Стоячи нерухомо у порожній вітальні будинку Вазена, Зоріан незадоволено дивився на бризки зеленої гидоти перед собою, яка зараз із чутним шипінням роз'їдала підлогу.
Навряд чи можна було б сказати, що не так давно на місці кислого слизу перед ним був стос важливих документів, що зберігалися в сейфі Вазена. Здавалося, комерсант дуже не хотів, щоб на них хтось зазирнув.
Операція починалася добре. Все починалося добре.
Не бачачи сенсу вигадувати велосипед, Зоріан скористався своїм минулим методом проникнення до будинку Вазена, після чого почав демонтувати захист сейфа.
Окрім вже знайомої вибухової пастки, він також знайшов пастку сну, яка мала на меті знепритомнити потенційних злодіїв, щойно вони доторкнуться до сейфа. Він відключив обидві пастки і, не знайшовши більше ніяких заклинань, що захищали сейф, одразу ж спробував витягти документи.
Він негайно запустив механічний механізм, який вилив якусь потужну кислотну суміш на вміст сейфа. Доброю новиною було те, що йому вдалося уникнути потрапляння речовини на руки - враховуючи те, що вона робила з підлогою в той момент, вона, ймовірно, роз'їла б його кістки, перш ніж він зміг би змити її з себе. Погана новина полягала в тому, що він не встиг врятувати нічого з вмісту сейфа до того, як речовина зруйнувала його. Так, йому вдалося витягнути вміст з сейфу, але речовина була майже як клей - вона прилипла до паперів. Він не зміг відокремити її від вцілілих документів, перш ніж вона проїла їх наскрізь, а потім щасливо продовжила розчиняти підлогу під ними.
Він здригнувся. Він був дуже, дуже радий, що встиг вчасно відсмикнути руки, щоб уникнути потрапляння на них цієї речовини.
І знову Зоріан був змушений покинути будинок Вазена з порожніми руками. У нього була велика спокуса підірвати все це місце, щоб воно вибухнуло перед обличчям Вазена, як тільки він повернеться додому, щоб помститися, але це було б дріб'язково і нерозумно. Вбивство такої впливової людини привернуло б багато уваги, до того ж Аланік, напевно, дуже пильно стежив за цим чоловіком. Та й він намагався пограбувати його, тож особливо обурюватися не мав права.
І все ж... Зоріан тепер був абсолютно впевнений, що Вазен був причетний до якихось дуже темних справ, і мова йшла не про податкові махінації чи промислове шпигунство.
Вазен ніяк не міг обладнати свій сейф так, щоб знищити такі речі, як ділові контракти та виробничі креслення, у разі виявлення - сама сума грошей, яку він втратив на цьому, повинна була бути непомірною. Серед цих паперів мало бути щось більше. Щось неймовірно незаконне і викривальне, настільки, що Вазен волів би втратити все, аніж бути викритим у володінні цим.
Він неодмінно повернеться під час наступного перезапуску.
Можливо, злодіяння чоловіка не були пов'язані з ібасанськими загарбниками, що нападають на Кіорію, або з групою, що переслідує магів душі навколо Княжого Двору, але Зоріан чомусь сумнівався в цьому.
У всякому разі, перевірка нічого не коштувала.
Ну, хіба що на Вазена чекали ще більш жахливі сюрпризи, якщо він подолає другий рівень захисту. Наступного разу він візьме з собою 10-футову жердину, бо руки до сейфу він більше не засуне.
***
Наступного дня після того, як він пережив невдалу засідку біля храму Аланіка, Зоріан прийшов на наступний сеанс медитації, почуваючись більш ніж трохи стурбованим. І не лише через можливість нової засідки - йому не сподобався погляд Аланіка, яким він дивився на нього, коли той давав свідчення, і Зоріан був стурбований тим, що це означало для нього самого.
Однак урок того дня виявився абсолютно непримітним - другої засідки не було, і Аланік не подав жодних ознак того, що він засмучений чи підозрілий щодо нього. Тому він викинув це з голови і вирішив наслідувати приклад Аланіка, поводячись так, ніби нічого не сталося.
Тепер, через три дні, Зоріан міг з упевненістю сказати, що це була помилка. Те, що його витягли на подвір'я храму для "перевірки його бойових навичок", для його вух звучало підозріло, як покарання.
До речі, чому на подвір'ї храму була бойова арена, а не гарний, мирний сад чи щось подібне? Між цим та підземеллям у підвалі він починав сумніватися в духовному статусі цієї будівлі.
"Не те, щоб я не цінував вашу допомогу в зміцненні моїх скромних бойових можливостей, але ми дійсно повинні зосередитися на тому, щоб мій внутрішній душевний зір функціонував", - сказав Зоріан, незручно шаркаючи на місці. " Ви ж самі казали, що для правильного оволодіння цим умінням потрібна повна концентрація уваги."
Аланік просто продовжував дивитися на нього, мовчки і безпристрасно, зі свого кутка арени.
А потім він жестом посоха підкликав Зоріана і кинув у нього вогняну кулю.
Зоріан не здивувався нападу. Чесно кажучи, він очікував чогось подібного. Що його здивувало, так це те, що він вибрав саме це заклинання для початку бою. Вогняна куля не була чимось таким, що кидають у молодшого мага, щоб перевірити його - вона була занадто смертоносною для цього! Навіть низькорослий був здатен вбити людину при прямому попаданні, а звичайне заклинання щита не могло захистити від нього. Яким би потужним воно не було, воно все одно залишалося лише диском сили перед заклинателем - сфера вогняної енергії, що розширювалася, просто обтікала його і огортала того, хто стояв позаду.
Однак шок тривав лише мить, після чого він одразу ж спорудив навколо себе купол сили - не просто щит, а повноцінну егіду, яка захищала його відразу з усіх боків. Вогняна куля влучила в купол незабаром після цього, і Зоріан на мить опинився перед вогняною завісою.
Коли вогонь розвіявся, він знову опинився перед Аланіком, а священик був мовчазним і нерухомим, як ніколи. Його занепокоєння ситуацією трохи зменшилося. Вогняна куля була дуже слабкою. Він знав це, бо один з відставних магів, якому він допомагав у безцільних блуканнях до прибуття в Князів Двір, навчив його, як отримувати зворотній зв'язок від захисних заклинань, і його егіда встояла проти заклинання, яке мало б виснажити її до межі. Зоріан був упевнений, що чоловік, який стояв перед ним, міг би зробити набагато більше, якби захотів. Той факт, що він одразу ж не відреагував на вогняну кулю чимось, що могло б його добити, наштовхував на думку, що це справді було якесь випробування.
Дуже заплутане, небезпечне випробування, але він уже звик до таких речей.
Він відправив одну магічну ракету в бік Аланіка. Він бачив, як той насміхається, ліниво піднявши руку, щоб заблокувати нікчемну атаку, і придушив посмішку. Хоча це виглядало як заклинання магічної ракети, снаряд був зовсім іншим - він не стільки врізався в речі, скільки вибухнув сферичною хвилею сили, подібно до вогняної кулі, яка використовувала силу замість вогню. Силова куля, якщо хочете. Аланік майже напевно використає звичайний щит замість повної егіди проти крихітної магічної ракети, і тоді силова
куля... Простір перед Аланіком раптово викривився і замерехтів, і силова куля Зоріана миттєво зникла з поля зору. Якась розсіювальна хвиля, якщо він правильно здогадався. Чорт забирай. Потім Аланік вирішив, що знову його черга, а Зоріан був надто зайнятий ухилянням від вогняних куль і спопеляючих променів, щоб зосередитися на внутрішніх прокльонах.
Зоріан швидко зрозумів, що Аланік обожнює вогняні заклинання. Навіть після того, як Зоріан перейшов з універсальних щитів на варіанти, спеціально розроблені для поглинання вогняної магії за рахунок ефективності проти інших типів ушкоджень, він продовжував використовувати їх. Після того, як його початковий шквал слабких, швидких, численних вогняних снарядів не зміг здолати Зоріана, він переключився на спроби обрушити на нього гігантські, повільно рухомі вогняні сфери, які не вибухали, а просто намагалися огорнути його своїм полум'ям. Після того, як Зоріану вдалося розсіяти їх, він відповів ще більшою кількістю вогняних куль - і цього разу він не стримувався.
Зоріан намагався контратакувати щоразу, коли помічав прогалину, але всі його атаки нейтралізувалися з презирливою легкістю. Спроби підняти пил та інші видимі перешкоди не мали успіху, оскільки Аланік міг якимось чином викликати порив вітру, який розганяв такі атаки від нього, не роблячи при цьому жодного жесту чи видимих зусиль. Предмети були марні, тому що він міг телекінетично відкидати всі снаряди від себе простим розмашистим жестом, а будь-які магічні снаряди блокувалися, перехоплювалися або розвіювалися. Навіть після того, як Зоріан почав запускати снаряди за складними параболічними, зигзагоподібними чи спіральними траєкторіями, священик, здавалося, без проблем відстежував їх і реагував на них.
Нарешті, у Зоріана майже закінчилася мана, і він вирішив піти з життя з розмахом. Більшу частину мани, що залишилася, він вклав у промінь сили, який швидко випустив в обличчя Аланіка. Атака вбила б священика, якби вона дійсно була влучною, хоча Зоріан знав, що вона ніколи не буде влучною. Звісно ж, чоловік просто ухилився від нього, і Зоріан знесилено впав на землю, піднявши руки в знак капітуляції.
"Я здаюся", - прохрипів він. "Що б ви не хотіли до мене донести, ви це зробили. Хоча, якщо все це було заради того, щоб показати мені, що я не найбільша риба в ставку, вам не варто було турбуватися - я добре розумію, наскільки я програю в сутичці з ветераном бойового мага".
"Суть полягала в тому, щоб побачити, скільки часу пройде, перш ніж ти почнеш вдаватися до смертельних прийомів", - сказав Аланік, підійшовши до нього і простягнувши руку. Зоріан внутрішньо сперечався, чи варто було накласти закляття "шокуючого захвату" і вдарити цього нахабу електричним струмом, але врешті-решт вирішив бути чоловіком і просто прийняв його допомогу, щоб піднятися. Це, мабуть, все одно не спрацювало б. "Я дуже розчарований, що тобі довелося чекати до останнього, щоб завдати смертельного удару".
"Та йдіть ви до біса, Аланіку!" - огризнувся Зоріан. "Що за божевільний намагається вбити свого супротивника у довбаному спарингу!?"
"Ти?" Аланік спробував, на його губах танцювала посмішка. "Ти намагався вбити мене в кінці, чи не так?"
"Це... Я знав, що у мене не було жодних шансів на успіх".
"Так, і я впевнений, що ти зрозумів це за хвилину чи дві після початку тесту. Ти повинен був перестати стримуватися в той момент, або, принаймні, слідувати моєму прикладу в тому, що є прийнятним рівнем сили".
"Насправді, давайте зосередимося на іншому питанні, - сказав Зоріан. "Що, якби ви все ж таки мене вбили? Деякі з тих заклинань, якими ви намагалися мене вдарити, відправили б мене в лікарню на кілька місяців, якби я не парирував їх. Можливо, взагалі вбили б мене! Навички, які я використовував, щоб вижити після вашого "випробування", - це не те, що ви мали право очікувати від мене!"
"Я можу контролювати, те що горить у моїх вогнищах, а що ні", - сказав Аланік, не кривлячи душею. Зоріан чесно кажучи був спантеличений цим. Невже таке можливо? "У мене також є божественний артефакт, який може зцілити будь-які опіки, поки жертва ще жива. Незалежно від того, як це виглядало для тебе, ти був у дуже незначній небезпеці. Проте ти явно вважав мене надмірно агресивним і все ще стримувався, щоб не напасти на мене. Така нерішучість колись тебе вб'є. Як це мало не сталося кілька днів тому".
"Я так і знав, що це через тих стрільців, яких я вивів з ладу", - пробурмотів Зоріан.
"Так. Вивів з ладу. Вони намагалися вбити тебе, влаштувавши засідку, не менше, а ти зійшов з дороги, щоб просто вивести їх з гри. Є милосердя, а є дурість.
"А ви точно священик?" - буркнув Зоріан.
"Воїн-священик, - уточнив Аланік. "Не всі релігійні ордени проповідують мир і прощення. І навіть ті, що є, зазвичай роблять винятки для самозахисту, на практиці, якщо не в теорії".
"Гаразд, справедливо, - погодився Зоріан. "Але чому вас це хвилює? Чому це вас так засмучує?"
"Це дурне питання. Я не хочу, щоб ти помер, ось чому.
"Гм," Зоріан зробив паузу, на мить замислившись над відповіддю. Що, в біса, це мало означати? Йому дуже хотілося, щоб Аланік не був настільки несприйнятливим до його співчуття. "Слухайте, буду з вами відвертим - я не був милосердним. Ви неправильно все зрозуміли. Я просто атакував їх у найкращий спосіб, який був мені доступний".
"Будь ласка, - насміхнувся Аланік. "Я дуже добре знаю, як важко було б знищити таку велику групу нелетальним способом. Невже ти думаєш, що я повірю в те, що це був найменш небезпечний для тебе спосіб нападу, який ти міг застосувати?"
"Ну, так, - сказав Зоріан. "Гадаю, вам буде корисно знати, що я природжений маг розуму. Я відчуваю всі розуми навколо себе, незалежно від фізичних перешкод чи прямої видимості, і я можу розпочати грубу ментальну атаку на них, якщо захочу. Використовуючи це, я можу нокаутувати їх за межами зони стрільби, перш ніж вони зможуть точно визначити мою позицію. Насправді вбити їх означало б увійти в зону їхньої атаки, щоб я міг кинути в них щось більш смертоносне. На той момент я вважав це самогубством".
Аланік з цікавістю подивився на нього. "Цікава здатність. Зауважу, що не всі нападники були виведені з ладу до прибуття спецпідрозділу Гільдії. Ти просто не встиг пройти через них усіх або...?"
"Це слабка атака, - сказав Зоріан. "Їй не важко протистояти.
Аланік кивнув. Зоріан сподівався, що священик не буде розпитувати його про точну механіку його здібностей, оскільки не був упевнений, що зможе переконливо обдурити чоловіка. На щастя, не схоже було, що він зараз наполягатиме на цьому питанні.
"Що б ти робив, якби підкріплення не прибуло?" запитав Аланік.
"Спробував би заманити їх на мінне поле", - знизав плечима Зоріан. "Ну, так. Я був повністю готовий підірвати їх на дрібні шматочки, якби вони продовжували переслідувати мене. Ви можете багато в чому мене звинуватити, але не в самовбивчому милосерді. Не хвилюйтеся за мене".
"Я в цьому не впевнений, - буркнув Аланік. "Але, здається, я дещо недооцінив тебе. Ходімо зі мною".
Аланік повернувся до храму, і Зоріан пішов за ним. Незабаром він опинився на маленькій кухні, якої ніколи раніше не бачив, хоча це ще ні про що не говорило. Він ніколи не досліджував місце, боячись накликати на себе гнів Аланіка, якщо ступить у якесь приватне святилище, яке не духовенство не повинно було бачити. Наскільки Зоріан знав, у більшості храмів було принаймні кілька таких святилищ.
"Якщо відкинути непорозуміння, випробування було цілком реальним, - сказав Аланік, коли вони сіли на свої місця. "Я справді хотів побачити, на що ти здатен у бою.
"І?" - з цікавістю запитав Зоріан.
"Ти кращий, ніж я думав", - відповів Аланік. Зоріан зашарівся від такої похвали. Аланік не був схожий на людину, яка роздає похвалу бездумно. "Але мені ясно, що ти не легенда, яка тільки створюється. За моїми оцінками, твої природні запаси мани в кращому випадку середні, можливо, навіть нижче середнього, а твої заклинання більше схожі на заклинання мага, який багато практикувався, ніж на заклинання талановитого початківця".
Зоріан насупився, забувши про колишню гордість.
"Такий молодий маг, як ти, не повинен мати такого великого досвіду в бою, - продовжив Аланік. Ох, ох. "Я підозрював це вже давно, і тепер я впевнений - ти не якийсь недавній випускник, який вирішив трохи поблукати, перш ніж оселитися. Або мандрівний маг, який натрапив на щось вище своєї голови. Ти - людина, яка активно шукає неприємностей. І вже давно шукаєш..."
Зоріан промовчав. Він збирався сказати, що це неприємності шукають його, а не навпаки... але, якщо подумати, то зараз це було не зовсім так. Він справді шукав неприємностей саме зараз. Це була одна з його основних цілей у "Княжому дворі". У нього були на це вагомі причини, але все ж таки.
"Я не збираюся просити тебе сказати мені, хто ти. Люди, які починають битися в такому юному віці, як ти, і, щоб досягти таких же успіхів, як ти, зазвичай не надто довірливі. Ти ніколи не скажеш мені, і, чесно кажучи, у мене немає причин тиснути на тебе в цьому відношенні. Ні, я хочу знати, яка твоя найближча мета тут. Я не вірю, що ти справді випадково натрапив на Луку з кабанами, або що мітка на твоїй душі справді не пов'язана з ворогами, які полюють за нашими головами. Зважаючи на те, як ми з Лукавом допомогли тобі за останні кілька тижнів, я вважаю, що ми обидва заслуговуємо на трохи більше чесності з твого боку. Що тут насправді відбувається, Зоріане?"
"Незалежно від того, що ви можете подумати, мої причини прийти сюди були саме такими, як я сказав вам, - сказав Зорян. "Я справді потрапив під вплив магічного закляття душі. Я справді прийшов до Лукава, а відтак і до вас, бо хотів зрозуміти, що зі мною сталося. Все це не було вигадкою. Але..."
"Так?" підказав Аланік.
"Я провів деякі дослідження про людей, які стоять за моїм нападом - початковим нападом, який призвів до мітки на моїй душі - і виявив деякі досить важкі речі. Вони якимось чином пов'язані з керівництвом "Кіорії" і мають зв'язки з місцевим осередком "Культу Дракона". Наскільки я можу судити, вони ібасанського походження. Однією з причин, чому я прийшов сюди, окрім того, що шукав вашої допомоги, було бажання забратися з їхньої території".
"І ти думаєш, що наші нападники належать до цієї групи?" - припустив Аланік.
"Зважаючи на те, наскільки великою і організованою була група Ібасана, я не здивуюся, якщо вони мають тут якусь філію. І той факт, що обидві групи використовують магію нежиті та магію душі, як на мене, є досить показовим. Але я не маю жодних доказів, і я далеко не впевнений".
Зоріану було незручно ділитися з Аланіком не усім. Наприклад, не могло бути й мови про вторгнення або про первісний план "виклику", оскільки Аланік, без сумніву, наполягав би на тому, щоб повідомити про це владу Кіорії, а це могло б попередити Червону мантію про місцезнаходження Зоріана. Однак він розповів йому про багато інших речей... наприклад, про інші зникнення в цьому районі. Його власне розслідування цих зникнень на даний момент практично зайшло в глухий кут, тож він мало що втрачав, розповідаючи йому про них зараз.
Після кількох виснажливих годин ходіння туди-сюди Аланік майже вигнав його з храму, заявивши, що йому треба подумати про деякі речі. Зоріан був радий цьому, бо до того моменту йому вже добряче набридла вся ця розмова... навіть якщо до завтрашнього дня Аланік не захоче мати з ним нічого спільного.
Ну що ж, навіть якщо чоловік відмовлявся бачитися з ним після цього, завжди був наступний перезапуск. До цього перезапуску залишалося не так вже й багато часу.
***
Зоріан саме прикріплював ліву руку до дерев'яного голема, якого він будував, коли в його кімнаті несподівано з'явився людський розум. Він хотів би сказати, що зреагував миттєво і рішуче, але правда полягала в тому, що його на мить паралізувало від несподіванки і страху, він провів кілька миттєвостей у пошуках відповіді, а потім зрозумів, що його таємничий "нападник" насправді був аланіком.
Він витріщився на священика, який щойно телепортувався в його кімнату без попередження, намагаючись спалити його поглядом. На жаль, ця здатність не входила до його репертуару, і Аланік був абсолютно незворушний на його погляд.
Замітка для себе: знайти заклинання, яке дозволяє підпалити все, на що ви дивитеся.
"Що ви, в біса, собі дозволяєте, Аланіку?" огризнувся Зоріан. "Я міг би застрелити вас, якби вчасно не зрозумів, хто ви такий.
Аланік глянув на напіврозібрану гвинтівку на ліжку Зоріана і підняв на нього брову.
"Очевидно, не з цим, - буркнув Зоріан.
"Ти не з'явився на вечірнє заняття, - несхвально сказав Аланік. "Я вважав за потрібне перевірити, як ти себе почуваєш.
"Я подумав, що повинен дати вам трохи часу", - захистився Зоріан. " Ви вчора виглядали дуже роздратованим".
"Я був стурбований, а не розлючений", - відповів Аланік. "Мені потрібен був час, щоб подумати. Якби я хотів, щоб ти пропустив урок, я б так і сказав". Він подивився на напівзакінченого голема і підняв брову на Зоріана. "Цікавий вибір матеріалів для голема.
"Це прототип, - сказав Зоріан. "Я не очікую багато від свого першого голема, тому хотів зробити його з чогось дешевого і легкого в роботі.
Аланік похитав головою. "Це не має значення, насправді. Гадаю, я можу звільнити тебе від уроків на один день. Але скажи мені, чи є ще щось, про що ти вчора забув мені сказати?"
" Ні, нічого, - відповів Зоріан. Принаймні, нічого, крім того, що він навмисне тримав при собі. "Хоча я хотів би поставити вам запитання, якщо дозволите. Як експерт з магії душі, чи вважаєте ви, що душу можна вбити?"
"Ні", - одразу ж відповів Аланік. "Що це за питання? Мені знову зачитати тобі уривки з Книги Зікіеля?"
"Ні!" запротестував Зоріан. "Ні, в цьому немає необхідності. Так, я знаю, що так написано в книгах, але... некромант, про якого я вам розповідав, той, що вбив моїх інформаторів..."
Аланік кивнув, показуючи, що знає, про що говорить Зоріан. Насправді він не знав і половини. По-перше, Зоріан ніколи не пояснював священику, що тими інформаторами були гігантські павуки, які розмовляють. Втім, Зоріан розповів достатньо, щоб Аланік захопився цією історією.
"Він стверджував, що зробив більше, ніж просто вбив їх. Він сказав, що вбив їхні душі, щоб вони ніколи не повернулися".
"Пусті вихваляння. Він просто намагався деморалізувати тебе, - насміхався Аланік. "Душі не можна вбити. Звичайно, їх можна зіпсувати, але ти не можеш їх знищити".
"Навіть якби він мав фактично необмежений час, щоб щось придумати?" допитувався Зоріан. "Він згадував, що провів десятиліття в полі уповільнення часу, поки на мене лаявся".
"Некроманти намагаються знищити душу вже тисячоліття, але безрезультатно, - сказав Аланік. "Знайти спосіб розкрити незнищенне ядро душі, щоб побачити, що змушує її рухатися, і чи можна нею маніпулювати і копіювати, було метою багатьох некромантів протягом століть. І багато хто з цих некромантів століттями займався своєю жахливою роботою, не зважаючи ні на мораль, ні на жалість до людей, над якими вони експериментували. Я щиро сумніваюся, що цей один маг може зробити те, що не вдалося тисячолітній некромантичній традиції, лише тому, що він провів пару місяців у камері уповільнення часу. За умови, що він взагалі користувався такими можливостями. Особисто я вважаю, що набагато ймовірніше, що він щось вигадує".
"А якщо це не просто місяці?" допитувався Зоріан. "Роки, навіть десятиліття?"
"Ти маєш на увазі ту стару маячню про чорні кімнати, які нібито мають різні організації?" - запитав Аланік. "Ці чутки майже напевно неправдиві. Вони не є неможливими в теорії, але набагато складніше, ніж це звучить на практиці. Логістика кімнат уповільнення часу дуже складна і вимагає більше, ніж просто здатності прискорювати плин часу в певній місцевості. І це особливо актуально для таких речей, як некромантичні експерименти, які вимагають постійного потоку жертв, що слугують піддослідними. Якщо ваш хвалькуватий некромант не має доступу до чогось на кшталт Суверенних воріт, його заяви просто смішні".
"Суверенні Ворота?" - перепитав Зоріан.
"Ніколи не чув про таку історію?" запитав Аланік. Зоріан заперечливо похитав головою. "Ну, ти хоча б знаєш, хто такий Шутур-Тарана Іхілкуш?"
"Як я можу не знати?" Зоріан насупився. Мій учитель історії змусив нас усіх вивчити напам'ять перші три розділи "13 міст Салава". Це був останній король Ікосу, так? Людина, яка підкорила всі міста-держави навколо річки Умані-Ре і створила Ікосську імперію. До чого тут він?"
"Суверенна брама - це артефакт, який нібито походить з його часів, - сказав Аланік. "Як і з багатьма великими правителями, з Шутур-Тараном пов'язано безліч химерних історій і грандіозних заяв, а ця конкретна історія стверджує, що він або створив, або знайшов прохід в інший світ. Виявивши, що він зовсім не старіє, перебуваючи по той бік, він провів там "11 життів", вивчаючи їхні таємниці та відточуючи свої навички. Зрештою, він засумував за домівкою і вирішив повернутися додому. Однак, повернувшись у свій світ, він виявив, що двері назавжди зачинені для нього. Він сховав Суверенні Ворота у своєму королівському сховищі, щоб дочекатися гідного наступника, який повторить його подвиг і приведе імперію в нову епоху з мудрістю, отриманою з потойбічного світу. Ну, або воскресить її... оскільки на даний момент вона вже остаточно мертва".
"Цікава історія, - сказав Зоріан.
"Але, мабуть, так і залишиться історією", - сказав Аланік. "Напевно, вона так і залишилася б напівзабутою в якомусь зітлілому фоліанті, як одна з багатьох незрозумілих історій, пов'язаних з першим імператором, але королівська сім'я Ельдемара дуже любить її, оскільки вони стверджують, що володіють Суверенними Воротами."
"Справді?"
"Так, хоча, чесно кажучи, я не найкращий співрозмовник на цю тему. Особисто я вважаю, що все це сфабрикована нісенітниця, яку вигадали ельдемарські королі, щоб надати собі додаткової легітимності. Вони ніколи не згадували про Ворота чи будь-які інші ікосіанські артефакти, які, вочевидь, були у них, доки їхні амбіції та репутація не були розбиті під час Війн за Незалежність. Ймовірно, вони просто поцупили звідкись одну з воріт Бакори і намагаються видати її за справжній ікосіанський артефакт з вигадливою історією. Тобі, мабуть, варто знайти справжнього історика для належної дискусії на цю тему".
"Справедливо, - сказав Зоріан. "Мені просто цікаво. Що таке Бакорська брама?"
"Про це тобі краще запитати історика", - сказав Аланік. "Простіше кажучи, це якась стародавня телепортаційна мережа, яка передувала ікосіанській цивілізації на достатній відстані. Ніхто не знає багато про Бакору, оскільки вони залишили по собі лише мережу воріт та кілька інших артефактів, але їхня сфера дії була величезною - ворота можна знайти по всій Міасіні, Алтазії та навіть у Блантіррі. На жаль, мистецтво активації брами загубилося в пісках часу... або, можливо, їхня магія просто зламалася давним-давно і вони більше не працюють. Незалежно від правди, зараз вони здебільшого є лише історичним курйозом - сучасні маги мають власну мережу телепортації, тож інтерес до брами Бакора вичерпався, принаймні з боку магів".
Нагадавши Зоріану, що завтра він також не повинен пропустити урок, Аланік вирішив піти так само, як і прийшов - телепортувавшись геть. Зорян потрусив головою, щоб очистити її від химерних історій про стародавні артефакти, і продовжив працювати над своїм прототипом голема. Завтра він розпитає Вані про Суверенну браму та мережу воріт Бакори, хоча й не сподівався, що з цього щось вийде. Хоча історію про першого імператора Ікосії можна було інтерпретувати як розповідь про петлю часу, не було ніякого сенсу в тому, що артефакт, який нібито зберігався в столиці, спричинив би ефект, зосереджений навколо Зака і Кіорії. Що ж, йому не було про що питати.
Лише через півгодини Зоріан зрозумів, що Аланік телепортувався в його кімнату, незважаючи на те, що він захистив її від телепортації.
Насупившись, Зоріан записав собі нагадування про те, що найближчими днями він повинен знести свою поточну схему захисту і поставити щось міцніше. І ще одне нагадування - запитати Аланіка, як, у біса, він це зробив.
***
Зоріан хвилювався, що Вані може не прийняти його у своєму домі так, як під час їхньої останньої розмови під час попереднього перезапуску. Зрештою, він не провів місяць, помітно винищуючи популяцію зимових вовків, як минулого разу, і це, схоже, мало на нього великий вплив.
Як виявилося, йому не варто було хвилюватися. Чоловік був таким же привітним і доброзичливим, як завжди, хоча й таким же балакучим і схильним до відступів від теми.
"А, Улькваан Ібаса, острів вигнанців, - сказав Вані. "Захоплююче місце і захоплива тема. Я написав книгу про війну некромантів, знаєш? Непроста тема, щоб писати про неї об'єктивно, адже так багато людей готові відкинути їх як монстрів і злочинців з легкої руки..."
Зоріан видав звук, який можна було б витлумачити як згоду, хоча насправді його думка про ібасанців не могла бути нижчою. Можливо, якби він не був неодноразовим свідком убивств і руйнувань на Кіорії, він міг би відчути до них деяку жалість, але як було насправді? В його очах вони справді були небезпечними покидьками.
Не підозрюючи про внутрішні роздуми Зоріана, Вані почав довго пояснювати причини війни некромантів. Він розповів про суперечки за престол у кількох відомих Домах і королівських родинах, які виникли, коли їхні лідери перетворилися на Лічів і вампірів, а їхні спадкоємці зрозуміли, що ніколи не успадкують своє право, тому що їхні батьки ніколи не помруть від старості самі по собі. Він говорив про простих людей, які палко ненавиділи некромантів і обурювалися, що ними править нежить. І, нарешті, він розповів про прагнення Ельдемара до панування, про те, як вони з радістю доводили свою владу над усією Алтазією, втручаючись у кожну суперечку, щоб поставити на керівні посади людей, які їм більше симпатизували.
Нарешті, все дійшло до кінця, коли королівство Суламнон, яке тоді перебувало в особистому союзі з Ельдемаром, підняло повстання проти свого короля, підтримане Реєю та Намассаром. Програвши повстання, вони були змушені прийняти повну заборону на некромантию з боку короля Ельдемара, інакше вони втратили б свої землі на користь корони. Заборона, якби вона була введена в дію, випотрошила б усе військо Суламнона, яке в той час широко використовувало нежить у своїй армії, а також змусила б низку видатних аристократів передати свої титули дітям і піти у вигнання.
Некромантія Суламнону відмовилася прийняти договір і зібрала власну армію, підкріплену частиною суламнонських військових, які все ще вважали, що у них є шанс перемогти, якщо вони продовжать боротьбу. Незабаром до них приєдналися інші сили, які були обурені зростаючою владою Ельдемара - рештки племен хаскі, які все ще зберігали певну військову міць, залишки відьомських ковенів, аристократія нежиті з інших країн, які бачили, куди дме вітер, і хотіли скасувати прецедент, який міг би призвести до їхнього подібного знищення, а також ряд опортуністичних акторів, які вважали, що вони більше виграють, ставши на бік некромантів, аніж на бік короля Ельдемара. Війна некромантів почалася.
Некроманти швидко показали себе жорстокими і нещадними супротивниками, а звірства, які вони чинили над захопленими селами і переможеними солдатами, шокували весь континент. Будь-які симпатії чи підтримка з боку нейтральних сторін, які хотіли бачити Ельдемара упокореним, швидко випарувалися. Замість того, щоб слугувати об'єднавчою силою проти панування Ельдемара, вони подарували зростаючому королівству саме таку війну, яка була необхідна для зміцнення їхньої влади та легітимності. Коли ельдемарський генерал Ферт Орокло розгромив армію некромантів на чолі з Кватч-Іхлом, тим самим знищивши їх як цілісну силу, континент зітхнув з полегшенням. Королівство Ельдемар переписало карту на свою користь, і за це їх вважали героями, а не тиранічними агресорами, а вцілілі частини армії некроманта втекли на замерзлий острів на півночі, який відтепер буде відомий як острів вигнанців - Улькваан Ібаса.
Король Ельдемару милостиво погодився не переслідувати їх до їхнього нового дому. Без сумніву, це було через його велике милосердя, а не через небажання посилати воїнів на якусь нікчемну вкриту кригою землю, щоб переслідувати розбитого ворога.
З іншого боку, враховуючи, що минуло більше ста років, перш ніж вигнанці знову почали створювати проблеми, Зоріан вважав, що не може звинувачувати його за його міркування. Чорт забирай, він все ще не був певен, що ібасани сподівалися отримати, знищивши Кіорію. Він припускав, що якщо їхнє керівництво складалося з безсмертної нежиті, то вони могли особисто брати участь у Війні Некромантів і досі гірко про це згадувати.
"Що ж, не хотілося б переривати таку захоплюючу розповідь, але я дуже сподівався розпитати вас про деякі історичні артефакти", - сказав Зоріан, коли нарешті помітив, що в "дискусії" Вані настало певне затишшя.
"О?" сказав Вані, пожвавлюючись.
"Так, я хотів би знати, чи є у вас якісь джерела про браму Бакора та Королівську браму".
"Королівська брама - це ніщо", - зневажливо відповів Вані. "Королівська влада навіть не дозволяє нікому їх побачити, не кажучи вже про те, щоб їх дослідити. Я маю сумніви, що вони взагалі існують. А от брама Бакора..."
Вані негайно почав копатися у своїх стосах книг і продовжував це робити ще хвилин п'ятнадцять. Нарешті він знайшов те, що шукав, у якомусь забутому куточку. Він гортав книгу, поки не знайшов потрібну сторінку, а потім тицьнув її в руки Зоріану, показуючи на ілюстрацію, наклеєну на ній.
Ворота Бакори виглядали зовсім не так, як Зоріан собі уявляв. Коли Аланік описував їх Зоріану, він думав, що це щось на кшталт кам'яних арок, кілець чи чогось подібного. Натомість вони виглядали як порожнисті багатогранники, зібрані з якихось чорних брусків. На думку Зоріана, не дуже схоже на браму.
"Вивчити ворота важко, оскільки вже досить давно ніхто не бачив їх у дії, але з написів, знайдених на їхніх п'єдесталах, і збережених письмових записів, ми знаємо, що вони функціонують подібно до телепортаційної платформи, - сказав Вані, для чогось махнувши пальцем по ілюстрації. "Тільки вони відкривають просторовий отвір, який з'єднує одну браму з іншою, замість того, щоб телепортувати людей, які стоять усередині. Мабуть, не дуже гарна ідея стояти всередині брами, коли вона активується".
Зоріан недовірливо подивився на чоловіка.
"Ну, я маю на увазі, що вони можуть мати якусь функцію безпеки, щоб перервати процедуру активації, якщо хтось стоїть всередині", - захистився Вані. "У будь-якому випадку, ці прути, ймовірно, є стабілізаторами, які гарантують, що розлом залишатиметься відкритим достатньо довго, щоб через нього могли пройти люди.
"Хм. Звучить дуже потужно і екзотично. Дивно, що ними так мало хто цікавиться", - сказав Зоріан.
"Більшість людей вважає, що вони не були настільки ефективними, як сучасні телепортаційні платформи, і що вони мають бути непомірно дорогими і складними у виготовленні. Закляття брами майже напевно запозичене з воріт Бакори, коли люди ще знали, як їх активувати, і це майже вершина просторової магії, яку дуже мало магів можуть безпечно застосовувати. Магія телепортації, з іншого боку, відносно доступна і дешева. Зрештою, все зводиться до того, що вони наразі інертні і ніхто не знає, як ними користуватися. Якщо, звісно, їх взагалі можна використовувати в наш час. Це найстаріші магічні артефакти, які нам відомі - можливо, вони вже давно вийшли з ладу".
"Скільки їх там?" запитав Зоріан.
"Відомі сотні, - відповів Вані. "Тільки боги знають, скільки ще залишилося невідкритих у далеких джунглях чи на гірських вершинах. Бакора, здається, дуже любив розставляти ці брами повсюди. Хм... Я навіть думаю, що у мене є карта всіх зафіксованих воріт в Алтазії".
Вані знадобилося більше півгодини, щоб знайти карту в безладі, який був його домом, але врешті-решт він її знайшов. Зоріан зацікавлено вивчив її, одразу відзначивши одне конкретне місце.
"У Кіорії є брама Бакори?" - недовірливо запитав він. "Як? Де? Я ніколи про це не чув".
"А, це". Вані пирхнув. "Мало не забув про це. Ця брама знаходиться глибоко в нижніх рівнях підземелля під Кіорією, дуже далеко на небезпечних рівнях. Для більшості магів піти туди було б самогубством, тому, наскільки мені відомо, їх ніхто не вивчає. Дослідники, які цікавляться Брамою, мають безпечніші місця, де можна розбити табір".
Розглянувши мапу і не знайшовши нічого особливого, Зоріан подякував Вані за приділений час і пішов геть. Ворота Бакори були досить цікавими, але він не розумів, як вони можуть бути пов'язані з часовою петлею.
Ще один глухий кут, як на нього, але принаймні він не витратив на це надто багато часу.
***
Очі Зоряна різко розплющилися, коли гострий біль пронизав його живіт. Все його тіло здригнулося в конвульсіях, притискаючись до предмета, що впав на нього, і раптом він прокинувся, не маючи ані сліду сонливості в голові.
"Доброго раночку, братику!" - пролунав настирливо бадьорий голос прямо над ним. "Доброго раночку, доброго раночку, доброго раночку!!!"
Зоріан недовірливо подивився на Кіріеля. Що? Що він тут робить? До літнього фестивалю залишалися лічені дні, і останнє, що він пам'ятав, - це те, як мирно заснув. Чи Зак знову передчасно помер, чи його вбили уві сні, навіть не усвідомлюючи цього?
Він вирвався зі своїх роздумів, коли Кіріель штовхнула його ногою, очевидно, незадоволена тим, що він ігнорує її. Він майстерно встромив палець у її бік, від чого вона з вереском обурення випустила його з рук, а потім скористався моментом її слабкості, щоб скинути її з себе і піднятися на ноги.
"Мені потрібно накласти закляття, - сказав він, дивлячись на неї. "Будь ласка, дай мені трохи часу наодинці.
"Можна я подивлюся?" - запитала вона.
Зоріан підняв на неї брову. "Як думаєш, ти зможеш помовчати десять хвилин?"
Вона затулила долонею рот, імітуючи знак мовчання.
"Гаразд. Тоді йди замкни двері, щоб мама не заважала нам", - наказав він. "Для цього мені потрібна максимальна концентрація.
Крім того, мама розлютиться, якщо побачить, як він сипле на підлогу сіль та кварцовий пил, тож краще було не пускати її, доки він не закінчить. На щастя, обидва матеріали були у нього в достатній кількості, тож він зміг без зволікань накласти закляття відстеження маркера.
Через десять хвилин Зоріан знову відчув, де знаходяться всі позначені особи по відношенню до нього самого. Знову двоє - один з них представляв його, а інший - у напрямку до Кіорії. Менш ніж через хвилину інший маркер різко змінив положення на південний схід від того місця, де він був спочатку, а потім знову змістився на південь незабаром після цього. Телепортація. Власник маркера, схоже, дуже поспішав забратися подалі від Кіорії.
Третього маркера не було.
Другим маркером майже напевно був Зак, відчував Зоріан - його однокласник точно почав перезавантаження в Кіорії, і для нього було б логічно мати маркер, оскільки Зоріан повинен був звідкись його взяти. Тоді залишався Червоний Плащ - або він не запускав часову петлю в околицях Циріна, встиг телепортуватися за межі радіусу виявлення Зоріана за 15 хвилин, які знадобилися йому для налаштування ритуалу стеження... або ж у нього просто не було маркера.
Він повторював ритуал виявлення кожні пару днів і дивився, чи не з'явиться третій маркер.
"Це закляття відстійне", - поскаржилася Кіріель, тицяючи його у бік і порушуючи його концентрацію. Очевидно, її терпінню прийшов кінець. "Тут взагалі немає на що дивитися!"
"Ось тобі рій метеликів", - зітхнув Зоріан, вичаклувавши крихітний рій блискучих, різнокольорових метеликів. Насправді це було досить складне заклинання, незважаючи на абсолютно марний ефект - потрібно було багато вміння і практики, щоб створити стільки живих, міцних ілюзій і зробити їх хоча б наполовину переконливими. Проте, здатність заклинання відволікати і зачаровувати Кіріель виявилася такою ж великою, як він і сподівався - їй знадобилася ціла хвилина, щоб зрозуміти, що він вислизнув з кімнати.
Це було варте кожної хвилини, яку він витратив на її вивчення.
***
"Гаразд, - пробурмотів Зоріан, роблячи глибокий вдих, щоб заспокоїтися. "Я тимчасово відключив схему охорони будинку, нейтралізував вибухову пастку і пастку сну, заблокував кислотний механізм і знищив сигнальний маячок, замаскований під печатку документа. Ось і все. Третій раз - має бути щасливим".
І з цими словами Зоріан наказав маленькому дерев'яному голему, що стояв перед ним, принести йому папери. Він нізащо не збирався підходити до сейфу особисто.
Дерев'яний голем, друга версія, повільно ступив крок уперед. Його рухи були незграбними і рвучкими, але він не спотикався і не хитався, як п'яний, що було величезним поліпшенням у порівнянні з дерев'яним големом першої версії. У бою він був би марним, але це було те, з чим, на його думку, його творіння могло б впоратися. На випадок, якщо ні, у нього в запасі була розбірна 10-футова жердина.
На диво, все пройшло без проблем - голем сягнув до сейфу і витягнув стос документів, не пошкодивши їх при цьому якоюсь жахливою пасткою, а потім підійшов до нього і вручив свій приз.
Лише коли він спробував забрати документи з рук голема, сталося лихо - він нерозумно припустив, що голем автоматично відпустить пачку паперів, коли Зоріан спробує вирвати їх з його рук, але, звичайно, у дерев'яної ляльки не було таких інстинктів. Вона була надто повільною, щоб відпустити свою хватку, і врешті-решт втратила рівновагу, коли Зоріан мимоволі смикнув її вперед. Перш ніж Зоріан збагнув, що сталося, весь стос паперів злетів у повітря і опинився розкиданим по всій підлозі у вітальні Вазена.
Зоріан напівочікував, що папери раптом спалахнуть а він розтрощить тут усе від злості, але вони, на щастя, залишилися неушкодженими. Лише... геть переплутані, і, мабуть, йому доведеться витратити кілька годин, щоб їх розібрати.
"А, до біса". сказав Зоріан, швидко згрібаючи папери в некеровану купу і запихаючи її в сумку. "Я просто візьму все це з собою і розберу пізніше".
Він підхопив свого незграбного голема і телепортувався з дому. Якщо не брати до уваги дрібні прикрощі, місія була успішною, і він нарешті зміг дізнатися, що ж такого важливого було в цих документах.