Ах, свобода.
Ціліснолитий обладунок - він чудово захищає від порізів та ударів, але він не зовсім ідеальний для бійки, не кажучи вже про те, щоб щось пояснювати. Одягти його під час бійки, звісно, має сенс, але стояти в ньому для розмови? Не дуже. Втім, про це пізніше. Повернемося до того, на чому зупинилися.
Отже, все почалося з того, що я подала заявку на закритий альфа-тест.
Були звичайні правила - не говорити про гру, тримати все в таємниці. Стандартна NDA(Договір про не розповсюдження інформації). Тоді я не замислювалася над цим. Я просто вирішила, що отримаю раннє уявлення про гру, спробую все, і, можливо, зможу зафіксувати хорошу стратегію для старту. Такий був план. Нічого надто серйозного.
А потім я ступила у цей світ.
Це було не місто, а столиця цього королівства. Як тільки я відчула повітря і заговорила з NPC - ну, іноді вбивала їх - мене зачепило. Я знала, що граю в щось особливе. Давно вже гра не захоплювала мене так, як зараз.
Але незважаючи на те, як сильно я любила її, це все ще був альфа-тест. Все, що я робила - кожна мить, кожне досягнення - буде стерто, коли тест закінчиться. Дані мого аватара зникнуть, ніби їх ніколи й не було. Безглуздо, чи не так?
Але ось у чому річ: це стосувалося лише аватарів.
Лілія, ти, напевно, чула чутки, так? Про те, що ця гра будується з використанням технології симуляції світу? Подумай про це - це місце надто деталізоване, надто живе, щоб розробники могли все перезавантажити лише тому, що знайшли помилку. Вони б не видалили все це - мапи, об'єкти, NPC, які живуть своїм життям - лише для того, щоб підправити пару механік.
Тож я вирішила ризикнути. Якби це не спрацювало, яка різниця? Мої дані все одно були б стерті. Але якщо б спрацювало... що ж, потенційна вигода була варта ризику.
З того моменту я провела решту альфа-тесту, збираючи ресурси, як тільки могла.
Здебільшого я полювала на багатих NPC.
Вночі, коли міста затихали, я вдиралася до їхніх маєтків чи крамниць, забирала їхні сейфи у свій інвентар і виходила. Я робила стільки виходів, скільки могла, щоночі.
Наступного дня я відвозила сейфи кудись у віддалене місце і розбивала їх, щоб забрати здобич. Все замкнене, що я не могла відкрити на місці, я залишала на потім.
Я продовжувала це робити до останніх днів тесту. В останній день я навіть здійснила набіг на дворянські маєтки, хапаючи все блискуче або схоже на реліквії і кидаючи це в свій інвентар.
А потім я все це закопала. Я розвідала відокремлений куточок безпечної зони в глибині території монстрів і сховала усе там.
Ідея була проста: якщо моя авантюра окупиться, і світ не перезавантажиться, я відкопаю все це уже під час бета-тесту і стартую на багато миль випереджаючи всіх інших. А якщо мені вдасться протриматися до самого запуску? Яку перевагу це дало б мені? Абсолютно безцінну.
Звісно, я подала заявку і на наступний тест, і мене прийняли.
Не знаю, чи це було зроблено для того, щоб було легше порівнювати, чи для чогось іншого, але якщо тебе обрали альфа тестувальником, ти майже гарантовано потрапляв і в наступний раунд.
Придушивши хвилювання, я поставила свою першу мету: місце, де я заховалва свій скарб.
На цьому етапі тестування гравці зазвичай з'являлися в столицях або великих містах своїх країн, тож дістатися туди не було логістичною проблемою.
Однак, що викликало занепокоєння, так це величезна щільність тестувальників у цих місцях. Мені довелося бути дуже обережною, щоб не привернути до себе увагу і щоб за мною ніхто не стежив.
Зрештою, я дісталася місця - без сумніву, саме того місця, де я закопала скарб.
Але не було жодних ознак того, що хтось знайшов його. Земля була недоторканою, поросла травою і чагарниками. Жодних натяків на те, що хтось копав, жодних ознак того, що тут колись щось ховали.
Я відчула хвилю відчаю, але все одно вирішила копати. Про всяк випадок.
І ось він був - скарб, який я закопала, повністю цілий і недоторканий.
Це був момент, коли я зрозуміла.
Я не могла сказати, чи дійсно ця гра використовувала технологію симуляції світу, чи ні. Але що було ясно - що було безсумнівно - так це те, що ця гра була розроблена з наміром створити справжній, живий світ. Світ, який існував не лише для гравців, але й для самого себе.
***
"Занадто довго!"- перебила Лія, роздратовано сплеснувши руками.
"Це справді довго",- додала Бланк, киваючи головою. "Але принаймні цікаво. Мені дуже сподобалося, як ти розповідали про те, що NPC живуть своїм найкращим життям за кілька секунд до того, як перейти до збройного пограбування. Це викликає серйозні флюїди "небезпечної людини". Змушує мене подумати: "А, так, звичайно, ця ж людина пов'язана з Лілією"."
"Отже, Лайло, - сказала Лія, її тон був різким, - до чого ти ведеш? Що ти насправді намагаєшся сказати?"
***
Що ж, справжня історія почалася тут. Ходімо, сідай, Ліліє. Випий чаю - моя покоївка приготувала його спеціально для тебе. О, і подивись, тут є пироги! Я сама їх спекла. Не поспішай, їх багато. Ти ж їх завжди любила, правда?
Отже, маючи в кишені цей скарб і проблиск істини цього світу, я вирішила використати його по максимуму. Звісно, на цьому етапі тестування рівень мого аватара не мав особливого значення, тож я зосередилася на тому, що дійсно мало значення - на ресурсах.
Цього разу, однак, я залишалася чистою. Більше ніяких крадіжок чи пограбувань торговців. Замість цього я взяла кошти, які заробила минулого разу, і розпочала бізнес. Справжній.
Але ось що дивно: коли я пішла створювати купецьку гільдію, то виявила, що з моменту першого випробування в цьому світі минуло вже десять років. Тому місце, де я закопала скарб, так заросло. Це не було перезавантаженням системи - це був просто час.
Це наштовхнуло мене на думку. Розумієте, серед реліквій, які я... "здобула" під час альфа тесту, було кілька шляхетних скарбів. І я подумала, чому б не повернути їх? Зробити так, щоб це виглядало так, ніби я перемогла злодіїв і повернула їм вкрадене. Розкриття моїх власних злочинів було ідеальним способом налагодити зв'язки.
Мав бути якийсь спосіб перетворити ці зв'язки на щось інше, що я могла би передати своєму майбутньому "я". Золото більше не було потрібне - я мала його більш ніж достатньо. Але предмети? Особливі, унікальні предмети? Якби я могла переносити їх між тестами, то отримала би величезну перевагу в наступному раунді.
На щастя, один зі скарбів, які я вкрала - точніше, повернула - виявився артефактом, подарованим комусь самим королем тієї епохи. Цей маленький жест приніс мені запрошення до королівського замку.
Чесно кажучи, тоді я думала, що мені просто пощастило.
Нагорода, яку пропонував король, зводилася до двох варіантів: золото або дворянський титул.
Титул не був мені потрібен, але на той час у мене вже було більше золота, ніж я знала, що з ним робити. Тож я вирішила попросити титул, як на духу. Тоді король зажадав, щоб я присягнула на вірність.
Тоді я ще не до кінця розуміла, що означає присяга на вірність королю, тож кивнула головою без особливих роздумів.
Так я отримала його - предмет, необхідний для перетворення на Шляхетну Людину. Сангре Азул, блакитна кров дворянства.
Щойно я отримала цей предмет, я інстинктивно зрозуміла, як ним користуватися. За словами короля, деякі предмети - або "артефакти", як він їх називав, - мають внутрішній путівник щодо їхньої функції. По суті, вбудована інструкція.
Але в той момент я зрозуміла ще дещо.
Та шляхетська реліквія, яку я "віднайшла", та, що принесла мені запрошення короля до замку? Це був артефакт. І, швидше за все, золото, яке я могла вибрати як винагороду, було не просто знаком вдячності - це були гроші за мовчання. Що означала ця присяга на вірність, яку вимагав король? Ймовірно, вона супроводжувалася якоюсь обов'язковою умовою, покликаною забезпечити моє мовчання.
Тож я сховала "Сангре Азул" у своєму інвентарі, і перш ніж зі мною щось зробили, я наклала на себе руки на місці.
Було соромно покидати торговельну гільдію, над створенням якої я так тяжко працювала, але нічого не вдієш.
Я відродилася в офісі своєї гільдії, прихопивши усе, що було в її сховищі, і зникла до того, як корона встигла це забрати.
А на прощання я вдерлася до маєтку вельможі, який влаштував моє представлення королю, і забрала усі їхні реліквії та цінності. Вважайте це платою за мої незручності.
Коли з'явилася відкрита бета-версія, тобто технічно ранній доступ, я зіткнулася з першою справжньою проблемою. Точки спавну були рандомізовані.
Хоча це і дратувало, але не було вирішальним фактором. Я не поспішала, попрямувала до королівської столиці і трохи підняла рівень по дорозі. Діставшись до схованки, я забрала свої кошти і, найголовніше, Сангре Азул. Використавши його, я перетворилася на Шляхетну Людину.
На той час це місто було королівською демесною землею без правлячого лорда, безпосередньо керованою короною. Замок був вражаючим, і я зловила себе на думці, що хочу, щоб місто стало моїм власним.
Цього разу з часу останнього випробування минуло кілька поколінь.
З того, що я могла зрозуміти, дворяни, які "допомагали" мені раніше, занепали і їхній рід згас. Однак їхня вірність короні до самого кінця перетворила їхню загибель на щось на кшталт гірко-солодкої легенди.
Природно, я почала думати про те, як я можу використати це на свою користь.
Виявляється, раса Шляхетних Людей може народитися лише від союзу двох інших Шляхетних Людей. Якщо вони розмножуються зі звичайними людьми, гібридне потомство завжди є людиною.
Отже, для того, щоб хтось на кшталт мене раптом з'явився під наглядом короля без жодних записів про використання Сангре Азул, було зрозуміло, що я маю бути нащадком шляхетного роду - але специфіка мого походження, що дуже зручно, залишалася таємницею.
Сангре Азул, який я колись отримала, згідно з документами, нібито загубився разом із трупом якогось "бандита", і не було жодних доказів, які б пов'язували мене з ним. Ніхто навіть не запідозрив мене. Крім того, це був офіційний запуск гри, і я використовувала повністю відсканований аватар, тому моє обличчя було зовсім іншим, ніж тоді. І я, до речі, люблю це обличчя.
Отже, я вийшла вперед і зробила свою заяву: я прямий нащадок того загиблого шляхетського дому. І це - тут я представила кинджал з вигравіруваним родинним гербом - було доказом мого походження.
Таким чином, я була офіційно визнана законною спадкоємицею відродженого шляхетського роду.
Але була одна проблема - землі наших предків вже були в чужих руках. Я не могла вимагати їх назад тільки тому, що вони колись належали моїм "предкам".
Тому я звернулася з проханням до королівської родини.
Я попросила місто з королівських володінь, місце, де я могла би відновити свій дім і підтримати свій шляхетний рід.
***
"Ви справді схожі, як рідні сестри..."- пробурмотіла Бланк, дивлячись на Лайлу та Лію.
"Ми зовсім не схожі",- відповіла Лія, піднявши брову.
"Ні, ви схожі!"- заперечила Бланк. "Ви виглядаєте однаково, поводитеся однаково, і ваша... скажімо так, "барвиста" манера говорити теж однакова. Я маю на увазі, хто вказує на щось, що виглядає точно як людина, і називає його "гібридом"? Навіть у грі це ненормально. Це наче протилежність твому "колабораціонізму", але за відчуттями дуже схоже. О, і це безглуздо збуджене обличчя, яке ти робиш, коли щось пояснюєш? Ідентичне!"
"Я справді думала, що це трохи довга історія,- зізналася Лайла, знизавши плечима,- але я рада, що вам сподобалося. Тож, чи можу я перейти до історії та дизайну суцільної пластинчастої броні?"
"Не турбуйся",- категорично сказала Лія.
"Ні, дякую",- відповіла Бланк.
"Натомість, - продовжила Лія, схрестивши руки, - як щодо того, щоб пояснити методи, які ти використовували, щоб заманити мене сюди? І якщо вже на те пішло, то і ці магічно-стійкі обладунки."
"Зачекай секунду, Лілія",- сказала Бланк, нахиливши голову. "Ти нічого не забула? Може, навмисне?"
"Що?"- запитала Лія, насупившись.
"Те, заради чого ми сюди приїхали! Ти шукала місцезнаходження королівської сім'ї Хіліт, чи не так?"
"А, це."- Лайла зневажливо махнула рукою. "Звичайно, давайте обговоримо це далі. Я все поясню. Але це буде довго".
"Довго?"- Лія і Бланк переморгнулися.
***
Давайте почнемо з того, як я привела тебе сюди, Ліліє. Хоча, якщо бути відвертою, план спрацював не так чітко, як я собі уявляла. Моєю справжньою метою було привернути провісника до цього міста, і для цього я поширила дуже специфічну інформацію, використовуючи торгові мережі в цьому районі.
Я впевнена, що ти вже здогадалася, що я збираюся сказати - це було твердження, що Королівство Хіліт впало.
Ставши дворянкою, я дещо зрозуміла про те, як ставляться до націй на цьому континенті. Для більшості людей ідентичність нації пов'язана з двома символами: її землею та королівською родиною. Столиця, звісно, теж важлива, але лише найближче оточення короля та деякі високопоставлені вельможі по-справжньому розуміють, яку вагу вона несе. Підозрюю, що ти вже знаєш про це, Ліліє.
Отже, коли вельможі NPC чують, що якась нація "впала", їхнє перше припущення зазвичай одне з двох: або землі цієї нації захоплені, або її королівська родина знищена. Для власної знаті Хіліту це криза, яка визначає їхнє майбутнє. Для знаті сусідніх держав - це велика дипломатична проблема. А купці? Для них це економічна катастрофа, яка неминуче станеться. Ціни, торгові шляхи, ринки - все висить на волосині.
Природно, що ті, хто розуміє наслідки - чи то дворяни, чи то купці - намагаються з'ясувати правду. А їхні зусилля, спрямовані на виявлення фактів, лише сприяють подальшому поширенню чуток.
Коли вона пошириться досить далеко, то неодмінно дійде до провісника. Зрештою, міркувала я, провісник повинен уважно прислухатися до чуток і перешіптувань NPC, особливо до тих, що стосуються Хіліт.
Чому я була так упевнена? Все просто. Провісник шукав зниклу королівську родину Хіліт. Після того, як його одного разу вбили. Прибери крила! Гаразд, гаразд, я більше не буду про це згадувати!
Так чи інакше, неприємності Провісника можна було б пов'язати з гравцями, які володіли артефактом. Але до моменту знищення столиці і королівська сім'я, і артефакт вже зникли з замку.
Природно, що наступним кроком буде їх пошук. Втікаюча королівська сім'я, яка везе національні скарби королівства? Їх було б неможливо не помітити з їхньою охороною. Навіть найобережніша спроба залишитися непоміченими привернула б увагу. Чутки про їхнє місцезнаходження з'являться в найкоротші терміни, і якщо провісник буде достатньо відчайдушним, захоплення випадкових NPC для допиту, швидше за все, швидко дасть результати. Принаймні, я так припускала.
А тепер уявіть, що відбувається, коли починають циркулювати чутки на кшталт "Хіліт впав". Хто і з якою метою запустив таке твердження? Якби падіння було справжнім, то той, хто поширює чутки, мав би знати, що сталося, - вони мали б виходити від відповідальної особи. А якщо це неправда, то навіщо комусь поширювати таку брехню? Найбільше такі чутки занепокоїли б королівську сім'ю, яка втекла. Це виглядало б як спроба змити їх.
У будь-якому випадку, для провісника було цілком природно розслідувати джерело чуток. Знайти його було б навіть не важко, я не намагалася його приховувати. Я хотіла, щоб сліди вели прямо сюди.
Рано чи пізно сліди приведуть провісника до цього міста. Зрештою, в цьому і був сенс. Хтось поширює чутки про нібито смерть Хіліт, коли цього явно не сталося? Досить підозріло, щоб привернути увагу. На це я і розраховувала.
Звісно, чи прийшов провісник сам, чи ні, завжди було ризикованим питанням. Його метою не було знищення - принаймні, не цього разу. Він шукав інформацію, а не тотальну битву. Масштабна атака ризикувала б втратою сліду. А після останньої поразки, яка сталася повністю через артефакт, я сумнівався, що він очікує такого ж опору в місті, яке далеко не є королівською столицею.
Тож я вирішила, що він обере більш тихий підхід - візит поодинці, або, можливо, на чолі невеликої групи. Швидкий, ефективний нічний рейд. І ось ми тут. Більш-менш так, як я планувала.
***
"Чи можу я поставити кілька запитань?"- Лія нарешті заговорила, її тон був розміреним.
"Звичайно", - спокійно відповіла Лайла. "Запитуй скільки завгодно".
"По-перше, - почала Лія, злегка звузивши очі, - ти сказала, що твій план провалився. Але ось я тут, виманена і стою прямо перед тобою. Хіба це не вважається успіхом?"
"Ах, це",- сказала Лайла зі знанням справи посміхнувшись. "Це тому, що ти прибула занадто швидко після того, як поширила чутки. Для того, кого нібито привабила інформація, яку я поширила, ти прийшла швидше, ніж я очікувала. Чесно кажучи, це я маю тебе запитати - як ти так точно визначили це місто?"
"Я побачила його в соціальних мережах",- прямо відповіла Лія.
"Це звучить так, ніби ти відповідаєш на питання анкети користувача!"- втрутилася Бланк. "Лілія, ти сьогодні виглядаєш трохи інакше. Ніякого виразу обличчя, і ти майже не розмовляєш!" Звернувшись до Лайли, вона пояснила: "Хтось написав пост про те, що підслухав, як лицар згадував про падіння Хіліт".
"А, ясно",- сказала Лайла. "Соціальні мережі, звичайно. Вони швидші, ніж будь-яка мережа чуток може сподіватися бути. Але це означає, що твоє прибуття сюди було чисто випадковим. Мій план не спрацював."
Бланк нахилила голову.
"Проте, хіба це не хиткий план? Він базувався на чутках і здогадках. Хіба шанси на те, що нічого не станеться, не були набагато вищими, ніж шанси на те, що щось дійсно спрацює?"
Лайла незворушно знизала плечима.
"Досить вірно. Зрештою, я лише хотіла спробувати "поневолити" провісника. Не обов'язково саме цього - будь-який підійшов би. Проблема в тому, що інформації так мало. Все, що я могла зробити, це пустити чутку і подивитися, чи вона підхопиться. Враховуючи, як мало зусиль для цього потрібно, варто було спробувати."
Вона продовжила: "Звичайно, я припускала, що якщо провісник і з'явиться, то вже після того, як івент закінчиться. Тож був пристойний шанс, що мене можуть засудити до смертної кари."
"Розумію... Тоді далі: чому королівська столиця є такою важливою для нації? Це пов'язано з умовами активації певних артефактів?"- запитала Лія.
"Саме так",- відповіла Лайла. "Поки ми говоримо про це, дозвольте мені розповісти тобі дещо цікаве. Це місто? Колись давно воно було королівською столицею процвітаючого королівства. Можливо, ти вже знаєш про це, але правителем тоді був хтось на ім'я Король Фей. Я подумала, що це місто все ще може мати якийсь зв'язок з тим минулим - можливо, навіть достатній, щоб активувати артефакт. Однак тоді у мене не було артефакту, про який йде мова.
"Але справа в тому, що цей артефакт... Це не якийсь безневинний інструмент. Він був просякнутий якоюсь проклятою енергією - чимось, що народилося з мстивого гніву Короля Фей проти королівських родів, які його скинули. З цієї причини він активується лише в нинішній королівській столиці однієї з Шести королівських родин. Тож це місто, на жаль, не відповідає критеріям."
"На жаль, трагічний прорахунок Короля Фей полягав у тому, що прокляття, яке він викував з останніх сил, було надто потужним, надто витонченим. Воно вийшло за межі свого призначення і перетворилося на артефакт. Щось настільки потужне, що кожен, хто доторкнеться до них, може миттєво зрозуміти, як ними володіти. І в цьому полягає іронія - його прокляті творіння, призначені для знищення, тепер слугують гарантіями влади та безпеки тих самих королівських родин, які він прагнув зруйнувати.
"Ось чому я підозрюю, що тепер, коли королівська сім'я Хіліту зникла, артефакт може більше не функціонувати в її столиці. Це потрібно перевірити. Якщо тобі цікаво, я можу…"
"Ні, звичайно",- холодно перебила Лія. "Йдемо далі. Наступні питання, ймовірно, досить пов'язані, щоб об'єднати їх разом: Коли королівська столиця Хіліту впала, ти сказала, що не залишилося ні королів, ні артефактів. Звідки им це знаєш? Де зараз королівські особи? А раніше ти казала, що у тебе "тоді не було артефакту, про який йде мова". Чи означає це, що зараз він у тебе є?"
"Гаразд, давай розпакуємо це",- сказала Лайла. "Ти маєш рацію - вони всі є частиною однієї відповіді. Я наказала своїм підлеглим ліквідувати королівську родину Хіліт і забрати артефакт. Зараз він зберігається у скарбниці цього замку. Я планувала тримати його в цій самій кімнаті, щоб мати до нього легкий доступ, але в цьому немає сенсу, оскільки тут його не можна активувати. Спочатку, коли я організувала поширення чуток, я мала намір сама скористатися артефактом. Але згодом з'ясувалося, що тут він не активується. Якби активувався... Ну, скажімо так, все могло б скластися зовсім інакше. Можливо, зараз ти вже була би під моїм контролем."
"Ти жахлива",- сплюнула Лія. "Щоб поневолити гравця, потрібна його явна згода, тож це абсолютно неможливо. Так чи інакше, ти згадувала, що командуєш своїми підлеглими. Судячи з часової лінії, це означає, що ти вже підтвердила втечу королівської сім'ї, коли на столицю Хіліту напали. Але втеча королівської сім'ї була запропонована О'Коннелом, канцлером NPC. Ти ніяк не могла цього передбачити."
"Зачекай, є канцлер, який запропонував втечу суверену своєї країни? Яка обурлива ідея. Треба буде стежити за такими людьми",- зауважила Лайла.
"Його... більше немає",- сказала Лія.
"Невже? Тоді, гадаю, все гаразд",- відповіла Лайла. "Хм, це складно. Ця частина історії безпосередньо не пов'язана з поточним ланцюжком подій. Або, скоріше, вона пов'язана з надто багатьма. Здається, я трохи перегинаю палицю... А як щодо цього? Якщо ти погодишся на одну маленьку послугу, я скажу тобі."
"Тоді забудь про це",- сказала Лія, негайно обірвавши її.
"Гей! Принаймні вислухай її спочатку!"- втрутилася Бланк. "Якщо це не проблема, ми можемо просто зробити це і отримати інформацію!"
Лія зітхнула. "Яка послуга?"
"Дай мені свою картку друга",- з посмішкою сказала Лайла. "Я дам тобі свою натомість. Це ж так працює реєстрація друзів, чи не так?"
"Тоді забудь про це",- повторила Лія, незворушно.
"Зачекай, зачекай, зачекай!"- закричала Бланк. "Давай, просто віддай їй! Я маю на увазі, хіба тобі не цікаво? Я неодмінно хочу почути, що буде далі!"
"Гаразд... Ось",- нарешті сказала Лія, простягаючи свою картку.
"О, чудово зроблено, Бланк. Не дарма ти тут",- сказала Лайла, схвально кивнувши головою. "А тепер про маленький план втечі королівської сім'ї."
"Зізнаюся, я не очікувала, що канцлер запропонує щось подібне. Але думка про те, що королівська сім'я вирішить втекти? Це було не зовсім дике припущення. Подумайте про це. На цьому континенті шість держав, так? Жодна з них ніколи не розпадалася, а про війни взагалі не чули. Ви думаєте, що вони просто придумали ідею вигнання з нізвідки? Навряд чи. Після того, як я стала дворянинкою, я вирішила зосередитися на торгівлі та дипломатії. В рамках цього я налагодила деякі зв'язки з королівською родиною Хіліт та їхнім найближчим оточенням. Ми розмовляли, і - лише гіпотетично, звісно - я, можливо, згадала, що моє місто стане чудовим притулком, якщо вони колись опиняться в біді. Воно далеко від території монстрів, прямо посеред континенту. Кращого шляху для втечі годі й бажати."
"І ви чули? Сталося лихо. Ворог Людства - або, як я вважаю за краще її називати, Лілія - дебютувала."
Я бачила пости в соціальних мережах про це, щось на кшталт "Провісник атакує столицю Хіліту! Приєднуйтесь до рейду!" і я негайно відправила туди свого найкращого лицаря. З того, що я зрозуміла, Провісник не могла програти, скільки б гравців на неї не кинули. Столиця була приречена.
"Я подумала, що коли Провісник нападе і залишить королівську родину в розпачі через своє майбутнє, вони згадають про мою пропозицію. Тому я відправила своїх лицарів на перехоплення. Наказ був простий: Знайти королівську родину, вбити їх усіх і принести мені артефакти."
"Ти - зло",- прошепотіла Бланк сама до себе.
"Я... зрозуміла."
Потім Лія обрушила на неї шквал подальших запитань. "Навіщо взагалі було підкидати ідею про вигнання? Лише для того, щоб захопити артефакти? А як щодо інших королівських родин? З ними ти проробила той самий трюк?"
"Звісно, я підкинула Хіліту ідею про артефакти",- відповіла Лайла. "Ти більше не можеш робити такі речі. Навіть якщо я не зможу використати їх тут, вони все одно варті того, щоб їх зберігати. І хто знає? Якщо їхній рід вимре, володіння артефактами може дати мені право на трон. Хоча, тепер, коли на сайті королівство офіційно позначено як загиблий, цей кут став складнішим."
Лайла продовжила: "А як щодо інших королівських родин? Звичайно, я розповіла про це тим, з ким у мене були зв'язки. Більшість з них просто висміяли мене."
***
Після зустрічі з цією жінкою, яка, як припустила Бланк, була сестрою Лії, поведінка Лії стала дивною. Вираз її обличчя був незвично порожнім, а слова рідкісними. Навіть з точки зору Бланк, це було до болю очевидно.
Це виглядало так, ніби Лія навмисно придушувала свої емоції, відмовляючись дозволити чомусь проявитися на її обличчі.
"Гей... з тобою все гаразд? Ти почуваєшся погано, чи що?"- Бланк наважилася, її тон був ніжним.
"Я в порядку. Як і завжди",- категорично відповіла Лія.
Після незручної паузи Лайла продовжила свої пояснення.
"Так от, ці лицарські обладунки. Я спеціально приготувала їх на випадок, якщо магія зачарування не спрацює. Ідея полягала в тому, що навіть якщо заклинання не спрацює, обладунки дозволять їм фізично подолати свою ціль. Зрештою, магія не впливає на ці обладунки, тож не було ризику, що їх масово знищать, як це сталося в столиці Хіліту. Насправді, у цих обладунків є своя історія. Вважається, що колись їх носили вельможі, які перемогли короля фей - предки наших теперішніх королівських родин. Вони використовували їх, щоб захистити себе від магії Короля Фей, чи то пак, як каже легенда. Але хто знає, чи це правда? Тим не менш, їх магічний опір здається справжнім. Тож я розкидалася грошима і зібрала стільки, скільки змогла. Якби їх справді носили члени королівської родини, вони б не розлучилися з ним так легко, чи не так? Можливо, вони просто зроблені з реплік."
"Хоча тепер, коли я думаю про це, жодна з королівських осіб Хіліту, яких я позбулася, не мала нічого подібного. А якщо нічого подібного немає і в скарбницях Лілії, то, можливо, вся ця історія - нісенітниця - або ж комплект, який я носила, був єдиним справжнім екземпляром. У будь-якому випадку, тепер це все металобрухт. За винятком мого, звісно."
І на цьому вони запитали все, що їм було потрібно. Те, що вони хотіли дізнатися, було висвітлено, і навіть деякі несподівані таємниці були розгадані.
Бланк, на жаль, не була корисною для Лії, але, можливо, ще випаде така нагода.
А поки що вони могли дозволити собі трохи розслабитися, можливо, навіть віддатися пустопорожній балаканині. З точки зору Бланк, було зрозуміло, що у Лії були питання, які виходили за рамки гри - щось більш особисте, про що вона хотіла запитати.
"Ну... я закінчила", - сказала Лія, її голос був позбавлений емоцій.
"Га?"- запитала Бланк. "Ти вже йдеш? Ти не збираєшся більше говорити? Я маю на увазі... вона ж твоя сестра, чи не так?"
"Вона чужа людина. Між нами нічого немає",- відповіла Лія, її вираз обличчя був абсолютно нечитабельним.
Її крила, однак, видавали її занепокоєння, неспокійно тріпочучи за спиною. Бланк подивилася на Лайлу, вираз обличчя якої був дивною сумішшю покірності та жалю, ніби вона не знала, що відчувати і що сказати.
Які б емоції не ховалися за обличчям Лайли, вони мали незаперечну вагу - таку, що болісно стискала груди Бланк. Бачити когось із рисами обличчя, схожими на риси обличчя Лії, з таким болісним меланхолійним виразом було нестерпно.
"Ти не можеш цього зробити",- твердо сказала Бланк.
"Що?"- Лія розгублено обернулася.
"Ти не можеш просто піти. Ви обоє були шоковані, коли побачили одна одну раніше, так? Наче давним давно не бачилися?"- Бланк натиснула. "Я не знаю подробиць вашої сімейної ситуації, тож, можливо, я переходжу межу, але... якщо ви зараз підете, хто знає, коли - і чи отримаєте ви ще один шанс побачити одна одну? Хіба ви не повинні поговорити більше, поки можете?"
"Лія, твоя манера говорити... трохи унікальна, знаєш? І, чесно кажучи, мені здається, що ти перейняла це від неї",- продовжила вона, жестом показуючи на Лайлу. "Ви двоє розмовляєте так схоже, це моторошно. Будь-хто міг би сказати, що ти виросла, спостерігаючи за нею."
"А пироги, які вона пекла - вони були дуже смачні! Твої улюблені, чи не так? Б'юся об заклад, вона пекла їх постійно. Навіть тут, у грі, вона все ще пече пироги. Щодня, просто щоб..."
"Ти не могла б зупинитися? Я тут помираю. Від збентеження", - сказала Лайла, її голос приглушився, коли вона закрила обличчя обома руками.
Бланк завагалася, але у неї було відчуття, що якщо вона відступить зараз, то ці двоє можуть ніколи не примиритися.
"Це не означає, що ми більше ніколи не побачимося",- спокійно сказала Лія, хоча її крила злегка сіпнулися. "Ми тепер друзі. У реєстрі."
"О",- сказала Бланк, і її осяяло усвідомлення. Так, Лія зареєструвала Лайлу, і навіть сама Бланк обмінялася з нею картками друзів. Навіть якщо вони зараз розійдуться, для Бланк не буде неможливим організувати ще одну зустріч.
Розмірковуючи про свій нещодавній спалах, Бланк відчула докори сумління. Можливо, вона перейшла межу, втрутившись у щось настільки особисте. Будучи незнайомою з поняттям "друзі", вона могла викручуватися з випадкових розмов завдяки своїм широким - але здебільшого комічним - знанням соціальної взаємодії. Але такі ситуації, як ця? Вона не знала, де провести межу.
"Вибачте, якщо я наговорила зайвого, - почала Бланк, дивлячись між двома сестрами, - але..."
"Все гаразд",- перебила Лія, її тон став м'якшим. "Я поговорю з нею. Трохи. Я все одно внесу її в чорний список, як тільки ми підемо. Бланк, ти можеш..."
"О! Не звертайте на мене уваги! Я цілком можу повернутися сама! Я володію закляттям Виклику! Зі мною все буде гаразд!"- поспішно сказала Бланк, вже активуючи своє заклинання. "Гаразд, побачимося пізніше! Відкликання Викликача!"
"Стій, ідіотко!"- почала Лія, простягаючи руку, щоб зупинити її.
"Виклик?"- Лайла почала питати. "Зачекай, що за "Виклик"? Ти йдеш? Як ти..."
"Упс."- Бланк зникла в одну мить.
***
Темрява спогадів розвіялася, поступившись місцем теплому світлу дворянського маєтку в Елленталі.
Бланк моргнула, пристосовуючись до побаченого: Діас, як ніколи врівноважено, елегантно сидів навпроти масивної, королівської, схожої на жука істоти. Воно сьорбало чай у свій особливий спосіб, а Азалія пересувалася по кімнаті, подаючи страви з відпрацьованою врівноваженістю. Бланк націлилася на Азалію для відкликання, тож не було несподіванкою, що вона опинилася тут.
"З поверненням, леді Бланк", - привітав її Діас, його тон був виваженим і ввічливим. "А Її Величність? Сподіваюся, з нею все гаразд?"
Бланк завагалася, намацуючи відповідь. "Ну... Лія, гм, трохи... Як би це пояснити? Вона тримається осторонь. Вона розмовляє з кимось, з подругою, яку щойно зустріла."
"Невже", - сказав Діаз. "Ну, подорож додому - це мить, на відміну від подорожі туди. Я впевнений, що немає про що турбуватися, якщо вона в компанії подруги."
"Е, так."- Боже, Бланк облажалася. У своїй попередній паніці вона використала здатність Виклику прямо перед Лайлою, з усіх можливих людей. З таким же успіхом вона могла б передати Лайлі план неприємностей. Якщо хтось і міг використати подібну здатність у небезпечних цілях, то це була сестра Лії.
"Що ж, - пробурмотіла вона собі під ніс, - немає сенсу хвилюватися про це зараз. Що зроблено, те зроблено. Треба лише дочекатися, коли Лія повернеться". Вона перевела погляд на масивного жука і нахилила голову. "То як же звуть цього великого жука-кліщивника?"
"Ця істота не має індивідуального імені",- відповів Діас з притаманною йому гідністю. "Можете вважати їх схожими на спартоідів під вашим командуванням, за винятком вашого Шарпа Тертія. Їхній рід відомий під іменем "королева жуків"."
Жук нахилилася всім тілом у кивку.
"О, так. Без шиї",- сказала Бланк, киваючи сама собі. Однак титул "королева" змусив її замислитися. Якщо це королева, то чому у неї такі масивні щелепи? Вона вирішила не згадувати про це.
"Гравці з'явилися?"- запитала Бланк, зосередившись на суті справи. "Як йшли справи, поки нас не було?"
"Так",- відповіла Маджента між елегантними ковтками чорного чаю. "Приблизно стільки ж, скільки і вчора. Потомство Королеви Жуків рішуче з ними впоралося. Більшість зловмисників були розбиті навпіл."
Бланк на мить здивувалася, чому її підлеглий так неквапливо п'є чай, але, мабуть, вони по черзі виконували свої підневільні обов'язки.
"З нашого боку немає про що турбуватися",- сказав Діас, повертаючись до головної теми. "А з вашого, леді Бланк? Чи принесла ваша авантюра ті результати, яких ви прагнули?"
Бланк не могла не посміхнутися.
"О, безумовно, дала! Для початку ми з'ясували, що сталося з королівською родиною Хіліту після того, як вони втекли зі столиці. А ще ми дізналися, де опинився артефакт, який вони нібито перевозили. Тож так, я б сказала, що наша місія була успішною."
"Чудово",- відповів Діас з ноткою теплоти у своєму зазвичай формальному тоні. "Сподіваюся, Її Величність буде дуже задоволена результатами."
"Так", - пробурмотіла Бланк, і її посмішка затремтіла. "Сподіваюся, що так."
***
"Залишимо осторонь зв'язок між вмінням, яке вона використовувала для зникнення, і Викликом",- сказала Лайла. "Зараз давай поважати її бажання і трохи поговоримо." Вона нахилила голову з легкою посмішкою. "Як у тебе справи?"
"Ти ж сама бачиш, чи не так?"- відповіла Лія, її голос був таким же рівним, як і вираз обличчя.
"Це ж аватар",- зауважила Лайла. "Ігровий персонаж".
"Досить добре, я гадаю."
"Ти сумувала за мною?"
"Не дуже",- сказала Лія після паузи, її крила посмикувалися. "Я намагалася не думати про це."
"Розумію..."- м'яко сказала Лайла.
"А як щодо мами чи бабусі? Ти не збираєшся запитати, чи з ними все гаразд?"
"Не дуже. Я регулярно їх бачила."
"Зачекай, що?!"- крила Лії розгорнулися. "Як?!"
"Як? Вони ж сім'я. Звичайно, я бачу їх іноді."
"Я не це мала на увазі!"
"Тоді що ти мала на увазі?"
Лія на мить зупинилася. "Забудь", - пробурмотіла Лія, відводячи погляд.
"А, так ти дивуєшся, чому я відвідала їх, але не відвідала тебе?"
"Я сказала, забудь!"- огризнулася Лія.
"Я маю на увазі... ти виглядала дуже розлюченою",- сказала Лайла. "Не зараз, а тоді, коли я вирішила переїхати до школи."
"Я не злилася", - сказала Лія після напруженої паузи. "Просто була... розчарована."
"Через те, що я відмовилася бути спадкоємницею? Чи тому, що бабуся погодилася зі мною?"
Лія завагалася, перш ніж тихо зізнатися: "Це тому, що ти завжди була кращою за мене. Я жодного разу не перемогла тебе. І все ж ти вирішила втекти до якогось університету замість того, щоб взяти на себе відповідальність."
"Можливо, тоді я була сильнішою, - сказала Лайла, - але зараз? Б'юся об заклад, ти сильніша за мене, Ліє. І, до речі, я не "втекла". Я просто знайшла щось інше, чим хочу займатися."
"Це неправда! Якби ми тренувалися однаково, я б ніколи не змогла тебе перемогти..."
"Але це правда",- м'яко перебила Лайла, похитуючи головою. "Тому що я не можу тренуватися однаково. У кожного є речі, які він може робити, і речі, які він не може. Я? Я не можу тренуватися так, як ти. Натомість я можу робити більшість речей, навіть не намагаючись. З іншого боку, я досить добре справляюся з усім, до чого торкаюся, не докладаючи особливих зусиль. Тому я знала, що колись ти мене перевершиш. Це було лише питанням часу."
"То... тому ти пішла?"
"Саме так. Раціональний вибір",- відповіла Лайла, знизавши плечима. "Я ніколи не розуміла, чому я була сильною. Я просто... була. Але ти інша, чи не так? Коли ти тільки починала, ти не могла зрівнятися зі мною, але зараз я чула, що навіть наша бабуся не може з тобою зрівнятися. День у день ти працювала над цим - до якогось дивного рівня, чесно кажучи. З усіма цими зусиллями, я впевнена, ти могла б навчити будь-кого йти твоїми слідами."
Лія замислилася над її наступними словами.
"Тому бабуся нічого не сказала, коли ти поїхала? Це теж був її "раціональний вибір"?"
"Я не можу точно сказати, що думала бабуся. Але якби мені довелося здогадуватися... можливо, це тому, що ти виглядала так, ніби тобі подобалося тренуватися. Тим не менш, було цілком очевидно, що у мене не було ніякого таланту до викладання, навіть з раннього віку. Вона сказала мені це в обличчя ще в середній школі."
"Я робила це не тому, що це було весело",- пробурмотіла Лія, відводячи погляд.
"Справді? А мені здалося, що тобі було весело. Звичайно, ти плакала щоразу, коли я тебе била, але після... Ой! Стій, не піднімай крила!"
"То коли ти вирішила поїхати до університету, мама й бабуся вже знали про це?"
"Звичайно, знали",- сказала Лайла серйозно. "Як інакше я збиралася оплачувати навчання та проживання? Хіба я схожа на людину, яка працюватиме під час навчання?"
Голос Лії затремтів. "Я думала, що ти просто кинула усе і втекла."
"Навіщо мені це робити?"- недовірливо запитала Лайла. "Від чого мені взагалі тікати? Іди сюди, Лія, тільки без сліз"
"Я не плачу."
"Я знаю, знаю",- тихо промовила Лайла, підтягуючи її ближче. "Ти ж не плачеш, просто очі трохи сльозяться, так? Це нормально."
Лія сопіла, її голос був переповнений емоціями.
"Ти просто... поїхала так раптово. Ти нікому не сказала, що вступаєш до університету".
"Це не було раптово",- поправила Лайла. "Я говорила тобі. Я всім розповіла."
"Я про це не чула."
"Можливо, ти просто не хотіла чути",- спокійно відповіла Лайла. "Крім того, обговорення планів щодо університету зазвичай не включає молодшого брата чи сестру."
"Якщо бабуся чи мама не говорили про це, можливо, вони вважали, що тобі не варто про це знати."
Лія стиснула руки по боках. "Я ніколи не могла перемогти тебе. Жодного разу. Аж раптом бабуся оголошує, що я спадкоємиця. Я нічого не зрозуміла - ти була поруч. Але потім вона сказала мені, що ти більше не можеш цього робити, бо йдеш до університету."
"А, ясно..."- сказала Лайла, її голос трохи пом'якшав. "Послухай, я пішла не тому, що ненавиділа ідею бути спадкоємицею. Не те, щоб я вмирала від бажання це зробити, але якби ти справді не хотіла, я, мабуть, зробила б крок уперед.."
Лія похитала головою, її голос злегка затремтів. "І мама теж ніколи нічого не говорила."
"Вона така, яка вона є",- сказала Лайла, знизавши плечима. "Це її підхід до речей. Бабуся займається всім, що пов'язано з спадкоємицею сім’ї, тому мама залишає це їй."
//(У японській кухні їстівний корінь лопуха (burdock root) називається ごぼう (gobō) або 牛蒡 (також читається як gobō) і його широко використовують як овоч у традиційних стравах. Це корінь рослини Arctium lappa, який у Японії спеціально вирощують як овоч. Має довгий тонкий вигляд, коричневу шкірку та білу хрустку м’якоть.
Легат: я погуглив його у готовому вигляді і найближче схожим до наших страв він є на моркву по корейське але нарізану більш грубими кусочками, при бажанні можете самі загуглити але не перепутайти сирий вигляд з грядок з приготовленим виглядом зі столу)//
"Мама ніколи нічого не каже, але сердиться, якщо я залишаю корінь лопуха на тарілці."
"Ти досі не можеш його їсти? Скільки тобі вже років?"
"Вік тут ні до чого",- надулася Лія. "Бабуся теж його не їсть."
"До речі, скільки їй зараз?"- Лайла хіхікнула.
Плечі Лії злегка обвисли, коли її голос пом'якшав.
"Мені більше нікому поскаржитися на ці речі."
"М... мені дуже шкода. Але, знаєш, коли я поїхала, ти виглядала такою розлюченою. І кожного разу, коли я питала маму, як у тебе справи, вона казала, що все добре, тож я думала, що з тобою все гаразд. Іноді вона навіть надсилала мені твої фото в доджьо або..."
"Що?!"- закричала Лія.
Лайла підстрибнула, злякавшись. "Воу, не треба так раптово кричати!"
"Що надсилає?!"- зажадала Лія, дивлячись на неї.
"Фотографії, ага", - сказала Лайла, ледь стримуючи сміх від кумедного вигляду Лії. "Ти чудово виглядала у своїй тренувальній формі, така серйозна і зосереджена."
"Видали їх! Це кріпово!"
"Зовсім ні", - посміхнулася Лайла. "Тепер це стартовий екран мого модуля віртуальної реальності."
"Ненавиджу тебе!"
"Ей, не плач зараз",- лагідно сказала Лайла, нахилившись вперед.
"Я не плачу!"- Лія вистрілила у відповідь, її голос стиснувся. "Просто... забудь про це. Неважливо. Що я дійсно хочу знати, так це - що це за "річ", яку ти хотіла зробити?"
"Річ?"- Лайла нахилила голову.
"Знаєш, те, про що ти згадувала раніше. Ти сказала, що не тікала, а просто хотіла щось зробити."
"А, це." Лайла м'яко посміхнулася. "Ну... ти завжди виглядала так, ніби тобі було дуже весело на тренуваннях, розумієш? Спостерігаючи за тобою, я зрозуміла, що у мене не було нічого подібного. Нічого, що змушувало б мене відчувати таку пристрасть. Тож я почала думати, що робить мене найщасливішою? І знаєш, що я зрозуміла? Спостерігання за тобою."
"Ти дивна", - категорично сказала Лія.
"Але я подумала: "Гаразд, якщо я не створена для того, щоб успадкувати сімейну мантію, то як я можу продовжувати спостерігати за тобою?". Так у мене з'явилася ця ідея: досліджувати технології реабілітації за допомогою віртуальної реальності. Якщо мені вдасться все зробити правильно, ми зможемо інтегрувати її з навчальними VR-системами, які ми вже використовуємо. Тут стільки потенціалу для синергії! Саме тому я працюю над здобуттям кваліфікації фізичної терапії на медичному факультеті в Університеті."
"На секунду мені здалося, що ти несеш повну нісенітницю, але... це дійсно має сенс? Зачекай, то ось чому ти переїхала з дому? Така програма, орієнтована на реабілітацію, напевно, має практичні компоненти, тож я гадаю, що лише дистанційного навчання недостатньо."
"Ні. Це досить близько, щоб їздити туди з дому."
"Тоді чому?!"
"Знаєш, тепер я шкодую про це", - сказала Лайла, потираючи потилицю. "Втекти з дому тільки тому, що між нами було трохи незручностей. Я була молода. Я маю на увазі, я все ще молода, очевидно."
Лія насупилася, її голос затремтів.
"Я думала, що більше ніколи тебе не побачу. Я думала, що ти просто ... пішла."
"То... це означає, що ти більше не сердишся на мене?"- нерішуче запитала Лайла.
Лія зітхнула.
"Якщо ти поїхала не тому, що кинула мене, то... думаю, все гаразд."
"Покинути тебе? Ніколи",- сказала Лайла, хитаючи головою. "Ми давно вирішили, що ти будеш спадкоємцем. Чесно кажучи, я думала, що ти це вже знаєш. Тому я не довго думала, коли обирала свій власний шлях."
"Я не знала! Вперше я почула про це, коли ти сказала, що збираєшся до університету! А потім я..."- Лія обірвала свої слова, її обличчя скривилося, а очі наповнилися сльозами.
"Ось."- Лайла подала їй хустинку, ніжно посміхаючись. "То... це означає, що ти більше не сердишся? Я можу повернутися додому?"
Лія протерла очі, її голос був приглушений.
"Я не знаю. Не питай мене. До того ж, для тебе тут більше немає місця."
"Що?! Як це, немає місця?"- Лайла стривожено нахилилася вперед.
"Мама все прибрала",- відповіла Лія. "Це ще одна причина, чому я думала, що ти не повернешся."
"Це... жорстоко",- пробурмотіла Лайла, виглядаючи щиро ображеною.
"Справді?"- запитала Лія, нахиливши голову. "Я маю на увазі, що ти пішла."
"Ну, тоді... Як щодо того, що я жила в твоїй кімнаті? Там має бути достатньо місця для двох модулів віртуальної реальності."
Лія витріщилася на неї.
"Ти серйозно думаєш, що в моїй кімнаті є тільки модуль віртуальної реальності?!"
"Ну... востаннє, коли я перевіряла, у тебе були м'які іграшки та модуль віртуальної реальності",- сказала Лайла, посміхаючись. "Ти додала щось ще? Одяг у шафі, так?"
"Ні... більше нічого",- зізналася Лія.
"Чудово! Дозволь мені залишитися. Пізніше я поговорю з мамою і отримаю свою кімнату назад. Це лише тимчасово." Вираз обличчя Лайли прояснився.
Лія застогнала, хитаючи головою.
"Я більше не злюся, і я пробачу тобі за те, що ти розчарувала мене тоді, але зараз я розчарована зовсім по-іншому."
"Ну, може, коли все закінчиться, я переїду до тебе. Тільки уяви! Побачити тебе справжню через стільки часу. Я вже цілу вічність не бачила тебе за межами відео на домашньому екрані."
"Зачекай-відео?!"- Очі Лії розширилися від жаху. "Що ти маєш на увазі під відео?!?!?"
(Теорія Легата, що до назви розділу: На мою думку він так названий, тому що зміст розділу побудований як "казка Шахраза́да" — довга нічна оповідь, де події розгортаються поступово й нашаровуються одна на одну.
Сама назва Alf’lyla wa’Lyla/ Тисяча і одна ніч підкреслює: тривалість і насиченість подій: наче одна ніч тягнеться як сотні історій, атмосферу загадки та напівміфу, а не звичайної пригоди, переломний момент — після цієї "ночі" герої вже не будуть тими самими, оповідний прийом: історії, спогади, розмови або події всередині подій.)