане Рейс, що це?

— А ти не знаєш? Це яйце, — байдуже відповів Рейс.

— Яке саме яйце?

— О, тобі цікаво?

— А, ні... — Злякавшись дізнатися правду, хлопчик рефлекторно похитав головою.

Хоча це дійсно було звичайне яйце, його діаметр становив понад 30 сантиметрів. Шкаралупа була настільки товстою, що, здавалося, для її розбивання знадобилася б тупа зброя, а вага легко сягала 10 кілограмів.

— Ось. Я передаю його тобі.

— Що? — Хлопчик ошелешено скрикнув.

— Ти маєш тримати це яйце - мені ж треба керувати грифоном, зрештою. Я б із задоволенням поклав його в сумку, але ми не можемо дозволити собі викинути їжу на зворотний шлях, чи не так?

—...Г-гаразд. — Не маючи змоги заперечити відстороненому поясненню Рейса, хлопчик ніяково кивнув.

— Добре. А тепер повернемося до грифона?

Рейс пішов геть, а хлопчик поспішив за ним по п'ятах. Він не хотів більше залишатися тут, і він відчував себе повністю заціпенілим, коли вони повернулися до місця, де чекав грифон.

— А батьки не розсердяться? Що, якщо він спробує забрати своє яйце? Я маю на увазі... — запитав хлопчик з посмішкою, що посмикнулася, перш ніж вони сіли верхи, вражений своїми переживаннями.

— Звісно, все буде гаразд.— Рейс намалював моторошну посмішку на своєму обличчі, коли відповів. — Як ти думаєш, скільки звідси до Штраля?

— Так... Звичайно...

— Давай повернемося. Переконайся, що ти міцно тримаєшся за яйце, зрозумів? — Отримавши від хлопчика кивок на знак підтвердження, Рейс наказав грифону злетіти. Однак напрямок, у якому вони летіли, був не Штраль, а великий ліс, де мешкали духи. Пізніше тієї ж ночі в печері, яку відвідав Рейс, пролунав жахливий і страшний крик.

◇◇◇

Нарешті настав день Великого Фестивалю Духів. Основна частина ритуалу мала відбутися у святилищі духів, збудованому біля коріння велетенського дерева, яке оберігала Дріас. Від села до нього можна було дійти за півгодини темпорального часу (або приблизно за одну звичайну годину). За винятком мінімального рівня безпеки, майже всі прихильники духів - понад десять тисяч - зібралися на розкішному майданчику святині.

Дух гігантського дерева, Дріас, стояла на вівтарі, встановленому на танцювальному майданчику храму, і дивилася зверху вниз на старійшин, що схилилися перед нею - серед присутніх були Сільдора, Домінік та Урсула.

— Під божественним благословенням Великого Духа, нехай її благодать і захист буде з духовним народом на віки вічні... — Урочиста атмосфера панувала на всій території, коли Сільдора та інші підносили свою молитву.

Після завершення ритуальної молитви старійшини зійшли зі сцени. Потім на сцені з'явилися Сара, Орфія і Альма, одягнені в церемоніальне вбрання, і почали співати і танцювати пісню подяки Дріас.

Дріас щасливо дивилася на них трьох.

— Вони такі гарненькі...

Під танцювальною сценою Латіфа із захопленням спостерігала за чарівним танцем дівчат. Після того, як три дівчини закінчили свій виступ, Сільдора знову вийшов на сцену і почав говорити величним тоном.

— Пані та панове! Фестиваль Духу знову розпочався благополучно. Це все завдяки вашим невтомним зусиллям, щоденним молитвам і відданості духам протягом минулого року. Нехай ваша вдячність духам сновидінь ніколи не згасає. — Сільдора говорив аж ніяк не голосно, але ефект підсилення від мистецтва духів вітру легко розносив його голос по всій території.

— А тепер продовжимо ритуал, — продовжував голос Сільдори, від чого Латіфа аж здригнулася.

Щороку під час Великого Фестивалю Духів було прийнято, щоб діти духів, які досягли певного віку, були представлені всім жителям села і отримали благословення від Драяса. Цього року Латіфа була однією з таких дітей. Крім того, ті, хто отримував благословення Дріас, отримували невелике збільшення загальної спорідненості з одами та мистецтвом духів, хоча це не було настільки великим, як передбачалося контрактом з духом.

Ріо помітив, що Латіфа нервує, і простягнув руку, щоб стиснути її. У відповідь Латіфа підвела голову і натягнула мужню посмішку.

Сільдора вигукнув імена дітей, щоб вони вийшли на танцювальну сцену. Там відбулося просте представлення та привітання, щоб жителі села могли познайомитися з дітьми. Потім Дріас зробила благословляючий поцілунок у їхнє чоло, і тіла дітей засяяли м'яким світлом.

Ім'я Латіфи було названо після того, як всі інші діти отримали благословення.

— Півроку тому до нас приєдналася одна з наших сестер: лисиця Латіфа.

Після того, як назвали її ім'я, Латіфа вийшла на сцену, її маленьке тільце тремтіло.

— Вона сильно постраждала від рук безсердечних людей, але в той же час вона сьогодні тут, з нами, завдяки добросердій людині, яка простягнула руку допомоги. Вона чудова і добра дівчина. — На представлення Сільдори Латіфа незграбно вклонилася. Потім, як і інші діти перед нею, попрямувала до вівтаря Дріас.

— Сюди, Латіфо.

— Т-так. — Підштовхувана Дріас, Латіфа підійшла прямо до неї.

— Тепер ти офіційна мешканка цього села. Сподіваюся, ти почуватимешся тут як удома, — сказала Дріас, а потім раптом обійняла Латіфу. Це було набагато більше контакту порівняно з іншими, які отримували лише поцілунки. Натовп тихо зашелестів.

Латіфа, в шоці, мимоволі випустила зойк. — Фве?!

— Фуфу. Ти так багато страждала до цього часу, що я вирішила дати тобі трохи особливого ставлення. Це все, що я можу для тебе зробити, але я сподіваюся, що ти завжди знаходитимеш сили в своєму серці.

— Т-так! — Латіфа емоційно кивнула головою.

Тоді Дріас зробила ніжний поцілунок у чоло Латіфи; слабке світло одразу ж почало сяяти з тіла Латіфи. Незважаючи на несподіванку, Латіфа теж отримала благословення Дріас.

На цьому ритуал благословення було завершено.

Якби фестиваль проходив за тим же сценарієм, що і в попередні роки, саме тут відбулася б церемонія закриття, а потім - бенкет. Однак -

— Наостанок, я хочу представити того, хто врятував Латіфу. Наше одностороннє непорозуміння завдало йому багато клопоту в минулому, але він пробачив нас і дозволив почати все спочатку. Таким чином, ми у великому боргу перед ним. Дозвольте представити вам благодійника Латіфи - і нашого теж - пана Ріо, — почав своє представлення Сільдора.

З легким кивком Ріо піднявся сходами на сцену. Коли він опинився поруч з ним, Сільдора продовжив. — Пан Ріо навчив нас багатьом цікавим рецептам страв. Вони дуже смачні, і їх подаватимуть на наступному бенкеті, тож чекайте на них з нетерпінням.

Настрій над територією святині трохи пом'якшився.

— Пан Ріо уклав договір з людиноподібним духом. Це істина, яку підтвердила сама Велика Дріас, тож помилки немає. ...Тиша! — Сільдора гаркнув на розбурханих селян; його слова змусили майданчик вибухнути галасливою балаканиною.

Досі контракт Ріо з гуманоїдним духом тримався в таємниці від тих, хто не входив до сільради. Але саме зараз вони вирішили зіграти на руку. Результат виявився ідеальним.

— Як член сільської ради, я не можу дозволити, щоб до людини, яка уклала контракт з людиноподібним духом, ставилися з неповагою - незалежно від того, чи є вона духом, чи ні. — На слова Сільдори всі старійшини дружно кивнули на знак згоди. Метою їхньої дії було зовнішнє вираження єдності думки ради з цього питання.

— Пан Ріо - наш благодійник. Його чудова особистість стала більш ніж зрозумілою за останні шість місяців його перебування тут. Ось чому я розглядаю можливість прийняти пана Ріо як вірного друга нас, духовного народу. Хтось заперечує? — гучним голосом запитав Сільдора, від чого на території святині запанувала тиша. Вважаючи, що заперечень немає, Сільдора продовжив говорити.

— Тоді я б хотів смиренно попросити, щоб Велика Дріас подарував лорду Ріо благословляючий поцілунок як символ нашої дружби, на яку ми присягалися. Пан Ріо, Велика Дріас. — На заклик Сільдори Ріо підійшов до вівтаря, де стояла Дріас.

— Фуфу. Будемо дружити, маленький людський герой. — Дріас усміхнулася. Після того, як вона поцілувала Ріо в чоло, тіло Ріо почало світитися м'яким світлом. Після миті тиші майданчик вибухнув гучними вигуками та оплесками.

— Тепер ритуал завершився! Настав час бенкету! Приготуйтеся! — Домінік оголосив про закінчення церемонії, коли оплески стихли.

Одразу ж метушня селян була спрямована на їжу, а організатори бенкету в поспіху розпочали підготовку. Вони вільно використовували мистецтво духів, щоб керувати натовпом, облаштовувати бенкетну зону та ефективно розподіляти їжу і напої. Молодий ельф і крилатий звір літали в повітрі, виконуючи роль посланців, роздаючи робочі накази і керуючи селянами голосами, посиленими за допомогою мистецтв духів. Гноми використовували мистецтво духу, щоб маніпулювати землею, швидко створюючи імпровізовані столи та стільці по всій території святині.

Тим часом Орфія та кілька інших ельфійських дівчат використовували свої артефакти з Просторово-часовими сховищами, щоб виносити готові страви та напої одну за одною, в той час як чоловіки різних видів наввипередки несли їх до кожного столика. Таким чином, робота просувалася на очах у всіх, і незабаром всі приготування були завершені. Бенкет розпочався з гучного тосту.

— Гахахаха! Ти сьогодні добре випиваєш, Ріо, мій хлопчику! — Домінік тримав чашку з саке в одній руці, щиро сміючись над Ріо, який пив разом з ним.

— Так, я зазвичай не п'ю, бо в мене тренування, але сьогодні я подумав, що повинен принаймні випити трохи. Алкоголь у цьому селі справді дуже якісний. — сказав Ріо, підносячи чашку до рота.

Це були не зовсім лестощі, але комплімент від щирого серця. На бенкеті було запропоновано кілька видів алкоголю, але навіть найдешевший спирт, виготовлений у масі, перевершував за якістю те, що пили найвищі вельможі та королівські особи в Штралі. Звісно, само собою зрозуміло, що і прогресування пияцтва було швидшим.

— Ну і ну! У нашому селі варять тільки справжнє саке! Не те, що їхні штучні напої, які п'ють тільки для того, щоб напитися! — Почувши, як хвалили сільський алкоголь, Домінік весело розсміявся.

— Все саме так, як ти кажеш. Тепер, коли я спробував це саке, я ніколи не зможу більше пити алкоголь Штраля.

— Ну і добре! Це навіть не найкращий алкоголь, який ми виробляємо. Просто зачекай, поки ти не спробуєш наше фірмове саке «Душевне саке»!» Посміхнувшись, Домінік дістав графин і склянку з міфрилом. Він вилив його вміст у склянку і запропонував її Ріо.

— Це...

— Тихо, просто пий.

Щойно Ріо зазирнув у склянку, його ніс залоскотав заворожуючий, м'який аромат. Густа рідина заповнила чашку, майже мимоволі притягуючи до себе рот Ріо. Щойно саке торкнулося його язика -

— Ух?!

Смак був настільки вишуканим, що у Ріо мало не відвисла щелепа. Він у паніці стиснув рота, але інтенсивний аромат алкоголю вже просочувався крізь кожен сантиметр його тіла.

Це було так добре, що здавалося, ніби його душа вислизає з тіла. Напевно, саме тому саке назвали «Душевним саке»: адже його вживання викликало майже позатілесний стан, розмірковував Ріо.

Не втримавшись від спокуси, Ріо підніс чашку до рота, щоб зробити другий ковток. Не встиг він і оком змигнути, як саке в роті зникло, наче випарувалося в повітрі.

Ні, саке точно пройшло крізь горло Ріо... Просто його смак був надто сильним, щоб він міг його переварити, тому здавалося, що він зник в одну мить. Як на таку високу міцність, пити його було страшенно легко.

Це був першокласний напій, найдостойніший називатися саке для душі. Він навіть не міг більше вважати алкоголь Штраля алкоголем. Ріо не знаходив слів, його тіло тряслося від емоцій, що переповнювали його. Саме тоді з'явилася Дріас зі склянкою в одній руці.

— Що скажеш? Це мій сік, — сказала вона.

— Хррррк! — Почувши, що Дріяс згадав про її сік, Ріо поперхнувся.

— К'я! Фу, боже. Що ти робиш?

— Вибачте. Я просто здивувалася. Це сік Вашої Величності?

— Саме так. Це називається «Душевне саке», чи не так? Як дух велетенського дерева, я - душа, яка живе у соку, що використовується - звідси й назва. Мій сік навіть використовують в еліксирах, — з гордістю сказала Дріас.

— Зрозуміло... — Якщо з соку виходить саке такої якості, то його, безумовно, можна використовувати як чудодійний компонент і для ліків.

— Я вражена. Тільки гноми можуть пити таке саке як слід. Ти, мабуть, вміло п'єш, Ріо, — сказала Дріас з широко розплющеними очима.

— Ви вгадали, Ваша Величносте! Майже шкода, що такий хлопець, як він, є людиною. А тепер пий, пий! — Домінік весело погодився, наповнюючи келих Ріо. Старійшина гномів і сам уже вжив чималу кількість алкоголю, але його обличчя все одно виглядало чудово.

— Це справді дуже сильний алкоголь. Майже страшно, як легко він п'янить, незважаючи на це. — Ріо з благоговінням подивився на свою склянку, наповнену саке.

— Правда? Зазвичай вони закінчуються саме так. — Приємно посміхнувшись, Дріас спрямував свій погляд за спину Ріо, який обернувся і простежив за її поглядом. Там він побачив -

— Орфіє?! — Орфія, спотикаючись через власні ноги, прямувала до Ріо. Її обличчя було настільки червоним, що з одного погляду було видно, що вона п'яна.

— Пане Ріо, ви... пʼєте...? — запитала Орфія нерозбірливим шепелявим голосом, падаючи на сидіння поруч з Ріо. Різниця між її звичайним ніжним «я» була настільки великою, що Ріо був ошелешений.

— Орфіє, ти не надто багато випила? — запитала Ріо з посмішкою, що смикалася, посилаючи їй слова занепокоєння.

— А! Я... Я в порядку. Я... ледь-ледь...

З тобою явно не все гаразд! — Ріо хотілося кричати. Раптом Орфія притулилася прямо до Ріо.

— Дуже важливо, Ріо! Коли ти вже почнеш говорити нормально?!

—...Емм, я говорю жорстко?

— Так! Ти говориш так, ніби намагаєшся відокреметися від мене. — Орфія витримала зоровий контакт з дивно стійким поглядом. Вона говорила так наполегливо, що Ріо не міг не відступити назад.

— Я так зблизилася з Латіфою, але я майже не відчуваю, що ми з Ріо друзі. Минуло вже півроку відтоді, як ти приїхав сюди. Це не може бути правильним...

Не знаючи, як поводитися з п'яною Орфією, Ріо звернувся за допомогою до Домініка та Дріас. Але вони зникли з того місця, де пили кілька хвилин тому, стояли далеко в стороні і сміялися з Ріо.

Вони покинули мене! - Саро! Щойно Ріо охопив відчай, як він помітив Сару, що йшла йому назустріч, і полегшено зітхнув.

— Боже мій! Орфіє, ти завдаєш Ріо неприємностей! — сказала Сара, тримаючи свою склянку обома руками, коли сіла і приклеїлася до руки Ріо.

Судячи з її вигляду, Сара все ще залишалася тверезомислячою, але Ріо відчував, що з нею щось страшенно не так. За весь час, що вони жили разом, він знав, що Орфія і Сара не з тих, хто так активно торкатимуться його.

— Емм... Ти теж п'яна, Саро? Ха-ха... — запитав Ріо, дивлячись в очі Сари.

— Т-так. Можливо, я трохи п'яна. — Можливо, вона дійсно була п'яна, оскільки її щоки почервоніли, коли вона кивнула. Її очі бігали по кімнаті, а хвіст також неспокійно смикався. Вона притиснулася до мене ще ближче.

— Гаразд... Накласти на тебе заклинання отверезіння? — Відчуваючи, як його тіло стискають з обох боків, Ріо взяв себе в руки і запитав.

— Н-ні! Я буду ще більше збентежена, якщо ти це зробиш! — Сара схвильовано похитала головою.

— Гарне. Лішеня, Шара, — погодилася Орфія.

Ще більше збентежена... Це означало, що вона відчувала певний рівень збентеження в даний момент. І все ж вона вирішила триматися до нього так близько. Ріо спокійно намагався розгледіти причину цього.

Однак дівчата, що тулилися до нього з обох боків, дуже заважали думати.

Як це могло так статися? бідкався Ріо.

І Сара, і Орфія мали такий високий статус, їх можна було б вважати принцесами села... і до того ж вони були надзвичайно вродливими. Ріо не міг витримати такої ситуації, але це був той тип обставин, коли не було б дивно, якби всі чоловіки навколо нього дивились з вбивчими намірами в його бік.

Потім, ніби для того, щоб завдати завершального удару: — Хм! Орфя, Шаро, це несправедливо! — Латіфа раптом обійняла Ріо ззаду.

— Ти теж п'яна, Латіфо? — Ріо покірно опустив голову.

Її обличчя було якомога ближче до нього, і він відчував слабкий аромат солодкого саке з її рота. Далеко вдалині Ріо побачив Урсулу, яка радісно реготала з Дріас і Домініком. Він одразу зробив висновок, що це їхня брудна робота.

У той самий момент з'явилася ще одна постать і покликала Ріо. Це була Альма.

— Добрий вечір, Ріо. Можу я теж до тебе приєднатися?

— Так, звичайно. — Ріо захоплено кивнув. В очах Альми все ще була дещиця розуму.

— Чесно кажучи, тільки тому, що “Душевне саке” смачне, не означає, що його можна пити скільки завгодно, — сказала Альма з кумедним роздратуванням, сідаючи обличчям до Ріо. Вони були менш ніж на відстані витягнутої руки одне від одного, але це була ідеальна відстань, щоб розмовляти, не перекрикуючи галасливий бенкет, який відбувався навколо них.

— Схоже, ти ще не п'яна, Альмо.

— Гноми мають високу стійкість до алкоголю. — Альма ледь помітно посміхнулася полегшеному обличчю Ріо.

— Альма шуууууууууу! — Орфія, відчувши ледь помітну зміну виразу обличчя Альми, несподівано обійняла її.

— Вах! Лоскотно, Орфіє! — Незважаючи на своє збентеження, Альма не опиралася.

Сара хіхікнула. — Альма була такою плаксою, завжди ходила за нами з Орфією. Вона була така мила... Але тепер вона стала нудною, дорослою. Ти не повіриш, але раніше вона називала нас сестричками! — сказала вона, розповідаючи Ріо старі історії про Альму. Ріо та Латіфа здивовано подивилися на Альму.

— А-а-а! Саро! Що ти таке кажеш?! Ти занадто п'яна! — Альма в паніці намагалася зупинити Сару, але було вже пізно.

— Ми хочемо почути більше про маленьку Альму! Правда, Братику? — Латіфа радісно засміялася, обернувшись до Ріо.

— Так, — дражливо погодився Ріо.

— Ти теж, Ріо... Ти не думаєш, що ми повинні використати цей час, щоб поглибити нашу дружбу?! — закричала Альма, обличчя її почервоніло.

— Так, правильно! Я хочу бути кращими друзями з Ріо! Але Ріо постійно намагається підтримувати дистанцію! — Орфія вхопилася за тему, яку підняла Альма, підкреслюючи свою попередню заяву.

— Зі мною...? Але я вже живу з тобою... — Ріо не одразу знайшов, що відповісти, але він не міг повністю заперечити дистанцію, яку намагався тримати. Можливо, вони й жили під одним дахом, але Ріо, безумовно, проводив весь час, спілкуючись з ними, тримаючи свої стіни на висоті.

— Це правда, що ми живемо разом. Ти допомагаєш нам з тренуваннями і вчиш нас готувати. Я-я-я-як би це сказати... Хоча Латіфа навчилася любити нас, як старших сестер, все одно залишається відчуття дистанції, коли мова йде про тебе. І це заставляє відчувати нас трохи... самотніми, розумієш? Тепер ми стали заклятими друзями, тож... — Щоки Сари почервоніли, коли вона уникнула погляду Ріо і заговорила різким тоном.

— Ми просто хочемо стати кращими друзями. Еге ж, — посміхнулася Орфія. Зрештою, все звелося до цієї простої фрази.

Так ось чому вони такі настирливі... і сміливі... у своїх діях. Хоча я не думаю, що це був правильний спосіб підійти до справи... Він був радий, що вони вирішили висловити свої почуття у такий відвертий спосіб. Ріо скоса глянув на Латіфу, яка вилізла йому на спину і зазирала через плече. Вона щасливо посміхалася, спостерігаючи за перебігом подій.

Невже за всім цим стояла Латіфа? Сара та інші зазвичай так не поводяться.

З цією думкою Ріо не міг не посміхнутися. Дівчата зайшли так далеко від своєї стихії лише для того, щоб стати з ним ближчими друзями. Цей факт зробив його дуже щасливим.

— Що тут смішного? — запитала Сара з червоним обличчям. Вона була чи то п'яна, чи то збентежена тим, що так прямо висловила своє бажання стати ближчими друзями.

— Нічого, я просто щасливий. Дякую вам усім. Це частина моєї особистості, що я не дуже товариський з іншими, тому я буду дуже вдячний, якби ми й надалі могли добре ладнати. — Ріо лагідно посміхнувся, озирнувшись на дівчат і злегка вклонившись їм.

— Т-так! Ми з радістю!

Сара та інші дівчата, кліпнувши на мить, захоплено кивнули. Вони взяли одна одну за руки і застрибали навколо з галасливими вигуками.

— Тепер ми всі можемо бути найкращими друзями! — радісно вигукнула Латіфа, обхопивши Ріо за шию.

— Гахаха! Схоже, що все вирішено. Ось, я приніс трохи їжі та саке... Тепер ви можете поглибити ваші стосунки з цим. — Домінік раптово з'явився з нізвідки і підійшов до групи з щирим сміхом. Урсула стояла позаду нього.

— Я знав, що ви двоє теж були причетні до цього... — сказав Ріо зі стурбованим виглядом.

Урсула добродушно засміялася. — Ого, схоже, все пішло точно за планом.

— Дідусю Домінік, що це означає? Альма з цікавістю подивилася на запропоновану їжу та напої.

— Ти теж гном! Все, що тобі потрібно робити - це їсти, пити і сміятися, звичайно ж!

— Будь ласка, не вписуй мене в твій стереотип про м'язистий мозок.

— Гаха! Яка ж ти зануда! Як щодо цього, Ріо, мій хлопчику? Вона може бути трохи скута своїми жартами, але вона красуня, і в неї теж є свої милі сторони. Тепер, коли ти став заклятим другом духів, як щодо того, щоб взяти собі наречену з духів? — Домінік відповів із сліпучою посмішкою.

— Хм, це трохи... — Ріо намагався відповісти.

— Не кажи таких абсурдних речей! — Альма люто почервоніла і заперечила, змусивши Ріо насилу зобразити посмішку на обличчі.

— Саме так. Треба зважати на те, що відчуває людина... Особливо, коли мова йде про жінок. — сказав Ріо, змусивши Домініка здивовано подивитися на Альму.

— Чому? Тобі не подобається Ріо, Альмо?

— Н-ні, не те, щоб я не любила Ріо чи щось таке. Просто я ще молода, тому є інші речі, які я хотіла б зробити спочатку... — Дивно, але Альма відповіла Домініку цілком серйозно, її обличчя почервоніло.

— Альма так не чесно-о-о-о! Тоді... Я теж буду нареченою Ріо! — сказала Орфія, гладячи Альму по голові.

— Охохо. Ти не можеш їм програти, Латіфо. Ти теж, Саро.

— Ага!

— А чому я теж?!

Латіфа невинно кивнула, а Сара в паніці закричала свій протест.

— Гахаха. Ріо, мій хлопчику, ти повинен просто взяти всіх чотирьох як своїх наречених. Врешті-решт, у селі духів дозволена полігамія, — знущався червонопикий Домінік, голосно і по-хамськи регочучи, тримаючи в одній руці саке.

— Здається, цей старий нарешті досягнув статусу повного п'яниці... — Альма стрільнула в Домініка роздратованим поглядом.

Решта розсміялися, побачивши це видовище. Ріо не встиг цього усвідомити, як теж розсміявся. Він навіть не міг згадати, коли востаннє так сильно сміявся... Це був щасливий момент.

Поки вони сміялися, галасливо розмовляли і дивилися розважальні шоу, більшість духів, що знаходилися на території, п'яні відключилися. Латіфа, Сара, Орфія і навіть стійка до алкоголю Альма заснули поруч з Ріо. Альма перехиляла міцніші напої, щоб приховати своє збентеження, що й призвело до її теперішньої скрути.

— Хм... Оце так видовище, — сказала Урсула Ріо з тривожною посмішкою.

— Якщо ви так думаєте, то, будь ласка, постарайтеся зупинити їх наступного разу, — вільно відповів Ріо, а його обличчя почервоніло.

— Бвахаха! Вам було не весело, лорде Ріо? Ви могли би використати мистецтво духу, щоб протверезити їх у будь-який час, але ніхто не буде робити таких негарних речей на таких святах, як це. Чому б натомість не розслабитися трохи більше?

— Ні, я вже достатньо повеселився. — Ріо похитав головою з трохи натягнутою посмішкою, а потім подивився на Латіфу, яка щасливо спала.

— Я думаю, що скоро розповім Латіфі.

Він не уточнив, що саме. Урсула зрозуміла б, що Ріо хотів сказати Латіфі, і без його слів.

—...Я вважаю, що ще трохи зарано, але, можливо, це навіть на краще, — сказала Урсула, з любов'ю дивлячись на сплячу Латіфу.

◇◇◇

Наступного дня після Великого Фестивалю Духів...

Ріо прокинувся від ранкових променів, що пробивалися крізь вікно. Ніхто з інших мешканців будинку ще не прокинувся, тому він зварив для всіх рідку кашу - легку для шлунку - і поїв наодинці. Залишивши записку, він вийшов на вулицю і безцільно блукав селом. Після вчорашнього бенкету на вулиці було набагато менше людей, ніж зазвичай, які не спали і виходили на вулицю.

Ріо дійшов до безлюдної сільської площі і ліг на землю обличчям догори. Він заплющив очі і відчув, як його обдуває вітер, і пролежав так, мабуть, кілька годин.

— Братику? — Пролунав тривожний голос над його головою. Ріо розплющив очі, і на нього дивилося обличчя Латіфи.

— Як ти дізналася, що я тут? — запитав Ріо з дещо напруженим виразом обличчя.

— Я ж лисиця, пам'ятаєш? У мене гарний нюх, і я ніколи не забуду запах братика.

— А, точно. То що сталося? Ти не дуже добре виглядаєш.

— Ні, я в порядку. Коли я прокинулася, братика не було поруч, і я на мить злякалася. Я подумала, що, можливо, братик пішов і поїхав кудись далеко. Латіфа посміхнулася з виглядом глибокого полегшення, хитаючи головою.

—...Слухай, минуло вже більше півроку відтоді, як ми приїхали до цього села, так? Тобі подобається тут жити? — несподівано запитав Ріо із задумливим виразом обличчя.

— Хм? Ага! Тут дуже весело! Сара та інші дівчата тут, Віра та інші діти тут, Урсула та старші дуже добрі, а найголовніше - братик тут! — Латіфа кивнула, сяючи безтурботною усмішкою. Ріо відчув, як глибоко в грудях защеміло, але він мусив іти далі. Після кількох секунд вагань він заговорив.

— ...Латіфа. Я думаю про те, щоб покинути це село через деякий час.

Не знаючи, як розбити кригу, він зрештою висловився досить прямолінійно. Він спостерігав за її реакцією.

У якийсь момент, поки він відволікся, з обличчя Латіфи зникли всі сліди емоцій. Вона застигла, невидющим поглядом дивлячись в обличчя Ріо, хоча ще кілька секунд тому так мило посміхалася.

— Ти... йдеш? — хрипким голосом спромоглася запитати Латіфа.

— Так, я мушу піти. Ти ж пам'ятаєш, що спочатку я збирався на схід? — Ріо відповів їй правдиво з серйозним обличчям, навмисно відтісняючи власні емоції.

— ...Ні... — тихо пробурмотіла Латіфа, але Ріо все одно продовжував говорити.

— Я не зможу взяти тебе з собою, Латіфо.

— Н-ні! Ніколи! — голосно закричала Латіфа, ніби намагаючись заглушити голос Ріо.

— Латіфо, будь ласка, вислухай мене.

— Я не слухаю! Я не хочу! — Латіфа розгублено відступила назад. Її очі забігали, аж раптом вона кинулася тікати від Ріо, відмовляючись його більше слухати.

— Латіфо?! — Ріо гукнув їй услід, але Латіфа не зробила жодного кроку, щоб зупинитися. Можливо, вона застосувала мистецтво духу фізичного вдосконалення, якого навчилася завдяки нещодавнім успіхам на тренуваннях, бо її маленька і легка постать неслася, як вітер.

Куди вона біжить? здивувався Ріо, вираз його обличчя потемнішало.

Принаймні, вона не прямувала в напрямку будинку. Вона тікала в напрямку, віддаленому від центру села. Рухи Ріо були скуті почуттям провини перед Латіфою - навіть якби він зараз погнався за нею, було очевидно, що будь-яка розмова, яку вони могли б завести, лише зіпсується.

Стоячи на місці і стискаючи кулак, Ріо вагався, роздумуючи, чи варто йому взагалі бігти за нею.

◇◇◇

Латіфа задихалася, продовжуючи безцільно бігти.

— Ха... ха...

Її оточення змінювалося із запаморочливою швидкістю, але вона не припиняла бігти. Зараз вона просто хотіла якомога більше віддалитися від Ріо.

Ні, ні, ні, ні, ні!

Її серце було повністю зосереджене на тому, щоб втекти від нього. Їй здавалося, що поки їй не доведеться його слухати, він нікуди не піде.

Це створювало протиріччя: хоча вона не хотіла, щоб він пішов, вона намагалася піти від нього. На щастя, через бенкет, який затягнувся до пізнього вечора, по селу ходило небагато людей. Таким чином, вона не натрапила б на когось, хто б засумнівався в її поведінці і спробував зупинити її.

Не встигла Латіфа озирнутися, як опинилася за межами села. Вона не знала, скільки часу минуло; можливо, це була хвилина, десять хвилин або навіть година.

Коли всі інші присутні повністю зникли з її оточення, Латіфа нарешті зупинилася.

Над лісом запанувала спокійна тиша, не чути було жодних звуків, окрім щебетання птахів та криків дрібних тварин. Село було оточене кількома шарами міцних бар'єрів; хоча вони мали свої слабкі місця, за більшості обставин воно було захищене від сторонніх. Навіть якщо з'являвся порушник, воїни села негайно прибігали на допомогу.

Крім того, в лісі не було доріг, тому було дуже легко загубитися - хоча Латіфа могла в будь-який момент повернутися до села, використовуючи свій нюх. Їй не потрібно було боятися загубитися чи натрапити на небезпечних істот.

І все ж, в той момент...

Латіфа помітила, що небо над нею стало досить шумним, і подивилася вгору. Крізь прогалини між деревами вона побачила кількох воїнів села, які летіли в повітрі, розмовляючи досить гучними голосами. Це були Сара, Орфія та Альма.

Можливо, вони шукають її - зрозумівши це, Латіфа в паніці озирнулася, але зітхнула з полегшенням, помітивши, що вона все ще одна.

З цим вона знову побігла, ще більше віддаляючись від села.

◇◇◇

Поки Ріо розмовляв з Латіфою на сільській площі, високо в небі, біля великого лісу, ширяв один-єдиний грифон.

— Пане Рейс, невже по дорозі сюди ми проходили через такий великий ліс? Хлопчик, який дбайливо ніс велике яйце, запитав Райса схвильованим голосом. Райсс саме натягував віжки грифона.

— Цікаво, чи летіли? — байдуже відповів Рейс. Його погляд був зосереджений на великому лісі під ними, тому він майже не звертав уваги на хлопчика.

Статистично кажучи, більша частина силового барʼєру повинна покривати землю внизу. Однак, чим ближче до села, тим більше бар'єр захищатиме і небо. Я б із задоволенням здійснив це розумним способом, але у мене є лише три пішаки, і хто знає, коли той прийде за своїм яйцем. Нічим не ризикуючи, нічого не здобуваєш, гадаю, доведеться прискорити процес, навіть якщо це буде трохи більш ризиковано. Рейс холодно подивився між хлопчиком, яйцем в його руках і грифоном між його ногами. Злегка посміхнувшись, він перейшов на лагідний тон, звертаючись до хлопчика. — Може, зробимо перерву на воду? Я хотів би дати грифону трохи відпочити.

— Т-так, сер. Але чи справді це буде добре? Відпочивати в такому місці, як це.

— Ну, це схоже на мирний ліс. Це рідкісна можливість... Чому б нам не отримати кілька гарних спогадів замість того, щоб боятися? Можливо, ти більше ніколи не побачиш такої краси, як зараз.

Після цього Рейс опустив грифона вниз поруч з відповідним джерелом. На даний момент вони знаходилися в межах півгодини часової відстані від села, якщо подорожувати повітрям.

Хлопчик привів грифона до джерела, тримаючи його за віжки. Прив'язавши його до найближчого дерева, грифон почав пити джерельну воду. Потім хлопчик рушив наповнити водою і свою флягу.

— Зараз я збираюся трохи оглянути цю місцевість. Я скоро повернуся, тож проковтни це і чекай на мене тут. — Райсс простягнув хлопчикові невеличкий камінчик. Камінь був прозорий, як коштовність.

— Проковтнути... це? — Хлопчик, зрозуміло, чинив певний опір. Зрештою, мало хто добровільно ковтає коштовності заради забави.

— Це свого роду артефакт. Запобіжний засіб на випадок малоймовірної розлуки з тобою. З часом він буде повільно розчинятися всередині тебе. Саме по собі поглинання не завдасть тобі ніякої шкоди. Але, якщо ти не захочеш його їсти, я не змушуватиму тебе...

— Я проковтну його, якщо так тре! — Прийнявши слова Рейса за чисту монету, хлопчик поспішно взяв коштовний камінь і проковтнув його, запивши водою.

— Добре - тепер я можу йти, не хвилюючись.

— Ти ж скоро повернешся, так?

— Звичайно. Якщо щось трапиться, сміливо залишай мене і тікай на грифоні. Тобі, до речі, варто бігти в тому напрямку, — сказав Рейс, вказуючи туди, де гігантське дерево було приховане від сприйняття магічними бар'єрами.

— Гаразд!

— І ще одне. Обережно неси яйце з собою. На той малоймовірний випадок, якщо тобі доведеться тікати, звичайно.

— Зрозумів. — На застереження Рейса хлопчик кивнув з величезною, перебільшеною посмішкою.

— А тепер, якщо ти мене вибачиш.

З цими словами Рейс повільно попрямував до лісу. Не минуло й хвилини, як постать хлопчика біля джерела зникла з поля зору.

— Я б із задоволенням забрав решту яєць прямо зараз, але мушу дочекатися, поки прилетить той, що шукатиме яйце-приманку. Напівлюди також можуть з'явитися будь-якої миті, тому я мушу поспішати.

Рейс полегшено зітхнув. Відразу після цього його тіло почало парити в повітрі. Він піднявся високо в небо, перш ніж відлетіти, залишаючи відстань між собою і селом.

◇◇◇

Тим часом Латіфа все ще бігла лісом. Над лісом біля села літав чотириметровий птах - дух Орфії, Аріель. Орфія та Узума також патрулювали небо разом з кількома іншими воїнами з села.

— Ще один непроханий гість, так? Це вже другий за останні півроку. Зараз не дуже мирні часи, — пробурмотіла Альма, сидячи на спині Аріеля. Поруч з нею сиділа Сара.

— Було б добре, якби вони просто пішли, - сказала вона. — І якщо вони люди, ми можемо просто запитати, який у них мотив. Узума, переконайся, що ти не зробиш тієї ж помилки, що й тоді з Ріо.

— Я знаю! — Суворе попередження Сари змусило Узуму винувато кивнути.

Їхній терміновий політ тривав ще чверть часової години (приблизно 30 хвилин). Група Сари прибула в район, де спостерігалася найбільша ода-реакція; все, що їм залишалося зробити, це дослідити місцевість і визначити місцезнаходження цілі.

— Орфіє, чи є поблизу підозрілі реакції на оду? — запитала Сара.

— ...Двоє біля джерела, он там. — відповіла Орфія через кілька секунд.

— Там людина! А це... грифон! — Узума миттєво помітила ціль своїм гострим зором.

— ...Давай спочатку спустимося в ліс. Потім, як ми обговорювали раніше, спокійно послухаємо, що вони скажуть. Якщо людина спробує втекти на грифоні, ми її затримаємо.

За наказом Сари загін рушив до джерела.

◇◇◇

Хлопчик ходив колами навколо джерела.

— Він сказав, що скоро повернеться... Чорт забирай!

Тридцять хвилин минуло відтоді, як Райсс пішов досліджувати місцевість. Проте досі не було жодних ознак його повернення. Аж раптом кущі неподалік зашелестіли.

— Пане Рейс?!

Вираз обличчя хлопчика прояснився, коли він повернувся на звук. Але в ту мить, коли він помітив, хто з'явився з кущів, колір відразу ж зійшов з його обличчя.

— Напівлюди... — пробурмотів хлопчик в шоці, побачивши групу Сари. Здавалося, що група Сари почула його слова, оскільки їхні обличчя ледь помітно спохмурніли.

— Ми хотіли б поговорити з тобою. Чи не міг би ти піти з нами спокійно, не вступаючи в бійку?

— А? А, гм... ха-ха.

Хлопчик в паніці приклав ліву руку до пояса, наклеївши на обличчя фальшиву посмішку, і обережно відступив до грифона. Він кинув погляд туди, де лежало яйце.

— ...Що це за яйце? — з підозрою запитала Сара і подивилася на яйце.

— Цікаво... — Хлопчик взяв яйце в праву руку, спостерігаючи за їхніми обличчями та реакцією.

— Будь ласка, утримайся від різких рухів. Ми не хочемо йти на сутичку, але ми підготували відповідні контрзаходи на випадок, якщо відчуємо ворожість у твоїх діях. Чи відповіси ти на наші запитання? — щиро запитала Сара, намагаючись досягти компромісу.

Насправді люди дуже рідко проходили через цей ліс. Через це сільські воїни - в тому числі і Сара - не мали великого досвіду в подібних ситуаціях. Не було ніякого протоколу для цієї ситуації.

Коли півроку тому Ріо вторгся до лісу, їхня настороженість змусила їх діяти необачно, що призвело до втрати спокою і розлютило Узуму. Саме тому вони обміркували той досвід і вирішили цього разу діяти спокійно. Проте -

— Вибач!

Хлопчик сховав яйце за пазуху і витягнув ножа, захованого за поясом, щоб перерізати мотузку, яка прив'язувала грифона до дерева. Потім він стрибнув на спину грифона.

— Стій, де стоїш! — в паніці закричала Сара.

Але хлопчик проігнорував її наказ і наказав грифону злетіти в повітря.

— У нас немає іншого вибору! Саро, віддай наказ атакувати! — крикнула Узума, активуючи мистецтво духу, яке тримала напоготові в руці. Решта воїнів негайно приготувалися до наступу.

— Ку! Цілься в грифона! Переконайтеся, що ви не вб'єте людського хлопчика! — скомандувала Сара, і кілька воїнів випустили в повітря менш шкідливі атаки духовного мистецтва.

Але грифонів не дарма називали володарями неба: завдяки своєму високому інтелекту вони могли виявляти спрямовані на них атаки малої потужності і спокійно здійснювати маневри в повітрі, щоб уникнути їх.

— Ка-а-а-а! — Грифон видав пронизливий крик і змахнув крилами, раптово прискорившись.

— Він швидкий! Давай за ним - це напрямок до села! — крикнула Сара, приголомшена. Воїни села відірвалися від землі і злетіли в повітря.

— Саро, сідай на Аріель!

В якийсь момент Орфія матеріалізувала свій власний дух контракту. Альма вже застрибнула їй на спину, тож Сара поспішила приєднатися до неї.

— Так, вперед! — Група Сари негайно піднялася в небо, злетівши високо вгору.

◇◇◇

— Тц, чому вони вміють літати?! Кляті монстри! — закричав хлопчик, побачивши, що за ним женуться воїни села.

Він піднявся в небо, сподіваючись на єдиний шанс, що вони не зможуть його переслідувати, але не очікував, що переслідувачі зможуть переслідувати його в повітрі. Якщо вже на те пішло, то це зробило ситуацію ще гіршою, ніж раніше.

— Гей, лети швидше! Інакше тебе вб'ють! — дико кричав він, наказуючи грифону прискоритися, використовуючи метод, якого його навчив Рейс.

Через його відчайдушний наказ прискоритися - чи, можливо, через стрес, спричинений щойно отриманими ударами, - грифон збуджено пирхнув і прискорився. Однак цього все ще було недостатньо, щоб відірватися від сільських воїнів, що летіли позаду нього. Принаймні, вони потроху скорочували відстань між ними. Усвідомлюючи, що це лише питання часу, коли його зловлять, хлопець почав панікувати.

У цей момент чорна тінь затулила хлопчикові зір. На нього з великою швидкістю опускалася велика маса, яка зупинилася прямо перед ним.

— Що...? — Хлопчик ошелешено вигукнув. Він не розумів, що щойно сталося.

— Каааа?!

Тим часом грифон помітив, що щось перегородило йому шлях, і миттєво скинув швидкість. В результаті вони ледве уникнули зіткнення з ним.

Однак від різкого руху хлопчик підлетів разом з яйцем. Обличчя хлопчика перекосилося від страху, коли він інстинктивно скрутився навколо яйця. Захопивши яйце в свої руки, хлопчик на великій швидкості полетів крізь листя та гілки дерев.

Він відчував, як гілки ламаються на його тілі, а потужні зіткнення викликають біль по всьому тілу. Посеред падіння він відпустив яйце, яке дбайливо ніс, і приземлився на землю спиною вперед.

— Га! — Стогін болю вирвався з вуст хлопчика в той самий момент, коли яйце торкнулося землі.

По шкаралупі пробігла величезна тріщина, і вміст почав витікати назовні. У цей момент -

— Що?!

З'явилася несмілива постать Латіфи, яка безцільно бігала лісом, коли біля неї впав хлопчик.

— З тобою все гаразд?

Помітивши хлопчика, що впав, вона поспіхом побігла до нього.

— Га? Людина...? — Латіфа завмерла, побачивши людську подобу хлопця. Але, незважаючи на його вид, вона не могла відштовхнути когось настільки побитого і пораненого.

— З тобою все гаразд? — запитала вона і застосувала мистецтво зцілення духу, якому навчилася нещодавно.

— Ух... — застогнав хлопець і слабо розплющив очі.

Він опинився віч-на-віч з Латіфою, у якої з голови смикалися лисячі вуха. Його обличчя перекосилося від страху.

— Ік! Не підходь, чудовисько! — закричав він, збліднувши.

— Щ-що... Кя! — Латіфа здригнулася і відступила назад, тремтячи.

Після того, як хлопець відштовхнув її, він втік у паніці, з перекошеним від болю обличчям. Залишилися тільки Латіфа та розбите яйце - чи то пак вона так думала, коли...

— Кяаа?!

Раптом з неба впала велика чорна маса, ламаючи гілки дерев при падінні. Сила її удару легко знесла Латіфу.

— Ух... Ік?! — Латіфа розплющила очі з того місця, де вона лежала.

Перед її очима стояла істота, схожа на дракона, з передніми лапами і крилами, сконструйованими як одна кінцівка, з усім тілом, вкритим чорною лускою, і заввишки 20 метрів. Він холодно дивився вниз на Латіфу.

Це була чорна віверна - представник вищого підвиду віверн, і він стояв на вершині всіх інших напівдраконів. Вважалося, що її бойові здібності перевершують усіх, окрім самих чистокровних драконів. Навіть серед напівдраконів він був зовсім іншого калібру, ніж крилаті ящірки, з якими Латіфа та Ріо зустрічалися в Дикому полі.

— Д-дракон...

Для Латіфи, яка ніколи раніше не бачила справжнього дракона, форма Чорної Віверни була настільки ж приголомшливою, як і справжній дракон.

— Гррроооар!

Латіфа намагалася звестися на ноги, коли рев Чорної Віверни змусив її відсахнутися. Вона видала писк і впала назад на землю. Коли вона почала повільно відступати, віверна кинула на неї погляд, що свідчив про те, що вона не варта його часу, а потім роззирнулася довкола, оглядаючись на оточення.

Потім, як тільки вона помітила тріснуте яйце -

— ГРААААА!

Вона випустила ще більший рев у небеса, і її розлючені та загрозливі очі втупилися в Латіфу. Чорна віверна різко вивернулася; Латіфа подумала, що вона розвертається, але хвіст, схожий на батіг, розмахнувся горизонтально, і звук розсікання повітря рознісся по всьому лісу. Дерева, які росли всюди в їхньому оточенні, були враз скошені.

Крик Латіфи не долетів до чужих вух, бо його заглушив гуркіт, з яким злетіли всі дерева, що летіли в повітря.

◇◇◇

Сільські воїни зупинилися на місці, злякавшись серйозної ситуації, що несподівано спіткала їх. Одразу після того, як розлючена Чорна віверна несподівано спустилася на хлопчика на грифоні, з'явилася ще одна Чорна віверна - і вона вела за собою ще кілька інших віверн.

— Сара, це зграя підвиду летючих драконів! — Узума одразу впізнала непроханих гостей, коли зіткнулася з ними, оскільки стадо віверн здалеку загрозливо змахнуло крилами.

— Ніхто не панікує! Вони не зайшли б так далеко просто так. Вони не нападуть одразу, і не схоже, що вони тут для полювання... О ні, тільки не кажіть мені...! — Сара замовкла, згадавши про яйце, яке кілька хвилин тому ніс хлопчик.

— Саро, це яйце! Що, як той хлопчик щойно вкрав це яйце? — Альма і Сара дійшли однакового висновку.

— Якщо так, то це погано. І він, і яйце в лісі... — Сара міцно закусила губу, насупивши брови.

Одна з Чорних віверн спустилася до місця, де приземлився хлопчик, у пошуках яйця. Якщо яйце було в безпеці, цілком ймовірно, що віверни відмовляться від маштабної конфронтації і просто повернуться туди, звідки прийшли. Але якщо ні... найгірший сценарій промайнув у Сари в голові, від якого мороз пробіг по спині.

Через деякий час чорна віверна під ними випустила рев у небо, а зграя інших вгорі била крилами, демонструючи несамовиту скорботу.

— Здається, це вже не варіант. Це дуже погано. Село прямо тут... — Альма скривилася.

Віверга на землі змахнула хвостом і зруйнувала всі дерева в окрузі. У відповідь летючі дракони в повітрі напали на Сару та інших.

— Орфіє, Альмо! Ми подбаємо про тих двох чорних! Узума, ти поведеш інших воїнів і знищиш решту віверн!

— Зрозуміло!

Інші члени їхнього загону рушили, як тільки Сара віддала наказ. Коли вони зіткнулися зі стадом виверн, що наближалося, кожен воїн випустив свої найпотужніші спеціальні мистецтва духу. Однак, оскільки багато хто з присутніх духів належав до летючих, більшість з них спеціалізувалися на здібностях вітру.

Мистецтва духу могли маніпулювати природними явищами, але на закони природи можна було лише впливати, а не повністю керувати ними. Залежно від сили користувача мистецтва, можна було ігнорувати закони природи, щоб викликати неприродні явища. Коли сільські воїни використовували свої духовні мистецтва, навколишні вітри несамовито здіймалися, атакуючи летючого дракона повітряними потоками, випущеними з лопатей вітру та оди.

Однак навіть якщо їм вдавалося влучити прямо в шкіру виверни, це не мало жодного ефекту, окрім легкої фізичної атаки. Щонайбільше, це уповільнювало їх на частку секунди. Більше вони нічого не могли вдіяти проти великих тіл, які легко могли бути десятиметровими прикладами типового підвиду. Мистецтво духу стихії вітру мало ширший і гнучкіший діапазон використання порівняно з іншими стихіями, але воно також мало набагато меншу силу. Особливо у випадку, коли супротивники мали такі великі тіла, в більшості випадків, щоб не бути переможеними, потрібно було використовувати мистецтво духу великого масштабу.

— Тц, ми не можемо використовувати потужні духовні мистецтва під час польоту! Розосередьтеся! Утворіть пари, щоб один міг діяти як приманка, в той час як інший максимізує своє фізичне посилення і цілиться туди, де їхня броня найслабша! — наказала Узума, змусивши воїнів розбігтися.

Тим часом група Сари привернула увагу Чорної Віверни.

— Тепер я розумію, чому їх називають найближчим підвидом до чистих драконів. Я чула, що справжні дракони мають особливу шкіру, яка повністю відштовхує оду... Здається, ці летючі дракони мають схожу здібність, — з гіркою посмішкою сказала Альма. На підтвердження своїх підозр дівчата вже вистрілили в Віверну заклинаннями духу, зазначивши, що вони не змогли завдати їм великої шкоди.

— Чи не існує більш ефективного методу, Альмо?! — запитала Сара, обернувшись і подивившись на Альму, яка сиділа на спині Аріель.

— Це спрощена стратегія, але ми можемо атакувати його лише за допомогою духовних мистецтв, які завдають більше фізичної шкоди. Замість того, щоб використовувати оду для матеріалізації енергії та надання їй фізичної форми, ми можемо зробити це таким чином, що різниця в силі значно зменшиться. Я візьму ту, що на землі... А ви двоє розберетеся з тим, що в повітрі?

— У нас немає вибору... Зрозуміло. Ми залишаємо наземний бій тобі, Альмо!

— Саро, будь ласка, позич мені Хель. Ми будемо битися в координації з моєю Іфрітою.

— Зрозуміла. Хель, допоможи Альмі! — сказала Сара, матеріалізуючи в повітрі сріблястого вовка, який повернувся і попрямував до землі.

— Велике тобі дякую. Нехай удача на війні благословить тебе! — сказала Альма, зістрибнувши зі спини Аріель і викликавши «Іфріт», духа з формою, схожою на лева. Вона стрибнула йому на спину і попрямувала вниз.

Після того, як чотириметровий лев і вовк благополучно приземлилися, вони побігли до Чорної Віверни, яка була на землі.

◇◇◇

Одразу після того, як чорна віверна знищила дерева своїм хвостом, Латіфу віднесло силою вітру. Її підкинуло на десять метрів у повітря, але вона встигла схопитися, завдяки свому легкому тілу. У найгіршому випадку вона вдарилася б спиною об стовбур дерева.

— Ух...

Незважаючи на випробування, вона якось змогла встояти на ногах і кинулася бігти, щоб утекти.

— Граааа!

— Ік?!

Віверна заревіла, змусивши тіло Латіфи здригнутися від струсу повітря. Вона озирнулася через плече якраз вчасно, щоб побачити, як звір відкрив свою вражаючу пащу і глибоко вдихнув. Повітря влилося в його легені, трохи розширивши тулуб. Потім з його пащі вирвався вогонь, коли чорна віверна видихнула його одним махом. Смуга пекучого жару вирвалася назовні, спалюючи дерева і намагаючись повністю огорнути тіло Латіфи.

Але, щойно вона мала влучити в неї...

— Латіфа?! — Альма прослизнула крізь проміжки і з'явилася, з потужною силою вдаривши булавою, яку тримала в руці, об землю. Земля піднялася високо вгору, утворюючи товсту стіну, щоб захистити їх обох.

— Альмо! — Латіфа обійняла Альму, переповнена емоціями.

— Гей! У нас тут битва в самому розпалі. Чому ти прийшла сюди?! Зачекай, спочатку відпусти мене. Це ще не кінець - зараз почнеться! Сідай на спину Хель, швидко!

— Гаразд!

Латіфа поспішно залізла на спину контрактного духа Сари. Тим часом Альма знову залізла на спину свого власного контрактного духа Іфрита. Як тільки вони обоє надійно вмостилися, духи вовка і лева підстрибнули високо в повітря, а стіна землі, яку створила Альма, розлетілася на шматки.

Хвіст Віверни з'явився з-під уламків, а вовча форма Хель підстрибнула в повітря і виплюнула крижаний подих на звіра. Одразу після цього левова форма Іфрита вдарила аналогічним вогняним подихом.

Комбінована крижана і вогняна атака - як тільки тіло Віверни зазнало таких різких змін температури, Альма зістрибнула зі спини Іфрита вниз, до віверни. Вона зміцнила своє фізичне тіло за допомогою духовних мистецтв і замахнулася булавою. Чорна віверна заревіла, б'ючи хвостом у бік Альми, коли та стрибнула на неї. Булава Альми і хвіст віверни зіткнулися один з одним з пронизливим звуком.

— Кух, цього недостатньо, щоб закінчити це?! — Альма насупилася, використовуючи віддачу від удару, щоб відскочити назад. Приземлившись на землю, вона подивилася на хвіст Віверни, щоб перевірити наявність пошкоджень, але він все ще був абсолютно неушкоджений.

— Альмо, тікаймо! Ти не зможеш перемогти його... це неможливо! — крикнула Латіфа зі спини Хель.

— Ні! Якщо я втечу, село буде - знищене!

Чорна віверна не збиралася чекати, поки Латіфа та Альма закінчать свою розмову; чорний напівдракон у пориві люті замахав хвостом, спрямовуючи свою атаку саме на Альму. Альма підстрибнула в повітря і ухилилася від нападу, але можливості для контратаки у неї не було.

— Альмо?! Хель, Іфрит, допоможіть Альмі! — наказала Латіфа.

І Хель, і Іфрит кинулися навтьоки. Латіфа зістрибнула з Хель і поспіхом кинулася до Альми.

Чесно кажучи, вона була налякана - але, побачивши, що на Альму нападають, вона не могла більше залишатися осторонь.

— Л-Латіфо! Ти не повинна йти сюди!

— Усе гаразд, я теж можу битися! Ей, ти! Ходи сюди! — Латіфа наблизилася до Чорної Віверни і спровокувала її, змусивши переключити свою атаку на неї. У цей час Іфрит підхопив Альму на спину і тимчасово відступив в безпечну зону. Хель підтримав Латіфу, коли вона зіткнулася з віверною, допомагаючи переключити частину її уваги. З того, що могла бачити Альма, Латіфа використовувала свої швидкі рухи, щоб ухилятися від шалених атак віверни. Але так не могло тривати вічно. — Кух... Іфрит! Допоможи Латіфі та Хель відволікти ворога. Я використаю цей час, щоб підготувати масштабне мистецтво духу! — наказала Альма після хвилинних вагань.

Перемога над Чорною Віверною вимагала б значно потужнішого духовного мистецтва, але не було нічого, що вона могла б активувати миттєво. Їй потрібна була будь-яка допомога, тому вона була вдячна за їхні зусилля з відволікання уваги.

— Латіфо, виграй мені трохи часу, але не наражаючи себе на небезпеку! Відступай, коли я подам сигнал!

— Г-гаразд! ... Кя?!

Щойно Альма дала свої вказівки, чорна віверна змінила схему атаки. Досі вона використовувала для атаки лише хвіст, але цього разу раптово стрибнула вперед. Від несподіванки Латіфа завмерла лише на мить, але цієї миті їй було достатньо.

Латіфа буде розчавлена.

Щойно Альма подумала про це, як з-за її спини вилетіла крижана куля завширшки сім-вісім метрів, зіткнувшись лоб в лоб з тілом Чорної Віверни, сильно відкинувши її назад. Відразу після цього порив вітру пронісся повз Альму, наближаючись прямо до Латіфи.

— А...? — Латіфа видала трохи ошелешений звук.

Їй здалося, що її тіло на секунду стало легшим... Але не встигла вона цього усвідомити, як її вже міцно обіймала найдорожча для неї людина - Ріо.

— Вибач, я запізнився, Латіфо, — вибачився Ріо з трохи похмурим виразом обличчя.

— Все... гаразд. Я... теж... прошу вибачення. За те, що... втекла... — Латіфа на мить закліпала очима, перш ніж цей вираз змінився безперервним потоком сліз, коли вона вибачалася перед Ріо.

— Поговоримо пізніше. Зараз уже все добре - можеш відійти, — сказав Ріо, посміхаючись, гладячи її по голові й опускаючи на землю.

Він був на середині своєї прогулянки, коли помітив цю ситуацію, тому був без зброї. Але Ріо не виявив жодних вагань, холодно дивлячись на Чорну віверну, яка здіймалася високо над його головою.

Незабаром після цього він зірвався з місця. Підстрибнувши високо в повітря з величезною швидкістю, і вдарив ногою в підборіддя Віверни.

— Гра?! — Велике тіло Віверни вигнулося назад, і з його пащі вирвався звук болю.

Не зупиняючись, щоб перевести дух, Ріо граціозно вивернув тіло і націлився ріжучим ударом в шию супротивника. Напівдракон похитнувся, зробивши крок убік, спотикаючись.

— Його шкіра жорстка... Гадаю, це буде не так просто, — сказав Ріо, злегка нахмурившись у повітрі. Він вдарив його ногою з наміром вивести з рівноваги, але ця атака не завдала особливої шкоди.

— Граааа! — заревіла віверна, цілячись вогняним подихом у свого супротивника.

Однак Ріо виставив ліву руку і вистрілив поривом вітру, відхиливши вогняний подих, що наближався. Полум'я, яке щойно вийшло з пащі віверни, помчало назад.

— Гірі?! — Напівдракон закричав від болю - здавалося, що вогонь, спрямований всередину його пащі наніс значної шкоди.

Ріо посміхнувся і запустив величезну вогняну кулю в пащу віверни. Одночасно він використовував мистецтво духу вітру, щоб плавно парити в повітрі і рухатися над головою супротивника. Він склав обидві руки разом і з усієї сили замахнувся ними вниз. З гучним ударом паща Віверни захлопнулася, і відразу ж після цього всередині стався сильний вибух.

Неймовірна кількість тепла та енергії ударної хвилі утворилася в його пащі, і віверна люто затрясла головою, вигинаючись назад.

Темна кров почала наливатися в її розлючених очах; вона деякий час хиталась, перш ніж важко впала на землю.

— Дивовижно. Ти так легко переміг її... — здивовано пробурмотіла Альма, спостерігаючи, як Ріо легко впорався зі звіром сам, без жодної потреби в допомозі.

— Здавалося, що внутрішня частина його пащі була його слабким місцем. Слава Богу, що це було легко з'ясувати, — сказав Ріо з гіркою посмішкою і м'яко приземлився на землю поруч з нею.

— Ні, навіть якби це було так... — здивовано відповіла Альма.

Супротивник був понад 20 метрів завбільшки; було неабияким подвигом підібратися достатньо близько до обличчя. Його щелепи легко могли розчавити і з'їсти людину.

— Братику! — Побачивши ошелешену Альму, Латіфа кинулася до Ріо.

— О, схоже, вони там теж закінчили. — Прийнявши сильні обійми Латіфи всім тілом, Ріо подивився на небо з ледь помітною посмішкою на губах.

Альма теж подивилася вгору. Там воїни переможно кричали на розсіяну зграю підвиду драконів, яка намагалася врятуватися втечею. Інший чорний напівдракон був ще живий, але він тікав разом зі значно меншою кількістю своїх родичів, ніж під час першого нападу.

Тоді Орфія і Сара (остання все ще сиділа на спині Аріель) спустилися зверху.

— Альмо, ти дивовижна! Як ти перемогла його? ...О? Ріо і Латіфа теж тут? Орфія почала говорити схвильовано, дивлячись на Чорну віверну на землі, перш ніж помітила Ріо і Латіфу з розширеними очима.

— Ріо сам переміг Чорну віаерну, — зізналася Альма з вимушеною посмішкою.

— Е, сам?! Це ж неймовірно! Я не здивована - це ж Ріо, врешті-решт! — Похвалила Орфія з променистою посмішкою.

— Та ні, нічого такого не сталося. А з твого боку ніхто не постраждав? — Ріо з сором'язливою посмішкою відволікся від теми.

— Ми всі в порядку. Було б небезпечніше, якби бій затягнувся, але, на щастя, всі інші розбіглися, — пояснила Сара після приземлення.

— Саро, як ти думаєш, чому віверни в повітрі втекли? — запитала Альма.

— Напевно, тому що та чорна віверна була переможена. Хоча ми не змогли перемогти того, що залишився, але це все завдяки Ріо. Щиро тобі дякую. — Сара відповіла, схиливши голову перед Ріо.

— Нема за що... Я ж брат Латіфи, і, зрештою, ваш заклятий друг.

Сором'язливо похитавши головою, Ріо злегка знизав плечима.

◇◇◇

— Ха... Ха... Ха... Ха...

Хлопчик біг лісом, задихаючись. І грифон, і його дорожні припаси зникли, і все, що у нього залишилося - це одяг на спині та зброя в руці.

Він був зовсім один у цьому великому лісі, не маючи жодного уявлення, куди йти і що робити.

— Куди поспішаєш? —Запитала людина, що з'явилася з-за повороту і спокійним голосом запитала хлопця. Хлопчик в паніці озирнувся навколо, але не міг знайти власника голосу.

— Я тут, — пролунав голос згори. Хлопчик підняв голову і побачив Рейса, що ширяв у повітрі.

— А-а-а-а... М-містер Райсс?!»

— Отже, тобі справді вдалося вижити в цій ситуації... Чесно кажучи, я здивований, — сказав Райсс, приземлившись на землю.

— Що ти маєш на увазі під «насправді»?! Ти що, весь час дивився?! — розлючено вигукнув хлопчик, не звертаючи уваги ні на те, як Райсс летить у повітрі, ні на не ввічливість власних слів.

— Хе-хе. Всупереч очікуванням, твоя справжня особистість була настільки відразливою, що я мимоволі був зачарований. Кажуть, що справжнє обличчя людини розкривається, коли її життю загрожує небезпека... і, схоже, це правда.

На цих словах хлопчик остаточно втратив самовладання.

— Д-доволі твоїх дурниць! Я ледь не помер! Це через тебе я опинився в цьому паскудному місці... Тож вибачся! Як ти це відшкодуєш?! Я тобі цього не пробачу!

— Хех. Хе-хе-хе. Ти цікава людина, тому мені дуже шкода. Ти впевнений, що хочеш, щоб це були твої останні слова? — запитав Райсс із зарозумілою посмішкою. Між великим і вказівним пальцями правої руки він тримав маленький, прозорий, схожий на коштовний камінь.

— А-а? У тебе з головою щось не так? Віддай мені цей камінчик! — закричав хлопчик, і Райсс розчавив камінчик між пальцями. На обличчі хлопчика раптом з'явився вираз агонії, і він впав на коліна.

— Прощавай.

З цими словами Райсс знову піднявся в небо.

Розділ 8: Зобовʼязання

Наступного дня Латіфа привела Ріо на площу, де вони розлучилися напередодні.

— Е-е-е... Пробач, що я вчора втекла! — Перше, що вилетіло з вуст Латіфи після того, як вони зустрілися, було вибачення.

— ...Це я повинен вибачатися, Латіфо. Це я винен. Я повинен був сказати тобі краще... Я був надто незграбним. Пробач мені. — Ріо був трохи приголомшений, але через деякий час він незграбно вибачився.

— Н-нічого страшного! Я просто була розпещена! Я-я взагалі-то знала весь цей час, типу... Я знала, що братик колись покине село... Тому мені було страшно. Відсутність братика навіть на мить змушує мене хвилюватися. Латіфа відкинула слова Ріо і розкрила свої власні думки, ніби звертаючись до нього.

— А... Але знаєш, вчора, коли я почула, що ти їдеш, я трохи втратила контроль над собою. Я змусила братика хвилюватися, завдала клопоту іншим дівчатам... Я багато думала про це. Я думала про це всю ніч. Я хотіла поговорити з братиком, коли зберуся з думками...

Спостерігаючи за тим, як Латіфа дедалі більше хвилювалася, Ріо трохи похмурішав.

— Так, я теж хотів поговорити з тобою, — кивнув Ріо, від чого Латіфа полегшено зітхнула.

— Слава Богу... — промовила вона, відчуваючи, як сили покидають тіло Латіфи.

— Я хвилювався, що ти тепер мене ненавидиш через це. 

Похитав Ріо головою з напруженою посмішкою.

— Н-ніколи! Я люблю братика! Я боялася, що ти зненавидиш мене після всього. Боялася, що ти поїдеш з села, бо я завжди створюю проблеми. Я знала, що це не так, але... Мені так страшно від думки, що я заважаю братику, — сказала Латіфа, і сльози потекли великими краплями.

— Ти не заважаєш, — заспокоїв її Ріо.

— Га? — Латіфа подивилася на нього невірячим поглядом.

— Ти не завдаєш клопоту, і ти не набридаєш. Я не впевнений, чи це нормально для такого егоїста, як я, бути твоїм братом, але ти моя сестра. Ні... Для мене буде честю, якщо ти приймеш мене за брата. Справді, — сказав Ріо, вагаючись, з дещо винуватим виглядом.

— ...Але я твоя молодша сестра, братику. Я хочу бути твоєю молодшою сестрою! Братик зовсім не егоїст! Ти не проти? Ти справді не проти, щоб я була твоєю сестрою?! — Тіло Латіфи здригалося, сльози котилися по її обличчю.

— Ти не проти, щоб я був твоїм братом? — дещо невпевнено запитав Ріо, але Латіфа рішуче кивнула і обняла його.

— Так! Братик - мій брат! Той, хто врятував мене. Той, хто добрий до мене! Той, хто врятував мене, навіть коли братик міг просто вбити мене!

— Ні, я... Я ж казав тобі, так? Що я просто не хотів нікого вбивати. Щоб не бруднити руки, я показав тобі фальшиву доброту. Насправді я зовсім не добрий. Я просто егоїст, — з жалем сказав Ріо, насупивши брови. Його руки не ворухнулися, щоб обійняти Латіфу, а натомість безцільно метушилися.

— Вона справжня! Твоя доброта справжня. Я колись була рабом, тому дуже чутлива до злих намірів людей. Я прожила своє життя, плазуючи під ногами інших, спостерігаючи за їхнім настроєм і завжди вибачаючись, щоб зі мною не робили жахливих речей... Але в братику я не відчуваю жодної злоби. Ось чому доброта братика справжня! — Латіфа відчайдушно намагалася заспокоїти його, притискаючись до нього.

— Латіфо...

— У будь-якому випадку, я теж егоїстка! Знаєш... Навіть коли у мене не було причини жити, я не хотіла помирати. Я не хотіла страждати, тому робила все, що мені казали. Цими самими вустами я говорила, що мій господар найкращий. Я була для себе найдорожчою річчю. Ні... Це й зараз так. Незважаючи на те, що братик так важливий для мене, я продовжую вимагати і створювати проблеми!

— Ні, мені зовсім не було незручно. Ти не егоїстка - мені дуже приємно чути, що ти про щось просиш, — відверто сказав Ріо, хитаючи головою від її самоприниження.

— ...Е-е-е. Еге-ге. Дякую... Я теж щаслива. — Латіфа на секунду остовпіла, а потім сором'язливо посміхнулася від щирого серця. Це змусило Ріо нарешті теж посміхнутися, і він незграбно погладив Латіфу по спині.

— ...Гей, братику. Ти справді... будеш моїм братом? — несміливо перепитала Латіфа, зазираючи в обличчя Ріо.

— Так. Якщо ти не проти.

— Так, я не проти! Я хочу братика!

— Справді? Дякую, — сказав Ріо з суперечливим виразом обличчя, який був на півдорозі між радістю та занепокоєнням.

— Так. Ехе-хе. — Латіфа кивнула з посмішкою. Вона продовжувала притискатися до Ріо ще деякий час; він просто дозволяв їй робити те, що вона хотіла. Потім, через деякий час — Гей, Латіфо. Хочеш, щоб я залишився в селі? — запитав Ріо, обхопивши Латіфу за плечі та зазирнувши їй в очі.

— Е-е-е... якщо братик хоче покинути село, я... Я впораюся з цим. Тому що я знаю, що ми зустрінемося знову. Тому... Я навіть не буду вередувати і просити, щоб мене теж відпустили. Я постараюся, — відповіла вона, посміхнувшись більш дорослою, ніж зазвичай, посмішкою.

— Я їду до Яґумо тому, що... Здається, я тобі ще не розповідав, Латіфо. Це рідне місто моїх померлих батьків. Ось чому я хочу поїхати в регіон Яґумо. Це наче відвідати могилу... щось на кшталт того.

Не встиг Ріо й оком змигнути, як відкрився настільки, що це здивувало навіть його самого. Це була частина себе, про яку він ніколи не думав довіряти комусь, принаймні з власної волі...

— Тож... ось чому... I... Здається, я нічого не знала про братика. Але я все одно... — Латіфа збентежено пробурмотіла, здавалося, шокована.

— І я теж. Я теж багато чого про тебе не знаю.

— ...Мабуть... це правда. Я багато чого не розповідала братику. Є багато речей, які я повинен розповісти як слід... Те, що я хочу, щоб братик, якого я люблю, знав про мене. Ти не проти? — Обличчя Латіфи набуло серйозного виразу, і Ріо обережно кивнув головою.

— ...Так. Розкажеш мені свою історію, Латіфо?

Ріо знав, що повинен це почути, бо саме зараз Латіфа намагалася зробити великий крок уперед. Якщо він відкине її тут, її прогрес зупиниться.

— Тоді я розповім братику свою таємницю. Хоча в це може бути важко повірити... — підкреслила Латіфа як передмову. — Правда в тому, що одного разу я вже померла. Я була людиною. Потім я переродилася в ту, ким є зараз. Емм... Я не знаю, як сказати, щоб братик повірив мені, але це було не в цьому світі. Я жила у країні під назвою Японія. Але не встигла я озирнутися, як опинилася в цьому світі... — Вона пояснювала щиро, хоч і безладно.

— Зрозуміло. Я вірю тобі, — легко погодився Ріо. Латіфа перевела на нього запитливий погляд.

— ...Справді? Братик вірить мені?

— Вибач. Не те, щоб сказати, що я вірю тобі... це більше схоже на те, що я вже знав. Тому що... Я такий же, як і ти. — Ріо поправив, з жалем хитаючи головою.

— Га? ...Га? Що це означає?

— Ти була японкою. А я теж був японцем.

— ...І ти теж? — Латіфа була настільки вражена, що ледве змогла сформулювати своє запитання.

— Я теж був японцем, — серйозно відповів Ріо, використовуючи незграбну японську мову.

Він досі користувався цією мовою, думаючи японською, коли залишався наодинці, тож, незважаючи на те, що всі ці роки не мав співрозмовника, він все ще дещо вільно нею володів.

— Японська... Я... пон... Братик теж був японцем? — невпевнено запитала Латіфа також японською.

— Саме так, — рішуче кивнув Ріо.

— Отже, братик... знав про мене... і нічого не сказав...? — порожньо запитала Латіфа. Вона вже не була здивована, і емоції повністю зникли з її обличчя. Вона повернулася до звичної для цього світу мови.

— Так, — чесно відповів Ріо, трохи повісивши голову, дивлячись прямо в очі Латіфі.

Коли він підтвердив це своїми словами, спогади, які він запечатав глибоко в своєму серці, коли він був японцем, яскраво ожили в його пам'яті. Він стиснув руку в кулак, від цих спогадів йому стало соромно.

— Братик... — Латіфа, здавалося, відчула щось у жесті Ріо і покірно замовкла.

— Пробач. Я повинен був відкритися тобі раніше.

— Ні, все гаразд. Але коли... коли ти помітив? несміливо запитала Латіфа.

— Коли я вперше приготував для тебе макарони. Ти назвала їх спагеті, — відповів Ріо з натягнутою посмішкою.

— Це було так давно... Але... Я розумію... це має сенс.

— Тоді ти була ще трохи... боязка. Тому я не думав, що варто тобі про це розповідати. Але, насправді, я просто не хотів тобі розповідати, бо не хотів, щоб у тебе з'явилися скурботи про своє життя в Японії... — Ріо сказав із самопринизливою посмішкою.

— ...Розумію. Весь цей час братик мене захищав.

— Ні, я лише розставляв пріоритети, — сказав Ріо крізь зуби, але Латіфа похитала головою.

— Ні. Братик досі шкодує про те, що сталося, коли він був у Японії?

— Якби я сказав, що не шкодую... це була б брехня. Я, безумовно, шкодую про те, що помер. А ти, Латіфо, маєш якісь жалі?

— Були, але... Зараз я в порядку. Тому що у мене є братик. — відповіла Латіфа, посміхаючись з усієї сили. Очі Ріо розширилися.

— Ти справді сильна...

— Це тому, що у мене є ти. Тому що братик тут, я можу бути сильною. Ось чому... Я знаю, що прошу багато, але я хочу дізнатися більше про братика. Так мені не буде так самотньо в цьому селі, поки тебе не буде. Тож... якщо це можливо, я б хотіла почути історії про твоє життя до того, як ти переродився. Ти не проти?

— ...Так, добре. Якщо це для тебе, я можу це сказати. Ти ж моя молодша сестричка зрештою, і мені теж хотілося б більше про тебе почути. Давай все обговоримо, не поспішаючи. У нас ще є багато часу. — Ріо трохи вагався, але врешті-решт погодилася з м'якою посмішкою.

— Гаразд! Зачекай, ти не поїдеш прямо зараз? У нас ще є час? — запитала Латіфа, спочатку кивнувши з посмішкою, а потім зніяковіла.

— Так. Я ще багато чого хочу дізнатися про село, і я ще хочу побути з вами деякий час... Тож це буде ще принаймні рік.

— А-а-а? Я... думала, що ти відразу поїдеш... — Від усвідомлення того, що до їхнього прощання ще далеко, всі сили покинули її.

А потім, в той день, вони обмінялися історіями про те, що було до їхнього переродження. Хоча Ріо утримувався від докладних розповідей про свій досвід, вони все ж говорили про багато речей.

Найбільшим шоком став той факт, що вони були віддалено знайомі один з одним і їхали в одному автобусі незадовго до смерті. Відкривши для себе цю правду, Латіфа почала трохи червоніти. І ще до того, як вони це усвідомили, вони розмовляли між собою до самого вечора.

З того дня вони стали рідними братом і сестрою у справжньому розумінні цього слова.

Потім, коли вони повернулися додому -

— О, Боже. Ви двоє виглядаєте ще ближче, ніж раніше... Я так розумію, все пройшло добре? — запитала Урсула. Вона чекала перед будинком.

— Так, дякую за турботу. Ми стали ближчими, — трохи сором'язливо відповів Ріо.

— Навіть якщо братик вирішить піти, я вирішила дочекатися його в селі! — Латіфа сказала це з безтурботною посмішкою, коли по щоці Урсули раптом скотилася сльоза.

— Ооо... Схоже, з віком я стала більш схильною до сліз... Лорде Ріо, дякую вам за те, що ви врятували цю дитину. — Урсула схопила його за руку, ніби в молитві.

◇◇◇

Рік пролетів як одна мить. Одного дня, коли від'їзд Ріо з села до регіону Яґумо став неминучим, його викликали старійшини села, і він зайшов до зали засідань ратуші.

— Гм. Добре, що ти прийшов. — Сільдоро, Домінік та Урсула стояли попереду, вітаючи Ріо з посмішкою.

— Емм... Ви щось хотіли від мене сьогодні? — запитав Ріо з ледь помітною настороженістю від такого перебільшеного привітання. Сільдора був тим, хто підняв цю тему.

— Ну, є дещо, що ми хотіли б подарувати лорду Ріо, оскільки ви є благодійником і заклятим другом нашого села. Спершу, будь ласка, прийміть це як подарунок від села.

З огляду на це, Сільдора подарував Ріо браслет. Він був виготовлений з міфічного металу, який називається магічним сріблом, і мав складну формулу, вирізьблену на ньому, а також величезний духовний камінь, який був вбудований всередину.

— Це... це просторове сховище? Я не можу прийняти щось настільки цінне. Очі Ріо розширилися, відмовляючись від подарунка майже рефлекторно.

Ріо був добре знайомий з просторовим сховищем. Наповнений часопросторовою магією, яку люди не могли відтворити за допомогою чаклунства, це був магічний артефакт, що мав досить надзвичайний ефект. Він створював напіввічний ізольований вимір, пропорційний сутності зареєстрованого власника, з якого можна було вільно зберігати та діставати предмети за бажанням.

— Не думай про це. Це просто ще один символ нашої дружби. Твоя подорож з ним повинна стати набагато легшою — Сільдора похитав головою і натиснув на Просторове сховище Ріо.

— Може, і легше, але... — сказав Ріо, висловлюючи свою нерішучість у прийнятті подарунка. Тоді, збоку -

— Не переймайся деталями, хлопче. Це те, що означає дружба за присягою. А подарунки не тільки від села, знаєш? Гноми приготували тобі набір зброї. Цей меч зроблений з міфрилу. Він може поглинати твої духовні мистецтва та зберігати їх у собі. Також є обладунки, зроблені зі шкіри Чорної віверни, яку ти переміг. Чесно кажучи, металеві обладунки в порівнянні з ними виглядають як папір, — добродушно сказав Домінік, а кілька гномів зі зброєю та обладунками йшли слідом за ним.

У коштовний меч був вкладений духовий камінь, який гарно виблискував. Обладунки були схожі на одяг: рукавиці, чоботи, довгий плащ - все це було зроблено зі шкіри чорної віверни. Вони виблискувала чорним блиском.

— Оскільки тобі ще є куди рости, ми зробили розмір трохи більшим. Ми внесемо подальші корективи, коли ти повернешся до села. І, щоб ти знав, це було зроблено спеціально для тебе, тому ти не маєш права від нього відмовитися, — сказав Домінік із самовдоволеним виглядом.

— Гноми не єдині, хто підготував подарунок - ми, ельфи, теж приготували велику кількість ліків. Ось інвентарний список усього, що входить до складу, з яким ти можеш ознайомитися пізніше, — сказав Сільдора, простягаючи Ріо один папірець і показуючи на великий дерев'яний ящик, що стояв на землі поруч з ним, який, напевно, був наповнений ліками.

Багато ельфійських ліків були виготовлені з дорогоцінних матеріалів і створені за допомогою духовних мистецтв, і їхня ефективність була набагато вищою, ніж у людських ліків. Список, який йому вручили, включав навіть таємні зілля та чудодійні еліксири, що змусило Ріо розширити очі.

— Невже мені справді можна брати у вас такі зілля та еліксири?

— Ха-ха, не хвилюйся. Я сам давав інструкції, як приготувати всі ці рецепти. Якщо ти маєш матеріали, я можу навчити тебе, як їх виготовляти, Ріо.

— Хіба ці матеріали не дуже цінні? — Людині було важко їх вирощувати, а для деяких навіть потрібен був сік дерева Дріас.

— Можливо, їх важко дістати на людських територіях, але це не стосується цього села. Не соромся брати стільки, скільки захочеш, — сказав Сільдора з лагідною посмішкою.

— Залишилася ще частка моя частка. Ми приготували інгредієнти, зібрані в селі - їх так багато, що ти ніколи не вичерпаєш їх. Через велику кількість інгредієнтів ми не змогли принести їх сюди, але ти можеш зберегти їх у своєму Просторово сховищі пізніше. О, і це не тільки від лисиць... Всі інші види теж приготували свій особливий алкоголь.

Нарешті, немовби для того, щоб завдати завершального удару, Урсула винесла цілу гору їжі та напоїв.

— Все... Ви так багато приготували... — Ріо стиснув кулак, а його обличчя вибачливо скривилося.

— Це дурниця, що ти кажеш, хлопче. Ти недооцінюєш, як багато ти зробив для нас досі. Було б невдячно з нашого боку дозволити тобі піти з цього села ні з чим! — сказав Домінік зі сміхом.

— Дійсно, все саме так, як каже Домінік. Можеш вважати це колективною волею села.

— Саме так. Тож, будь ласка, ми хочемо, щоб ти це прийняв. — І Сільдора, і Урсула говорили голосом, сповненим рішучості.

За трьома головними старійшинами інші старійшини села глибоко закивали головами. Ріо повільно підняв голову і обвів поглядом обличчя в кімнаті.

— Слів вдячності не вистачить за найбільшу доброту, якою ви обдарували мене, недостойного. Якщо коли-небудь небезпека спіткає народ духів, я присягаюся допомагати вам як ваш заклятий друг - усім своїм єством. — Ріо виголосив свою словесну обітницю і глибоко схилив голову.

◇◇◇

Нарешті настав день, коли Ріо мав покинути селище духів.

Було так багато людей, які хотіли провести його, що їм довелося позичити святиню Дріас як місце збору перед його від'їздом.

— Всім дуже дякую за ці півтора року, — сказав Ріо, висловлюючи подяку всім, хто прийшов його провести.

— Щасливої дороги, братику! — Засмучена прощанням, Латіфа обіймала Ріо, поки він не став трохи розпатланим - але Ріо знайшов це ще більш зворушливим.

— Латіфо, Ріо боляче, — сказала Сара з усмішкою на вустах.

— Оскільки ми більше не побачимося.

— Ріо не зручно.

— Оскільки ми не побачимося ще деякий час, я заряджаюся енергією братика, наскільки можу! Це твій шанс, якщо ти теж хочеш обійняти братика, Саро! — сказала Латіфа, притискаючись до Ріо.

— Що?! Я зовсім не хочу його обіймати! — заперечила Сара, несамовито червоніючи.

— Тоді я обійму його замість Сари.

— ...Я теж. Будь ласка.

сказали Орфія та Альма, щойно з'явившись.

— Га? — ошелешено сказала Сара.

— Молодець, Саро! Орфія та Альма зроблять це замість тебе. Гаразд, тоді я відпускаю тебе на хвилинку! — з тріумфальною посмішкою сказала Латіфа, відпускаючи Ріо, щоб Орфія та Альма могли підійти.

— Ух... — Вираз обличчя Сари сіпнувся.

— Еге ж, це трохи незручно. Тоді... вибач. Щасливої дороги, Ріо. Коли ти повернешся, ми знову будемо жити разом! — Орфія сказала свої прощальні слова з яскравою посмішкою, ніжно обіймаючи Ріо.

— Дякую тобі. Я пошукаю смачні рецепти, поки буду в дороз, — відповів Ріо, сором'язливо посміхаючись. Після того, як Орфія відпустила його з трохи жалісливим поглядом, Альма зробила крок вперед.

— Ріо. Будь ласка, бережи себе. Я буду молитися за твою безпечну подорож. Альма обійняла Ріо, теж почервонівши.

За час перебування в селі Ріо добряче підріс, тож порівняно з таким маленьким гномом, як Альма, він був схожий на гіганта.

— Якщо я знайду якесь смачне саке під час своєї подорожі, я привезу його як сувенір. І ми зможемо випити його разом.

— А... Звісно. Якщо тобі не важко, то, будь ласка, привези.

Хоча вона думала, що це трохи дивно для молодої дівчини, коли їй пропонують алкоголь як сувенір, це все одно зробило її щасливою, що змусило Альму почервоніти ще глибше.

— Давай, Саро, ти теж!

— Вах! Гей, Латіфо!

Як тільки Альма відпустила Ріо, Латіфа штовхнула Сару ззаду. Втративши рівновагу і перечепившись через ноги, вона опинилася перед ним.

— Ну, Ріо... — Сара сором'язливо стояла перед Ріо з червоними щоками.

— Так, Саро. Чим я можу тобі допомогти? — Ріо відповів веселим сміхом.

— Будь ласка, потренуй мене ще раз, коли повернешся! — Сара сказала досить поспішно, перш ніж швидко рухатися і ніжно обхопити його руками.

— Звичайно. Продовжуй тренуватися, щоб наступного разу перемогти мене.

— Ух... добре. Я не програю! — З легким стогоном Сара стиснула два кулаки для мотивації. Тоді Узума, Аня, Віра та Арслан, а також натовпи інших духів, всі разом вийшли вперед.

— Усі одночасно? — Ріо озирнувся на них широко розплющеними очима.

— Група Сари особлива! — пояснила Віра.

— Так, так. Група Сари особлива, так? — Аня подивилася на дівчат зі знанням справи, посміхнувшись. Орфія відповіла на її погляд такою ж посмішкою, але Сара й Альма уникали зорового контакту.

— Ріо, сподіваюся, у тебе буде гарна подорож. Давай пограємо разом, коли ти повернешся. — Віра мило обняла Ріо.

— О, Божечки. Ти завоював і молодшу сестру Сари? Я вже навіть не дивуюсь.

— Що ти кажеш, Аню? — Посмішка Ріо сумнівно сіпнулася.

— Ріо! Будь сильним і здоровим! Потренуй і мене, коли повернешся!

— Так, звичайно. Ти теж бережи себе, Арслане. Будь ласка, будьте добрими друзями з Латіфою.

— Звісно, це само собою зрозуміло. — Арслан почервонів і різко відвернувся.

— Пане Ріо, я також з нетерпінням чекаю того дня, коли ви знову зможете битися зі мною. Я намагатимусь дисциплінувати себе ще більше, ніж ви, щоб стати сильнішою, — сказала Узума.

— Так, я теж буду тренуватися. Я з нетерпінням чекаю на наш матч-реванш. З цією обіцянкою Ріо та Узума обмінялися міцним рукостисканням.

Для Узуми, хоча це був лише тренувальний поєдинок, Ріо був одним з небагатьох суперників, проти якого вона могла викластися на повну. Те саме стосувалося і Ріо. Відтоді, як він почав навчати Узуму техніці спарингу проти інших людей, її майстерність зростала в геометричній прогресії. Вони обоє з нетерпінням чекали на матч-реванш.

— Тоді я буду молитися за твою удачу. Бережи себе.

— Так, з нетерпінням чекаю на твій сувенір.

Глибоко кивнувши, Узума відійшла від Ріо. Потім з'явилися старійшини.

— Ого. Ми попрощаємося з тобою коротко і зворушливо. Пане Ріо, повертайся до нас у будь-який час. Це село - і ваш дім теж, — сказала Урсула з радісною посмішкою.

— Саме так! Повертайся, коли захочеш! — сказав Домінік з веселим сміхом, міцно стискаючи руку Ріо.

— Так. Ми всі тут чекатимемо на ваше повернення, пане Ріо. Нехай духи направляють вас у вашій подорожі. — Сільдора усміхнувся і підніс молитву за безпечну подорож Ріо.

— Щиро дякую вам усім. Я сподіваюся, що всі присутні тут також будуть у безпеці, — сказав Ріо, кивнувши всім старійшинам.

— Щасливої дороги і до скорої зустрічі, братику! — Латіфа підійшла ще раз, щоб сказати своє останнє слово, захоплено обійнявши Ріо.

— Так, я скоро повернуся. — Ріо ніжно обійняв Латіфу у відповідь. Зрештою, він неохоче відпустив її руку і рішуче розвернувся на п'яті...

...лише для того, щоб повернутися обличчям до жителів селеща духів.

— Усім присутнім! Для мене велика честь бути частиною вас. Я глибоко вдячний вам усім за те, що ви прийняли мене, недостойного, до своїх лав як заклятого друга, — сказав Ріо гучним голосом, а потім, маніпулюючи вітром за допомогою духовних мистецтв, м'яко злетів у повітря. Селяни підбадьорювали його і махали руками.

— Я з нетерпінням чекаю дня, коли ми знову зустрінемося!

З цими словами Ріо махнув рукою і піднявся високо в небо. Потім його фігура зникла, швидко прямуючи до горизонту. Духи махали руками, поки не перестали бачити постать Ріо.

— Ось він і пішов, — тихо пробурмотіла Альма, коли постать Ріо повністю зникла.

— Саро, Орфіє, Альмо. Я не програю, — сказала Латіфа, втупивши очі в небо, де зник Ріо.

— ...Га? У чому програєш? — розгублено відповіла Сара.

— Я люблю братика. Як члена сім'ї, і як дівчина. Можливо, в його серці є ще хтось, крім нас... Але я не здамся. Тож, про всяк випадок, якщо ви теж його кохаєте, я оголошую вам війну прямо зараз. Хоча, це не має особливого значення, якщо ніхто з вас не любить братика у цьому сенсі... — Латіфа подивилася на Сару та інших із зухвалою посмішкою.

— Я ніколи не казала, що мені все одно на Ріо! — невиразно сказала Сара з яскраво-червоним обличчям, її слова нічого не підтверджували і не заперечували.

— Фуфу, це не дуже чесно з твого боку, Саро, — сказала Орфія з милою посмішкою.

— Саме так. Бути нечесною через своє збентеження - одна з твоїх вад, Саро. — Альма роздратовано знизала плечима.

— Хіба ти не така ж, як я, Альмо?! Ти не з тих, хто говорить! — заперечила Сара.

— Принаймні, я чесна, коли це має найбільше значення! — незворушно сказала Альма і відвернулася. Сара знала, що так Альма поводиться, коли їй соромно, завдяки багатьом рокам, які вони провели разом.

— Бачиш! Ось так! Ми однаково ніяковіємо!

— Я не про це говорила.

Те, як загострилася їхня розмова, було типовим для Сари та Альми. Якби Ріо був присутній, він би з посмішкою спостерігав за такою знайомою сценою. Присутні жителі села з посмішками спостерігали, як дівчата галасливо сперечалися.

Це був 998 рік від Святої Ери - минуло більше семи років відтоді, як до Ріо повернулися спогади про його попереднє життя. Швидко наближався день, коли історія прийде в рух.

Епілог

Одного разу в регіоні Яґумо, в королівстві Карасукі...

На вершині невеликого пагорба за межами одного села стояли два невеликі кам'яні стовпи.

Перед ними на колінах стояв незвичайний чоловік. Позаду нього те саме зробила спокійна на вигляд жінка.

Чоловік був одягнений не кричуще, але схожий на вишукане вбрання самурая, а на поясі у нього висів простий односічний прямий меч у піхвах. На жінці був елегантний і правильний одяг з тонким візерунком. Обидва були у віці від розквіту сил до середнього віку, але все ще виглядали молодими.

— Ах, це викликає спогади. Згадую ті дні, коли ти сказала, що хочеш побачити рідне місто Дзена, тож ми провели тебе і пробралися до цього села... — Чоловік пробурмотів у бік колон із сумною посмішкою, вирізьбленою на його губах. Здавалося, він розмовляв сам із собою, бо жінка, що стояла позаду нього, ніяк не відреагувала; вона лише залишилася стояти на колінах із заплющеними очима.

— ...Пані Аяме, вид з цього пагорба не надто змінився з тих часів. — Бурмотіння чоловіка майже заглушав легенький вітер, що ворушив траву на землі.

Післямова

Привіт усім, - я вам усім дуже завдячую.

Я Юрі Кітаяма.

Щиро дякую, що взяли до рук книгу «Хроніки духів, том 2».

Я вважаю, що ви, напевно, взяли до рук другий том після прочитання першого тому, що я вважаю великим благословенням для себе як авторки.

Тепер, коли вийшов другий том, є дещо, про що я хотіла б повідомити всіх присутніх. Було прийнято рішення про продовження публікації легкого роману.

Саме так - ми тепер серія! Том 3 вийде у світ!

Лише місяць тому, я відчувала хвилювання та нервозність протягом кількох днів після виходу першого тому. Однак невдовзі після цього редактор N сказав мені: «Книга продається дуже добре. Можливо, нам знадобиться терміновий другий наклад». Я відчула величезне полегшення, почувши це, і в той же час відчула величезне щастя від того, що можу продовжувати писати версію легкого роману.

Це все завдяки всім читачам, які придбали перший том.

Я також отримала багато повідомлень про підтримку в інтернеті, і перший в моєму житті лист від фаната, написаний від руки, що стало чудовим джерелом мотивації! Велике спасибі всім, від щирого серця! Що стосується випуску другого тому, то до цього було залучено велику кількість зацікавлених сторін... іноді підтримка надходила з тих місць, які я не могла бачити. Я хотіла б скористатися цим шансом, щоб висловити їм свою найглибшу вдячність. Щиро дякую!

А тепер повернемося до книги: родзинкою цього тому, безумовно, є чарівні ілюстрації персонажів, намальовані Рів.

Улюблениця фанатів, Латіфа, три дівчини з села, а також інші дівчата... і Лізелотта, яка була надзвичайно популярною у веб-романі... Всі персонажі були намальовані в чудових деталях. Звісно, справа не лише в персонажах, але й у чудових ілюстраціях пейзажів, які намалював Рів! Особливо ілюстрація обкладинки, яка намальована в найдрібніших деталях. Вона справді прекрасно намальована.

Для того, щоб намалювати персонажів, я надіслала Рів матеріали для довідок про персонажів. Деякі з них були надто детальними, а інші - просто розпливчастими, тож я впевнена, що це, напевно, завдало Ріву чимало клопоту. Це, ймовірно, зробило процес ілюстрування набагато більш громіздким.

Однак Рів завжди забезпечував якість, яка перевершувала мою уяву. Я так сильно вклонилася, що більше не можу навіть підняти голову. ! Отже, без зайвих слів, я хотіла б представити свою улюблену ілюстрацію, окрім обкладинки... Це кольорове зображення на внутрішній стороні обкладинки книги.

На ній зібрані всі героїні, представлені у другому томі, але кадр, де Латіфа та Судзуне торкаються руками, викликав у мене мурашки по шкірі. Для читачів лайт-версії роману: після того, як ви прочитали основну історію і зрозуміли обставини, в яких опинилися ці дві дівчини, будь ласка, поверніться і ще раз подивіться на ілюстрацію. Можливо, ви відчуєте щось відмінне від вашого першого враження.

На цій сторінці залишилося не так багато місця, і є ще багато людей, яким я хочу висловити подяку, про яких я ще не сказала.

Є редактор N, який доклав надзвичайно багато зусиль для виходу цього тому.

Я часто спілкуюся з N за допомогою повідомлень і телефонних дзвінків, але мій будинок знаходиться досить близько до штаб-квартири Hobby Japan, тому ми також кілька разів зустрічалися особисто. Саме там ми обговорюємо деталі історії. Після цих зустрічей N завжди пригощає мене їжею. Я, чесно кажучи, дуже вдячна. Під час нашої останньої зустрічі мене пригостили вишукано смачним стейком.

Крім того, незалежно від моєї роботи, ми просторікуємо про наші улюблені легкі романи, манґу, аніме та улюблених ігрових героїнь. (Сміється) Якщо в мене буде можливість в майбутньому, я, можливо, напишу про наші зустрічі більше в цій після мові.

Чекайте з нетерпінням.

Ну що ж, це все на цей раз. Сподіваюся, ми зустрінемося знову в третьому томі!

Юрі Кітаяма

листопад 2015 року

Бонусна коротка історія

Дівчаткам з звірячими вушками подобається, коли їх пестять!

Одного дня, коли минув рік відтоді, як Ріо і Латіфа почали жити в селі...

— Це свято!

— Час святкувати!

Сара й Альма пили чай у вітальні, коли раптом з'явилася Латіфа з Вірою на буксирі і закрила їх собою.

— Вау! Що сталося, Латіфо? Віро?

**«**Латіфа мені все розповіла, Саро! Вона сказала, що Ріо визнав тебе під час тренування сьогодні вранці. Тому ми повинні відсвяткувати! — сказала Віра.

— Ти не повинна робити з цього такої великої справи... — Сара похитала головою з натягнутою усмішкою на наполягання молодшої сестри.

— Фуфуфу. Не потрібно намагатися грати круто!

— Саме так! Я знаю, що моя сестра насправді дуже рада цьому в глибині душі!

з тріумфальним виразом обличчя сказали і Латіфа, і Віра.

— Дійсно, Сара була в гарному настрої з самого ранку, коли закінчилося тренування. Вона навіть посміхається без жодної причини, — пробурмотіла Альма зі свого місця навпроти Сари.

— Ні, я не посміхаюся! Я не посміхаюся! — заперечила Сара, червоніючи від хвилювання, з червоним рум'янцем на щоках.

— Боже. Сара просто не чесна з собою!

— Я повністю згідна.

— Гм...

Сара почервоніла ще більше, коли Віра і Латіфа вказали їй на правду.

— Тож ми вирішили виконати будь-яке бажання моєї сестри. Назви свою ціну! — Віра прочистила горло і гордо випнула груди.

— Та мені нічого особливого не треба, чесно кажучи.

— Не кажи так! А що б ти хотіла? — запитала Латіфа.

— Я... Це не те, на що я можу так одразу відповісти...

— Га? Справді? Я можу придумати багато чого, чого б я хотіла... — пробурмотіла собі під ніс Латіфа.

— Наприклад?

— Наприклад, щоб братик нагодував мене своїми стравами, або щоб братик підставив мені свої коліна, щоб я полежала на сонці, або щоб братик погладив мене... — Латіфа рахувала на пальцях, перераховуючи їх, одну за одною.

— В-всі вони якось пов'язані з Ріо! — закричала Сара, приголомшена.

— Фуфуфу! Але... Я впевнена, що ти б хотіла, щоб він зробив це і з тобою. Б'юся об заклад, ти вже уявила це в своїй голові, чи не так? — сказала Латіфа з самовдоволеною посмішкою.

— Ух... Н-ні! Ну, може, трохи промайнуло в голові... — Сара відповіла правдиво, але її збентеження змусило її пригнути голову.

Саме тоді Орфія повернулася зі своїх справ надворі. — Я вдома! ...Га? Що сталося, Саро? — Вона подивилася на Сару, втупивши погляд вниз, і запитально нахилила голову.

— Ласкаво просимо додому, Орфіє.

— Моя сестра хоче, щоб Ріо щось зробив з нею!

Латіфа та Віра відповіли на одному синхронному подиху.

— Невже зараз? Саро? — запитала Орфія, уважно розглядаючи Сару.

— Ні, не знаю! Ці двоє просто запитали мене, чи не хочу я, щоб вони щось для мене зробили. Я ж не хочу, щоб Ріо годував мене з рук, або дозволяв мені використовувати його коліна як подушку, або гладив мене, або що-небудь...?!

Сара відчайдушно спростовувала всіх, коли її погляд зупинився на Ріо, який стояв позаду Орфії. Вона завмерла на півслові, ніби час зупинився.

— Емм... Я вдома, Саро, — незграбно привітався Ріо, а обличчя Сари спалахнуло від збентеження.

— Ого... Саро, у тебе яскраво-червоне обличчя, — сказала Орфія з кривою посмішкою.

Сара підвелася на тремтячих ногах і попрямувала до кутка кімнати. Вона присіла навпочіпки і сховала голову в руки.

— Ух... — випустила вона приглушений стогін. Її вуха і хвіст закрутилися в різні боки.

— Я ніколи раніше не бачила, щоб Сара так поводилася, — сказала Альма, її очі розширилися.

— Так? Що ж нам робити? — запитала Орфія зі стурбованим виглядом.

— Треба просто попросити Ріо погладити її! — Віра запропонувала свою блискучу ідею. — Найкращий спосіб позбутися похмурого настрою - це коли тебе погладять.

Очі Ріо шоковано розширилися, а тіло Сари затремтіло від страху.

— Що ти кажеш, Віро?! — Сара рішуче підвелася, заперечуючи проти приємних слів Віри, що вона сказала у хвилюванні.

— О? Ти не хочеш, щоб Ріо погладив тебе, сестричко?

— Е-е... я... Щось таке дитяче... — Дивлячись у чисті та невинні очі Віри, Сара втратила дар мови.

— Думаю, я попрошу його погладити мене замість цього. — Орфія підвелася, обираючи себе.

— Орфіє, це несправедливо. Тоді я теж попрошу.

— Я теж хочу, щоб мене погладили!

— Я теж!

Альма сором'язливо оголосила про свій намір приєднатися до торгів, після чого до неї приєдналися Віра і Латіфа. Дівчата почали жартома наближатися до Ріо. Лише Сара залишилася позаду, спостерігаючи за їхньою грою з порожнім поглядом.

Після паузи Сара прийшла до тями, затамувавши подих. — Я теж хочу, щоб мене погладили! Це ж моє свято, врешті-решт! — вигукнула вона. Всі інші дівчата обмінялися виразами задоволення.

— Гаразд, ти перша, — в один голос сказали дівчата, і всі разом відступили від Ріо.

— А? А... — Коли між нею та Ріо більше не було перешкод, очі Сари блукали, нерішуче уникаючи зорового контакту. Латіфа обійшла її ззаду і м'яко штовхнула в спину.

— Е-е-е, Ріо... — Опинившись перед ним, Сара підняла голову і подивилася на Ріо заплаканими очима.

— Емм... Це нормально? — Ріо натягнуто посміхнувся і погладив Сару по голові.

— Д-дякую тобі... дуже... дякую... — Сара збентежено подякувала йому. Її вуха і хвіст радісно ворушилися.

Ми хочемо змішаного купання!

Латіфа прийшла до заповідного гарячого джерела в селі разом із Сарою та іншими дівчатами.

— Мррр...

Вони були в роздягальні; Латіфа бурчала, дивлячись, як дівчата переодягаються.

— Емм, Латіфо? Мені незручно, що ти так пильно на мене дивишся... — сказала Сара, і на її щоках з'явився слабкий рум'янець. Вона щільно затягнула своє вбрання навколо себе.

— Щось не так? — Орфія з цікавістю нахилила голову.

— Ні... Мені просто цікаво, чи чоловікам подобаються більші груди. — Погляд Латіфи був прикутий до Орфії, яка мала найбільші груди з усіх присутніх.

Орфії було лише 13 років, її фізичний розвиток трохи відставав від розвитку інших ельфійських дівчат її віку, але якщо вже на те пішло, то її фігура була більш витонченою. Ймовірно, у неї не було місця для більшого зростання в майбутньому.

— Ахаха, хто знає. Я ельф, тож, мабуть, не виросту більше, ніж зараз. Сара - перевертень, тож я думаю, що в неї є потенціал для більшого розвитку. — Орфія посміхнулася і почервоніла.

— Ти так кажеш, але ж це в тебе більші груди, Орфіє! І я на рік старша! — Сара поспішила відповісти.

— Ви обидві нечутливі. І Латіфа теж. Скільки б ти не переживала, ти ніколи не будеш меншою за мене. — Як гном, Альма трохи надула губи.

— Латіфі зараз лише 11 років. Ти не повинна думати про такі речі, поки не підростеш. Тобі ще рано, — докоряла Латіфа Сарі, помітивши презирливий погляд Альми.

— Хм... — Латіфа занепокоєно буркнула.

Маючи людину в думках, яка завжди була поруч, вона відчувала цілком виправдане занепокоєння.

— Давай, роздягайся, щоб ми могли залізти у ванну.

— Гаразд!

За наполяганням Сари Латіфа роздяглася і попрямувала до ванни.

— Фух, ось що таке щастя... — Вимивши тіло, Латіфа занурилася у воду і полегшено зітхнула. Вона сиділа у ванні, підтягнувши коліна до грудей і обличчя, дивлячись вперед і дозволяючи своєму погляду блукати розсіяно.

Сподіваюся, братик приділить мені багато уваги за той час, що залишився до його від'їзду з села...

Всі її думки були про Ріо.

Нещодавно вона почала щодня перераховувати в голові те, що хотіла б, щоб Ріо зробив для неї, і те, що вона хотіла б зробити для Ріо.

— Еге-ге. — Уявляючи собі різні речі, Латіфа щасливо посміхалася.

— Що таке, Латіфо? Зараз ти виглядаєш задоволеною чимось, — запитала Сара з дещо задоволеним виразом обличчя.

— Я просто подумала про те, що було б набагато веселіше, якби братик купався з нами, — безтурботно відповіла Латіфа з посмішкою.

— Що ти таке кажеш?! Я цього не дозволю! — Сара почервоніла від крику.

— Е-е-е? Але ж було б так весело, якби всі разом хоча б раз побули в гарячих джерелах... Ти так не думаєш? — сказала вона з незадоволеним виразом обличчя.

— Дійсно, це звучить весело, — лагідно погодилася з нею Орфія.

— І ти теж, Орфіє!

— Братик користується тими самими гарячими джерелами, тож було б краще, якби ми прийшли разом. Як гадаєш, ще не пізно запросити його приєднатися до нас?

— ...Тепер, коли ти про це згадала, чоловіча вбиральня зовсім поруч, — підтримала Альма Латіфу, коли вона думала вголос.

— Га? Справді? Значить, якщо я покличу братика, він одразу прийде?

— А що, як він справді прийде сюди?!

Латіфа радісно підвищила голос, але Сара збентежено зупинила її. Орфія та Альма весело розсміялися, дивлячись на них обох.

— ...Я б ніколи, — подумав Ріо з сусідньої ванної кімнати.