Я ПОЧИНАВ ВИКОНУВАТИ ОБОВ’ЯЗКОВУ службу в суді на Столичному планеті. На жаль, моє робоче місце аж ніяк не нагадувало палац. Будівля була суто функціональною, без особливих прикрас, а всі співробітники носили ділові костюми. Я думав, що працівники будуть одягатися більш урочисто, щоб відповідати королівській обстановці, але поза офіційними церемоніями костюми були стандартною уніформою.

На території палацу було багато різних робочих місць. Казали навіть, що прем'єр-міністр був єдиною людиною, яка насправді знала про кожне з них. Особисто я вважав, що людині, мабуть, неможливо утримати всю цю інформацію в голові. Це зробило б прем'єр-міністра чимось іншим, ніж людиною. Однак старий на той момент служив уже кільком поколінням імператорів, тож я не міг виключити, що він був якоюсь надприродною істотою.

Робота в цьому таємничому середовищі протягом чотирьох років була ще однією частиною навчання аристократа. Звісно, це була просто робота; хоча це й називалося «навчанням», у ній не було нічого особливо виснажливого. Моє робоче місце було чистим і просторим, і кожному чиновнику надавалося більш ніж достатньо місця, щоб комфортно виконувати завдання. У кімнатах відпочинку працював персонал, і там можна було замовити легкі страви. Іншими словами, надавалося все, чого тільки можна було бажати.

Я сидів за своїм столом і виконував роботу лише настільки, щоб встигнути піти додому вчасно. Такий підхід був у мене частково тому, що я вважав дурницею справді старанно працювати в такому місці, а частково тому, що мені бракувало мотивації, оскільки я не мав уявлення, чого я насправді досягаю. Мені дали лише невелику частину загальної картини, і з тієї інформації, що була мені доступна, я не міг зрозуміти, до чого саме сприяли мої завдання. Це мало бути елітне робоче місце, але насправді це була просто група людей, які не мали уявлення, у чому насправді полягала їхня робота. З цієї причини моє враження від офісу було таким: хоча люди називали його ексклюзивним, щоденні завдання були лише марною тратою часу.

Серед чиновників, які працювали в палаці, ходив такий анекдот: старанний, кваліфікований працівник пропрацював у палаці аж до пенсійного віку. В останній день його викликали до кабінету начальника і похвалили за довгу службу. Пенсіонер сказав начальнику, що має одне запитання. «Чим саме я займався всі ці роки?» Найсмішніше було те, що він працював там увесь цей час, але не мав уявлення, чого досяг. Навіть така старанна й кваліфікована людина, як він, не бачила загальної картини. Кульмінацією став відповідь начальника: «Я теж не знаю». Ця невеличка комедія була тривожною, бо насправді відбувалася в реальності.

«Було б ефективніше використовувати штучний інтелект», — пробурмотів я.

На перший погляд, це була просто ситуація, яка змушувала людей виконувати безглузду роботу. Це було повне марнування таланту. Особисто я б доручив таку роботу штучному інтелекту, а звільнені ресурси спрямував би на щось більш продуктивне.

Я неминуче почав думати про те, що могло б бути, якби палац використовував ШІ. Усі, хто тут працював, були видатними в чомусь. Особисті здібності, зв’язки, авторитет, активи — усі співробітники були винятковими принаймні в одній із цих сфер. Дехто глузував із включення зв’язків до цього списку, але вони помилялися. Мати зв’язки — це сила. Якби я мав зв’язки, я б ніколи не прогавив нагоди ними скористатися. На жаль, через безлад, який залишили мої батьки та дідусі й бабусі в роді Бенфілд, я не успадкував жодних значущих зв’язків. Ось чому я так наполегливо працював, щоб побудувати їх самостійно. Вони мене справді дратували…

Поки я розмірковував про це, ліниво виконуючи свою роботу, до мене підійшов Маріон. Він сів поруч зі мною, тримаючи по келиху в кожній руці. — Ти справді старанний, чи не так, Ліаме?

Чи він був саркастичним, бо зрозумів, що я лінуюся? Я припустив, що так, і відповів власним жартом. — Я просто так виглядаю, бо всі інші такі ледарі.

Усі дворяни навколо нас просто сиділи. Жоден з них не працював. Поруч із чиновниками з простих сімей, які справді старанно працювали, дворяни просто базікали між собою про те, де вони будуть розважатися цієї ночі.

Маріон простягнув мені напій. Я взяв його і запитав: «А як щодо твоєї роботи?»

Мій самопроголошений молодший колега посміхнувся мені впевнено. «Я вже закінчив її». Він виглядав як тип, що любить байдикувати, але насправді був досить талановитим.

«Знаєш, якщо працюватимеш надто швидко, начальник просто дасть тобі ще більше роботи». Або ж інші люди попросять допомогти їм із роботою, подумав я. Але насправді ніхто цього не робив. Мабуть, ніхто тут не наважувався просити допомоги в аристократа. Логічніше було звернутися до когось із найманих працівників, яких найняли саме за їхні навички. Якби я просив когось про допомогу, я б теж уникав аристократів.

Маріон іронічно посміхнувся, почувши мій коментар. «Бос тебе надто боїться, Ліаме. Він не виходить зі свого кабінету. Я чув чутки, знаєш. Ти позбувся всіх начальників і колег, які не хотіли тебе слухати під час твого попереднього навчання, чи не так?» Здавалося, він хотів дізнатися правду, що стоїть за цією чуткою.

Я не бачив причин йому брехати, тож зізнався. «Це їхня вина, що намагалися мною керувати. Я просто поставив їх на місце».

«Ти збираєшся робити те саме й тут? Наш бос належить до фракції принца Келвіна, тож усі чекають, що ти щось зробиш».

Була причина, чому я працював на когось, пов’язаного з Келвіном. Більшість членів фракції Клео походили з Сільських районів; у нього було мало союзників у палаці. Я хотів працювати у відділі своєї фракції, щоб полегшити собі життя, але у фракції Клео було так мало чиновників, що я не міг цього зробити. Щоб розширити свій вплив у палаці, Клео потрібно було заповнити один із відділів Келвіна своїми людьми. Ось чому я був тут.

Звісно, оскільки фракція Келвіна зараз була зайнята війною з Автократією, захопити цей відділ не склало б труднощів. Я міг би це зробити в якийсь момент у вільний час, поки перебував тут.

— Якщо він робитиме те, що я скажу, я буду ставитися до нього добре.

— Знаєш, якщо люди почують, як ти це кажеш, вони можуть неправильно це сприйняти.

Наш бос був чоловіком середнього віку з животом. Будь-хто міг схуднути, використовуючи освітню капсулу або кілька інших технологій, але він не переймався цим. Декому навіть це здавалося занадто великим зусиллям. Завжди були люди, які не приділяли особливої уваги своїй зовнішності, і наш бос був саме таким. Тож, справді, мені, мабуть, не слід було казати, що я «поводжуся з ним добре».

Я виправився. «Я зроблю з нього користь, якщо він робитиме те, що я скажу».

Маріон усміхнувся. «Мені це подобається. У будь-якому разі, хочеш скласти мені компанію сьогодні ввечері? Ходімо вип’ємо».

Мені не завадило, як він привітно запросив мене на випити. Я не міг не думати, що йому слід підлещуватися до своїх начальників чи старших колег, а не до мене, але, здавалося, він вважав за пріоритет налагодити стосунки з кимось, хто має достатньо влади, щоб допомогти його родині, а не створити більш комфортне робоче середовище.

Поки ми розмовляли, офісом пролунав голос Ренді. «Ви хочете сказати, що у вас є зауваження до моєї роботи?!»

«М-мені дуже шкода, ло-лорде Ренді. А-але якщо ви це не виправите, заявка не пройде. Будь ласка, просто виправте це!»

«Хм. Як це дратує».

Старший співробітник вказав на помилку, яку зробив Ренді. Цей чоловік мав би відповідати за навчання Ренді, але замість цього він вибачався і благав Ренді виправити помилку. Він працював у цьому відділі десятиліттями, але його удача скінчилася, коли йому доручили наглядати за Ренді.

Ренді, новачок, поводився так, ніби він важливіший за своїх старших колег — і їм доводилося це терпіти. Єдина причина, чому талановиті люди тут не йшли, полягала в тому, що статус чиновника Столичної Планети давав певні привілеї. Усі поважали їх за те, що вони були урядовцями; вони не хотіли цього втрачати, тому трималися за такі роботи, хай там що їм доводилося терпіти.

Маріон знизала плечима. «Схоже, Ренді сьогодні знову в поганому настрої».

Чи слід відокремлювати аристократів від простого народу? Ні — можливо, саме тут вони були ізольовані від простолюдинів. Дивлячись на Ренді, я не міг не думати про це.

— Йому майже двісті років, так? — запитав я.

Маріон кивнула. — Так. Схоже, він теж проходить останній етап навчання, так само як і ти.

— Він хоче впоратися з цим до того, як йому виповниться двісті, еге ж?

Аристократів визнавали повноправними дорослими лише в тому випадку, якщо вони завершували навчання до досягнення двохсот років. Здавалося, що часу на це більш ніж достатньо, і якщо з якихось причин ти не встигав закінчити до цього віку, тебе виганяли з аристократичного суспільства. Люди обговорювали тебе за спиною за те, що ти не виконав свій аристократичний обов’язок. Аристократичне суспільство було дивно суворим у цьому питанні, тому ті, хто байдикував аж до двохсот років, мусили поспіхом доучуватися. Ренді був одним із них.

— Ну, це ж не має до мене ніякого стосунку, — сказав я.

Я б залишив його в спокої, доки він не втручався в мої справи, бо мені було байдуже до цього хлопця.

***

Поруч із будівлею Ліама стояв ще один хмарочос, де працювало ще більше чиновників. Для різних департаментів, а то й для різних відділів одного й того самого департаменту, були відведені окремі будівлі. Усі ці робочі місця утворювали офісний квартал на території палацу. Міжгалактичні держави діяли в таких грандіозних масштабах, що подібні абсурдні організації були цілком звичним явищем.

Розета також працювала в одному з департаментів цього офісного кварталу. Як тільки вона закінчила свою ранкову роботу, до неї приєдналися дві її супроводжуючі. У їхньому департаменті не було стандартної уніформи, тому всі вони носили власні костюми.

— Час обіду, леді Розета, — сказала одна із супроводжуючих. — Я забронювала столик у сусідньому ресторані на сьогодні.

— Ну, я з нетерпінням чекаю на це, але ти, бува, не дізналася про плани любого? — запитала Розета.

Дві дівчини обмінялися поглядами, а потім вибачливо подивилися на неї. «Ми запросили лорда Ліама, але він не зміг прийти».

«Розумію. Шкода, але, мабуть, він зайнятий». Розета встала.

Ніби чекаючи саме на цей момент, одна з її старших колег покликала її. Жінка була одягнена в яскравий костюм, а її супроводжували шість підлеглих. Усі шестеро були одягнені в однакові костюми, ніби це була уніформа, що символізувала їхню відданість цій яскравій жінці. Погляди, якими вони обдавали Розету, аж ніяк не можна було назвати привітними.

«Гм?» — сказала жінка, приховуючи рот за вишуканим складаним віялом. «Не дуже ввічливо з боку нової співробітниці поспішати першою вийти з офісу в обідню перерву».

Ця жінка була дочкою аристократа з фракції Келвіна. Хоча її стажування закінчилося, вона залишилася на робочому місці як офіційна співробітниця. Вона не обіймала керівної посади, проте панувала над рештою офісних працівників, нібито була начальницею. Її поведінка, очевидно, дратувала працівників.

У відділі Розети не було чоловіків. Багато аристократок мали такий статус, що не могли спілкуватися з чоловіками в палаці без поважної причини, тому для них були призначені робочі місця, де працювали виключно жінки. Відділ Розети був одним із таких. Якщо чоловік намагався увійти до будівлі без дозволу, жінки-лицарі, які охороняли вхід, без вагань його вбивали. Це було дуже шановане робоче місце, куди люди вважали за безпечне відправляти своїх дочок, але воно також перебувало під впливом фракції Келвіна.

Для Розети її робоче місце було ворожою територією. Проте вона посміхнулася до вишуканої жінки. «Я ніколи раніше не чула про таку ввічливість. Не думаю, що ви повинні нав’язувати свої правила іншим людям». Якщо вона дозволить їм знущатися з себе, їй тут доведеться несолодко.

Щоки вишуканої жінки здригнулися від зухвалої поведінки Розети. «Ну, ти вмієш висловлювати свою думку, чи не так? Ти набралася сміливості завдяки тому, що твій надійний наречений поруч? Боюся, що тут у тебе небагато союзників». Жінка склала віяло і направила його прямо на груди Розети.

У оточуючих були найрізноманітніші реакції. Дехто відвернув погляд, а дехто посміхався, спостерігаючи за суперечкою. Дехто уважно спостерігав за обома жінками.

Колись Розета втратила б самовладання, але не зараз. «Шкода. Ну що, підемо обідати?» — запитала вона своїх супроводжуючих, не звертаючи уваги на ситуацію.

Ось так вони й вийшли з кабінету. Інші жінки гнівно дивилися їм услід. Щойно Розета зникла з поля зору, вона викрикнула: «Що це за поведінка? Хто вона така, щоб так поводитися?»

Ймовірно, вона навмисно кричала так голосно, щоб Розета почула.

У коридорі одна з супроводжуючих Розети стурбовано запитала її: «Чи справді вам слід було її провокувати, леді Розето?»

Було б легко плисти за течією й не створювати хвиль, але Розета мала свою роль. Так само, як Ліам послаблював вплив Келвіна на його робочому місці, вона мала намір посилити вплив фракції Клео у своєму офісі.

«Це навіть не було провокацією. Ця жінка просто має комплекс неповноцінності. У будь-якому разі, я маю зв’язатися з Юлісією».

На перший погляд, єдиними союзниками Розети були її двоє підлеглих, але поза робочим місцем вона мала чимало підтримки.

***

Тим часом Юлісія сиділа за письмовим столом у готельному номері. На кількох екранах навколо неї відображалася різна інформація. На одному з них були нотатки щодо потенційних членів команди охорони «Розети». На іншому — екран замовлення обладнання для космічного флоту. Такий обсяг роботи не мав би лягати на плечі однієї людини, але Юлісія з цим справлялася. Рід Бенфілд, як правило, не звертав на неї уваги, але вона була здібною жінкою.

Вона також виконувала безліч інших обов’язків. Частина роботи Юлісії полягала в розслідуванні різноманітних справ у вільний час, і на одному з екранів зараз відображалася внутрішня інформація про офіс «Розети».

«Ой… Це ніби робоче місце, де працюють самі лише жінки, які приносять одні лише неприємності».

Зібрання групи аристократок в одному місці для спільної роботи часто спричиняло проблеми через соціальний статус жінок. З огляду на суперництво між різними родами та індивідуальне становище кожної жінки, завжди відбувалася якась конкуренція — практично щодня інша. Як наречена Ліама, який керував фракцією Клео, Розета перебувала в досить скрутному становищі.

«Леді Розета має велике навантаження. Їй явно доручають неважливі обов’язки лише для того, щоб дошкуляти їй».

Юлісія детальніше вивчила інформацію про робоче місце Розети, ретельно аналізуючи завдання, які їй доручали виконати. Зробивши це, вона виявила, що кілька речей, очевидно, було змінено.

«Схоже, це не стільки утиск, скільки спроба змусити її припуститися помилок…»

Підглядати за цими документами з робочого місця Розети було злочином, але Юлісія раніше була розвідницею в армії. Для неї було дитячою забавкою зламати записи робочого місця групи аристократок і викрасти частину їхніх даних. Звичайно, з огляду на характер їхньої роботи, відділ Розети не мав справи з якимось надсекретним інформацією. Дані, до яких вони мали доступ, не були особливо чутливими, тому заходи безпеки в офісі були середніми.

Юлісія розтягнула верхню частину тіла й покрутила пальцями, а потім з неймовірною швидкістю продовжила виконувати завдання на всіх шести екранах.

Саме в цей момент до кімнати увійшла покоївка на ім’я Сіель. Вона була особистою служницею Розети, але поки її господиня працювала в палаці, Сіель виконувала обов’язки звичайної покоївки в готелі. Вона щойно принесла Юлісії обід.

— Леді Юлісія, у мене ваш обід.

— О. Просто залиш його там, будь ласка. Я поїм, коли закінчу з цим, — відповіла Юлісія, не відриваючи погляду від екранів перед собою. Можливо, вона була зайнята роботою, але це все одно був досить грубий спосіб спілкування з кимось.

Однак Сіель була більше вражена, ніж розлючена. «Ви насправді досить здібна, чи не так, леді Юлісія?»

Руки Юлісії зупинилися, хоча вона продовжувала працювати з кількома екранами, з якими взаємодіяла за допомогою розуму. Обернувшись, вона побачила здивування на обличчі Сіель. «Гм? Що це означає? Лорд Ліам взяв мене до себе, знаєш. Звичайно, я здібна».

Бути обраною ад'ютантом спадкоємця аристократичного роду було привілеєм, який надавався лише тим, хто переміг у запеклій конкуренції. Ніхто, хто не був достатньо здібним, не міг бути обраним ад'ютантом, якщо тільки він не користувався великою прихильністю.

Проте, з огляду на звичну поведінку Юлісії, Сіель вважала незвичайним бачити її такою заклопотаною. «Просто я завжди бачу, як ви веселитеся».

«Н-ну, мені ж ніколи не дають жодних наказів!»

Звичайна поведінка Юлісії змусила Сіель подумати, що ця жінка некомпетентна. Поки Юлісія оговтувалася від цього удару по самолюбству, Сіель поглянула на дані про охоронну команду Розети. На екрані була відображена інформація про критерії відбору членів команди.

Зібравши всю свою мужність, Сіель сказала: «Е-е… що стосується лицарів леді Розети, я вважаю, що особистість важливіша за здібності. Я б сказала, що нам слід зібрати сумлінних людей, які не терпітимуть жодних проступків».

Юлісія потягнулася до їжі, яку принесла їй Сіель. Відкусивши шматок сендвіча, вона замислилася: «Вона справді має багато що сказати про команду Розети, чи не так? Може, це тому, що вона з військової родини? Ну, я згодна з тим, що стосується особистості.

Юлісія й так не ставила здібності на перше місце серед кандидатів до служби охорони. Розета хотіла допомагати родинам лицарів, які цього потребували. Вона сама пережила важкі часи, тож хотіла використати свою гвардію, щоб допомогти лицарям, які переживали такі ж труднощі, як і вона.

— Гаразд, але ти тут не маєш права голосу, — відповіла Юлісія. — Я впевнена, що ти не хочеш наразитися на неприємності.

Якби Ліам вирішив, що Сіель використовує Розетту для створення власної військової групи, Сіель не мала б права скаржитися, навіть якби він засудив її до страти. Це був вирішальний період для Ліама, але рід Бенфілд насправді нічого не втратив би, розірвавши зв’язки з родом Екснер. Насправді це могло б звільнити ресурси, які вони використовували для підтримки родини барона. Рід Сіель не мав особливого впливу і лише виснажував ресурси роду Бенфілд. Сіель, мабуть, не розуміла цього, коли висловлювала свою думку щодо гвардії.

— Все ж я вважаю, що лицарі дому Бенфілд мають занадто багато індивідуальності, — наполягала Сіель. — Команда леді Розети має складатися з більш звичайних лицарів, які серйозно ставляться до своєї роботи.

Юлісія не заперечувала. У роді Бенфілд було багато надзвичайно вправних лицарів, таких як Тія та Марі. Але багато хто з них був занадто своєрідним, як сказала Сіель. Досі з цим нічого не робили, але після недавнього буйства Тіа та Марі, цю проблему, мабуть, слід вирішити найближчим часом.

Ліам призначив Клауса Сера Монта своїм головним лицарем саме через занепокоєння щодо поведінки цих двох. Тепер, коли він керував лицарями, Клаус, ймовірно, поліпшить їхню роботу, але у Тіа та Марі все ще були прихильники. А рід Бенфілд із часом лише набирав усе більше незвичайних лицарів.

Юлісія також вважала, що рід Бенфілд повинен брати до своїх лав більше звичайних лицарів, які не становлять ризику вийти з-під контролю. Більшість людей, пов’язаних з ними, погоджувалися з цим. Проте Сіель не мала права привертати увагу до цього питання. Це не була просто балаканина між колегами; Юлісія була глибоко залучена до створення цього елітного загону лицарів. Це не було тим, щодо чого Сіель мала висловлювати свою думку лише тому, що її цікавив цей процес.

— Я вже планувала надавати перевагу особистості над здібностями, — сказала їй Юлісія. — Леді Розета теж цього хоче.

Сіель виглядала полегшеною, почувши це. — Це чудово. Це дійсно мають бути люди, які серйозно ставляться до своєї роботи і не закриватимуть очі на проступки, правда?

— Я згодна. Проте ти не можеш занадто голосно про це говорити, знаєш. Хто знає, хто може підслуховувати?

— О, все гаразд. Я обережна в цьому.

Це недобре, чи не так? Юлісія не могла позбутися відчуття, що Сіель діє з власних інтересів. Божевілля, що дочка якогось барона, за якою ми доглядаємо, думає, ніби має право голосу щодо охоронних сил леді Розетти.

Вона вирішила, що, мабуть, слід повідомити про підозрілу поведінку Сіель.