Повелитель демонів Ґоріус став свідком неймовірного: з небес спустився масивний металевий велетень.
Зависнувши в повітрі, титан витріщився на нього, його тіло неймовірно складалося з металів, як у легендах і міфах. Ґоріус не мав жодного уявлення, звідки воно могло взятися.
Ґоріусу було абсолютно ясно, що велетень був істотою вищого порядку, ніж він сам, і що він, по суті, був живим. Він явно мав власну волю і визнавав цього героя своїм господарем. Ґоріус також міг сказати, що велетень був розлючений на нього. Його штучні очі дивилися на нього зверху вниз. У цих очах не повинно було бути емоцій, але Ґоріус відчував, що велетень сприймає його не більше, ніж придорожній камінчик, який заважає його господареві.
Ґоріус здригнувся. Його інстинкти кричали, що йому ніколи не перемогти металевого велетня, що летить у повітрі. Якщо він кине виклик потворі, вона знищить його без залишку, і він ніколи не відродиться. Навіть якби йому це вдалося, він би знову програв велетню.
Цей металевий велетень був достатньою загрозою, але герой, що стояв перед Ґоріусом, був ще більш неймовірним. Побачивши меч у його руці, Ґоріус злякався більше, ніж металевого велетня.
Ця зброя неможлива! Як вона може існувати?
Щось було всередині меча - лише його слід, але це налякало Ґоріуса. Він не хотів до нього наближатися. Метал клинка нагадував золото, але був чимось набагато рідкіснішим. Повелитель демонів хотів кричати і плакати, але зброя була просто спрямована на нього. Вона була надто потужною, щоб використовувати її проти такого, як він, це можна було порівняти з тим, якби послати десятитисячну армію, щоб розчавити одну комашку.
Ще страшнішим за зброю був сам герой.
Що ж він таке?
Він називав себе злом, говорив, що людство є справжнім злом, але Ґоріус відчував волю десятків мільярдів людей, об'єднаних поклоніннями людей. Бажання і молитви людей, чиї життя він врятував, захищали його. Ця позитивна енергія виблискувала, як золотий пил, зміцнюючи героя. Це була свята сила - сама божественна міць. Тепер, коли він озброївся своєю святою зброєю, ця сила проявилася, і Ґоріус міг її спостерігати. Повелитель демонів не міг повірити, що така свята сила захищає цього хлопця, що він навіть може володіти нею, не усвідомлюючи цього.
Ще більш тривожним було те, що енергія не лише живих людей наділяла героя силою. Він також черпав силу з мертвих планет.
Він більше, ніж людина, - це все, про що міг думати Ґоріус. Він ніколи не зустрічав подібної людини за своє довге існування. Він зрозумів, що герой був набагато більш розвиненим, ніж він сам, і набагато вищим за нього.
Сяючи божественною силою, герой підняв свій страхітливий меч. Він засяяв золотим світлом, і тільки це світло стало отрутою для Ґоріуса.
"Стій! Будь ласка, не треба!"
Здавалося, герой навіть не помічав світла, але Ґоріус відчував, як його сутність палає скрізь, де воно торкалося його.
"Ти не зло", - закричав повелитель демонів. "Ти - щось інше!"
Він намагався сказати ще щось, але героя це вже не цікавило.
"Замовкни. Мені нема про що з тобою говорити." Герой підняв меч вище.
Інстинкти Ґоріуса кричали йому. Якщо мене вб'ють цією зброєю, я більше ніколи не відроджуся! Я краще спробую щастя з небесним велетнем!
Він вирішив втекти від героя. Коли він вистрілив у повітря, герой на мить роззявив рота від несподіванки, а потім схопився за живіт і голосно розсміявся.
"Повелитель демонів тікає? Авід, ти впораєшся з ним?"
Герой дозволив Ґоріусу злетіти в повітря. Висмоктуючи негативні емоції з атмосфери навколо себе, повелитель демонів розширив своє тіло-полум'я перед металевим велетнем. Чорне полум'я прийняло форму величезного дракона. У такому зловісному вигляді Ґоріус був понад сто метрів завдовжки.
"Я краще битимуся з тобою, ніж з героєм, а потім відроджуся знову!"- сказав Ґоріус. "Навіть якщо це займе одне чи два століття... навіть якщо це займе тисячоліття... я присягаюся, що повернуся, щоб знову спустошити цю землю!"
Відкривши свою величезну пащу, драконяча форма Ґоріуса кинулася на гіганта. Авід закрив свій люк, щоб захистити Еллен, а потім склав руки замість того, щоб витягнути зброю. Коли дракон летів на нього, мех активував лазерні лінзи, розподілені по всьому тілу. Вузькі, делікатні червоні промені зійшлися на Ґоріусі.
"Ти думаєш, що така атака..."
Ґоріус недооцінив потужність лазерів, тому не намагався їх уникнути. У його чорному полум'яному тілі відкрилися великі діри там, де промені пронизали його.
"Ц-це неможливо!" Ґоріус боровся в повітрі, немов прикутий до місця, коли очі Залізного спалахнули червоним кольором. Закінчивши аналізувати повелителя демонів, він підняв одну велику руку. На ній почало утворюватися магічне коло - священне магічне коло.
Коло, складене зі складних гліфів і таємничих символів, засяяло синьо-білим світлом. Побачивши це, Ґоріус зрозумів істину.
Зрозуміло. Тут моє існування нарешті добігає кінця.
Вибух священної магії, який випустив Авід, влучив у Ґоріуса в лоб, знищивши його настільки, що не залишилося жодного шансу, що він коли-небудь відродиться.
***
"Схоже, все скінчено."
Невеличка сутичка з Авідом стерла з лиця землі цього слабака, який називав себе повелителем демонів.
Я подивився на свій вірний меч і зітхнув: "Навіть не встиг ним скористатися."
Зрештою, цей так званий "повелитель демонів" виявився безнадійно слабким. Мені було трохи соромно за те, що я втратив самовладання і майже сприйняв його всерйоз. Однак після нашої зустрічі я відчув, як формується нова мета.
"Супротивник, якого я не можу перемогти?"
Я чув, що існують істоти, стійкі до звичайних фізичних і магічних атак. В Імперії такі потужні технології, як "Авід", могли легко їх знищити, тож я не повинен був би зустрічатися з такими ворогами сам. Але мене це не влаштовувало. Як практикант Шляху Одного Спалаху, я не міг дозволити собі боротися з нижчими істотами, як це було щойно. Мені потрібно було знайти спосіб, як боротися з такими ворогами самостійно.
"Але як мені розрізати те, що не можна розрізати?"
Мені здавалося, що якась дивна сила, що міститься в моєму улюбленому мечі, дозволила б мені завдати удару, але я все одно не зміг би цього зробити власною силою.
Поки я роздумував над цим, Еллен стрибнула зверху вниз. "Майстре!" - закричала вона, приземляючись і витираючи своє заплакане, забруднене соплями обличчя об мої груди. Очевидно, вона дуже хвилювалася за мене, вона міцно притиснулася до мене і не хотіла відпускати.
Я обережно поклав руку їй на голову. "Вибач, що змусив хвилюватися тебе. Я не думав, що ти прийдеш за мною. Хто ще тут є?"
"Хм. Пані Амаґі, пан Брайан, і пані Ніас..."
Моє обличчя смикнулося, коли я почув, що Амаґі та Брайан були тут. Зустрітися з ними було б боляче. Водночас мені стало цікаво, коли я почула, що Тіа і Марі не прийшли.
"А що з Тіа і Марі?"
"Вони не прийшли."
Я здивувався, чому Еллен відвела очі, коли сказала це. Проте, я припустив, що ці двоє можуть почекати.
"Їх тут немає, але Ніас прийшла? Гадаю, це добре, але як Ніас тут опинилася?"- Я не очікував, що вона буде особливо хвилюватися, якщо почує, що я зник, тому був здивований, що вона прийшла за мною. Можливо, вона просто боялася втратити свого дорогоцінного спонсора.
"Неважливою,"- Мені було байдуже до Ніас. Проблема була в Амаґі та Браяні, які напевно втрутяться в мою справу.
Поки я нарікав на це, Кунай вислизнула з моєї тіні. "Володарю Ліаме - голово."
"Хм? Кукурі теж тут?"
Великий чоловік у масці з'явився з тіні колони, яка все ще стояла серед уламків замку. "Я радий, що ви в безпеці, володарю Ліаме. Але тепер..."
Він витягнув зброю і попрямував прямо до Кунай.
Я зрозумів, що він збирається зробити, тому підняв руку, щоб зупинити його.
"Не треба, Кукурі."
"Вона наразила вас на небезпеку, володарю Ліаме. Ви ж дозволите мені позбутися непотрібних підлеглих, чи не так? Хе-хе-хе!"
Я подивився на Кунай, яка охоче стала на коліна перед Кукурі з оголеною шиєю, готова прийняти покарання. Побачивши її такою, я замислився про час, який ми провели тут разом.
"Я прощаю її. У всякому разі, я привів її сюди - я не уникав виклику. Тож і ти її пробач". Як роботодавець Кунай, я наказав Кукурі заспокоїтися.
Він слухняно відклав зброю.
"Якщо це ваша воля, то я підкорюся, володарю Ліаме".
"Кунай добре попрацювала тут для мене. Я навіть подумую про те, щоб дати їй нагороду".
Кукурі здивовано подивився на свого підлеглого- "Ти навіть отримала ім'я? Що ж, тоді будь вдячна Володареві Ліаму, Кунай."
"Так, голово!"
З цією проблемою було покінчено, і я з полегшенням обійняв Елен. Кунай схилила голову на знак подяки, і я злегка кивнув їй у відповідь. Все ще тримаючи Еллен, я запитав Кукурі, чи були якісь проблеми в моїх володіннях, поки мене не було.
"Щось цікаве сталося, поки мене не було, Кукурі?"- Оскільки мене не було так довго, я подумав, що все буде добре.
Кукурі відповів після невеликої паузи.
"Так, володарю Ліаме. Рід Бенфілд розколовся на кілька фракцій, і деякі представники інших шляхетних родин вторглися у ваші володіння. Частина роду Бенфілдів зрадила вас на користь вашого наступника. Зрадники з фракції принца Клео також працюють разом з піратами, щоб пограбувати ваші володіння."
"Щоо?!!"- Що, в біса, сталося, поки мене не було?
***
"Ні на що не придатні ідіоти!"
Я повернувся до столиці королівства Ерле і побачив, що вона захоплена мобільними лицарями. Десант моїх солдатів також висадився, щоб зайняти місто. Кораблі, що пливли над столицею, майже затуляли сонце, був полудень безхмарного дня, але в столиці було тьмяно. Зіткнувшись з цим видовищем, городяни молилися, очевидно, сприймаючи це за вторгнення демонічного повелителя.
Я не міг звинувачувати їх у тому, що вони були здивовані, але я був дуже радий, що за мною приїхав цілий флот, щоб забрати мене. Можливо, для мешканців столиці це було неприємно, але це не було моєю проблемою.
У будь-якому разі, доповідь Кукурі розлютила мене. Якийсь ідіот проголосив себе моїм спадкоємцем, і інші ідіоти кинулися його підтримувати - не кажучи вже про не менш ідіотських зрадників, що прибрали до рук статки роду Бенфілдів. Мене також дратували Тіа і Марі.
"Я щойно переоцінив їх після того, як вони повели себе на війні, і що я побачив? Мало того, що вони дозволяють зрадникам робити все, що їм заманеться в моїх володіннях, вони ще й розділили мої сили, щоб вести маленьку громадянську війну один проти одного. Що ж мені зробити з цією парою, коли я повернуся?"
Речі ніколи не переростали в такий хаос, коли я ненадовго залишав свої володіння, але мої проблемні діти загострювали ситуацію, поки не почалося справжнє пекло. І хто, в біса, був цей "Айзек"? Як якийсь брат, про якого я ніколи не чув, міг стати моїм наступником?!
"Я розберуся з Тіа, Марі та Айзеком, коли повернуся. Спочатку мені потрібно вирішити проблему, яка стоїть переді мною."
Настав час трохи розважитися, перш ніж вирушати додому. Я йшов замковою залою, капітан моєї королівської гвардії був поруч зі мною.
"Цей замок під нашим контролем, лорде Ліаме",- сказала вона мені. "Однак, я б не сказала, що він дуже гігієнічний. Нам, мабуть, не варто тут затримуватися."
Вони проникли в замок і взяли його під свій контроль ще до того, як я повернувся з битви з Повелителем демонів. Я не пошкодував грошей на наймання найкращих лицарів для моєї королівської гвардії, і вони були досить старанними, щоб зробити витрати виправданими. Проте мені не подобалося, що вони намагалися поквапити мене додому. Я не дозволив повелителю демонів знищити Королівство Ерле спеціально для того, щоб насолодитися цією частиною.
"Я повернуся додому, як тільки розважуся. Просто сиди тихо."
"Так, мій лорде", - покірно сказала капітан. Вона, мабуть, зрозуміла, що я був налаштований на це.
Я пройшов до зали для прийому, де побачив, що трон порожній для мене. Високопосадовці Королівства Ерле, включно з Енолою, яка була відповідальною за мій виклик, стояли в наручниках. Те ж саме стосувалося і решти лицарів країни, деякі з яких були підвішені до стовпів, виглядаючи досить понівеченими. Вони, мабуть, чинили опір. Було досить кумедно бачити їх такими.
Як тільки я увійшов до зали для аудієнції, член королівської гвардії, що чекав на мене, проголосив: "Його світлість, Лорд Ліам прибув!".
Всі, хто прийшов за мною, виструнчилися, коли почули моє ім'я. Більшість з них відчули полегшення, побачивши мене, але деякі тремтіли від страху, а не дивилися на мене - мої маги. Вони оточили того заклинателя на ім'я "Цітасан", чи як його там, і лаяли його. Вони не могли повірити, що його магічне коло пройшло крізь їхній захист.
"Ти, мабуть, жартуєш!" - сказав йому один з них. "Таке примітивне магічне коло викликало лорда Ліама?! Ти, мабуть, щось приховуєш! Якщо ти не зізнаєшся, у нас є способи змусити тебе..."
Один з моїх магів повернувся до мене, благаючи: "Будь ласка, помилуйте мене! Будь ласка!"
Кожен з моїх магів виглядав виснаженим, тож я відчував себе трохи винуватим за те, що дозволив Цітасану викликати мене. Я маю на увазі, що якби я хотів запобігти цьому, то цілком міг би це зробити. Звісно, коло Цітасана пройшло крізь їхній захист, тож я не міг дозволити їм повністю зірватися з гачка.
Зі свого боку, капітан Королівської гвардії виглядала готовою вбити їх на місці. "Як довго ви збираєтеся це продовжувати? Не поводьтеся так ганебно перед лордом Ліамом!"
Мої схвильовані маги впали на коліна, глибоко схиливши голови. По правді кажучи, вони практично простяглися на колінах.
"Л-лорде Ліамі, нам дуже шкода! Ми спокутуємо цю ганьбу своїм життям! Тільки, будь ласка, помилуйте наші сім'ї!"
Побачивши, як смиренні маги притиснули чоло до землі, Цітасан чомусь почав бити їх по лобі.
"Маги - це вищі істоти, які осягають таємниці всесвіту! Схиляти голови перед звичайною людиною - ганебно!"
Очі королівських гвардійців потемніли, коли вони почули слова Цітасана. Перш ніж вони встигли вихопити мечі, я звернувся до магів, бажаючи трохи розважитися.
"Ви чули, що він щойно сказав? Навчіть його, що до чого, гаразд?"
Мої маги піднялися на ноги. "Як забажаєте", - сказав їхній головний. Він презирливо подивився на Цітасана. "Ти нічого не знаєш, блазню. Ти і близько не здатен збагнути, що таке Лорд Ліам!"
"Що?"- розлючено вигукнув Цітасан, піднімаючи свої заковані в кайдани руки в бік магів. "Ви блазні! Ви справді думали, що ці шматки дерева зупинять мене? Вогняна куля!"
Вогняна куля шириною близько двадцяти сантиметрів полетіла в бік моїх магів. Один з них махнув рукою, стираючи закляття.
Цітасан роззявив рота від невіри. Він, мабуть, дуже пишався цим заклинанням вогняної кулі. "Н-неможливо! Моя вогняна куля! Вона..."
"Вогняна куля?" - вигукнув мій маг, насупившись. "Ця жалюгідна іскра? Я покажу тобі справжню вогняну кулю!"
Він підняв руку, і за вікном одного з будинків з'явилася вогняна куля двадцять-тридцять метрів у поперечнику. Жителі королівства Ерле вжахнулися, побачивши це, і закричали від жаху. Маг відправив вогняну кулю в порожнє місце вдалині, коли вона вдарилася об землю, вогняний стовп піднявся в повітря більш ніж на двадцять метрів.
Я зааплодував. "Досить вражаюче".
Мої маги шанобливо схилили голови. "Ми навряд чи заслуговуємо на таку похвалу, мій лорде".
Цітасан, здавалося, не міг зрозуміти, чому такі могутні маги - на цій планеті їх, напевно, називали б мудрецями - вклоняються мені, не кажучи вже про те, щоб припасти чолом до землі і благати про помилування. З іншого боку, лідери Королівства Ерле, здавалося, в цей момент все зрозуміли.
Кукурі подивився на моїх магів.
"Як би ви хотіли розібратися з ними, володарю Ліаме?"
Маги затремтіли, з жалем дивлячись на мене.
Я відвів очі зітхнувши.
"Коли ми повернемося, ретельно перевірте захист маєтку. Другого шансу у вас не буде."
"Д-дякуємо вам! Дякуємо вам, лорде Ліаме!"
Я не міг виправдати їхню страту, адже сам дозволив моєму виклику відбутися. Коли я пощадив їх, вони мало не билися головами об підлогу на знак подяки. Мені все ще було трохи шкода їх, але найбільше мене лякав їхній відчай.
Я сів на трон, схрестивши ноги, і мої люди одразу ж стали на коліна. Чиновники, які прийшли з моєю командою, щоб забрати мене, холодно дивилися на народ королівства Ерле.
""Виклик героя" звучить благородно, - заявив один з моїх урядовців, - але ви, по суті, займалися викраденням. Лорде Ліаме, гадаю, з вашого боку було б розсудливо пояснити, в якому саме становищі вони перебувають."
Плутанина, яку спричинило моє зникнення, напевно, поставила моїх чиновників у скрутне становище. Вони дивилися на мешканців Королівства Ерле як на сміття.
"Мабуть, ви маєте рацію", - сказав я. "Можливо, мені варто просто знищити цю маленьку планету. Я маю на увазі, що вони мали проблеми з нікчемним лиходієм, який видавав себе за "повелителя демонів". Вони, мабуть, довго не протримаються."
Коли я пригрозив цим, дві жінки вийшли вперед, щоб заперечити: Королева Енола... і Канамі.
"Будь ласка, зачекайте!"- заплакала Енола.
"Що значить, знищити цю планету?"- зажадала Канамі. "А це не занадто?"
Мої незворушні королівські гвардійці витягли мечі, готові будь-якої миті знести голови обом жінкам.
Я підняв руку, щоб зупинити їх. "Складіть зброю."
"Так, ваша світлосте."
Коли королівська гвардія заспокоїлася, я вирішив продовжити дражнити Енолу. Я хотів, щоб вона з'їла скромний пиріг.
"Ти викрала мене за допомогою магії. Я хочу, щоб ти спокутувала цей злочин, але що ти взагалі здатна зробити для мене?"
Похнюпивши голову, Енола почала говорити про відшкодування. "Будь ласка, змилуйтеся. Ми можемо заплатити вам золотими і срібними монетами".
Вона пропонувала мені золото і срібло? Як смішно. "Звучить непогано! Якщо ти наповниш цей замок цими монетами, я передумаю знищувати планету".
Обличчя Еноли зблідло. Вона знала, наскільки нерозумною була моя вимога. "Але це... це неможливо!"
"Ви хочете сказати, що я коштую менше?"- звернувся я до своїх підлеглих. "Що ви на це скажете?"
Я наказав їй заплатити суму, яку вона ніколи не могла придумати, але мої підлеглі й оком не моргнули.
"Я вважаю, що це недостатня компенсація."
"Я не думаю, що вони в першу чергу достатньо розкаялися."
"Називати це “неможливим”, навіть не спробувавши... Це виглядає так, ніби вони не вважають, що зробили щось погане."
Коли мої послідовники говорили подібну маячню з прямими обличчями, навіть я відчував себе приголомшеним.
Капітан Королівської гвардії виглядала готова вбити Енолу тут і зараз. "Здається, вони все ще не розуміють, в якому становищі опинилися. Будь ласка, залиште їх у нашому розпорядженні, лорде Ліаме. Ми зітремо цю країну з лиця землі ще до кінця дня."
Я планував сміятися, як будь-який добрий лиходій, під час цієї сцени, але був приголомшений коментарями моїх підлеглих. Я ніколи не спілкувався з ними особисто, але вони виглядали серйозно розлюченими - зовсім не схоже, що вони жартували наді мною. Я просто дражнив людей Еноли, а мої підлеглі насправді хотіли їх вбити.
"Гаразд, я подумаю про це",- сказав я.
Спокійний голос пролунав в залі для аудієнції. "Що саме ви робите?"
Побачивши, хто увійшов до зали для аудієнції, я завмер. "Амаґі?"
Я одразу ж випростався на троні. Амаґі йшла прямо до мене, виструнчившись переді мною. За нею біг заплаканий Брайан, щоб наздогнати її.
"Господарю Ліаме!"
"Тримайся подалі від мене!"- огризнувся я. "Я не хочу, щоб на мене капали брудні сльози якогось старого!"
Ніби не чуючи, Брайан притиснувся до мене. "Я дуже, дуже радий, що ви в безпеці! Ви знаєте, скільки ночей я не спав, хвилюючись за вас?"
Коли я намагався відірвати Брайана від себе, Амаґі підійшла до мене збоку. Мої підлеглі перезиралися з Амаґі на мене, а капітан Королівської гвардії мовчки спостерігала за цим.
"Господарю", - звернулася до мене Амаґі.
"Т-так?"
Я хотів поводитися гордовито перед своїм народом, але Амаґі поставила мені гостре запитання.
"Коли вас викликали, ви свідомо залишилися всередині кола, чи не так?"
Вона зрозуміла, що я просто вирішив не виходити з нього.
"Е-е... т-так."
"Я так і підозрювала. Я не можу сказати, що ваша стратегія була похвальною, але я розумію, що люди тут були в скрутному становищі, і що ви добре знали, що ми прийдемо за вами. З огляду на це, будь ласка, припиніть цю виставу."
Всі навколо мене чекали, що я скажу. Якби я відмахнувся від Амаґі і наказав своїм божевільним підлеглим знищити цю планету, вони б зробили це без вагань. Амаґі могла скаржитися скільки завгодно, для моїх підлеглих мої накази були абсолютними. Проте, якби я здійснив свою погрозу, Амаґі, безумовно, розсердилася б. З огляду на це, не було жодних підстав викручуватися, щоб знищити цю планету. Проте було б дуже незручно відкликати свою погрозу через те, що Амаґі сказала мені це зробити. Я опинився між молотом і ковадлом.
Поки я обмірковував свої варіанти, Брайан закінчив витирати сльози і повідомив мені про позицію Імперії з цього питання.
"Господарю Ліаме, імперський закон диктує, що, коли це можливо, ми повинні уникати взаємодії з розумним життям, яке ще не здатне до космічних подорожей. І такий контакт не повинен впливати на природне розмаїття цієї планети. Хоча їхня магія виклику призвела до того, що ви випадково потрапили сюди, було б краще піти звідси без подальшого втручання."
Ми уникали контакту з такими місцями, як Королівство Ерле, з різних причин - насамперед, щоб наше втручання не зашкодило їхнім унікальним технологіям. Імперія вважала, що втрачати унікальні культури та звичаї - це марнотратство.
Слова Брайана були тим виходом, якого я потребував. Я б виглядав слабким, якби переглянув свою погрозу через те, що Амаґі насварила мене, але зараз це було питання дотримання законів Імперії.
"Мабуть, ти маєш рацію. Якщо це імперський закон, то нічого не поробиш. Тоді забираймося звідси!"
Почувши мій наказ, мої підлеглі поспішно віддали мені честь і кинулися до справи без жодного слова протесту чи критики. Можливо, вони були надто тактовні, щоб коментувати, наскільки насторожено я ставився до Амаґі. Я був вдячний за це.
Амаґі схилила голову.
"Я вдячна, що ви розглянули мою пропозицію. Але все ще залишається питання вашої дискусії зі мною та паном Брайаном. Чи можемо ми домовитися відновити цю розмову після повернення додому?"
Отже, коли я повернувся, на мене чекала ще одна лекція. Але я не хотів ще більше засмучувати Амаґі.
"Я прошу вибачення, гаразд?"- сказав я, моє обличчя сіпалося. "Не сердься."
"Я не серджуся. Роботи-покоївки не здатні на таке."
"Не бреши. Ти робиш таке лице тільки коли злишся!"
"Ви помиляєтеся, господарю."
"Ні, ти точно сердишся. Ти завжди так кажеш, коли сердишся на мене!"
"Ви хочете, щоб я висловила справжній гнів?"
"Вибач! Гаразд?"
Я вийшов з залу для аудієнції, ніби тікаючи, не витримавши докірливих поглядів Амаґі та Браяна.
***
Енола не могла повірити в те, що сталося. Потойбічна армія, яка нахабно підкорила її країну, раптом вишикувалася в лінію після появи однієї жінки.
Ця жінка здалася Енолі майже богинею, хоча виглядала досить дивно. Її красива сукня відкривала обидва плеча, які були прикрашені татуюванням, якого Енола ніколи раніше не бачила. Енола не знала значення цього малюнка, але її просто вразила всеосяжна краса цієї жінки.
Поки Енола зачаровано витріщалася, вона підійшла до неї. Вона зняла з Еноли наручники і потиснула одну з рук королеви. Її червоні райдужні оболонки очей були такими привабливими, що Енола відчула, ніби її затягує в них.
"Будь ласка, дозвольте мені вибачитися за все, що сьогодні тут сталося",- сказала жінка.
"Це я повинна вибачитися. Дозвольте запитати... Вас звати пані Амаґі, чи не так?"
До чого це я? Є багато більш важливих речей, про які можна запитати, чи не так?
Амаґі посміхнулася їй.
"Дійсно. Я Амаґі, власність мого господаря. Я залишу вам деякі ресурси, щоб допомогти вашій країні відновитися. Будь ласка, використовуй їх на свій розсуд."
"Ви зробите це для нас?"
"Ми завдали вам чимало клопоту. Але порада... Я б на вашому місці утрималася від подібних геройств у майбутньому. Не виключено, що подібна пригода може повторитися. Ваші магічні кола просто занадто нестабільні."
Енола хотіла б пообіцяти Амаґі це. Вона не хотіла покладатися на героїв. "Якщо цей повелитель демонів знову з'явиться, ми не зможемо протистояти йому самотужки."
"Мій господар - господар Ліам - знищив Повелителя демонів",- лагідно сказала Амаґі. "Він більше не відродиться. З якими б труднощами ви не зіткнулися в майбутньому, ви повинні намагатися боротися з ними самостійно."
"Ми слабкі... безнадійно слабкі",- заперечила Енола, майже притискаючись до Амаґі. Вона не могла не бачити, що ця жінка всемогутня. "Будь ласка... будь ласка, допоможіть нам!"
Амаґі лише похитала головою.
"Твої випробування - це твої випробування, які ти маєш подолати",- твердо застерегла вона Енолу. "Це тягар, який повинні нести такі живі істоти, як ти."
***
Коли я йшов коридорами з великим мішком на спині, за мною побігла жінка і гукнула: "Зачекай! С-стій!"
Це була Канамі. Я зупинився і обернувся. "Що?"
"Ну... Ті люди кажуть, що можуть відправити мене додому."
Вона озирнулася на моїх особистих магів. Вони проаналізували магічне коло Цітасана і стверджували, що можуть використати якийсь залишковий аспект його магії, щоб відправити Канамі на її рідну планету. Я наказав їм це зробити, оскільки нікому не було вигідно залишати її тут. Я припустив, що вона буде щасливішою, повернувшись до свого старого світу.
"Так. Вони відправлять тебе назад безкоштовно. Не хвилюйся."
Я просто допомагав їй з примхи, я не хотів нічого брати з Канамі, і вона все одно не мала можливості заплатити мені.
"Я не хочу повертатися."
"Що? Твої любі мама й тато чекають на тебе.."
Коли я згадав про її батьків, Канами закричала.
"Мій тато - ні! Тато був єдиним, хто по-справжньому любив мене, але тепер він мертвий!"
Мої охоронці, стривожені, витягли зброю, але я вистрілив у них очима, щоб відлякати їх.
Я здогадувався, що батька Канамі чекає жалюгідний кінець, і, мабуть, я мав рацію. Я бачив, що в її сім'ї була складна ситуація, але це не мало до мене жодного стосунку. Проте, якби я просто відправив її додому, це не давало б мені спокою. Я вирішив розповісти їй, що до чого.
Поклавши свій мішок, я попросив Канамі сісти на сходинки поруч зі мною, щоб ми могли поговорити.
"Мене не цікавить твоя сімейна ситуація. Але люди мають своє місце у всесвіті. Повертайся туди, де ти народилася."
Її мертвий батько, напевно, хотів би цього для неї. Якби він справді любив її, то не хотів би, щоб вона залишалася в цьому клятому всесвіті.
"Якщо я повернуся, моя мати просто спробує продати мене в бордель. Я краще залишуся тут і допоможу їм відбудовуватися."
Вона була такою дитиною. Вона не передбачала майбутнього, яке чекало на неї тут.
"Ти така дурна. Тепер, коли немає Повелителя демонів, Королівство Ерле сприйматиме могутню людину з іншого всесвіту як небезпечну загрозу."
"Енола так не вважатиме."
Вона справді була дурепою, якщо повністю покладалася на королеву. Сама Енола могла бути хорошою людиною, але її найближче оточення - ні.
"Навіть ця королева буде змушена рахуватися з тобою, якщо її радники змусять її до цього. Насправді, вони можуть просто вбити тебе за її спиною. У будь-якому випадку, це не закінчиться добре для вас обох."
"Ти не можеш так казати."
Побачивши її шоковане обличчя, я ще більше захотів допомогти їй виправити ситуацію. У той же час я згадав слова, які сказала мені моя власна дочка. "Я не хочу тебе, тату! Я більше люблю свого нового тата!"
У неї і цієї героїні було однакове ім'я. Однак ця Канамі віддавала перевагу татові, а не "новому татові". Судячи з її наївної вдачі, її тато, ймовірно, був таким же неосвіченим, як і вона сама, але вона все одно віддавала перевагу йому перед іншим чоловіком.
"Твій тато, мабуть, був набагато кращим хлопцем, ніж я",- пробурмотів я.
"Га?"
Хоча я ненавидів дітей, я не міг змусити себе ненавидіти свою дочку з мого минулого життя. У той час, почувши, що вона віддає перевагу своєму новому татові, я був неймовірно шокований. Проте я продовжував платити аліменти, бо вона була моєю донькою, і я любив її. Крім того, моя донька була ще дуже маленькою, коли ми розлучилися. Існувала велика ймовірність того, що її мати і новий тато якимось чином маніпулювали нею, щоб змусити її сказати ці слова. Звісно, це не означає, що вона не несе жодної відповідальності. Але хто знав, чи вона взагалі розуміла, що говорила?
Коли я дивився на цю Канамі, я відчував, що було б нерозумно не пробачити свою доньку після стількох років. Люди, на яких я дійсно мав би ображатися, - це жінка, яка покинула мене, і чоловік, який підштовхнув її до цього. У минулому житті я ненавидів багато інших людей, але моя донька не повинна була бути однією з них.
Можливо, це було добре, що завдяки цій маленькій розвазі я зустрів Канамі поруч зі мною. Вона допомогла мені зрозуміти багато речей про себе. Я здогадувався, що був їй чимось зобов'язаний. Можливо, вона не захоче цього чути, але я вирішив дати їй пораду на майбутнє.
"Ти можеш думати, що ви з тією королевою подруги, але у неї слабке серце. Зрештою, вона злякається тебе і почне тримати на відстані. Але якщо ти попрощаєшся з нею зараз, у вас залишаться лише теплі спогади."
Герої були останньою зброєю, яку принесли, щоб перемогти повелителя демонів. Якби повелителя демонів не стало, ми, звісно, були б лише тягарем.
Канамі сховала обличчя, втиснувши його в коліна. "Ха-ха... Для мене немає місця, куди б я не пішла."
На це можна було відповісти лише одне. "Створи собі власне місце для себе."
"Я не можу", - наполягала вона. "Там я звичайна старшокласниця. Я нічого не можу зробити сама."
Я раптом відчув, що бачу свою доньку з мого старого життя, накладену на цю Канамі. Однак, як я вже кілька разів міркував раніше, не було жодної можливості, щоб ми з нею могли возз'єднатися тут. Ця Канамі мала бути кимось іншим. Я думав, що моя донька виглядатиме так само, коли досягне того ж віку, але вона, без сумніву, житиме щасливо зі своїм новим татом - хоча мене вивертало від думки, що моя колишня дружина буде щасливо жити з іншим чоловіком після моєї смерті.
Не було сенсу навіть думати про цих людей, оскільки я більше ніколи не матиму з ними нічого спільного. Але моя дочка Канамі була іншою. Я хотів би, щоб вона прожила довге і щасливе життя.
Я дістав з кишені невелику шкіряну сумку і простягнув її Канамі. "Ось."
"Що?"- Канамі взяла його з деяким збентеженням, тож я розповів їй, що було всередині.
"Це скарб, який я знайшов у замку Повелителя демонів. Золото і деякі коштовності."
Канамі, мабуть, не могла повірити, що я віддам їй щось із багатств Повелителя демонів. "Ти справді багатий? Якщо тебе не цікавлять скарби Повелителя демонів, то навіщо ти взагалі пішов до його замку?"
Я не міг не розсміятися з її безхитрісної реакції.
"Скарб Повелителя демонів належить тому, хто його переможе, але золото і коштовності цінуються і у твому світі, чи не так?"
Канамі ніяково кивнула, але простягнула мені сумку. "Вони цінні, але я не можу їх прийняти. Мені все одно немає сенсу їх зберігати. Люди будуть підозріло ставитися до того, звідки вони у мене. Я не можу отримати за них гроші."
Я не міг повірити, що вона настільки песимістично налаштована, що намагається відмовитися від скарбу. "Знайди спосіб продати їх!"
"Кажу тобі, я не можу! Я неповнолітня. Я лише старшокласниця!"
"Ти збираєшся відмовитися від життя і казати собі: "Я не можу, я не можу"? Послухай. Це тобі порада від мене. Інші люди не візьмуть на себе відповідальність за твоє життя. Тож, чи збираєшся ти продовжувати наполягати на тому, що не можеш впоратися з усіма проблемами, втрачаючи кожну можливість, яка з'являється на твоєму шляху?"
Я був упевнений, що продати скарб буде важко, але якщо їй це вдасться, вона зможе змінити своє життя. Чесно кажучи, я відчував, що вона знайде спосіб зробити це навіть без скарбу.
Канамі здавалася приголомшеною моїми словами. "Інші люди не візьмуть..."
"Ти сказала, що твоя мама продасть тебе в бордель, якщо ти повернешся, але це не їй вирішувати. Ти просто дозволиш їй робити з тобою все, що вона захоче?"
Канамі притиснула торбинку зі скарбами до грудей обома руками. "Якщо я продам їх, як ти думаєш, я зможу почати нове життя?"
"Це залежить від тебе. Ти можеш це зробити, або ж змарнувати все, розважаючись. Що б не сталося, в кінці кінців, тільки ти маєш взяти на себе відповідальність за свій шлях."
Я відчув, що моя рука потягнулася до опущеної голови Канамі. Коли я погладив її волосся, вона здивовано підняла очі. Вона також виглядала чомусь схвильованою. Я й сам був трохи збентежений своїм вчинком, мені здалося, що я щойно побачив у ній власну доньку.
Я з ніжністю згадав, як часто так само гладив волосся своєї доньки. Здавалося, що я нарешті розібрався зі своїми жалями за нею. Соромлячись свого вчинку, я відсмикнув руку назад і став.
Побачивши, що наша розмова закінчилася, маги підійшли. "Дозвольте нам відправити вас назад, пані Канамі."
Канамі пішла за магами до підвалу, де на неї чекало Коло Виклику. Йдучи, вона постійно озиралася на мене.
Я взяв мішок під пахву і відвернувся. "Повертайся і починай все спочатку!"
Я повернувся спиною, і почув, як Канамі гукнула у відповідь: "Д-дякую! А ти виявляється добрий, Ліаме!"
Я зупинився і важко зітхнув, коли мене назвали "добрим". Озирнувшись через плече, я відповів: "Дозволь дати тобі ще одну пораду. Попрацюй над своєю здатністю оцінювати людей, тому що ти не дуже добре розбираєшся в чоловіках".
"Щ-що це означає? Я ж тобі комплімент зробила! Не треба на це ображатися!"
Ось чому ти ідіотка. Я допоміг тобі лише з примхи. Я злий лорд, жахливий лиходій! Таких, як я, не можна називати "добрими".