«Я приніс звіт з фронту, мілорде!» — голосно пролунав голос, і хтось коротко постукав, а потім відчинив масивні двері, вирізані з ебенового дерева Хіліт, виготовленням якого займалися чотири майстри. Таке раптове входження суперечило всім нормам етикету, що стосуються входу до кабінету канцлера королівства. Однак не могло бути, щоб хтось, кому було надано право входити до цієї частини палацу, не знав про належний етикет.

Зачекайте, чи цей нахабний пес згадав про звіт?

Лорд Дуглас О'Коннелл, маркіз і канцлер Королівства Хіліт, відчув хвилю тривоги і нахмурився, готуючись до того, що, ймовірно, буде звітом про погані новини.

«Прошу вибачення, мій лорде, але я приніс термінову новину...» Посланець був блідий, ніби щойно усвідомив масштаб свого соціального промаху.

Канцлер О'Коннелл вирішив бути великодушним і проігнорувати порушення протоколу. «Так? Говоріть швидко, якщо це так терміново».

Посланець поспішно кивнув. «Так, мій пане! Ми отримали кілька повідомлень з різних куточків королівства про те, що монстри вийшли зі своїх царств і атакують наші міста!»

Зміст повідомлення був гіршим, ніж міг уявити політично кмітливий О'Коннелл. «Неможливо!»

Вихід монстрів із царств монстрів сам по собі не був чимось незвичайним. Навіть монстри мусили підкорятися різним законам природи. Якщо їхня популяція в якомусь місці ставала занадто великою, певна кількість монстрів залишала своє старе місце проживання в пошуках нового простору для життя — або, якщо бути менш милосердним, вторгалися на цивілізовані землі в пошуках нових завоювань. Це траплялося регулярно, до такої міри, що всі міста вздовж кордону були укомплектовані персоналом, спеціально призначеним для спостереження за такими подіями.

Однак жоден із цих співробітників не повідомляв канцелярії канцлера про будь-які ознаки майбутнього вторгнення монстрів. «Монстри з'явилися... без жодного попередження...? За всі мої роки я ніколи не чув про таке». Подробиці, які потім передав посланець, ще більше шокували канцлера. Монстри з'явилися вздовж усього кордону і атакували укріплені міста поблизу кожного царства монстрів. Гарнізони чинили опір, але в деяких містах монстри вже прорвали стіни, що призвело до пошкодження самих міст і загибелі населення.

Міста надіслали прохання про допомогу, але столиця не мала більше сил, щоб її надати. Всі наявні війська вже були відправлені на схід, щоб знищити зароджуваний катаклізм. Гарнізони мали самостійно боротися з монстрами.

О'Коннелл зітхнув. «Зазвичай ми б включили ці гарнізони до складу експедиційної армії... Можливо, наша поспішність в організації армії зіграла нам на руку...» Ця думка була перервана, коли в кімнату увірвався ще один його неосвічений підлеглий.

«Я приніс новини!» — сказав новоприбулець, цього разу навіть не потрудившись постукати.

Канцлер роздратовано вигукнув: «Слідкуйте за собою! Зараз не час для таких...»

Що б не спонукало посланця до такої терміновості, гнів канцлера на нього не вплинув. «М-мої вибачення, мій пане! Але останні слова гарнізону — поширити новину за будь-яку ціну!»

О'Коннелл ще більше розлютився, коли його перервали. «Останні слова?! З якого міст...»

Посланець знову перебив його. «Фортеці Ерфарен і Ллірід пали!» О'Коннелл якось утримався, щоб не викрикнути «неможливо!».

Він зумів зберегти гідність, утримавшись від такого вибуху, але це сталося лише тому, що від удару новини він на мить затамував подих. Ерфарен був містом, найближчим до району, де, за словами єпископа, народився новий ворог людства. У певному сенсі це було місце призначення великої армії, яку вони відправили, щоб перемогти новий катаклізм.

Зазвичай відправлення великої армії супроводжувалося грандіозною церемонією або парадом, покликаними підняти бойовий дух і пояснити ситуацію населенню. Однак цього разу вони пропустили урочистості, сподіваючись, що зможуть зловити нового ворога людства, перш ніж він стане повноцінною загрозою.

Поспіх із відправленням армії також вплинув на логістику. Замість того, щоб забезпечити армію продовольством, армія планувала реквізувати запаси в різних містах на своєму шляху. За будь-якими мірками, це була відчайдушна міра, яка була можлива лише тому, що армія рухалася до пункту призначення всередині самого королівства.

О'Коннелл важко зітхнув. «Тож ми запізнилися... Вже існує сила, достатня для знищення цілого міста... Зачекайте... Ллірід? Де це, в біса?» Навіть канцлер королівства не міг відстежувати всі укріплені міста вздовж кордону королівства.

«Мій лорде! Це прикордонне місто поблизу царства монстрів, відомого як Ліс неповернення!» — відповів посланець.

Канцлер замислився. «Тепер я пригадав. Місто було побудоване без пригод, але ніхто, хто наважився зайти в ліс, ніколи не повертався, що заважало розвитку навколишніх земель. Як це могло статися? Чи катаклізм завоював Ерфарен, а потім рушив на завоювання Лліріду?!» — запитав О'Коннелл, подумки простежуючи просування ворожих військ. Це свідчило про те, що ворог рухався з надзвичайною швидкістю. Це означало б, що Ерфарен вже впав на той час, коли вони закінчили збирати армію.

Але якби це було так, то вони напевно отримали б повідомлення про напад набагато раніше. Усі укріплені міста, що межували з царствами монстрів, були зобов'язані підтримувати кілька способів швидкого зв'язку, від голубів-поштарів до гінців, і негайно повідомляти про будь-які вторгнення монстрів на їхню територію.

Гінець похитав головою. «Ні, схоже, це не так, мій пане... Ерфарен був атакований армією монстрів-мурах і бджіл, а Ллірід — великою армією Тріантів. Обидва міста пали приблизно в один і той же час». Посланець пояснив, що мав на увазі, коли сказав, що обидва міста пали. Це було зрозуміло з формулювання. Він прийшов повідомити про дві події одночасно, оскільки повідомлення, ймовірно, надійшли одночасно. Хоча Ерфарен технічно знаходився далі по головній дорозі, ніж Ллірід, з точки зору фактичної відстані від столиці, обидва міста були приблизно на однаковій відстані. Голуби-поштарі, що несли звістки про їх падіння, могли прибути одночасно лише в тому випадку, якщо міста були атаковані одночасно.

«Є... окрема сила...?» — тихо промовив О'Коннелл. Єпископ згадав лише про одного нового провісника. Або це був лише нещасний збіг? Чи новий провісник і інший монстр, достатньо потужний, щоб знищити місто, з'явилися одночасно? Якщо так, то це було ближче до прокляття, ніж до простого збігу обставин.

«Неможливо...», — промурмотів О'Коннелл, заціпенілий. Жоден із посланців не міг нічого сказати шокованому канцлеру. План полягав у тому, щоб велика армія використовувала місто Ерфарен як плацдарм для очищення Великого лісу Ліба. Цей план провалився ще до того, як армія наблизилася до міста. Канцлер притиснув пальці до скронь і зітхнув.

Наступного ранку канцлер сидів за своїм столом незадовго після світанку. А точніше, він провів безсонну ніч за своїм столом. Він написав листи, в яких пояснював містам, що просили про підкріплення, чому його не буде, а потім сів, щоб подумати, як повідомити армії, що Ерфарен уже впав. Скільки б він не сидів за своїм столом, відповіді не приходили в голову.

«Я приніс звістку, мій пане!» Інший грубіян без манер увірвався до кімнати, не постукавши. На відміну від попереднього вечора, О'Коннелл не відчував обурення тим, що високопоставлений чиновник королівства увірвався без попередження. Натомість він відчував тривогу через те, що посланець приніс звістку, яка змусила їх відмовитися від будь-яких офіційних формальностей.

«Що ж могло статися... так рано вранці...?» — досить кисло сказав О'Коннелл до сьогоднішнього посланця.

Чоловік мав похмурий вираз обличчя. «Ми отримали звістку, що місто Альторіва пало!»

«Е-е-е?!» Канцлер відчайдушно шукав у своїй пам'яті це ім'я. Напевно, на кордоні не було міста з такою назвою. Він встав, відштовхнувши стілець, і поглянув на карту королівства, що висіла на стіні.

Посланець одразу вказав на місце на карті. «Т-там, мій пане».

О'Коннелл не міг приховати свого шоку. «Ц-це ж не прикордонне місто... правда?» Хоча Альторіва розташовувалася вздовж кордону королівства, цей регіон захищала гігантська стрімка скеля, яка відокремлювала його від непрохідних височин Авон Меркато. За місцевими переказами, на височинах стояв старий замок, який тепер був заселений монстрами, але не було можливості піднятися на скелю або спуститися з неї, і королівство розглядало її як гігантську стіну, що захищала цю частину їхньої території.

Хоча сусіднє Королівство Велс існувало по той бік Авон Меркато, наявність цієї гігантської перешкоди означала, що між Хілітом і Велсом не було багато прямої торгівлі. З цих причин, хоча цей регіон технічно розташовувався на краю території Хіліта, ніхто в королівстві не вважав Альторіву прикордонним містом королівства.

Місто Алторіва було благословенне великими Місто Алторіва було благословенне великими продовольчими рівнинами рівнинами, що живилися річкою Конфінн, і було відоме насамперед вирощуванням великих обсягів ячменю. Піддані королівства в цій місцевості сплачували частину цього ячменю володареві регіону як податок, а володар якось заробляв на життя, продаючи цей ячмінь решті королівства. Поруч не було царств монстрів, і оскільки місто було затишним, але не особливо процвітаючим, в регіоні також не було багато бандитів чи розбійників.

«Як таке мирне місто...?» — запитав О'Коннелл в задумі.

«Звіт надійшов через голуба-поштаря з сусіднього міста Елленталь, і згідно з цим звітом, один із охоронців, який втік з Альторіви, свідчив, що армія скелетів напала на місто... і ці скелети, очевидно, прибули з боку Велстеда», — сказав посланець серйозним тоном. Велстед був містом, розташованим ближче до високогір'я, ніж Альторіва. Якщо армія скелетів прийшла з того боку...

«Неможливо... Це означає, що скелети вже завоювали два міста!» — сказав О'Коннелл, стискаючи перенісся. Усі прикордонні території королівства були охоплені монстрами. За один день впало чотири міста. Хоча канцлер ще не міг цього знати, сили, які знищили Велстед і Альторіву, не мали жодного стосунку до «нового провісника», на боротьбу з яким королівство зосередило свої ресурси.

У будь-якому разі, майже всі сили, що були в їхньому розпорядженні, прямували на схід, щоб атакувати нового провісника. Навіть якщо б вони хотіли надіслати підкріплення, то не було кого надіслати. Можливо, їм пощастило, що армія прямувала до Ерфарена і Лліріда, двох інших міст, що пали. Принаймні, це була достатньо велика сила, щоб з'ясувати, що сталося в цих містах.

«Який стан великої армії? Напевно, вони надсилають свої регулярні звіти. Вони повинні пройти повз місто Рокілліан сьогодні або завтра... так?» — запитав О'Коннелл після довгої паузи. Рокілліан був головним транспортним вузлом королівства. Звідти можна було проїхати по головній дорозі до Лліріда і Альторіви.

Згідно з останнім звітом, який він отримав, армія ще не досягла Рокілліана. Рокілліан був достатньо великим, щоб мати власний голубник, і армія мала постійний наказ надсилати додатковий звіт щоразу, коли проїжджала повз міста, обладнані такими спорудами.

Не буде перебільшенням сказати, що доля королівства, ні, самого континенту, залежала від успіху місії великої армії. Хоча вони не просили допомоги у сусідніх королівств, Хіліт відправив до них офіційних послів. Оскільки голубів, яких можна було б відправити до інших королівств, не було, посли використовували систему естафетних коней, щоб дістатися до місця призначення. Важко було сказати, чи до сусідів вже дійшла звістка про нову загрозу.

Це означало, що на даний момент королівство було самотнє. О'Коннелл тихо прошепотів вибачення мешканцям зруйнованих міст Альторіва і Велстеда. Однак цей регіон не виробляв нічого незамінного, а лорд, який ним правив, не був особливо впливовим. На даний момент цей регіон мав сам себе захищати. Королівство повернеться до нього, коли безпосередня загроза мине.

«Велика армія... повинна рухатися до Ліба, як і планувалося. Щодо міста Ерфарен... наскільки сильно воно було зруйноване, коли впало...? Якщо його все ще можна використовувати як плацдарм після відбиття у монстрів, то ми...» О'Коннелл замовк. Оскільки вони не мали уявлення, де саме зараз перебувала армія, вони не могли надіслати до неї голуба-поштаря. Неможливо було сказати, коли вони прибудуть до Рокілліана, але як тільки вони надішлють звістку звідти, він зможе надіслати їм повідомлення з оновленою інформацією про ситуацію.

«Мій пане, я приніс звістку!» На відміну від інших, цей посланець постукав і шанобливо зачекав, поки йому дозволять увійти, перш ніж ступити до кімнати. Це була кімната канцлера в глибині самого палацу. Так і мало бути, навіть у надзвичайній ситуації.

«Велика армія дісталася Рокілліана!» — сказав посланець.

Канцлер відчув полегшення, що це не чергове повідомлення про місто, яке впало під натиском монстрів, і спокійно сказав: «Дуже добре. Тоді я напишу їм записку, в якій повідомлю про ситуацію і дам оновлені вказівки... Що таке? Є ще щось?»

«Так, мій пане! Армія також повідомила, що вступила в контакт з ворогом!»

«Во-ворог? З чим вони зіткнулися? Те, що вони потрудилися про це повідомити, означає, що це не якісь випадкові монстри чи бандити, чи не так?» — запитав О'Коннелл із наростаючим почуттям страху.

«Так, мій пане! Вони зіткнулися... з армією бджіл, які несуть мурах!»

Післямова Автора

Приємно познайомитися з вами, якщо ви новий читач. Якщо ні, дозвольте мені подякувати за вашу постійну підтримку.

Сам факт, що я використовую цей вступний рядок для післямови у своєму дебютному романі, дійсно показує, наскільки змінилися часи. Як читач, я читала подібні рядки роками, ще з юних років. У той час термін «Ранобе» не був загальновживаним, і коли я йшла до книгарні, я просто казала своїй родині, що збираюся купити роман.

Це було важливо, тому що позиція моєї сім'ї щодо виховання дітей була досить суворою, коли йшлося про те, які розваги я можу споживати. Довгий час батьки обмежували мій доступ до манґи та відеоігор. Вперше я отримала приставку на Різдво, коли навчалася у п'ятому класі.

Моя тітка з боку матері також намагалася поважати погляди моєї сім'ї на те, що мають споживати діти, і замість того, щоб дарувати мені гроші на Новий рік, вона завжди дарувала мені квитки на книжки.

Дозвольте пояснити тим читачам, які не знають, що це таке. Книжкові квиток - це подарунковий сертифікат, який можна було використати лише в книгарнях-учасницях програми, і який офіційно називався «Національні стандартні книжкові квитки». Це стародавній документ, який перестали продавати у 2005 році. Однак, цей стародавній документ все ще можна використати в книгарнях, що беруть участь у програмі.

Книжкові квитки, які я отримувала на Новий рік, напевно, дали мені в надії, що я використаю їх на щось пізнавальне. Коли я сказала мамі, що хочу купити на них манґу, вона насупила брови. Знаючи, що мені потрібно спробувати щось інше, я запитала її, чи можу я використати їх для купівлі романів, які були б повністю текстовими. Відповіддю моєї мами була схвальна посмішка.

Саме тому я завжди просто казала: «Я збираюся купити роман», коли бігла до книгарні, щоб купити ранобе. Здебільшого тому, що я боялася, що якщо я назву це ранобе, то мені доведеться пояснювати зміст книги.

У той час моїм найбільшим джерелом розваг були ранобе. Коли я не ходила до школи, то іноді проводила за ними цілий день.

Після того, як я перейшла до середньої школи, я врешті-решт отримав достатньо грошей, щоб вільно купувати манґу та відеоігри, але гадаю, що більшу частину цих грошей я все одно витрачала на ранобе.

Я, звісно, любила ранобе, але, мабуть, найважливішою причиною мого тяжіння до них було те, що коли я порахувала, то зрозуміла, що на ранобе можна витратити ту саму суму грошей, що й на манґу, - я отримував більше задоволення від витрачених грошей. Озираючись назад, мої міркування були досить безглуздими.

Можливо, вони були безглуздими, але за ними була правда. Читання тексту і тільки тексту - це акт, який займає певний час. В дитинстві я турбувалася про те, як розтягнути свої гроші на стипендію, але з огляду на величезну кількість можливостей для розваг у наш час, витрачати час на хобі варто лише тоді, коли ви вважаєте, що це хобі має цінність.

Причина, з якої я можу звернутися до вас сьогодні, полягає в тому, що багато хто з вас вирішив, що мої слова мають цінність і варті того, щоб їх прочитати.

Тож дозвольте мені ще раз подякувати вам.

Тим з вас, хто читав мою роботу раніше, я щиро вдячна за вашу постійну підтримку. А тим, хто вперше взяв до рук мою працю, велике дякую за те, що вирішили придбати цю книгу.

Сподіваюся, що час, проведений з моєю роботою, того вартий. Тим, хто читає це після того, як прочитав книгу, дякую за те, що приділили мені свій час. Якщо у мене буде така можливість, я сподіваюся, що зможу приділяти вам більше часу в майбутньому.

Насамкінець, я хотіла би використати цей простір, щоб висловити подяку.

Ілюстратору fixro2n, боюся, я набридла своїми постійними правками, але я надзвичайно вдячна за прекрасні ілюстрації, які ви створили, незважаючи на моє втручання.

Моїм редакторам: у редакторських примітках було так багато зауважень, які могли бути зроблені тільки людьми, які уважно і глибоко перечитали мої попередні чернетки, і я не могла не захопитися їхньою майстерністю і професіоналізмом.

Моєму головному редактору, я по-справжньому відчула любов до моїх персонажів, коли під час наших зустрічей ви продовжували називати Лію «Леді Лія». Я рада, що ви побачили її профіль на ілюстраціях. Мені також було важко стримувати сльози, коли я побачив битву, що точилася в редакторських примітках між коректором і моїм головним редактором.

Я впевнена, що є також велика кількість людей, про яких я не знаю, які допомогли зробити цю книгу реальністю.

Я хочу висловити свою щиру, сердечну подяку всім, хто доклав зусиль, щоб ця книга побачила світ.

— Щиро ваша, Хараджун

Післямова Легата

Усім привіт, Давно не бачилися, а можливо буквально недавно, залежно від того хто як знайомий з моїми перекладами 😁. Як вам ранобе, круте скажіть, мені воно чимось Оверлорд нагадує, усе відбувається тут досить цікаво, і до біса подобається головна героїня, спитаєте чому, все просто, бо вона робить усе те, що я хотів би зробити! Нє ну подумайте самі, хто б не хотів керувати військами і мати у своєму розпорядженні, вірних васалів які готові були б кинутися завойовувати світ по одному вашому слові, ну це ж круто, я наприклад завжди мріяв завоювати світ, думаю по моєму ніку можна було це і так зрозуміти. 😁 Ну але не будемо, про це, бо якщо почнемо розмова затягнеться на довго, спитайте он в одного з моїх редакторів, він вам розповість. 😁 Такс, на це ранобе редактора нажаль немає, тому часті помилки будуть зустрічатися, прошу за це пробачення, але що поробиш, з мене самого редактор як з курки рембо 😁, ну але якщо редактор з’явиться у цього ранобе, то мій вірний раб… тобто редакторе, добав від себе в душках, що ти є, й редагував тут, і як є бажання впиши ще пару слів від себе. Гаразд на цьому усе, зустрінемося у 2 томі!

Ps. Авторка цього ранобе пиши про себе уникаючи вказувати рід, японська мова легко таке дозволяє, навідмінно від нашої, де це майже не реально, але скоріш за все автор жінка, я це вияснив порившись в інтернеті і твітер акаунті авторки, і на основі післямов для наступних томів, але все ж я можу і помилятися, але поки не буде доведено зворотнє, перекладатиму її післямови від жіночого лиця.

Pps. В низу лишу англ ілюстрації, щоб ви зрозуміли яке пекло було з їх укранізовувати!