Келвін проводив нараду. Темою обговорення була поточна плутанина в домі Бенфілдів. Дворяни з фракції Келвіна не могли приховати свого хвилювання через зникнення Ліама.
З тіні за їхньою зустріччю спостерігав Провідник, все ще у своєму зменшеному капелюсі.
"Час робити свій хід!" - вигукнув він. "З моєю допомогою ви зможете розграбувати володіння Ліама!"
Провідник закидував їх комантарями за лаштунками, не переймаючись тим, наскільки відчайдушно це звучало для його власних вух. Вельможі не чули його коментарів, але вираз їхніх очей змінився.
"Ваша Високість, це можливість. Ми повинні напасти на володіння Ліама з усіма нашими силами! Якщо ми це зробимо, то неодмінно переможемо!"
Його союзники розлютилися, але Келвін був спокійний, як ніколи.
"Ми надамо допомогу будь-кому, хто хоче діяти швидко. Але самі ми не будемо робити жодних кроків."
Вельможі здивовано відреагували на слова Келвіна.
"Не будемо? Чому ні?"
"Що?!" - закричав Провідник. Келвін, очевидно, не мав наміру скористатися можливістю, що відкрилася перед ним, а в нинішньому ослабленому стані Провідника він не міг маніпулювати людиною.
Келвін спокійно переглянув звіти, що лежали перед ним.
"Важко повірити, що Ліама могли спіймати ось так. Якби виклик магії був усім, що було потрібно, щоб кинути рід Бенфілдів у хаос, ми б ніколи не мали з ними стільки клопоту. Я б сказав, що є велика ймовірність того, що це пастка."
Коли Келвін наполягав на тому, що рід Бенфілдів, напевно, мав заходи проти виклику магії, вогонь в очах вельмож згас, і вони повернули собі відчуття спокою.
"Це правда, що існує ймовірність того, що це пастка, але хіба рід Бенфілдів зайшов би так далеко? У їхніх володіннях справді все йде шкереберть. Ви впевнені, що ми не повинні вдарити по них усім, що у нас є?"
Келвін так само, як і інші дворяни, усвідомлював можливість, що відкрилася перед ними. Проте він не мав наміру втручатися в цю ситуацію.
"Не треба потрапляти в пастку, яку він нам розставив. Якщо з'ясується, що це не хитрість, влада роду Бенфілдів ослабне і без нашого втручання."
Вельможі обмінялися поглядами.
"Навіть якщо Ліаму вдасться повернутися, безлад, який він залишить після себе, доведеться розгрібати роками."
"Десятки років, у найгіршому випадку. А може, й довше."
"Не треба в це втручатися. Скоріше, ми повинні скористатися цим шансом, щоб наростити власну силу."
Вони всі погодилися з Келвіном.
Провідник не був задоволений таким поворотом подій.
"Боріться, боягузи! Хіба це не ваш великий шанс? Чому ви зараз боїтеся? Я ж вас підтримую!"
Крихітний капелюшник несамовито грюкав кулаками по столу переговорів.
***
"Ми - законні спадкоємці роду Бенфілд! Я, Крістіана Лета Роузбрейя, виконаю волю лорда Ліама! Смерть тому, хто виступить проти нас!"
"Ми, хто прихистив леді Розетту, є справжніми спадкоємцями роду Бенфілд! Я, Марія Сера Маріан, заявляю тут і зараз, що кожен, хто виступає проти нас, помре!"
На рідній планеті роду Бенфілда Клаус виявив, що спітнів від куль. З незрозумілих йому причин він прийняв командування Королівською гвардією роду Бенфілда, а елітні сили Ліама вирішили слідувати за ним. Клаус добре усвідомлював свою посередність як лицаря, тому його ситуація була відверто смішною. Втім, він ставився до своєї роботи серйозно, зосереджуючись на поставлених перед ним завданнях якнайкраще. Хоча...
"Що значить, двоє найдовіреніших слуг лорда Ліама зрадили його?!"
Тіа і Марі були центральними фігурами в лицарському корпусі Ліама. Клаус знав, наскільки сильні вони обидві, і Ліам, очевидно, дуже довіряв цим жінкам, незважаючи на те, як він про них говорив.
Проте за його відсутності ці двоє лицарів збунтувалися, кожен з них стверджував, що саме вони повинні керувати справами, коли Ліама не стане. Тіа без дозволу почала командувати флотом, а Марі захопила Розетту і почала збирати сили безпеки та оборони для підтримки своєї справи.
"Я знав, що вони не ладнають між собою, - пробурмотів Клаус, - але я не думав, що вони почнуть власні бунти. Що вони собі думають, роблячи у такий час таке? Не кажучи вже про..."
Рід Бенфілд був переповнений відвідувачами, більшість з яких намагалися скористатися відсутністю Ліама, щоб отримати якусь вигоду.
"Я чув, що рід Бенфілд залишився без спадкоємця. Я родич глави сім'ї, що передував попередньому голові, тож вирішив, що маю прийти і надати посильну допомогу."
"Спадкоємець має бути з нашої родини. Колись рід Астредів був відгалуженням роду Бенфілдів. Лідери фракції принца Клео підтримують мене, тому я вимагаю, щоб мене призначили постійним главою роду."
"Я ношу дитину лорда Ліама - чесно! Ця дитина - наступний глава роду Бенфілдів!"
Ці опортуністи кишіли перед ними від світанку до заходу сонця майже щодня, явно не бажаючи нічого, окрім багатства і впливу роду Бенфілдів. Клаус був єдиною людиною, яка могла впоратися з ними, незважаючи на те, що у нього були й інші завдання. До того ж, на територію роду Бенфілдів постійно зазіхали космічні пірати, і Клаусу доводилося мати справу і з ними. Шлунок вбивав його, а двоє кращих лицарів, які мали б бути його союзниками, посилювали нудоту.
"Може, винищимо всіх цих зрадників, лорде Клаус?" - запитав його один з його людей.
"Лорде Клаус, якщо ми вб'ємо їх, ви точно станете головним лицарем!"
"Тепер, коли на вашому боці Королівська гвардія і елітні війська, ніхто не зможе встояти проти вас, лорде Клаус!"
Його гарячі підлеглі намагалися просунути його по службі - і намагалися змусити його битися з Тією і Марі. Клаус віддавав їм тверді накази, відчайдушно терплячи біль у шлунку.
"Зберігати статус-кво! Ми повинні захищати рідну планету, поки лорд Ліам не повернеться."
Клаус не мав жодного бажання використовувати цю кризу для просування вперед. Він зосередився лише на тому, щоб все працювало. Однак його підлеглі не були в захваті від цього.
"Що ж, якщо це його наказ, ми його виконаємо..."
"Я все ще думаю, що він гарантовано отримає роль головного лицаря, якщо скористається цією ситуацією."
"Лорд Клаус - єдина людина, яка зараз захищає рід Бенфілд. Чи не повинен він отримати більше визнання?"
Вони здебільшого скаржилися на обставини, в яких опинився Клаус, а не на нього самого. Проте Клаус усвідомлював їхні почуття, і вони змушували його нервувати.
Це недобре! З такою швидкістю мої люди все повстануть і почнуть війну! Лорде Ліам, будь ласка, поверніться!
***
Кіт і лицарі, які супроводжували Айзека, поводилися так, ніби вони були господарями маєтку Бенфілдів. Вони щиро вірили, що є справжніми лицарями роду Бенфілдів, оскільки раніше служили роду протягом багатьох поколінь.
Вони відпочивали в розкішній вітальні, призначеній для вищого керівництва сім'ї, відкриваючи дорогі пляшки алкоголю, наче це було їхнім правом. Разом з ними у вітальні бенкетували і випивали ті, хто прихильно ставився до нового керівництва. Це були не лише троє урядовців. З'явилися деякі служниці, прислуга і навіть військові, які працювали в маєтку. Це свідчило про те, скільки людей приєдналося до Бенфілдів через амбіції, а не через лояльність, під час стрімкого сходження Ліама до успіху.
Серед гуляк був один зі шпигунів Келвіна, а також оперативник з іншої країни. Обидва прагнули підлити масла у вогонь, поки в роді Бенфілд панував хаос. Кіт знав про агентів, але залишив їх у спокої, просто тому, що вони фактично співпрацювали з ним. Він вірив, що їхня допомога може допомогти відновити його на посаді головного лицаря роду Бенфілда.
Насолоджуючись черговим келихом дорогого алкоголю, Кіт розмірковував про нинішній стан роду Бенфілд.
"Мене вражає зростання, якого вони досягли за останні сто років."
Красиві жінки у сукнях та уніформі покоївок дбали про кожну його потребу. Незважаючи на лицарські здібності Кіта, його насолода від жінок і алкоголю зробила його найгіршим типом чоловіка. До того ж, він був фактично зрадником роду. Він покинув рід Бенфілд, коли Ліам був ще маленьким. Як і слід було очікувати, лицарі, які служили такій людині, самі були підступними грабіжниками. Вони обшукали маєток, принесли знайдені скарби до вітальні та поділили їх між собою.
"Погляньте на цей меч! Від цієї штуки щелепа відвисає!"
"Я знайшов в ангарі надсучасного мобільного лицаря. Відтепер він мій особистий, зрозуміло?!"
"Ей, я теж хочу особистого лицаря! Знайдеш мені такого?"
Вони були більше схожі на бандитів, ніж на лицарів.
Нарешті, один лицар зробив щось немислиме. Він повернувся до вітальні, тягнучи за собою робота-покоївку - одного з серійних роботів, що працювали в маєтку. Її одяг був розірваний, суглоби зруйновані його жорстоким поводженням. Дійшовши до вітальні, лицар схопив робота-покоївку за голову і жбурнув її на очах у Кіта та інших чоловіків. Дивно, але робот-покоївка намагалася втекти від них. Побачивши, як вона бореться зі своїми понівеченими суглобами, чоловіки розсміялися.
"Ліам - справжній збоченець, якщо розставив таких ляльок по всьому маєтку!"
"У нього немає гордості, як у аристократа. Він просто якийсь хлопчисько, який намагається виглядати крутим, полюючи на піратів."
"Гей, це завдяки йому ми можемо так жити. Як щодо того, щоб проявити трохи вдячності?" - сказав один лицар зі знущальним сміхом.
"Чи не буде боляче, якщо він повернеться?" - запитав інший, визнаючи, що вони можуть робити те, що їм подобається, тільки тому, що Ліама немає.
"Про це не потрібно турбуватися", - відповів Кіт. "Принц Келвін підтримає сходження лорда Айзека на пост глави роду."
"Справді, Кіте?"
"Йому буде вигідно, щоб лорд Айзек керував родом. Зрештою, Ліам - ворог принца Келвіна. Так що в цьому немає ніяких сумнівів."
Сказавши це, Кіт подивився на шпигуна Келвіна, який кивнув і посміхнувся на підтвердження. Навіть якщо Ліам повернеться, йому тут не буде місця.
Невпевненість розвіялася, лицар розтоптав робота-покоївку.
"Тоді не буде проблемою, якщо ми зламаємо маленькі ляльки Ліама, чи не так? Мене нудить, коли я бачу, як вони блукають повсюди."
Він підняв ногу, щоб знову розтоптати робота, але у вітальні пролунав голос.
"Що ти, по-твоєму, робиш?"
Це був Брайан.
Кіт стояв, закотивши очі на обурення Брайана.
"Це шкідливо для твого здоров'я, коли ти так злишся, старий."
Незважаючи на насмішкувату манеру Кіта, Брайан, почервонівши, дорікнув йому.
"Розважаєшся у вітальні з самого ранку?! Руйнуєш маєток?! Поклав руку на особисті речі господаря Ліама?! Негайно відпустили робота-покоївку!"- Брайан занепокоєно дивився на понівеченого робота.
Кіт, якого розвеселила його поведінка, подражнив дворецького. "Чого тут боятися? Це ж просто лялька. Вони всі однакові, чи не так?" Він штовхнув робота-покоївку до Брайана.
"Татеяма?! Що вони з тобою зробили..."
Побачивши, що обличчя Брайана зблідло, Кіт зробив неправильний висновок. То він боїться протистояти такому першокласному лицареві, як я? Гадаю, треба віддати йому належне, що він хоча б спробував. Але він занадто грубий.
Кіт дуже пишався своїм статусом лицаря, і його дратувало, що йому кидає виклик хтось, хто не має такого статусу - наприклад, дворецький, як Брайан.
"Не зли мене, Брайане. Я можу використати свою силу, щоб розібратися з тобою, якщо буде потрібно. Якщо ти хочеш продовжувати служити роду Бенфілдів, пропоную тобі змінити свою поведінку по відношенню до мене."
Очі Брайана звузилися від зарозумілого ставлення Кіта.
"Якщо від мене вимагають зрадити господаря Ліама, я краще покину цей маєток."
"Такий відданий. Не можу сказати, що сам розумію твою відданість."
"Сумніваюся, що ти можеш. Ти ж покинув рід Бенфілд, зрештою."
"Ми пішли, щоб захистити лорда Кліффа. Але нова кров тут дуже зарозуміла. Їм не завадило б трохи освіти, тобі не здається?" Кіт вважав, що він і його послідовники були справжніми васалами роду Бенфілдів, а лицарі Ліама - не більше, ніж новачки.
Замість того, щоб удостоїти Кіта відповіді, Брайан просто взяв Татеяму і рушив з вітальні.
"Давай тебе приведемо до ладу, Татеямо. Не хвилюйся, все буде добре."
Побачивши, що Брайан розмовляє з роботом-покоївкою так, ніби вона була людиною, Кіт і його друзі глузливо розсміялися.
У дверях Брайан зробив останнє попередження своєму колишньому колезі.
"Господар Ліам - співчутлива людина, але він також може бути страшним. На твоєму місці я б підготувався до його повернення."
"Ой як страшно!"- Кіт підняв руки в знак покірності. "Ти справді думаєш, що я боюся хлопця, якого тут навіть немає? У будь-якому випадку, до того часу, як Ліам повернеться додому, все в цих володіннях буде належати лорду Айзеку."
Лицарі-загарбники та інші зрадники сміялися.
***
Того дня маєтком Дому Бенфілда пролетіли жахливі чутки.
"Ви ж це несерйозно!"
"Це правда. Я бачила, як лицар знущався над нею."
"Я чув, що її зламали! Це жахливо! Нас теж покарають!"
Ці служниці-люди були бліді з самого ранку, але швидко опанували себе, коли з'явилася старша служниця Серена.
"Ви галасуєте", - вилаяла їх Серена. "Покоївки в цьому домі повинні продовжувати свою роботу навіть у такий час."
Покоївки виглядали стурбованими.
"Пані старша покоївка, гм..." - заїкнулася одна з них. "Ну... Ми чули, що лицарі, які захопили маєток, зламали одного з особистих слуг пана Ліама." Покоївкам-людям не дозволялося називати роботів-покоївок "ляльками", тож вони називали їх "особистими слугами". "Як ви гадаєте, ми будемо...?"
Покоївки затремтіли, але боялися вони не Серени, а Ліама.
Розуміючи це, Серена заспокоїла їх. "За що тебе карати, якщо ти не була присутня при інциденті? Якби хтось і був покараний, то це була б я, відповідальна за них. Зрозуміло? А тепер повертайтеся до роботи."
"Т-так, пані!"
Коли покоївки пішли, Серена маніпулювала пристроєм на браслеті, виводячи перед собою голограму. Це був графік відвідування її підлеглими. Кілька сотень її працівників були відсутні, не рахуючи тих, хто хворів або перебував у оплачуваній відпустці. Однак інцидент з Татеямою підштовхнув близько половини з тих, хто наблизився до Айзека, повернутися на свої робочі місця. Вони, мабуть, зрозуміли, наскільки жахливими були новоприбулі, так само як і перелякані покоївки.
"Ці цифри не такі погані, як я очікувала", - подумала Серена.
Вона думала, що зрадників буде більше, але її підлеглі виявилися стійкішими, ніж вона очікувала. Окрім того, що Серена була керівником, вона була ще й викладачем, і їй було приємно бачити, як її студенти досягають успіхів. Однак не всі вони були успішними.
"У нас є невстигаючі. Чи вони просто занадто амбітні?"
Покоївки все ще намагалися зблизитися з Айзеком замість того, щоб повернутися до роботи, хоча вони повинні були знати, що Ліам ніколи не змириться з тим, що хтось завдає шкоди Татеямі. Якщо цей інцидент не змусив тих покоївок зупинитися, їм уже не врятуватися. Серена просто списала їх з рахунків.
***
Лежачи в своєму ліжку в замку, я розмовляв з Кунай, яка сиділа прямо біля мене.
"Я ідентифікувала тих, хто послав цих убивць, володарю Ліаме", - повідомила вона мені. "До цього причетні міністр і кілька генералів."
"Так? Що ж, позбудься їх", - різко сказав я їй.
Кунай виглядала задоволеною, отримавши цей наказ. Вона трудоголік?
"Так, володарю Ліаме! Можу я запитати, що ви маєте намір робити з Канамі? Може, позбутися її разом з ними? Вона занадто нешанобливо ставиться до вас."
Враховуючи можливості Кунаї, вона, ймовірно, могла б знищити Канамі, але я не міг змусити себе позбутися дівчини.
"Залиш її в спокої - поки що все гаразд. У мене таке відчуття, що з неї буде весело дражнитися."
"Ви впевнені?"
Кунай, мабуть, була збентежена, бо зазвичай я був безжальним. Але з якоїсь причини я не хотів, щоб Канамі знищили. Мені просто хотілося дражнити її ще більше. Це було дивне відчуття.
"Я радше розважатимуся з нею, ніж позбудуся її, - наполягав я. - Але я хочу, щоб усі, хто планує мене вбити, померли."
Міністр і кілька генералів Королівства Ерле хотіли вбити мене за те, що я впустив до замку Звіролюдів. На їхньому місці я, мабуть, відчував би те саме, але це не зняло б їх з гачка. Той, хто послав за мною вбивць, мав бути готовим до наслідків, от і все. Якщо ти намагався вбити когось, ти не зможеш поскаржитися, коли замість цього вб'ють тебе.
"Ця група, очевидно, була готова вбити героїв ще до того, як вас викликали", - повідомила мені Кунай.
"Як це? Коли нас викликали, вони вже були готові вбити нас? Типово. Думаю, я зробив би так само... Кого я обманюю? Ні, не зробив би. Це божевілля."
Скажімо, ви потрапили в таку халепу, що вам довелося покликати на допомогу героя. Покладатися на вбивство героя було б просто нерозумно. Якщо ви викликали їх, бо не змогли вбити повелителя демонів, то як ви могли вбити ще сильнішого героя? Якби ви могли це зробити, вам слід було б спочатку вбити повелителя демонів. Будь-якій країні, що опинилася в такому становищі, вже ніщо не могло допомогти. Вони явно отримали те, на що розраховували.
"Якщо королева некомпетентна, то й усі навколо будуть некомпетентні", - поскаржився я.
"Мушу сказати, що я згідна, володарю Ліаме."
Кунай погоджувалася зі мною в усьому. Я зловив себе на тому, що сподіваюся, що вона не закінчить так само, як Тіа і Марі. Ця думка змусила мене занепокоїтися про те, чи добре поводяться ці двоє лицарів за моєї відсутності. Я не хотів думати про те, який хаос вони можуть спричинити - та й не було сенсу, тож я зупинився. Наразі я був зайнятий тим, що вишукував дірки в цій країні та її проблемах.
"Ця королева справді..."
Стук у двері перервав нашу розмову.
Навіть за зачиненими дверима я здогадався, хто прийшов до мене. "Чого хочеш Канамі?"
Кунай відчинила мені двері, але одразу ж зникла, побачивши похмуре обличчя Канамі.
"Це все твоя провина!"- Канамі заплакала.
"Га?"
Вона зайшла, розгойдуючись, але мені хотілося, щоб вона принаймні була більш конкретною. Я не знав, в чому саме я винен, і чому. Але здогадувався.
"Я не вмію читати думки. Тобі доведеться дати мені щось більше, ніж це", - дражнився я, посміхаючись.
Кумедно, але це роздратувало її ще більше.
"Я говорю про королеву Енолу! Вона майже нашого віку, і їй довелося взяти на себе відповідальність за цілу країну! Як ти можеш бути таким жорстоким до неї? Ти змусив її почуватися погано. Ти мав би бути героєм!"
Що вона каже? Вона просто співчуває цій жалюгідній королеві, тому що бачить в ній хорошу людину? Що за ідіотка.
"Вона правителька", - кажу я.
"І що з того? Вона ще молода дівчина."
Я зітхнув, усвідомлюючи глибину невігластва Канамі.
"Ні вік, ні стать не мають значення для правителів. Все, що від них вимагається, - це виконувати свій обов'язок."
"І все ж..."
"Ти справді дурепа."
"Дурепа?"
Канамі виглядала розлюченою. Це мене так розвеселило, що я вирішив навчити її парі слів, хоча й усвідомлював, що це не в моєму характері.
Чому мені так важко було залишити її на самоті? Тільки тому, що вона носила ім'я моєї доньки? Вони не були однією і тією ж людиною. Це був інший світ, інший час, і насправді возз'єднання з моєю донькою було б за межею дива. Ймовірність була практично нульовою, це було просто немислимо. Якби ми все ж таки зустрілися, то це було б визначено наперед. Але доля не подолала б прірву між мною і моєю донькою. Ми виявилися не пов'язані кровною спорідненістю, нас не пов'язувало нічого емоційного. Я по-своєму намагався виховувати її з любов'ю, але, зрештою, це було безглуздо. Саме тому я не любив дітей.
"Чи могла б ти сказати жертвам Королівства Ерле: "Ваша королева зробила все, що могла! Вона дуже добра і хороша людина!"? Як би на це відреагували люди, чиї сім'ї були вбиті?"
"Н-ну, вони можуть не прийняти це. Але я впевнена..."
"Ти дійсно нічого не розумієш."
Зрештою, від правителя вимагалися перш за все здібності, особливо в такій аристократичній системі. Моральність відходила на другий план. Енола могла бути хорошою людиною, але як королева вона була невдахою.
З власного досвіду я знав, що трапляється, коли правитель має здібності, але не має етики. Якщо ви візьмете шматок лайна і зробите його королем, його піддані будуть ставитися до нього як до мудреця, доки він покращує їхнє становище. Будь-якого правителя, який робив життя громадян кращим, вітали як мудрого і доброзичливого, незалежно від його характеру. Ставити мораль вище за здібності було нерозумно. Все, що люди отримували від виховання некомпетентного святого, - це бідність і голод. Я знав, що сам був невдалим правителем - мені бракувало людяності, - але я обходив це. Обманюючи своїх підданих, я міг видавати себе за великого правителя, роблячи те, що мені подобалося. Удача посміхалася таким лиходіям, як я.
Канамі повісила голову. Здавалося, їй вистачило розуму зрозуміти суть моєї невеличкої лекції.
"Коли твої піддані в небезпеці, "робити все можливе" - очікувано-очевидно. Бажати похвали лише за це - по-дитячому. Правитель, який не може досягти результатів, нічого не вартий для своїх підданих."
"Але..."
"Піди скажи людям, які втратили свої сім'ї та домівки, щоб вони легше ставилися до Еноли, і подивися, що вони скажуть. "Вибачте, що цього було недостатньо, але королева зробила все, що могла!" Спитай їх, чи пробачають вони їй. А ти б пробачила, почувши таке? Ти справді можеш сказати, що не будеш її ненавидіти? Ти захищаєш не ту людину."
"Угх..."
"Королева не хоче допомогти своєму народові", - додав я, коли Канамі не знайшла слів, щоб заперечити мені. "Вона хоче допомогти лише собі, виглядаючи доброю в очах інших людей. Вона хоче, щоб її зняли з гачка, коли всі побачать, що вона старається якнайкраще."
Я міг би продовжувати, насправді. Я не був балакучим, але в цій королеві було багато речей, які мене не влаштовували. Звичайно, вона була хорошою людиною, гідною похвали в багатьох відношеннях, але вона була найгіршим правителем з усіх можливих.
Я маю на увазі, що мені ніколи не було діла до своїх підданих. Я просто хотів доїти їх важкими податками. А оскільки вони принизили мене своїми протестами щодо спадкоємця, я мусив їм помститися. Я зробив собі запис у пам'яті, що збільшу податки, як тільки повернуся.
"Я можу точно здогадатися, що за люди твої батьки", - сказав я Канамі. "Тебе, мабуть, виростили дурні. Про що вони взагалі думали, коли виховували тебе?"
Якщо говорити позитивно, то Канамі була гарною дівчинкою, яка уважно ставилася до інших. У минулому житті я хотів виховати свою доньку так само. Але тоді я багато в чому помилявся, і, очевидно, я помилявся щодо цього. Ця дівчинка поводилася як дурепа, що не має жодного уявлення про те, як влаштований реальний світ.
Канамі подивилася на мене, в її очах застигла злість.
"Не говори так про мого тата."
"Га?"
"Не ображай мого тата!"
"Що? Ти так сильно любиш свого батька?"
"Не батька! А мого тата. Просто не ображай його."
Її реакція на ці два слова свідчила про те, що цей її " батько" прищепив їй напускне співчуття, і це мене дуже розлютило. Було жахливо думати, що існує ще один довірливий лох, який поводиться так само, як і я, і що його хибне мислення заразило його доньку.
"Розумію. На жаль, неважко помітити, що твій "тато" - незграбний дурень, який навчив тебе безглуздим дурницям. Гадаю, він наговорив тобі дурниць на кшталт "треба бути добрим до людей". Б'юся об заклад, він за це заплатить. Може, вже заплатив. Можу собі уявити, який жалюгідний кінець він..."
"Припини!"
Мабуть, я мав рацію щодо нікчемного батька Канамі. Її кулаки затремтіли, вона була готова витягнути меч за пояс.
Кунай вийшла з тіні Канамі і вдарила її в живіт, вибивши її з рівноваги. Очі дівчини були божевільними, і вона витягла ніж, щоб відтяти Канамі голову.
Дивлячись на непритомну дівчину, я знав, що вона стала жертвою нікчемного батька, але я також знав, що вона насправді любила його. У цьому була велика різниця між Канамі та її батьком і мною та моєю донькою. Я схопив Кунай за руку, не даючи Канамі обезголовити дівчину. "Вниз, дівчинко."
"Ви це серйозно?! Вона намагалася підняти меч на вас, Володарю Ліаме!"
"Вона лише надокучала мені. Відведи її назад в її кімнату і не чіпай її, чуєш мене? Вона моя іграшка, пам'ятаєш?"
Дивлячись на Канамі, я відчував заздрість до цього її "тата". Можливо, він був дурнем, як і я в минулому житті. Але для своєї доньки він був хорошим батьком, гідним любові.
***
Коли Ліам задумливо дивився вдалину, в кутку його кімнати щось понуро сиділо і спостерігало за ним - невидимий дух собаки. Цьому собаці було сумно бачити, як Ліам припускав, що його донька не любить його, оскільки він порівнював себе з батьком Канамі.
Пес прослизнув крізь стіни замку і попрямував до кімнати Канамі. Канамі сиділа на підлозі і плакала, підібгавши ноги до грудей.
"Пробач, тату. Я так розлютилася, коли він образив тебе, але я не мала права злитися після того, як зрадила тебе."
Пес наблизив свою морду до Канамі, але не зміг доторкнутися до неї, не було жодного способу втішити її. Розчарований, він вийшов з кімнати, щоб якось допомогти Ліаму.
Піднявшись на найвищу точку замку, собака видав довге виття. Звук долетів аж до дрона Ліама, який завис у небі, передаючи сигнал лиха. Дрон посилив собаче виття, пославши його далі, щоб докликатися до тих, хто був потрібен Ліаму.