Ельдемар і Кот були дуже далеко один від одного. Точну відстань було важко визначити, оскільки назва «Кот» охоплювала досить велику територію на південному континенті, але Зоріан оцінив її приблизно в 7000 кілометрів мінімум. Гірше того, це була відстань по прямій лінії, тому фактична подорож була б ще довшою. Зробити цю подорож за місяць було не неможливо, але просто дістатися до місця призначення було недостатньо для Зака і Зоріана — їм потрібно було дістатися туди з великим запасом часу, інакше вони не мали б часу шукати частину Ключа, яка, ймовірно, була там загублена. Крім того, якщо вони витратять більшу частину часу на дорогу до Кота, вони не зможуть скористатися Чорними кімнатами, розкиданими по всій Альтазії. Таким чином, взявши на себе зобов'язання здійснити таку подорож, вони фактично втратили б більше ніж один місяць часу.
Існувало два основних способи подорожі з Ельдемара до Кота. Найпростішим і найдешевшим способом було сісти на корабель у місті Луджа і дістатися до Кота морем. Навіть найдешевші кораблі доставляли туди за місяць, а дорожчі судна могли подолати цю відстань за 20 днів! Звісно, за умови, що корабель не потопив тигровий навтолус чи щось подібне по дорозі. Але він чув, що їх майже винищили вздовж основних морських шляхів, разом із морськими гідрами, акулами-бритвами та літаючими барракудами, тож, ймовірно, цього не сталося. У будь-якому разі, саме цим способом батьки Зоріана дісталися Кота, оскільки вони не дуже поспішали і не хотіли витрачати більше грошей, ніж було потрібно.
Другим основним способом було використання існуючої мережі телепортаційних платформ, які з'єднували більшість великих населених пунктів на Альтазії та Маясіні. Це було дорожче, ніж подорож кораблем, але для Зака і Зоріана це не було проблемою. Більшою проблемою було те, що хоча цей спосіб був швидшим за подорож кораблем... насправді він не був набагато швидшим. Використовуючи загальнодоступну інформацію, Зоріан підрахував, що для того, щоб дістатися до Кота за допомогою мережі телепортаційних платформ, їм знадобиться 15 днів, і це за ідеальних умов. Проблема полягала в тому, що мережа телепортаційних платформ працювала за суворим графіком, який не можна було прискорити — адже мережа охоплювала безліч різних країн, і жодна з них не була готова дозволити масовому телепортаційному трафіку в'їжджати і виїжджати з країни без контролю та нагляду. Кожна платформа мала перевірки безпеки та прикордонний контроль, які мандрівники мусили пройти, а це займало час. Багато часу, за словами Зака — він уже пробував скористатися платформами як способом дістатися Кота, суто з примхи, і насправді йому знадобилося майже весь місяць, щоб дістатися місця призначення. Чи зможе Зоріан зробити це краще? Сумнівно. Навіть якщо Зоріан запропонує додаткову оплату, оператори телепортації відмовляться активувати платформу поза розкладом тільки заради нього — хто ж ризикне викликати міжнародний інцидент заради додаткових грошей? І навіть якщо Зоріан застосує свою магію розуму і переконає їх зробити виняток для нього і Зака, охорона платформи призначення не буде схильна йти на це. Залежно від пункту призначення, вони могли б навіть застрелити його на місці — були випадки, коли телепортаційні платформи використовувалися для рейдів і раптових атак, і в деяких місцях дуже охоче стріляли в тих, хто телепортувався без попередження.
Загалом, Зоріан не вважав, що зможе оптимізувати телепортаційну платформу в значній мірі. Вони були дуже швидким і зручним способом пересування, якщо хтось подорожував до пункту призначення, що знаходився за кілька стрибків, але вони просто не були призначені для перевезення людей на великі відстані так швидко, як вони були готові за це платити. Швидкість перевезення навмисно обмежували до більш керованих рівнів, щоб місцева влада могла здійснювати певний контроль над нею.
На жаль, інших звичайних способів подолання таких великих відстаней не було. Небагато надзвичайно багатих людей потребували дістатися з Ельдемара до Кота так швидко, як це було можливо, тому ніякі широко розповсюджені послуги цього не забезпечували.
Залишалися нетрадиційні методи. Зоріан розглядав деякі дикі варіанти, такі як викрасти один з небагатьох існуючих дирижаблів, щоб здійснити подорож, або перетворитися на перелітного птаха і полетіти туди, але в кінцевому підсумку відкинув їх як занадто фантастичні, щоб дійсно працювати. Крім того, такі методи не вирішували проблему втрати доступу до Чорних кімнат Альтазії і вимагали б принаймні декількох перезапусків для здобуття екзотичних навичок, які навряд чи були б корисними для чогось іншого. Вміння пілотувати дирижабль було хорошим приводом для хвастощів і не більше, якщо тільки ви не були професійним пілотом дирижаблів.
Зрештою, його думки звернулися до заклинання воріт і його недавньої практики активного використання симулякрів. Можливо, тому що саме над цим він працював останнім часом. Самі по собі, жодне з цих двох заклинань не було вирішенням його проблеми... але в поєднанні вони могли ним стати.
Наскільки Зоріан знав, симулякр не мав обмежень за дальністю дії — його потрібно було створити поруч із заклинателем, але потім він міг віддалятися від оригіналу на скільки завгодно. З іншого боку, заклинання воріт було значною мірою обмежене своєю досить мізерною дальністю дії... якщо тільки на обох кінцях воріт не працювали люди, які стабілізували його. Якщо на обох кінцях воріт були люди, які заклинали заклинання, то воно також не мало відомої межі дії. На практиці заклинання воріт рідко використовувалося таким чином, тому, що люди, здатні заклинати заклинання воріт, були рідкісні, як білі ворони, так і тому, що фактично координувати двох таких людей, щоб синхронізувати їх заклинання на великі відстані, було важко. Часто було швидше і практичніше просто ланцюжком телепортуватися з місця на місце, ніж проходити через такі клопоти.
З заклинанням симулякруму Зоріан не мав турбуватися про пошук іншої людини, здатної накласти заклинання. Він міг ефективно бути двома або більше людьми одночасно. І хоча координація заклинання на континентальних відстанях була дещо проблематичною, вона не була непереборною. У найгіршому випадку він міг просто наказати своєму симулякруму залишити слід телепатичних ретрансляторів на своєму шляху і підтримувати контакт таким чином.
Приємною стороною цієї ідеї було те, що поки його симулякр подорожував до Кота, він міг залишитися в Ельдемарі і не втратити доступ до Чорних кімнат у цьому конкретному перезапуску. Не дуже приємною стороною було те, що це назавжди зв'язувало одного з його симулякрів, залишаючи йому на одного менше, яким він міг командувати. Він міг підтримувати максимум три симулякри, не витрачаючи ману, тож це була не зовсім незначна ціна.
Крім того, це вимагало б від нього відмовитися від свого попереднього правила, згідно з яким симулякри могли існувати лише 24 години. Однак він не бачив у цьому особливих проблем — зважаючи на все, його симулякри поводилися дуже добре. Його нинішні симулякри іноді могли бути дещо примхливими і дивними, але вони були явно ним самим і дбали про його інтереси. Проте, можливо, йому слід було б почати думати про якісь контрзаходи на випадок, якщо один із його симулякрів збунтується і спробує захопити владу? Але про будь-які контрзаходи, які він розробив, його симулякр знав би. Аргх...
У будь-якому разі, залишалося питання, як симулякр дістанеться до Кота за розумний проміжок часу. Було приємно, що Зоріан не мав витрачати половину перезапуску на таку подорож і втрачати доступ до чорних кімнат, але факт залишався фактом: у них залишалося лише 15 днів у кожному перезапуску, щоб провести пошуки Ключа. Йому потрібно було щось краще.
Тому він вирішив поговорити з Адептами Тихої Двері. Це могло виявитися величезною втратою часу, але якщо вони дійсно знали щось про роботу воріт Бакори, це могло бути саме тим рішенням, яке йому було потрібно.
Зрештою, навіщо створювати нову мережу воріт, якщо вона вже існувала і до того ж була практично без нагляду?
Отже, Зак і Зоріан зараз стояли перед представницею Адептів Тихої Двері, Притулком у Порожнечі. Вона була маленькою нервовою істотою, яка постійно сіпалася і переступала з ноги на ногу, поводячись надто нервово для професійного перемовника. З іншого боку, скільки людей так тісно спілкувалися з аранеями, що навчилися читати їхні жести? Можливо, це Зоріан був дивним.
Навколо них стояли ще вісім араней, які виконували функції охоронців. Спочатку їх було четверо, але «Адепти Тихої Двері» привели ще чотирьох, коли зрозуміли, чого хочуть Зак і Зоріан.
Переговори йшли не дуже добре.
— Вибачте, шановні гості, але ми дійсно не можемо вам допомогти, — сказала представниця Адептів Тихої Двері, використовуючи заклинання голосу, щоб говорити вголос, замість того, щоб вдаватися до звичної телепатії. Вона або не дуже добре володіла заклинанням, або намагалася збентежити їх аматорською психологічною війною, бо її голос був дивно резонансним і спотвореним. — Ворота Бакора, які ми маємо, — це просто цінний історичний артефакт. Він має для нас велику сентиментальну цінність, але ми не знаємо, як його запустити».
Її середні ноги злегка сіпалися — очевидний нервовий тик, який мучив її з самого початку цих переговорів.
«Але, будь ласка, — додала вона, намагаючись звучати якомога щиріше, — якщо ви знайдете щось щодо активації воріт Бакора, негайно зв'яжіться з нами. Ми так само зацікавлені в цьому питанні, як і ви».
«Я впевнений, що так», — сказав Зоріан, незадоволено клацаючи язиком.
Вони спробували все, що тільки могли придумати, щоб забезпечити співпрацю павутини в цьому питанні — вони пропонували конфіденційну інформацію про навколишні політичні системи, пропонували рідкісні матеріали та гроші, пропонували знання про секретні аранійські техніки, які вони отримали від інших павутин під час різних перезапусків, і вони пропонували за це абсолютно смішну кількість кристалізованої мани. Все було марно — Адепти Тихої Двері залишалися впертими, вдаючи, що нічого не знають про цю справу.
Він обмінявся довгим поглядом із Заком, який у відповідь лише знизав плечима. Ця зустріч була здебільшого ідеєю Зоріана. Зак прийшов на зустріч під впливом заклинання, що блокувало розум, і здебільшого мовчав — факт, який, безсумнівно, не допомагав Адептам Тихої Двері розслабитися в їхній присутності. Проте, в цьому і була суть — Зоріан навмисно наказав Заку так поводитися, як негласну спробу залякування. З минулого досвіду спілкування з Адептами Тихої Двері він знав, що просто бути ввічливим і щедрим нічого не дасть, тому він привів Зака, щоб показати їм, що він не є тим, кого можна просто відмахнутися. Певним чином це спрацювало — Зоріан був упевнений, що павутина вже б його прогнала, якби він прийшов сам, але оскільки поруч із ним стояв маг із порожнім розумом, який виглядав похмурим і грізним, вони залишалися ввічливими і ставилися до нього набагато краще, ніж у минулому.
Це була правда, що вони говорили — переговори, як правило, йшли краще, якщо ти приносив і подарунки, і озброєну свиту, а не тільки подарунки.
На жаль, їхні господарі, здавалося, втрачали терпіння, оскільки Зоріан помітив, що деякі охоронці змінювали свої позиції, ніби готуючись до раптового нападу.
— Будь ласка, не робіть цього, — сказав він зі зітханням. — У вас немає шансів проти нас у справжній бійці. Я впевнений, ви помітили, що мій друг тут перебуває під впливом затуманення розуму, і запевняю вас, він такий же сильний, як ви думаєте. Я сам не так вже й погано б’юся, якщо ви дозволите мені бути трохи нескромним, тож не відкидайте мене як загрозу. Якщо ви нападете на нас, ви лише наблизите свою смерть. Не робіть цього собі».
«Якщо ти так впевнений у своїх бойових здібностях, чому б просто не напасти на нас і не взяти те, що хочеш, силою?» — запитала «Притулок у Порожнечі». Можливо, це тільки Зоріану так здалося, але вона прозвучала трохи гірко. «Навіщо взагалі з нами домовлятися?»
«Тому що це правильно, — відповів Зоріан. — Ми не розбійники».
«Розумію. А ваш друг тут…?» — запитала вона, трохи нахилившись до Зака, який з цікавістю підняв брову.
«Це лише запобіжний захід», — сказав Зоріан. «Якщо ви не нападете на мене, ця зустріч не переросте у насильство».
Крім того, він зовсім не був упевнений, що зможе розгадати їхні таємниці, читаючи їхні думки. Інформація про ворота, яка його цікавила, ймовірно, була відома лише невеликій групі їхніх експертів і, можливо, лідерів, і вони, швидше за все, добре її охороняли. У минулому, коли Зак і Зоріан нападали на павутиння аранеїв, їхні старші мали неприємну звичку стирати власні спогади про важливі таємниці, аби вони не потрапили до їхніх рук. Оскільки тоді вони не шукали їх найпотаємніших секретів, це було незначною проблемою. Але зараз це стало величезною перешкодою.
— У такому разі я буду відверта з вами — ми не готові розкривати вам наші секрети, — сказав Притулок у Порожнечі. — Ви просто марнуєте наш спільний час.
— За будь-яку ціну? — Зоріан нахмурився.
— Боюся, що так. Чесно кажучи, я не можу придумати нічого, що ви могли б нам запропонувати, щоб ми розкрили вам наші найпотаємніші таємниці.
Ну що ж. Це було… несподівано. Тоді настав час дістати свою секретну зброю.
«Тоді давайте перевіримо це останньою пропозицією», — сказав Зоріан.
«Звісно», — відповіла аранея, випромінюючи суміш полегшення та байдужості, ніби вона просто раділа, що все це скоро закінчиться.
«Я і Зак — мандрівники в часі», — сказав Зоріан. «І ми можемо допомогти вам надіслати повідомлення від ваших теперішніх «я» до Адептів Тихої Двері в минулому».
Була коротка пауза, коли представниця аранеїв на секунду завмерла, а потім дивно потрусила передніми ногами.
«Ну, — сказала вона. — Мушу сказати, що це… це вперше хтось висунув такий аргумент. Мені цікаво… чи маєте ви якісь докази на підтвердження цього твердження?»
«Через три дні ви відправите команду з трьох араней до старого контакту в Тозені, щоб забрати чергову партію кристалізованої мани», — сказав Зоріан, змусивши представницю знову завмерти. «Однак це буде пастка, і двоє з них ніколи не повернуться».
«Це не...», — почала говорити «Притулок у Порожнечі».
«Через два дні після цього, — продовжив Зоріан голосніше, перебиваючи її, — ви нарешті знайдете Червоні сувої Тміліцена, але ваш попередній покупець скаже, що він більше не зацікавлений у них. Натомість він вкаже вам на Магічний музей Падіни як на можливого покупця. У той же час ви отримаєте коробку кристалів серця вугілля...»
Після того, як Зоріан зробив ще з десяток передбачень, Притулок у Порожнечі нарешті здався і пішов поговорити зі своїми старшими. За годину його передали комусь вищому в ієрархії — а саме, Блискучій Річці Зірок, яка, наскільки він міг зрозуміти, була якоюсь заступницею старшого. Вона була набагато менш перешкоджаючою, ніж Притулок у Порожнечі, але все одно не хотіла говорити з ним про ворота Бакори.
«Нам знадобиться деякий час, щоб підтвердити ці... ваші передбачення. Я впевнена, ви розумієте», — вибачливо сказала Блискуча Річка. Вона дійсно звучала вибачливо! Вона була набагато кращою акторкою, ніж Притулок у Порожнечі.
«Я розумію», — повільно кивнув Зоріан. «Все гаразд. Ми й так не сподівалися на вашу співпрацю після однієї спроби».
«Але це нічого, — сказав Зак із сонячною посмішкою. — У нас є стільки спроб, скільки ми захочемо, щоб все вийшло».
До честі Аранеї, вона не ворушилася і не нервувала, як це робила попередня, але Зоріан все одно бачив, що їй було некомфортно. Вони пояснили їй загальну суть часової петлі, в якій вони перебували, але не згадали про деякі важливі деталі — наприклад, про те, що у них обмежений час, або про те, наскільки важливою для них може бути інформація про ворота Бакора. Зоріан не був упевнений, наскільки Адепти Тихої Двері повірили в їхню історію, але вони явно були настільки налякані наслідками, що вирішили трохи потішити його.
— До речі, якщо є спосіб, яким я можу легше довести свої твердження вашій павутині в майбутніх перезапусках, я б хотів про нього почути, — сказав Зоріан.
— Нам доведеться обговорити це, перш ніж я дам вам відповідь, — дипломатично відповіла Блискуча Річка.
Після цього їх фактично вигнали з колонії і сказали повернутися через тиждень. З огляду на те, що Зоріан боявся, що вони висміють їх, щойно вони згадають про подорожі в часі, він вважав це вже перемогою. Доки вони не відкинули цю ідею відразу, він був упевнений, що зможе довести їм, що часова петля існує. Можливо, вони не мали буквально нескінченної кількості спроб, як вони натякнули Аранеї, але того, що вони мали, мало б вистачити.
— Схоже, ми їх сильно налякали, — прокоментував Зак на шляху назад до Кіорії. — Особливо коли ти почав згадувати про угоди, які ти уклав з іншими павутинами, і про те, як ти збираєшся віддячити їм після виходу з часової петлі. Можна було б подумати, що вони будуть раді, що їхні колеги отримають винагороду, але, судячи з усього, це не так.
«Останнього разу, коли одна з павутин аранеан стала значно сильнішою за інші, вона охопила весь континент, завоювавши або витіснивши кожну колонію-суперницю на своєму шляху», — зазначив Зоріан. «Вони мають повне право турбуватися».
«Хм, я про це не думав», — задумливо сказав Зак. «Тобто, ти вже мені про це розповідав, але я просто не замислювався, як це вплине на їхнє ставлення. Тоді добре, що я залишив переговори переважно тобі. Ти дійсно розумієш психологію араней набагато краще за мене».
Була коротка пауза, перш ніж Зак знову заговорив.
«То... ти справді маєш намір просто так передавати знання іншим павутинам?» — запитав він з цікавістю.
«Звичайно», — кивнув Зоріан. «Звісно, не кожній павутині, з якою я взаємодіяв, але кожна павутина, яка була для мене особливо корисною, обов'язково отримає щось за свої зусилля».
«А як щодо допомоги від людей?» — запитав Зак. «Вони отримають якусь винагороду?»
«Це трохи небезпечніше, оскільки вони набагато швидше вистежать мене за допомогою моїх дарів, ніж аранеї. Я хочу віддячити людям за їхню допомогу, але не хочу страждати тільки тому, що маю почуття честі», — сказав Зоріан.
«Так, деякі люди дійсно безсоромні», — погодився Зак. «Дай їм палець, а вони спробують відкусити всю руку. А деякі можуть бути занадто цікавими для свого ж блага».
«Так», — кивнув Зоріан. «Я все одно маю намір спробувати віддячити людям, але мені доведеться бути набагато обережнішим і вибірковішим у цьому».
«Я відчуваю себе трохи винним», — зізнався Зак. «Не думаю, що я коли-небудь серйозно замислювався над тим, щоб віддячити людям за те, що я отримав від них за час перезапусків. Поклич мене, коли почнеш остаточно визначатися з цими планами, добре? Думаю, є кілька людей, яким я дійсно повинен якось віддячити за все те добро, що вони для мене зробили».
«Звісно», — кивнув Зоріан.
«Отже», — продовжив Зак. «Адепти Тихої Двері. Як думаєш, їхнє керівництво зрештою нам повірить?»
«Можливо. Але навіть якщо повірять, це не гарантує, що вони погодяться на обмін», — сказав Зоріан, сумно похитавши головою. «Якщо вони достатньо параноїчні, будь-яка угода з нами може здатися їм самогубством. Вони не мають можливості переконатися, що ми дійсно дотримаємося своєї частини угоди, коли вийдемо з часової петлі. Хто може гарантувати, що ми не витягнемо з них усі їхні секрети, а потім безцеремонно їх викинемо? Ти знаєш, як Дух Змія думав, що ми зробимо з ним?»
Зак зробив кислий вираз обличчя. Йому не подобалося, коли йому нагадували про духа змії — він був сильно ображений його звинуваченнями, сприймаючи їх набагато особистіше, ніж сам Зоріан.
«У будь-якому разі, — продовжив Зоріан, — навіть якщо ці переговори проваляться, це не кінець світу. Є принаймні ще одна група, яка, здається, розуміє, як працюють ворота Бакори — під Кіорією є повністю функціональний механізм воріт, створений загарбниками, і він, мабуть, сильно натхненний воротами Бакори».
«Жоден з ібасанів не знає, як ця штука працює, — зауважив Зак. «Я впевнений, що тільки Кватч-Іхл знає. Тож це нам не дуже допомагає».
«Так, мабуть», — погодився Зоріан. Він заглибився в думки достатньої кількості високопоставлених загарбників, щоб зрозуміти, що ворота, ймовірно, не були створені жодним з них. Або Кватч-Іхл був єдиним, хто знав секрети їхньої конструкції, або іншим будівельникам не дозволялося брати участь у вторгненні. Це було б логічно — ворота були величезною перевагою для ібасанів, і вони точно не хотіли, щоб ця таємниця потрапила до рук магів Ельдемара. «Але я не думав шукати когось, хто міг би проникнути в пам'ять, щоб дістати інформацію. Я думав просто захопити місце розташування воріт і проаналізувати саму конструкцію воріт».
Зак підняв брову.
«Я думав, ти казав, що це займе місяці, — запитав він з цікавістю. — Можливо, роки. Що змінилося?»
«Я зрозумів, що поводився як ідіот, — сказав Зоріан. — Звісно, це зайняло б багато часу, якби я намагався розібратися в цьому самотужки... але навіщо це робити? Чому б не зібрати невелику армію експертів і не вирішити цю проблему разом?»
Зак задумливо муркнув.
«Це треба робити дуже, дуже обережно, якщо ми не хочемо, щоб Кватч-Іхл втрутився в наші справи», — сказав він. «Але з іншого боку, це ж стосується всього, що пов'язано з вторгненням, чи не так? Так, варто спробувати. Давай зробимо це».
«Ми почекаємо до дня вторгнення», — поспішно сказав Зоріан. Він бачив, що Зак розпалюється, і не хотів, щоб той загинув посеред перезапуску через свою нетерплячість. «Безпека воріт смішна, якщо правильно розрахувати час».
«А, так, ти згадував про це», — сказав Зак, трохи знітившись. «Чорт, я так злюся на себе, що не здогадався про це до того, як ти мені сказав. Я ніколи не міг сам пройти через ворота, знаєш? Навіть коли я був достатньо швидким, щоб прорватися крізь захисників і уникнути появи Кватч-Іхла, який хотів мене знищити, захисники завжди руйнували ворота, перш ніж я до них добирався».
«Я досі не можу повірити, що ти просто здійснив прямий фронтальний напад на базу Ібасанців, замість того, щоб спробувати проникнути в неї», — сказав Зоріан. «Чому, в біса, ти думав, що це спрацює?»
«Я не дуже добре вмію проникати», — сказав Зак, не каючись, знизавши плечима. «До того ж, це майже спрацювало. Якщо це спрацьовує, то це не дурниця, правда?»
Решту дороги додому вони провели, сперечаючись про те, чи є якась різниця між «майже спрацювало» і «в кінцевому підсумку провалилося».
***
«Що ти маєш на увазі, у мене побачення з Акоєю?» — запитав Зоріан свого симулякра з недовірою.
«Саме те, що я сказав», — відповів симулякр, не звертаючи уваги на його хвилювання. «Вона попросила мене зустрітися з нею в тій маленькій чайній, що за два квартали від академії, і я погодився».
Зоріан відчув бажання кинути блискавку в свого клятого симулякра, але він знав, що це насправді не допоможе йому почуватися краще. Швидше за все, це тільки ускладнить ситуацію, позбавивши його таких необхідних відповідей на питання, як це могло статися?
«Ти не можеш просто так самостійно вирішувати такі речі!» — роздратовано просичав Зоріан до свого симулякра.
Симулякр підняв брову.
«Ну, це правда», — наполягав Зоріан. «Я знаю, що ти мій симулякр, і я сказав тобі робити все, що завгодно, але ти повинен був зв'язатися зі мною, щоб дізнатися мою думку, перш ніж погоджуватися на щось подібне».
«Ти хочеш сказати, що якби ти був на моєму місці, ти б відмовив їй, коли вона попросила про зустріч?» — запитав його симулякр з усмішкою.
Зоріан нахмурився. Якби це було до часової петлі? Так, безперечно. А зараз? Ні, нізащо. Він не був зацікавлений у побаченнях з Акоєю — він не вважав, що їхні особистості добре поєднуються — але він би принаймні дав їй шанс.
Він ненавидів цю кляту усмішку, яка зараз була на обличчі його симулякра, але той мав рацію, що Зоріан, ймовірно, прийняв би таке саме рішення на його місці.
— Це просто... — почав Зоріан, але зупинився зі зітханням. — Коли?
— За два дні, — відповів симулякр.
— Як, чорт забирай, це сталося? — запитав Зоріан. — Я знав, що Акоджо трохи закохана в мене, але досі вона ніколи нічого не пробувала. Що змінилося? Що ти зробив?
«Насправді вона вже раз домовлялася з тобою про зустріч, пам'ятаєш?» — сказав його симулякр. «Тільки в останній момент вона злякалася, і нічого не вийшло. Але я сумніваюся, що цього разу буде так само, оскільки вона призначила конкретну дату і все таке. У будь-якому разі, я нічого не робив, це зробили твої попередні симулякри».
«Що ти маєш на увазі?» Зоріан нахмурився. Він часто хмурився з початку цієї розмови.
«Судячи з усього, вони були досить активними серед наших однокласників, не повідомляючи тебе про це. Вони спілкуються з різними людьми, а потім не згадують про це у своїх підсумкових звітах. Зокрема, вони досить інтенсивно спілкувалися з Акоджо, що, судячи з усього, додало їй впевненості, щоб запросити мене на побачення».
Перед тим, як відпустити симулякра, Зоріан завжди просив його надати пакет пам'яті з усім важливим, що сталося з ним протягом його короткого життя. Зазвичай це супроводжувалося усним звітом, оскільки Зоріан вважав корисним час від часу спілкуватися зі своїми симулякрами, щоб дізнатися, як у них справи. Це означало, що він мав покладатися на те, що симулякри зможуть ефективно підсумувати своє існування для нього, але реальної альтернативи не було. Якби він просив симулякри про спогади про все їхнє існування, він ніколи не зміг би опрацювати пакети пам'яті за розумний проміжок часу. Інтерпретація 24 годин спогадів, хай навіть найбуденніших, зайняла б у нього щонайменше кілька годин... а зазвичай у нього було активним більше ніж один симулякр. Він міг покладатися лише на те, що симулякри вибирали те, що вважали важливим, і передавали йому.
«Чому вони це роблять?» — запитав Зоріан.
«Не маю поняття. Але якби я вгадував… тому що досить кумедно уявити твою реакцію, коли ти нарешті дізнаєшся», — сказав його симулякр, посміхаючись. «Мені, безумовно, подобається твоє скрутне становище».
«Моє скрутне становище, так?» — повільно промовив Зоріан, кинувши на симулякра злий погляд. «Насправді, у мене є краща ідея. Ти це зробиш».
«Але я ж піду наприкінці дня», — здивовано сказав симулякр.
«Більше ні», — сказав Зоріан. «Я думав про послаблення правила 24 годин, і ти будеш першим піддослідним. Вітаю — ти залишишся активним більше ніж на день, щоб ти міг взяти на себе відповідальність за те, що зробив».
«Гей, гей», — заперечив симулякр. «Зачекай хвилинку! Тобі не здається, що це трохи підло — відправляти симулякра на побачення замість себе?»
«Чому?» — запитав Зоріан із зловтішною посмішкою. «Це ти з нею розмовляв, тож справедливо, щоб саме ти це зробиш».
«Так, але... я все ще зроблений з ектоплазми, а ми зустрічаємося в чайній», — сказав симулякр. «Від мене, мабуть, очікуватимуть, що я щось вип'ю, а я не можу. Я повністю твердий і однорідний від шиї вниз».
Хм, він цього не знав. Він знав, що симулякри повинні спати так само, як і він, бо одного разу він спробував залишити одного з них працювати вночі, а вранці знайшов його хропучим на підлозі. Щодо їжі та води, то він ніколи про це не замислювався — в описі заклинання на сувої було сказано, що симулякру не потрібне ніяке харчування, крім магії, тож він не думав, що тут є про що турбуватися.
— Знаєш що? — Зоріан зітхнув. — Ти правий. Я повинен піти, хоча б заради Акоджо.
— Правильно. Я радий, що ти розумієш, — сказав симулякр, явно полегшено.
— Однак, — додав Зоріан голосніше. — Це не означає, що ти повністю звільняєшся від відповідальності. Пам'ятаєш, що я сказав раніше?
— Ні? — повільно відповів симулякр.
— Я сказав, що думаю послабити правило 24 годин, — терпляче нагадав йому Зоріан. — Воно все ще діє, і ти все ще будеш піддослідним кроликом для цього.
Він швидко зібрав усі карти, брошури та частково заповнені інформаційні таблиці і без церемоній кинув їх симулякру.
«Вітаю», — байдуже сказав Зоріан. «Ти щойно заробив собі квиток в один кінець до Кота. Твоє завдання, яке ти мусиш прийняти, — знайти спосіб подолати понад 7000 кілометрів менш ніж за тиждень. Удачі».
«О, та годі!» — заперечив симулякр. «Це неможливо, і ти це знаєш! Гей! Гей, повернися!»
Але Зоріан не слухав. У нього було менше двох днів, щоб з’ясувати, яку нісенітницю влаштували йому попередні симулякри.
Крім поточної ситуації з Акоджо, звичайно.
***
Невелика, віддалена чайна, в якій зараз перебували Зоріан і Акоджа, мала певну репутацію серед студентів. Не серед усіх — до початку часової петлі Зоріан навіть не знав про її існування — але серед студентів академії, які більше зосереджувалися на стосунках, це місце було відоме як гарне місце для романтичних зустрічей. Тому Зоріан не мав жодних сумнівів, що Акоджа мала на увазі, коли запитала його, чи не хоче він зустрітися з нею тут — той факт, що вона вибрала саме це місце, давав чітко зрозуміти, що вона виявляє до нього романтичний інтерес.
На думку Зоріана, «побачення» пройшло добре. Ні Зоріан, ні Акоджа не були дуже балакучими людьми, тому більшу частину часу вони провели в незручній тиші. Проте вони трохи поговорили, і він не змусив Акоджо втекти в сльозах або гнівно вибігти з чайної — з огляду на те, як пройшов його попередній вечір з Акоджо, це був величезний успіх!
Він випив останні краплі чаю, який до цього часу вже повністю охолов, і уважно подивився на Акоджо. Вона сором'язливо відвела погляд, випромінюючи суміш дискомфорту і хвилювання у відповідь на його увагу. Вона була худорлявою дівчиною з коротким каштановим волоссям і дорогими окулярами. Одяг, який вона носила, був більш вишуканим, ніж зазвичай, але все одно дуже консервативним і скромним — всі кольори були приглушеними, і ніде не було видно зайвої шкіри.
Вона не була класичною красунею, але він все одно вважав її досить привабливою. Особливо коли вона червоніла і соромилася, як зараз.
Її було так важко розгадати. Так, вона була в нього закохана, але він був впевнений, що це було не все. З поваги до її приватного життя він утримався від того, щоб зазирнути в її думки, і обмежився тим, що підказувала йому його пасивна емпатія. Чим далі просувалося побачення, тим більше він переконувався, що вона хоче звернути його увагу на якусь тему, але чомусь завжди відступала, не встигнувши цього зробити. Що це було? Він думав запитати її про це, але не наважився — досі все йшло досить добре, то навіщо ризикувати зіпсувати все?
До того ж, якщо це було для неї дійсно важливо, вона напевно набереться сміливості і зрештою підніме це питання...
— Дякую, що погодився зустрітися зі мною, — раптом сказала Акоджо, трохи випрямившись. — Я, е-е... можу тебе про щось запитати?
— Так, питай, — кивнув Зоріан.
— Я знаю... що ти не дуже добре ладнаєш зі своєю родиною, — сказала вона, а потім зупинилася, щоб подивитися на його реакцію.
Ой-ой. Не дивно, що вона так не хотіла про це говорити, хай там що це було. Якби вона почала таку розмову з Зоріаном до циклу часу, це було б дуже ризиковано. Але зараз... Ну, Зоріан хотів вірити, що він трохи прогресував з тих пір, тож він просто жестом запросив її продовжувати.
— У-у будь-якому разі, — поспішно продовжила вона, — ти натякнув, що хочеш стати незалежним саме через це. Знайти десь високооплачувану роботу, придбати собі житло і таке інше...»
Зоріан подивився на неї з цікавістю.
«Я хотіла б дізнатися, чи не міг би ти дати мені пораду з цього приводу», — нарешті запитала вона.
«Як досягти власної незалежності?» — запитав Зоріан.
«Так», — швидко підтвердила вона.
«Чому?» — з цікавістю запитав він. «Я думав, ти чудово ладнаєш зі своєю родиною».
«Так, — сказала вона. — Ми дуже близькі, і у мене з ними немає проблем. У цьому плані мені пощастило. Просто... у мене немає хороших стосунків з іншими людьми».
Зоріан хотів щось сказати, але вона перервала його.
«Крім вчителів, я знаю, — додала вона, кинувши на нього попереджувальний погляд. «Але вони насправді не так сильно піклуються про студентів, як вдають. Особливо про студентів із середніми здібностями, як я, які походять із не магічного роду і можуть покладатися лише на свою працьовитість».
Зоріан задумливо муркнув, не зовсім розуміючи, до чого вона веде. Щодо самої Акоджо, то вона кілька секунд мовчала і замислилася, і Зоріан склалося враження, що вона думає, як пояснити все далі. Тому він просто чекав і не перебивав її.
— Ти ніколи не мав враження, що академія просто викачує з нас гроші? — нарешті запитала вона.
Зоріан трохи відсахнувся, здивований цим питанням. Чи думав він так? Ну, було багато речей, які, на його думку, вони робили неправильно, але...
— Ні, не дуже, — зізнався він. — Вибач. Чому ти так думаєш?
«Ну, доки Війни Розколів і Плачу не зменшили кількість шляхетських родів та інших «поважних» джерел студентів, Королівська академія магічних мистецтв Кіорії навіть не думала про те, щоб прийняти до своїх стін таких людей, як ми, без видатних предків. Я впевнена, що ми тут тільки тому, що академія стояла перед вибором: або скоротити витрати, або прийняти натовп за гроші. І, звичайно, в кінці кінців вибрала гроші».
«Ага, — сказав Зоріан. — Так, ти, мабуть, права. Але я б не назвав це «доїнням нас заради грошей».
«Можливо, я просто стаю параноїчною», — зітхнула Акоджа. «Останнім часом я трохи розчаровуюся в співробітниках академії. У будь-якому разі, суть у тому, що я не впевнена, наскільки корисним для мене буде диплом академії. Моя родина заплатила багато грошей, щоб я тут навчалася, і вони очікують від мене великих досягнень у майбутньому. Коли я тільки прийшла сюди, я думала, що якщо я просто буду старатися на заняттях і досягну успіхів, то все буде добре. Тепер я в цьому не впевнена. І я не хочу повертатися до своєї родини і просити допомоги. Вони б мені допомогли, я знаю... але я не хочу їх розчаровувати. Я не хочу бути тягарем».
«Тож ти сподіваєшся, що я зможу дати тобі кілька порад, як знайти добре оплачувану роботу, доступне житло тощо», — закінчив Зоріан.
До початку часової петлі Зоріан навряд чи зміг би дати їй багато порад. Зрештою, його ідея була досить схожою на її власну — досягай успіхів у навчанні, і, сподіваємось, все врешті-решт владнається. Просто вони трохи по-різному розуміли, що таке «досягати успіхів». Тепер же він міг порекомендувати їй кілька місць. Він кілька разів перевіряв можливості працевлаштування, хоча на той момент він був не надто кваліфікований для більшості з них і з розчаруванням відмовився від цього задуму. Проте він вважав, що їй було б розумніше поки що забути про це і зосередитися на досягненні успіхів у вивченні магії… хоча, можливо, трохи більш цілеспрямовано.
— Просто вибери одну галузь магії і зосередь на ній більшу частину своїх зусиль, — сказав він. — Зазвичай я б порадив формули заклинань, оскільки вміння їх добре використовувати дуже добре оплачується... але я помітив, що ти не дуже любиш математику, тож, мабуть, не варто. Як ти ставишся до трансформації?
— Гадаю, нормально, — вона знизала плечима.
— Тоді спробуй зосередитися на цьому, — запропонував він. «Це одна з найбільш високооплачуваних галузей. До того ж, Ілса є майстром цього виду магії і, здається, ти їй подобаєшся, тож, можливо, вона зможе тобі допомогти, якщо ти зосередишся на цьому».
«Розумію», — сказала вона, задумливо дивлячись на нього.
«Крім того, я досить добре володію магією перетворення», — зазначив він. «Я міг би тобі трохи допомогти, якщо ти застрягнеш».
Насправді він міг би допомогти їй практично в будь-якій галузі магії. Але сказати це було б дурним хвастощами, тож краще бути трохи скромнішим у самовихвалянні.
Настала довга пауза, під час якої Акоджа обдумувала все це і нервово бавилася чашкою.
«Отже», — сказав Зоріан, порушивши мовчання. — Це все?
— Гм? — пробурмотіла вона, вириваючись із задуми. На мить вона виглядала зляканою. — О. Ну, я… так. Мабуть.
— Розумію, — сказав Зоріан. — Шкода. Коли ти попросила нас зустрітися тут, я думав, що ти насправді запрошуєш мене на побачення.
«Я, ну, це не... це було частиною всього, я...» — заїкалася вона.
«Розслабся, я просто жартую», — сказав він, легенько сміючись.
«Бовдур», — буркнула вона. «Але, е-е... ти мені подобаєшся...»
«Я повинен бути чесним – зараз я не дуже зацікавлений у стосунках», – відверто сказав він їй. Поки він застряг у часовій петлі, він не мав наміру будувати стосунки з кимось. «Я знаю, це звучить трохи безсердечно, але…»
«Я розумію», – зітхнула вона, трохи знітившись. Дивно спокійна реакція на відмову. «Оскільки ти такий чесний, скажи мені прямо — чи є у мене хоч якийсь шанс з тобою?»
«Не знаю», — зізнався Зоріан. «Ми такі різні...»
«Чим саме?» — запитала вона, звучачи більше зацікавленою, ніж ображеною. «З моєї точки зору, ми здаємося досить схожими».
«Ну, по-перше, ти набагато більше переймаєшся правилами та репутацією, ніж я...», — сказав Зоріан.
Вона кинула на нього роздратований погляд.
«Я мала б бути сліпою, щоб не помітити, що ти не так переймаєшся пристойністю, як я», — сказала вона. «Але я все одно тебе люблю. Це ж означає, що я готова працювати над цим разом з тобою, правда?»
«Працювати зі мною чи працювати над тим, щоб змінити мене?» — хотів запитати Зоріан. Він міг помилятися, але у нього склалося враження, що Акоджо бачила в ньому не стільки особистість, скільки сировину, яку можна перетворити на щось більш приємне для неї. Але ні, це було б занадто конфронтаційним, і побачення тільки погіршилося б. Тому він просто проігнорував її питання і перейшов до іншого.
Незважаючи на те, що він відмовився бути з нею, побачення закінчилося досить приємно. Можливо, тому що він не відмовив їй категорично, і вона все ще думала, що у неї є шанс з ним? У будь-якому разі, вони домовилися зустрітися знову наступного тижня в більш нейтральному місці, нібито для того, щоб Зоріан міг дати їй матеріали, які він зібрав про потенційні місця роботи, вартість життя в різних містах тощо.
Він не знав, що в кінцевому підсумку думати про все це. Коли він дізнався, що його симулякри влаштували йому побачення з Акоджо, він подумав, що це може закінчитися тільки погано. На його думку, він і Акоджо були дуже несумісні одне з одним. Однак після сьогоднішньої зустрічі він майже бачив, що в кінцевому підсумку все може скластися.
Йому це зараз так не потрібно...
Ну що ж. Могло бути гірше, припустив він — його симулякри могли б влаштувати йому побачення з Неолою. Він дізнався, що вона також була кимось, з ким вони подружилися протягом поточного перезапуску, з якихось причин, і поглянувши на її думки, він зрозумів, що вона не проти завести з ним стосунки. Якби він пішов на побачення з нею, до кінця дня про це дізналися б усі в академії. Принаймні Акоджа мала певне почуття тактовності. На щастя, Неола була досить традиційною в своїх поглядах і ніколи не запрошувала б когось на побачення так, як Акоджа — вона очікувала б, що хлопець зробить перший крок.
У майбутньому йому доведеться набагато пильніше наглядати за симулякрами, яких він відправляє виконувати нудні завдання, такі як відвідування занять.
***
«Ти, мабуть, жартуєш», — з недовірою сказав симулякр номер 2. «500 срібних монет тільки за телепортацію до Зіксії? Ти що, думаєш, у мене гроші на деревах ростуть?»
Чоловік, з яким він розмовляв, лисий, вкритий татуюваннями сорокарічний чоловік, у відповідь лише грізно подивився на нього.
«Ні, йди геть», — сказав він Зоріану ламаною ікосійською мовою.
Симулякр зітхнув від розчарування і пішов геть. Оригінал, можливо, зараз купався в грошах, але він — ні. Він міг взяти з собою лише обмежену суму грошей, коли покидав Ельдемар, тому не міг дозволити собі надто розкидатися коштами. Це було особливо актуально, оскільки кожна країна мала свою власну валюту, тож він не міг просто взяти з собою стоси паперових грошей, щоб розплачуватися з людьми — паперові купюри Ельдемара не мали великої цінності за межами Алтазії. Більше того, вони не мали великої цінності навіть у деяких місцях Альтазії. Одна з крихітних держав, які він відвідав, настільки ненавиділа Ельдемар, що він ледь не потрапив під напад, коли спробував розплатитися з магом їхніми грошима.
Ні, якщо він хотів завершити свою подорож, йому потрібно було мати при собі речі, які мали більш універсальну цінність — золото, срібло та дорогоцінні камені. А оскільки ці речі були важкими і досить громіздкими, він міг взяти з собою лише обмежену кількість.
Симулякр номер 2 незадоволено бурмотів собі під ніс. Коли він розпочинав свою подорож, він був упевнений, що придумав геніальне рішення. Якщо мережа телепортаційних платформ була занадто повільною і незручною, то чому б просто не знайти магів, здатних телепортуватися, і не заплатити їм, щоб вони телепортували його особисто? У поєднанні з випадковим телепортацією самостійно, коли він не міг знайти нікого, хто був би готовий надати цю послугу, він відчував, що ідея дістатися до Кота менш ніж за тиждень, можливо, не така вже й божевільна!
Ну... це було трохи складніше, ніж здавалося. По-перше, він мав дещо викривлене уявлення про те, наскільки поширені маги, здатні до телепортації. Особливо маги, які могли телепортуватися на великі відстані і брати з собою інших людей. Такі люди були дуже рідкісними і їх можна було надійно знайти лише у великих містах та інших місцях, де маги природно збираються. Крім того, не кожен такий маг був завзятим мандрівником і часто мав надзвичайно обмежений вибір місць, куди він міг телепортуватися. Нарешті, на додачу до всього цього, прийняття пропозиції Зоріана технічно було незаконним ухиленням від прикордонного контролю — деякі маги взагалі не погоджувалися на це через це або брали дуже високу плату за свої послуги.
Але все ж, незважаючи на всі ці проблеми, план працював досить добре, поки він подорожував Альтазією. Однак, коли він увійшов до архіпелагу Шиван і держав Кслотік, з'явилася ще одна проблема.
Він не знав місцевої мови.
Зоріан знав три мови — загальну ікосійську, якою розмовляли в Альтазії в різних діалектах, місцеву мову хускі, якою селяни навколо Сіріна користувалися в повсякденному житті, та «високу ікосійську», якою користувалися в наукових працях та міжнародній торгівлі.
Навіть серед магів вільне володіння високою ікосійською мовою не було поширеним. Тому, якщо Зоріан хотів розпитати людей про інформацію та вести переговори, йому часто доводилося вдаватися до загальної ікосійської мови. В Альтазії це працювало досить добре, але за її межами швидко ставало великим головним болем. Правда, і Шиванський архіпелаг, і держави Кслотік колись були частиною Ікосійської імперії, але хоча в цих місцях розмовляли загальною ікосійською мовою, це був настільки чужий діалект ікосійської, принаймні для вух Зоріана, що він ледве міг їх зрозуміти. Крім того, багато з цих місць були схожі на рідний регіон Зоріана тим, що більшість постійних мешканців розмовляли переважно своєю рідною мовою і знали лише кілька слів загальної ікосійської мови, які використовували в торгівлі тощо. Ікосійська імперія, можливо, завоювала ці місця і змусила адміністрацію використовувати ікосійську мову, але місцеві мови все одно залишалися вжитку.
Особливо це було характерно для Шіванського архіпелагу, де кожна бісова острів, здавалося, мала свою місцеву мову та діалект.
Він вважав це поганим, але, подорожуючи на південь уздовж узбережжя Міасіни, він зрозумів, що ця проблема тільки погіршуватиметься. Кот ніколи не був успішно завойований Ікосією, оскільки був відокремлений від північної Маясіни гігантською пустелею (набагато меншою в ті часи, але все ще присутньою) та імпозантною гірською грядою, яка розділяла континент майже навпіл. Як наслідок, вони розмовляли абсолютно чужими мовами, яких Зоріан не розумів анітрохи.
До того ж, чим далі на південь він рухався, тим темнішим ставав колір шкіри людей і тим екзотичнішими ставали їхні риси обличчя порівняно з його власними. Люди одразу впізнавали в ньому дивного незнайомця і ставилися до нього з великою підозрою, щойно він до них підходив.
Територія, на якій він зараз перебував, була особливо поганою, тому що вона була дуже малонаселеною, а поселення, в якому він перебував, було єдиним скупченням магів на кілька сотень кілометрів навколо... і люди в ньому це знали. Ось чому вони намагалися оббирати його до нитки, коли він намагався придбати їхні послуги.
Ну що ж. Могло бути й гірше.
Він все ще міг відвідувати заняття в академії, наприклад. Це було б справжнім кошмаром.
Він все ж цікавився, як пройшло побачення оригіналу з Акоджею. Йому доведеться знову допитуватися оригіналу про подробиці, коли він зв'яжеться з ним для щоденного звіту.