Вечір видався приємним: прохолодний вітер віяв вулицями Кіорії, а на небі яскраво сяяло місячне світло. Зоріан насолоджувався цим, відчуваючи, як вечірня прохолода дещо бадьорить його, і розмірковував про життя. "Цікаво",- міркував Зоріан, -"що навіть після всіх цих років, проведених у часовій петлі, деякі прості враження досі залишалися для нього недоступними."
Наприклад, те, що його вигнали з кав’ярні за те, що він заважав іншим відвідувачам, було цілком новим досвідом.
Він поглянув убік, де Даймен і Фортов саме вели напружене протистояння, дивлячись один на одного з серйозними виразами обличчя. Чесно кажучи, він навіть не був розлючений. Так, те, що його вигнали з будівлі, було трохи незручно, але це не надто його турбувало. Що його дійсно турбувало, так це те, що навіть після такого галасу вони так і не змогли з’ясувати, у чому ж проблема. Чесно кажучи, ці двоє…
"Фортов, послухай…"- обережно почав Зоріан, -"я розумію, що ти злишся на Даймена, але ти тим самим лише шкодиш собі. Даймен знайшов тебе саме тому, що хоче дізнатися, чому ти на нього злишся. Якщо хочеш позбутися його, просто скажи, у чому проблема, і він піде. Ну, мабуть."
"Тільки не починай",- сказав Фортов, підозріло нахмурившись. -"Ти ж допоміг йому це влаштувати, чи не так?"
"Я не просив тебе мене шукати",- спокійно зауважив Зоріан. -"Ти сам так вирішив. І ніхто тебе не змушував залишатися тут і сваритися з Дайменом. Ти вже отримав мазь, за якою прийшов, чи не так? Ти міг просто зібратися й піти, щойно з’явився Даймен. Я б так і вчинив на твоєму місці. Те, що ти залишився, означає, що ти все-таки хочеш, щоб Даймен дізнався, чому ти на нього злишся."
На мить Фортов просто дивився на нього з кам’яним виразом обличчя. Це був дещо незвичний вигляд для зазвичай привітного Фортова.
"Я так хочу зараз дати тобі в морду, самовдоволений козел",- врешті-решт сказав Фортов. "Але, мабуть, у цій логіці є якась рація, тож я стримаюся."
"Нарешті",- пробурмотів Даймен, достатньо голосно, щоб його почули обоє. "Усі ці викрути та відмова сказати, що тебе турбує- я вже майже подумав, що ти перетворився на жінку, поки я не дивився."
Фортов люто, грізно, поглянув на нього, на що Даймен відреагував лише тим, що закотив очі. На щастя, крики знову не почалися. Схоже, Фортов трохи випустив пар.
"Гаразд, отже, перед тим, як приємна офіціантка попросила нас покинути заклад, ти, здається, говорив щось про те, що твої проблеми з академією - це провина Даймена?"- підказав Зоріан. У його інтересах було допомогти Даймену отримати відповідь саме зараз, інакше той, без сумніву, придумуватиме ще більше таких дратівливих інтриг у наступних перезапусках.
"Що є абсурдним",- втрутився Даймен. "Ми ледь спілкувалися один з одним на той час, коли Фортов почав навчатися в Академії в Кіорії."
"Так!"- вигукнув Фортов, вказуючи вказівним пальцем на Даймена з різким рухом. Потім він повторив цей жест для підкреслення. "Так, саме в цьому й полягає моя проблема! Ми майже не спілкувалися!"
"Що?"- здивовано запитав Даймен.
"Ти навіть не знаєш, про що я говорю",- сказав Фортов, скоріше констатуючи факт, ніж задаючи питання. "Гадаю, це мене й дратує найбільше. Ти навіть не пам’ятаєш! Ти повністю забув про свою обіцянку!"
"Що… Яку обіцянку?"- запнувся Даймен.
"Ти мав мені допомогти!"- вигукнув Фортов, знову вказавши на Даймена, а потім ударивши себе кулаком у груди, щоб вказати на себе. "Пам’ятаєш? Я прийшов до тебе ще до вступу сюди й запитав, чи можу розраховувати на твою підтримку, коли у мене виникнуть проблеми в Академії, і ти сказав “так”… ти сказав, що я завжди можу звернутися до тебе по допомогу, якщо вона мені знадобиться, і що це не проблема, зовсім не проблема…"
Даймен помітно здригнувся, почувши ці слова.
"О",- слабко промовив він. "Це."
"Так, саме це",- похмуро сказав Фортов. "Я був таким дурнем, що справді повірив тобі в цьому. Яка користь від такої обіцянки, коли ти завжди чимось зайнятий, завжди недоступний, а коли вільний - відмахуєшся від мене? Ти, мабуть, забув про цю обіцянку в ту ж мить, як її дав… якщо взагалі коли-небудь сприймав її серйозно."
"Я дав ту обіцянку з щирою вірою",- заперечив Даймен. "Просто згодом у мене з’явилися професійні можливості, які були надто привабливими, щоб їх упустити. Хіба ти не вважаєш, що з твого боку трохи нерозумно очікувати, що я підірву свою кар’єру лише для того, щоб допомогти тобі з навчанням? Тобто, ти завжди міг просто попросити допомоги у Зоріана замість цього і…"
І Фортов, і Зоріан гнівно поглянули на нього за це. Даймен на мить замислився над своїми словами, а потім пробурмотів щось, що було або короткою молитвою до богів, або колоритним прокляттям, після чого відмовився від цієї думки й перейшов до іншого.
"Ну що ж, продовжимо",- сказав Даймен, кашлянувши в кулак. "Гадаю, я справді трохи підвів тебе в цьому. Я це визнаю. Однак стверджувати, що це робить мене відповідальним за твої проблеми в академії, - це все одно нісенітниця. Давай будемо чесними, Фортов… те, що я допомагав тобі час від часу, не мало б великого значення в загальному контексті подій."
"Це не мало бути “час від часу”, ти, дурень…"- заперечив Фортов.
Зоріан стояв осторонь, похитуючи головою, поки двоє продовжували сваритися. З кожною хвилиною ставало очевидним, що ця обіцянка мала для Фортова зовсім інше значення, ніж для Даймена. Виявилося, що Фортов сприйняв обіцянку Даймена як зобов’язання надавати набагато більшу підтримку. Хоча Фортов і не висловлювався саме так, Зоріан зрозумів пояснення свого середнього брата як те, чим вони були насправді: визнанням того, що він розраховував, що Даймен буде тягнути його за собою протягом усього навчання. Даймен, з іншого боку, ймовірно, дав цю обіцянку, не надто замислюючись, вважаючи її суто формальністю. Він, очевидно, очікував, що Фортов раз на кілька місяців приходитиме до нього, щоб задати одне-два запитання та поговорити про дівчат, життя й таке інше.
Досить кумедно, що в підсумку він навіть цього не отримав…
"Хіба ти не бачиш, що поводишся абсолютно нерозумно?"- сказав Даймен, бурхливо жестикулюючи. "Ти хоч чуєш, що сам говориш? Ти, по суті, очікував, що я виконаю за тебе половину твоєї роботи. Це абсолютно безглуздо!"
"Він правий, це так",- додав Зоріан, мудро киваючи головою. "Це справді так."
"Я просто описував ідеальний варіант, я був би задоволений навіть його часткою",- відрізав Фортов. "І це не має значення, бо в підсумку я не отримав нічого! Ти дав мені обіцянку, а потім забув, що взагалі її давав."
"Це по-дурному, як би ти не намагався це викрутити."
"Заткнися, Зоріане!"- сказали вони обоє в ідеальній синхронізації.
Зоріан удавав, ніби відсахнувся від цього спалаху гніву, і зробив вигляд, ніби затискає рота.
Що стосується Даймена й Фортова, то вони обмінялися невпевненим поглядом, а потім тихо вирішили трохи заспокоїтися й відступити на крок назад. Зоріан хотів би стверджувати, що це й був його план з самого початку, але, правду кажучи, він просто дражнив їх для власної розваги.
"Але серйозно, ти тут трохи здурів",- знову звернувся Даймен до Фортова, цього разу трохи спокійніше. "Я розумію, що в тебе проблеми з навчанням, але…"
"Чувак, ти просто не розумієш",- поскаржився Фортов, перебивши його. "Це місто, ця академія… це не для мене. Я це знаю. Я завжди це знав. Я знаю свої межі. Я не такий розумний, як ти й Зоріан…"
"Ти цілком розумний, Фортов",- втрутився Зоріан. "Ти просто лінивий."
Фортов навіть не намагався заперечити, але Даймен кинув на нього побіжний погляд.
"Я думав, ти збирався мовчати?"- запитав Даймен.
"Я збрехав",- сказав Зоріан, недбало знизавши плечима.
"Та ну",- сказав Фортов, важко видихнувши. "Я не такий хороший, як ви двоє. Тепер задоволені?" Зоріан зробив круговий рух рукою, даючи йому знак продовжувати. "У будь-якому разі, я хотів сказати, що погодився вступити сюди лише тому, що Даймен обіцяв мене підтримати. Якби я знав, що доведеться робити це самотужки, то попросив би маму й тата записати мене кудись інде. Кудись в менш… престижне місце. Але вони наполягали на цьому, кажучи, що це чудова нагода, і я подумав… ну, принаймні там буде мій геніальний старший брат, який допоможе мені розібратися з усім…"
Зоріан після цього нічого не сказав, тихо чекаючи осторонь і даючи їм двом поговорити. Він не відчував особливого співчуття до скрутного становища Фортова. Даймен, можливо, мав підстави відчувати трохи провини за те, як все склалося, але Зоріан бачив лише того самого старого Фортова, якого знав з дитинства - ледачого, поверхневого козла, що постійно шукає способи перекласти свої обов’язки на оточуючих. Йому стало похмуро весело, коли вони зрештою вирішили просто відступити на крок і провести ще одну зустріч десь через тиждень… чого ніколи не станеться, і Даймен це чудово знав.
Ну що ж, це насправді не була проблема Зоріана. Принаймні доти, доки Фортов не пішов, а Даймен не спробував зробити це своєю проблемою…
"Ні, Даймене, я не збираюся заглиблюватися в подробиці невдач Фортова та розробляти для нього програму додаткових занять",- відверто сказав йому Зоріан.
"Чому ні? Ти ж робиш це для Кіріель і навіть для тієї твоєї подруги",- зауважив Даймен. "Він же твій брат, Зоріане."
"Вибач, але ти не зможеш змусити мене це зробити, викликаючи у мене почуття провини. Мамині витівки зробили мене повністю імунним до таких маніпуляцій",- безпристрасно відповів Зоріан. "Мені набридло раз за разом виправляти наслідки невдач Фортова. Як щодо того, щоб ти хоч раз у житті зробив це сам? Адже саме ти дав обіцянку, яку не дотримав, чи не так? Хіба тобі не здається, що це некрасиво - намагатися звалити це на мене так швидко після твоєї маленької відвертої розмови з Фортовим?"
"Перезапуск ось-ось закінчиться, коли ж іще я зможу поговорити з тобою про це, як не зараз?"- заперечив Даймен. "І я не зберігаю спогадів про перезапуски, як ти, тому я не можу цього зробити."
"Але ти можеш залишати собі нотатки наприкінці кожного перезапуску й вирішувати проблему таким чином",- заперечив Зоріан. "Ти саме так і робиш, щоб з’ясувати, як змусити матір і батька погодитися на твій шлюб з Оріссою, тож я не бачу, чому ти не можеш застосувати це й тут."
Даймен нахмурився - чи то тому, що йому не сподобалася ця ідея, чи то тому, що він згадав, як жахливо йому досі не вдавалося переконати їх.
"Він твій брат, Даймене",- сказав Зоріан, кинувши йому ці слова у відповідь.
"Хм",- буркнув Даймен. "Ти іноді можеш бути таким маленьким гадом… Гаразд, ти переміг. Мабуть, це доведеться зробити мені. Але мені знадобиться, щоб ти зробив мені невеличку послугу…"
***
Один перезапуск закінчився, і почався новий. На початку нового перезапуску Зак і Зоріан одразу ж увірвалися до будинку Йорнака, вирубили його, викрали та обшукали його оселю. У гостьовій кімнаті вони знайшли мертвого Вейерса - саме так, як і передбачала розповідь Йорнака під час попереднього перезапуску. Використовуючи своє нове вміння сприймати душі та кілька криміналістичних заклинань душевої магії, які він викрав із розуму Судомира (що й не дивно, адже некроманти мали дуже розвинену традицію аналітичних заклинань, призначених для використання на трупах), Зоріан встановив, що Вейерс перебував у практично ідентичній ситуації, що й вбиті аранеї під Кіорією.
Зазвичай, коли душу виривають із тіла, на тілі померлого залишаються ледь помітні сліди, за якими можна визначити метод вилучення. Однак аранея й Вейерс не мали таких слідів - ніби вони були лише м’ясними ляльками, які й спочатку не мали жодного життя. Вони очікували такого результату, але було приємно отримати таке чітке підтвердження.
Оглянувши тіло Вейерса, вони перейшли до Йорнака. Зоріан очікував, що молодий адвокат буде на них у люті, але те, як вони просто увірвалися до його дому й жорстоко знешкодили його, мабуть, дало йому зрозуміти, що вони тут не від імені звичайних правоохоронних органів. А може, справа була в їхньому віці - Зоріан іноді забував враховувати цю дрібницю, бо останнім часом відчував себе досить старим, хоча він і Зак усе ще виглядали як підлітки. Тож цього разу Йорнак був набагато покірнішим - він надто боявся того, що вони збиралися з ним зробити, щоб чинити серйозний опір. На жаль, допит за допомогою зілля правди та магії розуму дав дуже мало цінної інформації. Усе було здебільшого так, як розповідав Йорнак під час попереднього перезапуску, за винятком того, що Вейерс, окрім того, що був "другом", ще й виконував роль інформатора для молодого адвоката - він, по суті, повідомляв про все цікаве, що відбувалося в його Домі, Йорнаку, який потім передавав цю інформацію Культу Світового Дракона. Отже, Вейерс був своєрідним несвідомим шпигуном нижчого рівня для Культу.
Нарешті, одного дня Зак і Зоріан сіли, щоб обговорити свої висновки та їхнє значення щодо особи Червоної Мантії.
"Отже",- почав Зак,-" ми підтвердили, що Вейерс - це або сам Червона Мантія, або він якимось чином пов’язаний із ним. Його тіло, очевидно, є лише м’ясною лялькою, яка з самого початку не містила душі, так само як і тіла твоїх павукоподібних друзів під містом. Або він якимось чином був пов’язаний із Червоною Мантією, і той вирішив застосувати до нього "вбивство душі", або він і є Червоною Мантією, і ось що відбувається з тілом контролера, коли той залишає часову петлю. Чи правильно я все зрозумів?"
"Так",- підтвердив Зоріан. "Крім того, той факт, що Червона Мантія вважала за потрібне стерти твої спогади про Вейерса, підкреслює його важливість. Нам не вдалося знайти нікого іншого, чия присутність була б повністю викреслена з твоєї пам’яті, тож який би зв’язок він не мав із Червоною Мантією, він не є незначним."
"У нього також є причина відчувати злість до міста та зв’язок із Вторгненням, хай навіть і слабкий",- додав Зак. "Так, він цілком міг би бути Червоною Мантією. Навіть його зріст і статура збігаються з тим, що я пам’ятаю про нього, коли він напав на мене на самому початку того перезапуску…"
"На жаль, це не є справжнім доказом чогось",- сказав Зоріан, похитавши головою. "На тому рівні майстерності, на якому ми працюємо, такі речі надзвичайно легко підробити. Достатньо лише швидкого заклинання трансформації, і ти можеш кардинально змінити свій зріст і статуру."
"Ну, він справді напав на мене на самому початку перезапуску, коли, безсумнівно, поспішав і не мав багато часу на детальні приготування. Може, він про це забув? У тебе краща пам’ять, ніж у мене, і ти бачив його зблизька… як Червона Мантія у твоїх спогадах порівнюється з Вейерсом?"
Зоріан ретельно обміркував це. Через деякий час він вирішив, що Зак мав рацію - Вейерс дійсно мав відповідний зріст і статуру, щоб бути Червоною Мантією з його спогадів.
"Все так, як ти кажеш",- повільно промовив Зоріан. "Він справді якось вписується під ту мантію. Але, чесно кажучи, щоб дійти до суті справи, нам треба з’ясувати, що відбувається, коли контролер залишає часову петлю. Це має показати нам, чи Вейерс - лише жертва вбивства душі, чи саме той головний змовник, якого ми шукаємо."
"І як ми це маємо зробити?"- поскаржився Зак. "Цей дурний "Хранитель Порогу" відмовляється розглядати такі гіпотетичні ситуації. Ми вже запитували його, що станеться в цьому випадку, пам’ятаєш? Він просто наполягав, що нічого такого не може статися. До того ж, ми досі не знаємо, яким способом Червона Мантія покинула це місце. Якщо він з’явився у часовій петлі пізніше, як ти припускаєш, то не міг скористатися звичайним способом. Він би зіткнувся з проблемою того, що його первісне "я" вже має душу, що мало б призвести до відмови Хоанителя співпрацювати. Залежно від того, яким способом Червона Мантія покинув часову петлю, відповідь на питання, що станеться з його тілом, може кардинально змінитися…"
"Не обов’язково",- сказав Зоріан. "Одна річ, яка завжди запам’яталася мені щодо Червоної Мантії, - це те, що він, здавалося, щиро турбувався про можливість існування великої кількості інших мандрівників у часі, залучених до часової петлі. Це означає, що він знав про дуже простий і надійний спосіб затягувати людей у часову петлю і вважав цілком імовірним, що хтось використовує його у масовому масштабі."
"Він справді здавався цілком упевненим, що навколо причаїлося багато інших мандрівників у часі",- сказав Зак, нахмурившись. "Мої спогади про той час не найкращі, але саме це, здається, було головним, на що він шукав відповіді, коли тієї ночі досліджував мій розум…"
"Правильно",- сказав Зоріан. "І цей метод не міг бути таким самим, як той, через який я пройшов, бо те, що сталося зі мною, є надзвичайно небезпечним для донора маркера й, ймовірно, не дає стабільних результатів. Це також не могло бути чимось, що важко організувати, інакше Червона Мантія не сприйняв би це так охоче й у таких великих масштабах…"
"То що ж це тоді?"- нетерпляче запитав Зак. "Гадаю, ти маєш якусь відповідь, інакше не згадував би про це. Не намагайся відтворювати зі мною ці дешеві детективні романи, будь ласка. Мені завжди здавалися дуже дратівливими ці довгі розкриття таємниць у тих книжках…"
"Гаразд, буду відвертим",- зітхнув Зоріан. Зануда. "Гадаю, Червона Мантія просто використовувала модифікований тимчасовий маркер, щоб утриматися в часовій петлі. Звісно, вони мають діяти лише шість місяців, але це, мабуть, лише додаткове обмеження, а не щось властиве самому маркеру. А мій власний маркер досить чітко демонструє, що ці маркери можна пошкодити. Можливо, вибірково пошкодити, що дозволяє людям прибрати деякі функції."
"Мають бути якісь захисні механізми проти цього",- Зак нахмурився. "Я сумніваюся, що творці системи просто дозволили б людям так бавитися зі своєю роботою."
"Можливо",- погодився Зоріан. "Оскільки я ще не бачив жодного тимчасового маркера, я можу запропонувати лише безпідставні припущення. Але все ж мені це здається найімовірнішим і найпростішим способом, яким Червона Мантія потрапила в часову петлю."
Зак деякий час обмірковував його слова, а потім недбало знизав плечима й знову зосередив увагу на Зоріані.
"Ну… гаразд",- Зак знизав плечима. "Припустимо, ти правий. І що з того? Як це пов’язано з тим, про що ми говорили?"
"Ну, тимчасові маркери мають бути саме тимчасовими",- сказав Зоріан. "Ймовірно, існує чіткий план дій, який має бути виконаний, коли вони вичерпаються, а людина, яку вони підтримували… зникне. І цей план дій, ймовірно, буде виконано навіть у тому випадку, якщо людина зникне передчасно якимось іншим способом."
"О!"- вигукнув Зак, вдаривши себе по лобі. "Звісно! Тож якщо Червона Мантія потрапив у часову петлю через "вибірково пошкоджений" тимчасовий маркер, все, що нам треба зробити, щоб дізнатися, що станеться після того, як він вийде з неї… - це розмістити тимчасовий маркер на комусь і подивитися, що станеться, коли його дія закінчиться."
"Саме так",- кивнув Зоріан.
На мить запала тиша.
"Знаєш",- почав Зак через деякий час,-" я майже впевнений, що ми вже знаємо відповідь на це питання. Ймовірно, система просто відтворює людину за її звичним шаблоном, ніби вона й не була тимчасовим учасником петлі з самого початку. У мене немає на це доказів, але інтуїтивно це здається мені логічним."
"Ти, мабуть, маєш рацію",- кивнув Зоріан. "У мене теж немає доказів, але це узгоджується з метою часової петлі як тренувальної симуляції - влаштувати все саме так."
"А це означало б, що Вейерс - не Червона Мантія",- продовжив Зак цю лінію міркувань. "Червона Мантія мав би стати звичайною людиною, яка не пам’ятає свого "петльового" "я", а не бездушним трупом."
"Якщо він справді потрапив у часову петлю за допомогою модифікованого тимчасового маркера, то, ймовірно, це саме так",- кивнув Зоріан.
"Хм",- задумливо промурмотів Зак, постукуючи пальцями по підборідді. "Тож давай на хвилинку припустимо, що Вейерс - це просто розірвана ланка. Я все ще вважаю його найімовірнішим кандидатом на роль Червоної Мантії, але як би там не було - твоя теорія звучить досить переконливо. З ким пов’язаний Вейерс? З Йорнаком? Чи є він Червоною Мантією?"
"Можливо",- невпевнено сказав Зоріан. "Тобто, я не бачу на це жодних реальних доказів, та й сам він не справляє особливого враження…"
"Ми теж не справляли особливого враження, доки з нами не сталася ця часова петля",- зауважив Зак.
"Правда",- сказав Зоріан. "Я не кажу, що неможливо, щоб Йорнак був Червоною Мантією, просто я не бачу реальних доказів на користь цієї ідеї."
"Чи були у Вейерса якісь інші друзі та знайомі, крім Йорнака?"- запитав Зак.
"Гадаю, були, але Йорнак не знав, хто ці люди",- відповів Зоріан. "Вейерс не любив говорити про своє особисте життя, а Йорнак надто в нього не втручався. Той факт, що Вейерс вирішив сховатися саме в Йорнака, може штучно спотворювати наше уявлення про те, наскільки вони були близькі - насправді вони не були такими вже й близькими. Йорнак, власне, був досить здивований, коли Вейерс постукав у його двері з проханням дозволити йому залишитися на деякий час, і навіть думав відмовити."
Вони ще близько години обговорювали це питання, перш ніж вирішили поки що відкласти цю розмову. У найближчі дні вони мали намір докладніше допитати Йорнака, що, сподівалися проллє більше світла на цю справу. Вони також мали намір використати частини тіла Вейерса як засоби ворожіння, щоб спробувати відстежити його пересування за життя. Однак робити це їм доведеться дуже, дуже обережно, щоб не дати слідчим Дому Боранова вистежити їх самих.
Зрештою вони обоє пішли в одну з тихіших, менш відвідуваних таверн на околиці міста й сіли випити та поговорити на менш серйозні теми. Офіціантка дуже дивно подивилася на Зоріана, коли він замовив фруктовий сік замість чогось алкогольного, а Зак за це його підколював, але Зоріана це не дуже турбувало. Натомість він вирішив скористатися цією нагодою, щоб поскаржитися на сімейну драму, в якій Даймен змусив його брати участь під кінець попереднього перезапуску.
"Ох, чувак, твоя родина - це справжня катастрофа",- розсміявся Зак. "Це навіть не смішно, хоча, з іншого боку, трохи й так. Хоча мушу зізнатися, у мене виникає бажання захистити Фортова, коли ти так пояснюєш його ситуацію. Тобто, я розумію, чому ти так почуваєшся, але нам, невдахам, треба піклуватися одне про одного, розумієш?"
"Що ти… А, так, ти ж сам не дуже добре справлявся в Академії, чи не так?"- раптом усвідомив Зоріан. Він скривився. "Вибач. Я не подумав."
"Ні, все гаразд",- сказав Зак, похитавши головою. "Я не ображений. Подібно до Фортова, у мене теж були виправдання для моїх поганих результатів. Але тепер я розумію, що це були лише виправдання. Можливо, Фортов зрештою теж винесе з цього урок, еге ж?"
"Можливо",- дипломатично погодився Зоріан.
Зак у відповідь зробив глибокий ковток із келиха з пивом, а потім задоволено відкинувся на спинку стільця.
"Знаєш, щоразу, коли я думаю про те, яким би було моє майбутнє, якби мене ніколи не затягнуло в цю часову петлю, я відчуваю і лють, і жах",- сказав Зак, дивлячись розсіяним поглядом на стелю таверни. "Минуло так багато часу, але я дуже яскраво пам’ятаю, як це було… Як я жив у порожньому, напівзанедбаному будинку, постійно чуючи про те, що від мене очікують відбудувати весь мій Дім з нуля, і відчуваючи себе абсолютно розгубленим щодо того, як я можу це зробити. Як я зрештою вирішив, що це безнадійне завдання, і почав плисти за течією, докладаючи мінімум зусиль, з якими міг уникнути відповідальності, і просто намагався залишатися щасливим. Але, знаєш, це було нормально! У мене було багато грошей! Адже саме тому Тесен звільнив усіх слуг і продав усі наші маєтки, чи не так? Тож не має значення, що я не дуже добре вчуся в академії й не маю справжніх професійних навичок. Усе владнається… усе буде просто… чудово!"
Зак раптово випив до дна свій келих пива, а потім з силою штовхнув його на дешевий дерев’яний стіл. Працівники таверни всі обернулися в їхній бік, і на мить Зоріан подумав, що його викинуть з будівлі вдруге за два перезапуски, але зрештою вони лише злегка похитали головами й повернулися до своєї роботи. Очевидно, це було тут не рідкістю.
"Я знову злюся",- непотрібно пояснив Зак. "Мені не слід говорити про це, коли я п’ю".
Зоріан ніяково почухав щоку, не знаючи, як на це відповісти. Тепер він справді шкодував, що зачепив тему про Фортова…
"Ти знаєш, у чому проблема, коли я об’єднуюся з тобою?"- раптом запитав Зак, пильно дивлячись йому в очі. Він не чекав на відповідь. "Я більше не можу розпочинати перезапуск, побиваючи Тесена до крові. Раніше я робив це час від часу, щоб зняти напругу."
Зоріан це пам’ятав. Раніше це траплялося досить часто, що породжувало чимало спекуляцій щодо Зака та його мотивів…
"Мабуть, добре, що ти перестав це робити",- сказав йому Зоріан. "Ти міг би набути шкідливих звичок і в підсумку стати втікачем без жодної вагомої причини, щойно ми вийдемо з часової петлі. Це був би досить сумний кінець усього цього, чи не так?"
"Мабуть",- сказав Зак. "Але це було таке задоволення…"
Зак кілька секунд дивився на свій келих, ніби обмірковуючи, чи не взяти ще один, а потім зітхнув і відсунув його вбік. Добре. Йому зараз не хотілося мати справу з п’яним Заком.
"А що ти взагалі збираєшся робити з Тесеном?"- запитав Зоріан. "Маю на увазі, коли ми вийдемо з часової петлі."
"А що ж іще? Я подам на нього до суду, щоб він зник у небуття",- сказав Зак. "Він, можливо, і впливовий, і має потужні зв’язки, але в мене теж є друзі на високих посадах, а він вчинив досить нахабно. Він порушив закон, коли позбавив мене спадку, і я зроблю все можливе, щоб змусити його заплатити за це через офіційні канали. Якщо це не спрацює… ну, сподіваюся, до цього не дійде."
"Розумію",- сказав Зоріан. "Я не бачив, щоб ти досі проводив якісь дослідження з цього приводу…"
"Я вже давно зробив усі необхідні приготування",- відповів Зак. "У мене є всі необхідні докази, я знаю, як застати його зненацька, коли почну діяти, і можу дозволити собі найняти найкращих у країні адвокатів, щоб вони мене представляли. У межах "перезапуску" більше нічого зробити не можна. Такі судові справи вимагають років юридичних суперечок, а не тижнів. Проте сильний старт має велике значення, і всі адвокати, з якими я розмовляв, кажуть, що в мене є хороші шанси на перемогу."
"Це добре",- повільно кивнув Зоріан. "Хоча я підозрюю, що Тесен і його угруповання не обмежаться лише юридичними суперечками у своїх спробах розправитися з тобою."
"Я знаю",- посміхнувся Зак. "Але ти ж мене знаєш. Я не боюся небезпеки. Нехай приходять. Це лише додасть ваги моїм аргументам, коли з’ясується, чим вони займалися."
"Я можу чимось допомогти?"- запитав Зоріан.
"Насправді, мабуть, ні",- сказав Зак, похитавши головою. "Це здебільшого робота для юристів, а не для таких, як ми. Як тільки я запущу процес, мені потрібно буде лише забезпечувати надходження грошей і відбивати будь-які спроби вбивства та подібне. Але подивимося. Будь певен, я не соромитимуся попросити допомоги у свого колеги-мандрівника в часі."
Після цього розмова стихла, і вони розійшлися кожен у свій бік. Наступні дні мали бути досить напруженими, з великою кількістю підготовки та планування.
Настав час знову відвідати Сільверлейк… і цього разу вони планували серйозно спробувати переконати її, що часова петля - це реальність.
***
Коли Зак і Зоріан з’явилися на таємній базі Сільверлейк, вони принесли з собою мішок із яйцями сірого мисливця та стародавню гігантську саламандру, яку шукала Сільверлейк. Яйця було здобуто точно так само, як і під час попереднього перезапуску. Щодо саламандри, то вони просто вирушили до того самого місця, де Зоріан знайшов її раніше, і почали пошуки саме звідти. Зрештою, після двох цілих днів пошуків вздовж річки та обстеження прилеглих схованок, вони знайшли гігантську саламандру, закопану в багнюці однієї із затоплених печер - її було майже неможливо помітити, якщо не знати, що саме шукати. Без відповідної відправної точки їм знадобилося б вічність, щоб її відшукати.
Але не має значення, головне, що вони мали обидва інгредієнти, яких Сільверлейк так прагнула для свого зілля молодості, а Зоріан створив ключовий камінь, як його зробити, показала йому Сільверлейк під час попереднього перезапуску. Вони також завантажили в переносну палацову кулю цілу купу бойових големів, готових до виходу в будь-яку мить, на випадок, якщо Сільверлейк негативно відреагує на їхнє наближення… що було цілком імовірним, але неминучим. У них більше не було часу діяти повільно.
"Я готовий",- сказав Зак, крутячи бойовий посох між пальцями, щоб скоротати час. "Давай, подзвони у дзвін."
Зоріан кивнув і активував ключовий камінь у своїх руках. Нічого видимого не сталося, але Зоріан був упевнений, що виконав дію правильно. Тепер їм залишалося тільки чекати.
Їм довелося чекати напрочуд довго, довше, ніж минулого разу, коли вони приїжджали сюди. Зоріан підозрював, що це сталося тому, що Сільверлейк спочатку вивчала їх зсередини, перш ніж вирішити вийти, а цього разу вони прибули краще озброєними й явно небезпечнішими. Зрештою, однак, вона все-таки вирішила їх привітати. Можливо, її підштовхнуло до цього те, що Зак у якийсь момент знудьгувався й почав створювати гігантську статую самого себе за допомогою заклинань перетворення прямо перед її будинком.
"Як, чорт забирай, ви активували той старий мотлох?"- одразу ж запитала вона, підозріло примружившись, дивлячись на кожного з них. "Я нікому не давала відповідного ключового каменю. Чорт забирай, я навіть ніколи не робила таких каменів. Підозріло. Дуже, дуже підозріло. Хто ви двоє?"
"Щоб відповісти на твоє останнє запитання: я - Зак Новеда, а це - Зоріан Казінський. Ми - лише скромні студенти академії, які прийшли сюди, щоб віддати шану живій легенді",- безсоромно підлещувався Зак. Сільверлейк презирливо пирхнула, нічого не кажучи. "А ще, мабуть, щоб домовитися про обмін. Чи, може, краще сказати… переглянути наші існуючі домовленості? Зрештою, це вже вдруге ми зустрічаємося саме так."
"Не думаю",- з цікавістю зауважила Сільверлейк. "Я вас не пам’ятаю. Може, я й стара, але впевнена, що ніколи не забула би таких нахабних шмаркачів, як ви двоє. Тобто, мені навіть подобається така поведінка, але лише коли вона спрямована на інших людей…"
"Це просто тому, що спогади про нашу зустріч були повністю витерті з твоєї пам’яті",- безтурботно сказав Зоріан. "Немає чого хвилюватися. У будь-якому разі, ось тобі подарунок."
Зоріан засунув руку в рюкзак і дістав звідти пляшку бренді та коробку цукерок, які потім простягнув здивованій Сільверлейк. Вона не зробила жодного руху, щоб їх взяти, дивлячись на обидва предмети так, ніби це були отруйні гадюки.
"Подарунок?"- беземоційно запитала вона.
"Прийнято приносити подарунки, коли йдеш у гості",- мудро сказав Зоріан. "Це важлива традиція."
Сільверлейк скорчила кислу міну, почувши це пояснення. Вона ще кілька секунд пильно розглядала обидва предмети, перш ніж нарешті вирішила, що вони, мабуть, нешкідливі. Вона взяла їх обох з його рук і одразу ж засунула в одну з кишень своєї куртки. Хоча важка пляшка й велика коробка цукерок ніяк не мали б поміститися в ту крихітну кишеню куртки, вони якимось чином там помістилися.
Яке невимушене використання створення кишенькового виміру… Зоріан не міг не відчути легкої заздрості. Він не зміг би повторити цей подвиг і, власне, навіть не знав, як до цього підійти. Наразі він міг лише розширювати простір жорстких ємностей і не мав уявлення, як використовувати щось настільки гнучке, як кишеня, як основу для кишенькового виміру. Він розумів, що нерозумно очікувати, ніби він стане таким же вправним, як Сільверлейк, лише після місяця навчання, але це було досить суворим нагадуванням про те, який довгий шлях йому ще треба пройти, щоб зрівнятися з майстерністю старої відьми в цьому плані.
Сільверлейк тріумфально посміхнулася йому, насолоджуючись цією маленькою перемогою на повну.
"Давайте трохи повернемося назад, гаразд?"- запитала вона, цього разу вже трохи впевненіше. "Ти казав щось про те, що мою пам’ять стерли?"
"Так",- кивнув Зак. "Розумієш, приблизно місяць тому ми звернулися до тебе з певною пропозицією…"
І Зак почав розповідати Сільверлейк стислий варіант того, що сталося під час попереднього перезапуску, хоча вони постаралися тимчасово оминути будь-яку згадку про саму часову петлю. Вони вирішили, що якщо почнуть з цього, Сільверлейк одразу ж перестане вірити в усе інше, що вони мають сказати. Натомість вони просто розповіли про загальні умови їхньої угоди та про те, як вона навчала їх мистецтву створення кишенькових вимірів і час від часу відправляла їх на випадкові доручення.
І вони використовували чимало реквізиту у своїх поясненнях. Коли вони розповідали про те, як пропонували попередній версії Сільверлейк яйця сірих мисливців, вони дістали яйця, отримані під час цього перезапуску, з переносної палацової кулі й показали їх їй. Коли вони розповідали про те, як Сільверлейк сказала їм, що їй також потрібна стародавня гігантська саламандра для завершення зілля молодості, вони дістали живу саламандру, яку вони спіймали, і теж її продемонстрували.
Очі Сільверлейк яскраво засяяли, коли вона побачила перед собою два алхімічні інгредієнти, яких вона прагнула найбільше, але вона мовчала й не ворушилася, зачаровано слухаючи їхню розповідь.
Однак коли настав час перенести розповідь у рідний вимір Сільверлейк, її вираз обличчя похмурнів і став серйозним. Це сталося тому, що Зоріан почав використовувати ілюзорні сцени зі своєї пам’яті, щоб проілюструвати свої слова. Зазвичай такі ілюзорні образи не мали великої цінності як доказ. Зрештою, ніщо не заважало ілюзіоністу вигадувати речі, а спогади людей навіть у найкращому випадку зазвичай бувають дещо розмитими. Однак Зоріан мав здатність запам’ятовувати сцену аж до найдрібніших деталей, і навряд чи хтось міг би випадково вигадати детальне планування виміру Сільверлейк і вгадати все правильно. Він міг відтворити образ її улюбленого казана аж до найдрібнішої подряпини та точно вказати кількість сушеної цибулі й грибів, що висіли на гачках на її стіні. Це був досить переконливий доказ того, що він принаймні колись там бував, навіть якщо він не говорив правди про все інше, і Сільверлейк це чітко розуміла.
"Стій, стій",- раптом сказала вона, енергійно махаючи рукою. Вона виглядала справді враженою, побачивши ці образи. "Я… мені треба дещо перевірити."
Зак і Зоріан стояли осторонь, поки Сільверлейк почала накладати на себе одне діагностичне заклинання за іншим. Іноді вона зупинялася й бурмотіла собі під ніс якоюсь чужою мовою хускі, з якою ні Зак, ні Зоріан ніколи не стикалися, після чого хитала головою й продовжувала свою самодіагностику.
Після цього вона почала оглядати вхід до свого виміру, а потім без слів зникла всередині. Зак і Зоріан і далі терпляче чекали, не промовляючи ні слова. Вона повернулася через двадцять хвилин, виглядаючи ще більш схвильованою, ніж будь-коли.
"Це не має сенсу",- голосно проголосила вона. "Нічого з цього не має сенсу. Моя пам’ять у порядку. Її не підробляли. Я знаю, що так, бо коли хтось це робить, завжди, завжди залишаються сліди, а в моїй свідомості їх немає. Але ви, очевидно, пробули в моєму домі достатньо довго, щоб викопати той старий камінь і розгадати, який ключовий камінь до нього підходить, достатньо довго, щоб запам’ятати кожен його куточок аж до найдрібніших деталей. Тільки от немає жодних слідів проникнення, навіть найменшого натяку на це, і ні за що на світі я б ніколи не забула, що впускала до себе когось таких, як ви. А твоя історія! Що за нісенітниця! Ти кажеш, що продав мені яйця сірих мисливців цілий місяць тому, але я не бачу жодних доказів, що я їх коли-небудь обробляла! А тепер ти приходиш сюди з новим мішком яйців сірого мисливця, ніби їх можна просто придбати в крамниці через дорогу, чи що. Хто ви такі й що тут відбувається!?"
Вона підкреслила свої слова широким жестом руки, від чого з ґрунту навколо них раптово виринули два величезні, масивні гуманоїди з землі.
Елементалі землі, і не з тих дрібних. Однак…
"Може, нам…?"- промовив Зак беззвучно.
Зоріан тихо кивнув і сам зробив широкий жест, хоча його жест був здебільшого для показу, а не тому, що він справді мав це зробити. З іншого боку, можливо, для Сільверлейк це було те саме. У будь-якому разі, він використав час, необхідний для жесту, щоб дотягнутися до завжди корисної кулі, внаслідок чого поруч із ними з’явилася купа таких само величезних і масивних бойових големів.
"Ми не хочемо битися",- сказав Зоріан. "Але якщо ти справді на цьому наполягаєш, я гарантую, що все закінчиться не на твою користь."
Замість того, щоб відповісти йому, Сільверлейк тупнула ногою об землю, і з входу в її кишенькові виміри випромінилася низка потужних Вардів. Захисна система швидко охопила всю територію, блокуючи їхню телепортацію, заповнюючи простір туманом, пригнічуючи їхні здібності до формування матерії, турбуючи їхні душі…
Однак навіть коли Сільверлейк робила свій хід, Зоріан робив те саме. Він знову швидко занурив руку в рюкзак і дістав звідти усічену піраміду з блискучого блакитного каменю. Він кинув її перед собою, і вона миттєво вирівнялася в повітрі та почала там зависати, а на її поверхні раптово з’явилися золоті лінії та символи. У мить ока вона оточила Зака, Зоріана та їхніх бойових големів під куполом жовтого світла.
Захисні варди Сільверлейк врізалися в купол… і були негайно зупинені. Стара відьма перевершувала Зоріана в багатьох сферах, але вміння встановлювати варди не належало до них. Не кажучи вже про те, що варди завжди були ефективнішими як засіб оборони, ніж як інструмент нападу.
Панувала напружена тиша, поки обидві сторони дивилися одна на одну з-за своїх бар’єрів. Приблизно через хвилину Сільверлейк раптом зітхнула й наказала елементалям землі злитися з землею, а Вардам - відступити назад у її кишеньковий вимір. Після секунди вагання Зак і Зоріан також прибрали свої захисні заклини.
"Ну що ж…"- сказала Сільверлейк, звучачи напрочуд бадьоро й розслаблено. Вона посміхнулася, дивлячись на їхні насторожені пози та серйозні обличчя. "Цього разу я справді зазнала поразки. Мабуть, це моя вина за те, що намагалася перевести ситуацію у площину бою. Чесно кажучи, я ніколи не була вправною в бійках. Гадаю, ми всі можемо забути, що це взагалі трапилося, га?"
"Звісно, давай",- сказав Зак, привітно посміхнувшись їй. "Хоча, мабуть, буде найкраще, якщо це більше ніколи не повториться. Я завжди даю людям лише два шанси."
"О?"- сказала Сільверлейк, нахиливши голову набік, наче цікава пташка. "О, розумію. Усе, з чим я стикалася досі, - це робота твого друга, але насправді не він фахівець з бою. Це ти. А ти досі навіть рукою не поворухнув…" Вона похитала головою, самоіронічно промовляючи до себе. "Дурненька старенька, робиш такі промахи у своєму віці… як то кажуть: вчишся все життя, а все одно помираєш дурнем. Хоча, сподіваюся, мені ще не час помирати…"
"У будь-якому разі",- сказав Зоріан, кашлянувши в кулак, щоб привернути її увагу,-" гадаю, у мене є відповідь на занепокоєння, яке ти висловила ще до цієї… неприємності. Ти задавалася питанням, як це все взагалі можливо, так?"
"Так",- прямо підтвердила вона. "Мені дуже цікаво, як це могло статися."
"Справа ось у чому",- сказав Зоріан, створюючи ще одну ілюзорну сцену, на якій була зображена планета, на якій вони жили, що спокійно оберталася в повітрі. "Існує артефакт з Епохи Богів, який може захопити весь наш світ, зробити знімок кожної існуючої речі та створити її бездоганну копію у гігантському кишеньковому вимірі…"
На диво, коли Зоріан розповів приблизно половину історії, Сільверлейк раптом почала задавати низку стрімких запитань про Ворота Суверена, Хранителя Порогу, точний механізм самої часової петлі тощо.
"Гаразд, можеш зупинитися",- врешті-решт сказала вона, постукуючи по нозі своїми кістлявими пальцями. "Гадаю, я вже розумію, що відбувається. Ну, принаймні частково. І якщо я права, то є дуже простий спосіб перевірити, чи ти кажеш правду, чи ні."
Зак і Зоріан насторожилися, почувши її слова.
"О?"- збуджено запитав Зак.
Сільверлейк посміхнулася, явно насолоджуючись тим, що знає щось, чого вони не знають. Або принаймні думала, що знає - Зоріан не збирався радіти, доки не почує, що вона насправді має сказати. Наскільки він знав, вона просто намагалася залагодити свою уражену гордість.
"Скажіть мені",- сказала вона,-" чи чули ви коли-небудь про первородних?"