МІЖГАЛАКТИЧНА ДЕРЖАВА відома як «Автократія» — або, якщо говорити офіційно, «Автократія Г’доір» — була, просто кажучи, військовою диктатурою. Її військова міць була неймовірною, зважаючи на розміри держави. Усі сусідні народи боялися її, і навіть могутня Альґрандська Імперія уникала конфлікту з нею. Держава, яка понад усе цінувала військову міць, — ось що таке Автократія. Її державна політика була дуже простою: виживання найсильніших. Слабкі підкорялися сильним.
«Провідник» щойно приземлився на столиці Автократії.
«Ой-ой… Тут ще гірше, ніж під час мого останнього візиту».
Автократія була меншою за Імперію Альґранд, але все одно була повноцінною міжгалактичною державою. Однак атмосфера її столичної планети дуже відрізнялася від імперської. На відміну від доглянутої столиці Імперії, столиця Автократії була мішаниною будівель, позбавлених будь-якої гармонії. Тут було так само жваво, як і слід було очікувати, проте вулиці були похмурими під небом, затягнутим темними хмарами. Ніхто не дбав про навколишнє середовище, і в результаті планета не була особливо придатною для проживання людей. Лише людська наука робила її придатною для життя.
Прогулюючись столичною планетою, Провідник натрапив на безліч суперечок і бійок, що спалахували на вулицях. Під час однієї такої бійки між двома чоловіками серед глядачів, здавалося, був поліцейський. Однак він лише глузував разом з іншими глядачами, які з захопленням спостерігали за бійкою.
Провідник поглянув на великий екран на стіні будівлі. На ньому показували лише обговорення бойових турнірів: хто виграв останній турнір і став чемпіоном з якого бойового мистецтва, які школи бойових мистецтв зараз найпопулярніші тощо. Навіть новини тут були спрямовані в цьому напрямку.
Провідник роздратовано похитав головою. «Бачу, тут нічого не змінилося. Це лише показує вплив керівництва цього місця».
Сила була всім в Автократії. Яким би низьким не був твій старт, ти міг піднятися на будь-яку висоту лише завдяки силі. Це було те, що мало значення — єдине, що мало значення. Такою була крайня ментальність громадян Автократії.
«У певному сенсі, — промовив до себе Провідник, — тут все справедливо. Проте це не те, як я люблю робити справи».
Дещо роздратований постійним галасом навколо себе, Провідник продовжив шлях, прямуючи до арени.
Пройшовши деякий час, він нарешті побачив круглу арену. Це була величезна споруда, що нагадувала римський Колізей — єдине місце на недбалій Планеті-Столиці, яке здавалося наповненим історією та традиціями. Вона значно виділялася серед навколишніх будівель.
Ця арена, яку відшукав Провідник, була священною для Автократії. Вона була символом нації, де сильні ставили на карту своє життя та гордість, щоб битися. Проте в цьому районі перебувала дивна істота, яка, здавалося, не вписувалася в цей «священний» образ. Від шиї вниз ця постать була людською, одягненою в костюм. Однак її голова нагадувала восьминога.
Істота присіла в центрі арени, ворушачи вісьмома щупальцями, що стирчали з її голови. Її гострий, тонкий, загострений дзьоб був встромлений у землю, і здавалося, що вона щось висмоктує. Територія навколо неї була вкрита кров’ю, потом, сльозами, плоттю, кістками — і не тільки — сильних.
Як тільки воно повністю висмоктало щось, чого ніхто інший не міг сприйняти, істота витягнула свій вузький дзьоб із землі й встала, цілком задоволена.
«Скільки б разів я не куштувала її, кров сильних — смачна!» — вигукнула вона. «Це найкраще вино, яке може мене сп’янити! Радість переможців та біль і приниження переможених наповнюють мене!»
Побачивши, як монстр сп’янів від крові, що просочилася в землю, Провідник тихо зітхнув. «Бачу, ти, як завжди, віддаєш перевагу боротьбі над нещастям».
Цей монстр був істотою, схожою на Провідника. Відрізняли їх лише уподобання. Обидві істоти були шкідливими для людей, проте — на відміну від Провідника — цей монстр понад усе любив битви. Люди, що воюють і гинуть, були його улюбленою річчю у всьому всесвіті.
«Давно не бачилися, Г’доір», — вигукнув Провідник.
Г’доір обернувся, виглядаючи незадоволеним тим, що його перервали, коли він смакував свою трапезу. «Гм?» Коли він зрозумів, хто прийшов, його настрій дещо покращився. «Ось це так рідкісний гість. Але чого ти можеш від мене хотіти, коли можеш вільно подорожувати між світами у пошуках нещастя?»
Монстра звали Г’доір. Причина, чому його ім’я збігалося з назвою Автократії, полягала в тому, що він брав участь у заснуванні цієї держави. Г’доір керував Автократією з-за лаштунків — саме він перетворив цю державу на таку, що так любила конфлікти.
Ці двоє зустрілися вперше за довгий час, але жоден із них не мав бажання згадувати минуле. Провідник одразу перейшов до справи.
— Ти збираєшся напасти на Імперію Альґранд, так?
— Боротися лише тут стає нудно, — ухильно відповів Г’доір. — Тож я доручив деяким людям дивитися назовні, а не всередину. І що з того? Ти ж не збираєшся казати мені триматися подалі від твоєї території, правда?»
Його вісім щупалець заворушилися, коли він готувався до бою.
Провідник вибачився за те, що дав йому неправильне уявлення. «Я справді останнім часом був активним в Імперії, але не вважаю її своєю територією. Запевняю тебе, що не маю жодних заперечень проти того, що ти там робиш».
Г’доір запідозрив щось, чому Провідник так легко відступив. «Тоді навіщо ти прийшов до мене?» — запитав він, не втрачаючи пильності. «Має бути якась причина, чому ти особисто проїхав такий довгий шлях».
Куточки губ Провідника піднялися в посмішці. «Та я приїхав із гарними новинами для такого знавця сили, як ти. Хіба тебе не цікавлять наймогутніші люди в Імперії?»
Згадка про могутніх людей змусила щупальця Г’доіра збуджено заворушитися. «Наскільки могутні? Сильніші за пішаків, яких я виховав…?»
Коли Г’доір виявив зацікавленість, Провідник був упевнений, що його план вдається. Він не очікував, що той провалиться одразу. Проте він все ще хвилювався через щось. Г’доір схильний до емоцій. Я думав, що він може не зацікавитися тим, що я маю сказати, залежно виключно від його настрою. Але тепер, коли він клюнув на приманку, решта буде простою справою.
Провідник продовжив розповідати Г’доіру, на яких осіб в Імперії слід звернути увагу. Він був упевнений, що саме це змусить Г’доіра діяти саме так, як Провідник і уявляв.
«В Імперії є чимало осіб, які, гадаю, тобі сподобаються. Ти ж хотів би побачити, як твої пішаки їх переможуть, чи не так?»
«Скажи мені! Скажи, хто сильний в Імперії! Хто найсильніший?!»
Натягуючи момент, Провідник назвав Г’доіру одне ім’я. «Я особисто можу гарантувати, що чоловік на ім’я Ліам Сера Бенфілд стоїть на самому передньому краї серед багатьох могутніх особистостей Імперії».
Від цієї інформації щупальця Г’доіра затремтіли від радості. «Я чув ім’я Ліам і про його Шлях одного спалаху. Він переміг одного з Майстрів Меча Імперії, чи не так? Тож він справді сильний… Розумію. Не можу дочекатися, щоб зустрітися з ним!»
Щупальця Г’доіра замиготіли, рухаючись швидше, ніж могло сприйняти людське око. У кількох місцях одночасно на арену обрушилися ударні хвилі, від яких здіймалися хмари пилу.
Провідник приховав за рукою зморшкувате чоло. Чому він мусить атакувати все навколо, коли збуджується? Принаймні, тепер Г’доір зосередився на Ліамі…
Коли пил розвіявся, він ввічливо вклонився. «Г’доір… будь ласка, дозволь мені зайняти місце в першому ряду, щоб я міг спостерігати, як ти раз і назавжди поховаєш Ліама. Розумієш, я сам маю до нього певну образу».
Г’доір погодився на прохання Провідника. «Мені це підходить. Зараз у мене є пішак, який мені особливо подобається. Може бути весело кинути мого улюбленого пішака на твого Ліама».
Провідник потиснув Г’доіру руку.
***
Столиця Імперії Альґранд була сірим світом. Вся планета була вкрита металом, а кожен сантиметр її поверхні був забитий будівлями. Тож планета була сірою як зовні, так і всередині, вкрита виключно рукотворними об’єктами. Це була планета, захищена металевою оболонкою. Людські руки регулювали там усе, навіть клімат.
Я цінував людську винахідливість і все таке, але тут було занадто мало зелені, щоб я — Ліам Сера Бенфілд — почувався комфортно. Я дивився з вікна готелю на блакитне небо, що простягалося над моєю головою.
На Столиці не було природних катастроф, а дощ ішов лише тоді, коли це було заплановано. З усім, що так ідеально підтримувалося, це, звісно, було дуже комфортне місце для життя. Багато людей хотіли тут оселитися, і з подальшим припливом населення планети зросло до абсурдної кількості. Я припустив, що це було так само, як у моєму попередньому світі, коли люди з Сіельської місцевості стікалися до великих міст.
Навіть це місце не могло забезпечити комфортні умови для кожної людини, що тут мешкала. Для простих людей було так багато квартир, що коли хтось орендував тут кімнату, це було насправді не більше ніж місце для сну. Більшість готелів були капсульними, що мене шокувало.
Звісно, для мене все було інакше. Я належав до привілейованого класу, до аристократії, та на додачу ще й накопичив величезний статок. Такий лиходій зі статусом, славою та багатством, як я, міг зупинитися у добре облаштованому розкішному готелі навіть на переповненій Планеті-Столиці. І я не просто орендував одну кімнату, а весь готель — його довгу історію та традиції, що слугували виключно мені. Я насолоджувався цим розкішним життям у своєму висококласному готелі, тоді як більшість людей на цій планеті страждали у крихітних кімнатках.
Щодо того, чим я займався сьогодні, то я підготувався рано-вранці й одягнув безглуздо дорогий костюм, пошитий на замовлення, бо це мав бути мій перший день служби в імператорському палаці. Я оглянув себе у дзеркалі.
Амаґі, яка стояла поруч зі мною, вклонилася. Її блискуче чорне волосся, зібране у хвіст, колихалося — так само, як і її досить пишні груди, які ледь приховувала її уніформа покоївки. Її груди мали саме таку потрібну пружність, і це ніколи не зміниться. Її шкіра була прекрасною й гладенькою, як завжди.
Червоні райдужки Амаґі блищали, коли вона дивилася на мене. Я втиснув у робота-покоївку якомога більше рис моєї ідеальної жінки, і вона щодня допомагала мені з ранковими справами.
— Ваш костюм відповідає всім вимогам дрес-коду, господарю. Він також добре на вас виглядає.
Хоча Амаґі сказала, що мій одяг відповідає дрес-коду мого нового місця роботи, я, зі свого боку, мав претензії до костюма, який мені доводилося носити. — Він занадто простий. Це не мій стиль.
Амаґі кивнула на знак згоди. «До завтра я підготую новий костюм. Його можна трохи прикрасити, не порушуючи дрес-коду. Або, може, ви хочете змінити колір?»
«Це все одно лише робочий одяг, як би ти його не прикрашала. Це нормально, але… Ну, подивимося. Оскільки у мене є така можливість, я хочу яскравий костюм, який більше відповідає моєму стилю для роботи поза офісом. Якщо мені сподобається результат, я знайду, де його одягнути».
«Зрозуміло».
Я вирішив замовити цей вишуканий костюм під впливом раптового пориву, хоча з тим, що я носив, не було жодних проблем. Не те щоб мені бракувало вишуканого одягу — у моїй шафі накопичилося безліч речей, які я навіть не носив, — тож цей костюм був цілковитою марною тратою грошей. Але мені дозволялося так витрачати гроші. Я був главою знатної родини Альґрандської імперії, мав звання графа і був лиходієм — іншими словами, злим лордом. Такі марнотратства були моїм правом.
Коли я перевіряв, як я виглядаю у своєму простому костюмі, на вікні почалася новина, де обговорювали війну. Блідий ведучий з сивим волоссям зачитав офіційну заяву Імперської армії. «Імперія Альґранд визнала оголошення війни автократією Г’доір. Імперія відповість відправленням флоту під командуванням кронпринца Келвіна».
Автократія вступила у конфлікт з Імперією, і саме Келвіну доведеться зіткнутися з ними, оскільки його брат Клео отримав перевагу в боротьбі за престол. Я припустив, що Келвін зголосився самотужки протистояти Автократії, аби повернути собі якомога більше прихильності.
— Ну що ж, добре, що він спробував, — сказав я. — Хіба у цієї телеведучої не була червона шкіра…?»
Мені було цікаво дізнатися більше про Келвіна, але ведуча новин привертала мою увагу ще більше. Коли я бачив її востаннє, її червона шкіра мене шокувала, але тепер вона була майже синьою.
Я думав, що це здивує будь-кого, але Амаґі відреагувала миттєво, ніби в цьому не було нічого дивного. — Мабуть, вона змінила колір шкіри. Я чула, що останнім часом це поширене явище на Столиці.
«Можна просто так змінити колір шкіри за власним бажанням…?» Мене вразило, що люди в цьому всесвіті можуть робити це так само невимушено, як хтось фарбує волосся. «Ну, байдуже. Мені час іти».
Я вирішив покинути готель, оскільки наближався час з’явитися на службу. Відсьогодні я мав стати офіційним службовцем у палаці. Після закінчення імперського університету я пройшов дворічне навчання, а потім повернувся додому, у власні володіння, ще на два роки. Поки я був удома, стався невеличкий інцидент, через який мене викликали на планету з дуже низьким рівнем цивілізації. Я був досить розлючений на тих, хто мене викликав, але там все виявилося не так уже й погано.
Я обернувся, щоб поглянути на іншу покоївку в моїй кімнаті, яка дивилася у вікно. Ця дівчина зі сріблястою шерстю мала собачі вуха та хвіст, а її жовті очі були прикуті до пейзажу зовні. Її звали Чіно. Я знайшов її в тому світі, який мене викликав, і отримав дозвіл від племені собак забрати її з собою додому.
— Ого, — сказала Чіно. — Ми так високо! Ми над хмарами?
Вона спостерігала за зовнішнім світом, тримаючись на невеликій відстані від вікна, ніби боялася підійти занадто близько. Коли Чіно вперше прийшла до готелю, вона панікувала, що висока будівля може впасти.
Я любила собак, тому Чіно здавалася мені справді чарівною, а її присутність заспокоювала. Ось чому мені захотілося трохи подражнити її. — Не бігай занадто багато, щоб не впасти, Чіно.
Вона відступила назад, шерсть на вухах і хвості встала дибки. Було мило, що вона насправді була боягузкою, хоча зазвичай намагалася здаватися крутою. «Я-я-я-я-я можу впасти звідси?!»
У неї тремтіли коліна. Мабуть, вона подумала, що якщо щось не так зробить, то якось випаде прямо з вікна.
Тільки-но я подумав, що, мабуть, занадто її налякав, як Амаґі кинула на мене докірливий погляд. Я не зміг витримати її осуду, тож вирішив заспокоїти Чіно. «Ти будеш у безпеці, якщо триматимешся поруч з Амаґі. Амаґі, подбай про Чіно за мене, добре?» Я залишив цю ситуацію на її розсуд. Я не міг з цим впоратися, оскільки мав їхати.
— Звичайно, — Амаґі схилила голову.
Чіно кинулася до неї. Вона вчепилася за ногу Амаґі, зі сльозами на очах. — Я-я хочу кімнату нижче! Ближче до землі, якщо можна. Я-я не те щоб боюся висоти чищось таке, просто…!
— Зрозумів, — сказав я. — Я переведу твою кімнату нижче.
Чіно могла б просто зізнатися, що їй страшно, але вона з якоїсь причини мусила вдавати з себе сильну. Вона була справді мила.
Я перевів погляд на іншу свою улюблену покоївку, яку звали Сіель Сера Екснер. Вона була дочкою барона Екснера і сестрою мого друга Курта. Дім Бенфілд тимчасово опікувався нею, даючи їй благородну освіту.
Сіель мала пишне сріблясте волосся та порцеляново-білу шкіру. Простіше кажучи, вона була красивою, але мені подобалася не її зовнішність. Зрештою, я міг насолоджуватися красунями, коли завгодно. Однак Сіель мала певний шарм, якого не можна було знайти в будь-якій жінці.
Її фіолетові очі, такого ж кольору, як у Курта, грізно дивилися на мене. Придушуючи посмішку, що ледь не з’явилася на моїх губах, я віддав їй наказ. «Сіель, відведи Чіно на нижній поверх».
Сіель мене не любила. Я здогадувався, що вона вважала, ніби приховує це, але для мене її ворожість була очевидною.
Сіель схилила голову. «Зрозуміла», — сказала вона, хоча було очевидно, що вона ненавидить те, що мусить мені підкорятися.
Це чудово! Мені подобається, як вона розлючена!
Сіель плела інтриги, щоб скинути мене, тож мені справді слід було б розправитися з нею. Однак сама вона не могла багато чого зробити, тож не становила для мене великої загрози. Вона діяла «таємно», але я знав усе про її плани позбутися мене, оскільки мої люди стежили за кожним її рухом. Я б її усунув, якби вона справді була здатна якось мені нашкодити, але з огляду на її здібності я вирішив, що можна залишити її в спокої. Незважаючи на те, що вона протистояла мені, вона насправді не мала достатньо сили, щоб становити загрозу — що робило її неймовірно цінною.
Поки я потайки тішився своєю ситуацією, до кімнати увійшла моя наречена Розета Сере Клаудія, яка також готувалася вийти. Вона була одягнена в темно-синій піджак поверх білої сорочки та спідницю довжиною трохи нижче колін, доповнивши образ червоним шарфом і синьою брошкою.
Вона посміхнулася мені. — Бачу, ти готовий, любий. Тоді ходімо?
«Звісно…» Мій настрій був чудовим, коли поруч були лише Чіно та Сіель, але коли з’явилася Розета, він різко погіршився.
Я був різким, але Розета була зі мною задоволена, як завжди. «Це трохи хвилююче — думати, що відсьогодні ми працюватимемо разом, любий».
«Разом? Ми будемо поруч, але ж працюємо в різних місцях, чи не так?»
У рамках нашого навчання як аристократів Розета і я мали служити урядовими чиновниками, але ми мали різні посади. Від мого місця роботи до її було, мабуть, п’ятнадцять хвилин ходьби. Вона мала б це знати, тож чому ж вона сказала, що ми «працюватимемо разом»?
«Якщо будівлі поруч, то ми практично працюватимемо в одному місці!» — відповіла вона.
«Ага…» Який поверхневий погляд на речі.
Спочатку Розета ненавиділа мене навіть більше, ніж Сіель. Спочатку вона була вольовою, непокірною жінкою, але тепер вона була не більше ніж прирученою кішкою. Ні — собакою? У будь-якому разі, її повністю знешкодили. Не залишилося й сліду від тієї вольової дівчини, якою вона колись була.
«Ходімо. Амаґі, приведи машину».
«Вона вже чекає».
Звісно, на роботу й з роботи нас возили на особистому авто. Зрештою, ми були аристократами — і до того ж багатими. Робота чиновниками була частиною нашого аристократичного виховання, але я аж ніяк не мав наміру ставитися до неї серйозно. Я виконував цю роботу лише тому, що мусив.
«Ну, — сказав я собі, — гадаю, я докладу десь половину своїх зусиль».
Не те щоб мені потрібна була хороша оцінка за цю роботу чи щось таке. Зрештою, я був високопоставленим аристократом. Я був настільки важливою особою, що міг просто сидіти склавши руки, і все одно досягав би успіху в житті. Мені не було потреби напружуватися на роботі.
Коли я вийшов із кімнати разом із Розетою, одразу ж натрапив на проблемних дітей роду Бенфілд: Крістіну Лету Роузбрейю, яку колись називали Принцесою-лицаркою, та Марі Серу Маріан, яку дві тисячі років тому боялися як «Божевільну собаку Імперії». Тепер ці дві, одягнені в уніформу покоївки, грізно дивилися одна на одну. Вони виглядали як хлопці, що намагаються залякати одне одного в манзі про хуліганство, яку я, можливо, читав у минулому житті.
Обидві були прекрасні, доки просто тихо стояли, але їхня поведінка повністю змарнувала їхню красу. Це не просто нівелювало їхні позитивні сторони, а й відправило їх у мінус у моїх очах.
— Забирайся звідси. Я сама приберу підлогу, по якій ходить лорд Ліам, — заявила Тія.
— Ні! Я приберу кожен сантиметр цієї підлоги. Ти забирайся! Ти можеш це вбити собі в свою товсту голову?
Ці двоє були сповнені енергії з самого ранку, але, чесно кажучи, вони мене виснажували. Чому під моїм керівництвом працювало так багато ідіотів? Тому що я найняв їх головним чином за їхню зовнішність? Якщо так, то я зараз про це шкодував, усвідомлюючи, що лицарів слід обирати виключно за здібностями та відданістю. Тія та Марі, звичайно, мали обидві ці якості. Вони були надзвичайно компетентними та дуже відданими мені… так я думав. Але цим двом бракувало однієї важливої речі: здорового глузду.
— Вам обов’язково треба влаштовувати сцену з самого ранку? — запитав я. — Якщо вам так хочеться прибирати, можеш вимити всі підлоги, поки я не повернуся.
Коли я звернувся до них, обидві жінки вклонилися мені, як лицарі, опустившись на коліна. Було трохи дивно бачити, як вони так стають на коліна в уніформах покоївок.
— Доброго ранку, лорде Ліаме!
Я проігнорував привітання Тіа й замість цього розкритикував її поведінку. «Хто вам сказав так ставати на коліна? Я ж вам обом казав, як мене вітати, чи не так? Ну ж бо, я чекаю».
Щоразу, коли я давав їм наказ, ці дві не мали іншого вибору, як підкоритися. Вони нерішуче підвелися й сором’язливо виконали вітання, яке я їм наказав.
Тія стиснула руки в кулаки над головою, імітуючи котячі вуха, і похитала задом. «Доброго няв-ранку, господарю!»
Марі підняла руки, ніби це були кролячі вуха. «Стрибучого ранку, лорде Ліаме!»
Двоє дорослих, які колись піднялися на самі вершини лицарства, тепер намагалися привітати мене вранці у своїх уніформах покоївок. Мені дуже подобалося бачити, як вони тремтять і червоніють від сорому.
Розета ніяково відвела погляд. Мабуть, вона не могла дивитися, як ця пара так ганьбить себе. Та я ще не закінчив з ними; мені треба було, щоб вони відчули ще більше сорому. Насправді, я вважав себе просто щедрим, що лише принизив їх, після того, що вони зробили.
Адже поки я зник, будучи викликаним в інший світ, ці двоє влаштували егоїстичні маленькі заколоти в моїх володіннях. Вони зайшли так далеко, що роздобули мій генетичний матеріал, маючи намір запліднити себе ним. Причиною того, що вони відбулися лише приниженням як покаранням, була їхня віддана служба мені до того моменту. Якби не це, я б відрубав їм голови своїм спалахом.
— Сьогодні я вам це пробачу, але до завтра краще приведіть це до ладу, — наказав я їм. — Не думайте, що я задовольнюся таким рівнем виконання.
Їхні плечі згорбилися.
— Якщо це ваш наказ, лорде Ліаме.
— Якщо це ваше бажання, лорде Ліаме.
Я пройшов повз цих двох принижених дуреп до ліфта. Він був просторий, а всередині стояв диван, призначений лише для мене. Я сів на нього, а всі інші також увійшли. Амаґі не сіла поруч зі мною; єдиною, кому дозволялося сидіти поруч зі мною, була моя наречена, Розета. Я хотів, щоб Амаґі сиділа поруч зі мною, але коли я востаннє просив її про це, вона сказала, що ця пропозиція «безглузда», і на додачу прочитала мені лекцію. Коли Амаґі читала мені лекцію, навіть я не мав іншого вибору, як поступитися.
Тепер Розета сіла поруч зі мною і почала розмову, коли ліфт спускався. — Коханий, можу я задати тобі питання?
— яке саме?
— Я чула, що Автократія збирається атакувати. Тобі справді нічого не заважає не брати участі в цьому конфлікті? Воллес, здається, думав, що ти будеш воювати.
Автократія, еге ж? Це була кривава держава, яка послідовно втілювала в життя принцип «право сильнішого». Я не міг повірити, що хтось може так багато воювати, не втомившись від цього. Імперія й сама вела достатньо воєн; мене вражала сама думка про ще більше воєн.
Автократію, мабуть, можна порівняти з кланом Шімадзу періоду Сенґоку які були бойовими маньяками. Або, можливо, з воїнами Камакури. У будь-якому разі, я не мав бажання воювати з такими людьми. Я не був одним із тих, хто хотів би протистояти сильним ворогам. Я волів топтати слабких під своїми черевиками. Битися з купою войовничих маніяків, які цілий рік не робили нічого, крім як воювали, було б не чим іншим, як величезною мукою.
«Навіщо мені спеціально йти проти Автократії? До того ж, я хочу дати своїм військам трохи відпочити. Вони останнім часом багато пережили, і все через двох певних дур».
Я, звісно, мав на увазі Тію та Марі.
«Ти дуже добрий, любий».
Я не знав, чому Розета назвала мене добрим. Чи тому, що я сказав, ніби хочу дати моїм військам відпочити? Вибачте, але це була брехня. Коли настане час, я не вагатимусь перевантажувати їх; я просто давав їм відпочити, бо не хотів воювати.
Крім того, я не був добрим. Я ставив свої інтереси понад усе й був егоїстичнішим за будь-кого. До того ж, наслідний принц Келвін — мій політичний супротивник — воював проти Автократії. Він сам очолював наступ проти їхніх загарбників. Мабуть, він відчував відчай, коли фракція Клео так сильно погіршила його становище. Для мене було б найкраще, якби він і Автократія знищили одне одного.
«Саме Келвін зіткнеться з Автократією. Чому б нам не подивитися, на що він здатний?»
«Ти вважаєш, що принц Келвін зможе перемогти? Я знаю, що він твій політичний ворог, любий, але ми не можемо дозволити Імперії програти. Я чула, що Автократія сіє хаос на будь-якій території, яку завойовує».
Розета була доброю людиною. Вона дбала про благо Імперії в цілому, тому хотіла, щоб Келвін здобув перемогу. Я був іншим; мені було байдуже, хто переможе, аби тільки я не постраждав. Якщо поразка Імперії якось мені вигідна, то я з радістю прийму її та навіть посприяю. Мені було байдуже, чи чинять спустошення на території Імперії, аби тільки мої власні планети не постраждали.
Найкраще для мене було б, якби обидві сили знесилили одна одну до повного виснаження. Я не хотів, щоб Автократія набрала обертів, але мені також не подобалося б, якби Келвін розгромив їх. Особисто я сподівався, що обидві сторони виснажать одна одну. Мені було байдуже, скільки шкоди їхній конфлікт завдасть тим часом. Зрештою, це не мало до мене жодного стосунку. Так, ми були частиною однієї імперії, але мені було все одно, аби моя територія — мої активи — залишилися неушкодженими.
«Келвін не некомпетентний. Він прислухається до своїх військових радників, а Імперія має чисельну перевагу. Я впевнений, що все буде добре».
Розета виглядала полегшено після моєї заяви. «Я впевнена, що це правда, якщо ти так кажеш, коханий».
Я відвернув погляд від Розети, відчуваючи, як у мені наростає роздратування — але до Келвіна, а не до неї. Він був компетентним, і я визнавав його гідним супротивником. Зрештою, він не тільки домігся, щоб мене викликали до слідчого суду, а й принизив мене там.
Усі в слідчому суді були високопоставленими імперськими аристократами, починаючи з самого прем’єр-міністра. Келвін зробив мене посміховиськом перед усіма ними. Я був виставлений на посміховисько перед ними всіма як жалюгідний правитель, чиї піддані протестували, вимагаючи, щоб він зачав спадкоємця. Я досі пам’ятав ті холодні погляди, якими того дня обдарували мене ті високопоставлені аристократи.
Келвін був єдиним, хто завдав мені стільки шкоди з того часу, як я вплутався у конфлікт щодо спадкоємства, тож я більше не збирався його недооцінювати.
Ліфт доїхав до першого поверху, і я підвівся з дивана. — Скористаюся цією нагодою, щоб мирно завершити своє навчання на шляхтича. Тоді я зможу решту життя проводити, байдикуючи.
Навчання, якому я присвятив понад п’ятдесят років, нарешті добігало кінця. П’ятдесят років — це довгий термін навчання. Занадто довгий. У моєму старому світі на цей момент моє життя було б уже наполовину прожитим.
«Це закінчиться ще через чотири роки, так?» — запитала Розета. — «Це здається довгим, але водночас коротким. Т-тоді ми нарешті зможемо од-одружитися, так?» — Вона почервоніла, приклавши руку до щоки, безсумнівно, думаючи про день весілля та те, що буде після нього.
Ти вже двадцять років зі мною. Як, чорт забирай, ти досі мрієш одружитися зі мною? Я не міг уявити, щоб колишня Розета поводилася так.
Коли ми вперше зустрілися, вона була дивовижною жінкою, яка ніколи б не піддалася такому лиходієві, як я. У неї була залізна воля, і я з нетерпінням чекав, щоб зламати її. Однак, щойно ми заручилися, вона зробила повний розворот на 180 градусів і перетворилася на сором’язливу дівчину.
Чому б тобі не взяти приклад із Сіель?!