Зміст
Розділ 1: Успішний маленький пікнік 13
Розділ 2: Вейн прибуває до столиці 18
Розділ 3: Гіркий смак сліз і приниження 33
Розділ 4: Золоті очки досвіду – Частина 1 51
Розділ 4.5: Золоті очки досвіду - Частина 2 68
Розділ 5: Нова гра Бланк – Частина 1 90
Розділ 5.5: Нова Гра Бланк – Частина 2 108
Розділ 6: Кінець королівства Хіліт – Частина 1 130
Розділ 6.5: Кінець королівства Хіліт – Частина 2 152
Розділ 8: Alf’lyla wa’Lyla / Тисяча і одна ніч 188
Післямова Команди Перекладу 233
Велике військо Хіліт, яке зібралося, щоб перемогти новонародженого провісника, на світанку залишило свій табір, щоб продовжити похід на схід. Вони були в дорозі вісім днів і незабаром помітили вдалині стіни Рокілліану. Завдяки ранньому виїзду вони прибули на місце відносно рано.
Виклик прийшов несподівано. Приблизно за дев'ять днів до цього уряд королівства оголосив про формування нової експедиційної армії. Уряд розіслав повістки, в яких вимагав не лише чоловіків призовного віку, але й молодих людей, які зазвичай не досягли призовного віку, а також старших резервістів, які вже відслужили свій термін. Місце призначення експедиційної армії залишалося таємницею, але очевидно, що керівництво королівства вважало за необхідне зміцнити лави армії напередодні її подорожі.
Лише після того, як армія була поспіхом зібрана і її практично виштовхали за ворота столиці, член королівської гвардії проінформував офіцерів про їхню місію. Брифінг, на якому були присутні лише старші офіцери від центуріона і вище, показав, що це був не експедиційний загін, а величезна армія, зібрана з конкретною метою - вбити новонародженого ворога людства.
Їхньою здобиччю став новонароджений Провісник Руйнування, що оселився у Великому Лісі Ліб поблизу міста Ерфарен. За словами єпископа Святої Церкви Хіліт, він мав зловісні плани і був істотою зла. Хоча інформація, яку вони мали, була з дуже надійного джерела, на жаль для армійських офіцерів, її було просто не дуже багато.
Всі офіцери армії, включно з її командувачем, відчули приступ страху, коли їм повідомили про їхню мету. Провісники Руйнування не були супротивником, з яким люди повинні боротися. Вони були більше схожі на стихійні лиха, сили настільки потужні, що просто вижити було подвигом саме по собі. Навіть ангели з Небесної Цитаделі, що з'являлися час від часу, прості підлеглі великої сили, потребували щонайменше десятьох добре підготовлених воїнів, щоб мати шанс вбити одного з них.
Вбити самого провісника... Це було неможливо, скільки б воїнів вони не зібрали. Керівництво королівства повинно було знати про це так само, як і зібрані офіцери. Навіщо вони зібрали це військо, щоб зробити таку марну спробу?
Королівська гвардія, яка проводила інструктаж офіцерів, пояснила, що керівництво королівства вважало, що новонароджений провісник не такий могутній, як ті, що мешкають на інших континентах. Саме тому вони вирішили зробити ставку на можливість того, що у них все ще є шанс вбити його.
"Можливість... це примарна надія..."- Командувач зітхнув. Королівський охоронець похитав головою.
"Я розумію, що ти відчуваєш, однак... це не те, що ми можемо просто ігнорувати. У порівнянні з можливістю мати справу з провісником протягом багатьох поколінь, ризикнути тут і покластися на те, що ми зможемо його вбити - це єдиний вихід."
"Так, я розумію це. Розумію, але..."- Генерал похитав головою і замовк.
"Генерале, велика армія зібрана і готова виступати. Занадто пізно передумувати над цим рішенням."
Королівський гвардієць мав рацію. Якщо вони вже прийняли рішення, то єдиним шляхом вперед було загартуватися і йти вперед. Генерал і його офіцери не могли дозволити собі проявити слабкість перед своїми людьми.
Армія не зустріла жодних проблем чи перешкод на своєму шляху, йдучи головними дорогами королівства, впевнено просуваючись вперед, і дні минали без жодних інцидентів. Оскільки їм потрібно було якнайшвидше дістатися до Ерфарену, армія обрала найкоротший шлях до нього, що означало проходження повз кілька прикордонних міст, розташованих поблизу території, яку утримували чудовиська. Зазвичай така кількість людей, що проходила поблизу території монстрів, викликала реакцію з боку монстрів, що мешкали поблизу, які виходили зі своїх земель, щоб подивитися, що там робить натовп людей.
Але під час цього маршу не було жодних ознак того, що це сталося. Монстри ніби заявляли, що у них є важливіші справи. Усе, що зустрічало їх з царств монстрів, повз який вони проходили, було зловісною тишею. Генерал не міг не вважати це поганим знаком.
"Ні, мабуть, я повинен бути вдячний за те, що ми робимо успіхи", - сказав собі генерал. "Єдине, про що я повинен думати, це як дістатися до Ерфарену і завершити місію."
У цей момент попереду колони почалася панічна метушня. До цього часу перші загони вже мали дійти до міста Рокілліан. Після цього наступною зупинкою було б прикордонне місто Ллірід. За ним лежало місто Ерфарен, а потім, нарешті, Великий Ліс Ліб.
Оскільки Рокіллейн знаходився далеко від королівств монстрів і був головним транспортним вузлом королівства, місто не було оточене стіною, що зводило до мінімуму будь-які перебої в торгівлі і дозволяло місту розростатися. Саме місто розкинулося у всій своїй пишноті на вершині невеликого пагорба. Рокілліан конкурував зі столицею за розмірами і перевершував її за активністю.
Було зрозуміло, що деякі з солдатів, які бачили його вперше, будуть у захваті... Думка обірвалася, коли генерал помітив центуріона, який мав би командувати передовими частинами, які мали йти йому назустріч. Достатньо було б гінця, якби він хотів лише повідомити про їхнє прибуття.
"Що це означає?!" - суворо сказав генерал центуріону.
Сотник чітко віддав честь і доповів: "Ми майже досягли Рокілліану, пане! Але в небі..."
Генерал, який більшу частину дня провів на вершині гори, дивлячись вниз на колону людей перед собою, подивився на небо. Здавалося, що зі сходу на Рокілліану насуваються темні грозові хмари. Ні, то були не хмари. Силует був неправильний, наче темрява була створена сукупністю чогось набагато зловіснішого, ніж хмари.
"Що це в біса таке?" - запитав генерал, напружуючись, щоб краще розгледіти.
Центуріон похитав головою у відповідь.
"Я не знаю, пане. Що я знаю, так це те, що було б найкраще, якби ми якнайшвидше перекинули армію в Рокілліан."
Якщо це були монстри, пов'язані з Провісником, то проблема виходила за рамки просто безпеки Рокілліану. Це була б проблема, для вирішення якої була спеціально послана велика армія. Звісно, будь-який зв'язок між монстрами та провісником означав, що провісник уже вийшов з Великого лісу - а це означало, що їхні шанси на успішну перемогу над ним тепер близькі до нуля.
Проте генерал кивнув центуріону.
"Згоден. Накажіть усім підрозділам поспішати і прямувати до міста."
Звична міська метушня була відсутня, і в Рокілліані було моторошно тихо, місто затамувало подих. Опинившись всередині міста, стало очевидно, що це не шторм наближається до міста. Натомість це була армія шершнів, що несли мурах.
Шершні були настільки великими, що навіть з такої відстані можна було розрізнити їхні обриси в небі. Вони були набагато більші за всіх шершнів, яких генерал коли-небудь бачив. Здавалося, що рій шершнів висів у повітрі, тримаючись на певній відстані від міста, ніби чогось вичікуючи.
Генерал віддавав накази, коли його війська входили до міста.
"Перш за все, повідомте його світлість, що військо прибуло. Потім не забудьте вислати поштового голуба з донесенням для канцлера. Переконайтеся, що у звіті буде вказано, що ми зустріли ворога - велетенських шершнів, які несуть гігантських мурах. Потім попросіть Його Світлість про подальші інструкції."
Шершні висіли на схід від міста - тобто стояли між військом і дорогою до Лліріду. Генерал сумнівався, що шершні дозволять його війську пройти під ними безперешкодно. Хоча у своєму рапорті він просив у канцлера подальших наказів, генерал знав, що існує велика ймовірність того, що бойова обстановка на місці не буде чекати на накази канцлера.
Солдати знервовано дивилися на рій гігантських шершнів, але це була армія, зібрана для боротьби з провісником. Оскільки поплічниками провісника, з яким Королівство Хіліт боролося десятиліттями, були ангели з Небесної Цитаделі, ці солдати були навчені боротися з ворогами, що летять над ними, і знали, як організовуватися в невеликі загони. Хоча підлітки в армії не проходили такої підготовки, було достатньо ветеранів-резервістів, які поверталися з відставки, щоб разом вони могли принаймні надавати корисну підтримку як другорядні бійці.
"Більшість з цих янголів просто кидаються в бій без будь-якої координації. Наші солдати навчені працювати разом, щоб боротися з ними. А ми маємо справу з шершнями та мурахами... Так чи інакше, ми, швидше за все, битимемося з ними в рукопашному бою, як і з ангелами. З нашою чисельністю ми зможемо дати їм відсіч", - пояснив генерал. Потім він наказав резервістам і молодим солдатам строкової служби залишатися в місті і надавати підтримку при розгортанні штурмової групи, яка повністю складалася з солдатів строкової служби, на східній стороні міста. Солдатів особливо попередили, щоб вони не провокували ворога і не виходили занадто далеко за межі міста.
Центуріони негайно взялися до роботи, виконуючи наказ генерала, а він спостерігав, як гонець, якого він відправив до маєтку лорда, повернувся з повідомленням: "Лорд бажає з ним зустрітися."
Генерал залишив командування армією своєму заступнику, а сам поїхав до маєтку...
Все гаразд... Ми впораємося...
"Дякую, що ви прийшли до мене. Сідайте", - сказав місцевий правитель. Коли генерал прибув до маєтку губернатора і представився, йому одразу ж показали вітальню. Генерал зняв шолом, але все ще був в обладунках, коли сів на запропонований диван. При ньому все ще висіла шабля. Ситуація була надто незвичною, щоб до неї можна було застосувати стандартні правила етикету.
"Залиште нас. Якщо нам щось знадобиться, я покличу вас дзвоником. До того часу не дозволяйте нікому наближатися до цієї кімнати", - сказав губернатор. Після цього він виставив лицарів, що охороняли його, перед дверима вітальні, і звільнив усіх слуг. Це теж була незвичайна ситуація. Хоча генерал командував армією, для солдата, незалежно від його звання, було незвично зустрічатися віч-на-віч з вельможею такого рангу, як губернатор.
Губернатор відкинувся на спинку стільця і звернувся до генерала. "Гадаю, ви бачили комах, які заповнили небо на сході, генерале. Як ви гадаєте, чи не пов'язані вони з провісником? Не соромтеся висловлювати свою думку. Канцлер вже поінформував мене про провісника і мету вашої армії."
Напруга генерала трохи спала, коли він почув цю інформацію. Було б важко пояснити ситуацію і монстрів, уникаючи теми провісника. Генерал зробив паузу, перш ніж заговорити: "Боюся, я не можу сказати напевно, мілорде. Я відправив рапорт Його Високоповажності, канцлеру, і зараз чекаю подальших інструкцій."
Губернатор серйозно кивнув.
"Розумію... Я вдячний вам за те, що ви приїхали до міста. Якби я був на вашому місці, то мав би велику спокусу проїхати через Рокілліан і якнайшвидше вирушити до Ерфарену."
"Ні, мілорде", - відповів генерал, ледь помітно схиливши голову. "З огляду на обставини, що склалися, наш обов'язок - зробити все, що в наших силах..."
"Пробачте мені..."- зітхнувши, сказав губернатор. Потім він схилив голову в знак вибачення. "Рокілліан мав би вітати вас і ваших воїнів та гостинно зустрічати після довгої подорожі, але все, що ми можемо зараз зробити, - це принишкнути перед цими комахами."
"Не треба вибачатися, мілорде. Ваші почуття багато значать..."- почав генерал, перш ніж його обірвала гучна серія стукотів у двері. Кулак закутого в рукавицю лицаря, що стояв зовні, слугував дверним молотком, від чого стукіт луною розносився по всій кімнаті.
Враховуючи, що губернатор віддав суворий наказ, щоб його не турбували, щось мало статися зовні, щоб лицар не послухався цього наказу. Генерал обмінявся поглядами з губернатором.
"Що сталося? Чому..." - почав лорд, але його перервав зловісний гуркіт, схожий на віддалений грім, і по кімнаті пробігли вібрації. Звук і вібрації продовжувалися, і з кожним наступним звуком в серцях тих, хто його чув, з'являлося все більше тривоги.
"Що це в біса таке?! Доповідайте!" - закричав губернатор. "Прошу вибачення! Генерале! Шершні почали атаку!" - поспішно ввірвався гонець.
Генерал насупив брови. Шершні та мурахи були відповідальні за шум і вібрації? Що ж вони могли робити, щоб зчиняти такий галас?
"Мілорде, прошу вибачення. Але я мушу попіклуватися про свої війська", - сказав генерал, підводячись з дивана.
"Я залишаю це у ваших руках! Я наказав своїм лицарям у місті координувати дії з вашими військами! Використовуйте їх на свій розсуд!" - сказав Лорд.
"Дякую, мілорде! Прошу вибачити мене!" - сказав генерал і попрямував до виходу.
Як тільки він вийшов за межі маєтку, здавалося, що шуми наповнили повітря навколо нього. Він побачив дим, що здіймався у східному небі. Він спробував пробитися в тому напрямку, але мешканці міста, що тікали, перегородили йому шлях.
Проштовхуючись крізь натовп цивільних, він незабаром побачив, що крім мешканців міста є й інші люди, які намагаються врятуватися втечею. Це були молоді призовники з його армії. Їх розмістили у східній частині міста, щоб забезпечити підтримку армії ззовні.
Частина його хотіла звинуватити призовників у тому, що вони покинули свої пости і втекли в сліпій паніці, але жоден з молодих призовників не пройшов ніякої підготовки. Трохи більше тижня тому вони були б серед натовпу, що тікав.
"Ти! Що сталося?!" - запитав генерал, схопивши найближчого призовника.
"Мурахи, сер! Мурахи почали кидатися камінням..." - тільки й зміг вимовити переляканий підліток.
Генерал насупив брови.
"Мурахи?! Ті, що їх носили шершні?!"
Призовник кивнув і вигукнув: "Т-так, ті мурахи! Чорні камінці, які кидали мурахи... раптом лопнули і...!"
Так, шершні несли мурах. Але генерал відкинув це як безглузде, припускаючи, що мурахи були просто здобиччю, яку шершні взяли після нападу на мурашник. Він не думав, що шершні та мурахи можуть працювати разом.
Група в повітрі була не просто шершнями, що перевозили мурах. Ні, це була армія мурах, яку несли шершні, щоб вони могли атакувати місто з повітря.
"Неможливо..." - пробурмотів генерал. Як це можливо? Це було неможливо без якоїсь істоти, яка контролювала і координувала і мурах, і шершнів. Що могло це зробити?
"Ні... Це... Це робить провісник...?" - сказав генералл, застигши в шоці. Громові звуки продовжувалися, стаючи дедалі гучнішими, оскільки вони наближалися зі сходу. Генерал струснув себе з шокованого заціпеніння і зі своїм гінцем на буксирі поспішив на схід.
"Генерале! Тут є дзвіниця! З неї ми зможемо краще бачити ситуацію", - сказав посланець, вирвавши генерала з його спіралеподібного занепокоєння, коли він намагався пробратися крізь натовп, що втікав.
Так, посланець мав рацію. Було б корисно, якби він отримав чітке уявлення про загальну ситуацію до того, як зустрінеться з основними силами.
Опинившись на дзвіниці, генерал насамперед спробував знайти основну частину своєї армії. Отримавши уявлення про загальну ситуацію, він зможе визначити найкращий варіант дій для армії - принаймні, такий був план.
Але виявилося, що в цьому не було жодної потреби. Земля на схід від міста була ретельно розорана. Величезна ділянка землі, настільки велика, що це порушило відчуття масштабу у генерала, виглядала так, ніби це було щойно зоране поле, яке чекало на посіви. Не було жодних ознак армії.
Ні, це не була земля за межами міста. Колись вона була частиною самого міста. Весь східний квартал міста був переораний під час нападу ворожої орди.
І орда продовжувала розширювати свіжозорані поля. Шершні були вишикувані в пряму лінію, кожен з них ніс по мурасі. Мурахи одночасно випустили з черевця чорний снаряд. Навіть здалеку було видно, що вони були випущені зі значною швидкістю. Коли ці снаряди стикалися з будинками, будівлями та іншими частинами міста, вони вибухали з громовим гуркотом, розкидаючи полум'я та уламки.
Нічого не залишалося на шляху шершнів. Вони так ретельно засипали місто внизу своїми вибуховими брилами, що генерал замислився, що могло ними керувати.
Не було жодного шансу, що хтось із мешканців міста міг би вижити під цим натиском. Але це не стосувалося військовослужбовців. Найбільш підготовлені частини армії могли витримати бомбардування, яке одним ударом зрівняло б будинки з землею. Навіть коли він спостерігав за цим, були солдати, які прокладали собі шлях з-під уламків.
Але як тільки вони підводилися, з їхніх голів бризкала кров, і вони падали в нерухому купу. Хоча він був занадто далеко, щоб побачити, що саме з ними сталося, генералу було ясно, що ці солдати мертві.
Навіть те, що вони вижили під вибуховим камінням, яке обрушилося на них, не змінило результату для солдатів. Як тільки вони підвелися, їх одразу ж добив якийсь невидимий нападник.
Генерал знав. Захистити мешканців міста від цього нападу було неможливо. Що це місто буде повністю і дощенту зруйноване. Що вони провалили свою місію по знищенню провісника.
Вони не тільки не змогли перемогти провісника, вони не змогли запропонувати найменшого опору проти авангарду його армій. Що ж станеться з Королівством Хіліт тепер, коли воно втратило Рокілліан, серце своєї торгівлі та транспортний центр? Армії, яка призивала резервістів і молодих людей зі світлим майбутнім, більше не було. Королівство більше не могло чинити організованого опору провіснику.
"Ні, не треба думати так далеко в майбутнє... Якщо ця орда жуків попрямує до столиці... Навіть якщо дворяни можуть вижити, то жителі столиці..."