"Я готовий", - сказав Зоріан. "Можеш починати накладати закляття, коли захочеш".
Естін, його нинішній партнер по практиці, урочисто кивнув йому і почав запускати в нього магічні ракети в швидкій послідовності. Зоріан спокійно перехоплював їх усі своїм щитом, розділивши свою увагу між спостереженням за тим, як Естін накладає заклинання, щоб потім допомогти йому вдосконалити його, і намаганням вирахувати абсолютний мінімум сили щита, який міг би безпечно відбивати атаки. Зазвичай погана ідея - якби це був справжній спаринг, на кшталт тих, що він мав нещодавно з Тайвеном, то бути якомога економнішим зі своїм щитом було б рецептом катастрофи. Але його тренувальна група практично відмовилася від них, коли він брав у них участь. Він був надто добрим і не знав, як правильно стримуватися, тож у ці дні він здебільшого слугував живою мішенню та роздавачем порад.
Не те, щоб це робило його непотрібним для групи, зовсім ні, але це означало, що він повинен був проявити творчість, щоб отримати якусь особисту вигоду від відвідування цих тренувальних сесій.
Після чотирнадцяти магічних ракет Естін припинив заклинання, і вони помінялися позиціями: Естін захищався, а Зоріан атакував. Колишній Ібасанець був єдиною людиною в тренувальній групі, яка дійсно могла випустити одну зі своїх магічних ракет на максимальній потужності, тож Зоріану не було потреби стримуватися. Плавучі земні сфери, які Естін використовував як щити, виявилися набагато стійкішими, ніж він спочатку думав, і з легкістю вбирали в себе його магічні ракети. Як би він не намагався, він не зміг навіть розбити одну з них, не кажучи вже про те, щоб пробити їх наскрізь. Це був цікавий виклик.
Він майже досягнув плато з точки зору сили магічних ракет. Як і всі заклинання, магічна ракета мала обмежену кількість мани, якою її можна було перезарядити, і Зоріан був у точці, де він просто не міг втиснути більше мани без безнадійної дестабілізації межі заклинання. Це було прикро, оскільки магічна ракета була його найбільш енергоефективним бойовим заклинанням, завдяки кількості практики, яку він вклав у нього. Насправді, заклинання було настільки ефективним у використанні мани, що воно гралося з його здатністю оцінювати, наскільки зросли його запаси мани. Він міг випустити близько 35 заклинань поспіль, що в чотири рази перевищувало кількість, яку він міг випустити до часової петлі - цього не повинно було статися, тим більше, що він був упевнений, що його запаси мани ще не вичерпалися, тож найлогічнішим висновком було те, що його магічні ракети вимагали значно менше мани, ніж раніше. Мабуть, система магнітних величин не була розроблена для таких людей, як він. Він сумнівався, що багато людей практикують магічні ракети так само завзято, як він.
І все ж, незважаючи на всю досконалість його магічної ракети, він знав від Кайрона, що все ще не досяг вершини заклинання. Правильно виконана магічна ракета була б абсолютно невидимою. А його магічні ракети такими не були.
Втім, у нього була ідея щодо цього.
Ніхто в тренувальній групі, окрім Естіна, не міг надійно підбити одну з його магічних ракет без того, щоб їхні щити не ламалися. Навіть його звичайні ракети часто виявлялися для них занадто сильними, не кажучи вже про те, що він їх справді заряджав. Як наслідок, він був змушений навчитися коригувати свої атаки в бік зменшення, щоб вони могли з ними впоратися. Він швидко виявив, що навмисно послабити свої ракети досить складно. Стратегічний саботаж межі заклинання, щоб зробити його менш ефективним з точки зору витрат мани, був недолугим і ображав його професійну гордість, але спробувати зробити магічну ракету технічно досконалою, але функціонально слабшою було не так просто, як здавалося на перший погляд. Його рефлекси, відточені роками, проведеними в часовій петлі, і навіть сама конструкція заклинання природним чином тяжіли до певного оптимального ефекту. Йти проти цього було постійною боротьбою.
Втім, за кілька днів він навчився зменшувати потужність ракети, і виявив, що коли він зменшує потужність до мінімуму, то блиск і непрозорість падають, наче камінь з неба. На найнижчому рівні він міг випускати ракети, які були нічим іншим, як слабким викривленням у повітрі - і, на жаль, приблизно настільки ж ефективним, як і те, в що вони влучали. Проте, практикуючи заклинання на цих низьких рівнях потужності, було легше побачити помилки та недосконалості, які він допустив у межах заклинання, і їх негайне виправлення призвело до невеликого, але помітного збільшення ефективності використання мани при створенні його звичайної версії магічної ракети.
Він відчував, що це і є секрет ефективної розробки правильних заклинань невидимої сили - не починати з того, щоб зробити звичайну версію невидимою, натомість зменшити потужність і попрацювати над тим, щоб зробити слабшу версію більш технічно досконалою та ефективною з точки зору використання мани. Потім неухильно просувайтеся вгору, поки не отримаєте бездоганно виконану, повністю потужну версію.
Жодна з книжок, які він знайшов, не описувала цей метод як можливу схему тренувань, натомість пропонувала нескінченне повторення заклинання, але Зоріан відчував, що його ідея має сенс. Він мало що міг втратити, спробувавши його, оскільки офіційно запропонований метод навчання полягав у бездумному повторенні звичайної версії роками, а то й десятиліттями. Так, він застряг у часовій петлі, але ж мав бути кращий метод, ніж цей.
Після того, як він не зміг пройти через захист землі Естіна, він оголосив коротку паузу, щоб дати всім поповнити свої запаси мани. Особисто йому перерва не була потрібна - він навмисно використовував лише невелику частину своїх запасів під час цих тренувань, і він вже відточив свою здатність асимілювати навколишню ману настільки, наскільки це було можливо, тому загалом йому знадобилося лише кілька хвилин, щоб повернутися до своєї найкращої форми. Проте іншим потрібно було перевести подих, і він мусив пам'ятати про це.
Крім усього іншого, він вивчав обмеженість людей свого віку. Він, чесно кажучи, забув, як це - бути на їхньому рівні, і йому було важко судити про те, що люди його віку вважають складним або навіть просто неможливим. Сподіваюся, цей досвід допоможе йому краще прикидатися звичайним студентом у майбутньому або, принаймні, краще усвідомлювати, що привертає увагу людей і в якій мірі.
Перерва врешті-решт перервалася, коли до зібрання увійшов Едвін, останній голем, якого вони створили слідом за ним.
"Привіт, Едвіне, - привітався Наїм. "Що привело тебе сюди? Нарешті вирішив приєднатися до нас?"
"Ха, ні. Ні, я тут через це", - сказав він, взявши маленького голема за плечі і гордо підштовхнувши його вперед, щоб група могла на нього подивитися.
Конструкція була досить вражаючою, навіть якщо Зоріан був трохи упередженим у своїй думці. Зростом трохи менше метра, голем не виглядав особливо загрозливим, але він сумнівався, що хтось прийме його за нешкідливу іграшку. Його струнка гуманоїдна фігура була зроблена з алхімічно обробленої сталі і живилася від порівняно масивної кристалізованої батареї мани, яка забезпечувала його достатньою кількістю енергії. Його рухи були плавними і природними, і, незважаючи на грубе поводження Едвіна, він ніколи не втрачав рівноваги, як це траплялося з попередніми големами Зоріана. Голем виглядав і рухався, як надійний маленький помічник і останній захисник/відволікаючий маневр.
Зоріан відчував, що вони добре попрацювали над його створенням. Залучення Едвіна для допомоги у створенні голема було, безумовно, правильним рішенням.
"Чудово", - знизав плечима Наїм. Це те, над чим ви з Зоріаном працювали весь цей час, чи не так? Що скажеш?"
"Так", - погодився Зоріан. Востаннє, коли вони зустрічалися, він залишив голема з Едвіном, щоб той провів низку тестів і перевірив, чи працює він належним чином. Чи знайшов Едвін якийсь критичний недолік у конструкції, чи просто прийшов похвалитися успіхом? "З ним щось не так?"
"З ним?" перепитав Едвін з удаваним обуренням. "Його звуть Челік, і він абсолютно ідеальний! Ви тільки подивіться на нього! Знайомтеся, це Челік. Челіку, привітайся з усіма, хто тут зібрався".
Голем тихо махнув рукою, а потім знову безцеремонно опустив свою металеву руку.
Так, мабуть, Едвін просто хотів похвалитися. Зоріан помітив, як Естін і Коприва закотили очі від цього видовища, а Бріам і Рейні, схоже, були щиро вражені маленьким големом. Наїм просто продовжував безтурботно посміхатися, і Зоріан не міг зрозуміти, чи Наїм щиро радий за свого друга, чи просто жартує над хлопцем.
"На жаль, була одна його частина, яку я просто не міг перевірити належним чином, - сказав Едвін. "Ми оберігали цього маленького красеня всіма можливими захисними засобами. Ну, Зоріан захищав, а я просто спостерігав і робив нотатки. Але це неважливо, суть в тому, що Челік повинен бути в змозі ухилитися від великої кількості пошкоджень і руйнівних заклинань і..."
"Ти хочеш, щоб ми спробували завдати йому шкоди", - здогадався Естін.
"Так, - з посмішкою погодився Едвін. "Я відійду вбік, а ви всі разом накинетесь на нього.
"Всі ми?" з цікавістю перепитала Рейні.
"Так", - кивнув Едвін. "Він дуже сильний, тож не хвилюйтеся про надмірну жорстокість. Я не думаю, що хтось із вас може щось зробити з ним поодинці".
Естін насупився, явно сприйнявши це як виклик, а потім поклав одну з долонь на землю перед собою. На секунду нічого не сталося. А потім, без жодного попередження, земля під Челіком розверзлася, наче глиняні щелепи, і втягнула його в утворену діру, перш ніж зачинилася. Бідолашний голем залишився з більшою частиною свого тіла в пастці під землею, лише голова стирчала на волі.
Едвін секунду дивився на похованого голема, а потім невпевнено глянув на Естіна. Другий хлопець схилив голову набік, ледь помітно посміхаючись, явно дуже задоволений собою.
"Гаразд. Претензію спростовано, - ніяково хихикнув Едвін. "Чи не могли б ви, будь ласка, відкопати його, щоб ми могли перейти до подальших випробувань?"
Зрештою, вони спробували збити маленького голема колективним магічним ракетним шквалом і передбачувано зазнали невдачі. Навіть ракети Зоріана не завдали Челіку жодної шкоди, хоча влучаючи в кінцівки та голову, могли вивести його з рівноваги і звалити на землю. Естін спробував розбити його на металобрухт однією зі своїх земляних сфер, але йому вдалося лише звалити його на землю і знерухомити доти, доки сфера тиснула на нього. Коприва жбурнув у неї флакон з алхімічною кислотою, але це теж не допомогло. Нарешті Бріам покликав свого знайомого і попросив юного вогняного дракона якийсь час дихати вогнем на голема. Це принаймні мало якийсь ефект, в тому сенсі, що голем в результаті помітно розігрівся. Здавалося, що вогнеборці не могли впоратися з тривалою вогняною магією. На цьому Едвін припинив випробування, не бажаючи бачити, як Челік буде знищений.
Задовільний результат, враховуючи всі обставини. Вразливість до поховання та інших обмежень була великою і очевидною слабкістю, і Зоріан вже обмірковував, що можна зробити, щоб подолати її при створенні големів у майбутньому.
Кінець випробування голема Едвіна, зрештою, означав і кінець поточного тренування, і більшість людей вибачилися і пішли геть. До літнього фестивалю залишалося лише кілька днів, тож це було, по суті, останнє тренування, яке він проводив з групою. Цей факт викликав у нього дивний смуток - спочатку він обурювався через втрату вільного часу, пов'язану з цими зустрічами, але одногрупники, яких він викладав, зрештою, потроху почали йому подобатися. Було приємно, що хтось для різноманітності поважає його навички та досягнення, замість того, щоб постійно нагадувати йому про те, який він неадекватний і як далеко йому ще треба йти.
Він обернувся до Рейні, останньої, хто залишився з ним на полігоні. Вона не виглядала такою, що має намір виправдовуватися, тож він припустив, що вона хоче поговорити з ним.
"Так?" запитав він.
"Ти дізнався що-небудь про свої додаткові частини душі?" - запитала вона.
Вона тягнула час, але неважливо. Немає причин не відповідати на запитання.
"Типу того", - сказав він. "Я знайшов кілька способів взаємодіяти з нею, але знаю лише один з них. Або принаймні думаю, що знаю. Незабаром я спробую його, щоб переконатися".
Так, це було досить несподівано, але, вочевидь, маркер дійсно був розроблений так, щоб з ним взаємодіяв його власник. Там було безліч... перемикачів, за браком кращого слова, які явно мали щось робити, коли їх активувати. Чимало з них були абсолютно інертними і ніяк не реагували на його дотики, чи то тому, що він не знав, як з ними правильно взаємодіяти, чи то тому, що вони були зламані під час передачі маркера від Зака до Зоріана. Однак багато з них були цілком функціональними і з готовністю реагували на його зонди, прагнучи, щоб їх запустили, як маленькі радісні цуценята. Він ухилявся від справжніх експериментів з ними, оскільки вони не давали жодних ознак того, якою була їхня функція.
Всі, окрім одного. Був один командний перемикач, який одразу ж викликав у нього неясне враження про те, для чого він призначений, коли він спробував погратися з ним. Він планував протестувати його після завершення спроби проникнення через портал.
"Переконайтеся, що хтось наглядає за вами, коли ви це робите, - застерігає Рейні. "Принаймні вони зможуть покликати на допомогу, якщо ти впадеш абощо.
"Обов'язково", - збрехав Зоріан. "А тепер чому б тобі не розповісти мені, що тебе насправді турбує.
"Нічого такого, з чим ти міг би мені допомогти, - зітхнула вона. "Мені просто хочеться поскаржитися комусь, напевно. Мені нікому тут довіритися, окрім Кіани. Це моя провина. Я не дуже старалася завести інших друзів. Я не хочу знову турбувати Кіану про це, тому..."
"Що ж, не соромся скаржитися, - сказав їй Зоріан. "Це, мабуть, через твою сім'ю?
"Так, - підтвердила вона. "Минулого тижня я надіслала їм листа. Запитала, чи можу я приїхати додому на літній фестиваль. Вони відповіли, що мені не раді. Ну, не зовсім такими словами, але я вмію читати між рядків".
Жорстоко. Що вона зробила, щоб заслужити таку відповідь? Ну, Рейні сказала, що хоче поскаржитися, тож він, ймовірно, скоро дізнається про це. Він вирішив промовчати і дати їй висловитися.
Після хвилини тиші, поки вона збиралася з думками, вона почала свою розповідь.
"Лідерство в моєму племені передається у спадок, - сказала вона. "Первісток нинішнього вождя успадковує мантію лідера від свого батька. Досить просто, але проблема полягала в тому, що у мого батька не було сина. У моєї матері була важка вагітність, коли вона виношувала мене, а плем'я відмовилося запросити на допомогу сторонніх цілителів. Після мого народження вона більше не могла мати дітей. Принаймні, ми всі так думали певний час. Попри це, було вирішено, що за відсутності спадкоємця чоловічої статі, навіть донька буде доречною. Ніхто не хотів кризи спадкоємства".
Отже, плем'я прийняло жінку-лідера, але не було від цього в захваті. Враховуючи "гіпотетичний сценарій", про який вона запитувала його раніше, він відчував, що знає, до чого це призведе...
"Коли я росла, мені постійно говорили, що я повинна бути сильною для племені, - розповідає Рейні. "Що я повинен наполегливо працювати і втілювати ідеали, які ми представляли, щоб не могло бути жодних сумнівів, чи заслуговую я на свою посаду. Я ніколи не обурювався цим. Я пишався своїми одноплемінниками і батьками за те, що вони так вірили в мене. Я робив усе, що міг, і в мене це добре виходило. Настільки добре, що з часом навіть мої найзапекліші критики замовкли. Але потім мама знову завагітніла".
Зоріан внутрішньо здригнувся. Це був син, чи не так?
"Через дев'ять місяців мама народила хлопчика, якого завжди хотів мій батько", - з гіркотою сказала вона, підтверджуючи його підозри. "Звичайно, мене не одразу відсунули на другий план. Вони повинні були переконатися, що мій брат не має якихось вад, перш ніж зробити щось настільки необдумане. Якийсь час у мене була надія, що мені вдасться зберегти мантію завдяки своїй майстерності та зусиллям, але, звісно, він виявився клятим вундеркіндом. Було зрозуміло, що з часом він мене затьмарить. Я... не дуже добре це сприйняв. Я не пішов зі своєї посади тихо, і деякі члени племені навіть підтримали мене. Здебільшого тому, що вони вважали, що я довів свою спроможність, поки мій брат був ще нікому не відомим родичем, а призначеного спадкоємця ніколи не позбавляли посади отак просто так, тож усе це було трохи сумнівно. Але зрештою, моїм найлютішим ворогом був мій власний батько - я думав, що він пишається мною, усіма моїми досягненнями, але зрештою саме він найзапекліше доводив, що я повинен відійти вбік, щоб мій брат зміг зайняти мантію. Як я міг виграти цю битву, коли мій власний батько стояв проти мене?"
"То вони не хочуть, щоб ти повернувся, бо вважають, що ти загрожуєш легітимності свого брата і вождя племені?" озвався Зоріан.
"Я і є загроза його легітимності", - сказала Рейні. "Була. Я не знаю. Я вже ні в чому не впевнений. Мені здається, що все, що я зробила, зрештою, не має значення. Для чого мені взагалі тепер жити? Все життя мене вчили жити для племені, але я не впевнений, що хочу туди повертатися, коли вони нарешті зволять мені повернутися. Що там на мене чекає? Я не думаю, що колись буду щасливою, живучи там".
Зоріан якусь мить дивився на неї, роздумуючи, чи не спробувати заспокоїти її. Однак вона виглядала більше розлюченою, ніж сумною, і він відчував, що вона не оцінить такого жесту. Краще не ризикувати.
"Отже, твоє перебування тут - це твоє заслання?" - запитав він.
"Майже так", - відповіла вона. "Моє перебування тут дозволяє їм зміцнити позицію мого брата без мого втручання. Крім того, те, що мене виховували чужинці і навчали чужої магії, руйнує ті крихти легітимності, які в мене ще залишилися".
"Тоді я не розумію, чому тебе не відпускають додому на літній фестиваль, - сказав Зоріан. "Не те, щоб я розумів, чому ти взагалі хочеш повернутися до батька і брата, яких ти явно терпіти не можеш, але це не має ніякого відношення до справи. Справа в тому, що якщо тебе так ретельно перехитрили, то, звичайно, не буде нічого поганого, якщо ти повернешся додому на кілька днів. Це здається дуже дріб'язковим з їхнього боку".
"Я була трохи стервом зі своїм братом, коли востаннє була вдома, - зізналася вона. "Мабуть, цей маленький засранець поплакався нашим батькам, бо відтоді вони тримають його подалі від мене. Здається, вони думають, що я можу його вбити. Це так образливо".
Вони продовжували говорити ще деякий час - ну, Рейні говорила, а він здебільшого просто слухав - але врешті-решт у неї вичерпався запас слів, і вона просто замовкла на деякий час, перш ніж оголосити, що вже пізно і що їй пора йти. Однак перед тим, як піти, вона сказала йому, що їй подобаються їхні зустрічі, і запитала, чи можуть вони продовжувати так зустрічатися, навіть якщо його початкова мета знайомства з нею на той момент вже давно була досягнута.
Він погодився. Звісно, погодився. І, незважаючи на її стоїчну поведінку, він міг сказати, що вона була дуже рада це почути. Але літній фестиваль був уже не за горами, і вона незабаром забуде про все, що сталося. Наступного разу, коли вони зустрінуться, вони будуть віртуальними незнайомцями.
Він вирішив більше не дружити з Рейні в майбутньому. Принаймні, поки петля часу все ще діяла. Але якщо йому коли-небудь вдасться вибратися з неї, він пообіцяв собі, що спробує подружитися з рудоволосою перевертнем по-справжньому. Вона занадто сильно нагадувала йому себе до петлі часу, щоб просто ігнорувати її. Її проблема, як вона сказала, полягала в тому, що він не міг їй допомогти... але, можливо, просто мати додаткового друга було б достатньо.
Після цього він ще довго залишався на тренувальному майданчику, занурений у роздуми, перш ніж повернутися до Імайї.
***
Це був день перед літнім фестивалем, і все було готово. Він знову запобіг викраденню Ночки, виготовив усе необхідне обладнання для спроби прориву брами та евакуював Філігранних Мудреців назад до їхнього дому. Тепер все, що залишалося, - це зібрати висновки, зроблені Каелем і Тайвеном під час їхніх особистих досліджень, і зберегти їх у своїй свідомості для майбутніх перезапусків.
На щастя, саме з цією метою він зустрічався з ними обома в підвалі Імайї.
"Ось, - сказав Тайвен, простягаючи йому невеликий блокнот. "Не можу повірити, що кажу це, але я навіть радий, що місяць добігає кінця. Ти навіть не уявляєш, як набридло робити шейпінг-вправи цілий день, щодня".
"Тайвене, Ксвім був моїм наставником протягом останніх чотирьох років", - зауважив Зоріан.
"Так, так..." - зневажливо махнула вона рукою.
"Покажи мені, чого ти навчилася", - сказав він їй.
"Що? Але ж там все записано", - заперечила вона, показуючи на зошит у його руках.
"Неважливо, я хочу побачити це особисто", - наполягав він. "Деякі речі справді не можна записувати".
П'ятнадцять хвилин по тому він вирішив, що вона зробила значний прогрес. Деякі речі, які він вважав тривіальними, насправді не виходили, а це означало, що він або не навчав їх належним чином, або Тайвен була абсолютно непристосована до них, але були також деякі вправи, які виходили у неї майже природно. Це був гарний початок, якщо не сказати більше.
"Це було занадто повільно, - сказав він. "І ти трохи забарився під кінець. Починай спочатку..."
"Якщо ти ще раз скажеш "почати спочатку", Зоріан..." попередив його Тайвен.
"Гаразд, гаразд, я перестану слухати свого внутрішнього Ксвім", - хихикнув він. "Ми зупинимося на цьому. Думаю, я отримав те, що мені було потрібно. Каелю, а як щодо тебе? Чи мої очі обманюють мене, чи кількість зошитів, які ти мені приніс, справді зменшилася порівняно з тією, що була спочатку?"
"Ти казав, що запам'ятовуєш, як за допомогою твого заклинання створюється вся книга, а не лише текст, тож я вирішив писати якомога щільніше і таким чином економити місце. Якщо я правильно тебе зрозумів, одна книга займає в пам'яті однаковий об'єм, незалежно від того, скільки в ній написано, - сказав Каель.
"Це правда, але шаблон змін, який я зберігаю, ніколи не буває бездоганним, тож деякі недоліки неминуче закрадаються у репродукцію. Сподіваюся, ти не зробив літери надто дрібними..."
Швидка перевірка показала, що стислий почерк Каеля чудово пережив процес запам'ятовування-відтворення, тож Зоріан продовжив і запам'ятав усю стопку.
"Ну, ось, мабуть, і все, - ніяково сказав Тайвен. "Гадаю, ми побачимося під час наступного перезапуску. Не те, щоб я щось запам'ятав..."
"Взагалі-то, я збираюся пропустити поїздку на Кіорію на пару перезапусків, - зізнався Зоріан. "Мені потрібно знайти спосіб зупинити або хоча б відстрочити деградацію пакету пам'яті Матріарха. А також розвинути свої навички зчитування пам'яті, щоб мати змогу витягти з неї щось у разі невдачі. Я не можу витрачати час на заняття до того, як вирішу цю проблему".
"Справедливо", - сказав Каель. "Зауважу, що я майже вичерпав усі легкі плоди своїх досліджень. Наступного разу мені потрібно буде звернутися до інших експертів і, можливо, отримати деякі матеріали з обмеженим доступом через менш легальні канали. Я знаю, що ти небезпідставно побоюєшся здіймати занадто багато галасу, тому тобі доведеться обговорити це з моїм другим "я"".
Добре, що він тимчасово призупинив свою роботу в Кіорії. Зараз він не потребував такого відволікання.
Через деякий час група розділилася, і Зоріан пішов шукати Кіріель. Була ще одна річ, яку він хотів зробити перед смертю.
"Кірі, ти не могла б показати мені свої малюнки?" - запитав він.
Її не треба було довго переконувати. Вона вибігла з кімнати і незабаром повернулася з товстим стосом паперу, який представляв її мистецькі зусилля протягом останнього місяця. Вона малювала все, що потрапляло їй на очі - горобців, які любили збиратися на вулиці перед будинком Імайї, будинок, в якому вони жили, і його мешканців, дерева в сусідньому парку, де вона гралася з Ночкою, і так далі. Особливо його вразила жменька фотографій, на яких був зображений головний залізничний вокзал Сіорії - вона не лише пам'ятала, як виглядали всі вітрини крамниць, які вони відвідували, а й навіть пам'ятала багато окремих товарів, які там продавалися. Зоріан забув більшу частину цих речей приблизно через п'ять хвилин після того, як вони покинули вокзал, але Кіріель запам'ятала їх досить добре, щоб намалювати реалістичну картину через цілий день після цього.
Якщо він коли-небудь знайде трохи вільного часу, то повинен попросити Кіріель навчити його малювати. Він сумнівався, що з нього вийде щось путнє, але уявний образ молодшої сестри, яка намагається його чогось навчити, був забавним.
"...а це котик Ночки", - пролепетала Кіріель, ледве встигнувши вчасно схаменутися. Вона кинула на нього панічний погляд, а потім спробувала запхати малюнок молодої чорної кішки під деякі з уже перевірених малюнків.
Хех.
"Можливо, це її кошеня?" невинно запитав Зоріан.
"Ти знав!" вигукнула Кіріель.
"Я знав", - підтвердив він. "То ти сама можеш сказати, що вона перевертень, чи вона так само погано вміє зберігати секрети, як і ти?"
"Я не погано вмію зберігати секрети!" - заперечила вона. "І, гм, вона якось проговорилася, що вміє чаклувати, і я не давала їй спокою, поки вона не показала мені, на що здатна".
Ах так, вічна схильність людей хвалитися своїми вміннями. Ну, це і неймовірна здатність Кіріель продовжувати піднімати цю тему, поки жертва не вирішить, що простіше просто здатися і потішити її. Він не звинувачував Ночку в тому, що вона піддалася, зважаючи на те, як часто він сам робив те саме.
Якщо не брати до уваги необачність Ночки, то більше на нього не чекало жодних сюрпризів серед малюнків Кіріель. Тоді він спробував накласти закляття запам'ятовування, щоб закарбувати весь стос у своїй пам'яті, але виявив, що Кіріель посилено оберігає свою роботу і дивно підозріло ставиться до його дій. Зоріан довго переконував Кіріель, що заклинання, яке він хоче накласти, є абсолютно неруйнівним, і що йому навіть на думку не спаде спалити її роботи або щось подібне. Справді, звідки у неї взагалі виникла така ідея?
"Одного разу Фортов спалив купу моїх малюнків, коли я попросила його показати мені якусь магію, - зізналася вона. "Сказав, що це був жарт.
Зоріан закотив очі. Так, для Фортова це звучало дуже схоже на правду. Знаючи Кіріель, вона, напевно, була надзвичайно дратівливою і руйнівною... але це все одно було дуже паскудним вчинком.
"Я трохи ображений, що ти порівнюєш мене з Фортовим, але неважливо", - сказав Зоріан. Він швидко запам'ятав стопку і повернув її їй. "Ось. Все готово".
Кіріель швидко переглянула папери, щоб переконатися, що він справді не завдав жодної шкоди, а потім пішла віднести малюнки назад до своєї кімнати.
Вона повернулася досить скоро, однак, виглядала стурбованою.
"Зоріан, чому ти хотів запам'ятати мої малюнки?" - запитала вона. "Ти могла б просто попросити мене показати їх тобі, коли захочеш подивитися. Ти кудись збираєшся?"
Зоріан подивився на неї скоса, не знаючи, що сказати. Він мав залишити її на кілька наступних перезавантажень, і він відчував себе трохи винним, але нічого не міг з цим вдіяти. Саме тому він "витрачав" частину свого ментального простору на її малюнки, замість того, щоб заповнити його чимось більш практичним.
Вона була досить спостережливою, щоб дійти такого висновку. Вона, мабуть, помітила й інші його приготування.
"Так", - зізнався він. "Збираюся. Після літнього фестивалю".
"О, - сказала вона. "Але хіба ти не повинен відвідувати заняття?"
"Ну, так. Але це важливіше", - сказав він. "Не хвилюйся, я не надовго. Ти навіть не помітиш, як мене не стане".
На диво, вона прийняла це пояснення без нарікань. І це добре. Останнє, що йому було потрібно, це щоб вона злякалася так близько до кінця.
"Але, - вирішила вона, - ти повинен привезти мені подарунок, коли повернешся. Інакше я скажу мамі, що ти залишив мене наодинці з купою незнайомців".
"Звичайно", - сказав Зоріан, закотивши очі. Йому було цікаво, чи вважатиметься обманом дарувати їй малюнки, які вона сама намалювала під час попередніх перезапусків.
Мабуть, так. Але він все одно збирався це зробити, просто щоб подивитися, як вона відреагує.
***
Вимірна брама під Сіорією була складною мішенню для підходу. Потрібно було уникати численних патрульних груп ібасанів, щоб навіть наблизитися до них, а потім потенційний нападник повинен був мати справу з цілою оборонною базою, збудованою навколо воріт, якщо він хотів дійсно пройти крізь них. Штурм такого місця був завданням для бойової групи, а не для одного мага, і давав би захисникам достатньо часу, щоб закрити ворота, якби вони відчули, що база ось-ось впаде. Не кажучи вже про те, що Кватах-Іхл міг і, ймовірно, прийшов би їм на допомогу, якби почався такий серйозний штурм. Ні, єдиним реальним способом потрапити до воріт було якось пробратися всередину. Досить малоймовірна спроба, враховуючи, що це місце кишіло магами та бойовими тролями, а також, ймовірно, мало багато захисних екранів, розташованих зверху. Але у Зоріана був план. Доволі безрозсудний план, який він ніколи б навіть не подумав спробувати здійснити поза часовою петлею, але це був план, незважаючи ні на що.
В основі цього плану лежало припущення, що ібасани відправлять майже всіх своїх людей для участі в самому вторгненні, залишивши лише жменьку захисників для охорони брами. Таким чином, найкращий час для спроби був тоді, коли вторгнення вже почалося. Якби ібасани були розумними і обережними, це було б не так, і його план провалився б ще до того, як він розпочався. Якби вони були справді розумними та обережними, ворота зачинилися б одразу після початку вторгнення, і всі його плани виявилися б марними. Але Зоріан був готовий побитися об заклад, що ібасанцям потрібна була вся людська сила, яку вони могли отримати для боїв на поверхні, і що керівництву потрібна була функціонуюча брама, щоб вони могли безпечно відступити на свій острів. Між Ельдемаром та Ульквааном Ібаса було багато моря. Він сподівався, що вони просто залишать на базі кістяк команди, з наказом викликати Кватч-Іхл, якщо виникнуть проблеми, з якими вони не зможуть впоратися.
Отже, коли день вторгнення нарешті настав, Зоріан негайно спустився вглиб системи тунелів під Кіорією і почав шукати якихось огидних тварюк, щоб домінувати над ними. Щось достатньо сильне, щоб відволікти увагу, але достатньо слабке, щоб захисники не запанікували, коли воно почне кидатися на оборонні споруди бази. Просто випадковий напад монстра, який відволіче всіх і дасть Зоріану шанс прослизнути всередину непоміченим.
Це зайняло деякий час, але врешті-решт він знайшов зграю гачкових гоблінів - маленьких, нелітаючих, схожих на кажанів гуманоїдів, чиї передні кінцівки мали величезні, схожі на гаки, кігті. Дуже небезпечні зблизька, але легко вбиваються. Загроза, але не така вже й велика. Ідеально.
Тоді він став чекати. З плином часу його прогноз про те, що ібасани відкликають практично всіх для участі у вторгненні, поступово справдився - ібасани дійсно відкликали майже всі патрульні групи навколо своєї бази, що дозволило Зоріану нарешті наблизитися до місця і побачити центр вторгнення ібасанів. Він вже знав її загальний план зі спогадів полонених ібасанців, але це не те саме, що побачити її на власні очі.
База була розташована в масивній печері і була досить великою. Це було практично маленьке містечко, що не було дуже дивним, враховуючи кількість сил, які ібасани зазвичай тримали тут. У центрі поселення стояло кілька кам'яних будівель, які, ймовірно, були підняті з дна печери шляхом переробки. Брама знаходилася посередині цієї частини, слугуючи серцем поселення. Навколо вигадливих кам'яних будівель стояли напівзруйновані намети і загони, в яких жили пеони і бойові тролі.
Стін навколо поселення не було, але кожен з тунелів, що з'єднували його з печерою, мав контрольно-пропускний пункт, який слугував першою лінією оборони.
Зоріан трохи почекав, поки їх кількість ще більше порідшає, і коли вони на якийсь час завмерли, подумки підштовхнув гоблінів до нападу на один з блокпостів, роблячи все можливе, щоб розпалити їхню кровожерливість і придушити страх. Чесно кажучи, йому не довелося багато зусиль докладати - гачкові гобліни здавалися майже вічно злими створіннями, що виходять з себе навіть від найменшої провокації. Вони з вереском і дряпанням накинулися на блокпост, і на базі одразу ж зчинився галас.
Спочатку Зоріан планував скористатися відволікаючим маневром і напасти на один з інших блокпостів, поки всі інші відволіклися, але це виявилося зайвим - коли він дістався до обраної мети, то виявив, що її охоронці виявилися настільки непрофесійними, що покинули свої пости, щоб допомогти товаришам у боротьбі з гоблінами-гаківницями. А може, на базі навіть більше не вистачало людей, ніж він спочатку підозрював? Неважливо, він вирішив просто скористатися ситуацією і вальсував туди.
Він пройшов аж до воріт, нікого не зупинивши, і навіть не зіткнувшись з кимось. У якийсь момент він перетнувся з магом, що біг до місця битви, але варто було Зоріану лише слабенько натякнути йому, що він "абсолютно нормальний, тут нема на що дивитися", як той одразу ж викинув його з голови і продовжив бігти. Він, чесно кажучи, не очікував, що це буде так легко. На жаль, коли він дістався до самих просторових воріт, то виявив, що у них є своя охорона, і вони відмовляються залишати свої пости, незважаючи на метушню.
Чотири маги і два тролі. Можливо, він міг би з ними впоратися, але не думав, що зможе зробити це, не здійнявши галасу. Шкода. Він уже збирався відкинути обережність і почати розкидати вогняні кулі та вибухові кубики, коли прибіг один із захисників і почав кричати на магів, що стояли біля воріт. Гобліни-гаки прорвалися через контрольно-пропускний пункт, і новоприбулий хотів, щоб вони подали сигнал Кватч-Іхлу, щоб той прийшов і врятував їх.
Ух, ой? Він, чесно кажучи, не думав, що його маленькі поплічники в кінцевому підсумку переможуть. Здавалося, що ібасанці не лише залишили кістяк для утримання бази, але й склали цей кістяк з покидьків свого війська. Не дивно, що проникнення було таким легким.
На щастя для Зоріана, ніякого виклику Кватч-Іхл не відбулося. Маги, що стояли на варті, здавалося, жахнулися від самої думки про це. Їхній ватажок цілу хвилину просторікував про те, що стародавній ліч здер би з них живцем шкіру, якби вони викликали його, щоб розібратися з купою смердючих гоблінів-гаків, і врешті-решт відправив двох своїх колег-вартових і обох бойових тролів стримувати вторгнення.
Зоріан міг лише недовірливо спостерігати, як брама раптом залишилася лише з двома магами, які її охороняли. Що ж. Це, безумовно, полегшило справу. Він почекав деякий час, поки інші ібасанці відійдуть на деяку відстань від брами, а потім зі своєї схованки жбурнув у двох охоронців, що залишилися, флакон зі снодійним газом. Один з них, той, що розмовляв з переляканим захисником і, схоже, був їхнім ватажком, встиг вискочити з хмари в напівпритомному стані і швидко отримав за свої клопоти удар ножем у голову. Інший, як і передбачалося, заснув, а Зоріан поривом вітру відігнав хмару, перш ніж поспішно наблизитися до мірної брами, яку вони охороняли.
Зоріану не терпілося роздивитися цю штуку більш детально, але ні, зараз не час... Наразі першочерговим завданням було з'ясувати, що ж знаходиться по той бік. Зазирнувши у сам отвір, він побачив, що ворота ведуть до порожнього просторого приміщення, позбавленого подальшої охорони. Це було досить дивно - невже ібасани справді залишили один кінець воріт без захисту? Він спробував просунути своє розумове чуття крізь просторовий отвір і з радістю помітив, що брама не була перешкодою для його розуму. А ще більше він зрадів, що не виявив жодних прихованих ворогів.
Підозрілий, але пам'ятаючи про обмежену кількість часу, він зробив глибокий вдих і ступив у ворота.
Він відчув, як вусик магічного пензлика торкнувся його духовного захисту, як тільки його нога торкнулася підлоги кімнати призначення, намагаючись ідентифікувати його. Вона відсахнулася від його духовного захисту, і Зоріан одразу ж відчув, як атмосфера в кімнаті змінилася, ставши важчою і зловіснішою. Його помітили підопічні і позначили як непроханого гостя.
Позаду нього краї просторового отвору почали потріскувати від блискавок. Ворота почали швидко зменшуватися і незабаром повністю зникли в м'якому спалаху світла.
***
Хоча закриття порталу застало його зненацька, Зоріан зрештою не переймався його зникненням. Зрештою, він уже пройшов крізь нього, і принаймні таким чином ібасанські сили по той бік воріт не зможуть його переслідувати.
Він швидко озирнувся і переконався, що кімната справді порожня, якщо не рахувати недіючого кам'яного ікосаедра, встановленого в її центрі. У полі зору були лише одні двері, і Зоріан одразу ж висадив їх на друзки, замість того, щоб відчинити звичайним способом. Не треба було ризикувати, що його вдарить якийсь ворожий ефект, адже він був достатньо тупий, щоб вхопитися за ручку. Швидко покинувши кімнату воріт, він почав досліджувати місце, намагаючись з'ясувати якомога більше, перш ніж ібасанські сили по цей бік воріт, попереджені підопічними, прибіжать, щоб розібратися з ним.
От тільки там не було ніяких ібасанських сил. І він не був на якійсь нашвидкуруч зведеній базі. Він швидко з'ясував, що брама знаходиться в підвалі досить розкішного особняка. Дуже великого, на вигляд занедбаного особняка. Зоріан спочатку розгубився - адже перша брама в ланцюжку повинна була вести в якесь ізольоване місце в Сарокійському нагір'ї, тож він очікував побачити дикий табір, оточений деревами.
Потім захисники цього місця нарешті вистежили його, і він зрозумів, де знаходиться. Неживий кабан, який щойно намагався відкусити йому ногу, був точнісінько таким, як ті, що нападали на Лукава щоразу, коли він перезавантажувався.
Він був у Сарокійському нагір'ї. Точніше, він був у маєтку Яску. І це місце, очевидно, кишіло нежиттю.
Він відчайдушно ухилявся від удару ножем нападника - мовчазного, озброєного ножем чоловіка, загорнутого в чорний одяг, що приховував його обличчя. Раніше Зоріан вистрілив йому в голову з пістолета, але, схоже, це його не надто збентежило. Зліва на нього насувався ще один труп у чорному одязі, озброєний ножем, а проклятий кабан, схоже, готувався до нового удару.
Зоріан кинув на землю перед собою циліндр, що світився, викликавши руйнівний, розсіюючий імпульс, який омив усе навколо. Три трупи, що нападали на нього, бездиханно впали на землю, імпульс зруйнував магію, яка тримала їхні одухотворені душі прив'язаними до тіл.
Зоріан зітхнув. Це була вже третя граната-розсіювач, яку він змушений був використати відтоді, як прибув сюди. На початку він мав лише п'ять таких гранат, не очікуючи, що сьогодні доведеться битися з ордами нежиті. Більшість інших одноразових предметів також зникли. Він знав, що ця місія, швидше за все, призведе до його насильницької смерті, але це все одно трохи дратувало.
А також більш ніж трохи небезпечно. Присутність такої кількості нежиті означала, що всередині були некромантії. Тут справді може бути небезпечно померти.
Він саме збирався повернутися до кімнати воріт і забарикадуватися там, коли жива людина увійшла в його свідомість, прямуючи прямо до нього.
От лайно. Це був некромант, так? Звісно, що так. Мабуть, саме тому нежить відступила після останньої атаки. Він швидко розкидав рештки вибухових кубиків на підлозі перед собою і відступив углиб коридору.
Тоді двері в іншому кінці коридору відчинилися, і в коридор увійшов високий, м'язистий чоловік з величезними вусами. Він глянув на Зоріана і радісно посміхнувся, наче побачив старого друга, про якого не чув багато років.
"Ласкаво просимо!" - сказав він. "Я Судомир Кандрей, власник цієї скромної оселі. Дозвольте запитати, чому ви вторглися в мій дім?"
"Я не знаю, про що ви говорите, - відповів Зоріан, роблячи крок назад. Проходьте далі в коридор, проходьте далі в коридор... - Двері були відчинені, мені треба було лише переступити через хвіртку. Якби ви не хотіли, щоб хтось зайшов, ви б не залишили цю штуку такою незахищеною. Б'юся об заклад, що ціла армія могла б просто вальсувати тут, якби ти не був обережним..."
Зоріан зробив ще один крок назад. Судомир пішов за ним, роблячи крок углиб коридору -
Зараз! Зоріан послав імпульс мани на вибухові кубики, які спрацювали і відправили весь коридор у...
Ні, насправді нічого не сталося. Що за чортівня?
"Підопічні. Чудові речі, чи не так?" Судомир посміхнувся. "Я не можу допустити, щоб у мене вдома щось вибухало. А крім того, навіть якби ти і спіймав мене в ту пастку, це б мене не вбило. Запевняю вас, мене дуже важко вбити."
Чудово. Зоріан секунду дивився на чоловіка перед собою, а потім на секунду сконцентрувався на своєму маркері.
"Що ти робиш?!" суворо запитав Судомир. Він, напевно, бачив, що той робить щось зі своєю душею. Кляті некроманті з їхнім обманним душевним зором.
Зоріан проігнорував його і наказав активувати одну з "прорізів" маркера, ту, яка, власне, давала йому уявлення про те, що він повинен був робити. Його зір одразу ж потемнів, а потім він прокинувся в Циріні, і Кіріель побажала йому доброго ранку.
Він зітхнув з полегшенням, збиваючи Кіріель з пантелику. Дякувати богам, це спрацювало.