"Ви, мабуть, жартуєте."
Провідник був приголомшений тим, як йшли справи на рідній планеті Роду Бенфілд. Він надав Айзеку свою підтримку, але не робив усе можливе, як зазвичай. Він лише відправив Ліама на іншу планету і скопіював себе, щоб маніпулювати Тіа і Марі, але ці невеликі зусилля призвели до хаосу в Роді Бенфілд.
Зникнення Ліама набуло розголосу, і його піддані були в паніці. Кожне місто в його володіннях було охоплене заворушеннями. Зазвичай бездоганні вулиці були завалені сміттям, а жителі зустрічалися рано вранці, щоб нервово радитися один з одним.
"Агов, ви чули чутки?"
"Про лорда Ліама? Я запитав друга, який працює в уряді. Він сказав, що це правда."
"Але чому Лорд Ліам зник?"
"Звідки мені знати?!"
Чоловіки перелякано кричали один на одного. Жінки, так само перелякані, збилися докупи і почали обговорювати ситуацію.
"До мене дійшли чутки, що його викликали."
"Лорда Ліама викликали? Я не дуже багато знаю про магію. Хіба це взагалі можливо?"
"Ні в якому разі! Це просто неможливо. Маги Роду Бенфілдів не допустили б цього."
"А як же він тоді зник?"
"Ну, я не знаю, але..."
Провідник йшов містом, ледве вірячи в те, що бачив. Біля однієї особливо високої будівлі - урядового офісу - він побачив групу громадян, які протестували.
"Опублікуйте правду!"
"Скажіть нам, що з лордом Ліамом все гаразд!"
"Гей! Хто це сказав?! Не може бути, щоб Лорд Ліам був мертвий!"
Це не були протести на кшталт фестивалю, які люди Ліама проводили раніше. Тут були справжні заворушення. Схвильовані протестувальники - чоловіки і жінки - навіть вступали у фізичні сутички. Все це було радісним видовищем для провідника.
"Як це могло статися? Все, що я зробив, це відіслав Ліама геть і трохи закидав яйцями цих жінок-лицарів."
Враховуючи, як мало він доклав зусиль, Провідник відчував, що зірвав джекпот, а заворушення серед населення були додатковою перевагою.
"Гей! Солдати залишають свої пости!" - сказав один протестувальник іншому.
"Що? Чому?"
"Леді Крістіана і леді Марі збирають їх для якогось проекту!"
"Що вони планують під час цієї катастрофи?"
Городяни були спантеличені тим, що ці два лицарі закликали солдатів, коли Ліам був відсутній. Обидві жінки були популярні в масах, тому люди були особливо розчаровані їх незрозумілою поведінкою. Негативні емоції вирували звідусіль.
Провідник всмоктував їх у себе, наче глибокий вдих на свіжому повітрі.
"Ці емоції чудові! Як давно я не вбирав в себе такий смачний відчай на цій планеті?"
Невідомо для Тіа і Марі, але в роді Бенфілд були й інші проблеми, що переслідували його в цей час. Ченсі намагався вбити молодших учнів Ліама, з якоїсь причини, а деякі урядовці вживали заходи для власної вигоди.
Військові також мали справу з корупцією. У минулому армія Роду Бенфілд складалася зі старанних людей, але під час його розширення до неї приєднувалося все більше і більше сумнівних солдатів. Таким чином, багато військовослужбовців скористалися ситуацією, що склалася, щоб просунутися по службі. Це була несподівана, але хороша новина для Провідника.
Крім того, Айзек і Баорі вже робили все, що їм заманеться, в маєтку Бенфілда. Айзек був зарозумілою дитиною, але Баорі та інші дорослі з його оточення легко маніпулювали ним. Баорі також зв'язався з іншими такими ж гнилими дворянами, як і він сам, і вони зібралися у володіннях Роду Бенфілдів, щоб причаститися до їхніх багатств. Володіння Ліама кишіли лиходіями, які пожирали все, що він збудував. Подібно до падіння доміно, одна погана річ спричиняла іншу, занурюючи рід Бенфілдів у більший хаос, ніж будь-хто міг собі уявити - і все це через відсутність Ліама.
"Він прийшов! Мій час нарешті настав!"
Навіть Провідник не очікував, що все стане настільки погано через те, що він просто викинув Ліама з рівняння. Він стиснув кулаки, все його тіло тремтіло від радості.
"Гаразд! Я вкраду все, чим Ліам дорожить, і змушу його відчути смак відчаю, коли він повернеться! Який його найцінніший скарб? Алхімічна скринька? Де б вона могла бути...?"
Алхімічна скринька була фантастичним пристроєм, який міг перетворити будь-який брухт на золото. Володіння нею звільнило Ліама від усіх фінансових турбот. Оскільки алхімічна скринька була секретом успіху Роду Бенфілдів - джерелом величезних ресурсів Ліама, - це значно обмежило б його подальшу діяльність, якби Провідник викрав її, тим більше, що всі лиходії, які проклали собі шлях у його володіння, розкрадали ці ресурси під час його відсутності. На той час, коли Ліам повернеться, від могутності Бенфілдів, накопиченої за час його правління, не залишиться й сліду.
Провідник побіг до місця розташування алхімічної скриньки, уявляючи собі нещастя Ліама, коли той побачить, як руйнується все, що він збудував.
"О, я так давно не відчував себе так добре! Я просто не можу дочекатися, коли побачу розпачливий вираз обличчя Ліама, коли він повернеться!"
***
У підвалі особняка знаходився спеціалізований ангар для особистого Лицаря Ліама - Авіда. Приміщення здавалося до смішного надмірним для утримання одного мобільного лицаря. Кілька великих металевих кілець оточували Авіда, рухаючись вгору-вниз і обертаючись для сканування аномалій, які негайно ремонтувалися, щоб забезпечити постійний ідеальний стан.
Маленький відвідувач щойно увійшов до підземного приміщення: учениця Ліама, Еллен. Притискаючи до грудей ковдру, а також меч, яким так дорожив Ліам, вона схлипувала і ридала.
"Куди ви пішли, Майстре?"
Ліам зник, тому він більше не міг керувати тренуваннями Еллен на Шляху Одного Спалаху. Її колеги-учні, Ріхо і Фука, були зайняті боями не на життя, а на смерть з Ченсі практично кожен день - вони не могли взяти на себе цю роботу. Ніхто не міг навчити Еллен володіти мечем, і їй було самотньо без улюбленого майстра.
У пошуках місця, де вона відчувала б присутність Ліама, Еллен опинилася в кабіні "Авіда".
Пронизаний машинним серцем, Авід міг рухатися за власним бажанням. Коли вона наблизилася, він повернув вічко камери в бік Еллен. Зазвичай Авід нікого не пускав до своєї кабіни без дозволу Ліама, навіть механіків. Відверто кажучи, він не любив, коли на борту був хтось, окрім його господаря. Однак, побачивши заплакану Еллен, він відкрив люк кабіни і дозволив їй залізти всередину. Переконавшись, що вона в безпеці, Авід повільно закрив люк.
У кабіні Еллен вмостилася на сидінні й загорнулася в ковдру, тримаючись за меч.
"Майстре, будь ласка, повернітьсч... Я сумую за вами".
Авід увімкнув музику в кабіні, щоб заспокоїти Еллен, але вона думала про Ліама і плакала ще більше. Коли вона втомилася і заснула, "Авід" продовжував спокійно чекати на повернення Ліама, як і раніше.
Саме тоді в ангарі з'явився непроханий гість: Провідник.
"Ого", - сказав він. "Я не думав, що ти сховаєш алхімічну скриньку тут, Ліаме. Сумніваюся, що хтось про це запідозрив би. Усередині твого улюбленого маленького робота, так? Я радий, що ти досі анітрохи не довіряєш людям."
Авід міг виявити присутність Провідника. Відчувши злий намір істоти, Авід отримав доступ до системи безпеки ангару і активував її. Зі стін з'явилися кулемети та лазерна зброя, миттєво націлені на Провідника.
"Ти мене відчуваєш? Бачу, з роботами з машинним серцем доволі клопітно", - вражено промовив Провідник.
Коли він це сказав, вогонь почав вивергатися з дул гармат. Кулі та лазери посипалися на Провідника, але в його теперішньому стані жодна з них не досягала його.
"Це марно! Невже ти справді думав, що такі грубі атаки зможуть мене здолати, коли я відновив свої сили?!"
Донедавна позитивна енергія вдячності Ліама тримала Провідника в стані постійної слабкості, але до цього сутність була далеко не слабкою. Тепер, насолоджуючись неспокоєм, що вирував у володіннях Роду Бенфілдів, Провідник майже повернувся до того рівня сили, який він знав у розквіті своїх сил.
Провідник витягнув праву руку, і кулі та лазери змінили напрямок, влучаючи безпечно подалі від нього. Вирішивши, що система безпеки не зупинить цього зловмисника, Авід з силою зняв власні замки, вирвавши руки з затискачів і болтів, що тримали їх на місці.
"О, ти хочеш зі мною битися?" - запитав Провідник.
Він піднявся з землі на рівень кабіни "Авіда". Авід підняв обидві руки, намагаючись розчавити Провідника між своїми маніпуляторами, схожими на руки, але Провідник розставив свої руки і зупинив атаку. Велетенський Авід програвав у змаганні сили стрункому, завбільшки з людину, Провідникові.
"Я не програю якомусь металобрухту, який Ліам навіть не пілотує! Як тільки я отримаю алхімічну скриньку, я знищу тебе! Впевнений, що Ліам буде спустошений, коли повернеться, а тебе не буде!"
Засміявшись, Провідник доклав ще більше зусиль. Він простягнув руку до кабіни "Авіда", і телекінетична сила відкрила її люк.
"Ти думаєш, що зможеш зупинити мене цим?"
Коли люк відчинився, Провідник побачив маленький золотий меч, що завис у повітрі, лезо якого було спрямоване на нього.
"Що?!"
Провідник завмер, знаючи, що енергетичний меч отруйний для нього. Що щось подібне робило в кабіні? Він зрозумів, що відповідь криється в маленькій дівчинці, яка спала в кораблі. Улюблений меч Ліама, сповнений таємничої сили, був затиснутий в руках Еллен. Вона не була досвідченою фехтувальницею, але Еллен практикувала Шлях Одного Спалаху. Мабуть, вона відчула ворожість Провідника уві сні і несвідомо відреагувала на неї. Улюблений меч Ліама підсилив її відчуття, створивши цей клинок, щоб загрожувати її супротивнику.
Провідника кинуло в холодний піт.
"Майстре..."- прошепотіла Еллен, перш ніж Провідник встиг втекти.
Меч відгукнувся на розмову Еллен уві сні. Він розмножився на кілька лез, і всі вони були спрямовані прямо на Провідника.
"Стій! Д-д-дівчинко, припини це негайно!"
Провідник запанікував, але спляча дівчинка не чула його. Раптом один меч з неймовірною швидкістю полетів до нього і встромився йому в скроню. Провідник впав на підлогу, навіть коли решта енергетичних мечів кинулися на нього. Від ударів мечів його тіло перетворилося на чорне лахміття, аж поки від нього не залишився лише капелюх. З капелюха швидко проросли руки і ноги, і він жалюгідно побіг геть.
"Іж, я ж щойно ожив! Я це запам'ятаю!"
Дивлячись, як тікає Провідник, Авід подякував сплячій дівчинці за порятунок, вирішивши стати сильнішим.
По всій зовнішній поверхні Авіда з'явилися світлі лінії енергії, схожі на кровоносні судини, коли він перебудовував себе зсередини. Покручений люк кабіни повернувся до своєї первісної форми, коли Авід самовідновлювався і саморозвивався, щоб стати сильнішим.
***
"Злість! Я принесу в ці володіння щиру злість!"
Провідник, який тепер перетворився на капелюх, збирав усю негативну енергію, яку тільки міг, у володіннях Ліама. Він вирішив розголосити про відсутність Ліама по всій Імперії, привертаючи піратів і недоброзичливих вельмож на цю територію.
"Я зруйную все, що ти побудував, Ліаме! Мва-ха-ха-ха! Коли ти повернешся, твої володіння перетворяться на пустку!"
Після того, як Еллен знищила його тіло, Провідник вдавався до відчайдушних вчинків. Раптом йому спала на думку ідея.
"Я знаю! Я також допоможу Келвіну! Він не дасть змарнувати таку можливість. Так, я залучу його до цієї справи!"
Провідник був сповнений рішучості підтримати Келвіна у знищенні володінь Ліама.
***
"Мені пощастило", - пробурмотів я, лежачи в ліжку.
Кунай, яка стояла біля мене, кивнула.
"Я вірю, що це правда, але що до цього призвело?"
Зазвичай Кунай мовчки охороняла мене, але мені було нудно і не було з ким поговорити, тож я підштовхнув її до розмови. Зрештою, я був її роботодавцем, тож відчував, що маю право на розмову час від часу.
"Я просто подумав, що відчуваю, що мені пощастило", - відповів я.
У мене було дивне передчуття, але не негативне. Скоріше, це було схоже на ще більшу удачу.
Кунай нахилила голову, не розуміючи. "Ви це відчуваєте?"
"Звичайно, відчуваю. На моєму боці бог удачі. У будь-якому випадку, розкажи мені, як ідуть справи."
Кунай прокралася в середину армії Повелителя демонів. Вона повідомила про свої знахідки.
"Вороже військо планує відправити солдатів у місто до світанку, щоб відкрити браму зсередини. Місто легко впаде."
"Королівство Ерле не зможе його захистити?"
"На даний момент їхня армія - це лише діти та люди похилого віку. З іншого боку, ворожі сили складаються з досвідчених воїнів."
"Досвідчених воїнів?"
З нашої точки зору, звичайно, жодна зі сторін не виглядала особливо грізною. Проте ворог, мабуть, був досить сильний за мірками цієї планети.
"Гадаю, армія Повелителя демонів легко візьме столицю", - підсумувала Кунай.
"Навіть з героєм на їхньому боці?"
"Я не можу уявити, що одна недосвідчена дівчина зможе переломити хід битви. Звісно, пане Ліаме, якщо ви візьмете участь, це буде зовсім інша історія."
Я не був зацікавлений у виживанні цієї країни, але я хотів, щоб хтось залишився, щоб служити мені. До початку битви залишалося зовсім небагато часу.
"Відпочинь трохи. Я теж буду відпочивати. Тільки розбуди мене до світанку."
"Будь ласка, не турбуйтеся про мене. Я буду в порядку і без відпочинку."
Зміцнивши своє тіло і пройшовши спеціальні тренування, Кунай могла функціонувати кілька днів без сну. Однак це не змінило моєї думки.
"Відпочинок, коли у тебе є можливість, підвищить твою ефективність. Я хочу від тебе максимальної продуктивності та результатів. Просто виконуй мої накази беззаперечно."
Я подивився на неї суворим поглядом, щоб вона знала, що я не прийму відмови.
Кунай знизала плечима. "Як накажете, мій володарю."
Вона зникла в тіні. Я повернувся на своє ліжко, тримаючи пильність на сторожі від потенційних загроз.
"Що ж, я з нетерпінням чекаю на те, що станеться далі.”
***
Канамі пішла за Енолою до міста. Вулиці були заповнені людьми, вкритими брудом і багнюкою, які втекли з довколишніх міст. Енола брала біженців за руки, намагаючись заспокоїти їх.
"Все буде добре. Ми переможемо."
"Ваша Величносте..."
Серед біженців було багато дуже старих і дуже молодих людей, а більшість дорослих чоловіків, що залишилися, були без кінцівок. Від цього видовища в Канамі закипіла злість на армію Повелителя демонів. Водночас вона відчула, що тремтить від страху. Вона була знайома з війною лише як з поняттям, ніколи не переживши її на власному досвіді. Вона бачила подібні трагічні речі лише по телевізору, на фотографіях чи в інтернеті, і до цього часу ці образи не відчувалися по-справжньому реальними.
"Це жахливо."
Підслухавши її, Енола кивнула. "Так, жахливо. Ми не зробили нічого, щоб заслужити це, але повелитель демонів хоче нас мучити. Ми покликали тебе і лорда Ліама, щоб мати шанс протистояти йому."
По правді кажучи, Канамі спочатку не була в захваті від того, що її викликали. Вона скаржилася на ставлення Ліама, але не можна сказати, що у неї не було власних розчарувань з приводу обставин, що склалися. Однак зараз вона відчувала себе інакше. Все, що чекало на неї на Землі, було її жалюгідне старе життя. Вона вважала за краще бути тут, де вона потрібна людям. Їй було трохи сумно дізнатися, що, будучи викликаною, вона ніколи не зможе повернутися. Але побачивши, що тут відбувається, вона захотіла допомогти, якщо зможе.
"Чи будете ви битися з нами, пані Канамі?"- запитала Енола.
Канамі подивилася на місто і кивнула.
"Я буду. Але чи справді я маю силу битися?"
"Маєте."
Енола повела Канамі на тренувальні майданчики для лицарів і солдатів. Там діти віком близько п'ятнадцяти років брали до рук зброю, отримуючи уроки від чоловіків, яких можна було б назвати літніми. Чоловіків у віці від двадцяти до п'ятдесяти років майже не залишилося, тому в якості інструкторів виступали жінки. Канамі була вражена, що люди її віку беруться за зброю.
Енола звернулася до групи.
"Хтось, будь ласка, станьте супротивником героїні."
Помітивши присутність королеви, всі вишикувалися в лінію. У відповідь на її прохання вийшов старий чоловік і зайняв позицію перед Канамі. У кулаках він стискав руків'я справжнього меча.
"Га? Ми б'ємося справжньою зброєю?"- сказала Канамі.
"Якщо це все, що потрібно, щоб здивувати тебе, то в справжньому бою ти не витримаєш", - відповів чоловік низьким голосом.
Очі Канамі розширилися, коли чоловік кинувся на неї, і вона витягнула меч за пояс. Для тих, хто її оточував, цей рух, ймовірно, виглядав контрольованим, але всередині Канамі була в паніці.
Не може бути! Всі інші виглядають такими повільними!
Їй здавалося, що всі рухаються в сповільненій зйомці. На мить їй здалося, що вони її обманюють. Коли вона відбила удар старого, її меч якимось чином переломив його лезо навпіл. Коли дуель вже закінчилася, рухи всіх повернулися до нормального стану.
Коли всі шоковано відреагували на рухи Канамі, Енола пояснила, що сталося.
"Дивна сила живе всередині викликаних героїв. Легенда каже, що вони сильніші за звичайну людину. І коли вони б'ються, рухи їхніх ворогів здаються повільними."
"Досить дивовижно бути героєм, правда? Всі справді здаються повільнішими."
"З такою силою, я впевнена, ти зможеш перемогти повелителя демонів."
Побачивши, що Енола сповнена надії, Канамі подумала: "Це робить мене майже занадто сильною. Якщо всі інші будуть рухатися в сповільненому темпі, я дійсно зможу битися. Нарешті усвідомивши, якою силою вона володіє в цьому всесвіті, вона була схвильована. З цими здібностями я зможу пережити війну, так?"
Її сумніви дещо зменшилися, і Канамі подивилася на стіни замку. За ними ворог наближався до столиці. Я битимусь. Я врятую цих людей. На Землі вона була ніким, але тепер у неї була велика місія. Канамі починала відчувати, що у неї з'явився справжній сенс існування в цьому світі.
Можливо, я зможу спокутувати провину за зраду батька.
***
Я подивився у вікно своєї кімнати і побачив, що надворі світло, хоча була ще пізня ніч. На міських мурах горіли незліченні смолоскипи, а армія королівства намагалася відбити напад Повелителя демонів.
"Звіролюди мають перевагу", - зауважила Кунай. "Солдати цієї країни просто занадто слабкі."
Я посміхнувся її доповіді.
"Цікаво побачити, як країну знищують з перших місць."
Це було в певному сенсі розкішно. Зовні армія Королівства Ерле боролася за своє життя, а я спостерігав за цим зі свого ліжка.
"То що? Що задумала Канамі?"
"Після своїх зневажливих коментарів про ваше ставлення, пане Ліаме, вона заявила, що сама відтіснить ворогів. Думаю, вона довго не протримається."
Кунай, очевидно, не дуже любила Канамі. Я не міг повністю довіряти її доповіді, якщо вона була упередженою.
"Я чув, що вона проявила силу героя", - відповів я. "Отже, вона не слабка, чи не так?"
Наскільки я розумів, Канамі повинна була отримати якусь дивовижну силу після виклику в цей всесвіт, але, за словами Кунай, це все одно не відкинуло б ворога назад.
"Вона отримала силу для боротьби, але у неї майже не було часу, щоб підготуватися. Я дуже сумніваюся, що вона буде ефективно битися з такою малою кількістю тренувань. Сила не вбереже її від смерті, якщо вона не вміє битися."
Я зітхнув. Це була правда, раптове отримання сирої сили не гарантувало комусь успіху на війні. Іншими словами, здібності, які отримала Канамі, зрештою, нічого не дали.
"Королівство Ерле просто запізно схаменулося", - сказав я. "Якби вони викликали героя до того, як стали такими слабкими, то мали б більше часу, щоб підготувати її належним чином."
Можна дати людині силу, але якщо просто кинути її на поле бою, від неї не буде жодної користі. Я співчував королеві, але вони погано впоралися з ситуацією.
"Володарю Ліаме, вже майже час", - сказала Кунай, даючи мені нагадування, про яке я просив.
"Гадаю, мені пора йти. Я хотів би побачити тих звіролюдів, врешті-решт."
"Ви цікавитеся звіролюдами?"
"Звісно, цікавлюся."
Нітта часто зауважував, що вуха звіролюдів дуже привабливі. Звіролюди здавалися досить стандартними у фентезі, і коли такі істоти були задіяні, завжди було багато красивих дівчат. Звичайно, мене це зацікавило.
Я постояв і потягнувся, а потім вийшов з кімнати з Кунай на буксирі.
***
Була ніч. Розбуджена Енолою, Канамі озброїлася в темряві при світлі свічки. Покоївки допомагали їй тремтячими руками вони, мабуть, були налякані.
"Вони напали так пізно вночі?"- Канамі була здивована, що ворог розпочав свій напад о такій порі.
Так само як і Енола. Це було незвично.
"Зазвичай нічних боїв уникають, оскільки є більша ймовірність прийняти своїх союзників за ворогів. Але я припускаю, що ці побоювання не мають сенсу для звіролюдей."
У Канамі тремтіли руки, коли вона зіткнулася зі своєю першою справжньою битвою. Мені страшно. Я повинна бути сильною, але мені так страшно.
Енола тримала дівчинку за руку, довіряючи Канамі свої надії.
"Пані Канамі, будь ласка, захистіть нас. Будь ласка, захистіть моїх невинних підданих від жорстоких звіролюдів."
Канамі не здалося, що Енола була королевою. Вона уявляла собі шляхетних королев і принцес гордовитими і зарозумілими, але Енола була зовсім не такою. Вона була милою і доброю. Канамі посміхнулася їй, бажаючи бути її силою.
"Просто довірся мені."
Вона завжди думає про своїх громадян. Напевно, це тому, що вона з королівської родини.
***
На стінах замку столиці королівства Ерле точилася жорстока битва. Звіролюди вторглися вночі, і королівська армія намагалася відбитися від них. Мускулисті звіролюди успішно видерлися на стіни і вступили в бій з людськими воїнами.
Звіролюд розтрощив одному з воїнів голову.
"Слабкі, такі слабкі! Ми ніколи не могли програти людям!" - кричав він.
Коли Канамі прибула на місце битви, вона побачила, що люди падають, як мухи. Її охопила злість, коли вона побачила трупи, що нагромаджувалися на стіні.
"Вам це з рук не зійде!"
Звіролюди лише хихотіли з Канамі.
"Дивись, жінка!" - вигукнув один. "У них, мабуть, не залишилося справжніх солдатів! Ми вже виграли цю війну, га?"
Глибока рана, що фонтанувала кров'ю, відкрилася в животі Звіролюда, що сміявся. Він згорбився, хапаючись за неї.
Канамі затремтіла, побачивши, якої шкоди завдала закривавленим мечем у своїй руці. Вона все ще відчувала, як встромила його в істоту.
Ц-це війна...
Вигляд в очах Звіролюдів змінився, коли вони зрозуміли, що Канамі може рухатися.
"Вбити дівчину!"
"Швидше! Вбийте її! Інакше ми..."
Інші Звіролюди кинулися на Канамі, але вона спритно уникала їхніх нападів. Вона бачила кожен їхній рух задовго до того, як вони з'являлися, тож їй було неважко ухилятися від їхніх ударів. Звіролюди могли лише шоковано реагувати, коли Канамі врізалася в їхні руки та ноги, знерухомлюючи їх. Все сталося в одну мить.
"Ха-ха... Ха-ха..."- Канамі задихалася вже через кілька секунд, в основному через розумову втому. Вона вже була виснажена, але вона вивела з ладу ворогів, які напали на неї. Їй не треба було хвилюватися - вона справді могла це зробити. Коли вона це зрозуміла, люди навколо неї кинулися зі списами і почали простромлювати звірів.
"Здохни! Здохни!"
"Це за те, що ви зробили з моїм сином!"
"Слава героїні!"
Солдати вітали Канамі, коли вони добивали Звіролюдів. Ще до того, як Канамі зрозуміла, що відбувається, більшість Звіролюдів, які видерлися на стіни, були мертві. Кільком вдалося втекти, але битва закінчилася перемогою Королівства Ерле.
"Ми перемогли!" - радісно вигукували лицарі. "Ми перемогли!"
Канамі не могла повірити в те, що щойно побачила. Ворог більше не міг чинити опір.
Звіролюди були безпорадні після того, як вона їх поранила, але людські воїни, не вагаючись ні хвилини, прикінчили їх. Ця думка жахала її.
Коли сонце нарешті зійшло, Канамі впала на коліна.
***
Генерал Лев Ного замахнувся велетенською бойовою сокирою на звіролюдей, які втекли зі стін замку.
Один звір намагався виправдатися: "С-стривайте! Герой..."
"Моєму війську не потрібні дезертири", - холодно сказав Ного.
Зарубавши звіролюда, що підвів його, Ного подивився на своїх воїнів, що зібралися, з обличчям, залитим кров'ю.
"Не має значення, чи є у них герой, чи ні. Якщо піднятися на стіну - не вихід, у нас немає іншого вибору, окрім як розбити ворота. Ми заберемо у них все!"
Він підняв свою бойову сокиру, і звірина зграя радісно загула.
Дивлячись на це, Гласс тихо клацнув язиком.
"Просто так увірватися? Ми знову втратимо купу людей."
Ного, звісно, був сильним, але він не мав жодного уявлення про тактику. Розгром ворогів за допомогою лише власної грубої сили збуджував його, але розсудливий Гласс віддавав перевагу методам, які не призводили до надмірних жертв.
Чіно стояла поруч із Глассом. Її очі блищали.
"Нарешті настав час битви, батьку!"
Гласс поклав руку на голову своєї невинної доньки, і її вуха щасливо опустилися. Турбуючись про її благополуччя, він дав їй кілька порад.
"Роби все, щоб вижити. Тільки той, хто виживає, стає сильним."
"Я переможу всіх своїх ворогів і покажу всім, що я сильна, як ти, тату!"
"Тобі не потрібно цього робити. Просто..."
Перш ніж Гласс зміг застерегти Чіно, зграя звіролюдів раптово замовкла. Інтенсивний тиск виходив зсередини стін замку. Навіть Чіно, яка ще мить тому була оптимістично налаштована, затремтіла, підібгавши хвіст між ногами.
"Батьку, що це? Це те, що відчуваєш перед Повелителем Демонів?"
Гласс подивився на Ного. Очевидно, це було не так, оскільки Ного так само насторожено відреагував на дивне відчуття.
"Всім військам, приготуватися!"- скомандував Ного своїй армії.
На його слова клани негайно стали в стрій, піднявши зброю. Жоден зі звіролюдей не зберіг того розслабленого вигляду, який був у них до того, як вони відчули тиск по той бік стіни.
Ного підняв підборіддя і наказав одному з племен іти вперед. Звіролюди послухалися і швидко атакували ворота фортеці. Коли вони наблизилися до мурів, не посипалися стріли. Натомість ворота просто відчинилися, як тільки звірі наблизилися до них, ніби запрошуючи їх увійти всередину.
Звіролюди були збентежені, але якщо ворота були відчинені, що їм залишалося робити, як не поспішати всередину? Однак, як тільки вони це зробили, вся група в одну мить зникла.
"Що?!"
Очі Гласса розширилися від шоку. Його союзники просто зникли? Так йому здалося, але через секунду він відчув запах крові біля воріт. Напруживши зір, він побачив розкидані навколо шматки Звіролюдів, які штурмували ворота. Деякі їхні рештки навіть досягли ніг решти солдатів.
Він не мав жодного уявлення про те, що щойно сталося, все, що він бачив за відчиненими міськими воротами, були вулиці Королівства Ерле... і самотній чоловік. Чоловік посміхався до них, тонкий меч лежав на його плечі. Потім він підняв вільну руку і показав жест, який говорив: "Підходьте до мене".
Грива Ного настовбурчилася від люті.
"Ти думаєш, що можеш мене спровокувати?! Всім військам - в атаку!"
Звіролюди кинулися вперед, і тільки Гласс стримувався, підкоряючись інстинктам, які підказували йому, що входити в місто надто небезпечно. Він відчував, що багато звіролюдей, ймовірно, розуміли це, але опиралися своїм інстинктам і кидалися вперед разом з іншими, оскільки знали, що Ного вб'є їх, якщо вони не підкоряться його наказам.
"Ух!" Гласс був настільки розгублений, що не наважився наказати своєму клану рухатися, і вони відстали від інших.
"Батьку! Накажи нам іти вперед!"- закликала Чіно, помітивши, що вони залишилися позаду. "Ми теж повинні наступати!"
Незважаючи на наполягання Чіно, Гласс був надто наляканий людиною за воротами, щоб зрушити з місця. Однак наказ Ного був беззаперечним. Якщо Гласс не підкориться, Ного знищить весь його клан - навіть членів сім'ї, яких воїни залишили позаду. Його обличчя перекосилося від жаху.
"Ми атакуємо!"- нарешті наказав Гласс.
Коли вовки з виттям приєдналися до своїх інших, що наступали, Гласс обливався потом. Він не міг заглушити власні інстинкти протесту.