Дізнавшись, що Королівство Ерле є наймогутнішою країною континенту, я зацікавився, але їхній замок виявився похмурим маленьким маєтком з моєї точки зору.
Я виглянув у вікно і побачив місто-фортецю, захищене високими мурами. Замок був побудований на пагорбі посеред міста, але його зали були вузькими і тьмяними. Я не мав жодного уявлення, чи вони були в такому скрутному становищі, що не могли належним чином освітлювати приміщення, чи так було завжди, але я міг сказати, наскільки жалюгідним був замок, просто блукаючи навколо.
Прогулюючись залами, тримаючи руки в кишенях, я помітив дівчинку, схожу на старшокласницю - ту саму, яку разом зі мною називали героєм. Вона була попереду, розмовляла з королевою.
"Е-е... Ваша Величність, так?"- почув я її слова.
"Енола просто чудова, міледі-герой."
"Ну, тоді припиніть називати мене "міледі-герой". Це якось незручно і не по-справжньому."
"Тоді я називатиму вас пані Канамі."
""Пані" тут зовсім не обов'язково."
"Тим не менш, я маю виявити вам трохи поваги, враховуючи те, що незабаром станеться."
Я спокійно спостерігав за їхньою дружньою розмовою, аж поки не почув ім'я старшокласниці. На мій подив, це було ім'я моєї доньки в минулому житті.
"Канамі, так?"
Я застиг, пробурмотівши її ім'я, вражений. Злість і смуток нахлинули на мене, а також трохи... Ні, це було неважливо. На якусь частку секунди я замислився, чи може ця дівчина насправді бути моєю дочкою з мого минулого життя, але швидко відкинув цю ідею. Це було неможливо.
Через те, що я зупинився і вимовив її ім'я, Канамі та Енола обернулися, кинувши на мене підозрілі погляди.
Канамі не була задоволена тим, що я повторив її ім'я. "Чого ти хочеш? Тільки не кажи, що це дивне ім'я чи щось таке."
Оскільки вона, здавалося, пишалася своїм ім'ям, вона не могла бути моєю донькою, яка відкрито сказала мені, що ненавидить ім'я, яке я їй дав.
Коли ставлення Канамі стало ворожим, я помітив, що моя тінь сіпнулася. Я подивився на неї, а потім знизав плечима. "Я був просто здивований. Я знав декого з таким же ім'ям. Як воно пишеться?"
Я планував, що це буде не більше, ніж звичайне запитання, але реакція Канамі була несподіваною.
"Мені не подобаються те як воно пишеться, тому я тобі не скажу."
"Що? То тобі не подобається твоє ім'я?"- І це при тому, що вона попереджала мене не сміятися з нього?
"Мені подобається моє ім'я. Мені просто не подобаються літери."
"Гм, гаразд."
Після цього обміну думками Канамі розвернулася і пішла далі по коридору. Коли вона пішла, я перерахував усі причини, чому вона не могла бути моєю донькою. По-перше, з моменту моєї реінкарнації минуло вже більше вісімдесяти років. Навіть якщо припустити, що сталася якась часова аномалія, коли нас викликали, ймовірність того, що ми возз'єднаємося ось так, була астрономічно низькою, близькою до нуля, наскільки це взагалі можливо. Я просто не вірив, що це станеться.
Поки я це обмірковував, охоронці Еноли кидали в мій бік підозрілі погляди. Не те, щоб я їх звинувачував, враховуючи, як грубо я повівся з їхньою господинею. Я відчував, що істота, яка ховається в моїй тіні, спостерігає за ними з такою ж настороженістю.
"Ми приготували бенкет для наших героїв", - сказала мені Енола. "Сподіваюся, наша їжа припаде вам до смаку, мілорде."
Бенкет, еге ж?
***
Невеличка вечеря, яку Енола назвала "банкетом", була такою ж поганою, як я й очікував. Не тому, що кухня Королівства Ерле була поганою, а тому, що їжа давала зрозуміти, наскільки сильно страждає країна. Вони були настільки зубожілими, що не могли навіть приготувати напівпристойну їжу для героїв, яких викликали з інших світів.
Після вечері нас з Канамі відвели до приймальні і наказали чекати, поки нам приготують покої. Канамі дивилася, як я лягаю на диван, з таким виглядом, ніби хотіла сказати мені, що це погані манери. Мабуть, її добре виховали.
"Ви справді шляхетний, пане Ліаме?"
"А чому ти сумніваєшся?"- Я перевернувся, щоб подивитися на Канамі, яка критикувала мою поведінку з моменту нашого виклику.
"Ну, ти був таким грубим весь час, поки ми були тут. Ти навіть поскаржився на їжу за вечерею і поставив Енолу на місце."
"Я не казав, що їжа була погана. Я лише сказав, що вона не відповідає моїм смакам. Я не ображав кухню цієї планети."- Їжа справді мала незнайомий мені присмак.
Канамі, здавалося, не розуміла.
"Я кажу, що твоє ставлення неприйнятне, коли Енола проявляє до нас таку гостинність."
"Два добрі черевики, це уже гостинність?"
"Що? Я говорю про звичайну вдячність."
Я здивовано подивився на неї, захоплюючись здатністю Еноли маніпулювати людьми. Вона повністю завоювала Канамі після однієї вечері. Я думав, що Енола - благородна дівчина, але вона мала справжній потенціал правительки.
"Ти що, здуріла? Ці люди викрали нас, а ти збираєшся підлизуватися до них?"
"Вони зробили це лише тому, що у них проблеми..."
Тоді я дещо зрозумів про Канамі - вона не знала багато про магію, і, ймовірно, була викликана зі світу, де її не існувало.
"Неприємності, в які вони потрапили, - це їхня відповідальність. Ми тут ні до чого. До того ж, вони використовували техніку одностороннього виклику. Вони не мають наміру повертати нас туди, звідки ми прийшли."
Це заклинання було надто недбалим. Воно просто викликало "героя" з будь-якого місця, воно не вказувало конкретний світ. Ймовірно, вони викликали нас із Канамі з одного всесвіту, але з різних планет. Звичайно, це не обов'язково було б правдою, якби стався якийсь нещасний випадок... що здавалося жахливо ймовірним, враховуючи техніку, яку вони використовували. Нестабільність у їхньому колі виклику, ймовірно, дозволила їм викликати мене з мого маєтку, хоча він мав рівні безпеки, призначені для запобігання цьому. Насправді, нещасний випадок був чи не єдиним способом пояснити, як це сталося. Було смішно, що сім'я Цітасана передавала грубу техніку впродовж трьохсот років.
"Цього не може бути."- Очі Канамі розширилися від несподіванки.
Я позіхнув, а потім пояснив ситуацію.
"Пам'ятаєш, що Енола сказала за вечерею? Вони хочуть, щоб ми вбили якогось повелителя демонів. Самі вони нічого не можуть зробити, тому покладаються на нас - звідси і гостинність. Тому я й кажу, що нерозумно поводитися з ними якнайкраще."
Я терпляче пояснював, що нас використовують, але Канамі лише сердито надувала щоки. Невже вона не могла прийняти правду? Чи вона просто не хотіла погоджуватися, бо я їй не подобався?
Як виявилося, у Канамі був цікавий збіг обставин.
"Мені байдуже, що я не можу повернутися додому", - огризнулася вона.
"Га? У тебе що, немає батьків?"
Я здогадався, що вона старшокласниця через її шкільну форму, тому я також припустив, що вона все ще живе з батьками. Коли я сказав їй, що виклик був в один кінець, я очікував, що вона буде ридати і протестувати, що вона хоче додому. Насправді, я навіть був готовий до цієї прикрої можливості.
На власному дивані Канамі обхопила руками ноги.
"Я просто не хочу повертатися. Навіть якби я повернулася, мені б там не було місця. Я не хочу бачити матір, а тато нас покинув."
Свою маму вона називала більш офіційно "матір'ю", а батька більш близько - "татом"? Звучало складно... не те, щоб мені було до цього діла. Я хотів уникати тем, які нагадували мені про мою власну минулу сім'ю. Я не повинен був згадувати ті неприємні часи, коли мав справу з тим, що мене викрали на цю глуху планету.
"Хм", - сказав я. "Ну, тоді ти можеш залишитися."
"Ти так говориш, ніби можеш повернутися."
"Дозвольте мені сказати тобі, що вони помиляються в одному. Мене не викликали з іншого всесвіту. Я впевнений, що це той самий, з якого я прийшов."
"Що? Ну, на моїй планеті не було ніякої магії."- Канамі здивовано нахилила голову.
Перш ніж я зміг придумати, як пояснити це далі, хтось прийшов і повідомив, що наші кімнати готові.
***
Я пішов за супроводжуючим до своєї кімнати, де вмостився на великому ліжку. Я одразу зрозумів, що не зможу на ньому добре виспатися. Я розумів, що ліжка цієї планети не йдуть ні в яке порівняння з тими, на яких я зазвичай спав, але все ж таки злий лорд у мені вимагав кращого ставлення.
"Поглянь на це паскудне ліжко. Вони почують про це завтра. У будь-якому разі, ми нарешті наодинці. Чому б тобі не вийти і не показати мені своє обличчя?"
Я був один в кімнаті, але як тільки я заговорив, моя тінь заворушилася, і з неї з'явилася фігура. Жінка в масці - одна з оперативників Кукурі - повільно вийшла з темряви. Вона стояла на одному коліні, схиливши голову.
Сидячи недбало на ліжку зі схрещеними ногами, я подивилася на жінку в масці. "Ти охороняла мене і потрапила у виклик?"
Я був впевнений, що вона могла б легко вирватися з магічного кола, але замість цього вирішила піти зі мною. Здавалося, вона навіть відчувала себе відповідальною за те, що сталося.
"Коли ви благополучно повернетеся до своїх володінь, я спокутую цю невдачу своїм життям", - відповіла вона. "Наразі я можу лише принести свої найглибші вибачення. Будь ласка, принаймні, дозвольте мені продовжувати захищати вас, поки ви не повернетеся додому - благаю вас!"
Я був роботодавцем оперативників Кукурі, і всі вони були настільки вражаюче віддані, що часто пропонували заплатити за невдачі власним життям. Однак у цьому випадку я міг би легко вирватися з магічного кола, якби захотів. Я дозволив себе викликати лише тому, що це був легкий спосіб втекти від Амаґі та Браяна, які накинулися на мене.
Коротше кажучи, я потрапив сюди з власної волі, тож мені було б неприємно, якби ця жінка спокутувала свою провину життям. Крім того, це покарання було б марнотратством - зменшення організації Кукурі навіть на одного члена було б великою втратою. Звичайно, пощадити її не суперечило моїй моралі злого лорда, оскільки я дбав лише про збереження ресурсів.
"Було б марнотратством страчувати тебе за таку дрібницю. Зрештою, вас, оперативників, не так вже й багато. Поки що не турбуйтеся про спокуту своєї провини."
Незважаючи на мою невизначеність, оперативник Кукурі відповіла здивовано.
"Так, мій володарю."
Я згадав про ще одну річ, про яку мені потрібно було подбати. "Зараз єдине питання - це твоє ім'я".
"Моє ім'я? Господарю Ліаме, ми..."
"Я знаю."
Було боляче продовжувати думати про неї як про "жінку в масці" або "оперативника Кукурі", але її організація не використовувала імен. Можливо, вони зверталися одне до одного на ім'я в приватному житті, але ніколи не робили цього у своїй роботі. Лише їхній лідер, Кукурі, мав ім'я, але це було не його справжнє ім'я. Вони навіть не називали своїх імен мені, своєму роботодавцю. Це було правило їхнього клану, але воно виявилося надто незручним у таких ситуаціях, як ця.
Жінка в масці, напевно, чинила б опір, якби я попросив її назвати своє справжнє ім'я, тож я вирішив сам дати їй тимчасове ім'я.
"Ми будемо разом деякий час, тому буде зручніше, якщо я зможу тебе якось називати. Як би то назвати когось з твоєї професії? Хм... Як щодо Кунай?"
У термінах мого старого життя ці хлопці нагадували нінджя. Назвати її на честь одного з прихованих клинків, які носив нінджя, здавалося ідеальним варіантом. Спочатку я подумав про "шюрікен", але це не підійшло як ім'я. Кунай.
Жінка в масці - Кунай - схилила голову і щиро подякувала мені.
"Отримати від вас ім'я - це честь, на яку я не заслуговую, господарю Ліаме! Я присягаюся, що захищатиму вас!"
Я придумав ім'я на льоту, тому було трохи дивно, що вона так зраділа. Ну, краще, що їй сподобалося, гадаю.
Думаю, їй дуже пощастило, що вона отримала ім'я від мене. Зрештою, я мало кому давав імена. У минулому житті я назвав свого собаку Амаґі, і... свою доньку. Але я пам'ятаю, як вона сказала, що її ім'я дивне, і що вона завжди ненавиділа його, коли ми розлучалися.
Я все ще не міг повірити, що дівчина з ім'ям моєї доньки була покликана стати героєм разом зі мною. Який божевільний збіг обставин.
Кунай все ще стояла на колінах, чекаючи наказів.
"Що ж, деякий час буде важко, але я розраховую на тебе", - сказав я їй.
"Звичайно!" - відповіла вона, ще з більшим ентузіазмом, ніж раніше.
"Твоїм першим завданням буде збір інформації. Я хочу, щоб ти зрозуміла, чи люди тут говорять правду про все. Збери якомога більше інформації."
"Звісно."- Кунай опустилася у підлогу.
Після того, як вона пішла, я ліг на ліжко і втупився в стелю. Мої думки звернулися до колеги з мого старого життя, Нітти.
"Якщо це справді інша планета, то я потрапив в інший світ. Оскільки я вже перевтілювався в іншому всесвіті, я міг би сказати Нітті, що повинен зробити і те, і інше."
Він би заздрив? Напевно, він би обурювався, що мій виклик - це просто телепортація, адже насправді я не потрапив до іншого всесвіту. Нітта завжди був прискіпливий до деталей.
Коли я лежав і посміхався, згадуючи Нітту, я зрозумів, що кімната була надто погано прибрана, ліжко також було застелене недбало. Можливо, це королівство було в біді, і за ним прийшов повелитель демонів, але це не означало, що я мав би цінувати таке ставлення до себе. Канамі, здавалося, співчувала Енолі, але з моєї точки зору, вони покликали мене, щоб я підтирав їм дупи. Я не очікував великої гостинності від не міжгалактичної нації, але невже вони не могли докласти трохи більше зусиль? Я не мав наміру задовольнятися скромним житлом зі співчуття до бідності моїх господарів! Я ж лиходій, врешті-решт. Я очікував розкоші, незважаючи на те, що країна Еноли чи її піддані страждали через це. Це було гідно лише такого злого лорда, як я.
"А тепер..."
Я сів у ліжку і торкнувся свого браслета. Над ним з'явилося магічне коло, що плавало в повітрі, і з нього матеріалізувалося кілька предметів. У цьому браслеті, що використовував просторову магію, я зберігав кілька зручних предметів саме для таких випадків.
Піднявши один з предметів - дрон, я попрямував до вікна. Коли я викинув дрон на вулицю, він розгорнув невеликий пропелер і злетів у повітря.
"Гаразд, я послав сигнал лиха. Зрештою, за мною прилетять. А поки що я просто насолоджуватимусь життям на цій планеті."
Я планував трохи повеселитися з цим "попаданням в інший світ". Заради Нітти.
***
Кунай вийшла з кімнати Ліама і попрямувала на свою місію, її кроки були легшими, ніж зазвичай. Вона з деяким здивуванням відзначила своє новоявлене, нехарактерне для неї хвилювання.
Я не очікувала, що господар Ліам дасть мені ім'я! Ймовірно, він і не думав про це, але я повинна якось віддячити йому за цю честь.
Як член організації Кукурі, Кунай народилася в темному світі. Коли вона помре, то не залишить по собі жодного сліду - жодного доказу того, що вона взагалі існувала - так само, як і її батьки та брати і сестри, які загинули в битві дві тисячі років тому. Від її родини не залишилося нічого. Нічого не залишилося, навіть їхніх імен. Їхня організація використовувала імена лише тоді, коли спілкувалася з людьми для виконання своєї роботи. Їхній лідер мав ім'я, під яким він ходив, але нікому іншому не дозволялося мати ім'я для особистого користування. Проте, якщо і була лазівка, то це була можливість отримати ім'я від їх господаря.
Як стелс-оперативникам, їм не дозволялося залишати докази свого існування - навіть у спогадах людей. Через це правило багато членів їхньої організації відчували глибоку самотність, у тому числі й Кунай. Але те, що Ліам дав їй ім'я, означало, що тепер вона існуватиме в чиїйсь пам'яті.
Я впевнена, що бос покарає мене за невдачу, як тільки цей інцидент закінчиться, але мені байдуже. Якась частина мене, хай навіть маленька, залишиться в пам'яті господаря Ліама навіть після того, як мене не стане.
Кунай все ще відчувала, що виклик Ліама був її провиною. Кукурі доручив їй охороняти Ліама, оскільки вона була одним з найдосвідченіших членів їхньої організації. Проте вона не змогла захистити свого господаря від магії виклику, яка телепортувала його.
У свідомості Кукурі та його людей Ліам був не просто тим, кому вони були вдячні. Він був володарем, якому вони завжди хотіли служити. Він не боявся їх і добре використовував їхні здібності, шанобливо ставлячись до них як до цінних інструментів. Більшість людей боялися їх, і в минулому до них ставилися з огидою і не раз зраджували. Після однієї з таких зрад вони перетворилися на камінь і залишалися такими протягом двох тисяч років. Імператор, який зробив це з ними, без сумніву, зробив це тому, що дуже боявся їх. Він використовував їх, коли це було зручно, але відправив їх у пекло, коли більше не хотів мати з ними нічого спільного.
Зрештою, імператор прийняв це рішення через слабкість. Він боявся їх, тримав на відстані витягнутої руки, а потім намагався їх позбутися. Ліам не мав такої слабкості. Як майстер Шляху Одного Спалаху, він був чи не найсильнішою людиною в Імперії і завжди діяв з цілковитою впевненістю. Ліам ніколи не боявся організації Кукурі, і він використовував її, як і належить справжньому господарю.
Скільки ще вельмож в Імперії були настільки компетентні? Кунай могла б повірити, що їх було кілька, але з такою ж легкістю погодилася б і з тим, що їх не було взагалі. Вона та інші оперативники з радістю присвятили свої життя Ліаму завдяки силі його характеру.
Прибувши до кімнати відпочинку в замку, Кунай помітила кількох лицарів. Ці лицарі були або дуже старі, або дуже молоді, і жоден з них не виглядав таким, що міг би дати гідну відсіч. Вона сховалася в тіні, щоб підслухати їхню розмову. Їхня охорона - просто сміховинна. Я сумніваюся, що вони помітили б мою присутність, навіть якби вжили всіх заходів обережності, на які були здатні. Це жалюгідно.
"Мені байдуже, навіть якщо він герой з іншого всесвіту. Як він міг сказати, що такий бенкет "не відповідає його смакам"?" - поскаржився один молодий лицар, розлючений поведінкою Ліама на бенкеті. "Я хотів побити цього хлопця".
Кунай відчула, як її рука потягнулася до зброї, але зуміла втриматись від бажання перерізати йому сонну артерію.
Старий засміявся.
"Ну, ну. Він герой, який переможе повелителя демонів. Невелика зарозумілість - це не те, через що варто засмучуватися", - застеріг він.
"Я знаю, але Її Величність прогинається під цих людей, і жоден з них не розуміє ситуації!"
Юнак був засмучений тим, що Ліам і Канамі, схоже, не оцінили гостинності, яку виявляла їм Енола. Кунаї розуміла його розчарування, але вірність Ліаму змушувала її відчувати ворожість до хлопця. Ти викрав нашого господаря, а тепер маєш нахабство так про нього говорити? Можливо, ти всього лише невіглас, але це вже переходить усі межі.
Якби вона не була на завданні, Кунай убила б хлопця за його слова. Але у неї був наказ, тому вона вийшла з кімнати відпочинку, щоб знайти інформацію про Королівство Ерле.
У цій країні справи ще гірші, ніж я собі уявляла.
Наслухавшись однієї розмови, Кунай перейшла до іншої кімнати, збираючи інформацію на ходу.
***
Рано-вранці наступного дня нас з Канамі повели до зброярні. Сама королева знайшла час у своєму щільному графіку, щоб показати нам озброєння героїв. Однак, коли ми прийшли до зброярні, там майже нічого не було. У них залишилося так мало списів, луків і стріл, що їхня країна явно доживала останні дні.
Енола наказала своїм лицарям винести деякі предмети, що зберігалися в сховищі.
"Ця зброя представляє найкраще з того, що є в Королівстві Ерле."
Вони показали мені меч і повний обладунок, сріблястий із золотим орнаментом.
Канамі безтурботно дивилася на ці речі.
"Які гарні. Вони такі блискучі."
Енола ніяково посміхнулася на невинне зауваження Канамі.
"Це більше, ніж просто їхній зовнішній вигляд. Це національні скарби, пронизані рунами із захисною магією."
Я навіть здивувався, коли зрозумів, з чого зроблені обладунки.
"Мітрил, так?"
Енола, здається, була задоволена, що я його впізнав.
"Так, обладунки з дорогоцінного мітрилу. На всьому континенті було лише три комплекти, а тепер залишився тільки цей."
З її гіркого виразу обличчя я здогадався, що інші два були втрачені в цій війні з повелителем демонів.
Я простягнув руку і нахабно доторкнувся до обладунків, ігноруючи кислі погляди присутніх лицарів. Навіть Енола виглядала знервованою, але я знизав плечима. Зрештою, не було сенсу в обладунках, з якими не можна було впоратися. Взявши шолом і розглянувши його, я зітхнув, коли знайшов те, чого очікував.
"Звичайно, в цьому обладунку є магія, але ледь-ледь. Чистота і майстерність мітрилу гідні похвали, але руни нанесені занадто грубо."
Якість мітрилу була кращою, ніж я очікував від Королівства Ерле, враховуючи їхні технологічні можливості, але робота з рунами була такою ж безсистемною, як і магічне коло, яке вони використовували, щоб викликати мене.
Канамі насупилася, почувши мою оцінку, без сумніву, думаючи, що я знову поставив ситуацію в незручне становище. Ніби для того, щоб я більше нічого не міг сказати, вона повернулася до Еноли і запитала: "Невже це нормально, що ми використовуємо національні скарби таким чином?"
Енола міцніше стиснула посох, який слугував доказом її королівської влади.
"Легенда свідчить, що жодна звичайна зброя не може навіть подряпати повелителя демонів. Вам, швидше за все, знадобиться це, щоб перемогти його."
"І хто ж ними скористається?"- Після того, як їй нагадали про Повелителя демонів, Канамі занервував. "Гадаю, ви, пане Ліам?"
Коли вона вимовила моє ім'я, всі погляди звернулися до мене. Я кинув мітриловий шолом лицареві, який кинувся ловити національний скарб, зітхнувши з полегшенням, коли йому це вдалося. Він витріщився на мене, але якщо обладунки призначалися для війни, нікого не повинно хвилювати, що вони просто впали на підлогу.
У всякому разі, я не мав наміру використовувати їхнє спорядження.
"Мені воно не потрібне."
Енола не знала, як відповісти. "Е-е-е..."
Помітивши, що королева втратила дар мови, Канамі поскаржилася від її імені.
"Ти що, не слухав? Ти не можеш перемогти Повелителя демонів без цього."
Я зітхнув з її наївності. Вона була такою гарненькою, що мене нудило від неї. Мені здавалося, що я дивлюся на себе колишнього.
"Незважаючи на це, який у нас план?"- запитав я. "Ми підемо прямо на Повелителя демонів, чи нам потрібно забрати десь якусь дрібничку, яка нам знадобиться, щоб перемогти його?" Подорож, сповнена випробувань і негараздів, була основним елементом у вигаданих історіях такого типу. У будь-якому випадку, оскільки я застряг на цій нерозвиненій планеті, було б весело хоча б здійснити невелику екскурсію.
Енола все ще виглядала невпевненою в тому, що має сказати.
"Дрібничку? Як зброя? Цих скарбів мітрілу має вистачити на все, що вам потрібно. Вам не доведеться шукати більше", - сказала вона мені. "Прямо зараз один з елітної четвірки Повелителя демонів, Генерал Лев, йде на нашу столицю з армією варварських напівлюдей."
Нітта був би радий почути про "Елітну четвірку", але мені було цікавіше, з якою люттю Енола говорила про цю армію.
"Варварські напівлюди, так?" Я відвернувся від неї і посміхнувся. "Звучить так, ніби ти їх ненавидиш."
"Звісно, ненавиджу!"- голос Еноли підвищився. "Вони вторглися на нашу територію, мучили наших людей і чинили всілякі дикості ще до воскресіння Повелителя демонів! Запевняю вас, "варварські" - це саме те, як їх можна описати!"
Канамі, здавалося, була здивована такою палкою відповіддю Еноли.
Енола все ще продовжувала.
"Вони забрали життя багатьох моїх людей. Вони нападають на ні в чому не винні міста і села, щоб вкрасти їхню їжу, залишаючи тамтешніх людей голодувати. Я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили!”
"Який жах."- Канамі скривилася, без сумніву, розгнівана. Вона сприйняла все, що сказала Енола, за чисту монету. Це було абсолютно безглуздо.
"Мені дуже шкода."- Енолі було явно соромно за те, як вона розпалилася. "Я не повинна була так кричати. Я повинна повернутися до своєї роботи. Будь ласка, не соромтеся використовувати все, що знайдете в цій кімнаті."
Вона пішла зі своєю свитою покоївок та охоронців.
Канамі роздратовано повернувся до мене.
"Ви знову за своє, пане Ліаме. Ви намагаєтеся розлютити цих людей?"
Вона щиро жаліла громадян Еноли за їхню долю? Як смішно. Яке чисте серце.
"Ти ідеальна героїня", - сказав я їй. "Дурепа, яка легко піддається впливу."
"Що це має означати?"
Я нахилився, даруючи їй легку посмішку.
"Ти справді віриш, що вони кажуть правду про все це?"
Канамі зробила крок назад, схвильована. Здавалося, вона не могла зрозуміти, що я їй кажу.
"Ну, вони покликали нас, тому що у них проблеми, так?"
"Тебе справді легко надурити. Ти думаєш, що всі на світі - хороші люди?" Я починав дратуватися.
Канамі похитала головою.
"Є хороші люди. Хіба не так само нерозумно підозрювати всіх у тому, що вони погані? Я не хочу так жити."
Почувши це, я був впевнений в одному.
"Ми ніколи не зможемо порозумітися. Я буду робити те, що хочу. Чому б тобі просто не одягнутися і не приготуватися до бою з тим повелителем демонів?"
"Ви не будете битися, пане Ліаме?"- Її очевидний шок, здавалося, запитував: "Жінки і діти б'ються, а ти просто збираєшся втекти?".
Я вирішив дати їй деякі настанови, хоча й не був впевнений, навіщо. Зазвичай я не хотів би мати нічого спільного з такою добродушною дурепою, як вона, але чомусь не міг залишити її. Може, тому, що її звали так само, як і її...
"Я сказав, що буду робити те, що хочу. Але якщо ти збираєшся битися, тобі треба поспішати і готуватися. Як сказала Енола, армія Повелителя демонів вже близько."
"Га?"
Давши пораду, я залишив Канамі в зброярні.
***
Коли Ліам пішов, Канамі аж кипіла від роздратування. "Що з ним таке?!" Вона вирішила боротися за народ Королівства Ерле, але Ліам навряд чи був вмотивований допомагати.
На роздратовану Канамі дивилися служниці, яким було наказано допомогти дівчині вдягнути обладунки, та кілька лицарів, що мали служити її охоронцями. Відчувши на собі їхні погляди, Канамі ніяково посміхнулася.
"Хм..."- нерішуче промовив лицар, ще молодший за Канамі. "Я вважаю, що ваша поведінка дуже гідна захоплення, пані Канамі! Я дуже ціную те, що ви щойно сказали."
"С-справді?"
"Так! Не треба завжди підозрювати людей у тому, що вони погані. Я теж не хочу так жити."
"Я... Дякую", - сказала Канамі, щаслива, що почула його слова.
"Я розповім іншим лицарям про ваші слова!" - натхненно продовжував хлопчик.
"Зачекай", - сказала Канамі. "Це не моя заслуга! Це мій батько навчив мене цього."
"Ваш батько?"
"Так. Одного разу, дуже давно, він сказав, що йому набридло постійно насторожено ставитися до людей. Натомість він хотів би вірити в них. Я хочу жити так, як жив мій батько."
Ці слова пролунали від когось дуже важливого для неї, і при згадці про них у Канамі стислося в грудях від гордості та сорому. Адже саме її зрада, зрештою, стала причиною страждань такої чудової людини.
***
Вийшовши зі зброярні, я повернувся до своєї кімнати і лежав на ліжку, поки Кунай беззвучно не повернулася. Я озирнувся і побачив, що вона вже стоїть на одному коліні, схиливши голову.
"У мене є доповідь, господарю Ліам."
Замість відповіді я лише позіхнув.
Сприйнявши це як визнання, Кунай заговорила.
"Армія Повелителя демонів повинна прибути до столиці через три дні."
"Швидше, ніж я думав. Не дивно, що королева в розпачі. Що ще у тебе є?"
"Це правда, що країна в біді. Вони збирають жінок, дітей і старих зі столиці та прилеглих регіонів, щоб воювати на війні."
"Ми вже не можемо їм допомогти. Енола повинна була скликати своїх героїв раніше."
Королівство Ерле перебувало у позиченому часі. Ситуація була зрозуміла: у них просто не вистачало дорослих чоловіків. Навіть якщо вони переможуть армію Повелителя демонів, я не міг собі уявити, що у країни є якесь майбутнє. Звісно, це залежало б від інших країн навколо, але я міг уявити собі, що після перемоги над Повелителем демонів Королівство Ерле захоплять люди, які мають свої інтереси. З іншого боку, якщо всі інші країни вже зникли, і залишилося тільки Королівство Ерле, їм буде дуже важко звестися на ноги. Як я вже сказала Кунай, якщо вони планували покликати героїв на допомогу, їм слід було зробити це до того, як все стало так погано. Звісно, я не засуджував Енолу за те, що вона вагалася. Якби я був на її місці, я сумніваюся, що став би грати в азартні ігри з невеликим шансом на перемогу, який міг би дати герой.
Це була погана ситуація, з якого боку на неї не подивись. З безпорадності Еноли я здогадався, що той, хто насправді мав би бути на троні, загинув на війні, і тепер вона застрягла, виконуючи роботу, до якої не була готова. Розмірковуючи про це, я згадав, що під час бенкету вона згадувала, що не була вихована як спадкоємиця.
Якщо я і звинувачував когось у ситуації, що склалася в королівстві Ерле, то це був попередній король, який відправив свого спадкоємця на війну, не передбачивши наслідків. Якби той король покликав героя, все могло б бути не так погано. Я з власного досвіду знав, як хреново мати некомпетентного попередника, тому співчував Енолі, але це не означало, що я пробачив їй за те, що вона викликала мене в це звалище.
***
Столиця королівства Ерле була захищена високими мурами, тож армія повелителя демонів отаборилася навколо міста-фортеці. Це військо складалося з найрізноманітніших рас, серед яких не було жодної людської. Переважну більшість становили напівлюди, яких колись вигнали з їхніх домівок упереджені люди.
У військовому наметі перед Генералом Лева, одним з елітної четвірки повелителя демонів, стояв вовкулака. Навколо них згрупувалися інші представники рас, з яких складалося військо.
Вовкулака виглядав майже як людина, його єдиними нелюдськими рисами були загострені вуха і густий хвіст. Генерал, Ного, був набагато більше схожий на звіра, як лев, що ходить на двох ногах. Він був волохатий і мав два з половиною метри зросту. Позаду нього в просторому наметі знаходився гарем левиць.
Коли одна з цих жінок наповнила його чашу алкоголем, Ного звернувся до вовкулаки.
"То коли ми можемо рушати на столицю?"
Вовкулака, Гласс, був воїном, але також і тактиком. Незважаючи на те, що він був мозком операції Ного, він не був особливо обдарований винахідливістю. Звіролюди були простими бійцями, які перемагали супротивників-людей своєю силою. Якщо вони потрапляли в пастку, то розбиралися з нею постфактум. Проте, незважаючи на цю грубу тактику, вони загнали королівство Ерле в кут і тепер збиралися атакувати їхню столицю.
"Наші воїни можуть взяти місто за три дні. Ці стіни виявляться безглуздими перед нашою силою."
Безліч напівлюдей без проблем видерлися б на стіни. Якби вони пробралися до столиці вночі і відкрили браму зсередини, їхня армія змогла б легко вторгнутися в місто.
Напівлюди були більшими і сильнішими за людей, тому навряд чи програли б у сутичці один на один. Кожен з них був могутнім воїном, але донедавна люди перемагали їх. Це відбувалося тому, що різні напівлюдські раси не могли об'єднати зусилля проти людей. Прибуття Повелителя демонів і генерала Лева Ного нарешті об'єднало напівлюдей, і тепер вони стояли на порозі завоювання королівства Ерле.
Ного відкрив свій великий рот і розсміявся, спонукаючи всіх навколо також сміятися. Вони всі були переконані, що візьмуть місто.
"Тоді у нас є гарна звістка, яку ми повинні надіслати повелителю демонів! А тепер випийте, щоб відсвяткувати нашу майбутню перемогу!"
Ті, хто зібрався в наметі, заревли.
***
Його соратники все ще веселилися в наметі, але Гласс пішов з вечірки раніше. Його донька, яка чекала на нього на вулиці, підбігла, коли помітила його.
"Чіно!"- Помітивши її, Гласс вигукнув, прямуючи до неї. "Повертаймося до нашого табору."
"Так, батьку!"
Дівчинка, Чіно, була маленькою і стрункою, її обличчя зберігало молодість. Її вовчі вуха і хвіст були сріблястими, а очі жовтими. Це була мила дівчинка, зовсім не схожа на воїна, але з дитинства вона була наділена надзвичайною силою і могла з легкістю перемогти більшість пересічних воїнів.
Чіно нетерпляче замахала хвостом.
"Батьку, коли почнеться атака? Я не можу дочекатися свого першого бою! Цією битвою ми нарешті відіб'ємо нашу територію у людей, чи не так?"
Гласс дорікнув Чіно за її непосидючість.
"Не виляй так хвостом. Це показує, наскільки ти незріла для воїна."
"Я-я прошу вибачення!"- Хвіст Чіно завмер, а вуха сумно опустилися.
Воїни не могли дозволити собі, щоб їхні емоції можна було легко прочитати. Контролювати рухи вух і хвоста було однією з основ для воїнів-вовкулаків. Бачачи, що донька не може цього зробити, Гласс поклав руку їй на голову і ніжно скуйовдив волосся.
"Тепер твої вуха звисають."
"Ох!"
Гласс бачив, що Чіно ще більше впала у відчай, і це змушувало його нервувати. "Я хвилююся, що відправляю тебе в бій у такому стані. Можливо, мені слід було залишити тебе вдома на цей раз."
Чіно подивилася на нього з несподіваним роздратуванням.
"Я воїн нашого села, як і всі інші, батьку! Я також жриця нашого племені. Було б ганьбою для нашого племені, якби я ніколи не билася в бою.”
Гласс насупився. "Мабуть, ти маєш рацію. Ти моя дочка, але ти також дорогоцінна жриця нашого племені."
Чіно поклала руки на стегна і з гордістю випнула маленькі груди.
"Я все ж таки срібний вовк."
Гласс засміявся, коли вони разом наближалися до свого табору.
"Я ніколи не думав, що у мене буде дитина срібного вовка. У нас не було жодного за десятки років, навіть в інших селах."
У вовкулаків була легенда, що діти, народжені зі сріблястим хутром, мають духовні здібності, тому їх треба було дбайливо виховувати як жриць. Маючи срібне хутро, Чіно дійсно була духовно обдарованою порівняно з іншими вовкулаками. Навіть вожді сіл та лідери, такі як Гласс, який об'єднав кілька сіл, не мали іншого вибору, окрім як схилятися перед жрицею свого племені. Однак, як представники раси воїнів, навіть жриці повинні були пережити війну, щоб вважатися дорослими. Гласс привів свою дорогоцінну жрицю на битву, щоб вона отримала досвід, необхідний для того, щоб називати себе дорослою в їхньому племені.
"Коли я побачу свою першу битву, - сказала Чіно, - наш клан нарешті знову матиме жрицю. Тоді ти зможеш бути спокійним, батьку."
Позиція Гласса в племені вовкулаків була б викарбувана в камені, навіть більше, ніж позиція батька їхньої жриці.
Він засміявся про себе, дивлячись на Чіно.
"Можливо, легенди про срібного вовка - лише міфи. Крім твого хутра, я не бачив багато ознак того, що ти духовно обдарована".
Чіно відвела погляд, ніби її це неприємно вразило.
"Я покажу свої здібності жриці, як тільки зійдуся в першій битві."
"Я з нетерпінням чекаю цього."
Вони прибули до табору вовкулаків. Гласс увійшов до свого намету, запросивши Чіно зайти всередину, щоб продовжити розмову. Сівши на землю, Гласс побурчав про зустріч, на якій він щойно побував.
"Генерал Ного все ще поводиться по-дурному. Він швидко з'їсть награбовану нами їжу."
Генерал використовував кожну нагоду, щоб відсвяткувати, марнуючи їхні дорогоцінні запаси їжі. Це стосувалося і Глассової провізії.
Чіно, здавалося, не розуміла, про що він так турбується.
"У Королівстві Ерле багато продовольчих складів. Ми просто поповнимо наші запаси, як тільки переможемо їх." Столиця була великим містом, вона припускала, що там має бути багато їжі.
Гласс не міг бути таким оптимістичним.
"Люди зараз не надто процвітають. Вони не обов'язково мають багато їжі в столиці. Якщо станеться найгірше, ми можемо почати битися між собою за те, що залишилося. Не забувай про це, Чіно."
"Т-так!", - відповіла вона, хоча було зрозуміло, що вона все ще не до кінця усвідомила ситуацію.
Гласс був занепокоєний. Звіролюди спустошили територію людей, пожираючи їхні запаси їжі, наче сарана. Йому було огидно від того, скільки їжі розтратив генерал Ного. Неодноразово Гласс давав генералу зрозуміти свою думку. Однак Звіролюди цінували силу понад усі інші якості, а серед них не було нікого сильнішого за Ного. Всі застереження Гласса були марними, якщо Ного відмовлявся їх слухати.
"Отримавши силу від повелителя демонів, генерал Ного став надто сильним. Ми можемо піти на нього всі разом, але все одно не переможемо. У нас немає іншого вибору, окрім як підкорятися йому, але небезпечно марнувати наші запаси їжі, як це робить він."
Вираз обличчя Чіно говорив про те, що вона не розуміється на таких складних речах. Проте вона чула, що після перемоги буде багато їжі, яку можна буде розграбувати, тож не втрачала оптимізму, намагаючись заспокоїти батька.
"Все буде добре, тату! Всюди були великі запаси їжі. Я впевнена, що в столиці буде ще більше!"
Все, що міг зробити Гласс, це роздратовано глянути на неї.
"Сподіваюся, ти маєш рацію."