Далеко на північ від Кіорії, посеред густозалісненого гірського масиву, розкинулася відокремлена долина, позбавлена будь-якої рослинності. Натомість вона була вкрита гострими, поламаними скелями найрізноманітніших форм і розмірів. Не було жодної очевидної причини, чому це місце було таким безжиттєвим і пустельним, особливо з огляду на те, якими зеленими були навколишні гори. Стоячи на скелі, звідки відкривався вид на долину, Зоріан розмірковував над цим. Чи була долина такою скелястою й пустельною через те, що тут оселилося, чи, навпаки, мешканці долини обрали її саме тому, що вона була для них такою придатною? Ймовірно, перше, але цього ніхто не міг знати напевно… Можливо, це місце оточувала якась тонко відчутна геомантична магія.
— Зоріане, — перервав його думки Зак. — Вид… гарний, мабуть. Якщо ти любиш скелі чи щось таке. Але чому, в біса, ми тут, власне?»
«Ти не цінуєш чудес природи», — зітхнув Зоріан. Припускаючи, що це справді було природне диво, а не щось, що зробили елементалі землі, щоб зробити своє житло комфортнішим для себе, у всякому разі. «Ти був зі мною, коли ми розмовляли з тією спільнотою мисливців кілька годин тому, так?»
«Так», — кивнув Зак. «Ти сказав їм, що ми шукаємо елементалів, і вони відправили нас сюди. Що, звичайно, добре, але чому ми раптом шукаємо елементалів? Ти вже мав би знати, що я дуже ненавиджу ці всі таємничі витівки. Якщо ти не почнеш пояснювати все прямо зараз, я влаштую з тобою боротьбу прямо тут, на краю цієї скелі».
Зоріан кинув на нього здивований погляд, а потім вказав на гострі, схожі на шипи скелі внизу скелі.
«Навіть на секунду не думай, що я цього не зроблю, — попередив Зак. — Один перезапуск — це невелика ціна, якщо це навчить тебе більше не робити такого лайна».
«Це не було нічого зловісного, — зітхнув Зоріан. — Просто це досить божевільна ідея, і я не хотів тебе нею турбувати. Я ж казав, що ти можеш цього разу не брати участь, так?»
«Ти забув, з ким розмовляєш, — широко посміхнувся Зак. «Я той, хто бився з найвідомішим драконом нашого часу лише для того, щоб перевірити, чи зможу я це зробити, спустився в Підземелля так глибоко, як тільки міг, перш ніж померти, і самотужки взяв на себе всю армію ібасанських загарбників. Мені не чужі божевільні ідеї».
«Правда», — сказав Зоріан.
«До того ж», — сказав Зак, цього разу звучачи серйозніше. «Ми в цьому разом. Припини намагатися робити все самотужки, це вже серйозно дратує».
«Гаразд, гаразд, я зрозумів», — сказав Зоріан, піднімаючи руки в знак капітуляції. «Послухай… суть усього цього — спробувати знайти, де ув’язнені інші прадавні».
«Що?» — здивовано запитав Зак. «У нас і так стільки проблем із цим Панаксетом, а ти хочеш знайти ще?»
«Так», — кивнув Зоріан. «Ну, можливо. Як я вже казав, це досить божевільна ідея. Просто… я думав, що, можливо, мені доведеться випустити праістоту у світ, і зрозумів, що робити це з Панаксетом — не найкраща ідея. В’язниця Панаксета знаходиться посеред Кіорії, і на неї вже прикуто занадто багато уваги. Тож я подумав: а чому б мені не знайти свого власного прадавнього? Такого, що перебуває в якомусь відокремленому місці, де ніхто не буде нам заважати, поки ми працюємо?»
Зак подивився на нього так, ніби той щойно оголосив, що таємно є драконом-перевертнем, і в нього почали рости роги.
«Ти це зробив навмисно, чи не так?» — запитав він.
«Що, описав цю ідею у найтривожніший із можливих способів?» — запитав Зоріан у відповідь із усмішкою. «Так». Він похитав головою. «Хоча це правда — по суті, саме про це я й думав».
«Але чому?» — запитав Зак. «Це, щоб знайти спосіб вийти з часової петлі?»
Зоріан здивовано подивився на свого колегу-мандрівника в часі.
«Не дивуйся так, — презирливо сказав Зак. — Ти вже розповідав мені, як сам простір нібито колапсував, коли Панаксет намагався вирватися зі своєї в’язниці. Цілком природно замислитися, чи можна використати таку просторову діру, щоб створити якийсь прохід звідси. Я теж про це думав. Зізнаюся, я не маю уявлення, як ти міг би це зробити…»
— Я теж, — зізнався Зоріан. — Але це єдине, що мені спало на думку.
Зак задумливо загудів. — Але ж ти казав, що перезапуск одразу ж зривався, коли Панаксет вибирався зі своєї в’язниці, — зауважив він. — Коли ми востаннє розмовляли, ти вважав, що втеча Панаксета з його клітки — одна з умов припинення часової петлі. Ти змінив свою думку з цього приводу чи у тебе є спосіб обійти це?»
«Очевидно, що часову петлю можна обдурити різними способами, — сказав Зоріан. — Тому я подумав, що, можливо, якщо ми увіб’ємо цю територію в кишеньковий вимір, а потім випустимо праістоту, часова петля може не сприйняти це як порушення».
«Чому ти… о!» — вигукнув Зак, широко розплющивши очі, коли зрозумів, до чого хилить Зоріан. «Тому що прапервісний, технічно, все ще ув’язнений! Йому доведеться прорвати кишеньковий вимір, який ми створили, перш ніж петля часу визнає його «вільним».
«Саме так», — кивнув Зоріан.
«Але чи не буде у прапервісного з цим проблем?» — запитав Зак, нахмурившись. «Я сумніваюся, що ми зможемо створити в’язницю, хоч трохи наближену за міцністю до тих божественно створених в’язниць, які зараз їх утримують».
«Ми завжди можемо накласти один на одного кілька кишенькових вимірів», — сказав Зоріан. «Принаймні, я сподіваюся. Я не знаю, як працюють кишенькові виміри, але їх, очевидно, можна до певної міри накладати один на одного. Інакше часова петля не змогла б відтворити різні кишенькові виміри, розкидані по всьому світу».
— Знаєш, це піднімає важливе питання, — сказав Зак. — Де ми знайдемо когось, хто навчить нас створювати кишенькові виміри? Я маю на увазі, що це одна з найрідкісніших магічних дисциплін. Не думаю, що я коли-небудь зустрічав мага, здатного створити такий. Зізнаюся, я не дуже ретельно шукав ці секрети, але все одно. Що гірше, ти говориш про створення кишенькових вимірів неймовірного масштабу та складності — нам потрібен хтось, хто неймовірно добре володіє цією маловідомою магічною навичкою, а не той, хто ледь-ледь це вміє. Знайти таку людину… Гадаю, це може бути навіть складніше, ніж зібрати всі частини Ключа».
Зоріан терпляче слухав занепокоєння Зака, час від часу злегка киваючи головою. Усе це було дуже правдиво. І все ж…
«Я майже впевнений, що вже знаю чаклунку, яка дуже добре вміє створювати й маніпулювати кишеньковими вимірами», — сказав Зоріан.
«Що? Хто?» — запитав Зак.
«Сільверлейк», — сказав Зоріан, важко зітхнувши. Він справді не хотів визнавати, що вона йому потрібна, але…
«Та божевільна відьма, яка послала тебе вбити сірого мисливця?» — з недовірою запитав Зак.
«Саме вона», — підтвердив Зоріан. — Подумай сам. Чому інакше ми не можемо знайти її кляту хатину? Я відмовляюся вірити, що її захисні заклинання настільки сильні, що витримують систематичне прочісування всієї території нами обома. Це просто неможливо. І вона не редагує наші спогади — якщо тільки вона не божественна маг розуму, порівняно з якою навіть старійшини Аранеї виглядають як діти, я б принаймні зміг зрозуміти, що моїм розумом маніпулювали, після того як це сталося.
— Ти думаєш, вона ховає свою хатину в кишеньковому вимірі? — запитав Зак.
— Не бачу, причин чому такого не може бути, — сказав Зоріан.
— Гм. Ну, тоді, мабуть, нам краще швидше знайти спосіб дістати ті дурні яйця, — сказав Зак, недбало знизавши плечима.
Ніби це було б кінцем справи. Зоріан підозрював, що навіть якщо вони принесуть Сільверлейк яйця, це буде лише початком їхніх головних болів з нею.
У будь-якому разі, на цьому ця тема на деякий час завершилася. Після короткої дискусії щодо найкращого маршруту через скелястий лабіринт, вони використали заклинання польоту, щоб спуститися з обриву на одну з більших скелястих виступів, що стирчали з долини. Звідти вони вирішили економити ману, намагаючись просуватися пішки. Крім того, мисливці стверджували, що елементалі землі не люблять, коли люди літають над їхнім домом, і кидають каміння в тих, хто їх так ображає.
Через годину вони зрозуміли, що занадто легковажно поставилися до цього місця. У ландшафті не було хижаків, які намагалися б влаштувати на них засідку, але пересуватися пішки було надзвичайно важко й небезпечно. Земля була нерівною та шорсткою, з лабіринтовим розташуванням хребтів та скельних виступів, і часто була набагато менш твердою, ніж здавалося на перший погляд. Один необережний крок міг легко призвести до того, що земля обвалиться під ногами, що матиме катастрофічні наслідки — камені долини були дуже гострими та кутастими, а іноді навіть мали форму ножів та кальтропів, тож будь-яке падіння чи втрата рівноваги легко призводила до серйозних травм.
Ні Зоріан, ні Зак не отримали травм, але це зробило їхнє просування страшенно повільним і виснажливим.
— Фу, — пробурмотів Зак, недбало вистріливши слабкою хвилею дезінтеграції в сусідню скелю, щоб трохи її згладити. Коли всі гострі краї й шипи зникли, він сів на камінь і втомлено подивився на Зоріана. — Мушу сказати, ті мисливці, з якими ми розмовляли, мають неабияку схильність до применшення. Коли вони сказали, що до елементалів «трохи важко дістатися», я очікував чогось легшого, ніж це».
«Ну, вони живуть у цих горах уже місяцями, — сказав Зоріан. — Можливо, для них це просто складно, а не важка мука. Але так, це стає трохи смішним. У такому темпі нам знадобиться цілий день, щоб дістатися до центру».
«То… ми просто полетимо туди чи що?» — запропонував Зак.
«Мисливці казали, що елементалі стріляють у людей, які пролітають над їхнім домом, — сказав Зоріан, похитавши головою. — Я знаю, що ми, мабуть, вижили б під їхнім обстрілом, але ми тут, щоб попросити їхньої поради. Ми не хочемо їх розлютити ще до початку переговорів. Дай-но я щось спробую».
Сказавши це, Зоріан швидко дістав із рюкзака яскраво-червоне зілля й випив його.
Сірі мисливці мали дивовижні чуття. Найвизначнішим із них, звісно, була здатність відчувати магію, але це було лише верхівкою айсберга, якщо говорити про здатність сірих мисливців сприймати оточення. На той час Зак і Зоріан вже з’ясували, що сірі мисливці також мали неймовірно гостру здатність відчувати повітряні потоки та вібрації в землі. Разом із їхнім дивовижним магічним сприйняттям та іншими, більш буденними чуттями, це надавало сірим мисливцям майже всезнаючого усвідомлення всього, що відбувалося в їхньому безпосередньому оточенні. Зілля сприйняття сірого мисливця, які Зак і Зоріан створювали під час останніх перезапусків, здебільшого ігнорували все це, зосередившись на магічному сприйнятті сірого мисливця. Це було як тому, що вони ступали на нову територію і мусили розставити пріоритети, так і тому, що навіть якби вони змогли ущільнити всю сукупність сприйняття сірого мисливця в одному зіллі, сумнівно, що хтось із них зміг би опрацювати цю інформацію, не втративши свідомості.
Однак нещодавно Зоріан вирішив трохи поекспериментувати з частиною сприйняття сірого мисливця, що стосується відчуття тремтіння, і замовив у алхіміка, з яким вони працювали, зілля, яке надавало б цю здатність. Це було саме те зілля, яке він щойно випив, і це мав бути його перший справжній польовий тест.
Приблизно через 10 секунд після того, як він випив зілля, Зоріан відчув поколювання на шкірі, перш ніж його свідомість… розширилася. Спочатку це було ледь відчутно, але все змінилося, щойно Зоріан зробив крок уперед. Він відчув, як його нога торкнулася землі так, як ніколи раніше, і це дивне відчуття ледь не звалило його з ніг. Сильний, яскравий імпульс виходив від його ноги, поширюючись по скелястому лабіринту навколо нього, а потім відбиваючись назад до нього. Менш ніж за секунду у його свідомості сформувалася тривимірна карта навколишнього простору.
— Дай мені кілька хвилин, щоб звикнути до цього, — сказав він Заку.
Після п’ятнадцяти хвилин ходіння туди-сюди та стрибків на місці Зоріан був досить упевнений, що може приблизно розтлумачити те, що йому підказує його нове чуття. Однак навіть це, що, ймовірно, було лише тінню того, на що здатний справжній сірий мисливець, мало б дозволити йому без зусиль орієнтуватися в долині. Він жестом показав Заку, щоб той йшов за ним, і вони відновили свою подорож до домівки елементалів.
Цього разу подорож була дуже швидкою. Кожен крок, який робили Зак і Зоріан, посилав яскраві імпульси крізь землю навколо них, створюючи карту околиць у свідомості Зоріана та дозволяючи йому визначити, яка земля була занадто нестійкою, щоб витримати їхню вагу. Зоріан відчував, що, ймовірно, саме так сірий мисливець завжди встигав виявляти закопані пастки, якими Зоріан намагався його заманити, навіть якщо вони були абсолютно не магічними. Щоразу, коли він виконував один зі своїх клятих стрибків, ударні хвилі, що виникали від його приземлення, пульсували по землі навколо нього, інформуючи його не лише про конфігурацію ґрунту навколо, а й про те, що в ньому знаходиться.
Але це було питанням на інший раз, бо незабаром вони нарешті дісталися місця, яке шукали.
Вони зрозуміли, що дісталися, бо скелі навколо них розсипалися на шматки, і з них вийшло шість елементалів землі, щоб перегородити їм шлях.
Це була досить різношерста компанія. Один із них був величезним валуном із чотирма коротенькими ногами та парою масивних кам’яних рук, які, мабуть, могли б розчавити їх обох до стану кашки одним лише помахом руки. Інший був шестиногим котячо-ящіркоподібним створінням, витесаним із блискучого каменю, чиї гострі, як ножі, луски наїжачилися від їхнього вторгнення. Третій був гігантською видовженою людською головою, що безшумно погойдувалася вгору-вниз крізь землю, яка в його присутності хвилювалася й текла, наче вода. Четвертий був неймовірно реалістичним обсидіановим стоножкою, що більше нагадував справжнього монстра, ніж духа стихії.
П’ятий і шостий елементалі землі, однак, явно були лідерами цієї зграї. Обидва були заввишки близько трьох з половиною метрів, мали досить людиноподібний вигляд і були озброєні справжньою металевою зброєю, яка виглядала зробленою людьми, а не сформованою з каменю чи чогось подібного. Один із них мав мускулисту статуру та чотири обличчя, розташовані навколо голови, і тримав у руках масивний меч. Інший виглядав як старий чоловік із бородою з каменів, схожих на ножі, та довгим хвостом, схожим на батіг, що тягнувся за ним. Цей тримав у руках величезну булаву, загрозливо розмахуючи нею в повітрі.
Після кількох напружених секунд чотириликий елементаль зробив крок у їхній бік.
— Заборонено, — просто сказав він їм. Зоріан очікував, що голос елементаля буде гучним і хрипким, з огляду на його розміри та будову, але насправді він був дуже чітким і звучав на нормальній гучності.
— Ми принесли дари, — заперечив Зоріан, дістаючи з кишені куртки коробку й показуючи вміст гігантському елементалю перед собою. Зак зробив те саме.
У коробках лежала пара червоних каменів розміром з кулак, що світилися внутрішнім світлом. Так звані «камені драконячого серця» були дуже бажаними для деяких магічних істот, зокрема для елементалів землі. Ці камені було важко дістати, оскільки, як правило, їх можна було знайти лише глибоко в Підземеллі, а людям вони не були особливо потрібні, окрім як для виготовлення дорогих прикрас та торгівлі ними з істотами, які їх прагнули. На щастя, Зак колись натрапив на цілу печеру, повну цих каменів, тож дістати їх було досить просто.
У мить, коли земні елементалі побачили камені, вони миттєво змінили свою поведінку. Менші елементалі навколо них спробували підбігти, щоб роздивитися їх ближче, але двоє ватажків швидко змусили їх відступити кількома загрозливими рухами. Після цього чотириликий елементаль знову заговорив, знову обмежившись одним словом.
— Ідіть, — сказав він просто.
Чотири менші елементалі залишилися позаду, а двоє гуманоїдних велетнів повели їх до однієї з великих скельних утворень, яка виявилася порожнистою. Всередині вони знайшли приміщення, яке не виглядало б надто недоречно в людському житлі — там були столи, стільці, полиці, шафи і навіть кілька рослин у горщиках. Предмети, очевидно людського походження, були розкидані по всій площі, деякі з них безнадійно розбиті. Зоріан припустив, що це були трофеї, які мали залякати людських відвідувачів і відвернути їх від зради, але важко було бути впевненим — духи славилися своїм дуже чужим почуттям естетики, тож, можливо, елементалям просто сподобалося це оформлення.
У глибині кімнати, навпроти входу, стояв елементаль, якого вони прийшли сюди побачити. Кам’яне Дитя, старший елементал.
Зоріан не знав, що саме він очікував побачити. Масивний кам’яний моноліт із висіченим на ньому гігантським обличчям? Мініатюрну гору? Більшу версію гуманоїдних елементалів, які супроводжували їх до цього місця?
Чого він точно не очікував, так це того, що опиниться віч-на-віч із тим, хто виглядав як десятирічний хлопчик. І не таким, що грубо витесаний із каменю, — постать кам’яної дитини була неймовірно живою та реалістичною, і він виглядав не інакше, як справжня людська дитина, хоча його шкіра була трохи смаглявішою, ніж зазвичай на таких дітях на півночі.
Лише одна річ натякала на елементальну природу — його очі були суцільно чорними, позбавленими будь-якої внутрішньої структури, яку має справжнє людське око. Це було так, ніби хтось взявся створити бездоганну людську копію, але в кінці втратив терпіння і вирішив просто вставити пару відполірованих чорних самоцвітів у очні ямки й на цьому зупинитися.
— Ласкаво просимо, — сказала камʼяна дитина, його голос звучав рівно і дуже природно. Він заспокійливо посміхнувся їм. — До нас не часто заходять гості, тому мої манери трохи заіржавіли, і я мало чим можу вас пригостити. Заздалегідь вибачаюся за мою погану гостинність. Хочете склянку води?
Зак і Зоріан невпевнено переглянулися. Це… не зовсім так, як вони уявляли собі, що великий старійшина елементалів поводитиметься з ними.
— Я б випив склянку води, так, — сказав Зак, знизуючи плечима.
Камʼяна дитина задоволено кивнув собі й підійшов до сусідньої полиці, на якій стояло кілька керамічних глечиків і колекція скляних посудин різного роду. Спочатку він взяв те, що явно було банкою з маринованими огірками, але потім на мить завагався, перш ніж поставити її назад на полицю. Замість цього він взяв звичайний скляний стакан.
Зоріан спостерігав, як старший елементал наливав Заку склянку води, нервово переступаючи з ноги на ногу. Як би дивно це не звучало, камʼяна дитина турбувала його набагато більше, ніж двоє масивних елементальних охоронців, які пильно стояли біля входу в це місце. Він не виглядав так грізно, як вони, але його зовнішність сама по собі була небезпечним знаком. Було добре відомо, що коли йшлося про духів, чим більше вони були схожі на людей, тим обережніше треба було поводитися поруч із ними. Не обов’язково тому, що це робило їх сильнішими, а тому, що це означало, що вони розуміли людей достатньо добре, аби вдавати з себе одного з них. Це розуміння, у свою чергу, означало, що вони могли протидіяти, боротися та маніпулювати людьми так, як не могли їхні більш неосвічені побратими.
Розуміння камʼяною дитиною людської ментальності та культури робило його набагато небезпечнішим, ніж якби він був лише трохи могутнішим за звичайного елементаля землі.
Проте було цікаво побачити такого елементаля тут, у повній пустелі. Елементалі були одними з найдавніших духів, відомих людству, але також одними з найбільш чужих і незрозумілих. Переважна більшість з них навіть не могла говорити так, щоб люди їх розуміли, не кажучи вже про розуміння людської логіки та поглядів. Ця нездатність людей та елементалів розуміти одне одного, у поєднанні з тим, що елементалі часто займали землі, на які зазіхали люди, і що елементалі зазвичай реагували на провокації, нападаючи на будь-яку людину, яка потрапляла їм під руку (більшість елементалів мали труднощі з розрізненням окремих людей), призвела до багатьох запеклих конфліктів між цими двома групами в минулому. Елементалі, які розуміли людство на такому рівні, як цей, були надзвичайно рідкісними, і зазвичай це означало, що елементаль, про якого йшлося, був союзником людської спільноти протягом кількох поколінь. Більшість із них слугували духами-охоронцями різних магічних родів або укладали якісь торговельні угоди з місцевою владою в обмін на те, щоб їх залишили в спокої.
Те, що камʼяна дитина жив у такому ізольованому місці, далеко від будь-якої значної людської спільноти, але все одно знав про них так багато… було дивно. Зоріан підозрював, що той, можливо, спочатку мешкав десь на півдні, але щось змусило його покинути свій колишній дім.
— Я чув, ви принесли мені подарунки, — врешті-решт сказала камʼяна дитна.
— Так, — посміхнувся Зак. Вони обоє вручили свої камені драконячого серця елементалю, який прийняв їх без жодного видимого захоплення чи коментарів. Він покрутив камені в долонях кілька миттєвостей, перш ніж відкласти їх на сусідній стіл.
— Це гарний подарунок, — сказав він. — Але чи справді це подарунок? Я ніколи не стверджував, що є експертом з людей, але з мого досвіду ваш вид рідко буває таким щедрим без причини».
«Це подарунок, — сказав Зак. — Ми справді хочемо щось від вас, але готові за це заплатити. Ці камені ваші, що б ви не відповіли нам».
«Навіть якщо я вас двох зараз вижену? » — з цікавістю запитала камʼяна дитна.
«Навіть тоді», — підтвердив Зоріан.
«Хм. Гадаю, ви мені подобаєтеся», — сказала камʼяна дитна. «То що ж ви хочете від мене? Заздалегідь попереджаю, що я не люблю битися. Я та мої побратими не будемо вашими найманцями, скільки б ви не пропонували заплатити».
«Нам потрібні лише знання», — сказав Зоріан.
«Лише знання?» — повторила камʼяна дитна, злегка звузивши чорні очі. «І все ж ви готові заплатити таку високу ціну, лише за можливість попросити мене про це. Тоді це, безперечно, не «лише» знання. Яких заборонених таємниць ви шукаєте?»
«Ми хочемо знати, де були ув’язнені первородні», — сказав Зак.
До цього моменту камʼяна дитна поводився дуже спокійно й упевнено. Чесно кажучи, це дещо суперечило його дитячій зовнішності. Однак, коли Зак згадав, чого вони прагнуть, камʼяна дитна насправді трохи здригнулася.
«Чому ви шукаєте древню кров?» — запитала камʼяна дитна, нахилившись до них. «Якими б не були ваші причини, ви лише накликаєте на себе лихо. У цьому немає жодної користі».
— Ви так кажете, але я чув, що є люди, які здобули величезну силу, прив’язавши до себе кров прадавніх істот, — сказав Зоріан. Він не мав наміру це робити, але все ж хотів почути, що про це скаже Кам’яне Дитя.
— Артефакти забутих воєн з початку часів, — сказав Кам’яне Дитя, зневажливо махнувши рукою. — Якщо ви знайдете один із них десь у цьому величезному світі, ніким не затребуваний, це, звісно, буде для вам великим благом. Але втручатися в клітки, що утримують тих, хто має древню кров, — це цілковита дурість. З часу їхнього ув’язнення ніхто ніколи не отримував дару від їхнього роду.
— Ви кажете, що вони активно чинять зло? — з цікавістю запитав Зак.
— Ти ненавидиш комах, які поїдають твій урожай? Ти катуєш комарів за те, що вони п’ють твою кров?» — запитала камʼяна дитна. «Ми всі для них ніщо — і елементалі, і люди».
«Так, так, для них ми не люди, тож вони можуть робити з нами що завгодно», — сказав Зак. «Але це нормально — ми насправді нічого не хочемо від самих первородних. Нас насправді цікавлять ті вигадливі кишенькові виміри, що їх утримують».
«Кишенькові що?» — запитала камʼяна дитна, здивовано нахиливши голову набік. Мабуть, він ніколи не зустрічав цього терміна і не міг зрозуміти його значення з наведеного контексту.
«Їхні клітки», — пояснив Зак. «Те, що утримує їх поза нашою реальністю».
«Ага», — кивнула камʼяна дитна. «Це… не так вже й тривожно. Але я все одно раджу вам забути цю ідею. Розбити ці в’язниці, мабуть, вам не під силу… на щастя… але ви можете випадково натрапити на в’язня або привернути небажану увагу. Мало які з таких в’язниць справді не охороняються».
«Ми все одно дуже хотіли б поглянути на одну з них. Як гадаєте, чи зможемо ми дійти якоїсь згоди?» — сказав Зоріан, кивнувши головою у бік каменів драконячого серця. «Там, звідки взялися ці камені, є ще більше таких. І, можливо, у нас є для вас ще й інші подарунки».
«Навіть якби я й хотів вам у цьому допомогти, я, чесно кажучи, не знаю, де похована та стародавня кров», — сказав він. «Я не можу вам допомогти».
Старший елементаль, замаскований під дитину, на мить поглянув на камені, а потім знову звернув увагу на них.
«Однак…» — сказав він. «Я, можливо, знаю кількох інших елементалів, які змогли б вам допомогти».
«А, гадаю, це теж підійде», — сказав Зоріан. «Припускаю, ви готові надати нам цю інформацію?»
Камʼяна дитна широко посміхнулася.
«За певну ціну», — сказав він.
***
— Так, — відповіла «Блискуча Річка Зірок», трохи знітившись. — Ми погодимося дозволити вам спостерігати, як ми користуємося Воротами Бакора, в обмін на… Не можу повірити, що я це кажу… послуги, пов’язані з подорожами в часі.
— Нарешті. Вже й час було, — пробурмотів Зак під ніс.
Виявилося, що він не був достатньо тихим, бо «Річка зірок» злегка здригнулася від його слів і одразу ж повернулася до нього.
«Звідки тобі знати? Це було важке рішення для нас! Навіть якщо ти кажеш правду про подорожі в часі, ми не маємо жодного способу змусити тебе дотримуватися цієї угоди! Ти можеш легко відмовитися від неї, і ми навіть не дізнаємося, що угода взагалі існувала!»
«Так, і саме тому ваші старійшини відмовилися приймати лише обіцянку», — відрізав Зак. «Ми заплатили вам абсурдну суму кристалізованої мани та інших цінностей за цю «послугу». До того ж ми знищили для вас те гніздо жаб із зміїними бородами як знак доброї волі».
«А якщо ви кажете правду про часову петлю, то в довгостроковій перспективі це все не матиме значення, чи не так?» — риторично запитав Річка Зірок.
Зоріан подумав про те, щоб втрутитися, але зрештою вирішив, що будь-які слова лише підливатимуть масла у вогонь. Чесно кажучи, він надто добре розумів сумніви та вагання Аранеїв. На їхньому місці він відчував би те саме. Насправді він зовсім не очікував, що ці переговори будуть успішними в цьому перезапуску — він розраховував, що знадобиться щонайменше два-три рази, перш ніж він навчиться правильно підходити до них. Однак сказати це вголос було б рівнозначно тому, щоб наступити собі на ногу. Аранеї, ймовірно, не дуже б це оцінили, а Зак відчув би себе зрадженим. Його колега по подорожах у часі ставав дедалі більше роздратованим колонією, оскільки та зволікала, а кінець перезапуску невблаганно наближався, тож він, мабуть, не оцінив би, якби Зоріан став на їхній бік — навіть як дипломатичний хід.
На щастя, після того, як вони пильно подивилися один на одного, Зак і Річка Зірок вирішили обоє відступити.
— Як скажеш, — сказала Річка Зірок. — Старійшини прийняли рішення, тож немає сенсу сперечатися. Є ще щось?
— Так, — озвався Зоріан. — Чи є у вас щось, що допомогло б нам переконати вашу павутину, що ми говоримо правду під час майбутніх перезапусків?
— А, так, — сказала Рівер зірок. — Про це було деяке обговорення. У нас є… щось. Ми не маємо уявлення, наскільки це буде вам корисно, оскільки ми ніколи не готували жодних заходів на випадок, якщо подорожі в часі виявляться реальністю, але саме ви можете дозволити собі трохи поекспериментувати з цим. Зачекайте.
Вона застигла й мовчала близько десяти секунд, ймовірно, займаючись телепатичним спілкуванням з рештою своєї мережі.
«Готуйся до передачі пакета пам’яті», — сказала вона йому, перш ніж надіслати телепатичний зонд до його психічних щитів.
Зоріан дозволив їй встановити контакт, і вона одразу ж переслала йому невеликий пакет пам’яті. Він швидко переглянув вміст, помітивши, що там здебільшого були безглузді ланцюжки цифр (принаймні, безглузді для нього), а також якась детальна карта регіону, що оточував їхню мережу. Він розплутав пакет пам’яті й перепакував інформацію у власний пакет пам’яті — так йому не доведеться турбуватися, що вона зіпсується, як це сталося з пакетом пам’яті матріарха, — а потім обережно натиснув на з’єднання з «Річкою зірок», даючи їй знак завершити зв’язок.
Вона зробила, як він просив, але не змогла втриматися й не зазирнути на мить у його спогади, коли від’єднувалася. Зоріан навіть не намагався її зупинити — натомість він просто передав у її зонд пам’яті спогад про те, як його зарізали на смерть під час одного з найперших перезапусків, змусивши її трохи здригнутися й поспішно розірвати контакт.
— Рідко зустрінеш людину, яка так добре розбирається в телепатичних конфліктах, — сказала вона, трохи ніяково.
— Дякую, — відповів Зоріан. — Ми можемо побачити ворота зараз?
— Так, — підтвердила вона, трохи шанобливіше. Мабуть, його невеличка демонстрація телепатичної витонченості трохи принизила її. Хм. Він подумки вирішив кинути виклик одному зі старійшин на телепатичну дуель у майбутніх перезапусках, просто щоб підтвердити свої телепатичні здібності. Можливо, вони будуть менше зневажати їх, якщо він це зробить. — Я поведу вас.
Річка Зірок повела їх звивистими тунелями павукоподібного поселення, набагато глибше в колонію, ніж їм коли-небудь дозволялося заходити раніше. Там, у великій підземній камері, стояла кругла кам’яна платформа, на якій лежав знайомий чорний ікосаедр — ворота Бакори. Принаймні, вони були знайомі Зоріану.
— Ти ніколи раніше не бачив воріт Бакори? — запитав Зоріан у Зака, який саме повільно обходив конструкцію навколо й з цікавістю її оглядав. — За всі ці незліченні перезапуски тобі ніколи не спадало на думку пошукати такі?
— Ні, а чому б це? — запитав Зак, пробуючи пальцем помацати чорні прути. — Вони не працюють, і ніхто не знає, як їх активувати. Я не дослідник — якщо незліченні вчені не змогли нічого з них витягнути, що я міг зробити? Хоча вони дуже схожі на ібасанські… можна чітко сказати, що вони надихалися на них, коли створювали свої».
«Те, що десь поблизу діє ще одна група, яка використовує ворота, викликає занепокоєння», — прокоментувала аранея, що стояла поруч. «Ви мали би згадати про це раніше, коли розмовляли з нами».
«Вибачте», — Зоріан знизав плечима. «Я не вважав це важливим. То як саме це працюватиме? З огляду на те, що ви зібрали тут не менше п’ятнадцяти араней, я припускаю, що для активації потрібен якийсь груповий ритуал?»
«Так, це ритуал», — підтвердила аранея. Її звали Чудова Геода, якщо він правильно пам’ятав. Ну, насправді її ім’я було значно довшим, але так його скорочували. «Це не «правильний» спосіб активувати ворота, але це єдиний спосіб, який ми знаємо».
«А що саме передбачає цей ритуал?»
«Ну…» — вона завагалася. «По-перше, нам потрібно встановити контакт із духом воріт…»
« Зачекайте, у воріт є дух?» — з недовірою запитав Зоріан. Він на мить зосередив свій розумовий сенс на воротах. «Я не відчуваю в них розуму».
«Звісно, що не відчуваєте, — сказала вона. — Дух повністю від’єднаний від Великої Мережі. Його розум назавжди занурений у темряву, подібно до розуму вашого друга під тим закляттям, яке він постійно тримає активним навколо нас. Проте дух цілком реальний».
Чудова Геода випрямилася трохи більше, кинувши на нього викличний погляд, ніби наважуючи його заперечити їй. Він не заперечив. Хоча ідея про те, що ворота Бакори мають дух, була трохи дивною, він довіряв би Адептам Тихих Воріт у цьому. Зрештою, вони змусили ворота працювати, на відміну від усіх інших.
«То як ви дізналися про цього духа? У вас є хтось із здатністю бачити душі чи щось таке?»
«Духа не можна виявити й за допомогою душі. Його душа якимось чином прихована і не виявляється при звичайному огляді, навіть якщо ти некромант. Треба зв’язатися з духом у дуже специфічний спосіб, перш ніж він зволить відкритися», — пояснила Чудова Геода.
Це… ну, це, звичайно, пояснювало, чому дух цих воріт досі залишався невідомим. Однак…
— То як ви взагалі про це дізналися? — з цікавістю запитав Зоріан. — Ви просто бавилися з воротами і випадково зв’язалися з духом, чи…
— Ну, слід визнати, що тут було чимало бавання. Засновниця нашої мережі була одержима цими воротами і вклала в них багато свого часу та енергії. Тим не менш, ми були досить впевнені, що там є дух, тож наші експерименти з самого початку були спрямовані на встановлення контакту з ним», — сказала Чудова Геода. «Зрештою, кажуть, що ворота Бакори здатні самостійно відкривати міжвимірні проходи між собою. Це суперечить усьому, що ми знаємо про магічні предмети. Мені сказали, що ти непоганий майстер, тож ти, без сумніву, знаєш, що магічні предмети насправді ніколи нічого не чаклують — вони можуть лише підтримувати закляття, яке прив’язане до них, а все інше — це ілюзія, досягнута шляхом переведення відповідного закляття в інші режими. Щоб ворота Бакори могли відкривати й закривати міжвимірні проходи до будь-яких воріт у мережі, вони мали бути якимось магом чи чаклуном. А для чаклування потрібна душа».
Зоріан задумливо мурмотів. Досить логічно, мусив він визнати. На той час Зак уже давно набридло дивитися на ворота і він підійшов, щоб стати поруч із ним. Щодо решти аранеїв, які не пояснювали Зоріану, то вони були зайняті перевезенням великих кількостей кристалізованої мани до околиць воріт.
«У цій місцевості недостатньо мани, щоб забезпечити відкриття воріт, — пояснила Чудова Геода. — Як тільки ми зв’яжемося з духом і він почне відкривати міжвимірний прохід, нам доведеться випарувати велику кількість кристалізованої мани й спрямувати її у ворота, інакше процес провалиться».
— А чому б просто не перемістити ворота глибше в підземелля? — запитав Зак.
— Це неможливо, — відповів Зоріан. — Загальновідомо, що ворота Бакори не можна переміщати з місця, інакше вони буквально розваляться. Більшість експертів припускають, що решітки у формі ікосаедра — це лише верхівка айсберга, а частина воріт вбудована в навколишні скелі тощо.
— Так, — сказала Чудова Геода. «Ми чули про це, саме тому ніхто ніколи не намагався цього зробити. Були розмови про те, щоб пробурити отвір у глибші шари поблизу воріт, щоб створити штучне джерело мани… але ніхто насправді не знає, скільки шкоди оточенню можуть витримати ворота Бакори, перш ніж розвалитися, тож ця ідея нікуди не пішла. Ворота надто цінні, щоб так ризикувати, навіть якщо це заощадило б нам чимало грошей».
Закінчивши всі приготування, Чудова Геода вибачилася і приєдналася до решти своїх товаришів, щоб підготувати ритуал для зв’язку з духом воріт. Після декількох хвилин метушливої біганини та штовханини аранеї вишикувалися в круговий стрій навколо ікосаедра, утворивши три концентричні лінії навколо об’єкта. Потім вони всі почали чаклувати.
Двадцять хвилин по тому вони все ще продовжували, і жодних видимих змін не відбувалося.
Зрештою Зак не витримав і нахилився до нього.
«Зоріане, ти хоч щось розумієш у тому, що тут відбувається?» — прошепотів йому Зак. «Я не експерт з магії аранеїв, але здається, вони просто повторюють одні й ті самі рухи знову й знову…»
«Так», — погодився Зоріан, вивчаючи ритуал із нахмуреним чолом.
Це було… дивно. Він міг приблизно розпізнати заклинання, яке вони виголошували, як якийсь ритуал магії душ, схожий на захисні ритуали, яких його навчив Аланік. Такі речі міг використовувати навіть такий, як він, хто не мав сприйняття душ. Такі ритуали були довгими й грубими — магічним еквівалентом мацання в темряві — але іноді цього вистачало. Лукав використовував щось подібне, коли в минулому аналізував його душу на наявність пошкоджень тощо.
Однак ритуал, який виконували Адепти Тихої Двері, не схожий на жодне з ритуальних заклинань, які він знав. Не те щоб Зоріан бачив так багато групових ритуалів, але це все одно було…
Він раптом зрозумів, що його турбувало — рухи ареанів були далеко не такими синхронними, як мали б бути.
— Це не зовсім груповий ритуал, — прошепотів Зоріан у відповідь Заку. — Вони всі виконують одне й те саме ритуальне заклинання незалежно один від одного. А потім, коли закінчують, просто починають спочатку і роблять це знову і знову.
Зак кілька секунд дивився на п’ятнадцять араней, що оточували ворота, а потім знову нахилився до Зоріана.
— Ти хочеш сказати, — запитав Зак з недовірою, — що вони, по суті, дратують духа воріт, щоб той показався?
— Е-е, ні. Я не це мав на увазі, — відповів Зоріан. — Я думаю, що ритуал, який вони використовують, має недоліки і працює лише тоді, коли все збігається як слід… але оскільки вони насправді не знають, як ворота функціонують зсередини, вони не можуть спеціально націлюватися на ці обставини. Вони можуть просто повторювати його знову і знову, сподіваючись, що врешті-решт це спрацює».
«Але навіщо ж п’ятнадцятьом з них робити це одночасно?» — запитав Зак. «Якщо обставини не підходять для одного з них, чому це мало б спрацювати для інших чотирнадцяти?»
«Якщо ти придивишся до них уважно, то побачиш, що вони не проводять ритуал одночасно — саме це й підказало мені, що вони роблять. Вони рознесли час проведення ритуалу так, щоб усі закінчували заклинання один за одним. Я думаю, що на практиці успіх ритуалу — це лише питання дуже конкретного часу. Постійно бомбардуючи ворота запитами на зв’язок, вони збільшують ймовірність, що хтось таки з’єднається».
«А, розумію… тож ритуал, ймовірно, могла б виконати й одна людина, але вона, мабуть, пропустила б багато сприятливих моментів і витратила б набагато більше часу, ніж така група», — сказав Зак. «Ну… це буде дуже прикро, якщо ми захочемо скористатися цим самі».
«Так», — незадоволено погодився Зоріан.
Цей ритуал не тільки був витвором аранеан, а це означало, що Зоріан мав би перетворити його на заклинання в людському стилі, перш ніж зможе ним скористатися, але це також було дуже неелегантним рішенням, яке було б болісним для налаштування когось, крім Адептів Тихих Воріт. Навіть якби він найняв достатньо магів, щоб така схема працювала, йому все одно довелося б навчити їх самому заклинанню, а потім тренувати, щоб вони правильно розставляли свої заклинання. Навіть тоді вони ніколи не будуть у цьому такими вправними, як аранеї, оскільки не мають багаторічної практики з такою системою, як вони. А аранеї вже займалися цим півгодини і все ще продовжували, тож йому стало моторошно від думки, скільки часу це займе за менш ніж ідеальних обставин. Скільки ж часу це...
Натомість спалах яскравого світла в центрі ікосаедра ознаменував відкриття міжвимірних воріт. Аранеї миттєво припинили свої рухи й розбіглися по всій кімнаті у своєрідному організованому хаосі, розчиняючи шматки кристалізованої мани та подаючи її до механізму воріт. Простір воріт поступово розширювався, аж поки не стабілізувався у вигляді круглого отвору в повітрі, що вів… кудись.
Зоріан поглянув на свій кишеньковий годинник. Аранеям знадобилося близько 40 хвилин, щоб відкрити ворота, більшу частину цього часу вони витратили на встановлення контакту з духом воріт.
Чудова Геода підбігла до них, виглядаючи дуже задоволеною собою.
— Прохід відкрито, — сказала вона.
— Це завжди так довго відкривається? — запитав Зак.
— О ні… це було досить швидко за минулими мірками. Іноді проходить аж дві години, перш ніж дух воріт зволить відповісти. Це сприятливий знак для нашої співпраці.
Зак і Зоріан невдоволено переглянулися. Дві години…
— Ви можете спробувати пройти крізь нього, якщо бажаєте, — сказала Чудова Геода.
— А куди він веде? — запитав Зоріан.
— У Суламнон, неподалік від портового міста Хітамтеп, — відповіла вона. — Ельдемар і Суламнон вже деякий час ведуть торговельну війну, тож торгівля там досить прибуткова.
— Хоча, мабуть, ви отримали б більший прибуток, вирушивши до більш віддалених земель, — зауважив Зоріан. — Чи є обмеження щодо відстані при використанні воріт Бакори?
— Теоретично, ні. На практиці ж дістатися до дуже віддалених країв для нас неможливо. Щоб з’єднатися з іншим воротами Бакори, нам спочатку треба дістатися до них якимось іншим способом і зв’язатися з їхнім духом. Лише отримавши від духу воріт… щось на зразок ментального ключа, ми можемо скористатися нашими воротами, щоб дістатися туди.
«Тож кожна брама має свій таємний пароль, і вам потрібно його отримати, перш ніж ви зможете туди подорожувати?» — підсумував Зак.
«Це не дуже таємно — дух брами охоче дасть вам свій ключ, якщо ви зможете з ним зв’язатися. Але так, це, по суті, правильно», — підтвердила аранея.
«Здається, вам би не завадила людина, яка може вільно подорожувати територією людей і діставатися до віддалених брам Бакори», — зауважив Зоріан.
«Ну, так. Це головне, що наші старійшини сподіваються отримати від цієї угоди», — обережно сказала Чудова Геода. «Якщо ти зможеш допомогти нам здобути ключі до віддалених воріт, це легко виведе наші павутини до неймовірного процвітання. Особливо якщо ти зможеш забезпечити нам зв’язок із Маясіною. Наскільки ми знаємо, там немає аранеїв, тож це для нас практично незаймана земля для поселення… цілий континент».
Зрештою, вони обоє пройшли крізь ворота й трохи дослідили інше місце. Як виявилося, Адепти Тихих Воріт були територіально розрізненою павутиною, з напівавтономними колоніями, заснованими навколо кожних з воріт, до яких вони регулярно подорожували. Однак колонія в Елдемарі була явно головною, і це, ймовірно, найближчим часом не зміниться, оскільки підколоніям було заборонено знати ритуал активації воріт.
Вони не надто віддалялися від колонії аранеїв. Двох людей з очевидним елдемарським акцентом навряд чи сприйматимуть прихильно мешканці Суламнону — адже ці дві країни ненавиділи одна одну.
Як тільки Зоріан повернувся до Кіорії, він сів за робочий стіл, пригадав собі ритуал, який чітко закарбувався в його пам’яті, і взявся за його розбирання та осмислення. Він поважав досягнення та відданість араней, але мав бути кращий спосіб зробити це.
***
— Розумію, — пробурмотів Зоріан собі під ніс, обертаючи в руці телепатичний ретранслятор. Ця невинна на вигляд металева пластина була підключена до довжелезного ланцюга телепатичних ретрансляторів, які його симулякр залишав за собою, наче хлібні крихти, рухаючись дедалі далі на південь. Час від часу він отримував від симулякра звіти та пакети пам’яті, в яких детально описувалися проблеми, з якими його копія стикалася під час подорожі.
— Щось хороше? — запитав Зак.
— Мій симулякр нарешті дістався Кота, — сказав Зоріан. — Або принаймні портового міста Джасука, яке зазвичай вважають вхідним портом до цього регіону.
— Боже, нарешті, — сказав Зак. — Перезапуск закінчиться менш ніж за два дні. Я вже почав дивуватися, чому він так довго тягне.
«Це не так просто…» — заперечив Зоріан, відчуваючи необхідність захистити свою копію. Це була важка й виснажлива подорож, і Зоріан був щиро вдячний своєму симулякру за те, що той справді серйозно підійшов до завдання, а не виконував роботу абияк або не здався на півдорозі.
«Я знаю, я знаю, — сказав Зак, розмахуючи руками в заспокійливому жесті. — Не треба так захищати свою дорогоцінну копію. Я, звичайно, не збираюся скаржитися на те, що мені нічого не треба робити, крім як чекати, поки твої симулякри виконують усю роботу. І швидкість подорожі неодмінно покращиться, коли твої симулякри з часом з’ясують кращі маршрути. Але ти мусиш визнати, що це трохи розчаровує».
«Так», — визнав Зоріан. «Особливо з огляду на те, що всі мої симулякри розпускаються, коли ми входимо до Чорних кімнат і відрізані від зовнішнього світу. Нам дійсно треба з’ясувати, як ібасани стабілізували свої ворота, інакше мені доведеться відправляти симулякра до Кота щонайменше двічі за кожен перезапуск».
«Ми завжди можемо знайти ворота Бакори в Коті, відправити туди твого симулякра, щоб відкрити наші власні ворота, а потім провести через них групу Адептів Тихих Воріт, щоб запитати духа воріт про пароль», — розмірковував Зак. — Тоді ми зможемо просто піти й користуватися аранійськими воротами в майбутніх перезапусках.
— Гарна ідея, але хто знає, скільки часу знадобиться на підготовку? — риторично запитав Зоріан. — Не знаю, чи ти помітив, але Адепти Тихих Воріт — досить параноїдальна зграя. Не знаю, як швидко ми зможемо переконати їх співпрацювати в майбутньому, але…
«Так, тепер, коли ти про це згадав, мені ця ідея не дуже подобається», — погодився Зак. «Як просувається твій аналіз їхнього ритуалу зв’язку?»
Обличчя Зоріана скривилося в гримасі.
«Настільки погано?» — запитав Зак з усмішкою.
«Скажу так: є причина, чому вони досі використовують той дурний метод, замість того щоб перейти на щось краще. Не думаю, що найближчим часом придумаю щось краще», — невдоволено пояснив Зоріан.
«Можливо, тобі варто працювати з ними, а не проти них у майбутньому», — зауважив Зак. «Вони — дратівливі придурки, але я впевнений, що вони так само зацікавлені в удосконаленні ритуалу, як і ми, й мають набагато більше досвіду з цим, ніж ти».
«Мабуть, ти правий», — погодився Зоріан. «Я думаю…»
Він замовк, коли помітив, що його симулякр знову намагається зв’язатися з ним. Хм. Швидко. Цікаво, що там таке…
«Е-е, Заку?» — врешті-решт запитав він.
«Так?» — з цікавістю перепитав Зак.
«У тебе є якісь справи найближчим часом?»
«Мені нудно до нестями, і ти це знаєш, — сказав він. — А що?»
«Симулякр каже, що він у джунглях на захід від Джасуки і що знайшов ідеальне місце для воріт. Він питає, чи не хочемо ми спробувати відкрити їх прямо зараз», — пояснив Зоріан.
Зак подумав над цим кілька секунд. А може, просто вдавав, що думає — Зак мав хист до таких драматичних жестів.
«Чому б ні?» — врешті-решт сказав він, підхоплюючись на ноги. «Вперед до Кота».
***
На думку Зоріана, «Ворота» — це дивовижне заклинання. «Телепортація», мабуть, була кориснішою магією, незважаючи на обмеження дальності, які змушували магів поєднувати телепортації, якщо вони хотіли подолати значну відстань, але вона просто не справляла такого емоційного враження, як міжвимірні ворота. У тому, щоб одним кроком подолати відстань у дистанції континенту, було щось емоційно приємне.
Наприклад, Зоріан щойно пішов за Заком через міжвимірний прохід, який той разом зі своїм симулякром відкрив, і раптом опинився з поспішно укріпленої підземної кімнати в Ельдемарі у диких, зелених джунглях Кота.
Тут було… гучніше, ніж він очікував. Сама лише какофонія різних звуків була вражаючою, але він уявляв, що це дуже швидко набридне.
— Ти й уявити не можеш, — буркнув його симулякр, прочитавши його думки. — Я особливо ненавиджу ту пташку, яка постійно видає звуки, схожі на крик вмираючої людини. Я б дуже хотів, щоб вона вже замовкла. Я навіть думав її відшукати, щоб убити, але ніяк не можу знайти серед усього цього листя. Можна було б подумати, що щось таке гучне буде легко відшукати, але…
«Є щось особливе, про що нам слід пам’ятати тут?» — запитав Зоріан, перервавши симулякра, перш ніж той встиг розговоритися. Він знав себе — як тільки почне скаржитися, цьому не буде кінця.
«Так, дика природа тут абсолютно жахлива, — сказав симулякр. — Одного разу я бачив мурах розміром з мій великий палець, які розчленовували якусь джунглеву кішку, а деякі змії вміють літати. Без крил чи чогось такого, вони просто тихо ширяють у повітрі, ніби плавають у воді. І це було десь у першу годину».
«Так, я чув, що південні джунглі роблять Велику Північну Пустелю схожою на дитячий майданчик», — сказав Зак, піднявши з джунглевої землі суху гілку й зробивши нею кілька пробних махів. «Не знаю, наскільки це правда, а наскільки це просто південці намагаються здаватися крутими, але, мабуть, у цьому є частка правди. Принаймні ці джунглі мають бути непередбачуванішими за наші ліси, оскільки дика природа тут різноманітніша».
«Місцеві також казали мені, що іноземці часто хворіють незабаром після приїзду сюди», — сказав симулякр. «І це не одна хвороба — тут можна підхопити цілий букет різних захворювань. Більшість із них не смертельні, але можуть прикути тебе до ліжка на кілька тижнів. Для такого симулякра, як я, це не проблема, але тобі доведеться запастися ліками, перш ніж почати мандрувати цим регіоном».
«Чудово», — незадоволено клацнув язиком Зоріан. «Ще одна річ, про яку треба турбуватися».
— Гей, — раптом сказав Зак. — Не сердься на мене, але… ти ж казав, що твій старший брат тут, так?
— Так? — сказав Зоріан, невиправдано розтягуючи слово. — А яке це має значення?
— Ну, — обережно почав Зак, — я знаю, що ти його не любиш, але ми тут нібито зовсім чужі. Ми не знаємо мови, не знаємо культури і не знаємо, як орієнтуватися серед місцевої влади. Твій брат, з іншого боку, напевно, знає. І, ймовірно, у нього є контакти по всіх містах, до яких він міг би нас направити…»
Зоріан зробив на це дуже кислий вираз обличчя. Так, він бачив у цьому логіку. Особливо з огляду на те, що вони були на пошуках скарбу, а його брат був… ну, мисливцем за скарбами. Він, мабуть, міг би допомогти. І, хоч як Зоріан не хотів цього визнавати, мабуть, був би готовий допомогти.
Але він так, так не хотів просити Даймена про допомогу…
«У нас зараз немає на це часу», — різко сказав Зоріан. «Перезапуск скоро закінчиться».
Зак розсміявся від розваги.
— Але ти згоден, що нам слід з ним зустрітися? — запитав Зак, і його обличчя просяяло від веселощів. — Чесно кажучи, я не думав, що це буде так просто.
— Це питання виживання, — буркнув симулякр Зоріана. — Ми не можемо дозволити, щоб наші особисті образи стали на заваді. У загальному контексті це дрібниця.
Добре сказано, симулякр номер 2. Добре сказано.
«Це добре», — сказав Зак. «Знаєш, я справді з нетерпінням чекаю на зустріч із цим хлопцем. Можливо, дам йому в обличчя, якщо він такий поганий, як ти, очевидно, вважаєш…»
Зоріан і його симулякр обмінялися роздратованими поглядами. Проте він не міг заперечити, що частина його була зацікавлена в тому, як пройде зустріч між Заком і Дайменом. Він сподівався, що Даймен все ще має той дух змагання і кине Заку виклик на спаринг чи щось таке — спостерігати, як Зак витре ним підлогу, було б досить приємно. Звісно, не так приємно, якби це зробив сам Зоріан, але майже так само. До того ж, він би збрехав, якби сказав, що йому не цікаво, чим саме його брат займався тут, на півдні, що так його захопило. І чому, взагалі, його батьки приїжджають сюди, щоб зустрітися з ним?
Хм…
Можливо, перш ніж шукати Даймена тут, у Коті, йому слід поговорити з матір’ю на початку наступного перезапуску.
Принаймні, так йому не доведеться шукати його по всьому Коту.
***
Люди, які охороняли Ібасанські ворота під Кіорією, були примхливою й незадоволеною компанією. Теоретично їхнє завдання було надзвичайно важливим — вони охороняли Ібасанський шлях відступу, дбаючи про те, щоб жоден ельдемарський бойовий загін не зміг закрити ворота або навіть пройти на інший бік, щоб спричинити хаос на базі Судоміра, їхнього союзника. На практиці ж це вважалося каральною службою. Оскільки вони були розміщені тут, їм відмовляли у участі в подіях, що відбувалися вгорі, а отже, і в славі та можливості поживитися, що супроводжували її. До того ж, які були шанси, що обложені кіорійські захисники не тільки могли собі дозволити відправити сюди кількох своїх бойових магів, але й точно знали, куди йти, щоб знайти місце розташування воріт Ібасана? Ні, ця ідея була абсолютно безглуздою...
— Гак-гобліни! — крикнув хтось. «До нас наближаються гакові гобліни!»
Спочатку ніхто не хвилювався. Гакові гобліни були люті й дуже небезпечні, якщо їм дозволяти наблизитися, але вони не були особливо міцними й легко гинули під зосередженим вогнем заклинань. Дійсно, перша хвиля не була чимось особливим, вводячи захисників Ібасана в оману щодо безпеки. Але коли вони вбили одну хвилю гакових гоблінів, потім другу, а потім ще одну, вони зрозуміли, що цей рій був трохи більшим, ніж вони звикли. Потім у кількох магів у найнезручніший момент виник дивний головний біль, і вони промахнулися зі своїми заклинаннями, а деяким гачковим гоблінам вдалося наблизитися на відстань ближнього бою…
Захисники поринули в хаос. Війська, що утримували оборону, можливо, вважали таке ставлення несправедливим, але було причина, чому керівництво Ібасану вважало більшість із них відходами своїх військ вторгнення.
Командири військ якомога довше зволікали з проханням про допомогу, боячись того, що скажуть їхні начальники, якщо вони виявляться нездатними стримати навіть простий напад гак-гоблінів. Яким би це було приниженням!
Ситуація змінилася, коли за останніми гоблінами у ворота вбіг цілий полк сталевих големів. Кожен з них мав гвинтівку та пояс, наповнений магічними бомбами, і вони були набагато витривалішими за простих гачкових гоблінів.
Що ще важливіше, це означало явний напад ельдемаріанців на ворота. Це вже не був просто невдалий напад мешканців підземелля, а організований штурм. Насправді, більшість ібасанців раптом усвідомили, що гакові гобліни, ймовірно, були лише приманкою, щоб ослабити їх перед прибуттям справжніх сил нападу!
У цей момент захисники Ібасану відкинули свою гордість і спробували зв’язатися з невеликою групою елітних військ, який Кватч-Іхл залишив біля самих воріт. Якщо це був напад Ельдемара, то не було ніякої ганьби в тому, щоб викликати Кватч-Іхла на допомогу…
На жаль, до того часу Зак уже розправився з бойовою групою біля воріт, заморозивши воєнних тролів у крижані статуї та знешкодивши магів. Ніхто не прийде їх рятувати. Останнім цвяхом у труну стало те, що Зак і Зоріан перестали ховатися та приєдналися до големів і гак-гоблінів, щоб добити ібасанців.
Сили, що вишикувалися перед захисниками Ібасану, були настільки переважаючими, що багато хто з них відав перевагу здаватися, аніж продовжувати боротися до гіркого кінця. Це було дещо непередбаченою проблемою, оскільки ані Зак, ані Зоріан не мали серця просто холоднокровно розстрілювати людей, які здалися, але вони також не довіряли їм, що ті не почнуть щось, поки вони відволікаються. Після декількох палких дискусій вони врешті-решт вирішили це, застосувавши проти них бомби зі снодійним газом, доки всі не втратили свідомість.
Вони щойно закінчили, як маленька металева пластинка, що висіла на стегні Зоріана, раптом затремтіла, і з неї пролунав голос Аланіка — тихий, але чіткий і добре чутний.
— Це Аланік, код Таро вісім сім чотири. Ви вже мали б закінчити. Камера очищена?
— Це Зоріан, код «Раха один-один-вісім», — відповів Зоріан у комунікатор. Особисто він вважав це дещо зайвим, але Аланік наполягав, щоб ці коди використовувалися щоразу, коли вони зв’язувалися один з одним через комунікатор. — З мого боку все гаразд. Можеш приводити всіх до зали воріт.
Через п’ять хвилин у колишню базу Ібасанців увірвався, здавалося, нескінченний потік людей на чолі з Ксвімом та Аланіком. Деякі з них були солдатами та бойовими магами, які прибули, щоб забезпечити безпеку зібраних людей від мешканців Підземелля, але більшість із них — це були різноманітні майстри, вчені, експерти з вимірювання, творці заклинань тощо. Їх усіх провели до центру камери й показали ворота Ібасанців.
Усі зібралися навколо воріт, пильно їх розглядаючи… дехто з очевидним ентузіазмом, а дехто з професійним стоїцизмом.
«Гаразд, усі, — сказав їм Ксвім. — У нас є лише кілька годин, щоб розібратися в цій штуці наскільки це можливо, тож докладіть усіх зусиль. Пан Казінскі та пан Новеда — керівники цього проєкту, тож, будь ласка, повідомляйте їм про всі свої знахідки. Нехай вас не вводить в оману їхній молодий вік, вони користуються великою довірою влади в цьому питанні».
І так, майже сотня шанованих експертів, зібраних з усіх куточків Елдемару, взялася за вивчення воріт Ібасана та способів їх відтворення.