ЙЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ІМПЕРАТОР Імперії Альґранд мешкав у палаці, збудованому в неймовірно грандіозних масштабах. Ця «резиденція» простягалася на весь континент. Насправді, старовинний розкішний готель, у якому я зупинився, вважався частиною палацової території.
Я уявляв собі дорогу до палацу як подорож до замку, але це не відповідало дійсності. Насправді я просто пересувався з однієї частини палацу в іншу. А будівля, в якій я мав працювати, була багатоповерхівкою, а не замком.
Проте всередині він був настільки розкішним, що нагадував замок. Матеріали, з яких він був збудований, були очевидно високої якості, а золоті та срібні орнаменти були всюди. Кожен виставлений твір мистецтва, ймовірно, коштував ціле багатство.
Теоретично, сюди приїжджали працювати аристократи, але в будівлі також було безліч допоміжного персоналу. Це давало мені відчуття, ніби я тут для того, щоб мене балували, хоча це мало бути моє робоче місце.
Коли я увійшов до вестибюля, я помітив кількох інших молодих людей у новеньких костюмах, які також починали працювати цього року. На відміну від мене, це були справжні бюрократи. Таких аристократів, як я, направляли на елітний шлях без необхідності складати жодних іспитів на працевлаштування, як це робили простолюдини. Прибувши сюди після жорсткої конкуренції за робочі місця, ці неаристократи, ймовірно, були справді здібними, проте аристократи, такі як я, могли змушувати їх працювати, як собак, завдяки класовій системі. Було приємно бути переможцем лише завдяки своєму походженню.
У мить, коли я з’явився, серед чиновників у вестибюлі прокотилася хвиля гомону. Я думав, що вони здивувалися, побачивши тут такого високопоставленого аристократа, як я, але, мабуть, я помилився.
Обернувшись, я помітив чоловіка в яскравому червоному костюмі, оточеного купою охоронців у чорному. Чи то білий шарф, накинутий йому на плече…? Чиновники були зосереджені на ньому, і з його зовнішності та поведінки було ясно, що цей новачок теж був аристократом.
Він кинув на мене погляд, а потім пішов, не привітавшись.
«Мені це не подобається», — пробурмотів я.
Мене розлютило, що він нічого мені не сказав. Мені також не сподобався його погляд, коли він мене побачив. Він, мабуть, знав, хто я, тож як він посмів ставитися до мене так, ніби я нижчий за нього?
Поки я дивився вслід чоловікові, який мене проігнорував, до мене звернувся інший чоловік. «Для мене честь познайомитися зі славетним графом Бенфілдом».
Цей чоловік мав кучеряве бузкове волосся, яке було ні довгим, ні коротким. Він також був одягнений у яскравий костюм, цього разу білий. Однак, на відміну від чоловіка в червоному, чоловік із ліловим волоссям носив свій костюм так, що нагадав мені хостів, які працювали в клубах у моєму минулому житті. Його зовнішність, здавалося, була створена для того, щоб подобатися жінкам, і жінки навколо нас справді кидали на нього схвальні погляди. Мені він здавався трохи дитячим, але його андрогінні, рівномірні риси, мабуть, робили його схожим на принца в очах дівчат.
Натомість їхня реакція на мене була абсолютно протилежною. Жінки у фойє робили все, щоб уникнути зорового контакту зі мною. У мене склалося враження, що вони мене бояться.
Мабуть, я поводився трохи занадто буйно і налякав людей… Трохи заздрячи цьому популярному хлопцю, я різко запитав: «Чого ти хочеш?»
Він глибоко вклонився мені плавним рухом, кожен жест був перебільшеним. «Я — Маріон Сера Алгрен, мій лорде. Ви знаєте про віконтство Алгрен?»
Я перебрав у пам’яті всі знайомі мені імена та титули аристократів і зрештою згадав віконта Алгрена, про якого дізнався під час навчальної сесії в капсулі дуже давно.
Моя перша думка була: «Це буде неприємно». Родина віконта Альгрена була гілкою роду Альгренів, якому доручено захищати кордон Імперії. Уся родина служила безпосередньо імператору, але гілка віконта була не більше ніж купкою підлеглих, що підтримували головну лінію Альгренів.
Те, що змусило мене насторожитися, — це конкретний регіон, який доручено захищати дому Альгренів.
— Ваша родина захищає кордон Імперії з Автократією, — сказав я.
— Правильно, — Маріон невинно посміхнувся. Його млосні блакитні очі надавали йому дивної чуттєвості, що ще більше зачаровувало жінок навколо нього. Я не міг позбутися відчуття, що він усвідомлював це і робив це навмисно.
— Хіба не дивно, що хтось із віконства Алгренів перебуває на Столичній Планеті в такий час? — Що він тут робив, коли його рідні землі опинилися в такій скруті?
Коли я запитав про це, Маріон виглядав дещо винуватим. «Я вирішив стати чиновником після закінчення початкової школи, і, судячи з усього, юнака, який ще не навчався у військовій академії, не вважають гідним бути у наших лавах».
Якщо він не навчався в академії, його військова підготовка була неповною. Він був би лише тягарем для родини, тому його не викликали назад. Якщо він після закінчення початкової школи вступив до імператорського університету, то, ймовірно, йому ще не виповнилося й вісімдесяти років. Іншими словами, він був молодший за мене — так би мовити, мій кохай. З ностальгією я згадав обличчя мого молодшого колеги з минулого життя, Нітти. Хоча Маріон анітрохи не був схожий на нього.
Я вже відніс Маріона до категорії молодших, які мені не подобалися, тож моє ставлення до нього було, природно, непривітним. — Ти будеш для них не потрібний, — відповів я.
Він гірко посміхнувся, почувши мою відверту оцінку. — Це влучно. Але, чесно кажучи, я хотів би допомогти, оскільки головна родина — і мій дім — зараз у скруті.
— Тож тому ти й звернувся до мене?
Мені навіть не треба було гадати, чого він хоче: або якоїсь підтримки від могутнього графа, або підкріплення з армії того графа. Поки він тут, єдиний спосіб допомогти своїй родині — це заручитися підтримкою впливового аристократа. Я не знав, чи він діє за їхніми вказівками, чи сам вирішив поговорити зі мною. У будь-якому разі, це було неприємно. Я ні за що не збирався вплутуватися в цю війну з Автократією.
«Вибач, але у мене й так вистачає справ. Спробуй звернутися до когось іншого».
«Ти не дуже привітний, га? Проте відтепер ми будемо колегами на одному робочому місці, тож сподіваюся, ти будеш старшим, який добре ставитиметься до мене».
Його привітна посмішка справді робила його молодшим. Вона дивно контрастувала з його чуттєвістю, яка не відповідала його віку.
Жінки навколо нас божеволіли від нього.
«Він сказав, що він із віконтства!»
«Це гілка роду Альгрен! Вони відомі!»
«Цього року у нас чимало нових дітей, чи не так?»
Відділ, до якого мене призначили — ну, власне, вся будівля, де я мав працювати, — був, по суті, зібранням еліти. Більше того, аристократів, призначених сюди, вважали вищими — не за їхніми індивідуальними здібностями, а за впливом, який, на думку Імперії, вони мали. Іншими словами, їхні власні навички навіть не бралися до уваги. Важливо було лише те, наскільки могутньою була їхня родина.
Добре, що я не забував давати всі ті хабарі. З нетерпінням чекаю на подальші стосунки з прем’єр-міністром!
Цього й слід було очікувати від знаті в Імперії Альґранд. І саме так мав поводитися злий лорд.
Бажаючи втекти від розмови, я пішов геть, але Маріон пішов за мною. Хоча я не виявляв до нього жодного інтересу, він продовжував розмовляти зі мною, бавлячись зі своїм довгим чубчиком. — Такі популярні місця роботи — це, по суті, виставка впливових дворян. Той хлопець он там — із родини графа.
— Я ж справжній граф, знаєш.
«О, а той чоловік пов’язаний із родом маркіза. Я б дуже хотів подружитися з ними…»
«А я стану герцогом».
Працювати тут було не так уже й добре. Коли всі навколо тебе були такими ж важливими, як і ти, це спричиняло певні проблеми. Щоразу, коли Маріон вказував на когось, кого він помітив, я наголошував на своєму власному титулі, але це швидко здавалося жалюгідним.
Побачивши, що мені це набридло, Маріон хихикнув. «Ти не любиш програвати, правда?»
«Я не вважаю це поразкою. Ніхто тут не є спадкоємцем, правда? Вони просто запасні. Практично набрід».
Кілька людей поблизу тих аристократів гнівно поглянули на мене. Мабуть, вони мене почули.
Маріон демонстративно знизав плечима і підкреслив моє ім’я, коли відповів: «Ви єдиний, хто може так говорити тут, з огляду на ваше стрімке сходження, графе Бенфілд».
Це, мабуть, була його спроба відлякати тих, хто нас оточував. Кілька молодих аристократів відвернули погляд, коли почули моє ім’я, але один ідіот продовжував грізно дивитися, очевидно не усвідомлюючи, хто я такий. Коли я грізно подивився на нього у відповідь, ті, хто стояв поруч, поспішно потягли його кудись, мабуть, думаючи, що він не зможе протистояти мені, якщо почне щось.
Ну, схоже, мені не доведеться нікого бити вже першого дня. Я був радий уникнути зайвого головного болю.
«Це було досить розумно з твого боку», — сказав я Маріону.
Йому, мабуть, сподобався цей комплімент. Він виглядав трохи збентеженим. — Для мене це честь. Хоча я й не думав, що Ви прийдете на роботу без жодних слуг, Ваша Світлосте. Ви навіть кількох не привели?
Під «слугами» Маріон мав на увазі свиту з моїх володінь. Шляхтич мого калібру зазвичай брав із собою дітей своїх васалів як підмогу, і я теж планував так зробити. Причина, чому нікого не було зі мною, полягала в тому, що їхня кількість нещодавно різко зменшилася.
Поки я був відсутній після того, як мене викликали, якісь ідіоти в моїх володіннях підняли повстання, і багато моїх васалів — навіть ті, хто отримував від мене значну підтримку — стали на бік повстанців. Я був настільки розлючений, що відправив усіх синів моїх васалів на військове навчання для «перевиховання» як покарання. Можливо, я не мав би оголошувати їх спільно відповідальними, але, у будь-якому разі, усі ці діти зараз мучилися у вишкільному таборі. Ось чому нікого з них не було тут зі мною.
До речі, я відпустив їхніх дочок, тож у Розети були слуги. Вони, без сумніву, зараз підтримували її на її новому робочому місці.
Я хотів би хоча б привести з собою Воллеса, але технічно він був колишнім членом імперської родини, навіть якщо ніколи так не поводився. З поваги до його батьків палац надав йому спеціальну роботу. Отже, у мене не було жодного підручного в розпорядженні тут, на роботі.
Ми з Маріоном увійшли до ліфта.
Коли ми залишилися там удвох, він притулився до стіни й поцікавився моїми шкільними роками. — «У будь-якому разі, я завжди хотів запитати: чи правда, що ви вбили свого суперника на турнірі з мобільних лицарів, коли вчилася в початковій школі? Я чув іще кілька легенд про вас».
«Легенди? Не знаю, що це таке, але я справді вбив якогось покидька на ім’я Деррік із Дому Берклі», — сказав я спокійно.
Маріон здивовано відреагувала. «Справді?»
Я б подумав, що про цю подію мають бути записи. Інструктори, мабуть, це приховали. Це була пляма на їхній репутації, тож я це розумів. У будь-якому разі, ця розмова остаточно переконала мене, що Маріон — мій молодший колега.
«А як щодо того, як ви влаштували рейд на Другий кампус? Ходять чутки, що саме через це Другий кампус став таким суворим щодо своїх правил».
«Я не знаю, які там правила, але я кілька разів там побував».
Я кілька разів вривався на Другий кампус разом із Куртом і Воллесом, оскільки в той час мені не було чим зайнятися. Думаючи про початкову школу, я згадав, як швидко Розета закохалася в мене, і це змусило мене почуватися жалюгідно. Я так багато зробив для неї, а все це виявилося марним.
Маріон виглядала здивованою, почувши правду. «Я чув, що ви були відмінником, але, мабуть, ви потрапляли у більше неприємностей, ніж я думав».
«Викладачам байдуже, доки ти отримуєш високі оцінки».
«Ви справді цікавий». Він оцінювально подивився на мене.
Це мене розлютило. Я не хотіла, щоб він неправильно мене зрозумів, тож постарався все прояснити. «Мені байдуже, чи ти мною цікавишся, але я не збираюся підтримувати дім Алгрен. Ні твою гілку, ні головну родину».
«Така холодність. Ви могли б хоча б удати, що розглядаєте цю пропозицію».
«Я ж сказала, щоб ти спробував з кимось іншим». Я справді був зайнятий, тож не мала часу вплутуватися у справи родини Маріон.
Ліфт доїхав до місця призначення, і ми вийшли, побачивши інших нових співробітників, які починали роботу в нашому відділі. Дехто старанно склав іспити, дехто потрапив завдяки зв’язкам чи хабарам, а дехто просто народився переможцем — тобто, вони були аристократами, як і ми.
У цьому залі проходила церемонія привітання нових співробітників, і воно виглядало як місце для вечірки. Схоже, у перший день нас чекав фуршет; ніякої роботи чи нудних нарад.
Я помітив хлопця в червоному костюмі, який проігнорував мене внизу, у фойє. Він розмовляв з іншими аристократами, і коли він помітив мене, куточок його рота піднявся в усмішці. Він щось сказав одному зі своїх охоронців, який підбіг до мене.
— Граф Бенфілд, припускаю?
— Саме так.
Не встиг я запитати, чого він хоче, як охоронець сказав: — Лорд Ренді бажає привітатися з вами. Прошу за мною.
— Ренді? — повторив я, театрально нахиливши голову.
— Ренді Сере Ленгранд, спадкоємець маркіза Ленгранда, — прошепотів мені Маріон. — Він двоюрідний брат принца Клео. — Мені здалося, ніби Маріон натякала: «Не затівай з ним ніяких неприємностей».
Мати принца Клео походила з дому Ленграндів, тож маркіз мав би підтримувати принца, але на той момент єдиною опорою Клео був я. Це практично пояснювало всю ситуацію. Клео колись був третім принцом у черзі на престол, але лише номінально; він був тим, кого дім Ленгранд не вважав гідним підтримки. Однак тепер, коли я його підтримувала, він був на межі здобуття більшого впливу, ніж сам наслідний принц Келвін, і дім Ленгранд, безсумнівно, вважав це прикрим.
— Він думає, що може послати одного зі своїх людей, щоб той привів майбутнього герцога? — відповіла я. — Приведіть сюди вашого господаря.
Охоронець відвернувся, явно збентежений. Усі навколо нас спостерігали, затамувавши подих. Коли Ренді побачив, що я не рухаюся, він зрештою поступився й сам підійшов.
— Вибачте за це, графе Бенфілд. Оскільки я чув, що ви допомагаєте моєму кузену, принцу Клео, мені стало цікаво про вас. Я радий, що маю нагоду поговорити з вами.
Він наважився говорити так, хоча раніше не підтримував Клео, вважаючи, що той ніколи не стане імператором. Звісно, на його місці я вчинив би так само.
«Будьте певні, я маю намір і надалі надавати йому свою підтримку», — сказав я, посміхнувшись йому.
Ренді у відповідь вимушено посміхнувся, але його ворожість була очевидною. Він удавав спокій, але було ясно, що він роздратований. Він взяв келих у одного зі своїх людей і простягнув його мені.
«Дім Ленгранд відтепер також надаватиме Клео нашу повну підтримку», — сказав він мені. «Вибачте за тягар, який ви несли за нас до цього, графе Бенфілд. Розумієте, раніше між нами було невелике непорозуміння, тому ми не змогли надати йому ту допомогу, яку хотіли б».
Так, звичайно. Ви просто хочете бути на боці Клео, тепер, коли у нього з’явився пристойний шанс на трон. Але я його вам не віддам. Коли він стане імператором, саме я отримаю вигоду.
«Я не вважаю це тягарем», — відповів я. «Фракція принца Клео зараз дуже сильна. Я не бачу потреби турбувати Дім Ленгранд на цьому етапі».
Сказавши Ренді, що в моїй фракції немає місця для його дому, я підняв келих для тосту. Ми обоє випили, обмінявшись багатозначними посмішками.
Я підозрював, що Дім Ленгранд колись зробить крок, але не думав, що це буде саме зараз. Хоча, можливо, саме цей момент був найбільш логічним. Зрештою, фракція Келвіна майже повністю покинула Столичну Планету, щоб боротися з Автократією. Ті члени, що залишилися, не були надто впливовими. Дім Ленгранд, ймовірно, хотів скористатися цією нагодою, щоб захопити фракцію Клео.
Я планував відпочити, поки закінчую тут своє навчання, але з огляду на те, що Дім Ленгранд почав діяти, справи незабаром знову стануть напруженими.