Після того, як я - Ендо Судзуне - втратила свідомість в автобусі, я прокинулася в темній кам'яній кімнаті, лежачи на підлозі.
У повітрі відчувався холод, що змушував мене тремтіти і швидко пробуджував мої почуття; кімната була схожа на прохолодну кімнату з кондиціонером в середині літа. На мені був лише один тонкий шар одягу, який відчувався жорстким і грубим на шкірі. Крім того, на мені була лише тоненька ковдра. Не дивно, що мені було холодно.
Моя шия відчувала себе дивним чином важкою - на ній був металевий нашийник і ланцюг.
Що... це таке?
Крижаний холодок пробіг по моєму хребту, коли я щільніше закуталася в ковдру. Я скрутилася калачиком, намагаючись зберегти тепло. Потім, коли моє маленьке тіло затремтіло, я злякано озирнулася по кімнаті.
Де... я?
Це була похмура кімната без меблів і вікон. У моїх спогадах такої кімнати не було, але чомусь мені здалося, що тут щось не так. Було таке відчуття, ніби я вже бачила її раніше, але не так... Невимовне відчуття дежавю.
У цей момент двері зі стуком відчинилися. Моє тремтяче тіло здригнулося. Я нерішуче перевела погляд на міцні двері і побачила маленького хлопчика, що стояв там. Здавалося, він був у поганому настрої, оскільки на його обличчі був войовничий вираз.
Я мимоволі скрикнула. — Ік!
Тому що я - ні, інша я всередині себе - знала хлопчика, який стояв переді мною.
Його звали Стюарт.
Ми не були пов'язані кровною спорідненістю, але він змушував мене називати його «братом» і поводився зі мною, як з домашнім улюбленцем, під приводом виховання.
— Хм? Що? Що це? — Побачивши мою реакцію, вираз обличчя Стюарта радісно засвітився. Потім, як дитина, що отримала нову іграшку, він з розгону підбіг до мене.
— Ік! Не підходь!
Під впливом моменту я вимовив слова, які не були японськими; це не була мова, яку я впізнавала як учениця початкової школи з Японії. Однак мої слова виходили з шепелявістю, з дивним запинанням у вимові.
— Гей, що з тобою сьогодні? Чому ти така жвава? — запитав мене Стюарт з променистою посмішкою, змусивши мене рефлекторно скрутитися в оборонну позицію.
— Н-ні... не бий мене... будь ласка!
Не підкорятися цій людині було вкорінено в мені на інстинктивному рівні.
— Ого, ти ніколи так багато не говориш. Тобі б завжди так реагувати... Тоді б я хоч трохи по-іншому до тебе ставився. — Стюарт розсміявся, а потім різко смикнув за ланцюжок, що тягнувся від мого нашийника.
— Кя! — Я втратила рівновагу і впала на підлогу.
— Гей, Латіфо. Покажи мені своє обличчя як слід.
Латіфа. Так назвав мене Стюарт, коли потягнув за ланцюжок, і перед його очима постало моє обличчя. Здавалося, він був збуджений, оскільки його запах виривався з грубих штанів, від якого все моє тіло вкрилося огидними мурашками.
— Ік... Н-ні... — Я зі сльозами на очах заплакала і затрясла головою. Обличчя Стюарта невдоволено спохмурніло.
— Чому ти говориш так нешанобливо? Хто я тобі?
— М-мій б-брат.
— Саме так. Так що це було щойно?
— Я... вибач! Пробач... мені... будь ласка!
— Ти сьогодні дуже балакуча. Зазвичай мені доводиться наказувати тобі, перш ніж ти відкриєш рота. Що з тобою не так? — Стюарт запитав мене, але це було те, що я хотів запитати.
— Я не... знаю!
Мене точно звали Латіфа... Але в той же час, я також була Ендо Судзуне.
—...Хм... Ну, неважливо. — Стюарт вивчав моє обличчя на предмет реакції, але незабаром втратив інтерес. Полегшення омило мене, але його наступні слова знову штовхнули мене на дно ями відчаю.
— Я прийшов, бо був роздратований, але тепер я передумав. Сьогодні я пограюся з тобою.
Зрозумівши злий намір, що стояв за його словами, моє обличчя інстинктивно перекосилося від страждання. Стюарт вирізьбив на своєму обличчі загрозливу посмішку з оскалом. Чим більше мої реакції виявлятимуться на поверхні, тим більше задоволення він отримає, мучачи мене. Інша я всередині мене - Латіфа - вже знала про це. Саме тому Латіфа повністю придушила свій власний розум.
Але Ендо Судзуне була іншою.
Так... частина мене, Ендо Судзуне, сильно опиралася і ненавиділа той факт, що я була рабинею.
З того дня почався мій кошмар реальності.