У світі, далекому-далекому від Землі...
жив собі хлопчик.
Хлопчик, який знав, що в цьому гнилому світі немає порятунку.
Тут сильні їли, а слабкі були з'їдені - такий був ірраціональний закон цього світу. Підбирати недоїдки, жебракувати на вулицях, терпіти жорстоке поводження, бути примушеним до злочину... Щодня цього хлопчика експлуатували як раба. Його розум давно виснажився. І все ж хлопець все ще прагнув чогось більшого.
Він хотів жити - жити і вбити якусь людину; він зайшов би так далеко, що їв би бруд, щоб зробити це. Він чіплявся за це єдине бажання...
Ранкове сонце світило у вікно тьмяно освітленої кімнати, ледь освітлюючи інтер'єр. Запах іржавого заліза пронизував кожен сантиметр маленької кімнати. На залитій кров'ю підлозі були розкидані мертві тіла; в кутку стояв єдиний мішок. Це був мішок, достатньо великий, щоб у ньому могла поміститися маленька дитина.
— Мм! Мм, ммргх!
Зсередини мішка, що корчився, почувся приглушений звук. Серце хлопчика закалатало в грудях. Він затамувавши подих, щоб зупинити тремтіння, підійшов до мішка. З острахом він розв'язав шнурок. Мішок відкрився з тихим звуком. Звісно, всередині була молода, гарненька дівчина в елегантній сукні жриці, згорнувшись калачиком. У неї було довге лавандове волосся, що спадало каскадом, і фіолетові очі.
Ах, я знав це.
Хлопчик знав.
У цьому світі...
не було порятунку.