Уже майже шість років Зоріан жив у цьому місяці, що нескінченно повторювався. Чесно кажучи, здавалося, що минуло набагато більше часу. Сталося стільки всього, а його світогляд зазнав таких радикальних змін, що йому здавалося цілком природним, ніби все це тривало вже понад десять років. Це змушувало його замислитися, як би оригінальний Зак порівнявся з хлопцем, якого він пізнав - на перший погляд вони здавалися дещо схожими, але це, без сумніву, були лише поверхневі подібності. Неможливо, щоб Зак залишився незмінним протягом кількох десятиліть, просто Зоріан не знав хлопця настільки добре до початку петлі часу і тому не міг помітити відмінностей.
Проте Зоріан провів у часовій петлі трохи більше п’яти років, і за весь цей час він ніколи по-справжньому не сідав із матір’ю, щоб поговорити про щось. Дехто б дуже соромився цього, але не Зоріан. Насправді він вважав, що одна з найприємніших речей у часовій петлі полягала в тому, що він міг практично повністю усунути взаємодію зі своїми батьками.
Тепер, вперше за багато років, він збирався завести розмову з матір’ю… і вона стосуватиметься Даймена. Він не думав, що колись захоче, щоб батьки більше говорили про його старшого брата, але життя інколи буває таким кумедним.
"Власне, це мені нагадало",- сказала мати. "Ми з батьком їдемо до Кота, щоб відвідати Даймена."
О, добре. Він чекав, коли вона згадає про їхню поїздку до Кота. На щастя, йому не довелося направляти розмову в це русло - попри її вибір слів, ця тема явно була на першому плані в її думках. Вона знаходила спосіб підняти її в кожному перезапуску.
"Ну, це трохи раптово",- легковажно зауважив Зоріан. "Що спонукало вас до цього?"
Якщо його мати була здивована тим, що він виявив справжній інтерес до сімейних справ, вона цього не показала.
"Це просто правильно, що ми час від часу відвідуємо Даймена",- сказала вона повчальним тоном. "Ми не бачилися майже рік. Сімейні зв’язки важливі."
"Ага",- сказав Зоріан поблажливим тоном. "Чи не було б логічніше, якби Даймен приїхав до вас? Здається, це було б набагато простіше, ніж вам їхати аж до Кота."
"Ну",- сказала вона, трохи затримавшись. "Ти, мабуть, маєш рацію. Але ти ж знаєш, який Даймен цілеспрямований. Він дуже захопився тим, що шукає. Він нізащо не зробить зараз перерву, навіть щоб відвідати свою родину.."
"Розумію",- сказав Зоріан. Стара, згіркла частина його знала, що вони ніколи не були б такими розуміючими, якби він спробував зробити те саме. Ні, якби він ігнорував свою родину майже рік, пропускаючи всі сімейні вечері та таке інше, йому б ніколи не дали спокою. Але це зараз не допомагало, тож він відігнав такі думки й зосередився на чомусь іншому. "Оскільки він не приїде до вас, ви поїдете до нього. Справедливо. Хоча, якщо це сімейна зустріч, чому ви не змушуєте решту нас поїхати з вами? Це не дуже сімейне возз’єднання, якщо більше половини членів родини навіть не присутні."
"Звідки ти знаєш, що ми не змушуємо тебе їхати з нами?"- запитала вона з цікавістю.
Зоріан на мить завагався. Чорт… вона ж ще не згадувала про це, правда? Ну що ж, це можна було легко виправити…
"Що, ти збираєшся завадити мені піти до академії в останній момент?"- запитав Зоріан, піднявши брову. "Або Фортову? Або тягати Кіріель по абсолютно чужій країні, де вона може підхопити десять різних екзотичних хвороб за лічені дні?"
"Взагалі-то, добре, що ти нагадав мені про Кіріель…"- почала вона, але він майже відразу перервав її.
"Я це зроблю",- сказав він.
Вона здивовано кліпнула очима, на мить ошелешена до мовчання.
"Перепрошую?"- запитала вона.
"Ти хотіла запитати мене, чи візьму я Кіріель із собою до Кіорії, так?"- вгадав Зоріан. "Я припускаю, що саме тому ти й порушила цю тему. Я це зроблю. Я візьму її з собою до Кіорії."
"Так!"- вигукнула Кіріель, хитро сховавшись так, щоб її не було видно, і підслуховувати їхню розмову.
Зоріан зневажливо покрутив очима на її вигук, і навіть Мати відчула потребу кинути роздратований погляд у бік Кіріель. Не те щоб маленька бестія це побачила - вона все ще ховалася і вдавала, що не підглядає за ними.
"Це було напрочуд легко",- зауважила мати, знову звертаючи на нього увагу. "Я знаю, що Кіріель останнім часом трохи давала взнаки. Рада, що ти вмієш дивитися на речі глибше."
"Так, що ж, тепер, коли ми це з’ясували, можемо повернутися до обговорення справжніх причин, через які ви так раптово поспішили до Кота",- сказав Зоріан.
Мати кинула на нього оцінюючий погляд.
"Чому тебе це так хвилює?"- запитала вона. "Не те, щоб я скаржилася на твій інтерес до сімейних справ. Насправді, я вважаю це позитивним явищем. Однак ти не можеш заперечувати, що це дещо не схоже на тебе."
"А ти не можеш заперечувати, що ця подорож дещо незвичайна",- миттєво відрізав Зоріан. "Ти залишаєш Кіріель у моїх руках щонайменше на два місяці, а може й більше, що тобі, мабуть, зовсім не подобається…"
"Я впевнена, що ти впораєшся",- перебила вона.
"…і ти залишаєш свою компанію без належного керівництва посеред літа, що, я впевнений, неабияк доводить батька до сказу",- закінчив Зоріан, проігнорувавши її зауваження.
Справа не в тому, що їхній бізнес не зміг би вижити без них кілька місяців. Компанія, яку створили його батьки, вже давно минула той етап, коли їм потрібно було особисто втручатися в кожну дрібницю чи ділову угоду - доки не виникало кризових ситуацій, вони могли спокійно залишити все на підлеглих на кілька місяців. Але що, якби криза сталася? Неможливо, щоб його батьки не думали про це і не хвилювалися. Особливо батько, який, здавалося, вважав більшість своїх працівників або ледачими, або некомпетентними. Тобто, якщо Зоріан правильно розтлумачив випадкові бурчання батька протягом багатьох років.
"Твій батько справді трохи вагається, чи залишати компанію напризволяще на такий довгий час",- визнала мати. "Але це…"
Вона завагалася, явно розмірковуючи, чи сказати йому правду, чи ні. Не вперше Зоріан замислився, чи не варто йому просто використати свої психічні здібності й прочитати її думки. Він справді не хотів цього робити. Хоча вони й не дуже ладнали, було щось дуже аморальне в тому, щоб так втручатися в думки матері.
"Що саме?"- повільно запитав він.
"Ти сьогодні дуже наполегливий",- зауважила вона, незадоволено нахмурившись.
"Ти постійно критикуєш мене за те, що я не дбаю про сім’ю та нашу репутацію",- сказав Зоріан, не втримавши нотки роздратування в голосі. "А тепер, коли у тебе явно якась сімейна надзвичайна ситуація, ти тримаєш мене в невіданні. Гадаю, я маю право бути трохи грубим."
"Це не сімейна надзвичайна ситуація",- сказала вона, роздратовано потираючи чоло. "Принаймні, не така, як ти думаєш. Це просто…"
Вона зітхнула, глибоко й важко, наче несла на плечах якийсь величезний тягар.
"Чи можеш ти створити кілька тих захисних бар’єрів, що не дають звуку виходити з приміщення? Я не хочу, щоб Кіріель це почула."
Зоріан кивнув і негайно створив двошаровий бар’єр - один, щоб заблокувати вихід звуку з кімнати, а інший, щоб ніхто не зміг увійти туди без застосування значної фізичної сили. Про всяк випадок, якщо Кіріель вирішить бути трохи сміливішою, ніж зазвичай.
"Готово",- сказав Зоріан Матері. "То про що йдеться?"
"Даймен одружується",- нарешті зізналася вона.
Зоріан секунду дивився на неї, намагаючись це осмислити. Що? Ось у чому полягала та велика таємниця? Гаразд, він міг зрозуміти, чому його батьки вважали це великою новиною. Однак він очікував, що вони будуть… ну, радіснішими з цього приводу. Судячи з поведінки матері, можна було б подумати, що хтось помер, а не що оголосили про весілля.
"Я не розумію",- зізнався Зоріан через кілька секунд. "Чому це така погана новина? Якщо я правильно пам’ятаю, ти навіть натякала йому, що він уже не такий молодий і що йому слід подумати про те, щоб влаштувати своє життя. Щось не так із нареченою?"
"Дівчина чудова",- зітхнула мати. "Вона з впливової родини магів, які є рушійною силою у своїй державі. Вона, по суті, місцева знатна особа."
"То він одружується зі знатною особою?"- запитав Зоріан. "Дивно, я б очікував, що ти будеш у захваті від цього."
Мати кинула на нього досить незадоволений погляд.
"Ні? Тобі не подобається, що він одружується з представницею знаті?"- здивовано запитав Зоріан. Він, чесно кажучи, не розумів, чому мати так сильно це засуджує. Здавалося б, це саме те, чим вона мала б захоплюватися.
"Те, що вона місцева знатна особа- це не добре. Це тільки погіршує ситуацію",- пояснила мати. "Досить погано, що він хоче одружитися з якоюсь далекою іноземкою, коли є стільки чудових місцевих дівчат, яких він міг би вибрати. Дочки впливових родин, які були б раді налагодити зв’язки з нами в обмін на те, щоб отримати до своїх лав геніального мага його калібру. Але нехай це. Я могла б змиритися з цим, якби це була просто випадкова дівчина, яку він підібрав у Коті й привів додому. Але ця дівчина… вона практично принцеса. Вона нізащо не погодиться переїхати сюди, в Алтазію, разом із Дайменом. Натомість це він залишиться в Коті разом із нею."
"Ааа…",- сказав Зоріан, нарешті зрозумівши, у чому проблема. Якщо Даймен одружиться з цією дівчиною й назавжди залишиться в Коті, його батьки нічого від цього не отримають. Хоча він і одружиться з представницею знаті, це буде дуже далека, чужа знать. Це дасть його батькам лише привід для легких хвастощів, але жодних практичних вигод, які принесло б одруження з якоюсь впливовою родиною в Ельдемарі (або принаймні в країні на тому ж континенті).
До того ж, якщо Даймен залишиться в Коті, його батьки бачитимуть свого улюбленого сина (і його нову родину) лише раз на сто років. Відстань між Котом і Ельдемаром не була такою, яку можна було б легко подолати.
"Тож",- сказав Зоріан. "Я припускаю, що ви вже намагалися відрадити його від цього у своїх листах?"
"Так",- сказала Мати. "Ми докладно написали йому, чому це погана ідея. Незалежно від того, наскільки дивовижною він вважає цю дівчину, тут, в Ельдемарі, він міг би мати набагато кращі перспективи."
"Але Даймен вас не послухав?"- припустив Зоріан, не без певної зловтіхи з приводу їхнього скрутного становища.
"Він сказав, що кохає її",- відповіла вона, сумно похитавши головою. "Він ні на крок не відступить у цьому питанні. Він навіть не відкладе весілля, не кажучи вже про те, щоб його скасувати. Постійно наполягає, що вона ідеальна і що він не може дозволити собі втратити таку нагоду. Це занадто раптово! Чому він мене не слухає!?"
Зоріан клацнув язиком. Він не розумів, чому вона так здивована. Кохання завжди робить людей нерозумними, а Даймен, скільки Зоріан пам’ятав, завжди був улюбленцем своїх батьків. Чому він мав би відмовлятися від того, що, вочевидь, було коханням усього його життя, лише тому, що його батьки не схвалювали цього?
Проте - і Зоріан не міг повірити, що думає про це - він насправді погоджувався з Дайменом у цьому. Яке право мали їхні батьки втручатися між ним і його новою нареченою? Зрештою, це було його рішення.
Хоча, слід визнати, це було також правом його батьків кинути все й поїхати аж до Кота, щоб спробувати переконати його особисто.
"Мабуть, ти вважаєш, що поїхати туди й спробувати переконати його віч-на-віч буде ефективніше, ніж листи",- припустив Зоріан.
"У листі ніколи не можна бути таким переконливим, як коли ти фізично перебуваєш перед кимось",- сказала Мати. "Але я не знаю, чи цього буде достатньо, ось і все. Ми все одно мусимо спробувати. Я знаю, що він молодий і закоханий, але він робить велику помилку, і він має це знати."
"Гм",- промурмотів Зоріан. "Гаразд. Я не буду втручатися в це, і я впевнений, що ти цього від мене й не чекаєш. Принаймні, дякую, що все пояснила."
"Не розголошуй цього",- попередила вона. "Я розповідаю тобі це, бо знаю, що ти вмієш зберігати таємниці. Ще є шанс, що ми зможемо все виправити."
"Гаразд",- легко погодився Зоріан. "Тоді швидке запитання. Ти знаєш, над чим Даймен працював у Коті й де він зараз?"
"Ні, він завжди був дуже потайливим щодо цього. Він боявся, що хтось перехопить його листи й випередить його у здобутті скарбу. З того, що я чула, світ мисливців за скарбами дуже конкурентний. Ми домовилися, що він приїде і забере нас у Ясуці, щойно ми туди дістанемося."
Зоріан кивнув. Це було саме те, чого він очікував. Було логічно, що його батьки прибудуть до Ясуки, оскільки місто було головним портом для кораблів, що входили в регіон Кота з півночі, і було логічно, що Даймен поїде туди, щоб зустріти їх. На жаль, ця зустріч була запізнілою для цілей Зоріана, тож йому потрібна була якась підказка, за допомогою якої він міг би відшукати свого старшого брата.
Наприклад, ім’я його нареченої.
"Ти знаєш ім’я цієї дівчини, з якою він хоче одружитися?"- запитав Зоріан. "Або, може, назву їхньої шляхетної родини та з якої вона країни? Мені цікаво."
"Її звати Орісса Сікі Тараматула, з роду Тараматула",- відповіла мати. "Вони з держави Харамао, де б це не було. Кажуть, вони дуже особливі, бо їхня родинна магія базується на цих… чарівних бджолах, яких вони розводять."
"Бджолах?"- з цікавістю запитав Зоріан.
"Так. Вони розводять кілька видів чарівних бджіл і використовують свою таємну родинну магію, щоб керувати ними та направляти їх. Кажуть, вони дуже універсальні",- пояснила Мати. "Вони виробляють якийсь надзвичайно цінний мед, можуть бути смертельно небезпечними в бою і дуже добре вистежують об’єкти. Саме ця остання здатність і спонукала Даймена звернутися до них. Він найняв їхніх найкращих слідопитів для своєї місії, і до групи приєдналася дочка глави родини. Одне призвело до іншого, і, ну… тепер ми маємо таку ситуацію. Сподіваємося, її родина так само не в захваті від цього, як і ми, і ми зможемо отримати їхню допомогу в цьому."
Ха. Схоже, Даймен нарешті дізнається, наскільки неприємними можуть бути їхні батьки, коли вони не схвалюють вибір своїх дітей.
У будь-якому разі, цієї інформації, мабуть, уже вистачало, щоб розшукати Даймена - здавалося, що родину Тараматула буде надзвичайно легко знайти, і вони, ймовірно, знали, де перебуває Даймен. Проте не завадило б спробувати дізнатися від матері ще щось - можливо, Даймен проговорився про щось важливе у своїх листах.
Він відкрив рота, щоб поставити ще одне запитання, але його перервав стукіт у двері.
А, так. Ільза прийшла поговорити з ним.
Мати жестом показала йому, щоб він пішов відчинити двері, і Зоріан послухався її. Продовження розмови доведеться відкласти, доки він не розбереться з представником академії.
***
У будинку Ксвіма зараз перебувала дуже незвичайна компанія. Зоріан, Зак, Ксвім, Аланік, Каель і Тайвен зібралися у вітальні Ксвіма й уважно вивчали різні документи, які Зак і Зоріан зібрали протягом попередніх перезапусків. Там були всі, хто знав про петлю часу. Зазвичай Зоріан не запрошував би Каеля й Тайвен на цю зустріч - Каеля тому, що той просив не розповідати йому про таємниці під час наступних перезапусків, а Тайвен тому, що вона й так ніколи повністю не вірила в петлю часу- але Ксвім і Аланік наполягли, щоб цього разу вони теж брали участь у справах. Зазвичай Ксвім і Аланік так не чинили, але останнім часом Зоріан вже звик очікувати від них таких раптових прохань. Відтоді, як вони почали залишати повідомлення та дослідницькі нотатки своїм майбутнім "я" через Зоріана, їхні дії від перезапуску до перезапуску значно відрізнялися.
Зоріан не бачив причин відмовляти у проханні, тож цього разу Каель і Тайвен приєдналися до них. На відміну від усіх інших, Зоріан не став читати жодного з документів. У цьому не було потреби. Адже саме він зібрав усі ці різноманітні нотатки та записи й перетворив їх на відносно стислі звіти, які вони зараз читали. Ну, принаймні, він і його симулякри - останнім часом він зазвичай делегував таку роботу своїм копіям. Йому лише треба було не забути хоча б раз прочитати їхню готову роботу, інакше вони намагалися б підкинути туди щось на знак мовчазного протесту проти того, що їм доручають нудні хатні справи. Але справді, навіщо вони йому були потрібні, як не для того, щоб делегувати їм нудні, трудомісткі справи?
"Ну, це хороша новина, щодо воріт Ібасанців",- сказав Зак, гортаючи інформацію, яку вони зібрали про цю споруду під час попереднього перезапуску. "Я був майже впевнений, що Кватч-Іхл засунув кудись туди людську душу, щоб створити ці ворота. Адже навіть ворота Бакори потребують якогось духу, щоб функціонувати так, як вони."
"Але ворота Бакори відкривають портали самостійно",- зауважив Зоріан. "А ворота Ібасанців - ні. Вони просто тримають відкритим портал, створений кимось іншим, на невизначений час."
"Так, важко уявити, що там могла б робити душа, хіба що слугувати джерелом енергії",- втрутився Аланік. "Це не так, що якщо туди засунути будь-яку випадкову душу, вона зможе самостійно відкривати міжвимірні проходи. Гадаю, якби ти додав туди душу мага, який на це згодився, як Судомир зробив зі своєю дружиною…"
Каель дуже кислим обличчям зреагував на це нагадування. Він не мав дуже високої думки про "акт кохання" Судомира і раніше відверто про це сказав. Не допомагало й те, що Судомир практично винищив усіх друзів Каеля і, ймовірно, зробив би те саме з хлопцем, якби той на той час не був помічений академією.
"…тоді, можливо, ти міг би покращити ефективність конструкції чи щось таке",- закінчив Аланік. "Інакше в цьому не було б особливого сенсу."
"Не зрозумійте мене неправильно, я не скаржуся",- сказав Зак. "Тобто, якщо ворота Ібасінців - це просто каркас для стабілізації заклинання, зроблений з екзотичних матеріалів і заклинальної формули, це означає, що ми можемо досить легко скопіювати їхню конструкцію, правда? Зоріане?"
"Я не впевнений, що щось настільки складне й досконале заслуговує на те, щоб називати це просто "чимось",- зауважив Зоріан. "Щодо відтворення… ну, якби над цим працювали лише ти й я, я б сказав, що нам знадобиться кілька років, щоб з’ясувати, як його відтворити. Але оскільки ми будемо використовувати той самий підхід "армії експертів", який застосовували під час попереднього перезапуску… це все одно займе щонайменше рік, але, ймовірно, не більше одного."
"Все одно рік?" - поскаржився Зак, виразно розчарований. "Чому?"
"Короткий проміжок часу, протягом якого ми маємо доступ до воріт, нас дуже гальмує",- пояснив Зоріан, незадоволено клацаючи язиком. "Ми можемо мати армію експертів, але в них є лише кілька годин до кінця перезапуску, щоб дослідити ворота. За такий короткий час вони можуть зробити не так вже й багато."
"Чому б просто не атакувати базу до закінчення перезапуску?"- запитала Тайвен. "Невже цей Кватч-Іхл справді такий непереможний?"
"Так",- відповіли Зак і Зоріан в унісон.
"Гаразд, гаразд, не треба на мене накидатися",- буркнула вона. "А чи немає якогось часу, коли він відсутній у Кіорії чи щось таке?"
Зоріан уже збирався пояснити, чому це не спрацює, як раптом щось згадав. Він потягнувся до стосика паперів, що лежав поруч, і почав швидко гортати хронологію вторгнення, яку вони з Заком ретельно склали. Звісно, скласти остаточну хронологію було абсолютно неможливо - ситуація часто змінювалася залежно від того, що Зак і Зоріан робили під час кожного конкретного перезапуску. Однак певні події здавалися дуже стійкими до змін і практично завжди відбувалися за розкладом, якщо вони спеціально не намагалися їх зірвати. Він був упевнений, що пригадав щось про… ага!
"Ось",- тріумфально сказав Зоріан, вказуючи на один із абзаців. "На початку третього тижня перезапуску Кватч-Іхл має схильність повертатися до Улкван-Ібаси й залишатися там цілих три дні. Якщо ми до того часу не занадто сильно зірвемо вторгнення, він, ймовірно, зробить те саме й у цьому перезапуску. Тоді, якщо нам вдасться захопити базу ібасанців на самому початку цього періоду, ми матимемо цілих три дні, щоб без перешкод вивчити ворота."
"Це велике "якщо"",- зауважив Зак. "Ти говориш про атаку на базу, коли вона повністю укомплектована й захищена. Повір мені, це дуже відрізняється від того, щоб розправитися з тією купкою некомпетентних ідіотів, які тиняються навколо бази під час самого вторгнення. І ти говориш про те, щоб зробити це, не даючи їм достатньо часу, щоб підняти тривогу й викликати Кватч-Іхла назад. Або отримати підкріплення з маєтку Судомира, якщо на те пішло."
"Так",- задумливо сказав Зоріан. "Цього разу одних солдатів Аланіка не вистачить. Нам доведеться найняти павукоподібних найманців, якщо ми хочемо, щоб це спрацювало. Я впевнений, що зможу знайти павутину, яка зацікавиться, якщо ми запропонуємо достатню винагороду."
"А Судомир?"- запитав Аланік.
"О, з ним все просто",- сказав Зоріан. "Він досі мер Княжих-Дверей. Ми просто влаштуємо в місті достатньо великий переполох і почекаємо, поки він з’явиться, бо він обов’язково з’явиться. Потім ми вб’ємо його охоронців і викрадемо його серед білого дня."
Настала коротка тиша, і всі дивилися на нього з подивом.
"Що?"- сказав Зоріан у захисній позі. "У вас є краща ідея?"
"Ти став страшною людиною, Зоріане",- зауважила Тайвен.
"Чому викрадати?"- запитав Аланік. "Чому б просто не вбити його?"
"Він загадково натякнув, що його дуже важко вбити, коли я з ним розмовляв",- сказав Зоріан. "Я не знаю, яку магію він для цього використовував, але цілком можливо, що просто вбити його не вийде. Тож я вирішив, що безпечніше просто ввести його в сон і тримати в такому стані стільки, скільки буде потрібно."
"Ну, я принаймні схвалюю такий хід подій",- сказав Аланік. "Як мінімум, це дасть мені можливість допитати Судоміра, коли його захоплять. Я зауважую, що ми ніколи раніше цього як слід не робили під час жодного з минулих перезапусків."
"Так, це ніколи не було пріоритетом, та й плани того чоловіка були все одно досить божевільними",- Зоріан знизав плечима.
"Божевільні чи ні, але він явно мав чималий талант до магії",- сказав Каель. "Ти не повинен обмежуватися лише допитом його про злочини та зв’язки з Улькваан Ібасом. Ти повинен допитати його про все, що він знає про некромантію та інші види магії."
Не дивно, що це зробило його новою мішенню дивних поглядів усіх присутніх, так само, як раніше Зоріана.
"Послухайте",- сказав Каель, намагаючись звучати спокійно. "Я, мабуть, ненавиджу цього монстра більше, ніж будь-хто в цій кімнаті. Є ймовірність, що частина його знань походить від тих самих людей, яких я знав. Людей, яких він вбив і, найімовірніше, чиї душі він допитував, щоб дізнатися таємниці. Магічні та інші. Але саме тому ви повинні зробити з ним те саме! Це…"
Він на мить завагався, шукаючи потрібне слово.
"Справедливо",- тихо запропонував Аланік.
"Доречно",- виправив Каель. "Доречно, щоб він зазнав подібної долі. Це справедливо."
Їм знадобилося ще дві години, щоб скласти базовий план атаки на базу ібасанців. Найбільшою несподіванкою для Зоріана стало те, що Тайвен хотіла взяти участь у боях. Зокрема, вона хотіла приєднатися до солдатів і бойових магів, яких Аланік збирав для цієї операції. Аланік попередньо погодився на це, хоча й сказав їй, що негайно вижене її з бойової групи, якщо вона виявиться нездатною дотримуватися субординації.
Те, як вона злегка здригнулася, почувши це, дало Зоріану зрозуміти, що, ймовірно, у неї вже були проблеми з цим у минулому… але вона все одно погодилася на його умову. Зрештою, засідання було закрито, і всі розійшлися… за винятком Зоріана, який залишився, щоб про щось поговорити з Ксвімом.
"Отже",- почав Ксвім. "Ми наодинці, пане Казінскі. Про що ви хотіли зі мною поговорити, щоб інші не підслухали?"
"По-перше",- сказав Зоріан, дістаючи з кишені піджака записник -"погляньте на це."
Записник був, звісно, тим самим списком людей, яких треба допитати щодо таємниць, що Ксвім дав йому під час одного з попередніх перезапусків. Тим, що викликав у нього стільки сумнівів у собі та занепокоєння. Ксвім почав обережно гортати його, і з часом його хмурий вираз обличчя ставав дедалі глибшим. Зоріан терпляче чекав, поки той закінчить, не промовляючи ні слова.
"Гадаю, це я дав вам це",- сказав Ксвім, кинувши на Зоріана запитальний погляд. Зоріан кивнув. "Розумію. Тоді… чи маю я припустити, що ви тут, бо вже переглянули весь список і тепер потребуєте нових імен?"
"Ні",- сказав Зоріан, трохи рішучіше, ніж мав намір. "Ні, я нічого такого не робив. Я… мені вдалося переконати кількох людей з того списку добровільно поділитися зі мною тим, що вони знають, попри ваші запевнення, що вони нізащо цього не зроблять. Я намагався переконати інших зробити те саме, але коли вони відмовилися… я просто перейшов до інших справ. Я не вторгався в розум нікого з того списку. Ну, крім випадкових поверхневих сканувань…"
Ксвім спочатку подивився на Зоріана, а потім на зошит у його руках, деякий час мовчавши. Нарешті він без слів повернув зошит Зоріану.
"Це",- вирішив Ксвім -"приємно чути."
Зоріан здивовано кліпнув очима, почувши це.
"Не знаю, чи погодився б зі мною мій минулий "я". Напевно, ні, якщо він дав тобі той список",- продовжив Ксвім. "І я цілком розумію логіку в тому, щоб дати тобі той список, хоч мені це й не подобається. Але, зважаючи на все це, я не розумію, яка мета цієї розмови. Якщо тобі не потрібні інші імена, навіщо ти показав мені той зошит?"
"Я вирішив, що не буду переслідувати цих людей",- сказав Зоріан. І яке ж це було полегшення для нього. "Не так, як ви… не так, як ваша минула версія настійно радила мені зробити."
"Гм. Я не впевнений, чи хвалити вас за вашу етику, чи лаяти за те, що ви занадто м’який, щоб зробити те, що треба",- буркнув Ксвім, злегка похитавши головою. "З іншого боку, те, як ви це сформулювали, наводить мене на думку, що ви все ще маєте якісь плани щодо цього списку. Я припускаю, що тут я вступаю в гру, так?"
"Бачите, ідея така - я хочу, щоб ви поговорили із цими людьми й спробували самі дізнатися їхні таємниці",- відверто сказав Зоріан. Він на мить замовк. "А потім, звісно, поділилися цими таємницями зі мною."
Ксвім на мить подивився на нього, ніби той був дурнем, а потім видав короткий смішок.
"Пане Казінскі",- сказав йому Ксвім -"якби я міг змусити цих людей поділитися зі мною своїми секретами, не думаєте, я б уже це зробив?"
"Не щодо всіх",- зауважив Зоріан. "Деякі з них явно потрапили до списку, бо ви вважали, що мені може бути цікаво те, що вони мають запропонувати, але вам, мабуть, байдуже до їхніх спеціалізацій. Я сумніваюся, що ви навіть намагалися обміняти те, що вони мають, на щось інше."
"Це правда",- визнав Ксвім.
"А щодо решти… скільки ви насправді запропонували їм за справу їхнього життя?"- запитав Зоріан.
"Я завжди справедливий у своїх угодах, пане Казінскі",- сказав Ксвім, нахмурившись.
"Так, але що, якби ви зробили їм шалену пропозицію?"- посміхнувся Зоріан. -"Зібрані таємниці десятків магів. Більше грошей, ніж вони бачили за все своє життя. Рідкісні матеріали, які неможливо дістати на відкритому ринку. Можливість найняти групу архімагів для виконання завдання. Щось таке."
Ксвім підняв брову. "Якщо ти можеш запропонувати все це, навіщо тобі я?"
"Бачите?" - сказав Зоріан, вказуючи прямо на його обличчя. "Ось ця реакція. Невіра й розвага. Ви знаєте, що я мандрівник у часі, але все одно не можете сприймати мене серйозно, коли я говорю про те, що пропоную. Як, на вашу думку, відреагують інші люди? Такі заяви, коли вони лунають від мене чи Зака, справді здаються людям обурливими. І не в хорошому сенсі. Ми лише підлітки без жодних відомих досягнень. Ми можемо покладатися лише на позичену славу наших родин, а це може привести тебе лише до певної межі. Ви ж, навпаки, є високошанованим архімагом. Вони вас знають. Ви дружите та знайомі з деякими з них. Не буде так смішно, якщо ви запропонуєте ці речі."
"Це все одно звучатиме досить смішно",- зауважив Ксвім. "Люди подумають, що я збожеволів. Ну, принаймні, ще більше, ніж вони вже думають."
"Не хвилюйтеся, ваша репутація відновлюватиметься після кожного перезапуску",- сказав йому Зоріан.
"Як це втішно",- беземоційно промовив Ксвім.
Вони обоє мовчали деякий час, поки Ксвім обмірковував цю ідею.
"У цьому є певна логіка",- зрештою визнав Ксвім. "Деяким із цих людей… Я не думаю, що є щось, що я міг би їм запропонувати, аби вони поділилися зі мною своїми знахідками. У більшості ж, мабуть, є своя ціна, якщо хтось готовий заплатити достатньо високу суму, і пропозиція виглядає переконливою. І, до речі, ти впевнений, що справді зможеш виконати те, що пропонуєш? Візьмемо, наприклад, гроші - я не впевнений, що ти розумієш, які суми обмінюються між магами високого рівня в таких угодах. Те, що тобі здається шаленою сумою, для них може виглядати як дрібні гроші."
Зоріан не намагався пояснювати. Він просто потягнувся до кишені й вручив Ксвіму банківський чек, який виписав спеціально для цієї нагоди. Ксвім поглянув на нього і відразу ж підняв брови, побачивши суму, написану на аркуші паперу.
"Це багато нулів",- сказав Ксвім після короткої паузи.
"Ні, пане Чао",- сказав Зоріан з широкою посмішкою. "Це лише дрібні гроші."
Наступний тиждень видався досить насиченим, і відбувалося багато подій. Готувався напад на базу ібасанців під Кіорією, адептів "Тихої брами" переконували в тому, що подорожі в часі - це реальність і що вони повинні знову надати їм доступ до своїх воріт Бакора та відповідних експертів, планувалися деякі зміни в екскурсії різними "Чорними кімнатами" Алтазії, а план переконання різних експертів розкрити свої ретельно охоронювані таємниці повільно просувався вперед. На щастя, Зоріан вже не працював над усім цим сам, як це було колись, тож з таким навантаженням було досить легко впоратися.
Проте все це було здебільшого неважливим для симулякра номер два, чиє завдання полягало просто в тому, щоб ходити до школи, а потім зникати наприкінці дня. Як не дивно, номер два не мав нічого проти свого завдання. Він знав, що його попередники ставилися до свого завдання досить без ентузіазму, але йому особисто воно припало до душі. Можливо, це було тому, що оригінал створив його одразу після того, як він завершив черговий раунд переговорів із Адептами Тихої Двері, але він відчував, що таке розслаблююче завдання - саме те, що йому потрібно.
Проте, насправді приділяти увагу урокам не йшлося, тож він підібрав кілька книг для просунутих знань, щоб читати їх під час лекцій та перерв.
Саме під час однієї з перерв він помітив, що Неолу з цікавістю дивиться йому через плече.
"Що?"- запитав він. Він був справді дещо здивований - це не було схоже на попередній перезапуск, де попередні симулякри таємно подружилися з нею протягом свого короткого життя. Він був у цьому впевнений. Тож чому саме вона цікавилася ним і його вибором літератури?
"Чому ти читаєш словники ікслотичних мов?"- запитала вона з цікавістю.
О. Так. Звісно, їй це було цікаво. Адже вона сама була з Ікслотіка.
Він дізнався чимало про Неолу під час попереднього перезапуску, частково тому, що сама Неолу відчувала потребу розповісти йому про себе, а частково тому, що йому потрібно було реконструювати те, що робили його симулякри, тонко розпитуючи людей і читаючи їхні думки. Неолума-Ману Ілджатір (скорочено Неола) була дочкою звичайного, але дуже заможнього роду з Контемара - однієї з найбільших ікосійських держав-спадкоємиць на ікслотичному узбережжі. Про це натякала її темніша, бронзова шкіра, але такий колір обличчя був також поширений у південній Алтазії та на архіпелазі Шіван, тож це не було беззаперечним доказом. Сині, схожі на татуювання, позначки на її щоках і лобі були характерною рисою її роду, і ніхто не знав, чи були вони лише косметичним елементом, чи приховували якусь таємну магію родини Ілджатір.
Для Неолу подорож з Ікслотіка до Ельдемара з метою вивчення магії була, м’яко кажучи, досить незвичайною. Адже не так, що в Ікслотику не було власних престижних академій. Зрештою, колись це було серце Ікосійської імперії, і хоча Катаклізм сильно пошкодив цей регіон, це все одно щось значило. Проте батько Неоли вирішив відправити її аж до Ельдемару для отримання магічної освіти. Офіційно це було тому, що академія в Кіорії була найвідомішою магічною академією у світі, і він хотів для своєї доньки лише найкращого, але ходили чутки, що вона була замішана в якомусь скандалі вдома, і він хотів, щоб вона на деякий час зникла з поля зору людей. Відправити її до віддаленої, але престижної магічної академії, мабуть, було хорошим рішенням з його точки зору.
Однак це були лише чутки, і навіть якщо Неолу перебувала тут у неофіційному вигнанні, про це аж ніяк не можна було сказати, дивлячись на її поведінку. Вона здавалася цілком щасливою в Кіорії й ніколи не давала жодних ознак того, що відчуває гіркоту щодо своєї родини чи дому. Можливо, чутки в цьому випадку були просто нісенітницею, і вона просто дуже хотіла поїхати за кордон на навчання, а її батько не зміг відмовити їй у цьому.
Ну, неважливо. У будь-якому разі, це не його справа. Щодо того, що він читав словники ікслотичної мови, то… насправді він намагався зробити себе хоч трохи корисним, допомагаючи симулякру номер один, який саме зараз неухильно прямував до Кота. Він уже деякий час перебував у ментальному контакті зі своїм колегою-симулякром, і хоча словники, які він читав, були дещо застарілими, це було краще, ніж нічого... Звісно, він не міг цього сказати Неолу.
"Я думав поїхати до Ікслотіки, коли закінчу академію",- сказав він їй замість цього.
"Справді!?"- вигукнула вона. "О, це чудово! Повір мені, це прекрасне місце. Ти повинен завітати до мене, коли приїдеш - я проведу тебе містом і підкажу, куди піти, якщо ти захочеш побачити щось цікаве."
Хм. Це була цікава ідея. Хіба Зак не казав, що Неолу легко переконати в тому, що подорожі в часі - це реальність? Може, їм варто найняти її як гідку, коли вони підуть шукати частину ключа, яка, як вважається, загубилася в Ікслотику. Вона, мабуть, не зможе їм надто допомогти, але принаймні зможе подбати, щоб вони не зробили якихось серйозних соціальних промахів, і виступити їхньою перекладачкою, поки вони орієнтуються. І, можливо, замовити за них слівце у своєму Домі, щоб, сподіваємося, вони змогли скористатися їхніми контактами в усьому регіоні.
"Я матиму це на увазі",- сказав Зоріан. "Скажи, ти не могла б допомогти мені перекласти дещо? У мене є список фраз, який я отримав від свого друга, що бував у Ікслотику, але я ніяк не можу знайти їх у книгах…"
Коли симулякр Зоріана нарешті знову дістався Кота, знайти Даймена виявилося досить легко. Щоправда, це сталося лише завдяки тому, що йому вдалося витягнути з Матері ім’я його нареченої. Виявилося, що Даймен був не таким цілеспрямованим, як уявляла його Мати - замість того, щоб невпинно переслідувати мету, заради якої він приїхав до Кота, він влаштував собі невеличку перерву, щоб провести час зі своєю дівчиною в маєтку родини Тараматула. Що ж, з огляду на те, що він робив це вже кілька тижнів, "невеличка" - це, мабуть, занадто м’яко сказано. У будь-якому разі. Зоріану залишалося лише поговорити з високопоставленим членом Дому, запитати його, де Даймен, витягнути інформацію прямо з його розуму, коли той стверджував, що нічого не знає з цього приводу, а потім вирушити до місця призначення разом із Заком.
Ось так вони вдвох опинилися перед входом до маєтку Тараматула, вперто наполягаючи, що хочуть поговорити з Дайменом, та ігноруючи охоронців, які не менш вперто стверджували, що ніколи в житті не бачили цього чоловіка.
Чесно кажучи, Зоріан був дещо здивований, що вони ще не спробували насильно їх прогнати. Він знав, що Доми в Ельдемарі, як правило, були схильні до швидкого застосування зброї, коли стикалися з відвідувачами, які не розуміли натяків. Хоча, якби вони це зробили, Зак і Зоріан були цілком здатні й готові знешкодити їх, а потім робити те саме з будь-яким підкріпленням, яке Дім надіслав би їм назустріч. Можливо, вони якось це відчували?
Зрештою, досить суворо виглядаюча жінка середнього віку в біло-помаранчевому одязі прийшла подивитися, що за заворушення. Вона сказала, що її звати Уланна, але не згадала, яку посаду вона обіймає в Домі і якими повноваженнями володіє.
"Ви кажете, що ви молодший брат Даймена?"- запитала вона, піднявши брову. Уланна, на відміну від більшості людей, яких вони зустрічали в Коті, говорила граматично досконалою ікосійською мовою, хоча її акцент був досить сильним.
"Так, Зоріан Казінскі. Ви можете показати йому це як доказ",- сказав Зоріан, простягаючи їй згорнуту картину, яку він безсоромно вкрав із кімнати Даймена ще в Ціріні. На картині були зображені три студентки з курсу Даймена в академії, впірчані та в спокусливих позах. Він нібито отримав цю картину в подарунок від згаданих дівчат і завжди тримав її на видному місці у своїй кімнаті, ігноруючи заперечення Матері, що вона "непристойна".
Жінка повільно й драматично розгорнула картину, стоїчно вивчила її зміст, піднявши брову, а потім кинула на нього злегка розвеселений погляд.
"Розумію",- сказала вона. "Принаймні, здається, у вас схоже почуття гумору. Обов’язково покажу це йому. Впевнена, за цим стоїть цікава історія."
"О, безперечно",- сказав Зоріан із сонячною усмішкою. "Я впевнений, що він із задоволенням розповість вам про все."
Приблизно за п’ятнадцять хвилин Уланна повернулася з Дайменом.
Зоріан давно не бачив свого брата, але той за цей час майже не змінився. Він був таким самим високим, вродливим хлопцем із мускулистою, атлетичною статурою та впевненою ходою. Зоріан упізнав би його де завгодно.
Однак Зоріан дуже змінився з часу їхньої останньої зустрічі. Він став настільки вправним у магії, що помітив, як Даймен непомітно наклав на нього заклинання ворожіння, щоб переконатися, що це справді Зоріан, а не переодягнений самозванець. Він настільки вдосконалив свої психічні здібності, що міг одразу визначити, коли перебував у присутності іншої людини з психічними здібностями.
Він на мить заплющив очі. Даймен був психіком. Звісно. Єдина річ, у якій Зоріан був дещо особливим, і Даймен мав мати її теж. Хоча, правду кажучи, він дещо очікував на це. Це, безперечно, пояснювало, звідки взялися його неймовірне соціальне чуття та переконливість - навіть у дитинстві Даймен міг впоратися із соціальними ситуаціями, з якими навіть дорослі чоловіки мали б труднощі. Але наскільки добре Даймен вмів контролювати свій дар? Зоріан відчув бажання надіслати йому телепатичний зонд, щоб перевірити, але стримався. Можливо, пізніше. Зараз ситуація все ще була трохи напруженою, і не було сенсу викликати ще більше підозр.
Крім того, якщо Даймен був "Відкритим" і мав певний контроль над цим, то він мав би дуже добре помітити, що Зоріан був схожий на нього. Чому ж він нічого не сказав ні йому, ні його батькам?
Так, йому точно треба буде якось поговорити з ним про це.
"Зоріане?"- запитав Даймен. "Це справді ти?"
"А хто ж іще я міг би бути?"- відрізав Зоріан. "Я знаю, що ми давно не бачилися, але ти справді вже забув, як виглядає твій молодший брат?"
Даймен незручно засміявся. "Ні, звичайно, ні. Просто це дуже несподівано. Хіба ти не мав би бути в академії чи десь ще?"
"Мав би",- визнав Зоріан. "Але я вирішив замість цього поїхати до Кота. Потім я згадав, що ти вже тут, і подумав, що буде ввічливо зайти і привітатися."
"Ага",- сказав Даймен. Він подивився на нього оцінюючим поглядом. "Скажи чесно - ти тут від імені наших батьків?"
"Ні",- сказав Зоріан, похитавши головою.
"То ти не збираєшся втручатися між мною й Оріссою?"- запитав він.
"Ні, навіщо мені це?"- сказав Зоріан. "Я радий за тебе. Хоча з мамою й татом тобі доведеться розбиратися самому.
"Ах, ти маленький шибеник",- пробурмотів Даймен. "Тоді навіщо, в біса, ти вибрав саме це як доказ своєї особи, га?"
"Це була чудова картина",- стоїчно зауважила Уланна, що стояла поруч. "Ви, мабуть, були дуже популярні в шкільні роки, пане Казінскі."
Даймен проігнорував її коментар, зосередившись на Зоріані.
"Мені здається, ти намагаєшся втягнути мене в халепу, ось що я кажу",- звернувся він до Зоріана.
"Усе, що я знаю про те, як правильно ставитися до брата, я навчився від тебе, любий брате",- сказав Зоріан із лицемірною посмішкою.
"О?"- запитала Уланна. "Здається, у тебе є кілька захоплюючих історій."
"Так, є кілька гарних",- сказав Зоріан. "Моя улюблена - це коли він вважав веселим постійно замикати свого молодшого брата за дверима на кілька годин поспіль."
"Насправді я просто хотів мати будинок весь для себе, а ти не хотів виходити і гратися надворі, як нормальна дитина",- зауважив Даймен. "До того ж, я насправді заплатив за це ціну."
"Так, саме тому я й сказав, що це моя улюблена історія",- сказав Зоріан.
"Що саме сталося?"- запитав Зак, змусивши Даймена й Уланну вперше з початку розмови справді зосередитися на ньому. До цього моменту він був нехарактерно мовчазним, просто спостерігаючи за розмовою з боку й нічого не кажучи.
"Зоріан навчився відмикати замки, щоб знову потрапити до будинку, ось що",- з роздратуванням пояснив Даймен. "Я маю на увазі, яка дитина так робить? А потім якийсь дурний поліцейський, який навіть не здогадувався, що він намагається проникнути у власний будинок, бачить його й заарештовує за крадіжку зі зломом. Боже, мама була в люті, коли про це дізналася. На нас обох, насправді, але особливо на мене, бо я був старший і мав за ним наглядати, замість того, щоб виганяти його з дому, щоб займатися своїми справами."
"Це цілком зрозуміло",- прокоментувала Уланна.
"Так, так, я був трохи неслухняним у дитинстві",- зневажливо сказав Даймен. "А хто не був? У будь-якому разі, заходьте, ви двоє. Мушу сказати, це досить вражаюче, що ви змогли проїхати аж сюди з Ельдемара…"
"І досить безвідповідально теж",- додала Уланна, стоячи поруч із ним.
"Ну так, але я останній, хто може читати людям лекції з цього приводу",- сказав Даймен. "Боже, порівняно з деякими речами, які я робив, коли був у їхньому віці, це ніщо!"
Уланна підняла брову, дивлячись на нього.
"Е-е-е",- запнувся Даймен, а потім знову повернувся до Зака та Зоріана. "І чого ви, в біса, чекаєте? Письмового запрошення? Заходьте вже, поки я не вкопав себе ще глибше! Клянусь, сьогодні просто не мій день…"
Сказавши це, Даймен повернувся до самої будівлі маєтку й попрямував до неї, сподіваючись, що вони підуть за ним. Недбало знизавши плечима й посміхнувшись від задоволення, що все вийшло, Зоріан пішов за ним.
Нижче Офіційна Ілюстрація Даймена
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступний весь 3 том книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
