Глибоко під землею Кіорії, у нещодавно розкопаній печері, відокремленій від основної мережі тунелів, формувалося військо. Воно налічувало близько 200 осіб, із яких приблизно 120 Аланік зібрав різними способами, а решта - це найманці, яких Зоріан найняв за чималі гроші. Звісно, ця кількість не включала численних експертів-небійців, які мали з’ясувати, як функціонують ібасанські ворота. Також не враховуються численні големи, яких Зоріан створив спеціально для цієї нагоди - близько 80 із них були розкидані по всій території, - а також 40 павукоподібних найманців, найнятих із трьох різних павутин, рекомендованих Адептами Тихої Брами.
Як для армії, це було небагато. Але це все одно була чимала група, і провести її повз ібасанські патрулі так, щоб ті не помітили їхнього проходження, було… складно.
Принаймні для звичайних магів. Зоріан міг просто відправити свій симулякр, щоб він прокрався повз ці патрулі, а потім просто відкрити Ворота, щоб пропустити зібрані сили без перешкод і непомітно.
Було щось дуже кумедне в тому, щоб використовувати міжвимірні ворота для обходу ібасанських патрулів, створити тимчасову базу глибоко на їхній території, а потім здійснити раптовий напад на їхню базу.
Зоріан якраз прикріплював до свого пояса маленькі металеві циліндри, кожен із яких був наповнений потужними алхімічними сумішами, коли відчув, що до нього наближається Зак.
"Ти виглядаєш стурбованим",- сказав йому Зак.
Зоріан нахмурився. Він не помітив цього, доки Зак не вказав на це, але так. Він справді трохи хвилювався.
"Трохи",- зізнався Зоріан, продовжуючи свої приготування. "Адже ми ризикуємо знову зіткнутися з Кватч-Іхлом. Він один із небагатьох, хто здатний завдати нам серйозної шкоди. Кожного разу, коли ми вступаємо з ним у сутичку, ми йдемо на великий ризик."
"Та все буде гаразд",- зневажливо сказав Зак, міцно поплескавши його по спині, від чого Зоріан на мить захитався на місці. Він гнівно поглянув на Зака за це, але його товариш по подорожах у часі у відповідь лише посміхнувся йому.
"До того ж, ця дратівлива купа кісток далеко не така небезпечна, як ти думаєш. Я бився з ним безліч разів і досі на ногах. Він чомусь не любить використовувати некромантію в бою."
Аланік, який разом із Ксвімом вдивлявся в карту бази Ібасанців, вирішив, що це заслуговує на його коментар.
"Більшість некромантичних заклинань не дуже придатні для бою",- сказав Аланік, не відриваючи погляду від карти. -"Вони вимагають надто великої концентрації, і щоб спрацювати, їм треба подолати магічний опір цілі. Швидше й дешевше просто спалити людей дотла або порізати їх на шматки. Ті жахливі некромантичні заклинання, про які іноді згадують у підручниках - це заклинання тортур, призначені для застосування до підкореної жертви, а не те, що використовують у рівному бою."
Настала довга пауза, поки Зак і Зоріан обмірковували ці слова. Одного дня, вирішив Зоріан, йому дійсно доведеться розпитати Аланіка про його минуле. Старий бойовий жрець, імовірно, спочатку відмовиться про це говорити, але, можливо, якщо він вибере правильний момент і буде справді наполегливим?
Ну, як би там не було. Це була думка на інший раз. Він подумав зазначити, що бій між ними та Кватч-Іхлом не був зовсім рівним, оскільки різниця в силі та майстерності між стародавнім лічем і будь-ким із них усе ще була величезною прірвою, а не чимось, що нагадувало б рівний поєдинок, але він вирішив, що це було б не доречно. Аланік мав на увазі, що Кватч-Іхл, імовірно, не вдавався до некромантичної магії в бою, бо це було неоптимально, і це, мабуть, було правдою - звикати гратися зі своїми супротивниками було досить нерозумно, а стародавній ліч був достатньо кмітливим, щоб виживати вже понад тисячу років.
Чесно кажучи, Зоріан вважав ті зазубрені промені розпаду, якими так любив користуватися Кватч-Іхл, досить жахливими по-своєму.
"Знаєш",- раптом сказав Зоріан, - "моє минуле "я" було б у жаху, якби побачило мене зараз."
"Чому?"- запитав Зак, здивовано піднявши брову.
"Ця атака досить… зухвала",- сказав Зоріан. "Моє минуле "я" нізащо не вважало б це обґрунтованим ризиком. Частина мене зневажливо ставиться до цього, відкидаючи це як просте боягузтво, але є й інша частина, яка не може не замислитися: чи не підточила часова петля мою здатність розрізняти, що є, а що не є належною обережністю. А що, як нам вдасться вийти з часової петлі й розправитися з Червоною Мантією, лише щоб загинути через два місяці через те, що ми зробили щось абсолютно дурне з чистої звички?"
На подив Зоріана, Зак, здавалося, справді серйозно замислився над цим питанням. Зоріан очікував, що той або відмахнеться від його занепокоєння, або запитає, звідки Зоріан може знати, що його минуле "я" подумало б про їхню нинішню ситуацію. Натомість Зак, здавалося, обмірковував це питання в голові добру хвилину, перш ніж відповісти.
"Сумніваюся, що це станеться",- врешті сказав він, і його тон та манери були дещо стриманими. "У мене є… справи, якими я мушу зайнятися, коли ми виберемося звідси. Соціальні справи. Мине щонайменше рік-два, перш ніж я зможу почати вплутуватися в бійки з драконами чи ще щось подібне, і я не думаю, що ти почнеш шукати неприємностей, якщо я тебе до цього не підштовхну. Кілька років має вистачити, щоб ми пристосувалися до світу без перезапусків, правда?"
Зоріан у відповідь лише невизначено муркнув у бік Зака. У Зака в голові склалася досить райдужна картинка про Зоріана, якщо він думав, що той нізащо не зможе самостійно влізти в халепу. Зоріан досі не був упевнений, чим хоче займатися в житті, якщо… коли вони виберуться з часової петлі, але, імовірно, йому знадобиться багато грошей і рідкісних ресурсів. Він легко міг уявити, як потрапить у халепу в процесі їхнього здобуття, або коли накопичить достатньо, щоб люди почали звертати на нього увагу, або коли розповість людям, що насправді робить із усіма цими надбаннями.
Надмірна схильність Зака до сутичок із гігантськими монстрами була, безперечно, небезпечною, але Зоріан підозрював, що його особисті амбіції можуть бути ще небезпечнішими. Маг такого калібру, як Зак, зазвичай може втекти від гігантських монстрів, якщо виявляється, що він не в змозі з ними впоратися. Але якщо зацікавити в собі якусь людську організацію, вона переслідуватиме тебе аж до самої смерті.
Він похитав головою й зібрався з духом. Зараз не час занадто глибоко замислюватися над цими темами. Початкові етапи цієї атаки ось-ось мали розпочатися, і Зоріан мав відіграти в них вирішальну роль. Якщо вони хотіли запобігти тому, щоб Кватч-Іхл отримав попередження й був відкликаний на базу, хтось мав проникнути на базу й або вбити, або вивести з ладу якомога більше лідерів ібасанців до того, як нанесе удар основна бойова група. Цим "кимось", звісно, був Зоріан. Тобто він і аранейські найманці, яких він найняв для цієї справи.
Достатньо ретельно приховати свою присутність, щоб уникнути цілеспрямованого спостереження, було досить важко. У змаганні між двома однаково вправними магами, один із яких намагався сховатися, а інший - знайти прихованого, той, хто шукав, майже завжди виходив переможцем. Однак якщо твій супротивник міг маніпулювати самим твоїм розумом, диктуючи, що ти бачиш, чуєш і пам’ятаєш… тоді навіть найдосконаліше заклинання виявлення не допомогло б тобі знайти його.
Принаймні, так було в теорії. Зоріан був цілком упевнений, що ібасанці відносно швидко викриють їхню присутність. Магія розуму не була зовсім невідомою серед магів, навіть якщо лише небагато з них могли проявляти її так непомітно й гнучко, як Зоріан та його нові павукоподібні слуги. Проте. Їм не треба було залишатися непоміченими вічно - лише достатньо довго, щоб вистежити й усунути всіх, хто знав, як зв’язатися з Кватч-Іхлом.
"Я йду",- сказав Зоріан уголос, звертаючись як до себе самого, так і до людей навколо.
"Залиш у нас симулякра",- попередив Аланік.
Зоріан на мить завагався. Він розігнав усі свої симулякри ще до початку операції, щоб вони не виснажували його запаси мани. Це було прикро, бо означало, що йому доведеться знову покладатися на Даймена, щоб відновити зв’язок із Котом, але він вважав, що ця операція заслуговує на його повну увагу. Втім, Зоріан не мав би робити нічого надто манаємного під час початкового проникнення, тож, можливо, залишити симулякр у командній кімнаті було б непоганою ідеєю.
Він виконав складну серію заклинань і жестів, а потім склав долоні перед собою, внаслідок чого перед ним матеріалізувалася молочно-біла сфера ектоплазми. Він відчув, як заклинання простягнулося до його душі, з’єднавши її з кулею ектоплазми перед ним. У ту мить, коли він відчув, що зв’язок встановився, він занурив праву руку прямо в кулю ектоплазми й наклав на неї свій образ, змусивши її звиватися й корчитися, наче жива істота.
"Це завжди виглядає так моторошно",- прокоментував Зак, стоячи осторонь.
Зоріан проігнорував його. Це була найделікатніша частина заклинання, оскільки чарівник мав чітко утримувати образ у свідомості, маніпулюючи ектоплазмою. Якщо він завагається хоча б на секунду, заклинання або не спрацює, або створить безнадійно спотворену копію. Це пояснювалося тим, що, хоча заклинання і черпало силу з душі мага для створення копії, воно зверталося до чогось, що описувало істоту з плоті й крові, і намагалося перетворити це на форму, створену з магічних полів та ектоплазми. Під час цього процесу доводилося йти на безліч дрібних і не дуже дрібних жертв та компромісів, і нерозумному заклинанню не можна було довіряти правильне визначення пріоритетів. Наприклад, коли Зоріану вперше вдалося створити симулякр, він отримав майже бездумну руїну, яка, тим не менш, містила надзвичайно детальну внутрішню кісткову структуру. Заклинання пожертвувало майже всім іншим, щоб саме ця одна річ вийшла ідеальною.
Звісно, Зоріан тепер надто добре знав це заклинання, щоб допустити таку невдачу, навіть попри те, що Зак відволікав його безглуздими коментарями. Скручувана сфера збільшилася в розмірах і випустила тонкі, схожі на мотузки псевдо мязи, які утворили приблизний контур людини…
Через дві хвилини бездоганна на вигляд копія Зоріана розплющила очі й озирнулася. Можна було б подумати, що симулякри з’являються на світ уже обізнаними про все й готовими миттєво вступити в дію, але на практиці вони завжди здавалися трохи розгубленими після створення й потребували близько 30 секунд, щоб зорієнтуватися й заспокоїтися.
"Ось",- сказав Зоріан. -"Ще щось?"
"Ні",- відповів Аланік, похитавши головою. -"Іди. Намагайся не загинути, мабуть."
"Мабуть?" - пробурмотів Зоріан під ніс. -"Дякую, Аланіку, ти справді вмієш виголошувати мотиваційні промови."
І тоді він пішов. Атака на базу ібасанців під Кіорією розпочалася.
***
Початкові етапи проникнення пройшли дуже успішно. Зоріан скористався поєднанням плаваючої сфери невидимості та затуманення свідомості ібасанських охоронців, щоб проникнути разом з аранеями на територію бази, після чого вони розділилися на невеликі групи, щоб охопити більшу територію за якомога коротший час.
Виникли деякі ускладнення. По-перше, по всій базі були розкидані досить підступні й потужні захисні варди, розташовані без будь-якої закономірності, яку Зоріан міг би розшифрувати. Їх не було, коли Зоріан вдирався на базу під час попередніх перезапусків, що означало: ібасанці зазвичай знімали їх перед тим, як здійснювати вторгнення в Кіорію. Зоріан був дещо збентежений тим, чому вони так просто знищували власні захисні варди, навіть якщо й мали намір покинути базу після вторгнення. На мить він навіть занепокоївся, що їх зрадив хтось із найманців, незважаючи на всі запобіжні заходи, і що у відповідь на це було посилено охорону бази. Однак згадані захисні варди були розташовані настільки хаотично, а вся схема захисту настільки повна прогалин, що Зоріан зрештою відкинув цю версію. Якби ібасанці їх чекали, вони б краще захистили базу, ніж це. Насправді схема захисних вардів виглядала майже як набір окремих заклинань, кожне з яких було встановлено іншою людиною, яка навіть не потрудилася порадитися з кимось щодо того, що вона робить. Принаймні у двох місцях варди настільки сильно конфліктували між собою, що створювали "мертві зони" у місцях перекриття, нейтралізуючи одне одного.
У Зоріана виникло досить безглузде бажання написати листа до Кватч-Іхла, критикуючи його за те, що він не навчив своїх підлеглих, як створювати належну систему захисних вардів. Такі речі, знаєте, теж погано відбиваються на ньому, він мав би думати про свою репутацію…
Та годі. Ще однією проблемою було те, що в ібасанців були ці коричневі собаки, які могли відчути наближення аранеї, хай як добре вона була замаскована, і не переставали гавкати. І вони або від природи мали "порожні" розуми, або їх штучно зробили такими, бо Зоріан узагалі не міг виявити їхні думки чи з’єднатися з ними. Він був змушений убити їх і замінити нерухомими ектоплазматичними копіями, що забрало у нього дратівливо багато часу й мани.
Після цього деякий час усе йшло ідеально. Було ліквідовано численних лідерів ібасанців, і хоча на базі починали усвідомлювати, що там відбувається щось дивне, вони все ще не розуміли масштабів проблеми, з якою зіткнулися. Однак було дещо, чого Зоріан не взяв до уваги…
Ібасанці вже раніше воювали проти аранеїв. До початку часової петлі - і навіть під час неї, до того, як Червона Мантія викреслила їх із часової петлі - кіорійська павутина була величезною перешкодою для їхніх операцій. Тому вони мали безліч контрзаходів та засобів захисту, спрямованих саме проти аранеїв. Багато з них було покинуто, коли місцева аранея загадково зникла, а фахівців, відповідальних за їхнє обслуговування, перевели на інші, більш продуктивні обов’язки… але деякі з них залишилися недоторканими. Про всяк випадок.
Коли аранеї наблизилися до центру бази, вони, здавалося, перетнули якусь невидиму межу, що миттєво спрацювала сигналізацію по всій базі. Сигнал був гучним, пронизливим, і всі на базі, здавалося, одразу зрозуміли, що це означає, бо негайно почали накладати на себе захисні заклинання та хапати зброю.
"Ой?"- нерішуче промовила аранея, що стояла найближче до Зоріана.
"Я навіть не розумію, що нас спіткало",- поскаржився інший. "Людська магія - це такий геморой…"
Зоріан презирливо хмикнув. Ну, це не було зовсім несподівано. Він простягнув свій розум, з’єднавшись із мережею телепатичних ретрансляторів, які були щільно розкидані по всій цій ділянці підземного світу, і наказав мініатюрній орді монстрів, яку він зібрав, атакувати базу з усіх боків.
З одного з тунелів вирвався величезна червона стонога, а за нею - орди гачкових гоблінів і печерних драконів. Ібасанці спершу зосередили вогонь на стонозі, намагаючись знешкодити найбільшу загрозу, але більшість їхніх заклинань згасла через численні захисні заклинання, якими Зоріан обклав стоногу. З іншого тунелю хлинув рій літаючих монстрів, схожих на медуз. Вони виглядали повільними й слабкими, але коли ібасанці спробували їх знищити, виявилося, що медузи мали вроджену захисну магію, яка блокувала їхні атаки. Гірше того, медузи якимось чином могли взаємодіяти між собою й об’єднувати свої щити в міцніший, єдиний бар’єр. З третього тунелю на базу увірвалася орда жаб-фаланг. Ібасанці вбили багатьох із них, але на кожного вбитого з’являлося ще п’ятеро, і вони діяли з незвичайною організованістю та дисципліною, спонтанно об’єднуючись у злагоджені групи та змітаючи все на своєму шляху своїми списоподібними язиками.
Нарешті, четверта група монстрів навіть не стала пробиратися жодним із існуючих тунелів - скельні черв’яки, яких Зоріан переманив на свій бік, просто увірвалися на базу знизу, проривши власний вхід.
Зоріан знав, що в цей момент весь план мав великі шанси провалитися. Хоча він і аранеї знищили значну частину їхнього керівництва, вони не усунули всіх, хто міг викликати Кватч-Іхла. Якщо ібасанці захотіли б покликати на допомогу стародавнього ліча, вони могли б це зробити. Однак Зоріан раніше помітив, що ібасанці, як правило, неохоче звертаються до свого лідера. Кватч-Іхл ненавидів, коли його викликали для вирішення "дрібниць". Зазвичай він не вбивав людей за те, що вони так його розчаровували, але був схильний позбавляти їх посад або зменшувати зарплату - а для більшості людей це були досить жахливі наслідки.
Зоріан сподівався, що ібасанці, зіткнувшись із тим, що здавалося атакою павукоподібних, вирішать спробувати впоратися з ситуацією самостійно, а не відразу ж кликати Кватч-Іхла на допомогу.
Що ж, здавалося, він мав рацію. Ібасанці вирішили самостійно боротися з вторгненням монстрів. Проблема в тому, що вони перемагали. Стоногу перехопили тролі й забили до смерті завдяки чисельній перевазі, щит з медуз помітно слабшав, а фалангу жаб відтісняли за допомогою рясного застосування вогню. Щодо скельних черв’яків, то… у ібасанців були свої власні скельні черв’яки. Зоріан розраховував, що орда монстрів зазнає поразки, але не так швидко. Він ще не встиг убити керівництво, чорт забирай!
Раптом він отримав повідомлення від свого симулякра, що Зак хоче допомогти з вбивством.
Ну що ж. План і так уже провалювався, тож він вирішив, що не буде нічого страшного, якщо дозволити Заку трохи все зіпсувати, перш ніж повністю скасувати операцію.
Якнайшвидше він синхронізувався зі своїм симулякром і відкрив портал між командним пунктом та базою ібасанців, пропустивши Зака крізь нього.
Зак досить довго оглядав поле бою, на власні очі оцінюючи хід боїв, а потім звернувся до Зоріана.
"Ти знаєш, де зараз перебувають ті лідери?"
"Е-е-е, нібито",- відповів Зоріан. -"Здебільшого я покладався на аранею, яка визначала їхнє місцезнаходження, але зараз вони дещо зайняті тим, що керують ордою монстрів".
"Але ти знаєш, у якому районі вони перебувають, правда?"- наполягав Зак.
"О, так",- кивнув Зоріан. Він вказав на велику, міцно збудовану будівлю неподалік від них. -"Більшість тих, хто вижив, перебувають у тій будівлі. Захисні варди там досить хитрі, тож мені знадобиться трохи часу, щоб…"
Не встиг Зоріан договорити, як Зак уже вистрілив у будівлю якимось снарядом. На вигляд він був крихітним - скоріше слабкою червоною крапкою світла, ніж повноцінним атакувальним заклинанням, - але за його траєкторією пролунав пронизливий крик, настільки гучний, що Зоріану аж защеміло у вухах.
Снаряд врізався у стіну будівлі, а потім розлетівся на півмісяцеві просторові викривлення, які без жодного видимого опору розрізали все, що було поблизу. Уся ця будівля, ретельно захищена магічними вардами, розвалилася, наче яблуко, кинуте в промисловий блендер, поховавши всіх, хто був усередині, під кількома тоннами уламків.
"Одна проблема вирішена",- сказав Зак, опустивши руку. -"А що з іншими?"
"Ну",- трохи кислим тоном відповів Зоріан. Хоча й лише трохи - чесно кажучи, він очікував чогось подібного, коли погодився втягнути Зака в цю справу. -"Якщо ібасанці ще не знали, що на них нападають не лише аранеї, то тепер вони точно знають. Подивимося, чи вдасться нам їх убити, перш ніж вони усвідомлять, наскільки огидно потужним ти є, і в паніці покличуть Кватч-Іхла."
"Давай",- погодився Зак.
Вирішивши, що більше немає сенсу вдавати, ніби цей напад - лише незначна атака аранеїв, Зоріан надіслав телепатичне повідомлення Ксвіму й Аланіку, щоб вони розпочали повномасштабний штурм.
Він майже одразу отримав підтвердження. Схоже, Зак був не єдиним, хто прагнув битви.
Зоріан розумів. Вони всі витратили стільки часу й ресурсів на організацію цього нападу, що скасувати його зараз було б майже злочином.
Настав час ібасанцям побачити, як це - коли на тебе раптово нападають.
***
Під містом Кіорія розгорталася запекла битва. Невелике військо, зібране Аланіком, підкріплене різними найманцями, големами Зоріана та тим, що залишилося від підкореної орди монстрів, просунулося вглиб безладних лав ібасанців. Однак ібасанці не були лише пасивними жертвами. Незважаючи на те, що Зак і Зоріан знищили все їхнє вище керівництво, незважаючи на величезні втрати, яких вони зазнали під час початкової атаки орди монстрів, незважаючи на шок, який, мабуть, вони відчули від появи ще однієї людської армії, ібасанці все одно чинили опір атаці з неабиякою силою. Їхнє вище керівництво, можливо, й загинуло, але місцеві командири швидко взяли під контроль залишки військ і робили все можливе, щоб об’єднати сили та скоординувати свої дії. Величезні бойові големи кидалися на оборонні групи, що стрімко формувалися, прагнучи розбити їх, але назустріч їм виривалися ревучі орди бойових тролів, що перекривали їм шлях. Аранеї вели решту монстрів у самогубні атаки, на що ібасанці відповідали не менш самогубними затримлювальними діями своїх власних бойових звірів. Зак і Зоріан націлилися на кожного місцевого командира, який здавався особливо вправним у своїй справі, за підтримки кількох людей Аланіка, які, здавалося, були дуже влучними зі стрілецькою зброєю та полюбляли постріли в голову, але завжди знаходився хтось, готовий і здатний замінити їх, щойно вони переходили до інших цілей.
Наразі симулякр Зоріана стояв поблизу міжвимірних воріт у центрі ібасанського поселення, куди Ксвім та Аланік перебралися незабаром після початку атаки. На жаль, ібасанці закрили ворота, коли зрозуміли, що втратять їх - ще одна річ, яка пішла не за планом. Навіть якби їм вдалося виграти цю битву, вимкнений стабілізаційний каркас воріт був би набагато менш корисним як об’єкт дослідження, ніж діючі міжвимірні ворота.
"Нам слід було привести більше монстрів",- раптом сказав Аланік, стоячи неподалік від симулякра й спостерігаючи за полем бою. -"Насправді, нам слід було привести більше всього, але я не думаю, що ми реально могли б набрати більше людей. Ми дуже добре тримаємося, зважаючи на чисельність супротивників, але цього недостатньо. Нас просто занадто мало порівняно з кількістю ібасанців, що зібралися тут."
"Ми побоювалися, що якщо надішлемо занадто багато монстрів, це налякає їх і вони негайно викличуть Кватч-Іхла",- зауважив симулякр. -"Хоча, зважаючи на те, наскільки успішно вони впоралися з ордою, я згоден, що ми, мабуть, були занадто обережними щодо них."
"До речі, а Заку та Зоріану вдалося знищити лідерів ібасанців, перш ніж ті зв’язалися з Кватч-Іхлом по допомогу, чи ні?"- запитав Ксвім.
Симулякр швидко зв’язався з оригіналом і поставив йому те саме запитання. Через десять секунд він знову звернувся до Ксвіма.
"Сумнівно",- сказав він, похитавши головою. -"У них виникли труднощі з пошуком останніх двох лідерів. Зараз вони мертві, але в них було достатньо часу, щоб усвідомити, наскільки критичною є ситуація, і покликати на допомогу."
Ксвім на мить замовк, задумливо дивлячись на вимкнені ворота поруч із ними.
"Не слід було так швидко відбирати у них ворота",- сказав Ксвім. -"Треба було залишити їх у їхніх руках на деякий час, щоб дати їм можливість відступу. Гадаю, якби у них був вибір, вони б спробували відступити до того маєтку нежиті, замість того щоб вести безнадійну битву."
"Або, маючи достатньо часу, вони могли б знайти спосіб підкорити деяких неживих слуг Судомира, що ще більше погіршило б нашу нинішню ситуацію",- сказав симулякр, знизавши плечима.
"Пізніше ми проаналізуємо, що ми зробили не так",- твердо сказав Аланік. -"Зараз нам потрібні рішення. Як нам виправити цю ситуацію?"
"А чи не варто нам просто відступити?"- з цікавістю запитав Ксвім. -"Навіть якщо ми зрештою захопимо базу, на це піде багато годин і це коштуватиме чимало життів. До того ж, є велика ймовірність, що Кватч-Іхл повернеться, перш ніж ми закінчимо, і перехилить шальки терезів на користь Ібасанців."
Аланік кілька секунд мовчав, явно незадоволений цією ідеєю.
"У мене є ідея",- врешті-решт сказав симулякр. -"Чому б нам просто не вирвати стабілізаційну раму воріт із землі разом із постаментом і не віднести її на поверхню для дослідження? Адже спочатку ми хотіли захопити базу й проводити дослідження саме тут саме тому, що перемістити активні міжвимірні ворота було неможливо. Але у нас немає активних воріт. У нас є інертна стабілізаційна рама, тож що заважає нам просто віднести її кудись інде, перш ніж намагатися розібратися, що це таке?"
Ксвім та Аланік здивовано поглянули на нього.
"Що?"- запитав симулякр, набравшись оборонної позиції. -"Ця ідея має свої переваги!"
"Це правда, - погодився Аланік. -"Я просто здивувався, що ти висунув таку пропозицію. Іноді я забуваю, що симулякри, такі як ти - це не просто продовження Зоріана, а можуть мати власні ідеї."
"Те саме",- погодився Ксвім.
Симулякр нахмурився. Дурні люди з плоті й крові та їхні упередження.
Незабаром Ксвім і Аланік наказали своїм військам трохи відступити й кинулися до роботи, щоб звільнити стабілізаційну раму воріт із землі, не пошкодивши при цьому нічого важливого. П’єдестал, до якого була прикріплена рама, мав якусь структуру, схожу на коріння, що простягалася в скелю під ним, а це означало, що разом із самими воротами доведеться вирвати напрочуд великий шматок ґрунту.
Однак жодна з цих проблем не була непереборною, і незабаром всю конструкцію підняли в повітря та повільно посунули до одного з виходів із бази.
Однак цей рух не залишився непоміченим, і коли ібасанці побачили, що вони роблять, вони зовсім оскаженіли. Мабуть, їм дуже не сподобалася ідея, що раму стабілізації воріт просто так забирають. З того моменту характер усього бою змінився - замість того, щоб намагатися мінімізувати свої втрати й вигравати час, ібасанці раптово кинулися вперед і намагалися будь-що-будь повернути вкрадені ворота. Війська Аланіка перейшли від спроб чинити тиск на ібасанців до суто оборонної позиції, намагаючись із не меншим завзяттям утримати ібасанців подалі від воріт, що відступали.
Незабаром ситуація стала ще більш критичною, оскільки ібасанці усвідомили, що повернути ворота вже неможливо, і замість цього почали намагатися їх знищити.
"Чому вони так обурюються через те, що ми забрали ворота!?"- вигукнув Зак, створюючи товсту призматичну стіну між стабілізаційною рамою левітуючих воріт і бойовим загоном ібасанців що наближався.
Він встиг якраз вчасно. У ту мить, коли бар’єр зайняв своє місце, у нього врізалися три різні снаряди - тонкий синій спис сили, що іскрився якоюсь магічною енергією, оживаюча змія, створена із зеленого вогню, та велика біла куля, навколо якої оберталися менші червоні кулі. Стіна замиготіла, переливаючись різними кольорами, і на мить здалося, що вона втримається… але потім ці три снаряди об’єдналися, випустивши якийсь комбінований імпульс, що порушив бар’єр, і той розпався на різнокольоровий дим.
Вогняний змій, єдиний, хто вижив у цій сутичці заклинань, шалено кинувся до парячих воріт, прагнучи підірватися об їхню поверхню. Він так і не долетів до них. Незабаром молочно-біла куля влучила йому в бік - завдяки Зоріану - змусивши його розпастися на швидко згасаючі скупчення зеленого вогню.
"Вони бояться того, що з ними зробить Кватч-Іхл, коли дізнається, що вони дозволили комусь дістати зразок його творіння",- сказав Зоріан. Симулякр підозрював, що оригінал витягнув цю інформацію прямо з розумів ібасанців, що були поруч. -"Він навіть своїм союзникам не дозволяє її оглянути. Як, на твою думку, він до цього поставиться?"
Битва вирувала. Симулякр спостерігав, досить незадоволений, як навколо нього люди билися, прагнучи або знищити, або зберегти плаваючі ворота. Сам він не міг багато чого зробити, оскільки будь-яке значне використання мани паралізувало б бойову здатність оригіналу, тож здебільшого він був зведений до ролі спостерігача. Він уважно стежив за битвою, вивчаючи кожну деталь у надії помітити щось, що вимагало його уваги.
Ібасанці раз по раз кидалися в атаку, підтримувані заклинаннями дальнього бою від своїх союзників у тилових рядах, але щоразу їх відкидали назад. Кількість големів Зоріана повільно зменшувалася - шквал заклинань був занадто сильним навіть для їхніх потужних захисних бар’єрів. Коли вони отримували занадто багато пошкоджень, щоб бути корисними, Зоріан обв’язував їх алхімічними бомбами й відправляв у самогубні атаки, щоб зупинити особливо небезпечні наступи. Зак своїми заклинаннями завдав кривавих втрат військам ібасанців, але навіть його запаси мани не були безмежними, і час, який він витрачав на відновлення, поступово збільшувався, оскільки битва ставала дедалі запеклішою. Один із магів ібасанців вирішив пожертвувати своїм життям заради справи - закінчивши виголошувати своє останнє заклинання, він дістав із пояса ритуальний кинджал і перерізав собі горло, використовуючи магію крові, щоб влити в нього кожну краплину своєї життєвої сили. У результаті заклинання утворився розжарений метеор, який пробивав усі перешкоди на своєму шляху і, без сумніву, перетворив би літаючі ворота на розплавлені уламки, якби Ксвім не використав серію міжвимірних воріт, щоб перенаправити його назад на ібасанців.
Нарешті симулякр помітив щось, що, на його думку, заслуговувало на увагу. На околицях головного поля бою невелика група союзних солдатів зазнавала поразки. З п’ятнадцяти, що були спочатку, більшість уже загинула. Живими залишилися лише шестеро, і лише троє з них могли нормально ходити та битися. Симулякр телепатично повідомив оригінала про ситуацію, але той відповів, що всі зараз зайняті і що в таких ситуаціях доводиться йти на жертви.
Тоді симулякр вказав йому, що серед тих, хто вижив, була Тайвен. Оригінал одразу ж змінив свою думку й наказав симулякру піти й допомогти їм.
Симулякр насправді не підкорився б наказу залишити Тайвен напризволяще, але було приємно, що він і оригінал у цьому питанні все ще були на одній хвилі. Він телепортувався поруч із групою й одразу ж перехопив вогняну кулю що наближалася влучно спрямованою хвилею розсіювання. Здивоване обличчя Тайвен було просто безцінним.
"На що ви чекаєте?"- запитав симулякр у групи. Один із ібасанців спробував підкрастися до них, піднявши хмару пилу "неточним" заклинанням і використавши її як прикриття для свого наближення. За свої зусилля він отримав силовий удар у обличчя. - "Ця позиція втрачена. Чому ви не перегрупувалися деінде?"
"Ми не можемо їх залишити!"- заперечила Тайвен, вказуючи на трьох поранених солдатів поруч із нею.
"Я ж казав вам залишити нас тут",- сказав один із поранених солдатів. -"Просто йдіть. Ми затримаємо їх, щоб виграти для вас трохи часу."
"Ми нікого не залишимо!"- наполягала Тайвен.
Інші двоє здорових солдатів нічого не сказали, але симулякр бачив по їхніх обличчях, що вони теж не хочуть залишати поранених. Мабуть, вони були друзями.
"А як щодо такого: ви йдіть і відведіть цих людей у безпечне місце, а я стримаю ібасанців?" - запропонував симулякр.
"Зоріане…"- почала Тайвен, звучачи водночас трохи роздратованою й трохи стурбованою.
Однак симулякр уже не слухав її. Він відчував, як ібасанці знову наближаються до групи, тож викликав над своїми долонями два великі розсікаючі диски й запустив їх уперед перед собою. Перша хвиля ібасанців буквально розпалася перед дисками, жахливо кричачи, коли їх без зусиль розрізали на шматки ці два дзижчачі магічні конструкти. Командир групи ібасанців намагався відновити порядок у своєму підрозділі, викрикуючи накази й погрози так голосно, що його, мабуть, почула вся база. Він замовк, коли його власний охоронець встромив ніж у очну ямку, вбивши його миттєво. Ця очевидна зрада (яка насправді була результатом того, що Зоріан керував тілом чоловіка, а не справжньою зрадою) ще більше посіяла хаос у групі ібасанців, зупинивши атаку.
Потім симулякр знову перевів увагу на Тайвен та її групу, але виявив, що солдати зникли, а Тайвен все ще була на місці.
"Дай вгадаю, - зітхнув симулякр. - Ти відправила решту в безпечне місце, а сама вирішила залишитися зі мною?"
"Я ж тобі казала",- відповіла вона. -"Ми нікого не залишаємо."
Зрештою, йому справді слід було з самого початку чітко дати зрозуміти, що він - симулякр.
"Послухай, - почав він. - Насправді я…"
[Дурний симулякр!] - прогримів у його голові голос оригіналу. [Що, в біса, ти там робиш!? Решта солдатів повернулися, а тебе й Тайвен немає? Припини дуріти й витрачати всю нашу ману, чорт забирай! Вона мені потрібна, щоб захищати ворота!]
Симулякр здригнувся від гнівної тиради в голові. Це переривання на мить збило його з пантелику - він не міг пригадати, що саме робив безпосередньо перед тим, як оригінал зв’язався з ним.
Його ще більше відволікла чергова серія заклинань, що обрушилася на них обох: приблизно половина була спрямована на нього, а інша - на Тайвен. Тайвен досить легко відбила свою частину снарядів, і симулякр саме збирався зробити те саме, коли відчув, як його запаси мани стрімко вичерпуються. Мабуть, оригінал вирішив витратити всі свої запаси мани на щось, залишивши їх обох беззахисними на деякий час.
"Чорт забирай, оригінал",- тихо буркнув симулякр.
Тоді залп заклинань влучив у нього, прорвавши його наскрізь і розірвавши його ектоплазматичну форму на шматки, що стрімко зникали.
Коли його пошматовані останки почали розпадатися, він востаннє поглянув на Тайвен, яка дивилася на нього з абсолютно жахливим виразом обличчя.
Лише тоді він згадав, що саме намагався їй сказати, перш ніж оригінал зв’язався з ним.
Його останньою згасаючою думкою було те, що йому справді, справді слід було з самого початку чітко пояснити, що він - лише симулякр…
***
Зрештою їм вдалося винести раму стабілізації воріт із бази Улькваан Ібас цілою та неушкодженою. Шалені спроби військ Ібасанців зупинити їх через деякий час згасли, а солдати, що вижили, відступили до своєї бази, дозволивши їм спокійно відійти. Однак сили, зібрані Аланіком і Зоріан, заплатили за цей успіх високу ціну: до кінця їхня чисельність скоротилася майже наполовину.
Лише час покаже, чи зможуть дослідники, зібрані Ксвімом, дізнатися щось корисне про вилучену раму стабілізації воріт.
Як вони й підозрювали, Кватч-Іхл з’явився незабаром після того, як вони завершили відступ, отримавши прохання про допомогу в якийсь момент бою. Зак і Зоріан кілька днів після цього перебували в напрузі, очікуючи, що ібасанці почнуть передчасне вторгнення в Кіорію, подібно до того, як це сталося під час того перезапуску, коли Зоріан підбурив Ельдемар атакувати маєток Яску… але замість цього решта ібасанців почала повністю виводити свої війська з Кіорії.
Схоже, вторгнення було скасовано.