Глибоко в джунглях Кота в землі була велика кругла яма, що вела до вузького вертикального шахтного ствола та басейну з зеленуватою водою на дні. Хоча це місце було досить мальовничим, мало хто міг прийти сюди, щоб помилуватися ним. Адже воно, зрештою, просто кишіло хамелеон-драконами.
Звісно, це був той самий сенот, де вони під час попереднього перезапуску знайшли кулю першого імператора. Зак і Зоріан стояли на краю сеноту, спостерігаючи за хамелеоновими драконами, що метушилися навколо, і обговорюючи, як цього разу дістати кулю. Іноді група хамелеонових драконів пропливала повз них або пильно оглядала їхнє місцеперебування, але завдяки їхнім заклинанням маскування та здатності Зоріана проникати в їхні розуми й маніпулювати їхніми відчуттями та спогадами, шанси, що їх викриють, були мізерними.
"То як ми це зробимо?"- запитав Зак. -"Гадаєш, зможеш провести нас туди?"
Зоріан секунду дивився на сенот, а потім похитав головою. Дракони всередині сенота зазвичай збиралися в групи по п’ять і більше, а печера зі сферою, здавалося, була тим місцем, де перебувала найбільша група.
"Навіть коли їх лише один чи два, досить важко не дати драконам нас помітити",- сумно сказав Зоріан. -"Ці чотири незалежно рухомих ока роблять їхні чуття зовсім іншими, ніж у людей. Вигадувати, як обдурити їхні чуття з кожною хвилиною, для мене дедалі виснажливіше, щоб робити це з великими групами."
Зак не здавався здивованим цим. Схоже, він дедалі краще знайомився з обмеженнями магії розуму Зоріана.
"Тоді, може, просто увійдемо, засипавши їх заклинаннями?"- запропонував він. -"Тобто, навіщо ускладнювати справу? Ми з ними впораємося, я в цьому впевнений."
"Я б сьогодні волів не битися з роєм хамелеонових драконів",- сказав Зоріан. "А як щодо такого варіанту? Ти трохи відійдеш від сеноту й атакуєш їх. Якщо судити з їхньої попередньої реакції, вони всі повинні вилетіти, щоб розібратися з тобою. Коли вони це зроблять, я телепортуюся в печеру зі сферою, заберу її, а потім телепортуюся назад. Навіть якщо вони залишать кілька охоронців, вони не стануть для мене серйозною перешкодою."
"А що, якщо твої спроби заволодіти кулею спричинять появу гідри?"- запитав Зак, нахмурившись. "Не хочу бути грубим, але твої бойові навички…"
"Я не рівний цій тварюці, я знаю",- сказав Зоріан, кивнувши. -"Але мені й не доведеться з нею битися. Я завжди можу просто втекти, якщо вона з’явиться. Я достатньо вправний, щоб вижити під час її атаки протягом тих кількох секунд, що знадобляться для промовляння заклинання телепортації. До того ж, я підозрюю, що гідра насправді не може вийти з кишенькового виміру всередині самої печери зі сферою. Вона просто занадто велика. Минулого разу вона з’явилася з озера на дні сеноту, і я підозрюю, що цього разу буде так само."
"Але якщо ти захопиш кулю й покинеш печеру, чи не матиме гідра біля тебе достатньо місця, щоб телепортуватися туди?"- запитав Зак.
Е-е-е… чорт. Він про це не подумав.
"І навіть якщо гідра не відреагує одразу, сама її присутність усередині кулі перетворює її на величезну бомбу уповільненої дії. Монстр явно може вийти з кулі, коли забажає. А що, якщо ми принесемо кулю до Кіорії, а гідра вирішить увійти до міста, поки ми спимо або чимось відволікаємося? Уяви, якої шкоди вона може завдати. Якщо вона вирішить не реагувати, коли ми заберемо кулю, можливо, варто навмисно виманити її назовні, перш ніж приносити кулю до населеного пункту."
Вони все ж вирішили спробувати ідею Зоріана. Реалізація виявилася дещо складнішою, ніж Зоріан припускав. Виявляється, один лише Зак не був достатньою загрозою, щоб довести всю зграю хамелеонових драконів до сказу й змусити їх покинути своє лігво. Зрештою, він був лише однією людиною. Можливо, він і мав неймовірну силу, але це не було тим, що можна було зрозуміти з першого погляду. Тож спочатку дракони просто відправили групу з п’яти молодих драконів, щоб розібратися з ним. Звісно, коли Зак без особливих зусиль розправився з тими п’ятьма, у всьому сеноті запанувала ще більша метушня… але не настільки, щоб вони кинулися на нього натовпом. У своїй базі в сеноті вони почувалися досить безпечно, тож просто зібралися разом і вирішили почекати, чи насправді Зак наважиться атакувати їх у їхньому власному домі. На жаль для Зоріана, вони обрали печеру зі сферою своїм місцем збору.
На щастя, коли Зак почав обстрілювати сенот артилерійськими заклинаннями, вони вирішили, що не можуть собі дозволити так ховатися. Вони вибігли, щоб спробувати його зупинити, залишивши позаду лише жменьку охоронців. Зоріан швидко телепортувався туди, забрав сферу й телепортувався геть.
Місія виконана. Щодо гідри, то вона так і не з’явилася. Ні тоді, коли Зоріан забрав кулю, ні тоді, коли Зак і Зоріан кілька годин чекали посеред джунглів, щоб побачити, чи вона врешті-решт вирішить вийти. Зоріан не знав, що про це думати. З одного боку, це означало, що їм не доведеться битися з гігантською, телепортуючоюся, благословенною богами гідрою. З іншого боку, все було саме так, як раніше сказав Зак, - це означало, що згадана гідра могла вискочити зі сфери, коли вони найменше цього очікували, і зірвати весь перезапуск.
"Нам справді треба з’ясувати, як же насправді потрапити в цю кляту сферу",- незадоволено сказав Зак, байдуже обертаючи сферу в руках.
"Нам треба врахувати можливість того, що куля просто не має такої вбудованої здатності",- сказав Зоріан, задумливо дивлячись на кулю в руках Зака. -"Магію телепортації складно втілити в магічних предметах. Є жезли повернення, які можуть телепортувати людину до заздалегідь визначеної точки, і телепортаційні платформи, що дозволяють переміщатися між фіксованими точками, але все, що складніше, вимагає живого чарівника. Можливо, попередні власники кулі використовували якесь спеціальне заклинання, щоб потрапляти в вимір кулі та виходити з нього."
"Чудово",- сказав Зак, кинувши кулю в повітря й запустивши її механізм розгортання. Куля спотворилася, а потім з м’яким шиплячим звуком згорнулася всередину. У мить вона зникла, не залишивши ніде жодних видимих слідів своєї присутності. "Це означає, що доведеться або шукати маловідоме заклинання телепортації, або створювати його з нуля. Це може зайняти вічність. Ніби нам і так не вистачає справ, що забирають час…"
Він знову взяв кулю, змусивши її з’явитися, а потім одразу ж розгорнув її ще раз.
"Хоча, якщо ти маєш рацію, то це справді невдалий дизайн",- продовжив Зак. -"Чому, в біса, не передбачити спосіб потрапити всередину, коли створюєш щось подібне? Не повинно бути так важко розмістити всередині телепортаційну платформу, камінь повернення чи щось подібне. Тоді, коли власник кулі дасть відповідну команду, вона затягне людину всередину й перенесе її туди. Це ж цілком прийнятний метод, чи не так?"
Він повернув собі кулю, а потім знову її розгорнув.
"Так",- погодився Зоріан. -"І, можливо, колись усередині кулі справді було таке місце. Але платформи для телепортації та камені повернення не витримують так довго без регулярного обслуговування. Принаймні не століттями. І є ймовірність, що щось усередині активно пошкодило механізм. Скажімо, гігантська розлючена гідра…"
"Я про це не подумав",- нахмурився Зак, знову забравши кулю. -"Ми просто не…"
Коли Зак активував кулю вчетверте, пролунав набагато гучніший, ніж зазвичай, свистячий звук, і вони обоє раптом опинилися поруч із гігантською, розлюченою гідрою. Вона миттю накинулася на них із неземним ревом.
Зайве казати, що наступні кілька хвилин були… дещо бурхливими.
***
Перемога над гідрою зайняла більше часу, ніж під час їхньої попередньої сутички, але те, що їм не доводилося турбуватися про загибель Даймена та його людей, насправді полегшило бій. Спочатку ситуація була дещо напруженою, коли гідра застала їх зненацька, але після цього вони просто трималися поза межами досяжності гідри й продовжували атакувати її, доки та не вирішила, що ситуація безнадійна, і не втекла в джунглі. Однак на це пішло кілька годин, бо на той момент Зак уже відібрав кулю, а гідрі це дуже не сподобалося. Не допомогло й те, що Зоріан цікавився, як працює її роздвоєний розум, і тому більшу частину битви присвятив її вивченню, а не справжній боротьбі з нею.
Вони не гналися за нею, щоб добити. Для них було достатньо, що вона опинилася поза кулею. Проте вони довго обговорювали те, що сталося, і дійшли висновку, що це не випадково: гідра з’явилася лише після того, як Зак розгорнув кулю. Ймовірно, гідра не могла вийти зі сфери, поки та перебувала у портативній формі, і мусила чекати, поки Зак розгорне сферу, перш ніж змогла зробити спробу. Це, у свою чергу, наводило на думку, що, можливо, увійти до сфери, не розгортаючи її, було так само неможливо… що зробило б їхній попередній метод вивчення сфери, тримаючи її в руках, дещо хибним способом пошуку входу.
У будь-якому разі, забравши кулю та прогнавши гідру, що з’явилася з неї, Зак і Зоріан повернулися до своєї поточної бази в Коті - невеликої бази аранеїв, яку Адепти Тихих Воріт облаштували поблизу місцевих воріт Бакори.
Попереднє припущення Зоріана про те, що адепти "Тихих Воріт" стануть привітнішими й відкритішими до його аргументів, якщо він принесе їм діючий ключ воріт до Кота, виявилося правдивим настільки, що це перевершило його найсміливіші мрії. Аранеї просто збожеволіли, щойно випробували її й переконалися, що вона працює. Йому знадобилося трохи більше чотирьох днів, щоб переконати їх у тому, що часова петля реальна і що їм слід співпрацювати з ним, - це було менше ніж половина того часу, що знадобився раніше. Проте він все ж відправив симулякр у повільну подорож до Кота - і тому, що не хотів ставити все на одну карту, і тому, що йому потрібно було встановити телепатичний релейний канал до Кота, фізично розмістивши релейні камені вздовж шляху.
Утім, він був надзвичайно задоволений, що йому вдалося домогтися цієї угоди з Адептами Тихих Воріт. Це не було абсолютно вирішальним для досягнення Кота, але стане абсолютно необхідним, коли вони вирішать повернути частину ключа, загублену в Блантіррі. У Блантіррі не було жодних помітних людських цивілізацій, а отже, кораблі, що курсували туди, були надзвичайно рідкісними. Не було зручного архіпелагу, який би слугував мостом між континентами й давав змогу переходити з острова на острів, тож про телепортацію туди не могло бути й мови. Море й узбережжя були дикими й неприборканими, сповненими небезпечних монстрів та зон природної небезпеки. Зоріан поговорив про це з Дайменом, і вони дійшли висновку, що теоретично їм було б можливо дістатися до Блантірра протягом місяця… але ледь-ледь. Їм довелося б повністю присвятити цьому завданню цілий перезапуск, і в них залишилося б лише кілька мізерних днів на дослідження Блантірра до закінчення перезапуску.
На щастя, Блантірр був насичений воротами Бакори. Насправді вони там розташовувалися набагато щільніше, ніби та сила, що створила ці ворота, походила саме з цього континенту. Це було дивно, бо, наскільки було відомо, людство в минулому там ніколи по-справжньому не жило. Вчені часто сперечалися про те, що це означає, але Зоріан не дуже переймався цими суперечками - його цікавило лише те, що мережа воріт Бакори була практично єдиним реальним способом вчасно дістатися до Блантірра. Той факт, що один з імперських артефактів загубився в Блантіррі, був однією з головних причин його занепокоєння щодо їхніх шансів зібрати весь Ключ. Тепер, коли він знав, що потенційно може дістатися до континенту всього за чотири дні, якщо отримає правильний ключ воріт, йому здалося, ніби з плечей зняли величезний камінь. Можливо, у них справді був шанс це зробити…
"А як щодо твого брата?"- запитав Зак. -"Хіба ти не передав йому зошит із описами з нашого попереднього перезапуску? Напевно, він залишив собі інформацію про те, де знаходиться куля."
"Так, але я вже сказав йому, що ми заберемо її собі",- відповів Зоріан.
"Ха. Йому це, мабуть, дуже не сподобалося",- сказав Зак, ледь посміхнувшись Зоріану.
"Так, йому це не сподобалося",- кивнув Зоріан. -"Хоча він не надто переймався. Він розуміє, що без нашої допомоги не впорається з гідрою. Йому знадобиться більше місяця лише на те, щоб знайти, перевірити й організувати додаткових найманців, яких доведеться найняти, щоб успішно повернути кулю. Хоча він змусив мене пообіцяти, що я віддам йому кулю, щойно ми вийдемо з часової петлі."
"Гадаю, це справедливо",- Зак знизав плечима. -"Тобто, мені ця штука справді сподобалася, але він, так би мовити, має на неї законні права, до того ж він ще й твій брат. Хоча ти мені винен."
"Я тобі винен?"- запитав Зоріан, піднявши брову. -"Чим саме?"
"Звісно ж, ще одним таким портативним палацом",- сказав Зак, помахуючи кулею перед обличчям Зоріана. -"Ти ж незабаром спробуєш досягти шалених успіхів у створенні кишенькових вимірів, чи не так? Звісно, такий мізерний кишеньковий вимір - це ж дрібниця."
"Мізерний",- каже він. Інформації про створення кишенькових вимірів було обмаль, але те, що Зоріан знайшов, свідчило про те, що ця куля - це майже вершина того, чого можна досягти. Були приклади більших прихованих світів, але їх небагато.
"Поправка",- байдуже сказав Зоріан. -"Ми незабаром спробуємо досягти шалених успіхів у створенні кишенькових вимірів. Ти серйозно кажеш, що пропустиш нагоду навчитися створювати їх?"
"Я ніколи не пропустив би нагоди навчитися чомусь настільки корисному",- сказав Зак із посмішкою. -"Але ж це ти вмієш створювати речі, а я - скоріше той, хто їх ламає. До того ж ми вже домовилися, що ти мені винен. Я великодушно вирішив дозволити твоєму братові забрати кулю поза часовою петлею як послугу тобі. Натомість, коли ми нарешті виберемося звідси, ти маєш змайструвати для мене ще один портативний палац."
"Про це поговоримо пізніше, коли з’ясуємо, наскільки ця ідея взагалі реалістична",- легковажно відповів Зоріан. "Проте вже зараз можу сказати, що справжнього палацу ти ніколи не отримаєш."
"Щоооо?" - скиглив Зак. "Чому ні?"
"Тому що кишенькові виміри не створюють матерії",- відповів Зоріан. Він вказав на кулю в руках Зака. "Якщо ти хочеш, щоб вони містили шматок землі, як ця куля, тобі, по суті, доведеться його “вкрасти”, увібравши в них реальне місце під час процесу створення. Тож якщо ти хочеш переносний палац… ну, спочатку тобі треба побудувати цей палац. Не кажучи вже про реальні витрати на такий проєкт, які неминуче будуть астрономічними, я просто не маю необхідних навичок, щоб спроектувати й побудувати палац."
"О",- сказав Зак. -"Так, це, мабуть, має сенс."
"А от якщо ти хочеш зі смаком видовбану скелю чи гарну дерев’яну хатинку… з цим я точно можу тобі допомогти",- сказав йому Зоріан. "Чорт, я, можливо, навіть зможу вмонтувати справжні скляні вікна, якщо ти хочеш, щоб я по-справжньому розкошував!"
Це спровокувало тривалу суперечку про те, яку будівлю міг би звести один маг самотужки, використовуючи лише природні матеріали. Зрештою суперечка переросла у будівельний конкурс, де і Зак, і Зоріан доклали всіх зусиль, щоб звести найрозкішнішу резиденцію, на яку були здатні, з тих матеріалів, що були під рукою.
Якби через кілька годин на це місце натрапив якийсь дослідник джунглів, він, мабуть, був би здивований низкою веж, зіккуратів і кубічних будинків, розкиданих по всій місцевості. На жаль, ця частина джунглів була дуже віддаленою, і жоден такий дослідник так і не з’явився б тут до закінчення перезапуску. Проте кажани та інші тварини, які за кілька днів заселилися в ці будівлі, безперечно оцінили своє нове житло.
***
Зак і Зоріан парили в чорній порожнечі. Чорне небо, що оточувало їх, було безмежним і одноманітним, і містило лише одну цікаву деталь - істоту, що нагадувала людину, з м’яко світячими очима. Хранитель Порогу.
Минуло чимало часу з того моменту, як вони востаннє відвідували це місце. Вони намагалися не надто взаємодіяти з Хранителем, щоб випадково не спрацювала якась система захисту і він не зрозумів, що в часовій петлі перебувають двоє Контролерів, і що з цим треба щось робити. Однак тепер, коли вони дістали уламок Ключа, було цілком логічно завітати до Воріт Суверена, щоб подивитися, як воно відреагує.
"Ласкаво просимо, Контролере",- сказав Хранитель, і його голос був таким самим м’яким і позбавленим емоцій, яким Зоріан його запам’ятав. Істота нічим не дала зрозуміти, що пам’ятає їхній останній візит сюди.
"У нас до тебе є питання",- прямо сказав Зак Хранителю.
"Я зроблю все можливе, щоб на них відповісти",- спокійно погодився Хранитель.
Вони не запитали його про кулю відразу. Натомість, на всяк випадок, спочатку підтвердили кількість перезапусків, що залишилися до того, як часова петля розвалиться. У них залишилося 42, саме стільки, скільки й мало бути. Після цього Зоріан виклав список питань, які вони вдвох підготували для Хранителя під час попередніх перезапусків, щодо Червоної Мантії, механіки часової петлі тощо.
Звісно, це ні до чого не привело. Хранитель або не знав, як їм допомогти, або відверто відмовлявся це робити, коли вони запитували про те, що їм не було "дозволено" знати. Вони цього очікували, але все одно було прикро, що їх так рішуче збили з пантелику. У будь-якому разі, вичерпавши підготовлений список запитань, вони нарешті перейшли до головної мети цього візиту.
"Хранителю, чи можете ви тепер розповісти нам більше про Ключ?"- запитав Зоріан.
"Щоб дізнатися про Ключ, будь ласка, принесіть мені Ключ для огляду",- відповів йому Хранитель.
"Так, так… щоб дізнатися про Ключ, нам спочатку треба мати сам Ключ. Цілком логічна вимога",- сказав Зак, закочуючи очі. -"Але ми тут не для цього. Наше запитання таке: якщо ми принесемо вам хоча б одну частину Ключа, чи матиме це якесь значення? Чи зможемо ми задати вам питання щодо нього?"
"Наявність лише одного фрагмента Ключа дасть інформацію лише про цю частину",- зауважив Хранитель.
"Гаразд",- зневажливо сказав Зак. -"Ми принесли тобі один із фрагментів, тож чому б тобі не поглянути на нього?"
"Я його не бачу",- одразу ж відповів Хранитель. -"Ви впевнені, що правильно під’єднали його до воріт?"
"Зачекайте, що ми маємо зробити?"- з недовірою запитав Зак.
Як виявилося, просто мати при собі частини Ключа під час підключення до Воріт Суверена було недостатньо. Хранитель ані не знав, ані не цікавився, що саме вони мали при собі, коли увійшли в цю порожнечу, де він мешкав. Натомість Зак і Зоріан мали під’єднати кулю до Воріт Суверена, щоб Хранитель міг її оглянути й підтвердити її справжність.
Як вони мали це зробити? Хранитель, звісно, нічим не допоміг. Їм знадобилося дві години розчарованих спроб, перш ніж вони зрозуміли, що мають використати свій маркер як своєрідний міст, одночасно під’єднавши його і до Воріт Суверена, і до кулі. Лише тоді Хранитель його розпізнав.
"Це справді справжня частина Ключа",- вирішив Хранитель.
"Нарешті",- зітхнув Зак. -"То що це нам дає?"
"Саме по собі - нічого",- відповів Хранитель. -"Вам потрібен весь Ключ, щоб отримати вищий рівень доступу, ніж той, що у вас є зараз. Однак тепер ви можете попросити мене про інформацію щодо нього, як ви хотіли раніше. Майте на увазі, що я не знаю про звичайні функції цього предмета. Я можу надати вам інформацію лише про те, що стосується часової петлі."
"Тож якщо ми запитаємо тебе про кишеньковий вимір, що міститься в кулі…" - почав Зоріан.
"Я не зможу вам допомогти",- сказав Хранитель. -"Я навіть не знав, що в уламку Ключа міститься кишеньковий вимір, доки ви мені про це не сказали."
Настала секунда мовчання, поки і Зак, і Зоріан хмурилися, обмірковуючи цю інформацію. Це не було цілком несподіваним. Під час їхнього попереднього візиту було цілком очевидно, що Хранитель сприймав світ не так, як люди, і часто просто ігнорував речі, не пов’язані з його роботою. Проте це було прикро чути.
"Гаразд",- врешті-решт сказав Зак. -"То що ти можеш нам розповісти про кулю? Які її можливості стосовно часової петлі?"
"Вона містить банк пам’яті, який Контролер може використовувати для зберігання та впорядкування своїх важливих спогадів під час перезапусків",- відповів Хранитель.
Стривай, що? Зак і Зоріан обмінялися здивованими поглядами, зовсім не очікуючи такого.
"Банк пам’яті…"- повільно повторив Зоріан.
"Так",- підтвердив Хранитель. - "Якщо ви правильно зосередитися на фрагменті Ключа, то зможеш відчути порожній простір усередині нього. Просто зосередься на спогадах, які хочете зберегти в банку, і перенесіть їх туди. Опинившись усередині, вони зберігатимуться від перезапуску до перезапуску і будуть доступні для перегляду в будь-який час, якщо ви, звичайно, не вирішите їх колись видалити. Майте на увазі, що ця здатність діє лише всередині часової петлі - щойно ви її покинете і ця реальність остаточно зруйнується, усі спогади, які ви зберегли всередині "Ключового фрагмента", також будуть знищені. Перед тим, як піти, обов’язково перегляньте все важливе, що ви там розмістили."
Настала коротка тиша, поки вони обоє осмислювали цю інформацію.
"Гадаю, тепер ми знаємо, що це за таємничий порожній простір усередині кулі",- нарешті сказав Зоріан.
"Так",- відверто сказав Зак, на мить занурившись у роздуми. Потім він глибоко вдихнув і знову звернувся до Зоріана. -"Звучить дуже зручно."
"Так",- погодився Зоріан. Для нього ця здатність була дещо зайвою, з огляду на його вміння створювати пакети спогадів, але він міг уявити, що для пересічного Контролера вона виявиться абсолютно неоціненною. Це було майже як мати записник, який переносився від перезапуску до перезапуску, тільки краще. -"Охоронцю, чи є якісь обмеження щодо обсягу спогадів, які може вмістити цей банк?"
"Усе має свої межі",- відповів Охоронець. - "Але ви навряд чи коли-небудь досягнете саме цих меж. Навіть якби ви знайшли спосіб зберегти всю свою пам’ять і робили це під час кожного перезапуску, ви б навіть близько не наблизилися до заповнення доступного простору всередині банку пам’яті."
Добре знати. Це навіяло йому кілька чудових ідей… зрештою, якщо він зможе перенести більшу частину записників, які зберігав у голові, у кулю, то зможе справді розгулятися, набираючи експертів і даючи їм можливість продовжувати свою роботу під час перезапусків.
"Як гадаєш, чи мають інші імперські артефакти подібні здібності?"- запитав Зоріан Зака.
"Ймовірно",- погодився Зак. -"Гей, Хранителю! А як щодо інших частин? Чи всі вони дають нам здатність, пов’язану з часовою петлею?"
"Щоб дізнатися про інші частини Ключа, будь ласка, принеси їх мені для огляду",- відповів Охоронець.
Зоріан розсміявся.
"Так, дурне запитання, мабуть",- сказав Зак, клацаючи язиком. -"Але я думаю, що, ймовірно, всі вони дають якусь здатність. Немає причин, щоб куля була єдиною. Тепер я ще більше хочу дістати ці речі в свої руки…"
"Не дивно, що нам не вдалося знайти спосіб ставити тимчасові мітки або виводити людей із петлі часу",- сказав Зоріан, трохи поміркувавши. -"Без сумніву, ці дві здібності також пов’язані з імперськими артефактами. Ймовірно, це корона, яку носить Кватч-Іхл, і той кинджал, що зберігається в королівській скарбниці Ельдемара."
Зак трохи поміркував.
"Можливо, ти маєш рацію",- врешті-решт сказав він. -"Як ти гадаєш, що саме дає що?"
"Ну, суто з тематичної точки зору, я б припустив, що саме ніж виводить людей із часової петлі",- сказав Зоріан. - "Тоді корона залишається артефактом, який дозволяє встановлювати тимчасові маркери."
"Гм. Це дійсно має сенс, якщо розглядати тимчасові маркери як підпорядковані головному",- задумливо промовив Зак. -"Головний маркер - це правитель, а правителю потрібна корона."
Хранитель Порогу мовчав під час цієї розмови, не даючи жодних ознак того, що щось почув. Шкода. Зоріан сподівався, що той хоч трохи зреагує і тим самим покаже, наскільки близько вони підійшли до істини. Йому справді було цікаво, як ця річ була зроблена. Зовні вона здавалася бездумним автоматоном, але деякі її відповіді були настільки реалістичними, що йому було важко ставитися до неї як до суто бездумної речі.
"Хранителю, чи пам’ятатимеш ти, що ми вже принесли тобі цю частину, коли ми завітаємо наступного разу, чи нам потрібно принести всі п’ять частин одночасно, щоб отримати вищий рівень доступу?" - запитав Зоріан.
"Ви мусите принести весь Ключ, якщо хочете отримати вищий рівень доступу",- відповів Хранитель.
"Чорт",- вилаявся Зак.
"Ми підозрювали, що так і буде",- зітхнув Зоріан.
Вони ще годину дошкуляли Хранителю питаннями про кулю та банк пам’яті, що містився в ній. Однак нічого надто важливого вони не дізналися, тож зрештою від’єдналися від Воріт Суверена.
На відміну від першого візиту сюди, цього разу вони підійшли до підготовки набагато ретельніше й витонченіше. Тож коли вони були готові до від’їзду, їхні тіла не виявилися "катастрофічно пошкодженими". Навпаки, дослідники залишили їх у цілком задовільному стані, і жодних магічних втручань у свідомість не знадобилося. Частково це сталося завдяки тому, що вони принесли з собою набагато переконливіші підробки своїх посвідчень, а частково - тому, що за ними слідували двоє масивних "охоронців", які пильнували, поки вони спілкувалися зі Стражем. Охоронці, звісно, були лише особливо реалістичними големами, яких Зоріан створив спеціально для цієї нагоди. Насправді, як для големів, вони були досить жахливими, але виглядали достатньо по-людськи, щоб обдурити побіжний огляд, і це було єдине, що мало значення. Їхнє єдине завдання полягало в тому, щоб супроводжувати їх у повній тиші, виглядаючи похмурими й загрозливими.
Вони не одразу покинули науково-дослідний центр з магії часу. Вони прийшли сюди не лише для того, щоб поговорити зі Хранителем Порогу, а й тому, що хотіли скористатися Чорною Кімнатою для перезапуску.
Однак цього разу вони припустилися помилки - вирішили взяти з собою в Чорну Кімнату кулю першого імператора.
Це була спокуслива ідея. Якщо б їм вдалося занести з собою портативний палац у зону часового прискорення, то не мало б великого значення, що простір там такий обмежений - вони могли б помістити всередину кулі все необхідне, навіть людей. Головне обмеження Чорної Кімнати було б подолано. Звісно, вони все ще не знали, як насправді потрапити в кишеньковий вимір, що містився в кулі, але жоден із них не вважав, що ця процедура назавжди залишиться для них недосяжною. До того ж, їм не потрібно було вміти потрапляти в кулю, щоб перевірити життєздатність цієї ідеї. Все, що їм потрібно було зробити, - це взяти кулю з собою в Чорну Кімнату й подивитися, що станеться.
Що ж, сталося те, що Чорна Кімната майже миттєво вимкнулася після запуску часового прискорення.
Після години аналізу та палких дискусій із знервованими дослідниками Зак і Зоріан з’ясували, що вартість часового прискорення ділянки простору залежить від об’єму простору, що прискорюється. Занісши всередину простір розміром із палац - навіть у кишеньковому вимірі - вони обоє значно збільшили витрати мани на цю операцію. Не кажучи вже про те, що сама установка не була розрахована на таке навантаження. Тож Чорна Кімната вичерпала ману менш ніж за секунду й одразу вимкнулася. Дослідники, хоч і досі дещо налякані ними, суворо вилаяли їх за те, що ті навіть спробували втілити цю ідею, не порадившись із ними заздалегідь.
А ще вони були дуже зацікавлені у вивченні кулі. Зоріан навіть розглядав можливість дозволити їм це зробити, лише щоб побачити, що така група відданих дослідників може розповісти їм про артефакт, але поки що відхилив їхнє прохання. Він мав дуже ретельно все підготувати, перш ніж віддати їм кулю, інакше це було б рівнозначно тому, що він просто передав би її владі Ельдемару й спровокував би полювання на них обох.
"Цікаво, чи це стосується й часової петлі",- розмірковував Зак пізніше, коли вони вже вийшли з комплексу. -"Якщо ми створюємо тут власні кишенькові виміри, чи не збільшуємо ми тим самим об’єм, який потрібно прискорити в часі, і, отже, не створюємо навантаження на систему?"
"Ймовірно",- відповів Зоріан. - "Але реальність часової петлі настільки величезна, що навіть якщо ми трохи збільшимо її внутрішній об’єм, відкривши додаткові кишенькові виміри, додаткове споживання енергії має бути досить незначним. Проблема з Чорною Кімнатою в тому, що вона досить крихітна. Простір усередині кулі насправді у багато разів більший за саму Чорну Кімнату. Отже, занести кулю в Чорну Кімнату - це все одно, що спробувати перевезти слона в крихітній одномісній човні. Який би хитрий спосіб ти не застосував, щоб її туди вмістити, вона все одно важить так багато, що потопить увесь човен. Боюся, ця ідея приречена на провал."
"Шкода",- сказав Зак. -"Хоча куля досить добре ізолює простір усередині від решти реальності. Це саме те, чого має досягти Чорна кімната, тільки краще. А що, якби замість того, щоб намагатися занести кулю всередину Чорної кімнати, ми просто відмовилися від Чорної кімнати взагалі і переобладнали всю установку так, щоб застосувати її ефект часового прискорення безпосередньо до самої кулі? Я знаю, що простір усередині кулі набагато масивніший за Чорну кімнату, але, можливо, ефект кращої міжвимірної межі перекриє цю різницю? І справді, навіть якщо прискорення буде менш різким, я б волів провести півмісяця в палаці, ніж цілий місяць у крихітній тісній кімнаті…"
"Цікава ідея",- визнав Зоріан. -"Проте щоб реалізувати щось такого масштабу, нам знадобиться добровільна співпраця персоналу об’єкта. Самі ми ніяк не зможемо цього зробити, тим більше на надсекретному науково-дослідному об’єкті, що фінансується урядом Елдемару."
Зоріан все ж вирішив подумки повернутися до цієї ідеї пізніше. Можливо, зараз це було не дуже реально, але їм потрібна була кожна можлива перевага.
***
Одного звичайного недільного ранку Зоріан прокинувся і побачив, що будинок Імайї опинився в облозі.
Ну, не в буквальному сенсі, але натовп людей, що зібрався біля входу, був вражаюче великим і повністю перекривав будь-яку можливість увійти чи вийти з будинку. Зоріан був цим досить здивований, оскільки не міг пригадати нічого, що він зробив би, аби спричинити таку ситуацію.
Зоріан приєднався до інших мешканців будинку, які прокинулися набагато раніше за нього, і разом з ними насторожено дивився крізь вікно на натовп людей, що оточував будинок. Складалося враження, що це досить різношерста компанія: від простих цікавих сусідів, які зібралися подивитися, що відбувається, до груп цілителів, магів, різних вербувальників гільдій та журналістів.
"Чи можу я запитати, у чому справа?"- запитав Зоріан у Імайї, яка нервово заламувала руки, поглядаючи на натовп з обережністю.
"Це моя провина",- збентежено промовив Каель. -"Вибач."
"Що ти маєш на увазі, "це твоя провина"?"- з цікавістю запитав Зоріан. -"Що саме ти зробив?"
"Ну, ти ж знаєш, як я постійно працюю над покращенням ліків? І як я залучаю до своєї роботи інших алхіміків та цілителів? Так ось, результати цих зусиль стають… досить вражаючими. Настільки вражаючими, що викликають ажіотаж. Особливо коли вони походять від когось такого молодого, як я, хто не має справжнього покровителя",- пояснив Каель. Він неспокійно переступав з ноги на ногу, а Кана притиснулася до нього ближче, збентежена страшною, незручною атмосферою в кімнаті. -"Мені справді дуже шкода. Я взагалі не врахував таку можливість."
Зоріан похитав головою, не відчуваючи справжнього гніву на хлопця. Частина провини лежала й на ньому - він мав би пильніше стежити за тим, чим займався Каель і яку увагу це привертало. Хоча, чесно кажучи, для нього це було лише незначною незручністю. Він міг телепортуватися в будинок і з нього за власним бажанням.
"Спочатку вони набагато агресивніше намагалися проникнути всередину",- розповіла йому Імайя. -"Але ті варди, які ти наклав на будинок, зупинили їх на місці, тож відтоді вони стали стриманішими. Хоча самі варди привернули сюди деяких людей. Не впевнена, але, здається, хтось із Гільдії магів прийшов, щоб поговорити з тобою про це…"
Лише тоді Зоріан згадав, що встановлення потужних вардів навколо житла вимагає спеціального дозволу від міської гільдії магів. Дозволу, якого Зоріан не мав. Останнім часом він так часто накладав варди, абсолютно не зважаючи на місцеві закони та звичаї, що майже забув, що такі речі в більшості місць регулюються.
Гаразд, можливо, це було дещо більше, ніж просто невелика незручність…
***
У горах південної Алтазії знаходилася досить відома система печер, що оточувала стародавній вулкан. Вулкан не проявляв активності вже понад століття, але в печерах досі були просторі зали та звивисті коридори, заповнені лавою, яка так і не охолола. Це було місце з потужною магічною енергією, тісно пов’язане з вогнем, і воно буквально кишіло вогняними елементалями.
І одним із цих елементалів був Кілнфазер - старший елементаль вогню, до якого зараз завітали Зак і Зоріан.
Кілнфазер не був найстарішим із старших елементалів, що мешкали в цьому місці, але він був єдиним, хто хоч трохи цікавився спілкуванням з людьми. Інші жили глибоко в лавових полях печерної системи вулкана - просто дістатися до їхніх твердинь було б грандіозним завданням, зважаючи на неймовірну спеку та всюдисущі отруйні випари їхнього природного середовища, а переконати мовчазного елементаля поговорити з тобою було, як відомо, марною справою. Тож вибір припав на Кілнфазера.
Вони зустрілися з Кілнфазером у широкій, просторій печері з чорного базальту. З тріщин у підлозі та стінах виривалися парі та отруйні випари, але завдяки відповідним заклинанням для фільтрування повітря дихати тут було цілком можливо. Щодо температури, то… було спекотно, але не настільки, щоб це шкодило здоров’ю. Вони могли витримати це протягом кількох годин, поки триватимуть переговори.
Єдине, на що Заку та Зоріану справді треба було звертати увагу, - це не нашкодити жодному з "дітей" Полумʼяного Батька…
Полумʼяний Батько виглядав як гігантський гекон, виліплений із охолодженої лави. Він був чорним, із тріщинуватою шкірою, що пульсувала внутрішнім вогнем, то тьмяніючи, то спалахуючи в рівномірному ритмі. Його очі були великими, жовтими, щілиновидними й блискучими. Навколо нього товпилася невелика зграйка менших чорних геконів, які виглядали як крихітні копії його самого. Однак, якщо придивитися до цих менших геконів уважніше, можна було помітити, що вони не були елементалями, як Кілнфазер. Вони були справжніми живими істотами.
Наскільки можна було судити, чорні гекони були звичайними тваринами, доки Кілнфазер не вдихнув у них частинку свого елементального духу, завдяки чому вони збільшилися в розмірах і набули потужної магії вогню. Кілнфазер любив своїх творінь усім серцем - настільки, що навіть підлаштував під них свій зовнішній вигляд, і дехто припускав, що з часом він намагатиметься перетворити їх на повноцінний розумний вид. Він не терпів жодного насильства щодо своїх "улюблених дітей" і негайно розпочинав бійку з будь-ким, хто завдав шкоди хоча б одній лусці на їхніх спинах… а якщо вважав, що йому не впоратися самому, то кликав на допомогу решту вогняних елементалів свого володіння.
Проблема полягала в тому, що іноді ці діти самі починали бійку, змушуючи людей захищатися… але Кілнфазеру було байдуже. Незалежно від обставин, його діти завжди були праві.
"Ласкаво просимо, гості",- сказав Кілнфазер глибоким і дзвінким голосом. -"Підійдіть ближче, підійдіть ближче. Будь ласка, стережіться моїх дітей. Іноді вони можуть бути трохи… надто завзятими у своєму привітанні, але завжди мають на меті лише добро."
"Кілнфазер такий же гостинний, як і розповідають історії",- ввічливо сказав Зоріан. -"Сподіваємося, ці двоє гостей виявляться гідними вашої гостинності. Будь ласка, прийміть наші дари."
Вони скерували плаваюче силове поле, яке несло невелику базальтову скриньку, у бік Кілнфазера, змусивши її зупинитися на шанобливій відстані від елементаля. Скринька відкрилася сама, відкривши погляд на безліч рідкісних каменів і матеріалів, які, як кажуть, приваблюють вогняних елементалів.
"Ой, не треба було, не треба було",- сказав Кілнфазер, висунувши з рота великий яскраво-жовтий язик, щоб по черзі облизнути собі очі. -"Але було б нечемно з мого боку відмовитися від подарунка. А для чого, ви казали, ви сюди прийшли?"
"Ну…"- почав Зоріан. -"Ми хотіли дізнатися, чи не чули ви про якісь місця, де ув’язнені праістоти…"
***
Рід Летова був досить впливовим родом у Фалькрінеї. Це був молодий рід, який здобув свій статус завдяки знанням про певні унікальні зілля, які ніхто інший не міг навчитися готувати, але його майбутнє виглядало досить багатообіцяючим. Їхній бізнес із зіллями процвітав, даючи їм чимало коштів, які вони могли витрачати, щоб заявити про себе та посилити свій політичний вплив у Фалькрінеї та за її межами.
Звісно, вони дуже-дуже ретельно охороняли таємниці своєї алхімії. Вони вкладали значну частину свого новонабутого багатства в охорону, добре усвідомлюючи, що якщо їхнім конкурентам вдасться дістати їхні секрети, їхнє сходження до величі опиниться під великою загрозою.
Сьогодні Зак і Зоріан намагалися проникнути до сховища алхімічних матеріалів дому Летова. Вони робили це не тому, що щиро прагнули вкрасти їхні алхімічні секрети, хоча Зоріан, якби їм це вдалося, поглянув би на їхні записи - просто щоб задовольнити свою цікавість. Ні, вони робили це, бо хотіли відточити свої навички проникнення в охоронювані приміщення.
Проблема була проста. Їм потрібно було дістати імперський кинджал, що зберігався в королівському палаці Ельдемару. Однак палац наразі був для них занадто високою планкою. У них просто не вистачало досвіду проникнення в такі місця. Тому Зоріан придумав націлюватися на "незначні" доми, поступово долаючи дедалі більші виклики, доки вони не наберуть достатнього досвіду проникнення, щоб взятися за свою справжню мету.
Вони вже пробували свої сили у проникненні до деяких заможних маєтків - іноді успішно, іноді ні. Дім Летова мав стати їхнім найбільшим викликом на сьогодні.
"Знаєш",- сказав він йому перед початком місії,-" мене розвеселило те, що ти маєш докори сумління щодо крадіжки чужих таємниць, нишпорячи в їхніх думках, але зовсім не бачиш проблеми в тому, щоб фізично нишпорити в їхніх речах."
"Це не те саме",- заперечив Зоріан.
"Я знаю",- сказав Зак. -"І не зрозумій мене неправильно, мені насправді приємно, що ти дотримуєшся певних стандартів щодо використання своєї магії розуму. Хоча я не можу не вважати це трохи кумедним."
"Схоже, ти не бачиш у цьому жодних проблем",- зауважив Зоріан.
"Ні, я постійно робив подібні речі, коли був сам",- зневажливо сказав Зак. -"Тільки менше крався, а більше виривав двері з петель і проривався крізь варди. Одного дня нам доведеться влаштувати такі рейди по-моєму. Це кайф. Б’юся об заклад, тобі сподобається."
Зоріан пирхнув.
"Готовий побитися об заклад, що ні",- заперечив він. "Хоча, можливо, ти натрапив на щось важливе. Чомусь я відчуваю менше розриву між тим, щоб забирати у людей зошити, дослідницьку документацію та подібне, ніж між тим, щоб забирати їхні думки та спогади. Магія розуму - це… те, що я можу робити за покликом серця. Це легко, зручно, і я не думаю, що я достатньо хороша людина, щоб встояти перед спокусою використовувати її постійно, якщо у мене з’явиться звичка застосовувати її бездумно. Але ось такі речі… вони жахливі й напружують, а ще вимагають зусиль для організації та здійснення. Я, мабуть, ніколи не буду ставитися до цього несерйозно."
"Хм",- промурмотів Зак. -"Я б не був таким упевненим. Майже все стає цілком буденним, якщо робити це достатньо довго. Але це правда, що такі рейди - це не те, що робиш лише під впливом імпульсу. У будь-якому разі, ми прийшли сюди, щоб викрасти алхімічні рецепти, а не розмовляти про філософію. Ми це робимо чи ні?"
"Ми це робимо",- відповів Зоріан. -"Ходімо."
***
З моменту перезапуску, під час якого Зак і Зоріан виявили місцезнаходження сфери першого імператора, минуло вже дев’ять перезапусків. Вони обоє вдосконалювали свої навички, шукали експертів та обшукували різні місця в пошуках можливостей для тренувань і важливих таємниць. Вони значно розширили свої дослідницькі ініціативи, використовуючи банк пам’яті сфери для зберігання всіх наукових нотаток, що з’явилися в результаті цієї роботи, а потім знайшли нові джерела фінансування та матеріалів, щоб оплатити все це. Судомира кілька разів допитували до кінця, і його знання про вторгнення та магію душ були використані на повну. Вони співпрацювали з Дайменом, щоб зв’язатися з його друзями та колегами, звужуючи коло пошуків фрагмента Ключа, загубленого в пустелі Ікслотік. Вони наполегливо працювали над тим, щоб зрозуміти та реконструювати ворота Ібасінців, а також намагалися знайти швидший і простіший спосіб активувати Ворота Бакори.
Наприкінці цього періоду їм вдалося потрапити в сферу. Для цього вони були змушені розробити спеціальне заклинання телепортації, що вимагало численних спроб через рідкість магії кишенькових вимірів та відповідні труднощі з пошуком відповідних експертів і посібників. Коли їм нарешті вдалося потрапити всередину, вони виявили, що кишеньковий вимір дійсно містив телепортаційну платформу, яка слугувала вбудованим входом… але платформа давно вийшла з ладу через відсутність технічного обслуговування. Після ремонту платформи заклинання більше не було потрібним… але оскільки вони перебували в часовій петлі, цей ремонт скасовувався наприкінці кожного перезапуску. Зак і Зоріан зрештою перестали морочитися з ремонтом платформи й просто використовували заклинання, щоб заходити й виходити, коли їм заманеться. Заклинання й так було кращим варіантом, оскільки дозволяло їм заходити й виходити з кулі в будь-якому місці, яке вони бажали.
Що стосується вмісту кулі… ну, на превеликий жаль Зака, вони не знайшли там більше жодних гігантських гідр. Зате вони знайшли багато небезпечних рослин і тварин, тож там аж ніяк не було спокійно. Вони також знайшли безліч зілль, магічного спорядження, таємних гримуарів і цінних матеріалів… практично все це було прострочене, згниле, поламане або безнадійно застаріле. Вони дуже сподівалися, що серед усього цього сміття та уламків заховано щось цінне, і все ще вперто перебирали його.
На щастя, загальний занепад цього місця поширився й на оборонні споруди палацу. Було очевидно, що колись палац мав вражаючі варди та, відверто кажучи, абсурдну кількість пасток (гігантські валуни, що котяться коридорами… серйозно?), але більшість із них за століття вийшли з ладу.
Наразі Зоріан сидів на траві посеред відокремленої галявини. Неподалік від нього симулякр, заглиблений у складання магічної гвинтівки, невтомно обмірковував вдосконалення конструкції та час від часу випробовував прототипи на віддаленій скелі. Зоріан не хотів йому заважати, але подумки зазначив собі, що до остаточної конструкції треба додати кращі варди для приглушення звуку - ті магічні гвинтівки, які він створював, були болісно гучними. Хоча, зважаючи на те, якими великими ставали деякі з останніх моделей, цього й слід було очікувати. Він же казав симулякру спроектувати кращу гвинтівку, а не переносну гармату, чорт забирай!
У будь-якому разі, сам Зоріан керував групою големів проти групи, до якої входили Зак, Аланік, Ксвім і Тайвен. Його четверо супротивників сильно стримувалися, інакше големи не протрималися б довго, але це було нормально. Це не було випробуванням його навичок створення големів - це були бойові навчання, покликані перевірити різні тактики та визначити найефективніший метод керування й розгортання його големів.
Він скористався короткою паузою в бою, щоб швидко перевірити, як там його симулякр у Кіорії. Останнім часом йому вже не потрібен був довгий ланцюг телепатичних ретрансляторів для цього - знання магії душі, отримані від Судомира, дозволили йому розробити метод встановлення телепатичного контакту зі своїми симулякрами через душу, яку вони всі поділяли. Він з’ясував, що симулякр разом із Дайменом був зайнятий укладенням якоїсь торговельної угоди, тож залишив його в спокої.
Зрештою бойові навчання закінчилися, і решта четверо приєдналися до Зоріан, щоб відпочити на траві. Ну, вони відпочивали, доки симулякр знову не вистрілив зі своєї прототипної гармати й не злякав їх усіх черговим руйнівним гуркотом.
"Боги, Зоріане",- поскаржилася Тайвен. -"Та штука, яку будує твоя копія, схожа на мініатюрну облогову машину, а ти все ще не задоволений? Навіщо тобі, в біса, така гармата?"
Зоріан посміхнувся їй.
"Ми збираємося вбити гігантського павука",- сказав він їй. -"А потім з його останками підемо в гості до однієї набридливої старої карги…"