Історично Кот часто ставав об’єктом ікосійської експансії. Джунглі, що вкривали цей регіон, були небезпечними для пересування та важкими для розчищення, але містили цінні ресурси, яких не можна було знайти більше ніде. Це зробило котські суспільства настільки розвиненими й заможними, що ніхто не зневажав ідею їхнього завоювання, проте в цілому регіон залишався політично роз’єднаним і роздробленим. Тож ікосійські правителі часто намагалися підпорядкувати цей регіон, розраховуючи на те, що низка міських держав і дрібних королівств, які постійно сварилися між собою, не зможе вчасно об’єднатися, щоб відбити їхній напад.
Однак такі ініціативи ніколи не увінчувалися успіхом. Кот розташовувався дуже далеко від центральних територій Ікосії, з досить негостинною місцевістю, і розгорнути там значні військові сили було надзвичайно складно. Крім того, держави Кота виявилися цілком готовими тимчасово відкласти свої розбіжності, аби протистояти ікосійським вторгненням у регіон.
Однією з таких невдалих кампаній, яка закінчилася особливо драматично, була та, що її розпочав Аван-Темті Хумбастір. Він був одним із найуспішніших ікосійських імператорів, але його успіх ґрунтувався на багатьох дрібних перемогах та поступовому процвітанні імперії за його правління. Він не мав на своєму рахунку великих подвигів, і побоювався, що його правління буде забуте, щойно його тіло охолоне. Тому він націлився на єдине, що, на його думку, увічнило б його правління назавжди. Завоювавши Кот - те, у чому його попередники неодноразово зазнавали невдач, він здобув би славу, якої так прагнув, і довів би, що є імператором, якого варто пам’ятати.
Цьому сприяло те, що те, що на той час Кот дедалі більше об’єднувався під егідою Ліги Савосі, яка стрімко набирала сили, що підсилювало побоювання: якщо дозволити Коту розвиватися безконтрольно, він може перетворитися на справжнього конкурента Імперії.
Похід закінчився провалом. Звісно, ікосійські війська спочатку досягли успіхів, і більшість істориків сходяться на думці, що війна була рівною аж до самого кінця. Але яке це має значення, коли остання битва стала для ікосійців такою гучною поразкою?
Розчарований повільним просуванням кампанії та цілком реальною можливістю повернутися додому, зазнавши поразки. Аван-Темті взяв на себе особисте командування армією й повів її прямо в пастку, яку "Ліга Савосі" підготувала для нього. Битва, що розгорнулася, закінчилася тотальним розгромом ікосійської армії, яка потім була змушена відступити вглиб небезпечних джунглів, що вкривали внутрішні райони континенту. Більшість військ загинула там, поглинута хворобами, дикими тваринами чи небезпеками навколишнього середовища. Серед них був і сам Аван-Темті, який безслідно зник десь у непрохідних джунглях. Його тіло та особисті речі так і не було знайдено, а невизначеність щодо того, чи він справді загинув, чи просто зник безвісти, протягом кількох років паралізувала спроби його наступника зайняти трон, що призвело до періоду великої нестабільності та заворушень в імперії. Дивним чином Аван-Темті насправді досяг тієї слави, якої прагнув, вирушаючи до Кота - цей завойовницький похід став популярною повчальною історією проти зарозумілості та гонитви за славою, а його ім’я ніколи не буде забуте.
Що стосується Ліги Савосі, то вона мала лише небагато часу, щоб відсвяткувати свою перемогу. Щоб забезпечити свою військову машину, вони настільки сильно обкладали податками та тиснули на своїх васалів і держави-члени, що ті повстали проти Ліги, щойно ікосіанці пішли. З арміями, спустошеними війною, та порожньою скарбницею Ліга не змогла відповісти на цей виклик своїй владі й швидко розпалася. Жодна інша сила ніколи не наблизилася б до об’єднання Кота так, як це зробила Ліга Савосі перед війною.
Хоча Зоріан трохи відхилився від теми у своїх роздумах - головне полягало в тому, що Аван-Темті мав при собі чимало імперських скарбів, коли зник, і серед них, можливо, була й імперська куля. Про це, власне, ніде не згадувалося в офіційній історії Ікосії, яка дуже мовчала щодо долі кулі, але кілька істориків відзначали, що імперські літописці загадково перестали згадувати про кулю після закінчення кампанії. Ймовірно, наступники Авана-Темті не хотіли визнавати, що один із артефактів першого імператора було втрачено під час того походу, і зробили все можливе, щоб тихо приховати цю справу, ігноруючи існування сфери від того моменту й надалі. У будь-якому разі, спроби знайти місце останнього спочинку Авана-Темті не були чимось рідкісним. Не враховуючи кулю, решта скарбів, які він мав при собі, самі по собі були привабливою здобиччю. Жодна з цих спроб не увінчалася успіхом, але Зоріан був озброєний тим, чого не мали в своєму розпорядженні попередні мисливці за скарбами, безвідмовним способом виявляти присутність кулі, коли вона перебувала на значній відстані від нього, незважаючи на будь-які захисні заклинання чи інші перешкоди, що могли б завадити звичайному ворожію.
"У тебе вбудований детектор артефактів",- підсумував Даймен, кинувши на нього заздрісний погляд.
"Тільки на певний тип артефактів, але так",- самовдоволено підтвердив Зоріан. "Звісно, мені все одно потрібен хтось, хто вкаже мені правильний напрямок. Спочатку я саме тебе хотів попросити про допомогу в цьому. Адже ти, мовляв, знаменитий мисливець за скарбами й таке інше…"
"Я й справді відомий мисливець за скарбами",- зауважив Даймен.
"Правильно",- кивнув Зоріан. "Тож я подумав, що ти міг би допомогти мені швидше звузити область пошуків. Дати кілька підказок, познайомити з потрібними людьми, а може, навіть особисто долучитися. Хоча, якщо ти вже сам шукаєш кулю, то все стало набагато простіше."
Зоріана також заспокоїло те, що хтось самостійно дійшов того самого висновку, що й він із Заком, щодо місцезнаходження кулі. Це означало, що вони, ймовірно, не йшли по хибному сліду.
Даймен кинув на нього незрозумілий погляд, мовчки дивлячись на нього протягом миті. Нарешті він повільно похитав головою й заговорив.
"Я зараз не знаю, люблю я тебе чи ненавиджу",- сказав він Зоріану. "З одного боку, я вже кілька місяців застряг із цією справою, і це зводить мене з розуму. Моя власна команда почала втрачати віру в мене й скаржитися, що ми марнуємо час на це. Те, що ти з’явився з готовим рішенням- це захоплююче, але частина мене обурена тим, що хтось інший подасть мені готове рішення для цих пошуків. Таке відчуття, ніби ти щойно вкрав у мене частину слави, розумієш?"
О, Зоріан дуже-дуже добре знав це відчуття. Але неважливо, справді цікавим було те, що власна команда Даймена починала бунтувати. Чесно кажучи, це багато що пояснювало щодо того, що відбувалося. Наприклад, чому Даймен зараз перебував у маєтку Тараматула, а не десь у полі, намагаючись знайти кулю якомога швидше.
"Тож саме тому ти вирішив на деякий час відволіктися від усього?"- запитав Зоріан. "Щоб дати своїй команді шанс трохи заспокоїтися?"
"Уф",- сказав Даймен, скорчивши гримасу. -"Іноді ти надто проникливий, Зоріане. Так, я хотів продовжувати, але вони поводилися як зграя немовлят і скаржилися, що доведеться кілька тижнів спати в джунглях та ще всяке таке. Зрештою ми трохи посварилися, і ситуація занадто загострилася на мій погляд, тож я вирішив дати всім трохи перепочити, поки не перегляну свій підхід."
Хм. З того, що Даймен розповів раніше йому та Заку, випливало, що він уже деякий час змушував свою команду зосередитися на одній конкретній ділянці джунглів, оскільки був упевнений, що визначив правильне місце. Це означало, що він, ймовірно, наказував їм раз по раз прочісувати одну й ту саму ділянку без жодних результатів. Зоріан не дивувався, що вони зрештою втратили терпіння.
"У будь-якому разі",- продовжив Даймен -"дай мені кілька днів, щоб підготуватися й знову організувати всіх, і ми зможемо перевірити, чи твій детектор такий хороший, як ти кажеш."
"Зачекай, ти береш із собою всю свою команду?"- запитав Зоріан, нахмурившись. "Чому? Хіба ми не можемо просто швидко заскочити туди й перевірити все?"
"Ні, бо це величезна територія, вкрита густими джунглями, де повно монстрів",- відповів Даймен. -"Я можу безпечно й надійно телепортувати нас лише до кількох місць там. Решту шляху доведеться йти пішки, і я не почуваюся в безпеці, якщо піду туди лише з трьома людьми. Я сильний, і, гадаю, ти з Заком теж, але цього недостатньо. Навіть найкращий маг вразливий до раптових атак, а тут для цього є чимало можливостей."
"Я думав, ти казав, що звузив пошук до одного місця",- з цікавістю зауважив Зоріан. "Ну, порівняно з величезними масивами джунглів, що вкривають усю цю місцевість?"
"Послухай",- сказав Даймен -"я розумію, що в тебе обмежений час, але будь розсудливим. Це небезпечна місцевість, повна хамелеонових драконів, пожираючих богомолів, ревунів, зграй колючих ластівок і бозна-чого ще. Якщо ми почнемо поспіхом блукати туди-сюди, нас усіх вб’ють за лічені години. До того ж… Орісса вб’є мене, якщо я спробую зробити це без неї, а моя команда чекатиме своєї черги одразу за нею. Вони були частиною цього з самого початку. Я виглядав би як дріб’язковий мисливець за славою, якби виключив їх із цієї справи саме перед тим, як ми здобудемо нагороду. Я не збираюся так псувати свою репутацію. Впевнений, що ти можеш виділити на це день-два".
Ось так Зак і Зоріан вирушили на пошуки кулі першого імператора разом із Дайменом, Оріссою та ще 15 людьми.
**
Коли Зоріан погодився на прохання Даймена організувати повномасштабну експедицію за кулею, він розумів, що вся ця справа неминуче перетвориться на щось на кшталт видовища. У цьому він був абсолютно правий, але водночас повністю помилився щодо того, що саме стане причиною такого розголосу. Він думав, що ситуация розвиватиметься поступово, у міру того, як вони із Заком будуть змушені потроху розкривати свої здібності під час експедиції. Насправді ж Даймен відверто розповів усім, що його молодший брат таємно є майстром-магом, який за майстерністю не поступається йому, що Зак має не менший талант, і що вони вдвох знайшли якусь імперську печатку, що дозволяє їм виявляти інші імперські артефакти неподалік.
Це не зовсім те, що Зоріан мав на увазі, коли Даймен пообіцяв сам про все розповісти, запевнивши, що братові не доведеться вигадувати виправдання для своїх здібностей. Йому кортіло запитати Даймена, чому той не розповів їм також про петлю часу, але він побоювався, що цей божевільний і справді може на це погодитися. Як, чорт забирай, Даймен міг вважати це вдалим рішенням проблеми?
До того ж Даймен, навіть не спробувавши порадитися із Зоріаном, вирішив, що розгортання на місцевості відбуватиметься через ворота. Він планував самостійно телепортуватися в цільову зону, а потім скоординувати із Зоріаном відкриття міжвимірного проходу між маєтком Тараматула (де чекала решта команди) та їхнім пунктом призначення. Це, безумовно, значно прискорило б процес, адже не всі в групі вміли телепортуватися, до того ж потрібно було перевезти чимало припасів… але водночас це означало б розкрити перед усіма, що Зоріан здатний створювати ворота. Одне діло, коли Даймен назвав Зоріана майстром-магом - це ще можна було списати на родинну упередженість - але маг, здатний відкривати ворота у такому віці, природно, викликав би чимале здивування.
Прикро, але всі, здавалося, мовчки сприймали те, що Даймен вміє створювати ворота, хоча єдиною причиною, чому він узагалі володів цією навичкою, було те, що Зоріан знайшов час навчити його в цьому перезапуску. Зазвичай він би не став цим заморочуватися, але вхід до Чорної Кімнати відрізав його від симулякрів ззовні, розвіявши їх за найкоротший термін. Це означало, що після кожного виходу з Чорної Кімнати йому довелося б відправляти нові симулякри в багатоденну подорож до Коту, що було вкрай марудно й непрактично. Тому він вирішив навчити Даймена закляттю "Ворота", щоб той міг відкривати прохід до Коту з його допомогою.
Але ніде правди діти: Даймену знадобилося лише два дні, щоб опанувати це закляття, і це вражало. Виявилося, що він уже мав неабиякий хист до просторової магії, оскільки регулярно виконував відповідні вправи на формування мани та практикувався з різними видами телепортації. Він просто ніколи не міг знайти того, хто погодився б навчити його самого закляття. Майстри, здатні створювати портали, траплялися вкрай рідко, і вони не поспішали ділитися такими знаннями. Навіть із настільки відомим мисливцем за скарбами, як Даймен.
Хай там як, Зоріан був неабияк роздратований тим, як Даймен організував підготовку, тож вирішив трохи випустити пару й продемонструвати більше, ніж збирався на початку. Він узяв чотирьох власних бойових големів, яких масово виготовляв для майбутнього штурму ібасанських воріт під Кіорією, і привів їх в експедицію як охоронців. Ймовірно, вони йому й не знадобилися б, але вираз обличчя Даймена, коли брат з'явився в маєтку Тараматула в супроводі чотирьох големів, був безцінним. До того ж це була чудова нагода випробувати, як його големи діятимуть у незнайомому середовищі.
Нарешті ворота відчинилися, і дев'ятнадцятеро людей (враховуючи чотирьох големів) ступили на територію, де, за припущеннями, ховалася куля, у густі, похмурі джунглі, відомі місцевим як "Дай-Хурна". Зелене пекло.
"Простий, але влучний опис",- зауважив один із членів команди Даймена. Це був літній, пошарпаний життям чоловік, який виконував роль головного експерта групи із захисних заклять - як із їхнього створення, так і з руйнування. "Я бував у значно гірших місцях, але це - одне з найпідступніших. Намагайтеся триматися ближче до центру групи. Ви з вашим напарником, можливо, й вправні, але певний досвід приходить лише з віком."
Тоді Зоріан поставився до цих слів досить скептично, адже старий маг явно не знав усієї правди про них із Заком, проте невдовзі змушений був визнати, що в пораді ветерана ховалася мудрість. Сама рослинність уже створювала величезні перешкоди для просування: жодних стежок у хащах не було, а через брак сонячного світла навколо панував похмурий напівморок, який заважав орієнтуватися й помічати загрози. Тут у пригоді ставав телепатичний дар, який дозволяв відносно легко вловлювати наміри хижаків, проте не кожна загроза мала розум. Наприклад, деякі місцеві рослини вміли рухатися й полювали на живність, хоча й не відзначалися кмітливістю. Зоріан переконався в цьому на власному гіркому досвіді: варто було йому на мить розслабитися, як його обплутав оберемок ліан, намагаючись затягнути в пастку. На щастя, големи-охоронці встигли перехопити їх і стримували доти, доки Зоріан не оговтався й не підпалив повітря навколо себе, змусивши хижі рослини відступити.
"Тобі пощастило",- сказав йому згодом пошарпаний життям маг. "Та ліана-рибалка була ще молодою. У старіших уздовж усього стебла ростуть гострі, як бритва, шпичаки. Гадаю, ти уявляєш, що сталося б, якби одна з них тебе вхопила. Хоча, мушу визнати, дорослі рослини-рибалки легше помітити, ніж молодняк…"
Який сором. Проте принаймні тепер він точно знав, що сконструював големів правильно: вони миттєво й точно зреагували на небезпеку та врятували його, навіть не зламавши йому кісток. Зоріан пам'ятав, як важко було навчити їх так філігранно стримувати свою величезну силу.
Після цього Зоріан подумки погодився зі старим і більше не відходив далеко від загону. Зак, натомість, анітрохи не злякався. Він безтурботно блукав довкола, ігноруючи повзучих потвор. Зоріан розумів, що Зак мав усі підстави для такої впевненості - за його плечима були десятиліття досвіду виживання в найнебезпечніших куточках світу.
"Стояти!"- вигукнув Зоріан. Усі слухняно зупинилися. Він знав, що дехто з присутніх недолюблював його через вік і нібито особливе ставлення з боку Даймена, але ніхто вже не сумнівався в його здатності вчасно виявляти небезпеку. Він указав на хащі трохи праворуч: "Попереду двоє хамелеонових драконів. Великі."
Хамелеонові дракони вважалися головною загрозою цих місць. Сильні, прудкі та блискавичні, вони міняли забарвлення так швидко, що ставали майже невидимими для людського ока, а завдовжки сягали трьох із половиною метрів. Часом вони полювали зграями й без вагань нападали на людей. "Зелене пекло" з якоїсь причини буквально кишіло ними.
На щастя, загін мав Зоріана з його телепатичним даром. Для пересічних авантюристів ці створіння були смертельно небезпечними, але для Зоріана їхній розвинений розум палав у ментальному просторі, наче яскраві зірки на нічному небі. Хамелеонові дракони мали не лише швидкість, габарити та маскування. Як на звірів, вони виявляли неабияку кмітливість. Зоріан вважав, що вони балансують на межі свідомості, а то й переступили її. Це давало їм величезну перевагу над ворогами й пояснювало, чому вони завдавали стільки клопоту навіть досвідченим магам, але для менталіста його рівня їхні засідки залишалися до смішного очевидними.
Почувши попередження, троє магів перегрупувалися й націлилися на вказані хащі. Це були Орісса, молода жінка в яскраво-синьому вбранні на ім'я Кірма та кремезний бородань Торун. Ця трійця відповідала за розвідку, скануючи околиці на наявність пасток, ворогів чи самої кулі. Пошуки останньої з їхнього боку виглядали марними, адже Зоріан міг відчути артефакт на величезній відстані, проте це, схоже, лише розпалило в розвідниках азарт.
Кожен із них мав унікальні методи збору інформації. Орісса покладалася на своїх бджіл, випущених у навколишні хащі. За плечима вона тримала масивну конструкцію, що скидалася на рюкзак, але насправді була переносним вуликом. За її командою звідти безупинно вилітали й поверталися комахи, доставляючи відомості. Ноша здавалася непосильною, проте дівчина рухалися з дивовижною легкістю. Зоріан не знав, чи Орісса настільки сильна, чи вулик просто зачарували на невагомість.
Для неозброєного ока бджоли Орісси здавалися звичайнісінькими. Вони не мали помітного ментального сліду, спочатку Зоріан думав, що це єдиний колективний розум на кшталт головоногих щурів, але підтверджень не знайшов. Коли він розпитав Оріссу, та зізналася, що члени клану Тараматула не бачать очима комах, а мають особливий спосіб "спілкування" з ними для збору даних.
Зоріан бачив: хоч би як Тараматула керувала роєм, це не було класичним структурованим закляттям. Орісса не шепотіла формул, не робила пасів руками й не тримала жодних магічних інструментів. Цей процес давався їй природно, як дихання: вона невимушено спрямовувала комах, водночас підтримуючи розмову із Зоріаном.
Кірма, дівчина в синьому, була найбільш традиційним розвідником з усіх трьох, покладаючись на класичне віщування та пророчі практики. Її ворожильний компас привертав увагу: масивний, багатошаровий інструмент із латуні та срібла за формою нагадував квітку лотоса. Його "пелюстки" густо вкривали містичні символи, які Зоріан не зміг розібрати з першого погляду.
Лотосоподібний артефакт працював бездоганно: Кірма проводила складні пошукові ритуали з такою швидкістю, що навіть Зоріан навряд чи зміг би з нею позмагатися.
Останнім у трійці був Торун, навколо якого постійно кружляв рій літаючих очей, що хаотично сіпалися при найменшому шурхоті. Усі вони різнилися розміром та будовою зіниць і виглядали до моторошного натурально. Точніше, складалося враження, ніби їх вирвали з трупів різноманітних магічних істот з унікальним зором і якось законсервували. Що, швидше за все, відповідало дійсності.
Зоріан був майже впевнений, що Торун не здатний сприймати картинку з усіх очей одночасно. Найімовірніше, той просто швидко перемикав увагу між ними, а не обробляв панорамний потік інформації. Крім того, дія закляття обмежувалася відстанню, бо розвідник ніколи не відпускав свій рій задалеко в хащі.
"Ти знову маєш рацію",- зауважила Орісса через деякий час. "Якщо можна запитати, як ти виявляєш драконів з такої відстані? Це теж заслуга тієї таємничої імперської спадщини, на яку ти натрапив?"
"Ні, це просто магія розуму",- відповів Зоріан. Він розумів, що більшість людей уже й так це підозрювали, тож не було потреби тримати це в таємниці. Дехто з них уже наклав на себе якесь захисне заклинання, коли думав, що Зоріан не дивиться. "Це така собі моя спеціалізація."
"Розумію",- сказала Орісса, кивнувши. "Я й підозрювала, що так і є."
"Гей, маленький Казінскі",- гукнув йому Торун. Зоріан кинув на нього роздратований погляд. Схоже, це було нове прізвисько, яке дала йому група Даймена, і він його ненавидів. "Наскільки сильна твоя магія розуму? Як гадаєш, ти зміг би заманити одного з тих драконів і привести його сюди?"
Хм. Цікава думка. Хамелеонові дракони мали серйозний опір магії, але не абсолютний. Він міг би придушити волю одного й деякий час керувати ним, наче маріонеткою. Проте, обережно прощупавши їхні думки…
"Ні",- сказав він, похитавши головою. "Принаймні, не цих. Вони - згуртована пара і ніколи не покинуть одне одного. Я міг би, можливо, підкорити одного з них, але інший пішов би за ним і захищав би його."
"Непотрібні сутички лише сповільнять нас",- заявив Даймен. "Залиш драконів у спокої, Зоріане. У Торуна й так вистачає очей, щоб погратися."
"Очей ніколи не буває забагато",- сказав Торун. "Але насправді цього разу я полював саме на тварину. Хамелеонові дракони, подібно до своїх більш звичайних родичів, мають дивну здатність рухати кожне око незалежно одне від одного й таким чином фокусуватися на кількох речах одночасно. А їх у них аж чотири. Я підозрюю, що міг би дізнатися… цікаві речі від них."
"Тут хамелеонових драконів не бракує",- сказав змарнілий старий маг, якого вони зустріли раніше. "Хлопчина може пізніше дістати тобі одного. Бажано молодого, щоб він завдав менше шкоди, коли неминуче вирветься з пут і почне лютувати по всьому табору."
"Навіть не жартуй про це",- сказав йому Даймен. "У будь-якому разі, ми просто обійдемо їх, я…"
"Немає потреби",- відповів Зоріан. "Вони йдуть. Вони помітили, що ми занадто довго стоїмо на місці, і це їм здалося підозрілим, тож вони скасували засідку."
"Ще краще",- задоволено сказав Даймен. "Тоді рушаймо далі."
Через кілька хвилин Зак припинив блукати й підійшов до нього.
"Мені дещо спало на думку",- сказав він. "А що, якби ти перетворився на птаха й просто трохи політав? Гадаю, так ти міг би досить швидко подолати відстань".
"Я загину за лічені хвилини",- сказав Зоріан, похитавши головою. Він уже думав про це й одразу ж відкинув цю ідею. "Тут дерева досить високі й повні хижаків, що полюють на птахів. Якщо я полечу достатньо високо, щоб бути в безпеці, земля опиниться поза радіусом дії маркера. Якщо полечу низько, мене, мабуть, щось з’їсть."
"Ага",- Зак скривився. "Так, я про це не подумав. А тепер, коли я про це замислився, куля цілком може опинитися під землею. Мабуть, це найкраще місце, щоб убезпечитися в такому місці."
"Ось воно!" - вигукнув Даймен, вдаривши себе по лобі. Він, очевидно, підслуховував їхню розмову, цей дурень. "Ось чого мені весь час бракувало. Під землею! Нам слід було шукати цю кляту кулю під землею, а не просто обшукувати листя! Я такий ідіот…"
Після цього Даймен закликав усіх зупинитися й розбити базовий табір, щоб вони могли трохи обговорити ситуацію. Зробивши це, група швидко придумала план: виконати якесь геомантичне ритуальне закляття, яке б накреслило загальну форму підземного світу й дозволило б звузити пошуки на цій основі. Чесно кажучи, Зоріан почувався там трохи розгубленим - за час петлі він вивчив багато чого, але ритуальні закляття, що передбачають участь більше ніж одного мага, до цього не належали. Він здебільшого тримався осторонь, поки решта групи готувала ритуал. Він думав завести розмову зі своїм товаришем-мандрівником у часі, але Зак, здавалося, намагався загравати з Кірмою, тож Зоріан поки що залишив його в спокої.
Зрештою його самотність була порушена, коли Даймен потягнув його на край табору, де вже чекала Орісса, щоб вони втрьох могли про щось поговорити. Зоріан уже досить добре здогадувався, про що йдеться.
"Ти цікавишся моєю магією розуму, чи не так?"- запитав Зоріан Оріссу, кинувши на неї проникливий погляд.
"А, ну…",- Орісса трохи запнулася. "Я так очевидно це показала? Так, мушу визнати, ця тема мене зацікавила."
"Це особиста таємниця",- відверто сказав їй Зоріан.
"Зоріане!"- заперечив Даймен, кинувшись на допомогу своїй нареченій.
"Але я, можливо, готовий поділитися деякими подробицями, якщо Даймен погодиться чесно відповісти на кілька моїх запитань",- сказав Зоріан, повернувшись до Даймена з веселою посмішкою.
"Які саме питання?"- нерішуче запитав Даймен.
"Питання про твою власну магію розуму",- відповів Зоріан, і його посмішка змінилася на хмурий вираз обличчя. "Наприклад, чому ти ніколи не сказав мені, що я був природженим магом розуму, коли я був дитиною. Ти ж мав знати, як такий самий природжений маг розуму, але ніколи нічого не сказав і залишив мене страждати наодинці."
"Щ-Що?" - вигукнув Даймен, вибухнувши обуреним сміхом. "Про що ти, в біса, говориш?"
"Я знаю, що ти такий самий, як я, Даймене",- сказав йому Зоріан. "Я це відчуваю. І ти теж мене відчуваєш."
"Ні, я не можу",- заперечив Даймен, енергійно хитаючи головою. "Можливо, у мене є потенціал до такого роду ментальної фігні, на яку ти здатний, але мене ніколи не вчили, як це робити. Мені сказали, що я емпат, і навчили, як вмикати й вимикати цю здатність, і все, гаразд? Я не знаю, про що ти говориш."
"Ти хочеш сказати, що ніколи не помічав у мені нічого незвичайного?"- запитав Зоріан, нахмурившись.
"Ну…" - Даймен нервово засміявся. "Я помітив, що тебе дуже легко розгадати… але, чорт забирай, це могло означати що завгодно!"
"Ти підозрював правду",- звинуватив Зоріан.
"Гаразд, так, підозрював!" - зізнався Даймен. "Але я не міг бути впевненим, і навіщо мені викривати себе через просту підозру? Особливо перед братом, який мене ненавидів і постійно втягував у халепи! І справді, а що, якби це було правдою? Що з того? Якби ти справді був емпатом, як і я, це лише зробило б твої вчинки ще більш незрозумілими й дратівливими."
"Що користі від такого емпатії, якщо її неможливо контролювати?"- різко запитав Зоріан. "Я навіть не міг просто так увійти в натовп без наслідків! Якби ти знайшов трохи часу, щоб навчити мене, як її вимкнути, або хоча б сказав, на що слід звертати увагу, я б не був настільки "загадковим і дратівливим", як ти про мене думав!"
Потім "дискусія" переросла в кілька хвилин безладного крику та звинувачень, перш ніж Орісса вирішила втрутитися й зупинила суперечку, вставши між ними.
"Чому б нам усім не зробити невеличку перерву й не заспокоїтися",- сказала Орісса. Її бджоли синхронізували своє дзижчання, перетворивши його на зловісний гул. "Ви двоє зараз просто не чуєте один одного. Ви робите припущення один про одного, які явно не відповідають дійсності."
Зоріан презирливо хмикнув і ледь не гримнув на неї у відповідь за те, що вона намагалася застосувати до нього такі дріб’язкові тактики залякування. Ніби він боявся зграї бджіл. Проте вона мала певну рацію: йому й Даймену, мабуть, було б краще сісти й провести більш… спокійну дискусію з цього питання.
Даймен відступив ще швидше - він був надто зачарований Оріссою, щоб справді протистояти їй у цьому питанні.
Успішно розрядивши ситуацію, Орісса вибачилася, заявивши, що це те, що вони мають вирішити самі, і що вона не хоче втручатися. Даймен спробував заперечити й утримати її, але Зоріан був вдячний їй за цей крок і ледь кивнув їй на прощання, коли вона йшла.
Через деякий час вони почали розмовляти. Як виявилося, Даймен мав здатність до емпатії з тих пір, як себе пам’ятав. Однак його емпатія аж ніяк не була схожою на Зоріанову. Емпатія Даймена була слабшою, ніж у Зоріана, але набагато легше піддавалася контролю. Він ніколи не страждав від головного болю в натовпі й міг зосереджувати її на конкретних людях за власним бажанням. Він рано усвідомив, що ця здатність була чимось унікальним для нього і що він зможе отримати від неї набагато більше, якщо ніхто не знатиме про її існування. Тому він тримав це в таємниці від усіх. Під час навчання в академії він зрозумів, що є емпатом, і домовився про навчання у старшого емпата, який навчив його, як вмикати й вимикати свою здатність, а також поділився кількома дрібними хитрощами для підвищення її чутливості та вибірковості.
Даймен так і не розвинув належного "розумового чуття" і не міг розпізнавати інших "Відкритих" з першого погляду, як це вмів Зоріан. Навіть його емпатія була грубою й недосконалою за мірками Зоріана.
"Я підозрював, що ти можеш бути схожим на мене",- сказав Даймен. "Але з іншого боку, твої дії були дещо дивними для того, хто міг відчувати емоції людей так само, як я, і це змусило мене замислитися. Мені навіть на думку не спадало, що твоя емпатія може працювати не зовсім так само, як моя. Я досі не розумію, що пішло не так у твоєму випадку, коли моя емпатія була для мене таким благом. Чому ти нічого не сказав?"
"Я казав",- відповів Зоріан. "Мама й тато погрожували, що відправлять мене до божевільні, якщо я не замовкну на цю тему."
"А-ха-ха…" - нервово розсміявся Даймен. "Я впевнений, що вони просто жартували. Ти занадто чутливий до таких речей, Зоріане."
Зоріан не намагався з ним сперечатися. Оскільки їхні батьки завжди так лестили Даймену, у нього склалося дуже спотворене уявлення про них. Напевно, з цим нічого не можна було вдіяти.
"Але поглянь на це з позитивного боку",- продовжив Даймен, намагаючись змінити тему. "Оскільки ти не мав упереджених уявлень про те, що твоя здатність - це емпатія, а отже, обмежується лише відчуттям емоцій, ти розвинув її в щось набагато дивовижніше. Чесно кажучи, я тобі дуже заздрю. Я не знав, що моя здатність може бути ширшою, доки не зустрів Оріссу й Тараматулів."
Хм. Якщо Тараматули знала про вроджений талант Даймена до магії розуму, то не дивно, що вони так з розумінням поставилися до бажання Орісси вийти за нього заміж. Він був відомим, привабливим, магічним вундеркіндом і природженим магом розуму? Чесно кажучи, якби Зоріан опинився на місці Даймена, він би замислювався, чи Орісса коли-небудь справді кохала його, чи просто домагалася його з чистого опортунізму.
"А про що, власне, Орісса хотіла зі мною поговорити?"- запитав Зоріан.
"О. Ну, гадаю, ти вже начебто дав їй відповідь на це",- сказав Даймен. "Вона хотіла дізнатися, чи та ментальна здатність, яку ти використовував, така сама, як у мене."
"А, розумію",- кивнув Зоріан. "Тараматули сподіваються, що це успадковується, припускаю."
"А це так?"- запитав Даймен.
"Мабуть",- Зоріан знизав плечима. "Я чув, що такі здібності у дитини ніколи не з’являються просто так, і трохи натягнуто вважати, що ми з тобою маємо однакову здібність лише завдяки випадку. Очевидно, тут має місце якась спадковість, але важко сказати, чи діти обов’язково її успадкують."
"У багатьох родах не гарантується, що діти успадкують здібності в їхньому первісному вигляді",- зауважив Даймен. "Часто для забезпечення успадкування застосовують штучні методи, такі як спеціальні зілля та ритуали. Сумніваюся, що Тараматула надто перейматиметься цим."
Подальшу розмову перервав один із соратників по команді Даймена, який підійшов до них, щоб повідомити, що ритуал готовий і що вони чекають лише на Даймена.
"Гаразд, продовжимо цю тему іншим разом",- сказав Даймен. "А зараз зосередимося на тому, щоб нарешті відшукати ту кляту кулю."
Як і в багатьох інших місцях, під "Зеленим пеклом" простягалася розгалужена мережа підземних тунелів. Дійсно, місцевий підземний світ був надзвичайно складним, що допомагало пояснити, чому ця місцевість була такою багатою на навколишню ману і чому тут так багато небезпечних диких тварин. Навіть якщо обмежитися лише поверхневими шарами Підземелля, виходячи з того, що Аван-Темті навряд чи захотів би спускатися надто глибоко, все одно доводилося обстежити чимало тунелів. Тож коли команда Даймена продемонструвала їм усім тривимірну ілюзію місцевого підземелля, Зоріан міг лише здивовано дивитися на неї. Як, до біса, ця інформація допоможе їм звузити коло пошуків? Їм все одно доведеться пройти більшу частину території, щоб охопити всі тунелі, що знаходяться відносно близько до поверхні.
Однак Даймен, здавалося, побачив у парячому зображенні щось важливе, бо незабаром вказав пальцем на п’ять місць на карті.
"Ось тут, тут, тут, тут і тут",- сказав він, тикаючи пальцем у п’ять різних місць на ілюзії, від чого вона на мить затремтіла, а потім виправилася. Для Зоріана ці місця виглядали цілком випадковими. -"Для початку нам слід зосередитися на цих ділянках."
"Я не розумію",- поскаржився Зоріан Заку. -"На якій підставі він вибирає ці п’ять місць?"
Він сподівався, що Зак, маючи десятиліття досвіду в пригодах, побачить у виборі Даймена щось, що він пропустив. Однак його надії виявилися марними.
"Поняття не маю",- відповів Зак. -"Для мене ця карта - суцільний хаос. Мабуть, він просто вигадує всяку нісенітницю, щоб здаватися більш обізнаним і досвідченим. Я сам часто так робив, коли мені доводилося керувати чимось. Ніколи не дай своїм підлеглим зрозуміти, що ти насправді не маєш уявлення, що робиш."
"Я вас обох чудово чую, знаєте",- сказав їм Даймен роздратованим тоном.
"Я й не намагався говорити тихо",- зауважив Зак.
Даймен не відповів. Натомість він просто вказав їм на найближче з п’яти місць і жестом наказав усім рушати.
Вони були лише на півдорозі до першого місця, коли Зоріан раптом зупинився. Під час ходьби він регулярно надсилав запити на виявлення ключа до свого маркера, і ось той нарешті на щось відреагував.
Він знайшов кулю.
"Вона тут",- збуджено сказав Зоріан.
"Що? Що тут?" - здивовано запитав Даймен.
"Куля, звісно",- відповів Зоріан. Чи він навмисно прикидався дурнем? -"Вона тут, я її відчуваю."
"Ти маєш на увазі, що вона прямо під нами, чи…?"- запитав Зак, задумливо дивлячись на землю під ногами. Мабуть, обмірковуючи, як найкраще розкопати величезну купу землі між ними та найближчим тунелем.
"Ні, але неподалік",- сказав Зоріан, вказуючи на північний схід.
Група деякий час дивилася у вказаному напрямку, ніби це мало допомогти їм побачити кулю крізь усю землю та рослинність, що заважали.
"Чи є щось примітне в тому напрямку?" - запитав Даймен у Кірми. Саме вона вела детальні карти регіону, які зберігалися в її ворожильному пристрої.
Вона швидко звернулася до свого пристрою за відповіддю.
"Власне… так, є",- нерішуче відповіла вона. -"У тому напрямку розташоване місце гніздування хамелеонових драконів. Оскільки це місце відносно помітне, ми перевірили його одним із перших."
"Тепер пригадав",- сказав Даймен. -"Чассан наполягав, щоб ми його перевірили. Казав, що, звісно ж, куля знаходиться в найнебезпечнішому місці в околицях, як же вона могла бути десь іще?"
Він вказав на змарнілого старого, який раніше радив Зоріану бути обережним.
"І я мав рацію, бачиш?"- сказав Чассана. -"Нам слід було ретельніше шукати."
"Але я не розумію",- заперечила Кірма. -"Ми обшукали те місце. Там нічого немає."
"Хоча ми насправді ніколи не ступали туди",- зауважив Торун. -"Ми лише перевірили його дистанційно."
"Ми були ретельні",- наполягала Кірма. -"Там нічого не було. Аван-Темті подорожував зі всією своєю свитою, коли зник, і мав із собою чималий обоз із припасами. Ми не побачили жодних доказів того, що група такого розміру загинула там."
"Минуло багато часу з тих пір, як Аван-Темті ходив по землі",- сказав Торун, знизуючи плечима. -"А можливо, той дурень відстав від своєї свити й загинув там сам. Можливо, куля похована під якоюсь скелею в одній із печер і захищена від магічних розвідок."
"Я… припускаю",- неохоче погодилася Кірма. Вона, здавалося, не хотіла визнавати, що могла пропустити кулю під час свого попереднього пошуку. Ймовірно, вона сприймала це як удар по своїй особистій гордості."
Було прийнято рішення зробити ще одну спробу обшукати це місце. Група наблизилася до місця гніздування якомога ближче, не провокуючи самців-хамелеонів на напад, а потім систематично обстежила територію за допомогою магії.
Насправді це місце було не таким вже й великим. Ані сам масив, ані печери, вириті в його стінах, не були пов’язані з підземеллям, тож їхнім заклинанням потрібно було охопити лише обмежену територію. Попри це, жодні ворожіння, дистанційні розвідники та інші методи збору інформації не допомогли знайти кулю. Там не було жодних слідів будь-якого скарбу.
"Вона точно там",- вперто наполягав Зоріан. Він знав, що йому підказував його маркер. -"Вона саме там, у тій найбільшій печері біля дна - тій, що виглядає природною, а не штучно виритою хамелеон-драконами."
"Ми вже обшукали її мільйон разів усіма можливими способами",- сказала Кірма, звучачи дуже роздратованою. -"Торун навіть ризикнув відправити туди одне зі своїх рідкісних очей, те, що бачить крізь тверді предмети. Там нічого немає, зрозуміло!? Твоя печатка дає збій.."
Зоріан зітхнув. Більше не було сенсу сперечатися з цього приводу.
"Мені потрібен фізичний доступ до тієї печери",- сказав він Заку. -"Я впевнений, що зможу її знайти, але мені треба бути там особисто, а не спостерігати за подіями через екран ворожіння чи дистанційний датчик."
"Зрозумів",- сказав Зак, підводячись на ноги й обтрушуючи пил з одягу. -"Я розберуся з ящірками, а ти просто тримайся за мною й не дай їм обійти мене з флангу чи щось таке."
"Не так швидко, ви двоє",- перервав їх Даймен. -"Ви справді думаєте, що ми просто стоятимемо осторонь і дивитимемося, як вас або жахливо вб’ють, або як ви заберете кулю собі? Це ситуація, в якій усі програють. Ми прийшли сюди разом, і цей штурм ми також здійснимо разом."
"Це дурниця",- поскаржилася Кірма.
"Ми все одно це зробимо",- сказав Даймен. -Якщо Зоріан каже, що куля там, значить, вона там. Проте не варто кидатися в сенот, як ідіоти. Я б краще виманив їх звідти у пастку. Ось що ми зробимо…"
Сенот (від іспанського cenote, що своєю чергою походить із мови індіанців майя - ts'onot) - це природний провал або глибока карстова криниця, утворена внаслідок обвалення склепіння вапнякової печери, в якій протікають підземні води.
У глибинах джунглів Коту вирувала запекла битва. З одного боку - майже сотня хамелеонових драконів, які кинулися на захист своїх осель і дитинчат, а з іншого - група з 19 людей, які нахабно закинули в сенот дратівливий газ, щоб виманити їх звідти. Хоча хамелеонові дракони виглядали брутальними, вони не були дурними. Вони розуміли, що їх провокують, але також усвідомлювали, що мусять відповісти на цей виклик. Це був не перший раз, коли хтось намагався відібрати в них їхнє місце проживання - сенот, і це не буде останнім.
Група Даймена розставила мінне поле між собою та сенотом, коли провокувала хамелеонів-драконів, але вони недооцінили своїх супротивників. Замість того, щоб піти у фронтальну атаку на групу Даймена, хамелеони-дракони розділилися на дві частини й кинулися на них двома широкими дугами, прагнучи атакувати їхні фланги з обох боків.
Можна було б подумати, що дракони помітили пастку й відреагували відповідно, але Зоріан міг зазирнути в їхні думки й знав, що це не так. Холодний, суворий досвід навчив цю конкретну групу не йти в лобовий бій із ворогами, якщо цього можна уникнути, особливо якщо це люди.
Дві групи зіткнулися, і в результаті хамелеонові дракони опинилися в гіршому становищі. Це були вражаючі звірі, швидкі й сильні, але їхні сильні сторони найяскравіше проявлялися під час атаки із засідки. Їхня практично повна невидимість не працювала належним чином, коли вони постійно перебували в русі, а блискавична атака язиком, яку вони полюбляли використовувати як перший удар, була менш ефективною проти істоти, яка її очікувала. Не допомогло й те, що в групі Даймена було кілька потужних магів, зокрема Зак.
Зі звичним рухом Зоріан вистрілив блискучою помаранчевою зіркою в хамелеонового дракона, що стояв перед ним. Велика рептилія зреагувала з вражаючою спритністю, кинувшись убік, щоб уникнути снаряда, і притиснувши передні пазурі до обличчя, щоб захистити очі від неминучого вибуху. І вибух таки стався, саме так, як і передбачав хамелеоновий дракон, обпаливши його луску, але не завдавши жодної справді критичної шкоди.
Він приземлився прямо на лапи з спритністю домашньої кішки, його чотири конічні очі кружляли в різні боки, кожне у своєму напрямку, намагаючись зорієнтуватися. Зрештою, він зафіксував свої два передні очі на Зоріані, а інші два очі нервово озиралися в пошуках будь-яких ознак атаки ззаду, і він широко роззявив свою велику, зубасту пащу.
Це була та помилка, на яку Зоріан і чекав. Він випустив по хамелеоновому дракону силовий спис, а потім одразу ж створив навколо себе двошаровий щит, заклинаючи їх настільки швидко, що здавалося, ніби він виголосив два заклинання одночасно. Хамелеоновий дракон вистрілив своїм списоподібним язиком у Зоріана, пробивши один шар його щита, але не зумівши пробити другий. Однак перш ніж він встиг втягнути язик, щоб спробувати ще раз, силовий спис влучив йому прямо в горло крізь роззявлену пащу, оминувши міцну луску, що захищала його тіло.
Дракон миттєво впав на землю, бився й шарпався, наче у нього стався припадок, піднімаючи хмари пилу у своїх агонічних судомах. Зоріан витратив секунду, щоб переконатися, що той остаточно знерухомлений, а потім перевів увагу на решту цілей.
Він встиг побачити, як Чассан спіткнувся об камінь, що лежав у незручному місці, і впав на землю на деякій відстані від нього. Його супротивник - один із дещо менших драконів-хамелеонів, довжина якого ледь досягала 3 метрів",- одразу ж скористався цим, щоб спробувати накинутися на нього.
На щастя, Зоріан розставив своїх големів по всій групі, і один із них був поруч. Голем, позбавлений інстинкту самозбереження й діючи за телепатичними наказами Зоріана, кинувся на хамелеон-дракона, накинувшись на нього всім тілом. Він врізався в бік хамелеон-дракона, змусивши того збитися з курсу й давши Чассану достатньо часу, щоб оговтатися й підвестися на ноги.
"Ти в порядку, старий?" - запитав Зоріан, підбігаючи до нього, щоб переконатися, що той не вдарився головою під час падіння чи чогось такого. Хамелеон-дракон, здавалося, був зайнятий тим, що раз по раз штовхав його голема об землю, обурений тим, що його втручання позбавило його здобичі.
"Зі мною все гаразд",- сказав він, похитавши головою. "Як соромно. Ось я тут повчаю молоде покоління про необхідність скромності, обережності та всього такого, а потім сам роблю таку дурну помилку. Ба! Як то кажуть, вчишся все життя, а вмираєш дурнем."
Оглянувши поле бою, Зоріан усвідомив, що хамелеоноподібних драконів відтісняють на всіх фронтах. З одного боку, Орісса використовувала своїх бджіл, щоб атакувати чутливі очі драконів, змушуючи їх у паніці метатися, намагаючись скинути з себе таких крихітних супротивників. Даймен та інші члени його команди добивали осліплених драконів, зосереджуючи на них вогонь по одному. З іншого боку, Зак зневажав будь-які вигадливі тактики й просто використовував пару чорних мечів, що витали в повітрі, щоб розрізати на шматки кожного хамелеон-дракона, який наближався. Мечі, здавалося, без опору пронизували міцну шкіру тварин, вбиваючи їх миттєво. Зрештою дракони злякалися навіть наближатися до нього, вирішивши замість цього переслідувати інші цілі.
Незабаром хамелеон-дракони, здавалося, колективно усвідомили, що сутичка складається для них невдало, і почали відступати. Кумедно, що деякі з них вирішили відступати прямо через мінне поле, яке вони пропустили під час початкової атаки, що призвело до ще кількох жертв серед них, причому групі Даймена не довелося нічого робити, щоб це сталося. Однак загинуло лише декілька, перш ніж решта навчилася триматися подалі від цієї ділянки.
Підбиваючи підсумки після битви, Зоріан зазначив, що ніхто з групи Даймена не загинув у бою, тож це можна сміливо назвати гучною перемогою. Хоча, на його думку, все могло б пройти набагато гладше.
Однак була одна проблема. Хоча хамелеонові дракони відступили, вони не втекли повністю. Вони просто відійшли в бік сеноту, а потім зупинилися. Здавалося, вони не бажали віддавати свою домівку, навіть знаючи, що їх перемогли.
Вони почали голосно шипіти в їхньому напрямку, надуваючи себе, щоб здаватися більшими, і робили загрозливі рухи в їхній бік.
"Вони… вони що, намагаються нас залякати чи що?"- з недовірою запитав Даймен.
"Гадаю, так",- відповів Зоріан.
"Вони програли бій, а тепер замість цього вдаються до погроз? Це кумедно й обурливо",- зауважив Торун. -"Гадаю, з їхньої точки зору, спробувати не завадить. Якщо спрацює - чудово. Якщо ні, е-е… варто було спробувати."
Звісно, ці погрозливі жести не вратували їх від наступу. Куля була там, внизу, тож дістатися до сеноту було просто необхідно. Однак, коли вони знову почали рухатися до сеноту, хамелеонові дракони змінили свою поведінку. Вони перестали намагатися їх залякати, а натомість підкинули голови вгору й почали… вити.
Зоріан не знав, як це описати. Це не було справжнім виттям у людському розумінні, але звук був гучним, повторюваним і жалісливим. І всі хамелеонові дракони робили це в унісон. Складалося враження, ніби вся група перед ними проклинала небеса за те, що ті їх покинули.
"Чорт, ці створіння навіть змушують мене трохи їх пожаліти",- поскаржився Даймен. -"Я тут відчуваю себе ніби лиходієм."
"Вони не плачуть",- сказав Зоріан, і в глибині свідомості у нього зародилося жахливе усвідомлення. -"Вони кличуть на допомогу. Викликають підмогу."
"Вони що?" - Даймен нахмурився. - "Кірма, ти можеш перевірити…"
Уся група похитнулася, коли під ними затремтіла земля, а епіцентром поштовху став сенот.
"Що це, в біса, було!?" - вигукнув Даймен. Не було зрозуміло, до кого саме він звертався, але врешті-решт відповіла Кірма, подивившись на свій пристрій.
"Вода в сеноті",- сказала вона. - "Вона вирує…"
Тоді Зоріан це відчув. Раніше сенот здавався його чуттям майже мертвим, і навіть магічне спостереження з боку групи не допомогло виявити нічого цікавого. Тепер же Зоріан відчував, що там мешкає розум. Щось велике, злісне…
…і голодне.
"Гаразд, тактичний відступ, тактичний відступ",- сказав Зоріан, жестом даючи всім знак почати відступати від сеноту. Він помітив, що хамелеонові дракони перестали вити й замість цього виглядали досить очікуючими та… майже радісними. - "Звідти на нас насувається щось справді велике й вороже. Гадаю…"
У нього не було часу на роздуми. З сеноту виринуло щось величезне й темно-синє. Спочатку Зоріан подумав, що бачить якесь оживше дерево чи гігантську морську анемону, але потім "гілки" на мить завмерли, і стало очевидно, на що він дивиться.
Це була гідра. Дуже-дуже велика. Вісім драконівських голів із цікавістю оглядали навколишній світ, аж поки не зосередилися на групі людей удалині. Її вісім пащ злегка розтулилися, оголивши ряди й ряди зубів, схожих на кинджали, і почали виділяти слину.
"О",- радісно вигукнув Зак у тиші, що запала, а його очі засяяли вогнем, який Зоріан рідко бачив у ньому. -"Схоже, я все-таки зможу тут трохи розважитися!"
Ніби у відповідь на його слова гідра роззявила всі вісім пащ і випустила оглушливий рев.
