Ліам стояв на майдані перед замковою брамою. Його оточували воїни з луками, які тремтіли від наближення орди Звіролюдів. Канамі та Енола спостерігали з безпечної відстані, знервовані. Вони й гадки не мали, що планує робити Ліам.
"Він раптом вирішив, що приєднується до нас і наказує відчинити ворота?"- не вірячи своїм очам, вигукнула Канамі. "Про що він думає?!"
Канамі мало що знала про війну, але вона розуміла, що браму треба захищати. Енола відчувала те ж саме, і вона не мала наміру задовольняти прохання Ліама. Однак, всупереч її волі, ворота відчинилися.
Енола не могла повірити своїм очам.
"Я не давала такого наказу! Хто відчинив ворота?!"
Лицарі та солдати навколо неї були так само збентежені.
"Ми послали кількох людей перевірити, але ніхто не повернувся!"
Що ж сталося? Звіролюди, які атакували браму, розлетілися, як тільки наблизилися до Ліама. Вони майже вибухнули, наче водяні кульки, наповнені кров'ю.
"У нього катана. Звідки вона взялася?"- запитала Канамі, помітивши зброю, яку носив Ліам. Вона була збентежена, вона не могла пригадати, щоб бачила катану в зброярні.
Енола теж не впізнала клинок Ліама.
"Ви знаєте, що це за зброя, леді Канамі?"
"Я не впевнена... але це схоже на стару зброю, яку використовували в моїй країні."
Вона не бачила жодної катани в Королівстві Ерле, але чомусь вона була у Ліама. Що тут відбувається? Канамі не знала, але Звіролюди не стали чекати, поки вона роздумуватиме над цим питанням. Вони з диким виттям увірвалися в широко відчинені ворота.
Енола склала руки і почала молитися.
"Боже, будь ласка, захисти нас".
Витягнувши свою зброю, Канамі попрямувала до Ліама, щоб прикрити його. Однак друга хвиля Звіролюдів, що ввірвалася у ворота, так само розлетілася на незліченну кількість летючих шматків, наче якась невидима стіна відштовхнула їх.
Наступна група Звіролюдів застигла на місці, не в змозі збагнути, що вони побачили, але їхні соратники, що стояли позаду, підштовхували їх вперед. Коли третя хвиля пройшла крізь ворота, всі вони були знищені. Канамі шкодувала звіролюдів, яких союзники штовхали вперед.
Ліам голосно зареготав, коли кров залила територію навколо воріт замку.
"Слабкі! Занадто слабкі! Вони відлітають ще до того, як я встигаю їх прирізати!"
Увесь цей час Ліам, здавалося, просто тримав свого меча, але говорив так, ніби атакував їхніх ворогів. Канамі зосередилася на його рухах. Здавалося, він зовсім не розмахував мечем, але скількох Звіролюдів він відбив у цей момент?
Звіролюди, здавалося, нарешті зрозуміли, що відбувається, і перестали кидатися всередину, натомість відступили від воріт. Однак це лише змусило Ліама вийти назовні.
Канамі та Енола вилізли на стіну замку, щоб побачити, що він збирається робити.
***
Вони всі були такі слабкі, що я просто відкидав їх убік силою свого меча. Скільки сотень ворогів я щойно відправив на той світ?
"Хто ж очолює цю купку слабаків, які називають себе армією Повелителя демонів?"
Розтоптування слабких супротивників, щоб продемонструвати свою переважну силу, ніколи не переставало мене радувати. Я не був одним з пригноблениї, я був тим хто гнобить. Лиходієм!
Я залишив місто, щоб знайти його оточеним Звіролюдами. Один високий, Лев чоловік з великою бойовою сокирою вийшов мені назустріч. З того, як поводилися інші Звіролюди, я одразу зрозумів, що він тут головний.
"Ти повелитель демонів?"- запитав я, дивлячись на лева, що стояв переді мною.
Лев замахнувся сокирою у відповідь. "Просто людинка!"
Я мало не позіхнув, він був такий повільний. Я ухилився від його атаки в останню секунду, щоб він міг переконатися, що це було легко для мене.
"Я питаю, чи ти повелитель демонів", - повторив я. "Відповідай."
Коли він замахнувся на мене сокирою вдруге, я вибив йому ногу з-під ніг. Я схопив його за гриву, коли він спіткнувся, і звалив його на землю.
Очі лева були широко розплющені від шоку.
"Що?! Як ти можеш тримати мене своїми крихітними рученятами?!"
"Щільність наших кісток і м'язів різна, ось і все. І взагалі, ти повелитель демонів чи ні?"
"Ні."
Він боровся, намагаючись вирватися з моїх рук, але це було все, чого він досяг. Цей хлопець мав надзвичайно звіроподібну зовнішність для свого виду. Він був схожий на двоногого лева. Я подумав, що якби Нітта побачив його, він би сказав: "Це не він!" з несхваленням. У хлопця були "котячі вуха", але я не думаю, що він сподобався б Нітті.
Коли я навалився на нього, інші Звіролюди натягнули луки і пустили в мене стріли. Я порізав їх у повітрі. Звіролюдам, мабуть, здалося, що їхні стріли просто зникли, не долетівши до мене. Вони закричали від несподіванки. Потім стрільці-звіролюди потягнулися вниз, в тіні, що з'явилися біля їхніх ніг. Це була Кунай, яка вважала, що кожен, хто наважиться напасти на мене, не повинен залишитися в живих. Я цінував те, з якою пристрастю вона ставилася до своєї роботи. Позбувшись Звіролюдів, Кунай викинула їхні тіла на землю з тіні. Інші звіролюди в страху притиснулися до землі, побачивши це видовище.
Я відпустив лева, але він схопився на ноги і знову замахнувся на мене сокирою. Невже він не міг принаймні вислухати мене? Я був змушений ще раз ухилитися, перш ніж відновити нашу розмову.
"Де повелитель демонів? Я хочу зустрітися з ним особисто. Відведи мене до нього."
"Повелитель демонів набагато важливіший за вас, людей!" - прогарчав лев. "Було б нешанобливо дозволити тобі зустрітися з ним!"
Нешанобливо? Зустрітися зі мною? Мабуть, він не знає, що я набагато вищий за статусом за цього повелителя демонів. В той момент я втратив будь-який інтерес до лева.
"Невже? Тоді помри."
Якби я випустив на нього "Спалах", як і на інших, його б рознесло на шматки. Натомість я зійшов зі свого шляху, щоб витягнути меча з піхов і повільно відтяти йому голову. Звіролюди, що залишилися в живих, обступили мене, в їхніх очах палала лють.
"Заспокойтеся", - скомандував я.
Вони завмерли. Атакуючи, я замахнувся катаною досить повільно, щоб вони встигли помітити цей рух. Десятки голів звіролюдів полетіли з їхніх плечей. Цього разу вони мали точно знати, що я роблю. Нарешті вони припинили наступати на мене і замовкли, і я сприйняв це як знак того, що тепер вони готові мене слухати.
"У вас є два варіанти. Підкоритися мені або чинити опір і померти. Давайте, вибирайте."
Звіролюди перезирнулися між собою. Здавалося, вони нарешті зрозуміли різницю в силі між нами. М'язисті воїни стали на коліна, знаючи, що їм зі мною не зрівнятися. Яке чудове видовище!
Ви просто повинні проклясти королеву, яка викликала такого лиходія, як я, в якості героя.
Здавалося, всі звіролюди визнали свою поразку - окрім одного, який вискочив переді мною. У ній навряд чи було щось "звірине". Це була людина з собачими вухами і хвостом, вона більше схожа на дівчину в косплеї. Я уявив, як Нітта піднімає їй великий палець.
"Я-я-я представляю в-в-в-вовк..."
Вона стрибнула переді мною, ніби кидаючи мені виклик, але так заїкалася, що я ледве зрозумів, що вона сказала. Собачі вуха, які мали б стояти прямо, жалюгідно звисали, а пухнастий хвіст скрутився між її колін, які стукотіли, коли вона тремтіла. Очевидно, вона була налякана.
До речі, я був собачником. У минулому житті у мене була собака, і коли я сварив його, він тремтів і опускав хвіст. Ця дівчина змусила мене згадувати того собаку з ніжністю.
"Я-я-я... Я-я..."- Вона відчайдушно намагалася щось донести.
У мене увірвався терпець. "Ти собака? Якщо ти собака, я дозволю тобі жити."
"Мнаддаг!"
Тьху! Я поняття не маю, що вона хотіла сказати! Вона була надто налякана мною, щоб говорити більше, але я знайшов це абсолютно чарівним. Вона раптом стала неймовірно милою, тепер, коли я помітив, що вона схожа на собаку.
Я вирішив допомогти маленькій дівчині-собаці розслабитися.
"Заспокойся. Давай, зроби глибокий вдих", - сказав я їй, вкладаючи лезо в піхви.
"Фууу... Хаа..."
Вона була такою дурнувато милою, роблячи глибокий вдих після того, як її ворог сказав їй це. Згадавши своє минуле життя, я знову захотів завести собаку. Однак я не був упевнений, що зможу завести справжнього домашнього улюбленця. Проблемою була їхня тривалість життя. Враховуючи мою тривалість життя у цьому всесвіті, життя собаки закінчилося б для мене в одну мить. Я, можливо, міг би продовжити його життя до певної міри, але ми все одно розлучилися б неймовірно швидко після знайомства. Це звучало болісно.
А як щодо цієї дівчини переді мною? Якби я покращив її фізичні здібності за допомогою освітньої капсули, це також продовжило б її життя. Так, це може спрацювати.
Нарешті дівчинка змогла заговорити і представилася.
"Я - Чіно, дочка Гласса, найсильніший воїн у своєму клані!"
"Справді? То... ти собака?"- Мені було байдуже, чи була вона воїном, чи кимось іншим - просто собакою чи ні.
Обличчя Чіно почервоніло від гніву.
"Не смій нас висміювати! Ми пишаємося..."
Я був розчарований; здавалося, вона збиралася сказати мені, що вона не собака. Але звідкись пролунав голос, який верещав: "Ми собаки!"
Я подивився в напрямку голосу і побачив групу Звіролюдів, схожих на Чіно. Вони, мабуть, були її кланом.
Очі Чіно розширилися від несподіванки на крик соратника.
"Батьку?! Ми горді вовки!"
"Ми собаки. Ми собаки, Чіно!"
"Га?!"- Чіно, здавалося, була вражена твердженням чоловіка.
"А ти хто?"- з цікавістю запитав я у звіролюда, який заговорив.
"Я Гласс, батько Чіно. Можу я дізнатися ваше ім'я, мілорде?"
Побачивши, що Гласс став переді мною на коліна, у мене покращився настрій, тож я сказав йому те, що він хотів знати.
"Я Ліам Сера Бенфілд - твій господар, від сьогодні. Служи мені. Шануй мене. Підкоряйся мені! Хто з вас бажає не підкорятися мені, нехай вийде вперед, і я відправлю всіх вас на той світ."
Почувши ці слова, Звіролюди враз опустили голови. Спостерігати за тим, як кожен з них боязко схилив голову переді мною, було справді чудово.
Лише Чіно, здавалося, не погоджувалася зі своїми соратниками.
"Я вовк! Я не собака!"
Так хто ж ви?- запитав я Гласса очима.
Він знизав плечима з незграбною посмішкою.
"Чіно глибоко захоплюється вовками. З самого дитинства вона наполягала на тому, що вона вовк. Вона клопітка дівчинка."
"Справді?"- Почувши це, я захотів Чіно ще більше. "Як мило."
Собачка, яка думала, що вона вовк. Нітта був би на сьомому небі від того, як це було мило. Зрештою, Чіно була занадто милою, щоб я міг з нею впоратися.
Поки я милувався Чіно, Гласс зробив мені пропозицію.
"Господарю Ліаме, як жест покори нашого племені новому господареві, я пропоную вам свою дочку, Чіно."
"Справді? Ти впевнений? Свою дочку?"- Просто так? Я був шокований.
Гласс був абсолютно незворушний.
"Це не буде проблемою."
Хм... здається, в менш розвинених цивілізаціях не надто піклуються про своїх дітей. Гадаю, в Імперії все не так вже й відрізняється. Її громадяни можуть бути так само схильні ставитися до людей, як до витратних матеріалів.
"Вона вже в тому віці, коли повинна стати самостійною", - сказав мені Гласс, дивлячись на свою доньку.
Я думав, що вона ще дитина, але здогадався, що вона була в будь-якому віці, який на цій планеті вважається дорослим для молодої людини.
Однак Чіно не погоджувалася.
"Тату, будь ласка, зачекай! Я не хочу цього!"
"Просто роби, як я кажу."- Гласс був твердий зі своєю неслухняною донькою. "Хіба ти не бачиш, що на кону виживання нашого клану?"
Чіно зіщулилася від суворого погляду батька, схожа на покараного собаку. Моя прихильність до неї зростала з кожною хвилиною. Мій собака з мого минулого життя справді дувся так само, як і Чіно. Один лише цей обмін думками робив виклик на цю планету вартим того. Я втік від Брайана і отримав нового милого домашнього улюбленця - чого ще я міг бажати?
"Ну, добре",- сказав я Глассу. "Я добре подбаю про твою доньку. Крім того, як я вже казав, від сьогодні я новий бос твоїх людей. Тільки майте на увазі, що я знищу вас усіх, якщо ви не послухаєтесь мене."
Приборкавши Звіролюдів, я тріумфально повернувся до міста-фортеці.
***
Ліам сидів на троні в залі для аудієнції замку і розмовляв з вищим керівництвом королівства про Звіролюдів.
"У Повелителя демонів є поплічники...?"
"Так. Їх четверо, включаючи покійного генерала левів Ного. Вони називають себе Елітною Четвіркою."
"Так, я пас. Я не хочу з ними воювати", - вирішив Ліам. "Я просто піду прямо до Повелителя демонів і покінчу з цим."
Він рвався до перемоги над Повелителем демонів, навіть не питаючи ні в кого про стратегію. Роздратування Канамі зростало, коли вона слухала, як він говорив.
"Що з тобою?!" - запитала вона. "Ця Елітна четвірка мучить людей, а тобі навіть не спадає на думку допомогти їм?"
Ліаму було байдуже до хаосу, який Елітна четвірка сіяла по всьому королівству.
"Яка різниця? Убити того, хто стоїть на вершині, - це основна мета війни. Не лізь не в своє діло, дилетантко."
"Дилетантко?"- Канамі була ображена.
Ліам холодно подивився на неї.
"Ти не маєш права розгрібати мене по вугіллю, коли навіть не можеш змусити себе прикінчити ворогів. Ти вагалася, чи не так? Від тебе там не буде ніякої користі. Залишайся тут, у замку. Не хвилюйся. Поки я тут, у мене є час вбивати, тож я вб'ю Повелителя демонів для тебе."
"Час вбивати..."- Для Ліама його жахлива сутичка зі Звіролюдом була не більше, ніж спортивною розвагою. Канамі стиснула кулаки, повісила голову і зціпила зуби.
"Ти хоч знаєш, скільки людей загинуло?" - врешті-решт вичавила вона з себе.
Вона згадала те, що бачила раніше. Молодий лицар, на якого так вплинули її слова, загинув. Вони розмовляли лише кілька годин тому, а тепер він був нічим іншим, як трупом. Це засмутило Канамі невимовно.
Ліам, однак, подивився на неї так, ніби вона зробила зауваження про погоду.
"Кількість загиблих? Це не моя провина. Це їхня війна. Насправді, вони повинні бути вдячні. Я єдина причина, чому вони не були повністю знищені."
"Ти ж теж герой, хіба ні?"- вигукнула Канамі.
"Звичайно, герой. Тому я їх і врятував. До речі, мені ще ніхто не подякував. Енола, пропоную тобі поквапитися і влаштувати мені бенкет на честь перемоги."
У відповідь на гордовиту вимогу Ліама, Енола зробила крок вперед.
"Пане Герою, наша перемога - це справді ваша заслуга. Але я не чула, щоб ви запрошували до замку Звіролюдів і дозволяли їм служити вам."
"Ну, я тобі не казав, тож, звісно, ти про це не чула. Адже мені не потрібен твій дозвіл."
"Наш народ вже давно замучений Звіролюдами. Вони будуть не більше задоволені таким розвитком подій, ніж я!"
Королівство Ерле мало чимало претензій до своїх ворогів. Канамі не могла сформулювати відповідь на розчарування Еноли, але у Ліама знайшлася проста відповідь для неї.
"Хто сказав, що я маю дбати про те, щоб ти була задоволена? Задоволена чи ні, мені байдуже. З ким, по-твоєму, ти розмовляєш?"- Він не мав жодної поваги до їхніх почуттів.
Молодий лицар витягнув свого меча і з праведним обуренням направив його на Ліама.
"Як ти смієш так розмовляти з Її Величністю! Мало того, що ти запрошуєш до нашого дому Звіролюдів, ти ще й зневажаєш нашу правительку! Ми більше не хочемо мати з тобою нічого спільного, і ми переб'ємо кожного з цих Звіролюдів!"
Інші лицарі та міністри в залі для глядачів погодилися, висловлюючи свої претензії до Ліама.
"Як ти можеш називати себе героєм?"
"Нам вистачить лише пані Канамі!"
"Заарештуйте його!"
Усі в залі для аудієнції почали хвилюватися. Канамі розуміла їхній гнів. Вона не була впевнена, що вони дійсно повинні вимагати арешту Ліама, але врешті-решт вона не втрутилася. Ніщо з того, що я можу сказати, не зупинить їх.
Вона не хотіла, щоб армія Королівства Ерла без розбору вбивала Звіролюдів, але їхні власні сім'ї були вбиті. Вона не могла сказати їм просту банальність на кшталт "вбивати - це погано". Зрештою, вона знала, що їй бракує слів, щоб переконати їх.
Ліам повільно підвівся - і в одну мить опинився поруч з молодим лицарем, який витягнув меча. Він обезголовив лицаря голими руками. Галаслива глядацька зала затихла, всі швидко зрозуміли, що сталося. Вони з жахом дивилися на Ліама, який з огидою дивився на кров на своїх руках.
Не може бути! Коли він взагалі встиг ворухнутися? Канамі навіть не встигала стежити за рухами Ліама.
"Не зрозумійте все неправильно", - звернувся Ліам до всіх присутніх. "Не ви, хлопці, тут виграли, а я виграв цю битву. Ви не більше, ніж ті, що вижили. Звіролюди підкорилися мені. Це робить їх моєю власністю. Будь-яке сміття, яке підніме руку на чужу власність, має померти."
Всі втратили дар мови, коли Ліам оголосив себе єдиним переможцем.
"Ти не можеш так казати!"- запротестувала Енола, не в змозі прийняти те, що він сказав. "Ти хоч уявляєш, скільки крові ми пролили?! Заявляти, що перемога належить лише тобі... Як ти можеш бути таким зарозумілим?"
Канамі приєдналася до неї, не витримавши такого ставлення Ліама.
"Чи можеш ти бути ще більшим придурком? Хіба ці люди не достатньо настраждалися?"
Побачивши, що Канамі та Енола так пристрасно протестують, Ліам засміявся. Він схопився за живіт, його сміх ставав дедалі гучнішим.
"Проливали кров? Страждали? Смішно, ви думаєте, це щось значить для мене?"
Канамі не могла повірити в те, що чула.
Тепер Ліам читав лекцію королеві Енолі.
"Ти думаєш, що поділяєш цю перемогу, тому що пролила кров? Чи тому, що ти робиш все можливе, як відповідальна особа? Ти що, дурна? Звичайно, ти зробила все можливе. Це ж твоя робота! Про це навіть не варто згадувати."
Енола відступила назад, налякана таким ставленням Ліама.
Ліам зробив крок вперед, ніби хотів сказати, що не дасть їй втекти.
"Такі люди, як ти, мене бісять. Невже тобі варто зараз турбуватися про своїх жалюгідних підданих? Замість того, щоб співати їм дифірамби, спробуй робити свою роботу."
"Співати їм дифірамби...? Та що ти про мене знаєш? Я роблю все, що можу для свого народу, який вже стільки витерпів!"
"Тому що співати їм дифірамби - це все, що ти можеш, так? Що ж, ти боїшся. І я не можу тебе звинувачувати. Ти не хочеш, щоб твої піддані бунтували і руйнували твою країну зсередини."
Енола зблідла і задихалася. Ліам влучив у саму точку.
Канамі не могла цього не помітити. "Королево Еноло?"
Коли Ліам побачив, як Енола відвернулася від Канамі, він, здавалося, втратив інтерес до королеви.
"Все, що потрібно лузерам - це підкорятися переможцю",- додав він. "Не хвилюйся. Якщо ти станеш на мій бік, то принаймні будеш їздити у мене на хвості.”