Звісно, він не приніс папери до своєї кімнати. Він був упевнений, що на стос не накладено закляття стеження, але він також був упевнений, що Вазен спробує визначити місцезнаходження паперів складним способом, як тільки помітить крадіжку. Можливо, йому це навіть вдасться, і в такому разі Зоріан не хотів, щоб вони опинилися поруч із чимось, що автоматично зробить його причетним до крадіжки. Немає сенсу так ризикувати, коли можна просто переховати папери деінде.
Під "деінде" в даному випадку малося на увазі за межами Князівських Дверей - таким чином папери опиняться поза зоною дії практично всіх ворожильних заклинань, які можна накласти зсередини міста. Таким чином, після того, як Зоріан кілька разів телепортувався випадковим чином, щоб збити з пантелику теоретичних слідопитів, останній стрибок переніс його вглиб лісистої пустелі на північ від міста, до місця, де неподалік була невелика зручна печера. Він знайшов це місце під час попереднього рестарту, коли шукав інгредієнти для Сільверлейк, і вже тоді відчув, що це було б гарне місце для табору. Треба було лише дещо підправити, щоб зробити його придатним для своїх цілей.
Він вичаклував ліхтар, що світився, щоб освітити собі шлях у темряві печери, і взявся до роботи. Швидко наклавши закляття відлякування тварин, щоб відігнати всіх кажанів і паразитів, які оселилися в печері, він почав використовувати магію зміни, щоб прибрати приміщення і витесати зі скелі кілька полиць і поверхонь для книг. Трохи згодом, перевіривши речі на зручність і стійкість, він вирішив, що кам'яні стільці, можливо, не найкраща ідея, і натомість змайстрував деякі базові меблі з опалого гілля, яке знайшов у навколишньому лісі. Ось - достатньо добре для його цілей.
"Тепер настала найскладніша частина", - сказав він собі.
Настав час приступити до побудови схеми огорожі для цього місця.
Через три години Зоріан наклав усі захисні поля, які, на його думку, могли б стати в нагоді, і ті, що не дуже, і двічі перевірив усе ще раз, щоб переконатися, що все стабільно і працює належним чином. Чесно кажучи ... він не був задоволений. Він не мав достатньої колекції різних заклинань проти ворожіння, щоб створити належну, залізну схему захисту, і надто мало досвіду, щоб правильно оцінити, що було важливим, а що ні. До того ж, якщо йому знадобилося стільки часу, щоб створити навіть цю посередню систему захисту, то скільки часу знадобилося б на щось складніше? Йому справді треба було навчитися кращим вардам...
Він потрусив головою, щоб очистити свої думки. Йому потрібно було стати краще в багатьох речах, але він повинен був розставити пріоритети. Захист від магії душі, потім бойові навички, потім аранійські мистецтва розуму. Ці три речі були першочерговими і не могли бути відкладені. Все інше поки що було другорядним, навіть таємниця навколо Вазена і документів. Якби викрадення документів призвело до його ранньої смерті, незважаючи на численні запобіжні заходи, яких він вжив... що ж, йому довелося б просто відкласти все це вбік, поки він не досягне своєї головної мети.
Ні, його нинішнього захисту поки що мало б вистачити. Він поклав папери, які вкрав у Вазена, на сусідній кам'яний стіл, який зробив з підлоги печери, сів на стілець, який змайстрував з дерев'яних решток, що притягнув до печери, і почав читати...
Годинами пізніше, коли він нарешті закінчив читати і впорядковувати все це, він всерйоз подумував про те, щоб спалити весь стос і розвіяти попіл за вітром. Так було б безпечніше, і, мабуть, більш ніж трохи звільнило б його. Він очікував знайти щось дуже викривальне, але це було щось зовсім інше. Навіщо чоловік взагалі зберігав усе що може його інкримінувати, в одному зручному місці? Якби на його місці був Зоріан, він би знищив усі листи, як тільки прочитав їх, щоб вони не могли бути використані проти нього. Чи Вазен зберігав їх як можливий матеріал для шантажу абощо? Якщо так, то це було досить сміливо з його боку, враховуючи, з якою людиною він мав справу.
Ця людина - Судомир Кандрей, мер міста Князів Двір. Тому що, звичайно, за всім цим стояв клятий мер. Не дивно, що заяви в міліцію про зникнення ні до чого не призвели - навіть якби хтось серйозно зайнявся цим питанням, начальство досить швидко наказало б йому закрити справу. Місцеві губернатори в таких периферійних районах, як цей, були, по суті, маленькими тиранами, які могли робити все, що їм заманеться, аби не розлютити не ту людину і не накликати на себе біду.
Не те, щоб знання того, хто був відповідальним за зникнення, проливало світло на мотиви цієї людини. Зрештою, Вазен був просто торговцем, який постачав Судомиру різні нелегальні матеріали та час від часу наймав на роботу сумнівних людей замість Судомира, щоб мер не міг бути причетним до цієї оборудки. Наскільки Зоріан міг судити, купець навіть не знав про більшість зникнень. Насправді, тіньові оборудки Вазена з мером виглядали набагато спокійнішими, доки близько трьох місяців тому, коли той несподівано не підвищив ставки і почав вимагати набагато ризикованіший товар, у набагато більших кількостях, а також влаштовувати повномасштабні вбивства, подібні до тих, що були спрямовані проти нього та Аланіка. З листів можна було зрозуміти, що Вазен дедалі більше непокоївся і дратувався на свого "клієнта" за таку ескалацію, особливо після того, як Судомир відмовився пояснити, що стало причиною такої раптової зміни. "Угода", яку Вазен уклав з компанією в Кіорії, якою так цікавився Гурей, була, по суті, хабарем, який Судомир організував для Вазена, щоб заспокоїти його і змусити співпрацювати з ним.
Креслення та рецепти, що містилися в документах, виглядали доволі цікаво, але Зоріан не знайшов у них нічого такого, що могло б викликати підозру чи викликати побоювання. Однак назви трьох підприємств, які надали документацію, були йому знайомі - ними керували люди, яких аранеї ідентифікувала як членів культу Дракона.
Так от. Мер міста Княжого Двору мав якийсь зв'язок з культом Світового Дракона. Досить значний, щоб домовитися з ними про передачу надзвичайно цінної документації одному зі своїх агентів за сущі копійки.
Що ж, ідея про те, що все це було пов'язано з ібасанськими загарбниками, стала набагато більш правдоподібною, хоча не Вазен мав з ними зв'язки, як він спочатку підозрював. Але питання, чому він полював на магів душ навколо Княжого Двору, залишалося відкритим. Навіщо? Що ібасани отримували, роблячи це? Деяких з цих людей можна було лише умовно назвати магами душі, і більшість з них не становили серйозної загрози для ібасанських сил... та й взагалі ні для кого.
Він зітхнув. Як завжди, кожна відповідь, яку він знаходив, здавалося, породжувала ще два питання. Він поклав папери на сусідню полицю, висічену в стіні печери, вирішивши поки що не знищувати їх, а потім повернувся до своєї кімнати, щоб трохи поспати.
***
Після того, як він трохи виспався і мав можливість все обміркувати, він вирішив відкласти розслідування діяльності Судомира на інший час. Не було сенсу далі розворушувати осине гніздо, коли можна було просто дочекатися якогось майбутнього перезапуску, в якому він ніколи не крав документів Вазена і ніхто навіть не знав, що їм хтось загрожує.
Однак, коли дні проходили без інцидентів і ніхто так і не знайшов документи в його маленькій лісовій схованці, він почав розслаблятися. Він не відновив розслідування і не змінив жодного зі своїх планів, але вирішив, що це буде приємний, розслабляючий перезапуск, коли нічого особливого не станеться. Він повільно поглинав уроки Аланіка з особистого душевного зору, у вільний час возився зі своїм дерев'яним големом (третя версія) і не забував накладати заклинання виявлення маркерів принаймні раз на день (без змін; заклинання ніколи не показувало нічого, крім двох маркерів).
А потім, через два тижні після перезапуску, він прокинувся посеред ночі і побачив фігуру в чорному одязі з закритим обличчям і ножем у руці, що стояла над його ліжком.
Пізніше він буде задаватися питанням, що підказало йому, що він в небезпеці, але в той момент він просто відреагував. Не намагаючись структурувати магію в якесь справжнє заклинання, він простягнув руку до ковдри, що вкривала його, і жбурнув її в убивцю в грубому пориві телекінетичної сили. Чоловік (ймовірно; статура вказувала на те, що це був чоловік) відскочив назад, коли ковдра зіткнулася з ним, не дуже постраждавши, але здивований маневром і дезорієнтований раптовою сліпотою.
Зоріан схопився на ноги, ледве встигнувши випростатися, перш ніж убивця встиг скинути з себе крихку тканину і кинувся на нього. Три удари ножем - і Зоріан з глибокою раною на руці та кровоточивою подряпиною на щоці точно знав, що у фізичному протистоянні у нього немає жодних шансів проти цього чоловіка. Він гарячково обшукував кімнату очима, намагаючись знайти щось, що могло б йому допомогти, і зізнався собі, що звукоізоляція кімнати, можливо, була невеликою помилкою. Невеликою, бо навіть якби він зміг покликати на допомогу, він сумнівався, що хтось зможе до нього добігти до того, як вбивця покінчить з ним. Ні, більшою помилкою було те, що він вирішив спати зі своїм жезлом магічних ракет і захисними браслетами в шухляді столу, замість того, щоб взяти їх із собою в ліжко.
Це було офіційно: після цієї битви, незалежно від результату, він збирався кидати магічні ракети нон-стоп, щоразу, коли матиме вільний час і ману, щоб зробити їх повністю рефлекторними. Він не міг дозволити собі бути таким беззахисним, позбавленим своїх інструментів.
"Якщо я помру, то підірву нас обох!" крикнув Зоріан, і це було правдою. Принаймні, намисто самогубця завжди було з ним. Можливо, йому варто було б покласти туди щось інше, окрім вибухівки, для таких ситуацій, як ця.
Чоловік на секунду завагався, але потім знову кинувся в атаку. Втім, цієї секунди було достатньо - несподівано отримавши момент для концентрації, Зоріан підірвав свідомість чоловіка телепатичним шумом. Вбивця здригнувся, перервавши атаку, але не впав.
Принаймні, поки що. Коли Зоріан, скориставшись миттєвим запамороченням, шпурнув йому в обличчя прес-пап'є, що лежало поруч, той упав, забризканий кров'ю, і більше не піднявся.
Через хвилину, коли він трохи заспокоївся (і підтвердив, що вбивця, поки ще живий, й не збирається вставати найближчим часом), він вирішив, що не може піти з цим у поліцію. Вони були фактично підлеглими мера, і Судомир, швидше за все, був тим, хто наказав убити його, і він наказав би убити чоловікові, що стікав кров'ю на підлозі в його кімнаті, щоб замісти сліди. Або доручив це комусь іншому, що більш імовірно, враховуючи його поведінку з листів Вазена. Той факт, що вбивця, вочевидь, мав ключ від його кімнати, і саме так обійшов охоронну систему Зоріана, не допомагав його параної. Попри це, він знав лише одну людину, до якої міг би звернутися з цим питанням.
Вже здригаючись від лекції, яку він мав вислухати, Зоріан підхопив непритомне тіло вбивці і телепортувався до храму Аланіка.
***
Як Зоріан і сподівався, Аланік з готовністю прийняв його пояснення про те, що закривавлений чоловік, якого він ніс, - це вбивця, посланий вбити його, і погодився азяти його у свої "турботливі" руки. Він навіть дав Зоріану швидкодіюче цілюще зілля, щоб залікувати порізи та рани, яких той завдав йому під час їхньої короткої боротьби не на життя, а на смерть, а воно коштувало недешево.
На жаль, він також вирішив, що Зоріан тепер назавжди переїде до храму разом з ним. За словами Аланіка, він очікував, що щось подібне станеться відтоді, як Зоріан зупинив вбивства його і Лукава на початку місяця, і це був єдиний доказ того, що Зоріан не був там у безпеці. Хто сказав, що нападники не спробують знову і не досягнуть успіху? Ні, на думку воїна-священика, Зоріан мав бути під постійною охороною, доки ситуація не вирішиться.
Зоріану дуже не подобалася ця ідея, оскільки це означало фактично перебувати під домашнім арештом до кінця перезапуску, але Аланік чітко дав зрозуміти, що не було способу домовитися у цьому питанні, не втративши при цьому його допомоги в оволодінні особистим сприйняттям душі. Так і сталося.
Однак, попри його побоювання, це виявилося чимось на кшталт замаскованого благословення. Оскільки в маленькому, нудному храмі не було чим зайнятися, Зоріан більшу частину часу проводив, нескінченно кастуючи магічну ракету, намагаючись зробити її швидшою і рефлекторнішою. Зрештою, він дав собі обіцянку. Так чи інакше, ці зусилля привернули увагу Аланіка, і він погодився дати Зоріану пораду, як покращити його бойову магію. Щоправда, Аланік не зміг допомогти йому у досягненні поставленої мети - зробити магічну ракету рефлекторною - це було лише питанням достатньої кількості повторень. Натомість, більша частина його допомоги зосереджувалася на тому, щоб витиснути максимум з вогняних заклинань, які, як виявилося, були його спеціалізацією.
Тому, коли Зоріану набридало повторювати магічну ракету, він працював над освоєнням безлічі дрібних вогняних заклинань, оволодіння якими, як стверджував Аланік, збільшило б його здатність володіти вогнем у бою. Одне з них створювало тонке вогняне кільце навколо заклинателя, що ускладнювало перспективу ближнього бою для ворогів, якщо тільки вони не хотіли згоріти; Аланік стверджував, що вправний заклинатель може час від часу збільшувати і зменшувати радіус кільця, розщеплювати його на кілька слабших кілець для кращого покриття, а також переміщати центр кільця вгору і вниз уздовж тіла заклинателя. Друге заклинання викликало невелику зграю повністю автономних, розміром з горобця, птахів, зроблених з вогню, щоб переслідувати ворога; це заклинання мало стати практикою для вплітання магії анімації у вогняні заклинання, оскільки корисність заклинання повністю залежала від того, наскільки добре анімованими були птахи. І так далі, і так далі, і так далі. Аланік знав багато дрібних вогняних заклинань.
"Лише двадцять?" запитав Аланік. "Ну ж бо, хлопче, я знаю, що ти можеш краще..."
Зоріан проігнорував його, терпляче виводячи двадцять вогняних куль завбільшки з мармур на пологі орбіти навколо себе. Саме заклинання було надзвичайно простим. А от керувати 20-ма зачарованими вогняними кулями одночасно - ні.
"Я не хочу перевтомлюватися надто швидко", - сказав Зоріан, перевіряючи свій контроль над кулями, дозволивши кільком з них вилетіти зі строю. Минулого разу він вже отримав неприємний опік, випадково вдаривши одну з вогняних куль по тильній стороні долоні, і не хотів повторювати це знову. Здатність спрямовувати кулі на власний розсуд була цікавою перевагою, але це також означало, що заклинання мало чим убезпечувало його від небезпеки. "У мене занадто швидко закінчиться мана, якщо я почну викликати 50 вогняних куль одночасно".
"У будь-якому випадку, тобі не варто часто використовувати заклинання, - сказав Аланік. "Підтримувати кулі набагато дешевше, ніж постійно їх створювати. Суть в тому, щоб взяти їх під контроль, а повторне заклинання не допоможе тобі в цьому. Ти просто дозволяєш своєму страху обгоріти контролювати себе."
"Ну так, я ж не хочу випадково спалити собі очі абощо", - заперечив Зоріан.
Аланік зітхнув і похитав головою. "Ти занадто напружений для цього. Відпочинь, а завтра продовжимо".
Зоріан одразу ж з полегшенням скинув закляття. Що б там не казав Аланік, йому не подобалося це закляття. Але Аланік був тут експертом з вогняної магії.
"Можна вас про дещо спитати?" - запитав Зоріан. Аланік недбало махнув рукою, кажучи йому, щоб він продовжував. "Це правда, що ви можете вибірково спалювати цілі своїми заклинаннями? Тобто, повністю виключати людей з числа тих, хто може постраждати від ваших вогняних куль і тому подібного?"
"А, мабуть, Лукав тобі про це розповідав, - замислився Аланік. Так, звісно, давай так і зробимо. "Так, це я можу зробити. Навіть більше, ніж це. Однак це не те, чого ти хотів би навчитися - це складна навичка, яка вимагає багато спеціальних тренувань. Років. Якщо тільки ти не маєш наміру спеціалізуватися на магії вогню - а ти, чесно кажучи, справляєш враження мага-універсала - я б не радив турбуватися про це." Він посміхнувся. До того ж, коли ти опануєш щось подібне, заклинання "кишенькових метеорів", з яким ти зараз намагаєшся вправлятися, стане для тебе жартом, тож навряд чи це найкоротший шлях до того, щоб не постраждати від нього.
"Зрозуміло", - сказав Зоріан. "Але знаєте, простий вогняний щит зробив би це заклинання набагато безпечнішим для практики. Чому я не можу використати його на собі перед тим, як знову накласти закляття?"
"Небезпека загартовує дух, - легко відповів Аланік. "Ти швидше навчишся і серйозніше ставитимешся до речей, коли над твоєю головою нависатиме загроза жахливих опіків. Але здебільшого я просто хотів побачити, скільки часу тобі знадобиться, щоб згадати, що ти можеш це робити".
"Тьху", - буркнув Зоріан. "Ви злий".
До кінця перезапуску більше не було ніяких атак, і ця конкретна атака закінчилася точно за розкладом, а не була обірвана, як попередня.
Заклинання виявлення маркерів так і не виявило третього маркера в радіусі свого виявлення, хоча Зоріан застосовував його кілька разів на день під кінець.
***
Протягом наступних трьох перезапусків Зоріан навмисно уникав будь-яких проблем і зосередився на зростанні своїх навичок. Це був не дуже захоплюючий час, але наприкінці він нарешті зміг швидко і легко створювати магічні ракети без сторонньої допомоги. Він також досить добре опанував відчуття власної душі, щоб Аланік почав навчати його свого арсеналу захисної магії душі. Крім того, він вивчив безліч нових вогняних заклинань, дещо вдосконалив конструкцію дерев'яного голема, якого досліджував, і практикував решту свого бойового арсеналу на жахливих диких тваринах, що мешкали в пустелі.
На жаль, Аланік ставився до Зоріана з дедалі більшою підозрою, оскільки його навички зростали з кожним перезапуском - без сумніву, не останню роль у цьому відіграло те, що він визнавав чимало з цих навичок своїми - і під час останнього перезапуску майже відмовився навчати Зоріана взагалі. Зрештою Зоріану вдалося вмовити чоловіка допомогти йому, пообіцявши розповісти все після літнього фестивалю, але він підозрював, що дуже скоро навіть це не спрацює. За його підрахунками, він мав щонайбільше ще два перезапуски, перш ніж Аланік відмовиться вчити його чомусь без до біса вагомого пояснення, якого він не зможе надати.
Але це було чудово - на той час Зоріан вже не буде беззахисним перед ворожою магією душі, тож перша з його цілей буде досягнута. Він і не сподівався, що Аланік навчить його всього.
Під час наступного перезапуску Зоріан вирішив зняти самочинно накладену на себе заборону винюхувати про Судомира та його діяльність. Якомога обережніше він намагався дізнатися про нього більше. Оскільки Судомир був відомою і публічною людиною, було неважко змусити людей говорити про нього... але більшість інформації, яку він отримав, була або марною, або дуже підозрілою. Найцікавішою інформацією, яку він знайшов, було те, що чоловік часто був відсутній у Княжому Дворі через різні " службові доручення", і що ці доручення стали особливо частими в останні кілька місяців. Це збігалося з листами Вазена, в яких також стверджувалося, що чоловік радикально змінив свою поведінку за останні кілька місяців.
Коли прості розпитування не дали жодних нових результатів, Зоріан вирішив діяти трохи сміливіше і дослідити зв'язок між Вазеном і мером. Він не хотів мати справу з самим Вазеном, але, на щастя, в цьому не було потреби. Вазен не був одноосібником, як Гурей - у нього були інші співробітники, і ці інші співробітники не мали такої параної та рівня безпеки, як у Вазена. Вони приносили речі з роботи додому, щоб переглянути їх пізніше, залишали ключі, хитро заховані за сусідніми вазонами, і рідко мали якийсь магічний захист. Один з них навіть вів детальний щоденник з усілякими цікавинками та зауваженнями. Напевно, найцікавіше, що він дізнався від працівників Вазена, було те, що він регулярно надсилав таємничі пакунки до місця під назвою " Маєток Яску" - місця, яке, як були впевнені його працівники, насправді не існувало. На картах цього місця навіть не існувало, окрім випадкової ділянки безлюдного лісу далеко на північ від міста. У будь-якому разі, так далеко в дику місцевість Зоріан ще не заходив.
Переглянувши кілька мап, Зоріан зрозумів, що не має жодного уявлення про те, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися до цього місця. Тижні? Місяці? Чорт забирай, ці двоє дійсно вибрали глухе місце для свого обміну. Це була б така морока...
Він звернувся по допомогу до Лукава. Фахівець з трансформації був відомим мандрівником, тож він мав би дати кілька порад, як дістатися до таких важкодоступних місць, як те, що він вибрав. Може, є якесь зілля, що може допомогти?
"Ні, я не думаю, що зілля-посилювачі допоможуть у цій справі, - відповів Лукав, дивлячись на мапу, яку намалював Зоріан. "Вони не діють досить довго, а щоб дістатися туди пішки, тобі знадобиться щонайменше два тижні. Складно. Може, це просто моя упередженість, але ти не думав про те, щоб перетворитися на птаха і полетіти туди?"
"Ні, - здивовано відповів Зоріан. "Ця ідея ніколи не приходила мені в голову. Наскільки це було б складно?"
"Зовсім не складно, але, можливо, трохи дорого", - зізнався Лукав. "Тобі, мабуть, доведеться витратити одне-два зілля, щоб звикнути до польотів і пересування у своїй новій формі. А може, й більше, залежно від того, наскільки швидко ти вчишся. Птахи дуже відрізняються від людей."
Він простягнув Зоріану свій прайс-лист і швидко вказав на розділ з птахами.
"Особисто я рекомендую орла, - сказав Лукав. "Він добре літає, має чудовий зір і досить великий, щоб мало що на нього наважилося напасти. До того ж, це орел, що тут може не подобатися? Тобі ж не треба бути непомітним там, куди ти летиш".
Зоріан подивився на цінник, прикріплений до зілля "орлиного перетворення". Воно було... доступне. Він міг би купити три таких, якби знадобилося, хоча ненавидів витрачати більшу частину своїх заощаджень таким чином. Хоч він і знав, що вони повернуться на початку наступного перезапуску, просто не хотілося їх розтринькувати. Він витратив роки, щоб заощадити ці гроші, чорт забирай! До того ж, що, якби ці заощадження з якихось причин знадобилися йому пізніше, під час рестарту?
"Думаю, я міг би спробувати", - сказав Зоріан. "До речі, ти часом не платиш гроші за ловлю якоїсь рідкісної тварини, що водиться глибоко в лісі?"
"Ха, ні. Якщо вона водиться в тутешніх лісах, то я й сам можу її вполювати, - відповів Лукав. "Вибач. Хоча, якщо ти готовий ризикувати життям у тутешньому підземеллі, є кілька речей, за які я був би зацікавлений заплатити хороші гроші..."
***
Ковзаючи вгору на потоці теплого повітря, Зоріан неймовірно гострим поглядом оглядав навколишній краєвид. Відчуття неможливо було описати - все було сповнене кольорів і деталей, ніби з його очей спала пелена, про яку він не знав, що працював під нею. Це нагадало йому час, коли батьки привели його до лікаря на перевірку зору, і йому сказали, що він повинен носити окуляри. Батько був дуже розчарований цим, але в ту мить, коли Зоріан одягнув маленькі шматочки скла на своє обличчя, він зрозумів, що ніколи не захоче їх знімати. Це було так само, як тоді, тільки ще більш неймовірно. Якби він спробував, то міг би розрізнити окремі листочки на дереві за милю. Будинки вдалині, які для його людського "я" були б нічим іншим, як розмитими блоками, натомість були зображені з ідеальною чіткістю, аж до старого кота, що ховався в тіні димаря на одному з будинків.
Бути орлом, вирішив Зоріан, було круто. Дивно, але круто.
Він кілька разів змахнув крилами, щоб змінити напрямок, на мить небезпечно похитнувшись. По правді кажучи, він все ще не був хорошим літуном, і чим менше говорили про його приземлення, тим краще. На щастя, великі птахи, такі як орли, проводили більшу частину свого часу в повітрі, ковзаючи і ловлячи повітряні потоки, тож він міг обійтися без цього. Він спрямував погляд уперед, туди, де мав бути "маєток Яску", і вирушив у пустелю.
Літати над деревами досить швидко набридло, навіть з безглуздо посиленим зором - листяний полог лісу досить ефективно приховував поверхню від пильної уваги, тож здебільшого не було на що дивитися. Вдалині виднілися засніжені гори - сумнозвісні Зимові гори, що домінували в ландшафті центральної Алтазії, про які дехто казав, що вони є джерелом усього льоду та снігу - крижане, безжальне серце зими, яке прокидалося раз на рік, щоб вкрити землю морозом, аж поки його не відкидали сили літа, і зима не поступалася місцем весні.
Зоріан хотів би назвати це марновірством, але, наскільки він знав, у цьому могло бути зерно правди, як-от шалено могутній крижаний елементаль, що мешкає там, чи щось таке. Про гори було дуже мало відомо, здебільшого через те, наскільки вони були небезпечні - досліджувати їх було так само безпечно, як намагатися скласти мапу нижньої течії Підземелля, і не так вже й корисно.
Нарешті Зоріан наблизився до місця призначення. Він хвилювався, що проґавить це місце, оскільки не мав карти, а з його точки зору все виглядало однаково, але йому не варто було хвилюватися. Маєток Яску був дуже очевидним і легко помітним. Це не була, як він підозрював, якась непримітна галявина чи камінь, який Вазен і Судомир використовували як місце висадки. Це був справжнісінький маєток.
Зоріан кілька разів обійшов навколо будівлі, намагаючись осмислити те, що бачив. Маєток виблискував білизною в морі зелені, дещо пошарпаний часом і природою, але явно придатний для життя і доглянутий. Крім маєтку, до нього був прибудований невеликий склад. Склад, однак, здавалося, був збудований набагато пізніше - на даху не було моху, на стінах не було тріщин, які могли б помітити його посилені очі, і він був набагато більш блокованим і утилітарним у будівництві.
Зоріан не мав жодного уявлення, навіщо комусь було будувати цю споруду саме тут. Якби це був форт або спостережна вежа, він міг би зрозуміти... але хто б захотів будувати розкішне житло в такій ізольованій і відкритій для північних небезпек місцині? На жаль, його роздуми були перервані, коли ворони, що усіяли дерева навколо маєтку, не стерпіли його присутності, і сотня сердитих каркань наповнила повітря.
Зоріан на мить зосередився на них. Хоча птахи були маленькими і далекими, його очі, якими він володів зараз, без проблем розрізняли їхні риси. Це були не ворони. Вони були більші, а їхнє чорне пір'я мало дрібні червоні прикраси і майже металевий блиск.
Залізні дзьоби. Пекельні птахи півночі. Зоріан не уявляв своїх шансів проти одного з них у такому вигляді, а тим паче проти величезної зграї, що розташувалася навколо маєтку. Хоча тепер, коли він подумав про це, він, напевно, міг би кинути магічну ракету в такому вигляді, чи не так? Тоді він міг би збити кількох з них, перш ніж решта розірве його на шматки. Але це йому нічого не дасть, тож він перестав кружляти навколо маєтку і віддалився від залізно дзьобів, поки вони нарешті не перестали галасувати і робити погрозливі жести.
Йому було цікаво, що ж він такого зробив, що так їх засмутив. Він припустив, що їм просто не сподобався великий хижак, який загрозливо кружляв навколо них.
Ну, неважливо. Приземлятися поруч з маєтком все одно було б поганою ідеєю. Дуже відкрите місце, та ще й, мабуть, під охороною.
Він обшукав околиці в пошуках відкритого місця, де можна було б приземлитися, не зламавши шию (перенесення травм між реальною і перевтіленою формами було дивним і непослідовним, але Лукав запевняв його, що якщо тебе вбили в одній формі, то ти точно мертвий і в іншій) і нарешті знайшов галявину на деякій відстані на захід від маєтку. Трохи далі, ніж він сподівався, але жебраки не можуть вибирати.
Після відверто незручного приземлення, коли він впав обличчям у траву, Зоріан знову перетворився на людину і витратив кілька хвилин на запам'ятовування місця, щоб використати його як точку прибуття для майбутніх телепортів.
Зробивши це, він попрямував до маєтку, сподіваючись роздивитися його ближче. Він уже скучив за приголомшливим орлиним зором, але деякі речі краще робити з землі, і таким чином він зможе телепортуватися подалі від небезпеки і стати невидимим. Наскільки він знав, залізні дзьоби не мають магічних відчуттів, тож оптичного плаща має бути достатньо, щоб відвернути їхню увагу.
Він мав рацію - залізні дзьоби не звернули на нього уваги, поки він наближався до маєтку, огорнутий заклинанням невидимості та аурою тиші. Однак перед тим, як він почав розвідувати місце, зграя зимових вовків увірвалася на сцену на чолі з особливо величезним екземпляром. На відміну від решти зграї, альфа не мав білої шкури. Вона була сріблястою і блискучою, а його розум відрізнявся від решти. Сильніший, глибший, складніший. Розумніший.
Зоріан застиг, з жахом спостерігаючи за групою. Двадцять два зимові вовки на чолі з невідомим супер-спеціальним варіантом сапієнса. Трясця, він просто повинен був випробувати свою удачу, чи не так? Його заклинання нізащо не обдурили б їх, враховуючи, наскільки чутливими були собачі носи...
За винятком... їх таки обдурили. У якийсь момент Сріблястий раптом зупинився і почав сканувати лінію дерев, і у Зоріана тьохнуло серце, коли його очі на мить промайнули над місцем знаходження Зоріана, але мить минула, зграя рушила далі і зникла десь по той бік маєтку.
Через хвилину, коли він переконався, що вони пішли, Зоріан повільно відступив у навколишній ліс і телепортувався геть.
***
Зорян вирішив поки що залишити маєток в спокої. Тепер він був майже впевнений, що вони пов'язані з ібасанськими загарбниками, і, безумовно, мали намір колись докопатися до суті цього місця. Однак він відчував, що дослідження маєтку в такому стані, в якому він перебував зараз, ймовірно, спричинить за собою багато смертей. Крім того, він здогадувався, що мер був некромантом, і, навіть якщо він не був ним, то точно мав некроманта на службі, тож програш битви там міг мати більш серйозні наслідки, ніж передчасний перезапуск. Ні, якщо він хотів піти туди, то спершу мав закінчити навчання в Аланіка і щонайменше значно покращити свої бойові навички.
Натомість тепер, коли його час з Аланіком добігав кінця, він повинен був активізувати свої зусилля, щоб удосконалити свою бойову магію, і тоді він зможе поспілкуватися з іншими племенами аранеїв і дізнатися секрети їхнього мистецтва розуму. Було багато причин, чому це було важливо, але найбільше його спонукала можливість розблокувати пакет пам'яті матріарха, який все ще залишався в його голові.
Зорян знав, що пакет пам'яті не буде існувати вічно. Поки що він був стабільним, матріарх доклала всіх зусиль, щоб зробити його максимально стійким і довговічним, але з часом він розпадеться і всі спогади, замкнені в ньому, зникнуть. Якщо Зоріан хотів заповнити прогалини, залишені в останньому посланні матріархи, і зрозуміти, що змусило її прийняти ті рішення, які вона прийняла, він повинен був отримати доступ до цих знань.
Він не мав ілюзій, що це буде легко. З одного боку, інші аранійські племена жодним чином не гарантували дружнього ставлення до нього, а навіть якби й були дружніми, то не було жодної причини, щоб вони насправді навчали випадкову людину своїм таємницям. І навіть якби він зміг заручитися їхньою співпрацею, спогади чогось такого чужорідного, як аранеїв, було б нелегко інтерпретувати. І навіть якби він зміг опанувати це, у нього все одно був лише один шанс розплутати пакет пам'яті, не зіпсувавши вміст і не запустивши будь-який захист, встановлений матріархом.
Але це було справою майбутнього - зараз він не дуже впевнено почувався, входячи до можливо недружнього аранійського вулика. Оскільки йому не хотілося випробовувати свою магію розуму проти майстрів ремесла, його поточний план боротьби з ворожими або підступними аранеями в основному зводився до швидкого створення "щита розуму" і спалювання всього, що потрапляло в поле зору, за допомогою більш традиційної магії. Але для того, щоб цей план спрацював, потрібні були кращі бойові навички.
Так сталося, що у нього було дещо, що мало покращити його бойові навички, а також компенсувати гроші, які він втратив у Луки, коли купив ті два зілля "орлиного перетворення" - дослідження підземель! Він практично ігнорував вхід до підземелля у Княжому Дворі через зникнення місцевих магів душі та уроки Аланіка, але більше не було причин продовжувати це робити. Більшість дикої природи навколо Княжого Двору на той момент вже перестала бути проблемою.
Отже, через два дні після своєї поспішної втечі з маєтку Яску де він зустрів тижж хз вовків, Зоріан підійшов до офіційного входу в підземелля під Княжим двором і попросив дозволу спуститися в їхні глибини. На щастя, це не коштувало жодних грошей, і це була не більше ніж формальність, щоб переконатися, що ви розумієте, у що ви лізете.
"Просто пам'ятайте, що ця частина підземелля ніколи не була досліджена належним чином", - сказав йому чоловік за прилавком, вручаючи йому перепустку, яку він повинен був показати охоронцям, щоб його пропустили. "Це означає, що там можна знайти великі багатства, але також і те, що там набагато небезпечніше. Там постійно зникають люди. Ніхто не буде вас шукати, якщо ви не вступите до однієї з місцевих гільдій старателів. Що я особисто рекомендую молодим магам, таким як ти".
Зоріан ні до чого не зобов'язуюче хмикнув і пішов, спускаючись вниз довгими гвинтовими сходами, поки не досяг невеликої природної печери, в якій знаходилося невелике містечко. Мешканці міста зверху називали його Дельвер-Віллідж, хоча офіційно це було лише продовженням Князьових Дверей. Насправді тут жило небагато людей - будівлі складалися здебільшого з будинків гільдій та підприємств, що обслуговували підземелля.
Він не мав наміру приєднуватися до жодної з гільдій. Востаннє, коли він перевіряв, вони не випускали нових членів, таких як він, у поле принаймні кілька місяців після вступу, що робило їх практично марними для когось у його ситуації. Він розумів логіку цього - ви ж не хочете, щоб ваших нових, недосвідчених членів жахливо вбивали в тунелях, а дуже мало магів були особливо здібними в його віці - але це не робило їх менш марними для нього. У нього також не було грошей, щоб купити щось у крамницях, тож він не затримався в поселенні надовго. Люди там все одно були придурками, які вимагали грошей просто за відповіді на елементарні запитання або вимагали, щоб він вступив до їхньої гільдії, перш ніж вони розкриють якісь "секрети". Слава богам, що він і так міг просто прочитати відповіді з їхніх думок.
***
Зоріан втупився в ділянку грибів, що світилися в кутку великої печери, на яку він натрапив під час блукань печерами під Княжим Двором. Здавалося, це була звичайна ділянка гігантських грибів, що світяться, яка мало чим відрізнялася від тих, які він зустрічав в інших місцях, але він знав, що це не так. Він не був обдурений. Його чуття чітко підказувало йому, що за цим грибом стоїть тваринний розум... ні, зачекайте, сам гриб мав розум? Ілюзія? Чи якийсь дивний розумний гриб?
Вирішивши, що це не має значення, Зоріан вирівняв бойовий посох, який він зробив для себе, і вистрілив у "гриб" спопеляючим променем. Якщо він чогось і навчився за ті два тижні, що провів тут, так це того, що абсолютно все хоче його вбити і з'їсти - і не обов'язково в такому порядку. Скельні кліщі, наприклад, хотіли паралізувати тебе і відкласти яйця у твоє ще живе тіло, щоб їхні личинки могли з'їсти тебе живцем зсередини. Так чи інакше, суть полягала в тому, що з цими тварюками здоровий глузд підказував йому, що краще вдарити першим, і він не мав наміру наближатися до гриба-самозванця.
Звісно, щойно на нього потрапляв промінь вогню, "гриб" одразу ж перетворювався на велику щупальцеву форму тунельного восьминога. Зрозуміло. Здатність цих істот імітувати колір і текстуру навколишнього середовища була настільки ж вражаючою, наскільки і дратівливою, як і те, що з ними доводилося мати справу. Однак цьому не пощастило. Захоплений зненацька нищівним вогняним ударом, він у паніці замахав щупальцями, а потім замертво впав на підлогу печери.
Зоріан кинув у нього каменем, щоб переконатися, що він не прикидається, а потім розслабився. Якби не його психічне чуття, він би, мабуть, уже загинув від одного з таких - це, без сумніву, була його головна перевага над іншими підземельними шукачами. Завдяки йому він міг оминати засідки списових черв'яків, тунельних восьминогів та інших прихованих небезпек, щоб дістатися багатших, менш досліджених нижніх районів, таких як цей. Не дивно, що Тайвен так зраділа тому, що в її команді з'явилася людина з такими здібностями, коли вона вперше дізналася про них.
Він наказав плаваючим навколо нього світловим сферам розсіятися по печері і повільно оглянув стіни на предмет будь-яких ознак кристалів і дивних мінералів. Загалом, кристалізована мана здавалася набагато кращим джерелом прибутку, ніж полювання на істот на частини, принаймні, якщо ви могли отримати доступ до незайманих ділянок, як ця. Кристалізована мана також мала ту перевагу, що була, ну, статичною. Якщо він знайшов її в певному місці під час цього перезапуску, то цілком логічно, що вона повинна бути там і під час кожного наступного. Це означало, що якщо він міг визначити, де вони були протягом кількох рестартів, він міг би пробігтися по купі відомих місць всього за кілька годин і отримати величезні грошові вливання на початку кожного нового рестарту. Особливо, якщо він навчиться фільтрувати перешкоди Підземелля і зможе телепортуватися, перебуваючи в ньому.
На жаль, його перевірка нічого не виявила в цій печері. Дивлячись на обвуглений труп тунельного восьминога, Зоріан обмірковував можливість просто зібрати його мозок і дзьоб (найцінніші його частини) і повернутися на поверхню. Він уже знайшов дві великі грудки кристалізованої мани і кілька маленьких, тож ця подорож вже була блискучим успіхом, і продовжувати далі означало б заглибитися в підземелля з усіма витікаючими звідси небезпеками.
Він пішов далі - не те, щоб йому коли-небудь загрожувала справжня небезпека, тож навіть якщо небезпека підскочить на щабель вище, він повинен... бути...
Зоріан завернув за ріг і зіткнувся, так би мовити, віч-на-віч з якоюсь плаваючою рожевою масою, що затуляла собою очі. Вона світилася, нитки світла танцювали по всій її димчастій, напівпрозорій масі, а її форма хаотично звивалася і зміщувалася, брижі і псевдоподи щомиті то збільшувалися, то зменшувалися. На якусь мить здавалося, що воно його не помічає, його незліченні очі - кожен свого кольору і відтінку - кліпали і оберталися у своїх очницях без жодної рими чи причини. Але ця мить швидко минула, і його численні очі повернулися до нього, деякі з них висунулися на псевдоніжки, щоб істота могла належним чином сфокусувати їх на Зоріані...
Очі Зоріана різко розплющилися, коли гострий біль пронизав його живіт. Все його тіло здригнулося в конвульсіях, притискаючись до предмета, що впав на нього, і раптом він прокинувся, не маючи ані сліду сонливості в голові.
"Доброго раночку, братику!" - пролунав настирливо бадьорий голос прямо над ним. "Доброго раночку, доброго раночку, доброго раночку!!!"
Зоріан недовірливо подивився на усміхнену сестричку. Що? Але ж він щойно...
"Та ну!" застогнав Зоріан, ховаючи обличчя в долонях. "І це все!? Воно просто подивилося на мене і я помер? Що це за абсурдна здатність!?"
"Гм..." вигукнула Кіріель.
"Забудь, що я сказав", - сказав Зоріан, коротко обійнявши Кіріель, перш ніж піднятися на ноги. Кіріель не хотіла відпускати його, вчепившись у нього, як молюск, тож він просто поніс її на руках, поки підійшов до книжкової полиці, дістав свій "Компендіум мешканців підземелля", том четвертий, і почав гортати його. "Мені просто наснився сон, ось і все."
"Що за сон?" з цікавістю запитала Кіріель.
"Я мав стати багатим, а потім мене вбило... очне чудовисько? сказав Зоріан, дивлячись на опис у книзі. Навіть назва була дурна. Тьху.
"О," сказала Кіріель. "Гарний сон, який закінчується кошмаром. Ненавиджу їх."
"Я теж, Кіріель. Я теж", - сказав Зоріан, закриваючи книгу і кладучи її назад на полицю. Опис у книзі не сказав йому нічого корисного про цю кляту тварюку. "Остерігайтеся його смертоносних очей".
Він подумав про те, щоб знову накласти закляття виявлення міток, але який у цьому сенс? Воно ніколи не виявляло більше двох маркерів. Або й менше, якщо вже на те пішло. На даний момент було очевидно, що це все, що він коли-небудь покаже. Який би спосіб не використовував Червоний Плащ, щоб потрапити в часову петлю, він явно не був ідентичний тому, який використовували Зак і Зоріан.
Щодо Зака, то його рухи вказували на те, що він завжди починав часову петлю, вилітаючи з Кіорії. Однак напрямок не був постійним, і він, здавалося, випадково блукав навколо Ельдемара під час кожної петлі часу. Йому було цікаво, що б це могло означати. Очевидно, що хлопець уникав Кіорії, як і Зоріан, але крім цього він не міг зрозуміти, яка мета Зака - Зоріан спробував нанести місця, які відвідував Зак, на карту, але не знайшов жодної закономірності, яку міг би побачити.
Неважливо. Зак є Зак. У нього зараз були свої, більш нагальні проблеми, про які варто було б потурбуватися.
"Гаразд. Кірі, може, ти вже відпустиш мене?"