--- Повідомляйте ваших й опікунів батьків обережно ---
Вона була дуже своєрідною жінкою.
При цьому вона не вдягалася клоуном і не танцювала на вулицях. Вона не намагалася спілкуватися з НЛО під ніс, і вона точно не кидалася малиновими пирогами у випадкових перехожих.
На перший погляд, вона виглядала абсолютно звичайною - звичайна молода дівчина, можливо, років двадцяти, руки засунуті в кишені куртки, довге заплетене волосся розвівається, коли вона крокує вулицею.
Якби ви запитали когось, що саме в ній здавалося дивним, більшість людей, ймовірно, просто нахилили б голови і розгублено насупилися. Настільки непримітною вона здавалася.
Але якщо придивитися уважніше - не до неї самої, а до простору навколо неї, - то можна було помітити щось дивне.
"...Бррр..."
"Що не так?"
"Не знаю, мені раптом стало холодно..."
Студент, який проходив повз неї, різко обійняв її за плечі.
"-."
"Га? Що відбувається, технічні проблеми?"
"Я нічого не чую."
Вуличний музикант, який ще мить тому так радісно співав, стишив голос до бурмотіння.
"Аааа! Оооо..."
"Ого. Вона щойно... перестала плакати?"
Дитина, яка репетувала на повні легені, раптово замовкла.
Окремо жодна з цих речей не викликала б жодних тривожних сигналів. Швидше за все, ніхто з людей, які відчували ці різкі зміни, не зміг би пояснити, чому вони сталися.
Тому що насправді жінка нічого не зробила.
Вона просто йшла, прямуючи до місця призначення.
Все, що сталося, це те, що кілька особливо чутливих душ на цьому шляху, на якомусь інстинктивному рівні, щось вловили.
А потім, на тій самій вулиці -
"..."
Вона зупинилася, повільно дивлячись на небо.
"...Знову?"
Через кілька секунд люди навколо неї теж підняли очі, ніби наслідуючи її приклад.
Причина була проста. Небо, яке ще кілька хвилин тому було безхмарним, раптом потемніло, наче з нього вирізали шматок. З цієї темної прогалини почала виринати масивна істота.
Довга, рептильна морда, роги, що в'ються з голови - вона була схожа на дракона з якоїсь стародавньої легенди, або, можливо, на кайджу зі старого фільму про монстрів.
"А...?"
"Що це в біса таке...?"
"Не може бути. Треба сфотографувати..."
Реакція людей була дуже різною. Але всі вони завмерли в той момент, коли істота повністю з'явилася і випустила потік вогню на землю.
"А-а-а-а!"
"Чорт забирай, тікай!"
"Це все насправді?! Що відбувається?!"
Полум'я закрутилося по спіралі над містом, лизало стіни високих будівель, а крики і прокльони наповнювали повітря.
Всі навколо неї кинулися навтьоки, тікаючи в різні боки, аби втекти від монстра. Жвава міська вулиця перетворилася на людську річку суцільної паніки.
Але жінка просто стояла там.
Її не паралізував страх. На її обличчі не було навіть проблиску занепокоєння. Її погляд залишався непорушним, спокійно стежачи за розлюченим звіром.
"А-а-а...!"
Маленька дівчинка підбігла і врізалася в жінку спереду, з сильним ударом впавши на спину.
Тільки тоді жінка відірвала погляд від чудовиська і подивилася на дівчинку.
"..."
"Вибачте... Мені дуже шкода..."
Дівчинка затремтіла під важким, похмурим поглядом жінки, її голос затремтів. Вона виглядала так, ніби щойно втекла від одного чудовиська, щоб наштовхнутися на інше.
Але жінка не сварила дівчинку і не підвищувала на неї голос. Замість цього вона нахилилася і простягнула руку.
"...Можеш встати?"
"Е-е... Т-так, думаю, що так..."
Дівчинка здивовано закліпала очима, потім нерішуче взяла її руку і дозволила дівчині допомогти їй звестися на ноги.
"Ти сама? Де твоя сім'я?
"Гм... Я розділилася... Я тільки почала бігти, тож не знаю, куди вони поділися..."
"...Розумію."
Жінка відповіла м'яко, майже неуважно, потім незграбно погладила дівчинку по голові. Після цього розвернулася і знову пішла.
У протилежний від усіх бік.
У бік хаосу і різанини, де потвора все ще шматувала місто.
"Зачекайте, пані! Сюди небезпечно!"
"...Зі мною все буде гаразд. Сховайся де-небудь".
Вона сказала це недбало, відмахнувшись від тривоги дівчинки, а потім повернула свій погляд до монстра.
"...Мені потрібно подбати про дещо важливе. Вибач, але нам доведеться прикинутися, що цього ніколи не було".
"А! Рурі! Патісьє Сайка біля наступного Відьомського порталу!"
(Pâtissier - Французьке слово, кондитер; майстер із виготовлення тістечка, тортів, еклерів тощо, часто вживається як назва професії або титул у закладах.)
"Ти жартуєш?! Я вже використала свою останню партію на пані відьму в лучному клубі раніше - у мене закінчилися кекси!"
"У мене теж... угх, треба купити ще, швидко...!"
"Ох! Зачекайте, моя надбавка за небезпеку! Потрійні витрати, поїхали!"
"...Що саме ви двоє робите?"
Поки Мушікі Куґа та Рурі Фуяджо несамовито стукали по своїх телефонах на задньому сидінні автомобіля, дівчина, що сиділа ліворуч від них, нахилилася з підозрілим виглядом на обличчі. У дівчини були чорні як смола очі та волосся, шкіра, як порцеляна, і вираз обличчя, як у ляльки; це була Курое Карасума, служниця Сайки Куодзакі.
Мушікі та Рурі перезирнулися, а потім зі спантеличеними виразами повернулися до неї.
"Що ти маєш на увазі, що ми робимо...?"
"Ми граємо в Куодзакі-ґо".
"...Таємниця тільки поглиблюється", - відповіла Курое з напівзаплющеними очима.
Закінчивши несамовито стукати по екранах, Мушікі та Рурі голосно дали п'ять, а потім повернули свої телефони до Курое.
"Це мобільна гра на основі GPS, яку зробила Гільда. Вона синхронізується з картами реального світу, тож твій персонаж рухається разом з тобою, коли ти гуляєш."
"Так. Вона призначена для піших прогулянок, але якщо ти граєш, їдучи в машині, як ця, карта збільшується, як божевільна. Це робить гру набагато інтенсивнішою!"
"А цей Патісьє Сайка - це...?"
"А, розумієш, на карті з'являються всі ці різні версії Сайки."
"Ви даєте кекси та чай пані Відьмам, розкиданим по всій країні, а натомість отримуєте можливість сфотографуватися з ними."
"Зрозуміло. То ти їх не ловиш і не перемагаєш?" з повним самовладанням промовила Курое.
Мушікі та Рурі зблідли від явного богохульства її запитання.
"Що ти таке кажеш, Курое?! Це ж абсолютно неприпустимо..."
"Ти що, ніколи не чула про дотримання етичних норм...?"
"Може, спочатку поговоримо про те, що ця гра відверто ігнорує права на імідж Сайки?" Курое ледь чутно зітхнула, а потім продовжила своїм звичним монотоном: "Гадаю, це добре, що ви обидва розслабилися, але ми майже на місці призначення. Мушікі, ти ж не забув, про що сьогоднішній день?"
"Звісно, ні."
Мушікі сховав телефон і випростався. Наслідуючи його приклад, Рурі також зібралася з думками, її коси-близнючки м'яко погойдувалися.
Так. Це була не просто весела поїздка.
Машина їхала не Садом Порожнечі чи академічним полігоном за межами кампусу. Вони їхали містом, де звичайні люди, які не мали нічого спільного з магами, займалися своїми повсякденними справами.
Мушікі мав тут важливу зустріч, яку він не міг дозволити собі зіпсувати.
"Я отримаю її згоду на переведення".
Він видихнув, намагаючись зняти напругу, що наростала в грудях, і стиснув кулаки зі спокійною рішучістю.
Кількома днями раніше Мушікі зателефонувала його старша сестра, яка жила самлстійно.
Вона почула про те, що він перевівся з рідної школи до приватної академії, нікому не сказавши про це, і зателефонувала, щоб перевірити, як він там, і занепокоїлася. Це був цілком розумний крок, який не залишив Мушікі жодних аргументів для заперечень.
Не те, щоб він коли-небудь хотів залишити її в темряві.
Півроку тому він зазнав майже смертельного поранення під час інциденту. Щоб врятувати йому життя, директорка Саду Порожнечі, Сайка Куодзакі, з'єднала з ним свої тіла.
Відтоді він жив дивним подвійним життям - іноді як він сам, іноді як Сайка.
"Але мушу сказати, я здивувалася, коли дізналася, що у вас з Рурі є старша сестра. Я так розумію, вона не належить до клану Фуяджо?" запитав Курое, перезираючись між ними.
Мушікі та Рурі кивнули, схрестивши руки.
"Так. Вона донька мого батька від попереднього шлюбу. Тож технічно ми є зведеними братом і сестрою".
"Точно. Вона не має нічого спільного з прізвищем Фуяджо. Вона теж не маг. Я виросла в сім'ї Фуяджо, тому ми не так часто бачилися. Але для Мушікі вона була майже його опікуном".
"Справді? А твій батько ще живий?" запитала Курое.
Мушікі почухав щоку з овечою посмішкою. "Мій батько не з тих, хто завжди поруч. Я не знаю, де він зараз і що робить..."
"...Розумію. Ми повідомили про твоє переведення таому опікуну через адміністрацію, але, схоже, твій батько так і не передав цю інформацію твоїй сестрі. Прошу вибачення. Це був недогляд з нашого боку."
Брови Курое злегка стиснулися. Чи то від злості на шкільну адміністрацію, чи то від розчарування через те, що вона проґавила цей момент, було важко сказати.
"Ні, справді, не хвилюйся про це. Тоді все було досить хаотично... До того ж, це мій тато повинен був сказати їй про це, тож це я маю вибачитися". Мушікі злегка вклонилася.
Рурі рішуче кивнув поруч з ним. "Саме так. Тобі нема за що шкодувати, Курое. Очікувати чогось від нашого батька-неплатника - велика помилка".
"Давай не будемо заходити так далеко." Курое звузила очі, а потім повернулася до Рурі, ніби щось пригадала. "До речі, про це, Рурі."
"Що?"
"Оскільки ти йдеш зі мною, чи правильно я розумію, що ти приєднаєшся до Мушікі на зустрічі зі своєю сестрою?"
"А... Е-е..." Рурі зробила похмуре обличчя, по скроні стікали краплини поту. "Ну... я подумала, що, можливо, мені не варто там бути...?"
"Чому ні? Вона ж і твоя сестра, так?"
"Ну, так... Але якщо вона дізнається, що я ходжу в одну школу з Мушікі, нам доведеться багато чого пояснювати... А я з нею не дуже ладнаю..."
"Тоді навіщо ти взагалі прийшла?" запитала Курое, втупившись у неї проникливим поглядом.
Рурі стиснула кулаки і вистрілила у відповідь: "Тому що я все ще член сім'ї, так? Я маю бути там, щоб засвідчити це, як відповідальна особа! Ти хочеш сказати, що я не повинна була прийти?!"
"Мені все одно... Але я уявляю, як Наґекава зараз кипить від люті, коли вона сама займається підготовкою до Вечора в саду, а ти прогуляєш".
"Угх...!"
Рурі знову спітніла від гострого удару Курое.
Вечірній прийом у саду, що проводився щороку в жовтні, був однією з найбільших академічних подій. Він включав в себе презентації досліджень, лекції, вистави, ятки з їжею і все, що завгодно. На нього приходили студенти з інших академій підготовки магів, таких як Вежа, Ковчег, Пік і Місто. Це було не те, на що можна було дозволити собі не зважати.
Хоча проєкт класу було вибрано ще влітку, підготовка до нього тільки зараз досягла повного розмаху. Хідзумі, яка застрягла в оргкомітеті ще з часів Фестивалю Духів, стрімко втрачала людяність і блиск в очах.
"Гаразд, ми можемо не говорити про такі страшні речі? До того ж, Курое, ви з Мушікі теж прогулюєте заняття!"
"Так, але нам дозволили піти".
"Чекайте, а як же я?!"
"Як я можу отримати дозвіл для тієї, хто щойно пірнула у машину перед тим, як ми поїхали?"
Але щойно Курое сказала це, як усі три телефони задзвонили з однаковим пронизливим сигналом тривоги.
"...! Це..."
"Сигнал тривоги про фактор анігіляції. Воно автоматично розсилається всім магам в радіусі десяти кілометрів від епіцентру, які перебувають зовні."
"Ти кажеш, що там є фактор анігіляції?" Мушікі витягнув телефон назад, його вираз обличчя став жорсткішим.
Фактори анігіляції - сутності з потенціалом знищення світу. Вони бувають різних форм і розмірів - монстри, катастрофи, пошесті тощо...
В середньому один з них з'являється кожні триста годин або близько того. Маги, такі як Мушікі та інші, мали завдання знищити їх.
"Тоді нам треба йти..."
"Не треба. Я можу впоратися з ним сама", - заявила Рурі. "Іди на зустріч, Мушікі. А я нейтралізую фактор анігіляції до завершення вікна зворотньої анігіляції, все буде так, ніби нічого не сталося. Тож не думай, що зможеш використати це як виправдання для запізнення".
"Але..."
"Що, ти хвилюєшся за мене? Не варто недооцінювати мага S-класу."
"Я знаю, що ти сильніша за мене, Рурі. Але це не означає, що я можу відпустити свою молодшу сестру одну."
"Мушікі, припини це робити! Такі необдумані коментарі можуть змусити дівчат зачепитися за щось, розумієш?! Я не проти, але не кажи це будь-кому, гаразд?!" Рурі, з яскраво-червоним обличчям, так сильно штовхнула його пальцем у щоку, що йому стало боляче.
Курое, що спостерігала за цим збоку, зітхнула, як втомлений вчитель. "Ви обоє, перевірте свої повідомлення. Вже є повідомлення про успішну ліквідацію".
"Га?"
Широко розплющивши очі, вони обоє подивилися на свої екрани.
Як і казала Курое, там було повідомлення про те, що фактор знищення вже нейтралізовано.
"Не може бути. Так швидко?"
"Строго кажучи, є різниця між появою і виявленням. Завжди є певний проміжок часу до оповіщення. Таке трапляється рідко, але якби маг опинився на місці, де з'явився фактор анігіляції, то не було б нічого дивного, якби він швидко його ліквідував".
"Зрозуміло..."
Мушікі кивнула на знак розуміння, в той час як Рурі нахилила голову і пробурмотіла: "... Га?"
"Що таке, Рурі?"
"Просто людина, яка усунула загрозу, значиться як невідома".
"Хм...?" Курое опустила погляд назад на екран.
Мушікі злегка нахилив голову і запитав: "Невідома...? Це означає, що система не знає, хто її зупинив?"
"Саме так. Це може бути просто затримка в аутентифікації... Але якщо хтось, не пов'язаний з Садом або іншою офіційною організацією, переможе фактор анігіляції, то інцидент може бути записаний саме так".
"Ти хочеш сказати, що це зробив один з тих магів-бродяг? Це не схоже на те, що вони могли б зробити..."
"Не існує єдиного типу магів-бродяг. Деякі, як Салікс та інші, з якими ми нещодавно зіткнулися, використовують магію виключно для особистої вигоди. Інші слідують древнім вченням, намагаючись досягти якоїсь вищої істини. А є й такі, що просто не зареєстровані в жодному офіційному органі".
"Розумію... Тобто, можливо, що такий маг просто випадково опинився там, де з'явився фактор анігіляції, і знищив його?
"Це одна з версій. Або, можливо... - Курое зробила паузу, звузивши очі. "Є й інші ситуації, коли ім'я мага, який зупинив фактор анігіляції, може бути невідомим.
"Що...?" Мушікі здивовано моргнув.
Інші ситуації? Він не міг пригадати жодного іншого мага, окрім офіційних і неафілійованих.
Курое, мабуть, відчула розгубленість Мушікі, бо продовжила: "За останні кілька років ми спостерігаємо все більше і більше випадків, коли знищувач невідомий. Якби це був маг-бродяга, на місці злочину мали б залишитися сліди магії - але їх не було".
"Отже... Ти хочеш сказати, що їх перемагав хтось інший, а не маг?"
"Важко сказати. Боротися з фактором знищення без магії було б неймовірно складно. Реалістично, здається більш імовірним, що маг-бродяга навмисно стирає всі свої сліди, щоб уникнути ідентифікації. Однак..."
У цю мить машина зупинилася, і водій із Саду обернувся на передньому сидінні. "Ми приїхали."
"Дякую", - відповіла Курое. Перевіривши краєм ока час, вона повернулася до Мушікі. "Я дам тобі знати, коли у нас буде більше деталей про фактор анігіляції. Я знаю, що це хвилює тебе, але зараз ти повинна зосередитися на тому, щоб повернути свою сестру до тями. Сподіваюся, у тебе є матеріали?"
"Т-так." Він кивнув, його вираз обличчя був трохи напруженим.
"Якщо ти нервуєш, - продовжила вона своїм звичайним спокійним тоном, - я можу залишитися поруч, про всяк випадок".
Але і Мушікі, і Рурі похитали головами.
"Ні, це..."
"Краще не треба".
Курое підняла брову, побачивши їхню реакцію. "Можна запитати, чому?"
Мушікі та Рурі обмінялися швидкими поглядами, перш ніж кивнути.
"Просто... У моєї сестри дуже гострі інстинкти. Вона, напевно, помітила б, якби хтось вештався поблизу".
"Саме так. І ти зустрічаєшся з нею в ресторані, так? Там повсюди валяються гострі металеві предмети, такі як виделки та ножі. Намагатися стежити за нею в такому місці було б надто небезпечно".
"Що за жінка - твоя сестра?" спантеличено запитала Курое. Врешті-решт, вона ледь помітно кивнула на знак підтвердження. "Якщо ви обоє наполягаєте, я не буду вам заважати. Тоді, будь ласка, візьміть ці навушники. Якщо буде потрібно, я надам вам обом інструкції".
"Цього ми теж не можемо зробити".
"Краще не треба."
Курое злегка насупився. "Можу я запитати, чому це також неприйнятно?"
Мушікі та Рурі кивнули так, ніби відповідь була очевидною. "Ці пристрої, звісно, маленькі, але, залежно від кута, їх все одно зможете побачити у чиємусь вусі, чи не так? Моя сестра, напевно, одразу б помітила".
"Саме так. Якщо тобі цікаво, про що ми говоримо, то найбільше, що ти можеш зробити з цими штуками - це вловити звук. І навіть тоді, я б порадила тобі використовувати додаток для смартфона, а не справжній пристрій для підслуховування. Ця жінка має шосте чуття на електроніку. Вона практично бачить радіохвилі".
"...Що за жінка - твоя сестра?" перепитала Курое. Цього разу її зазвичай врівноважена зовнішність зрадила натяк на нервозність. "Ну, якщо ви наполягаєте, я не буду тиснути на це питання. У такому разі…"
Вона коротко зітхнула, зачесала волосся назад і вибрала одне пасмо. "Зробимо це по-магічному".
І з цими словами вона витягла волосся з застібки на голові.
"Твою руку, Мушікі."
"А? О, добре..."
Роблячи, як було наказано, він простягнув долоню. Курое щось тихо прошепотіла, влила в пасмо волосся магію і обмотала його навколо мізинця.
"Що це?" - запитав він.
Простий телепатичний зв'язок. Голос Курое відлунював у його голові.
"Ого!"
Мушікі інстинктивно притиснув руку до скроні, широко розплющивши очі.
"Прошу вибачення. Я подумала, що буде швидше, якщо ти відчуєш це на собі", - сказала Курое, цього разу вголос.
Мушікі, все ще трохи приголомшений, похитав головою. "Ні, це... дивовижно, насправді".
"Як частина людського тіла, яку легко видалити, волосся має сильне магічне значення. Якщо його попередньо зачарувати, воно також доступне для початківців. Для недосвідченого ока наш телепатичний зв'язок має виглядати як пасмо волосся, намотане на палець. Якщо твоя сестра не маг, вона нічого не запідозрить.
"Зрозуміло... Але якщо це так зручно, то чому ти не використовувала його раніше?"
"Цей спосіб спілкування має більше обмежень, ніж ти можеш собі уявити - дальність, тривалість і таке інше. Він не позбавлений недоліків. Він корисний у таких ситуаціях, як ця, але загалом пристрої зв'язку все ж надійніші. Хоча між досвідченими магами це буде зовсім інша історія".
Мушікі з розумінням кивнув головою.
"Але поки що, - продовжувала Курое, - твій зв'язок лише односторонній. Можна мені теж взяти пасмо твого волосся, Мушікі?"
"Ось так?" Він висмикнув пасмо і простягнув їй.
Курое знову промовила закляття, наповнюючи його магією. "Будь ласка, обмотай її навколо мого пальця".
"А? Ти впевнена, що це нормально?"
"...Що це за питання?" Курое втупилася в нього суворим поглядом.
Мушікі почервонів. "Вибач", - пробурмотів він, а потім зав'язав волосся - не навколо її безіменного пальця, а навколо мізинця.
Курое трохи зігнула пальці, щоб відчути його, а потім сказала: "Тепер зосередь свої думки на пасмі, прив'язаному до мого мізинця, і сконцентруйся на тому, щоб щось уявити".
"...Наприклад?"
"На чому завгодно. Це просто тест, щоб перевірити, чи працює зв'язок. Слова можуть бути найпростішими."
"Гм... Гаразд..."
Від того, що він міг щось вибрати, йому стало ще важче. Він злегка насупився, а потім схрестив руки, замислившись.
У цей момент Рурі підбігла. "Мушікі, поглянь на це."
"Хм? Що це?"
Він застиг на місці, широко розплющивши очі.
Але це було цілком природно. Зрештою, Рурі простягала свій телефон, ідеально нахилений, щоб зустрітися з його поглядом.
На екрані було зображення дівчини.
Волосся, наче золото.
Райдужні очі, як живі коштовності.
Обличчя настільки прекрасне, що йому запаморочилося в голові.
Так. Це була не хто інша, як Сайка Куодзакі, Відьма Яскравих Барв, директорка Саду Порожнечі, наймогутніший маг у світі.
Це була не позуюча фотографія, а відвертий знімок з повсякденного життя. Судячи зі світлини, вона була зроблена влітку, коли Сайка випадково забризкала себе, поливаючи сад. У сонячному світлі, в тумані, що мерехтить навколо неї, вона посміхається маленькою, кривою усмішкою.
Композиція. Час. Об'єкт зйомки. Все було досконало в усіх відношеннях.
Щойно Мушікі поглянув на неї оком, його мозок вибухнув неймовірною кількістю думок.
Вона мила. Приголомшлива. Прекрасна. Досконала. Розкішна. Я закоханий. Я ніколи не бачив нічого подібного. Це було до того, як я приєдналася до Саду? Що це за фотографія? Сайка сама поливає сад? Яка рідкість! Як розлітаються краплі. Як її волосся прилипає до щоки. Ця ідеально розміщена веселка - це навмисно? Це нереально. Звичайно, Рурі, як довічний президент Товариства шанувальників Сайки Куодзакі, мала б мати щось подібне. Я пишаюся тим, що я її брат... Літо - сезон відьом. Особливо, коли в саду мокро. Це так чарівно. Розпущене волосся на потилиці - гарно. Прозора тканина - теж красиво -
І все це за ноль цілих три дястих секунди(0,3).
Майже інстинктивно він схопив руку Рурі - ту, що тримала телефон.
"П-Президенте... Що це?"
"Кого ти називаєш президентом?" Рурі витріщилася на нього. "Це знімок з минулого літа. Я навіть пишаюся ним. Найкращий знімок, який я коли-небудь робила."
"Можна мені... зробити копію?"
"Що? Ну… я не знаю...", - дражнилася Рурі, а потім кивнула у бік пасажирського сидіння. "У будь-якому випадку, подивись туди. Це важливіше."
"Га?"
Мушікі подивився на сидіння ліворуч від себе, його очі розширилися від подиву.
Там сиділа Курое і дивилася в порожнечу, наче заціпеніла.
"Курое? Що з тобою? Курое?"
"-." Вона трохи здригнулася від звуку його голосу, повертаючись до реальності. "Вибач... Думаю, мій мозок на секунду заблокувався після того, як прийняв занадто багато інформації за один раз".
"Зачекай! Ох..."
Тут він опустив погляд на пасмо волосся, зав'язане навколо його пальця.
Невже це воно? Чи всі думки, що промайнули в його голові, коли він побачив фотографію, якимось чином передалися безпосередньо їй?
Немов прочитавши його думки, Рурі зі знанням справи кивнула Мушікі. "Так, саме тому ти маєш бути обережною, використовуючи цей спосіб спілкування. Якщо ти будеш надто ментально синхронізована з кимось, то можеш відправити те, чого не хотіла".
"...Рурі. Ти зробила це навмисно, чи не так?" з докором запитала Курое.
"Вибач за це... Я просто хотіла трохи пожартувати. Це було набагато ефективніше, ніж я очікувала, хоча... Гей, зачекай, у тебе обличчя почервоніло?"
"Зовсім ні." Курое кинула на Рурі холодний погляд, потім прочистила горло і взяла себе в руки. "Йдемо далі. Якщо щось трапиться, я надішлю повідомлення. Якщо у тебе виникне питання або тобі потрібно буде щось підтвердити, просто спробуй подумки подумати про мене".
"Зрозумів."
"Тим не менш, це лише допоміжний захід. Зможеш ти переконати свою сестру чи ні, зрештою, залежить від тебе, Мушікі."
"Я знаю. Це моя проблема, яку я маю вирішувати. До того ж, вона не така вже й нерозумна. Якщо я поясню все чесно і точно, думаю, вона зрозуміє", - відповів він, і його очі палали рішучістю.
Курое кивнула, трохи опустивши погляд. "Тоді удачі".
"Дякую."
З цими словами Мушікі розстебнув ремінь безпеки, взяв сумку і вийшов з машини.
Вони припаркувалися на стоянці ресторану неподалік від місця, де він жив, коли був на звичайною людиною. Був святковий полудень, і місце було пристойно заповнене відвідувачами.
"...Гаразд".
Взявши себе в руки, він попрямував до ресторану.
Схоже, його сестра ще не прийшла. Попередивши персонал, що до нього хтось приєднається, він вмостився в кабінці біля вікна.
Минуло десять хвилин нервового очікування, коли...
Пронизливий вереск гальм і звук сильної аварії на вулиці змусив його підскочити на своєму сидінні.
"Що за...?" - пробурмотів він.
—...Здається, перед рестораном сталася аварія. Голос Курое пролунав у його голові. Вантажівка врізалася в стіну.
—А... Зрозуміло, - відповів Мушікі, подумки кивнувши головою. Схоже, моя сестра тут.
—...Вибач? озвався голос Курое, явно спантеличений.
За мить двері ресторану відчинилися - і в них увійшла жінка, тягнучи за собою густу хмару диму.
"..."
Це була молода жінка, років двадцяти, з довгим заплетеним волоссям, що спадало на спину. Її очі, що проглядали крізь довгий чубчик, були затінені і важкі, ніби вона щойно втратила когось дуже дорогого для неї. Але Мушікі знав, що вона не злиться і не розчарована. Це був її природний стан спокою.
Легка куртка, шкіряні короткі шортики, чорні колготки. Гітарний чохол, перекинутий через спину, надавав їй трохи химерної аури, роблячи її схожою на авангардного інді-музиканта. У поєднанні з димом і кіптявою, якими вона була вкрита, вона була схожа на рок-співачку, яка щойно переборщила з піротехнікою під час виступу.
"Ласкаво просимо, пані...? Ви одна?" Офіціантка, явно вражена надзвичайною атмосферою жінки, нерішуче підійшла.
"...Зустрічаюся з деким. Думаю, він вже тут", - відповіла жінка тихим голосом.
Оглянувши ресторан, вона попрямувала до Мушікі.
"Мадо!" - гукнув він.
"Вибач, я запізнилася, - прошепотіла вона у відповідь. "Ти давно тут?"
Так. Це була людина, на яку він чекав.
Мадока Куґа - зведена сестра його та Рурі.
"Ні, я теж щойно прийшов."
"...Ясно."
"У будь-якому разі, з тобою все гаразд? Ця аварія наробила багато шуму.
"...Так. Прямо переді мною вилетіла вантажівка. Водій, мабуть, заснув за кермом. Я витягнула його, щоб переконатися, що з ним все гаразд. Інші люди сказали, що викличуть швидку".
"Ох... Це жахливо".
"...Таке трапляється постійно", - сказала Мадока, ставлячи чохол для гітари на лавку і сідаючи поруч.
За мить у його голові знову пролунав голос Курое.
—Мушікі?
—Так?
відповів він подумки.
І що це було? Це звучало досить важливо.
А... Так, моїй сестрі завжди не щастило. То дерево на неї впаде, коли вона йде вулицею, то зверху впаде сталева балка. Але вона завжди поводиться так, ніби нічого страшного не сталося.
—Це виходить за рамки невезіння. Якщо вона продовжує виходити з цього в цілою, то, можливо, це справді удача?
—Хм. Це дуже переконлива думка. Дивовижно, як мова формує сприйняття, правда?
—Це не мала бути мотиваційна цитата.
Щойно Курое закінчила, підійшла офіціантка зі срібною тацею.
"Ласкаво просимо! Ось ваша вода і... що?!"
Працівниця послизнулася, від чого склянки та гарячі рушники злетіли в повітря.
"..."
Не здригнувшись, Мадока простягнула руку і схопила кожну річ у повітрі.
Але це була її межа - вона все одно опинилася з бризками води над головою.
Офіціантка, бліда, як полотно, вклонилася в паніці.
"Мені дуже шкода, пані...!"
"...Не хвилюйтеся про це. Таке постійно трапляється. Я все одно була вся в сажі, так що все обійдеться". Мадока незворушно витерла обличчя рушником.
—...Зрозуміло. Це, безумовно, надзвичайний рівень невезіння.
—Скажи? Але вона вже звикла до цього.
Курое звучала більш недовірливо, ніж будь-що інше. Мушікі у відповідь тихо засміявся.
Заспокоївши збентежену офіціантку, Мадока замовила випити.
"...Давно не бачилися, - почала вона нарешті, коли каву та чай принесли на стіл.”
"Так. А ти все така ж. У тебе все гаразд?"
"Нічого особливого. А в тебе?"
"Так, у мене все добре". Мушікі злегка кивнув і посміхнувся.
Правда полягала в тому, що кілька місяців тому він був у небезпечній близькості до смерті, але зараз не було потреби турбуватися про це.
Проте, почувши його відповідь, брови Мадоки злегка сіпнулися.
"...Щось сталося? Тебе поранили? Захворів?"
"Що? Ні, я маю на увазі..."
Захоплений зненацька, Мушікі замислився, що відповісти.
Але потім зупинився і передумав... Так. Такою була Мадока. Він ніколи не міг зрозуміти чому, але його сестра мала надзвичайно гостру інтуїцію. Якби він спробував ухилитися від відповіді, вона б тільки стала ще більш підозрілою. Тож він полегшено зітхнув.
"...Ну, дещо сталося нещодавно. Але зараз я в порядку, правда. Нема про що хвилюватися.
"...Розумію."
Він не розголошував ніякої важливої інформації, але й не брехав їй.
Мадока повільно кивнула йому, приймаючи поки що його пояснення.
Не брехати було ключовим моментом у будь-якому спілкуванні з Мадокою. Вона не любила, коли від неї ухилялися або вводили в оману. Якщо було щось, чого ви не могли сказати, ви просто повинні були сказати їй про це. На перший погляд вона може здатися негнучкою, але Мадока, зі свого боку, була не з тих, хто копається в речах, які ви явно хотіли б тримати в таємниці.
Звісно, бували винятки.
Наприклад, коли інша людина була явно неправа. Або якщо приховування правди в кінцевому підсумку тільки зашкодить їй.
Скажімо, наприклад -
Якщо її молодший брат, який, по суті, був під її опікою, раптом перевівся до іншої школи, не сказавши ні слова.
У такому випадку прискіпливе око Мадоки Куґи, що помічає кожну деталь, ставало б просто жахливим.
"...Отже, Мушікі, - сказала вона, її голос був холодним і тихим, і від нього по спині пробіг мороз. "Не поясниш мені, що тут відбувається? Чому ти змінив школу за моєю спиною?"
...Так, вона підвищувала тиск старшої сестри до одинадцяти. Мушікі відчув, як у нього на лобі виступив піт.
Проте він не міг вічно зменшуватися. Наче продираючись крізь густу багнюку, він змусив себе поворухнути ротом.
"Вибач, Мадоко. Багато чого сталося. Присягаюся, я не хотів тримати це в таємниці від тебе."
"...Хм. Тоді чому я нічого не чула про це досі?"
"Ну, тато знає. Я думав, що він би щось сказав тобі..."
"Ні.
"Гаразд..."
Мушікі скривився. Це було саме те, чого він очікував, але все одно було не дуже добре.
З іншого боку, Мадока, здавалося, тільки ще більше підозрювала його зараз. Її очі звузилися з примарним блиском, коли вона натиснула на нього. "...То ти розповів нашому батькові-боржнику, але мені не сказав ні слова?"
"Н-ні, все було не так. Школа зробила всю паперову роботу, в тому числі повідомила мого опікуна. Я просто припустив, що це означає, що вони зв'язалися і з тобою".
"...Школа?" Її брови злегка зморщилися. "Ти маєш на увазі жінку на ім'я Сайка Куодзакі?"
"-." Мушікі застиг на півсекунди, його дихання перехопило в горлі.
Його сестра вже згадувала ім'я Сайки раніше, під час їхньої нещодавньої розмови.
Він повільно видихнув, намагаючись зберігати спокій. "Звідки ти знаєш це ім'я...?"
"У твоій поштовій скриньці лежав документ від неї.
"А... Так. Це має сенс".
Він кивнув, нарешті зрозумівши.
Він не знав, що саме це був за документ, але, ймовірно, він був з Саду. У такому разі не дивно, що Сайка значилася в ньому як відповідальна особа.
Потім Мадока додала, майже недбало: "До речі, твоя поштова скринька була повна. Хіба ти не написав заяву на пересилання пошти, коли переїхав до академії?"
"О... Т-т-так. Вибач."
Він зовсім забув. Він вибачливо зіщулився.
"...Неважливо." Мадока знизала плечима і жестом наказала йому продовжувати. "То що саме відбувається?"
"Гм... Це трохи особливий випадок. Досить складний. Як би це сказати...? Гадаю, можна сказати, що мене запросили?"
"...Запросили?" Вона нахилила голову, явно не розуміючи. "Хто? Ти ж не був в жодному спортивному клубі, так?"
"А... Так, це правда...", - невиразно пробурмотів він, складаючи руки.
Як і сказала його сестра, Мушікі не належав до жодної спортивної команди у своїй попередній школі. І не було схоже, що він був відмінником найвищого ґатунку. То чому ж інша школа захотіла взяти до себе такого хлопця, як він? Чим більше він думав про це, тим дивніше це звучало, навіть для нього самого.
"Так чи інакше, це була досить незвична пропозиція, але з дійсно чудовими умовами. Вони сказали, що оформлять документи на переведення, повідомлять мого опікуна і все таке, тож я просто дозволив їм подбати про це. Але так, я повинен був сам все підтвердити. І я повинен був сказати тобі. Мені дуже шкода... Але повір мені, я не намагалася відгородитися від тебе".
"..."
Мадока мовчки дивилася на нього, коли він зустрівся з нею поглядом. Нарешті вона випустила довгий подих і схрестила руки.
Вона не виглядала задоволеною. Зовсім ні. За цими губами, безумовно, була буря слів, що чекали на нього. Але наразі здавалося, що вона принаймні готова його вислухати.
Вона заговорила знову, цього разу її голос був тихішим. "...То як тобі школа?"
"Га?"
"Школа, до якої ти перевівся. Що це за місце?"
"А, точно...!" Він швидко кивнув, витягнувши з сумки велику брошуру.
Курое дала йому її раніше - брошуру приватної Академії Сад.
Це була не підробка. Не зовсім.
Академія підготовки магів, до якої він належав, Сад Порожнечі, публічно представляв себе як типовий навчальний заклад.
Це мало сенс, якщо замислитися над цим. Зрештою, кампус був величезним. Навіть з усіма маскувальними та нерозпізнавальними бар'єрами, що його оточували, приховати прихід і відхід людей і транспортних засобів було б неможливо.
Тож замість того, щоб люди в навколишніх районах сприймали його як якийсь тіньовий заклад, де ніхто не знав, що відбувається всередині, адміністрації було простіше видати "Сад Порожнечі" за звичайну елітну академію, що було б вигідніше для всіх. Таким чином, навіть коли учні в уніформі (які, до того ж, були магами) гуляли, ніхто не піднімав брів.
А головне, у випадках, подібних до випадку з Мушікі, - коли до школи потрапляли діти з немагічних родин, - це значно полегшувало пояснення опікунам.
Формально, якщо це схвалено Садом, близьким родичам або законним опікунам можна було розповідати про магію, фактори анігіляції та іншу конфіденційну інформацію.
Але те, що ви сказали їм правду, не означало, що люди повірять у це. Мушікі чув про кілька випадків, коли розлючені батьки штурмували ворота, переконані, що їхню дитину завербували в секту.
Ось чому було дуже важливо мати легітимну ідентичність, яка б виглядала на людях.
Очевидно, Сад навіть облаштував на території кампусу зону для відвідувачів, просто для того, щоб підтримувати видимість.
"Це шкільна брошура", - сказав він, простягаючи її. "Ось."
"...Хм." Мадока взяла її, швидко перегортаючи сторінки.
Через деякий час вона підняла очі.
"...Зрозуміло. Судячи з усього, це не таке вже й погане місце.
"Правда?" Мушікі нахилилася вперед, радіючи, що її вираз обличчя пом'якшав.
Брошура, можливо, давала лише поверхневу інформацію, але він все одно був вдячний за похвалу.
І все ж -
"...Але є дещо, чого я не можу зрозуміти", - прошепотіла Мадока майже пошепки, звузивши очі.
"Що?
"Я не кажу, що зі школою щось не так. Але таке переведення має бути величезною подією для будь-якого учня. Чому ти вирішив, що це правильний крок? Ти ж не був нещасливий у старій школі, чи не так? І ти не з тих людей, які кидають старе місце тільки тому, що тебе запросили в нову школу. Особливо не поговоривши зі мною."
"Мадо..."
"...Відповідай, Мушікі. Повинна ж була бути якась вагома причина, щоб ти вирішила перевестися. Яка вона була?"
Його сестра зустрілася з ним очима, прикипівши до нього таким гострим поглядом, що він міг би пронизати його наскрізь.
Це був такий тиск, який змусив його відчути, що вона дійсно бачить наскрізь його душу. Мушікі не міг поворухнутися. Він навіть не міг нормально дихати, випускаючи неглибокий подих, ніби його розчавлювали.
Звичайно, Мадока не могла читати його думки. Але інстинктивно він знав - немає сенсу брехати. Насправді, спроба збрехати, зробить все тільки гірше.
"..."
Він стиснув кулаки, щоб зібратися з думками.
Курое вже дала йому дозвіл заздалегідь - якщо Мадоку можна було переконати поверхневою інформацією, чудово. Але якщо справа дійде до крайнощів, розкриття правди про магію та фактори анігіляції теж не було виключено.
І все ж, це був ризик.
Це була його сестра. Вона знала б, що він не бреше, але все одно могла б повірити, що школа його якось обдурила. Або ще гірше - якщо вона повірить у все, вона може відреагувати так само, як Рурі кількома місяцями раніше, і відмовитися прийняти ідею про те, щоб він ризикував своїм життям у бою. У будь-якому випадку, все могло ще більше ускладнитися.
Але все одно спроба викрутитися за допомогою напівправди явно не спрацює. Як би там не було, він повинен був сказати їй, що зараз він бореться за мир, як маг.
"Правда в тому, Мадо..."
Але щойно він почав говорити, як зупинився.
У його голові промайнув образ Сайки, а разом з ним і питання.
Чи справді для цього він приєднався до Саду Порожнечі? Щоб боротися як маг з факторами анігіляції?
Він не був до кінця впевнений.
Звісно, це мало до цього якесь відношення. Дізнатися правду про світ і відчути, що у нього немає іншого вибору, окрім як битися - це не було брехнею.
Але це не було схоже на справжню відповідь на запитання Мадоки.
Її слова відлунювали в його голові. “Повинна ж була бути якась вагома причина, щоб ти вирішила перевестися.”
Справжня причина, чому він вступив до Саду Порожнечі.
Справжня причина, чому він боровся з факторами анігіляції.
Існувала лише одна відповідь.
"...І що? Що це?" У голосі Мадоки з'явилися нотки сумніву, коли вона побачила, що він відійшов на півдорозі.
Мушікі подивився сестрі прямо в очі, і відповідь застигла в його серці.
"Правда в тому, що я знайшов ту, з ким хочу бути".
Він сказав це просто, з ясним поглядом і без вагань.
"..."
Після цього настала довга тиша.
Мадока не рухалася. Не кліпала очима. Вона навіть не дихала, наскільки Мушікі міг судити. Вона просто завмерла.
Що ж, це було зрозуміло. Це точно було не те пояснення, якого вона очікувала від нього, чому він змінив школу.
"...То ти хочеш сказати, що..." Після паузи, яка здалася їй вічністю, вона нарешті продовжила, наче її мозок щойно закінчив буферизацію. "Ти перевівся в іншу школу, тому що є людина, з якою ти хочеш одружитися?"
"Так. Тобто, там є ще деякі нюанси, але загалом це майже все."
"...Як її звати?"
"Га?"
"...Людину. Як її звати?"
Її голос став рівним. Тепер вона майже свердлила його поглядом.
Мушікі ковтнув, а потім змусив себе відповісти. "Сайка Куодзакі.
"..."
При цьому Мадока приклала руку до чола, ніби намагаючись запобігти головному болю.
Знову ж таки, не дивно - вона щойно чула це ім'я як імʼя одного з працівників школи.
Вона на мить замовкла, а потім ретельно добирала слова. "...Ти справді пішов ва-банк, так? Ти не міг просто почекати до випускного? Я розумію, що хочеться бути з тим, хто тобі небайдужий, але..."
"А, вибач, вона не моя дівчина чи щось таке."
"...Хм?" Мадока моргнула, злегка нахиливши голову в невірі. "...Вона не твоя дівчина?"
"Ні."
"...Але ти плануєш одружитися з нею?"
Мушікі почухав щоку. "Ну, з цим теж все складно. Я ще не отримав від неї чіткої відповіді.
"..."
Мадока помовчала кілька секунд, а потім витягла телефон. "Студент... Шлюбна афера... Консультація юриста...
"Зачекай, Мадо. Зачекай, зачекай, зачекай Мадо. Будь ласка.
У нього було погане передчуття щодо цих ключових слів. Він поспішив зупинити її.
"Все не так. Заспокойся. Ти все неправильно зрозуміла."
"...Ти впевнений? Вона працює у твоїй школі, чи не так? Звідки ти знаєш, що тебе не використовують, щоб збільшити кількість учнів?"
"Це зовсім не так. Якщо вже на те пішло, то це я до неї залицявся. Це було кохання з першого погляду, і я просто пішов на це".
Брови Мадоки сіпнулися. "То ти закохався з першого погляду, і хоча ти з нею не зустрічаєшся, ти перевівся до її школи?
"Ну... Так, мабуть, так.”
"І тепер ти зробив їй пропозицію?”
"Технічно, я просто попросив її дати мені право колись зробити пропозицію", - зізнався він, сором'язливо засміявшись.
Мадока знову глянула на телефон. "...Брат... Сталкер... Реабілітаційні методи..."
"Зачекай, Мадо. Зупинись."
Цього разу її пошукові запити здавалися ще гіршими. Мушікі ледь не кинувся, щоб зупинити її.
"Я знаю, що це важко пояснити, але я обіцяю, що тобі не варто хвилюватися. Нічого поганого не сталося", - наполягав він.
"..."
Можливо, вона повірила йому, можливо, ні. Однак після ще кількох секунд мовчання вона повільно відклала телефон.
Мушікі полегшено зітхнув, а потім знову випросталася.
"Як би там не було. Мені знадобився певний час, щоб дійти до цього, але це і є справжня причина. Я знаю, що це звучить безглуздо, і мені дуже шкода, що я звалив це на тебе постфактум". Він подивився сестрі в очі. "Я не жартую. Будь ласка, дозволь мені залишитися."
"..."
Мадока злегка насупилася, схрестила руки, обмірковуючи це, а потім повільно похитала головою. "...Ні. Я не можу цього зробити."
"Що?!" - майже вигукнув він, не вірячи своїм очам.
Але вона підняла руку, щоб зупинити його, її тон був рівним. "Це не те, що я можу вирішити на місці. Просто подивитись на брошуру недостатньо. Мені потрібно побачити цю школу на власні очі", - сказала вона, постукуючи пальцем по брошурі, розкладеній на столі перед нею.
"Я... Е-е..." Мушікі запнувся, заскочений зненацька її проханням.
Так, йому було дозволено розголошувати конфіденційну інформацію в разі крайньої необхідності - але дозволити комусь відвідати Сад було зовсім іншою справою. Це було не те, що він міг вирішити самостійно.
Поки він намагався знайти відповідь, у його голові пролунав голос, який був дуже вчасним.
—Нічого страшного. Прохання твоєї сестри зрозуміле. Будь ласка, запроси її до Саду.
—...Справді? Ти впевнена, Курое? відповів він подумки.
—Так, - без вагань відповіла вона.
—Насправді, ти зараз одна з найважливіших людей в Саду. Ти нічого не втрачаєш, якщо твій опікун зрозуміє ситуацію. До речі, наступного тижня відбудеться Вечір у Саду, і на ньому буде багато інших гостей ззовні. Це чудова нагода.
Гаразд, зрозумів.
З цими словами Мушікі повернулася до Мадоки.
Вона підняла брову, підозріло дивлячись на нього. "...Що це була за пауза? Ти з кимось телепатично розмовляв?"
"П-просто думав, ось і все!"
Занадто різко, як завжди. Він відчув, як холодний піт стікає по спині.
"...Все одно. Можу я до тебе зайти?"
"Звичайно. Я б дуже хотів, щоб ти прийшла. Як щодо п'ятнадцятого, через тиждень?"
"...Добре. Я залишу цей день вільним", - сказала Мадока, взяла зі столу рахунок і підвелася на ноги. "Ну, тоді я піду. У мене є ще дещо після цього."
"Га? Що саме?"
"...Підробіток. Або щось на зразок цього."
"О, вибач, що відволікаю тебе, коли ти зайнята."
"...Не хвилюйся про це. Я буду на зв'язку."
Вона повернулася, щоб піти, але за кілька кроків зупинилася.
"...Просто щоб переконатися - коли я прийду в гості, ти познайомиш мене з цією людиною, якій ти віддав своє серце, так?"
"Га? А... Так. Звісно."
"...Хм."
З цією короткою відповіддю вона пішла геть.
Мушікі дивився їй услід, а потім глибоко зітхнув.
Все могло бути набагато гірше. Все ще висіло в повітрі, залежно від того, як пройде візит, але наразі, схоже, він витримав.
"...Ох."
Тільки тоді до нього дійшло.
"...Стривайте. Як я маю познайомити Мадоку з Сайкою?"
"..."
Коли вона розплющила очі і підняла погляд, брова Курое злегка сіпнулася.
У дзеркалі заднього виду на Рурі з'явився вираз ледь помітного роздратування.
"Тебе щось турбує, Рурі? Ти схожа на парову булочку з тріснутою верхівкою".
"Ти не можгла придумати кращої метафори для надутості?"
Рурі ще більше надула щоки у відповідь на коментар Курое, точно як шматок тіста, що піднімається в духовці.
"Так чи інакше, ти підслуховуєш їхню розмову через зв'язку, чи не так? Дозволь і мені долучитися", - сказала вона, показуючи на мізинець Курое.
Курое похитала головою. "Боюся, цей зв'язок розрахований лише на одного користувача".
"Ну ж бо, ти ж можеш дозволити мені послухати, так? Прив'яжи зайву частину до мого пальця."
"Але якщо хтось побачить нас із з'єднаними мізинцями, це може розпалити чутки... Це буде проблематично".
"Що це ти раптом заладила, як дівчинка-красуня?! Це зовсім не в твоєму характері!"
Наступної миті Рурі звузила очі, ніби щось усвідомивши.
"...Зачекай. Що з твоїм обличчям? Ти справді збентежена?"
"Га?"
"Твої щоки і вуха червоніють."
Курое подивилася на своє відображення в бічному дзеркалі. Хоча вираз її обличчя не змінився, щоки та вуха, звісно, ледь-ледь почервоніли.
Звичайно, те, що вона сказала раніше, було лише жартом. Існувала велика ймовірність того, що Мушікі та Мадока говорили про щось, чого вона не повинна була чути. Саме тому вона перервала передачу. Це не мало нічого спільного зі збентеженням.
А це означало, що ця реакція була...
"..."
Не кажучи ні слова, Курое двічі легенько ляснув її по щоках.
Раптова дія змусила Рурі здивовано витріщитися.
"Що це було? З тобою все гаразд?"
"Просто намагаюся трохи проникнутись духом речей. Можливо, я трохи почервоніла".
"Ти що, серйозно намагаєшся встановити причинно-наслідкові зв'язки...?"
Явно не знаючи, що робити з цією логікою, Рурі скептично подивилася на Курое, а на її скроні виступили крапельки поту.
Це було не зовсім те, що вона планувала, але це зробило свою справу; увагу Рурі було успішно відвернуто. Курое тихо зітхнула.
Так. Вона ніяк не могла допустити, щоб Рурі дізналася, що вона, можливо, трохи почервоніла від того, що підслухала, як Мушікі говорив щось про неї, тобто Сайку.
*****
**
Безмісячної ночі ступити в гори - значить ступити в інший світ.
Принаймні, так говорить стара приказка, популярна в цих краях.
З іншого боку, вона не була особливо унікальною. Подібні застереження поширені скрізь, де ще панує дика природа. Гори небезпечні за своєю природою - особливо в темряві. Хижаки блукають там, де вони ховаються вдень, а знайомі стежки перетворюються на шляхи до підземного світу. Не дивно, що такі місця називають іншими світами.
Коротше кажучи, це був фольклор - застережлива казка, що мала налякати дітей і навчити їх поводитися добре. Не засиджуйся допізна, інакше за тобою прийдуть привиди. Не слухатимешся батьків, і з'являться демони. Якщо ти підеш вночі в гори, то зникнеш безслідно, тебе поглинуть духи. У ті часи, коли темрява ночі ще панувала з реальною владою, світ був набагато живішим від дивного та моторошного, і історії, подібні до цієї, перешіптувалися повсюди.
Але якщо і було щось, що відрізняло легенду цього регіону від усіх інших, то це те, що в цих горах потойбічний світ був реальним.
"...У мене є новини."
У селі, відгородженому від зовнішнього світу зачарованими бар'єрами, в глибині величезного маєтку в японському стилі, що звивався, як лабіринт, чоловік середніх років шанобливо вклонився, коли говорив.
Кімната, в якій він стояв, була тьмяно освітлена, з усіх боків оточена витіюватими розсувними ширмами. За паперовими панелями мерехтіло м'яке світло, відкидаючи хиткі тіні кількох фігур, що сиділи трохи далі.
"Прибув Блант".
При цих словах тіні за паперовими ширмами заворушилися з явним задоволенням.
"О-хо, то вони прийшли".
"Ми чекали - ох, як ми чекали."
"Нарешті... Настав час виконати наше давнє бажання".
Три хрипкі голоси пролунали з різних боків.
Помилитися було неможливо - всі вони були літніми. Але навіть крізь їхні стомлені голоси випромінювалася дивна, всепоглинаюча присутність.
Але це не було несподіванкою. Це були не хто інші, як старші чаклуни, глави магічного роду, присутнього в цьому регіоні з давніх-давен.
Це місце було потойбічним світом - прихованою твердинею родини магів-ізгоїв, відомих як клан Адзамура.
"Блант, безсумнівно, зможе виправити кривди, яких ми зазнали".
"Наша довгоочікувана помста..."
"Наша кровна ворожнеча з цією жалюгідною відьмою нарешті буде вирішена."
Їхні голоси, що тепер несли в собі і гіркоту, і радість, злилися воєдино в тихий шелест.
Блант - найстрашніший убивця у злочинному світі. Він був відомий тим, що брався лише за ту роботу, яка була йому особисто цікава, а також тим, що брав за свої послуги непомірну ціну. Примхливий жнець. Але як тільки Блант брався за роботу, говорили, що ніхто на землі не міг врятуватися від його іклів.
Старійшини витратили роки і чималі зусилля, щоб просто встановити контакт.
"Швидко!"
"Приведіть Бланта сюди".
"Негайно", - відповів чоловік у центрі кімнати, глибоко вклонився і вийшов назовні.
За мить ззовні пролунав потужний гуркіт і тремтіння.
"Що це було?!"
"На нас напали?"
"Неможливо! Село захищене потужними вардами!"
Серед старійшин спалахнула паніка.
Тоді з гучним ляскотом розсунулася паперова ширма. З неї повалив дим, і крізь нього проступила одна-єдина постать.
Це була молода жінка - настільки молода, що все ще виглядала як дівчина. Але сама інтенсивність, що виходила від неї, робила її більше схожою на монстра в людській подобі.
"...Підлога в залі прогнила. Ви, мабуть, захочете щось з цим зробити", - сказала вона, відкидаючи однією рукою розпатланий чубчик назад.
Старійшини, які явно спітніли за ширмами, поспішили відповісти.
"А, наші вибачення".
"Ми не знали.”
"Ми відновимо та укріпимо все."
Прочистивши горло, вони намагалися відновити самовладання.
"У будь-якому випадку, для нас велика честь, що ви прийшли."
"Ми хочемо попросити вас про дещо, що тільки ви можете зробити.
"Будь ласка, знищіть цю мерзенну, збочену, садистську відьму раз і назавжди."
"Відьму?” Жінка - Блант - підняла брову при цьому слові.
Старійшини похмуро кивнули, їхні голоси кипіли давніми образами.
"Так. Сто років тому вона вигнала нас з нашої законної землі в цей занедбаний куточок світу.
"Вона оголосила себе справжньою спадкоємицею, винищила всіх магів, які не підкорилися їй, і тепер Тиранічно править магами.
"Вбити Відьму Яскравих Барв".
"..."
Блант зробила паузу на секунду, щоб подумати, а потім нарешті відповіла: "...Які ваші умови?"
"Ми не будемо накладати жодних обмежень на те, як ти це зробиш. Назви свою ціну - ми заплатимо".
"Все, що ми просимо, щоб це було зроблено п'ятнадцятого числа цього місяця".
"У цей день відбулася наша доленосна зустріч з нею, давним-давно, коли..."
Перш ніж вони встигли закінчити, Блант підняла руку, щоб зупинити їх. "...мені доведеться відмовитися. Вибачте, але я не можу взятися за цю роботу."
"Що?"
Паніка старійшин була миттєвою.
"Чому?! Чому ти відмовляєшся?"
"Невже хтось твого калібру боїться?"
"Яка може бути причина, щоб не вбити відьму?"
"...У мого молодшого брата в цей день шкільна екскурсія", - спокійно, не здригнувшись, відповіла убивця.
"...Га?"
З усіх трьох боків крізь паперові стіни просочилися розгублені голоси.
Здавалося, Блант було байдуже. Розвернувшись на п'ятах одним плавним рухом, вона почала йти назад тим же шляхом, яким прийшла.
"С-стривай! Зачекай!"
"Шкільна екскурсія...?"
"Ви відмовляєте нам через це?"
"...Для мене це першочергове зобов'язання", - крижаним тоном відповіла вона.
Старійшини намагалися оговтатися.
"Н-ні, ми не це мали на увазі! Але, будь ласка, вислухайте!"
"Ця відьма зібрала обдарованих дітей і промиває їм мізки, перетворюючи на солдатів.
"Сотні, а може й тисячі вже загинули під її командуванням.”
"Якщо дозволити їй вирватися на волю, ми поставимо під загрозу весь світ!
"Будь ласка, благаємо вас, ви повинні зупинити її!"
"Вбийте Сайку Куодзакі!"
"..."
На це Блант підняла брову. Її погляд повільно піднявся, гострий і цілеспрямований.
"...Що ти щойно сказав? Це ім'я відьми?"
Старійшини здивовано відсахнулися.
"Так, Сайка Куодзакі.
"А що? Ви її знаєте?"
"Тільки не кажіть, що чула про неї раніше?"
Блант стиснула кулак, її голос був низьким і рівним. "...Так звуть кохану мого брата"