“ЛАЙНУС НЕ БУВ РІВНЯ МЕНІ», - казав я. "Чого тут дивуватися? «Чому тут дивуватися?„
Я сидів у барі готелю, а поруч зі мною сидів німий Воллес. Останнім часом він постійно був п'яний, але, здавалося, нарешті протверезів, вислухавши всю історію про те, що сталося з Лайнусом.
«Це просто важко прийняти, що ти так побив Лайнуса!»
Не зумівши вбити Клео, Лайнус тепер вважався дурнем, який поквапився, і все ж чомусь Воллес все ще, здавалося, захоплювався своїм мертвим братом.
"Лайнус створив власну фракцію і завдяки власним здібностям став другою людиною в черзі на трон. Я просто не можу повірити, що все так закінчилося для нього..."
Я недбало перехилила келих назад. «Він обрав не того супротивника, як я завжди і казав тобі».
«Ну, звичайно, ти так говорив, але хто б міг подумати, що ти насправді переможеш?»
"Я завжди мав намір перемогти. Ти думаєш, я б почав щось, що не зміг би закінчити?"
«Але ж він був другим у черзі на трон!»
Це звучало так, ніби Воллес завжди очікував, що я програю, звідси його маніакальна нервозність. Насправді я вступив у боротьбу лише тому, що знав, що переможу. Це правда, що Лайнус був грізним ворогом, який мав доступ до більшої влади, ніж я, але він зловживав своїми ресурсами.
Проблема полягала в тому, що основна увага Лайнуса була зосереджена на Келвіні. Він не міг виявити жодного вразливого місця, коли справа стосувалася Келвіна, через нього він не міг піти проти мене напролом. Я просто скористався цим. По суті, це було так, ніби я вдарив Лайнуса в спину, коли він протистояв Келвіну. Мені було легко виграти цей бій. Зрештою, боротися чесно і справедливо - це не те, що робив злий лорд. Злий лорд завжди дбав про те, щоб його ворог не зміг використати все, що у нього є.
Говорячи про те, як діють злі лорди, мені добре слугувало те, що через поразку Лайнуса репутація Клео стрімко злетіла до небес. Але перш ніж я розслабився, мені треба було подумати про наступну ціль.
«Наступним буде Келвін», - сказав я Воллесу. «З цим хлопцем буде більше проблем».
Уоллес відчував те ж саме. "Він наслідний принц. Багато впливових вельмож на його боці - більшість людей у палаці підтримують його! Досить дивно, що тобі вдалося перемогти Лайнуса, але який у тебе план щодо Келвіна?"
«У мене немає особливої стратегії.»
«Не маєш?»
Келвін був спадкоємцем престолу, а отже, його становище було непохитним. З цієї причини у нього не було потреби робити відчайдушні кроки, як у Лайнуса. Іншими словами, у нього не було слабких місць, про які я знав і якими міг би скористатися.
Воллес опустив голову на руки. "Що ж нам робити? Келвін набагато сильніший суперник!"
"Не хвилюйся про це. Це просто буде довший бій, але я все одно переможу в кінці".
Програш не був можливим; не з Провідником на моєму боці. Все, що мені потрібно було робити, це насолоджуватися своїми перемогами, а як тільки Клео опиниться на троні, я зможу робити все, що захочу.
Упс, мало не забув дещо важливе.
«До речі, Воллесе, як там мої групові побачення?»
Воллес швидко глянув на мене, а потім допив свій напій, не кажучи ні слова.
«Гей, - прогарчав я, - зараз для мене це більш нагальна проблема!»
Чорт забирай! Я хотів використати свій студентський час для розваг, але в підсумку витратив стільки часу на цей конфлікт за престол, що навіть не встиг повеселитися. Як дворянин і як студент коледжу, я мав би розважатися на повну!
Воллес зміряв мене презирливим поглядом. "Навіщо тобі групові побачення? У тебе вже є дівчина, чи не так, Ліаме?"
"Розетта? Вона не рахується. Це не те, що я хочу."
«Ні, дівчина з блакитним волоссям.»
«...Звідки ти знаєш про Лілі?»
Я звузив на нього очі, і Воллес розхвилювався. На секунду я подумав, що Кукурі або хтось із його людей злив інформацію про мене, але з ними це було неможливо.
Воллес пояснив: "Знаєш, тут багато людей, пов'язаних з родом Бенфілда. Якщо тебе з кимось побачать, поповзуть чутки".
«Розумію.»
Це мало сенс, що хтось чи щось помітив нас разом.
«То хто вона така?» запитав Воллес. «Вона, мабуть, була до біса гарненька, якщо ти її підчепив, Ліаме».
«Я тобі не скажу.»
"Чому ні? Не приховуй цього, придурок!"
***
Столична планета була в шаленстві, а її жителі перемовлялися плітками.
"Ви чули? Принц Лайнус помер від раптової хвороби. Місце другого в черзі на престол тепер вільне!"
"Що? Я чув, що він наклав на себе руки! Так чи інакше, хіба це не зробить третього принца другим у черзі?"
"Не знаю, я чув, що місце вільне. Я маю на увазі, що третій принц не зможе його зайняти, хіба ні?"
Оскільки другий принц помер, всі припустили, що це означає, що палац буде боротися за те, щоб заповнити прогалину в лінії престолонаслідування, яку він залишив. Насправді ж, принци, які були четвертими в черзі і навіть нижче, маневрували, щоб зайняти місце Клео як другого в черзі. Пророкували, що багато принців і принцес зникнуть через смерть Лайнуса, як це вже траплялося незліченну кількість разів у минулому.
Але була ще одна тема, про яку жителі Столичної планети - і всієї Імперії - тільки й говорили...
***
На далекому від Столичної планети світі Ясуші сидів, затиснувши в долонях цифрову газету. Одноразова односторінкова газета, напхана цифровою інформацією, продавалася за безцінь. Тому вона була переповнена рекламою, але ідеально підходила для того, щоб вбити час.
Цифрова газета, яку тримав у руках Ясуші, відтворювала відеозапис прес-конференції Ліама. Дивлячись його, Ясуші затремтів від люті.
"Цей маленький покидьок! Він це зробив! Він нарешті зробив це!"
Ясуші плакала, але не від щастя, а від розчарування і жаху.
На відео Ліам був оточений репортерами після того, як запобіг вбивству принца Клео. З'ясувалося, що в замаху брав участь Майстер Меча, і журналісти вимагали інтерв'ю з Ліамом, щоб почути про це.
Прес-конференція проходила в холі якогось фешенебельного готелю, а Ліам сидів на дивані і з похмурим обличчям відповідав на запитання.
"Майстер меча? Ну так, я майстер Шляху одного Спалаху, тож я його просто переміг".
Журналісти з недовірою поставилися до заяви Ліама про те, що він переміг Майстра Меча.
"Ви перемогли одного з великої четвірки? Справді?"
Майстри Меча були найкращими фехтувальниками в Імперії, тому було неймовірно, що Ліам міг перемогти одного з них. Ясуші теж не хотів у це вірити.
На відео Ліам виглядав роздратованим. "Не змушуйте мене повторювати. Я сказав, що вбив його... Але, очевидно, я не можу називати себе Майстром Меча тільки за те, що переміг одного з них. Вам не здається, що ця система трохи зіпсована? Я просив палац надати мені цей титул, але вони, схоже, не хочуть цього робити".
Що ж до того, що на це сказав Ясуші... «Що, в біса, він говорить?» вголос вигукнув Ясуші. "Невже він справді достатньо сильний, щоб перемогти Майстра Меча? Цей малий - монстр! "
Ясуші і сам був певною мірою фехтувальником, хоча і не настільки великим, як він змусив повірити Ліама, тому він мав принаймні приблизне уявлення про те, що потрібно, щоб бути Майстром Меча.
Репортери продовжували бути шокованими поведінкою Ліама. "Ви називаєте себе Майстром Меча? Зазвичай Його Величність Імператор розглядає рекомендації лише після того, як кандидати складуть багато іспитів...
«Ви що, ідіоти? Мечник, який пройшов усі ці випробування, програв дуель зі мною, тож ці випробування нічого не доводять. Я найсильніший... Я майстер меча. Якщо ви не визнаєте моїх здібностей, приведіть сюди трьох інших трьох! Я порубаю їх усіх у вас на очах!"
Гул пройшов через зібраних репортерів.
Як не дивно, Ліам раптом почав думати про те, що він щойно сказав, краще. «Ні, я тоді сказав не вірно».
Коли Ліам різко почав відмовлятися від своїх слів, репортери, схоже, сприйняли його зміну позиції як визнання того, що він насправді не міг перемогти трьох інших Майстрів Меча. Однак, Ліам мав зробити ще одну поправку.
"Я не найсильніший. Сильніший за мене мій майстер."
Все обличчя Ясуші зблідло.
Журналісти запитали Ліама про цього таємничого майстра. "Ваш майстер... тобто ваш наставник на Шляху одного Спалаху? Чому ж тоді ваш майстер такий невідомий? Якщо ваша техніка володіння мечем така неперевершена, хіба він не повинен бути більш...
«Не смійте принижувати Майстра Ясуші!"
Використовуючи свій планшет, Ліам спроектував відеозапис, зробивши голограму великою, щоб усі присутні на прес-конференції могли її побачити. На відео, знятому ще тоді, коли Ясуші тренував Ліама, Ясуші позував з гострим виразом обличчя.
«Ти ідіот!»
Ясуші хотів зупинити Ліама, але відео, яке він дивився, вже було минулим. Тепер уже нічого не можна було змінити.
У записі новин Ліам хвалив Ясуші, його очі щиро блищали. "Ясуші - найсильніший боєць у всесвіті, досконалий фехтувальник, рівня якого я сподіваюся досягти. На жаль, я все ще не можу навіть уявити, що колись перевершу його. Мені було б набагато страшніше зустрітися з ним у двобої, ніж з якимось майстром меча".
Репортери були приголомшені, почувши це. «Він настільки сильний?»
«Так... Сильніший за того, хто переміг майстра меча».
Репортери почали вигукувати, немов намагаючись вигадати заголовки для новин.
"Ясуші - найсильніший майстер меча у Всесвіті! Ні... Бог Меча, який перевершує всіх майстрів меча!"
«Так... Бог Меча!»
«Найсильніший у всесвіті!»
«Бог Меча Яскші ... Але хто цей хлопець?»
Звичайно, під новинним відео була супровідна стаття, яка проголошувала: «Найсильніший боєць у всесвіті - Бог Меча на ім'я Ясуші!»
Ця новина дійшла навіть до цієї планети, далекої-далекої від Столичної. Ясуші був настільки наляканий, що не міг перестати тремтіти. Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні! Якщо я залишуся тут, мене вб'ють! Я мушу тікати... Я мушу тікати з Імперії!
Доброзичливість Ліама загнала Ясуші в кут. Сховавшись у тьмяно освітленій халупі, де він жив, він гарячково думав про те, що робити далі.
Раптом за його дверима почувся шум.
"Гей, викличте сюди Ясуші! Найсильніший боєць у всесвіті тут, так?"
Це був грубий чоловічий голос; ймовірно, хтось, хто почув ім'я Ясуші в новинах і сподівався кинути йому виклик, щоб стати новим найсильнішим бійцем у Всесвіті. Ясуші зрозумів по голосу, що той був впевнений у своїх силах.
«Ііііік!!!»
Коли Ясуші намагався втекти через заднє вікно, він почув голоси двох своїх учениць, які сперечалися з чоловіком біля дверей.
«Га? Чому такий малий мальок, як ти, думаєш, що можеш кинути виклик нашому майстру?»
«Краще тікай звідси, поки ще можеш!»
Претендент відповів: "Ви, вилупки, посміли насміхатися з творця Шляху Нескінченної Нескінченності? Я вже зарубав п'ятьох відомих лицарів!"
Для Ясуші цей чоловік звучав більш ніж небезпечно. Сумніваючись, що його юні учениці зможуть перемогти таку людину, він поставив одну ногу на підвіконня, але зупинився, коли почув гучний удар! Це був звук, схожий на удар дерев'яного меча по тілу, але він був надто гучним. Агонізуючий крик пролунав від чоловіка, який прийшов кинути виклик Ясуші.
"Гяаааа! Моя рука! Моя рука!"
Ясуші почув сміх своїх учнів.
"Не галасуй так - ти заважаєш сусідам. Стара пані, що живе по сусідству, завжди свариться за галас."
«А як щодо того, щоб розтрощити твою праву ногу наступною?»
Знову почувся звук удару по плоті, а стогін чоловіка став ще пронизливішим. Коли Ясуші затремтів від жаху, люди, які супроводжували претендента, заговорили.
«Зупиніться, будь ласка!»
"Ми підемо звідси! Ми більше ніколи сюди не прийдемо!"
"Б-будь ласка! Відпустіть нас!"
Супутники чоловіка намагалися зупинити учениць Ясуші, але вони не відступали і були надто сильними, щоб їх можна було відтіснити.
Грубіша з двох учениць, очевидно, не змогла втриматися від того, щоб не побитися з претендентом, почувши, як той стверджував, що він сильний. Однак учениця була роздратована тим, з якою легкістю вона перемогла.
"Ти кажеш, що переміг п'ятьох відомих лицарів? Ти слабкий - такий слабкий, що я швидше засну підчас поєдинку ніж програю".
«Що? Ти справді повірила у їхню брехню?» - засміялася інша учениця. Ясуші вважав її садисткою. «Ти що, тупа?»
Сміх учениці-садистки, який отримував задоволення від знущань над людьми, переривався черговим хрускотом плоті під деревом. Слухаючи це, Ясуші буквально обливався потом.
Розлючена кепкування учениці-садистки з неї, груба учениця сказала: «Я вб'ю тебе першою».
"Та невже? Ти забула, що нам потрібен дозвіл Майстра, щоб вбити учня тієї ж школи? Я скажу Майстру, що ти це сказала"
«Дурепа!»
Ясуші сказав їм, що учням однієї школи заборонено вбивати один одного. Це була страховка, яку Ясуші вигадав, щоб запобігти виклику Ліама на бій. Він подбав про те, щоб прищепити це і двом своїм новим учням, бо вони вже були набагато сильніші за нього. Ясуші не міг перемогти навіть кількох дітей.
Почувши, як люди на вулиці тікають, несучи свого побитого друга, Ясуші нарешті зліз з вікна і підійшов до дверей. Під'їзд був у жахливому стані, але він намагався не видати свого страху. Зрештою, він повинен був зберегти гідність перед двома своїми ученицями, щоб вони не засумнівалися в його владі над ними.
Які злісні виродки. Але такими темпами вони зможуть здолати Ліама. Слава Богу, вони позбулися тих ідіотів, що прийшли за мною, але мені справді потрібно забратися з Імперії, поки не з'явилися інші.
Ясуші подивився вниз на двох закривавлених дітей і зобразив роздратування. Він зітхнув. «Ви двоє все ще продовжуєте займатися цією морокою?»
Двоє дітей швидко випросталися перед Ясуші. Зараз вони виглядали зовсім не так, як тоді, коли протистояли чоловікам на вулиці, і були схожі на звичайних дітей, яких доганяють.
«Але ж, майстре!»
«Я не хотіла!»
Звичайно ж, ти хотіла! Закричав Ясуші у себе в голові. Ви, тварюки, жахаєте мене!
Весь цей час, поки він доглядав за ними двома, Ясуші ледве вдавалося приховувати свою нервозність. На щастя, вони продовжували називати його «Майстром» і хоч якось поважали.
«Ви двоє - приберіть тут, прийміть душ, а потім зустрінемося в задній кімнаті».
Коли двоє учнів прибралися, як було наказано, і прийшли до задньої кімнати, Ясуші передав їм інструменти, які знадобляться для вбивства Ліама. Два мечі для грубої дитини і один довший за звичайний клинок для дитини з садистським характером. Всі три мечі були хорошими, їх Ясуші придбав на гроші, які дав йому Ліам.
Очі учнів блищали, коли вони приймали мечі.
"Ого! Ми справді можемо їх взяти, Майстре?"
«Ого, меч спеціально для мене!»
Він також підготував одяг для них обох і все інше, що їм знадобиться в дорозі.
Подорож, щоб убити Ліама.
З них двох, принаймні один повинен досягти успіху, чи не так? Як тільки вони підуть звідси, я зможу втекти з Імперії сам.
Ясуші урочисто подивився на них. «На цей раз я дарую вам двом повну свободу дій».
Здичавілі діти обмінялися поглядами.
"Га? Але чому, Майстер? Наше навчання ще не закінчилося!"
"Так, Майстре! Є ще так багато речей, яких ми хочемо навчитися у вас!"
Ясуші посміхнувся, але в глибині душі він божеволів від тривоги. Що ж, мені більше нема чому вас вчити! Ліам теж був таким, але ці двоє просто божевільні! Як їм взагалі вдається виконувати все, що я їм даю для навчання?
Так само, як і Ліам, ці двоє дітей пройшли всілякі тренування, які були б неможливими для звичайної людини. Ясуші вже не міг придумати, чому б їх навчити, і якщо б він залишив їх поруч, то в якийсь момент облажався б, і вони все зрозуміли б. Він хотів, щоб вони якнайшвидше пішли геть від нього.
«Ідіть у зовнішній світ і відточуйте свої клинки», - сказав він настановчим тоном. «Ви повинні знайти там свій власний Шлях одного Спалаху».
Обоє виглядали так, ніби ось-ось заплачуть від несподіваної промови свого майстра, і притиснули нові мечі до своїх тіл. Їхні дивні реакції робили їх ще страшнішими для Ясуші.
Чому ви плачете і обіймаєте мечі? Це ж жахливо!
"Я хочу, щоб ви подорожували і продовжували вдосконалювати свої навички. Я впевнений, що часом ви будете ризикувати життям у бою, але я хочу, щоб ви пам'ятали: Найбільше досвіду ви отримаєте від мого першого учня і вашого старшого".
Груба дитина витерла сльози. "Наш старший... Ліам? Він теж опанував Шлях одного Спалаху, так?"
"Так, і вам з ним поки що не зрівнятися, тому я хочу, щоб ви відшліфували свої навички в реальному світі. Тоді, коли ви будете готові, ви зможете кинути йому виклик".
Дитина з садистським характером шморгнула носом. "Він справді такий сильний? Ми сильні."
Ясуші кивнув сам собі. Чесно кажучи, я не знаю, як визначити, хто з вас сильніший. Для мене ви всі троє монстри, і повинні просто повбивати один одного.
Ясуші боявся, що вони запідозрять, якщо він буде ходити навколо, тому заявив: "Він настільки сильний, що вам доведеться йти до старшого з наміром убити його. Якщо ви не докладете достатніх зусиль, то загинете самі. Крім того, ви повинні напасти на нього вдвох, оскільки його рівень майстерності набагато вищий".
Є велика ймовірність, що якщо вони нападуть на Ліама разом, то зможуть його вбити.
Двоє юних дівчат кивнули, знову заплакавши. Ясуші вручив їм їхні сумки, сказавши, що їхня підготовка до від'їзду завершена. На кошти, що залишилися після купівлі мечів, він приготував для них обох якісний одяг, і сам зробив останні штрихи до нього. Ясуші був вправним майстром, тож одяг виглядав ще більш вражаюче після того, як його трохи підправили. Ясуші відчував, що заборгував їм за те, що вони робили для нього, тож гарний одяг був способом висловити свою вдячність. Він також відклав для них кілька мільйонів у цифровій валюті, щоб вони могли подорожувати деякий час, не турбуючись про гроші.
«Як тільки ви підете, я також покину це місце».
Його учні були помітно вражені перспективою покинути свій дім.
«Майстре?»
"Ч-чому? Це ж наш дім!"
Ясуші придумав кілька банальностей, щоб заспокоїти їх. "Щоб ви знали, що шляху назад немає, тільки вперед. Я вирушу у власну подорож, щоб продовжувати відточувати свій власний Шлях одного Спалаху. Можливо, ми більше ніколи не зустрінемося, але знайте, що я завжди буду молитися за вашу безпеку і успіх".
Після того, як вони вб'ють Ліама, я зможу передзвонити їм і попросити, щоб вони були поруч, щоб захистити мене. Ні, це не спрацює - я не можу вічно довіряти цим монстрам, які мене оточують. Я ніколи не зможу розслабитися. Не кажучи вже про те, що якщо їм вдасться вбити Ліама, ці двоє матимуть неабиякі проблеми із законом.
Ясуші запропонував заплаканим дітям кілька добрих слів, щоб заспокоїти їхній сум. Коли вони переодяглися в нове вбрання і прикріпили мечі до пояса, він став перед ними.
«Ви дуже виросли», - сказав він, і вони зашарвлися.
Вони подякували йому і вирішили вирушити в дорогу.
Груба сказала: "Дякую вам за все, майстре. Я повернуся до вас після того, як поб'ю нашого старшого і чогось доб'юся!"
"Я доведу, що я ваша найкраща учениця, майстре, - сказала садистка. «Я подолаю цю довгу подорож, бо це теж частина нашого навчання».
Коли вони вирушили в дорогу і Ясуші більше не міг їх бачити, він з полегшенням зітхнув.
Нарешті вони пішли. Я витратив десятиліття на виховання цих двох, але нарешті я вільний.
Тепер, коли вони пішли, Ясуші оглянув свій тихий дім. Тут практично нічого не було, окрім тренувального обладнання.
Мабуть, я трохи сумуватиму за ними. Він зізнався собі, що, виховуючи їх, він почав трохи звикати до них.
"Хм! Про що я думаю? Тепер я нарешті можу спокійно відпочити, коли вони пішли. Тепер я вільний."
Ніколи не думав, що такий хлопець, як я, буде виховувати дітей. Ну, думаю, мені трохи шкода, що я їхній батько.
Ясуші готувався до втечі з Імперії, коли жінка, що жила по сусідству, увірвалася до його будинку.
«Пане Ясуші, ваші діти знову галасували!»
"Вітаю! Мені дуже шкода."
"Я не знаю, що це за школа меча, але чи є сенс так наполегливо працювати над тим, що не допоможе вам у майбутньому? Не кажучи вже про те, що ви сам не виглядаєте сильним".
Ясуші криво посміхнувся на гострі слова жінки. «Ха-ха-ха... Мені соромно визнавати, що ви маєте рацію».
Чорт забирай! Думаєш, я цього не знаю? Я теж більше не хочу мати нічого спільного з фехтуванням! Тепер я нарешті можу перестати жити в страху перед Ліамом. Я трохи боюся покидати Імперію, але я повинен був зробити це давним-давно.
Освіжений - хоча й трохи самотній - Ясуші був готовий вирушити в регіон, де його ніхто не знатиме. Він трохи хвилювався за своїх учнів, які покинули гніздо, але намагався не давати цьому сильно турбувати його.
***
Я повернувся на рідну планету після тривалого перебування на Столичній планеті, і це було дуже доречно після успішної перемоги над Лайнусом. Я хотів висловити подяку людям, які працювали на мене і доглядали мої володіння за моєї відсутності, тож я навіть провів церемонію нагородження деяких з них. Подяка була безкоштовною, тож я вважав за доцільне висловити вдячність там, де це було потрібно, щоб мої люди працювали якнайкраще. Ну, я думаю, оскільки я роздавав нагороди, то це було не зовсім безкоштовно.
На церемонії нагородження я сидів на тому, що можна було б назвати королівським троном у залі для глядачів мого маєтку. Я хотів гордовито схрестити ноги, але подумав, що це може виглядати не дуже гідно, тому сів формально.
Цивільні чиновники, військові та лицарі заповнили кімнату. Ого. У нас тепер справді багато персоналу. Скільки саме цих людей? Навіть більше сотні.
Я й не знав, що в домі Бенфілдів стільки урядовців, особливо коли я був у від'їзді, і не думав, що їх так багато.
Так, на початку довелося докласти чимало зусиль, щоб привести успадковані володіння до ладу, але вже наближався сотий рік відтоді, як я розпочав тут своє друге життя. Рід Бенфілд починав з бідності, але тепер ми були однією з найбагатших родин в Імперії.
На мене працювало багато людей, на яких я міг покластися... здебільшого. Двоє моїх найкращих лицарів, Тіа та Марі, були трохи сумнівними на цьому фронті, якщо чесно. Вони були більш ніж компетентні, коли мова йшла про роботу наодинці, але їхні особисті якості залишали бажати кращого. Я припустив, що мені потрібно ще трохи попрацювати над підвищенням якості мого персоналу.
Поки я сидів і розмірковував над цими питаннями, церемонія тривала навколо мене. Я доручив лицарю, який служив капітаном моєї гвардії, Клаусу, організувати церемонію. Він був зручним хлопцем і міг бездоганно виконати практично будь-яке завдання, яке йому доручали. Було цілком логічно, що Амаґі порекомендував його на цю посаду, і я був сповнений рішучості добре використати його в майбутньому.
"Лорде Ліам."
Я підвівся, коли Клаус подав мені знак, що настав час звернутися до натовпу.
«Всі ви добре попрацювали», - почав я. "Останні кілька років були важкими, але нам вдалося перемогти принца Лайнуса і наблизити принца Клео на крок до трону. Я ціную всю вашу наполегливу працю, яка допомогла нам досягти цього".
Мені ніколи не набридало бачити стільки людей, які одночасно ставали переді мною на коліна. Це справді підсилювало моє відчуття власної важливості.
Трохи нервуючи, Клаус продовжив церемонію. «Далі...»
"Далі будуть нагороди, чи не так, Клаусе? Хто досяг найбільших успіхів з часу нашої останньої церемонії? Я особисто вручу їм нагороди."
Було багато нагород, тож я розішлю медалі та інше пізніше, але я хотів особисто привітати всіх, хто перевершив усі очікування, на цій церемонії.
Чомусь вагаючись, Клаус нарешті назвав ім'я людини, яка, на його думку, досягла найбільших успіхів за цей період. «Ченсі Сера Торей... Будь ласка, вийдіть вперед».
«Так, пане.»
Переді мною з'явилася жінка з таємничою привабливістю, і всі погляди в кімнаті були прикуті до жінки-лицаря. Тіа і Марі теж уважно спостерігали за нею з гіркими гримасами на обличчях.
Це була прекрасна жінка-лицар, схожа на китаянку, яка служила однією з моїх охоронців. Я обрав її на цю посаду лише за зовнішність, але вона, вочевидь, виявилася дуже компетентною.
Клаус пояснив досягнення Ченсі. "Беручи до уваги її минулі досягнення і її дії під час цього нещодавнього конфлікту, Ченсі займає перше місце. Вона знищила понад шістсот ворогів, що ставить її на друге місце в усьому роді Банфілдів після вас, лорде Ліаме".
«Шістсот?» Я закрутив головою, вражений, але почув, як Тіа і Марі бурчать.
«Який сенс рахувати окремі вбивства?» пробурмотіла Тіа.
«Я могла б збити вдвічі більше, якби мені дали достатньо полів бою, щоб показати свою доблесть», - сказала Марі досить голосно, щоб я почув.
Гіркий виноград від тих, хто зазнав поразки.
«Вона єдина лицарка, яка досягла таких показників за такий короткий період за всю історію Роду Бенфілдів», - додав Клаус. «Проте...»
Я проігнорував Клауса, який вагався, і повернувся до Ченсі, яка стояла переді мною зі схиленою головою.
«Лорде Ліаме, є дещо, чого я хочу від вас більше, ніж будь-чого іншого», - сказала вона.
З її боку було досить безстрашно використовувати цю можливість, щоб вимагати чогось від мене. Я не відчував ненависті до цього, коли це виходило від такого поважного підлеглого. Я любив компетентних людей.
«Давай послухаємо.»
Ченсі витягла з одного з вільних рукавів приховану зброю: циліндр, з якого проростало лезо, перетворюючись на люєдао. Коли лицарі в залі в тривозі схопилися на ноги, Ченсі прийняла стійку з мечем і зробила крок уперед.
«Я хочу вашу голову!» - сказала вона, відкинувши свою загадковість і посміхнувшись у звірячій усмішці.
Чому так багато людей, які працюють на мене, такі зіпсовані? Вони всі були талановиті, але з кожним з них, здавалося, було щось не так.
Ченсі стрибнула до мене, її меч розітнув повітря так само швидко, як і лезо Майстра Меча. «Покажи мені свою майстерність, якою ти вбив Майстра Меча!»
Іноді ви зустрічали таких дурних лицарів, у яких в голові не було нічого іншого, крім пристрасті до бою. Однак, на відміну від Майстра Меча, я не мав жодного бажання випробовувати Ченсі на міцність.
"Я бачу, що ти - чергова невдача жінки. Але я похвалю твою швидкість".
Я відкрив Шлях одного Спалаху, щоб покласти край цій ганебній виставі.
Очі Ченсі розширилися, коли її відрубана права рука, яка все ще тримала меч, пролетіла через кімнату. Дивно, але вона, здавалося, відштовхнулася від повітря, як від трампліну, стрибнувши в сальто назад і приземлившись на ноги. Ще в повітрі вона витягнула іншу приховану зброю рукою, що залишилася. Другою зброєю Ченсі був ще один циліндр, який розширювався до повнорозмірного списа.
«Ти відштовхнулася від повітря, щоб втекти?» прокоментував я. «Як цікаво».
Раптом я відчув більший азарт, ніж під час бою з Майстром Меча.
Прихована зброя Ченсі проросла лезом, перетворившись на ще один люєдао.
"Скільки ще трюків ти маєш у своєму рукаві? Цей спис не годиться для дуелі. Гей, хто-небудь, принесіть назад її меч", - сказав я в кімнату, спускаючись сходами.
Я намагався вбити її, але вона уникнула смертельного удару. По суті, Ченсі перемогла мій Шлях одного Спалаху. Мені сподобалося, що вона втратила руку, але ще не здалася.
Проте всі інші мої лицарі, включно з Клаусом, поспішали стати переді мною або оточити Ченсі.
Розлючена Тіа вихопила алебарду з рук одного з охоронців і тримала її перед собою. «Як ти смієш ганьбити лорда Ліама на такій важливій церемонії?» - лютувала вона. «Не думай, що тебе чекає швидка смерть!»
Так само очі Марі виглядали майже божевільними від гніву, коли вона тримала в кожній руці по прямому лезу. «Я перетворю тебе на фарш!»
Ви двоє все ще нічого не знаєте про те, чого хоче ваш господар.
З огидою я вигукнув команду на всю кімнату. "Всім відступити! Не смійте красти мою забаву!"
Клаус здивовано повернувся до мене. «Н-но...»
"Не змушуй мене повторювати. Тіа, Марі, принесіть пані її меч. Ми повертаємося на старт."
Я дістав з кишені флакон, наповнений регенеративним зіллям. Я тримав його під рукою на випадок надзвичайних ситуацій, але кинув його Ченсі, яка зловила його в руку. Я наказав лицарям навколо нас: «Гей, хто-небудь, принесіть руку, яку я відрізав, і ми використаємо це зілля, щоб пришити її».
Лицарі завагалися. "Ви впевнені, мілорде? Вона намагалася вбити вас!"
"Так, але вона хоче битися зі мною. Я зроблю бій зі мною її церемоніальною нагородою. Але мою голову вона не отримає - це не такий вже й дешевий приз, щоб я просто так її віддав".
Тіа і Марі підійшли, весь час спрямовуючи хвилі люті на Ченсі. Вони принесли з собою меч типу люедао, що належав Ченсі, яке виглядало так, ніби в ньому були якісь приховані хитрощі.
Я взяв шаблю, схожу на китайську, і оглянув її. "Досить гарна - має підійти. Ось, візьми її."
Я кинув їй шаблю, і Ченсі зловила її в долоню своєї пришитої руки. Вона телескопічно підняла свій непотрібний спис і знову сховала його подалі. Вона важко дихала від пережитого, але коли їй повернули шаблю, вона підняла її, готова до бою. Мабуть, було дуже боляче пришивати руку, але вона посміхнулася крізь піт, що виступив на її обличчі.
« Ви сміливий», - сказала вона мені. «Мені це подобається».
"Сміливий? Я просто виглядаю сміливо? Тобі треба перевірити очі. Я не такий."
Якщо вона зводила мене до простої зухвалості, то вона була просто ще одним марнуванням гарненького личка. Мені безумовно подобалося, як вона виглядає, але, як Тіа і Марі, вона не підходила для мого гарему.
Коли люди навколо нас стали більш напруженими, Ченсі кинулася на мене зі своїм клинком. Я зловив її удар своєю катаною, і з цього моменту бій пришвидшився.
"Твоя гра на мечах - це зовсім інше, - сказав я їй. «Це більш корисний досвід, ніж бій з тим Майстром Меча».
Ченсі відповіла на мій комплімент ударом ногою в обличчя. З її шпильками один удар міг стати смертельним.
Я відступив назад, щоб уникнути його, і цього разу вона підставила ноги і завдала мені удар ліктем. Її гра на мечах включала в себе багато бойових мистецтв - не те, щоб це було незвично. Шлях одного Спалаху був таким самим. Зазвичай я використовував катану лише в бою один на один, але мій вчитель навчив мене володіти всілякою іншою зброєю, не кажучи вже про голі руки.
«Подивимось», - сказав я собі. «Чи було це так?»
Я застосував техніку бойових мистецтв на випадок, коли міг зламатися меч, яку я вже давно не застосовував. Вона використовувала силу твого супротивника проти нього, і мій рух відправив Ченсі кружляти в повітрі. Коли вона вдарилася спиною об підлогу, її рот широко відкрився, і з нього полетіла слина.
Я подивився на неї зверху вниз, коли вона скрутилася від болю. Я насміхався: "Це все, що ти можеш, зрештою? І ти хочеш мою голову? Я дав тобі шанс, але, схоже, твій меч не може навіть зачепити мене".
Ченсі повільно підвелася, її дихання прискорилося.
«Ти розумієш різницю в наших здібностях?» запитав я.
Я приклав меч до плеча, залишаючи себе відкритим для неї, і Ченсі кинулася на мене. Я легко зловив її клинок своїм, але меч Ченсі раптово розкрилася, як віяло, і його гостре лезо вигнулося в бік мого тіла.
«Лорде Ліаме!» крикнула Тіа.
Я застережливо подивився на Тіа і Марі, коли вони спробували втрутитися, схопивши віяло, що тягнулося до мого тіла, однією рукою.
"О, це щось новеньке. Гарний трюк".
Ченсі виглядала здивованою тим, що я легко відбив її напад. Очевидно, вона також була здивована, що я передбачив цей рух до того, як вона його реалізувала.
«Ти зміг заблокувати цей хід, навіть не бачивши його раніше?»
"Хіба це так неймовірно? За допомогою Шляху одного Спалаху дуже просто захиститися від будь-якого руху".
Одного разу під час тренування майстер Ясуші напав на мене з батогом. Це був особливий батіг, і важко було передбачити, як він буде ним бити, тому спочатку було важко блокувати його удари. Але завдяки цьому уроку я без особливих зусиль впорався з цим нападом Ченсі.
Я стиснув кулак і вирвав віяло з рукоятки. Ченсі миттєво витягла ще одну приховану зброю. Вона розділилася на два кинджали, по одному в кожній руці, і виставила їх перед собою, готова відбити будь-який мій рух своїм мечем.
Мені все це починало набридати.
«Що, у тебе вже закінчилися фокуси?»
Я замахнувся мечем, але Ченсі уникнула удару. Я мусив визнати, що мені було прикро, що вона неодноразово ухилялася від моїх смертельних ударів. Невже я приділяв занадто мало часу щоденним тренуванням? Схоже, мені доведеться повторно тренуватися.
Проте Ченсі не втекла неушкодженою. Закінчивши кружляти від мене, вона впала на землю, втративши ліву руку і ліву ногу. Звичайно, цього було недостатньо, щоб зупинити її, тому вона використала руку і ногу, що залишилися, щоб відштовхнутися від підлоги і попрямувати до моєї шиї з одним із кинджалів, затиснутих в зубах.
Я встромив свою катану в її живіт, коли вона стрибнула на мене, простромивши її наскрізь і притиснувши до стовпа. Я відпустив меч і залишив її там. Ченсі випустила кинджал з рота і виплюнула кров, дивлячись на мене.
«Чесно кажучи, я зовсім не очікував, що ти ухилишся від мого удару», - сказав я їй. «Ти молодець».
Поки я робив комплімент Ченсі, двоє лицарів зі страшними очима підійшли до неї ззаду зі зброєю в руках. Вони явно мали намір покінчити з її життям.
Розлючена Тіа зажадала, щоб я віддав їй Ченсі. "Лорде Ліаме, поєдинок завершено. Будь ласка, дайте мені наказ позбутися цього сміття".
У Марі була своя ідея. «Я буду повертати її з краю смерті знову і знову, поки вона не буде благати мене вбити її».
Ні, ці двоє зовсім не розуміють, що я відчуваю.
Я повернувся до них обличчям і виправив їхнє нерозуміння. "Ніхто не просив вас вбивати її. Насправді, вона мені навіть подобається".
Обоє несамовито намагалися переконати мене в протилежному.
«Але...»
«Лорде Ліаме, вона небезпечна!»
А ви двоє ні? Вони були небезпечні в усіх відношеннях.
Ченсі кинула на мене спантеличений погляд, теж нічого не розуміючи, але при цьому продовжувала дивитися на мене так, ніби ще не здалася. Мені подобалося, що вона все ще хотіла битися зі мною, навіть у своєму теперішньому стані. Як боєць, вона була на ідеальному рівні сили, де вона була надзвичайно вправною, але просто недостатньою, щоб перемогти мене. Це означало, що мені не потрібно боятися, що вона буде служити мені.
Я витягнув свою катану зі стовпа і став, дивлячись вниз на Ченсі. Вона сиділа купою на підлозі. "Це найбільша нагорода, яку ти отримаєш від мене сьогодні. Наступного разу, коли ти захочеш кинути мені виклик, тобі доведеться спочатку здобути більше досягнень. Тоді я битимуся з тобою знову".
Клаус закликав мене покінчити з Ченсі раз і назавжди, не погоджуючись з моїм рішенням. "Пробачте, що я так кажу, але хіба це розумно? Вона намагалася забрати ваше життя під час церемонії нагородження, лорде Ліаме!"
"І що з того? Я сказав, що вона мені подобається. Ніхто не повинен її вбивати, зрозуміло? А тепер покваптеся і обробіть її рани. Гаразд, народ, продовжуємо церемонію. Давай, Клаусе, ти за все відповідаєш."
Клаус нерішуче відвернувся, щоб продовжити церемонію. «Т-так, мілорде!»
Ченсі забрали медики, і церемонія продовжилася. Озираючись назад, я повинен був попросити нас зробити невелику перерву. Зрештою, хтось повинен був принаймні прибрати всю цю кров з підлоги.
***
"Господарю Ліаме! Навіщо ви залишили такого лицаря біля себе?" заволав Брайан, почувши про метушню під час церемонії.
Якби Брайан був просто надокучливим, я б просто змусив його піти, але я не знав, як поводитися з ним, коли він так плакав. Мені також не подобалося, що Амаґі кидає на мене презирливий погляд.
"Такі лицарі не засвоять урок, Господарю, - повчала вона мене. "Вони отримують задоволення від бою, незалежно від того, з ким б'ються. Пізніше вона знову націлиться на вас".
Я не сумнівався, що Ченсі знову прийде за мною. Я вже взяв це до уваги.
"Коли вона це зробить, я просто знову поставлю її на місце. У всякому разі, її тип шукає складних дуелей, а не підступності та вбивств, чи не так? Я за неї не хвилююся".
Браян презирливо похитав головою. «Хіба це не »підступність" - нападати на вас під час церемонії? Ну, в будь-якому випадку, є ще дещо, що я хотів би обговорити з вами".
«Щось не так?»
"Можна і так сказати. У нас більше не вистачає воїнів. Вони охороняють наші володіння, охороняють нашу нову територію, патрулюють околиці, винищують піратів... Не кажучи вже про солдатів, яких ми надали принцу Клео. За винятком кораблів, що проходять технічне обслуговування, всі наші військові кораблі укомплектовані і наразі використовуються".
Амаґі підтримала занепокоєння Браяна. "Ми створили військову школу в наших володіннях і використовуємо її для поповнення наших рядів, але цього недостатньо. Наше військове керівництво пропонує достроково випустити частину студентів і провести призов".
«Призов?»
Брайан витер піт зі свого чола, очевидно, відчувши мій похмурий настрій. "Частковий проект. Ми вже зібрали всіх солдатів запасу, яких могли! Пане Ліаме, я розумію, що зараз критичний час, але саме тому я пропоную, щоб ваші піддані розділили з вами частину вашого тягаря...«
»Ти що, дурний?" Я грюкнув кулаками по столу, і вони обидва закрили роти.
" Призвати моїх підданих в армію? Ти справді думаєш, що я дозволю це?"
Брайан виглядав зворушеним. Може, він мене неправильно зрозумів? «О, Господарю Ліаме, ви так цінуєте своїх підданих...»
Амаґі, однак, виглядав роздратованою, без сумніву, відчуваючи, що у мене були інші мотиви для відхилення проекту. «Про що ви думаєте, господарю?»
Це повинно було бути очевидно, оскільки моя позиція не змінилася за весь час, поки я був правителем. "Єдиний, кому дозволено знущатися над моїми підданими - це я! Я не хочу їх призивати, бо нам потрібно більше робочої сили... Я ніколи не призивав би їх до армії просто так!"
Я не міг змиритися з думкою, що виснажу своїх підданих досуха, перш ніж мої володіння досягнуть повного потенціалу процвітання. Якщо я і збирався їх експлуатувати, то лише для власної розваги! Я не хотів давати цей привілей нікому іншому.
Брайан повісив голову. "Ну ось, ви знову за своє. Що ж, якщо ви не хочете обтяжувати своїх підданих без потреби, то я не буду заохочувати вас до цього".
Амаґі сказала: "Тим не менш, ситуація з військовим персоналом жахлива. Ми не можемо просто відкласти цю проблему на потім, володарю".
Проблема полягала в тому, що вони намагалися знайти рішення, спираючись на нашу чисельність. Я вважав, що нам потрібно набрати особовий склад з інших місць.
«Просто візьміть кілька солдатів з Імперської армії.»
"Існує межа того, скільки військ ми можемо попросити у них. Не кажучи вже про те, що залучення зовнішніх військ відкриває можливість появи ворожих шпигунів".
Дуже скоро нам доведеться зіткнутися з Келвіном, і інші принци також неодмінно будуть втягнуті в конфлікт за престол. Це була правда, що якщо я набиратиму військових з інших місць, то ризикуватиму проникненням шпигунів до наших лав.
«Який клопіт».
Поки я обмірковував свої варіанти, до мого кабінету увійшла Марі.
"Лорде Ліаме, прибули містер Томас і пані Патріс. Вони мають до вас термінову справу".
"Томас і Патріс? Коли я став таким зайнятим?"
Я знехотя погодився зустрітися з ними.
***
Іноді моя власна удача лякала мене. «Гадаю, все, що я можу зробити, це подякувати цьому хлопцеві».
Томас і Патріс були збентежені моїм бурмотінням. «Дякувати кому?»
«Нікому», - відповів я їм. «Продовжуйте.»
Щоразу, коли я потрапляв у біду, рішення, здавалося, завжди знаходилося на моєму шляху. Замість того, щоб дякувати за це чудесам, я був упевнений, що це був Провідник, який рухався за лаштунками, щоб допомогти мені. Ніщо інше не мало сенсу.
Патріс продовжила пояснення того, що сталося. "До мене звернулися Союз Рустварр і Об'єднане Королівство Окс з проханням прийняти біженців. В результаті смерті принца Лайнуса повстанські угрупування, які він підтримував, втратили значну частину свого впливу".
Слухаючи, я пив чай, який приготувала для мене Амаґі. Я попросив алкогольний напій, як справжній лиходій, але Амаґі запитав: «Так рано?» і кинув на мене дошкульний погляд, тож був чай.
Коли двоє купців закінчили свою доповідь, я весело пирхнув. «Що ж, мені не потрібен хтось, хто зрадить мене в майбутньому, але у мене зараз трохи не вистачає військових».
Томас витер спітніле обличчя хустинкою. "Що ж, з ватажками розберуться їхні країни, але проблема полягає в людях, які були втягнуті в якості послідовників. Жодна нація не знає, що робити з лицарями і солдатами, які не могли не підкоритися своєму начальству, і з тими, хто був лише незначною мірою залучений".
Якщо порівнювати з моїм минулим життям, то ситуація була схожа на компанію, яка збанкрутувала. Численні нещасні працівники не були відповідальні за провал компанії, і тепер їм нікуди було йти. Для їхніх рідних країн було б зручніше, якби вони просто зникли, але вони, ймовірно, вважали, що карати їх за те, що зробило їхнє начальство, було б занадто екстремально.
"Ми візьмемо їх, - сказав я.
«Зрештою, у мене достатньо місця для них».
Амаґі розкритикував мене за те, що я прийняв таке легковажне рішення. «Господарю, не так просто буде прийняти людей з різних політичних середовищ».
«Союз - це ж демократія, так?»
Він управлявся зовсім не так, як Імперія з її дворянською системою.
Патріс також був налякана. "Так, там громадяни беруть участь в управлінні державою. Можливо, у вас зʼявляться люди, які намагатимуться запровадити демократію у ваших володіннях, лорде Ліаме".
"Демократію, так? Не можу сказати, що я її фанат".
Це не здивувало Патріса. "Я й не очікував, що ви її прихильник. Я зустрічав лише кількох дворян, які є їі прихильниками."
"Ти зустрічав кількох? Насправді є дворяни, які схвалюють демократію?"
У цій феодальній системі справді є дворяни, яким подобається демократія?! Це мене, чесно кажучи, здивувало. Що ж, ідіоти завжди і скрізь є.
Патріс пояснив: «Деяким дворянам подобається ця ідея, тому що вони відчувають, що це полегшить їхнє життя, в той час як інші щиро вірять, що це позитивна політична система».
«Ці люди помиляються».
Я ненавидів демократію, бо мав абсолютну владу у своїй сфері і не хотів, щоб хтось інший мав право голосу. Проблема була не в самій політичній системі, а в тих, хто її впроваджував. Зрештою, демократія була недосконалою через людей, які нею керували, і рано чи пізно люди все руйнували. Я не міг довірити своє благополуччя іншим, тому нинішня система, де я правив як верховний лідер, була для мене єдиною вірною.
Я безмовно подивився на Амаґі, а вона у відповідь похитала головою. Як мило.
«Що таке, господарю?»
«Ні, нічого.»
Давним-давно люди цієї альтернативної реальності зазнали невдачі, дозволивши штучному інтелекту керувати всім. Хоча, після того, як я побачив, на які жахливі речі здатні люди, хіба можна їх за це звинувачувати? Звісно, саме люди створили штучний інтелект, тож зрештою він виявився недосконалим саме з цієї причини. Ніщо з того, що створили недосконалі люди, не може бути досконалим.
Поки я дивився на Амаґі, мій рот, здавалося, мав власний розум. «Ти така мила, Амаґі».
Всі інші питання вилетіли з голови, коли я дивився на Амаґі, яка була максимально наближена до мого ідеалу краси. Блакитноволоса Ліллі також зворушила моє серце, але для мене Амаґі була справді досконалою.
Амаґі схилила голову. "Дякую за комплімент. Однак я впевнена, що ви ставите своїх відвідувачів у незручне становище, тому я б порадила вам вибрати кращий час і місце для таких коментарів".
Я прочистив горло, помітивши, що двоє моїх відвідувачів мали досить незручний вираз обличчя, спостерігаючи за мною. Я повернувся до теми. "Може виникнути проблема, якщо поселити їх всіх в одне місце, тому ми розділимо їх - розмістимо в різних місцях. Як вам така ідея?"
Томас кивнув. «З людьми з Об'єднаного Королівства у вас не повинно виникнути жодних проблем, оскільки у них теж є система дворянства».
Патріс насупилася, все ще не позбувшись своїх сумнівів. "Що ж, Союз буде вам винен, якщо ви їх приймете, але ви справді вважаєте, що це гарна ідея? Для вас було б справжньою проблемою, якби у ваших володіннях з'явилися демократичні рухи, так?"
Вона мене зовсім не зрозуміла. Якби я був добросердим політиком, можливо, мене б це хвилювало, але я був негідником.
"Я не проти, щоб люди мали різні переконання, але якщо вони спричиняють хаос у моїх володіннях, я просто розчавлю їх. Ось і все".
Томас і Патріс сковтнули.
Мене цікавило ще дещо, і я запитав: "До речі, Томасе, що сталося з тим дворянином-зрадником, з яким у тебе були зв'язки? Особисто я сподівався, що він залишиться з нами".
Томас відповів: «Йому вдалося уникнути відповідальності, звинувативши свого пана, тому він тримається за свою позицію».
Він зрадив власного лорда? Мені подобається цей хлопець.
"Це чудово! Будемо підтримувати з ним зв'язок".
Злі лорди інших народів теж робили все можливе, але я був сповнений рішучості ніколи не програти жодному з них.
***
Насолоджуючись своїми володіннями вперше за довгий час, мені спала на думку весела ідея вийти на прогулянку переодягненим і стратити будь-кого, хто нагрубіянить мені після того, як я розкрию свою особистість. Нарешті, я міг би діяти як справжній злий лорд! Принаймні, так я думав...
"Що тут таке відбувається? Тут немає ніяких дурнів, які намагаються зі мною влаштувати бійку".
Я сидів на лавці з морозивом в одній руці. Я приїхала в частину міста, яка мала б бути більш беззаконною, і тут справді все виглядало дещо неорганізовано, але навколо мене все було спокійно. Неподалік навіть був фонтан з кількома кіосками з їжею, встановленими навколо нього. Це була беззаконна частина міста? Я уявляв собі щось більше схоже на нетрі, але тут люди гуляли цілими сім'ями.
"Я запитав того поліцейського, де знаходиться неблагополучна частина міста. Він, мабуть, збрехав мені".
Я вирішив зробити так, щоб того копа згодом понизили в посаді.
Так чи інакше, смачні запахи долинали до мене з найближчих кіосків, і, дивлячись на людей, що веселилися з сім'ями, я не міг не згадати своє минуле життя. Я виїжджав на вихідні з власною дружиною та дитиною, коли був у блаженному невіданні... коли жив у фальшивому щасті.
«Тепер, коли я це згадав, я розлютився».
Спостерігаючи за сім'ями, я дедалі більше дратувався. Я вже підвівся, щоб піти, жуючи своє морозиво, коли почув, як хтось підвищив голос.
«Дивись, куди йдеш, придурок!»
Схоже, це була якась перепалка. З простої цікавості я попрямував у бік гнівного голосу і побачив кількох людей, одягнених як панки. На них були чорні шкіряні куртки, купа колючих аксесуарів, світле волосся на голові. Один з панків погрожував матері з дитиною, і я припустила, що дитина зіткнулася з ним, бо морозиво забризкало його вузькі штани.
Мати притиснула дитину до себе, щоб захистити. "Мені дуже шкода. Я заплачу, за його чистку".
Незважаючи на вибачення матері, один з розлючених лакеїв чоловіка зробив крок вперед. "Ти заплатиш, щоб почистити? Ти знаєш, хто цей чоловік? Він старший син баронета Кловера, який служить барону Нодену, одному з дванадцяти великих родин, що підтримують рід Бенфілдів!"
Обличчя матері зблідло від цієї інформації, і всі присутні теж були здивовані, почувши її. Глядачі почали згадувати ті «дванадцять родин», про які говорив чоловік.
«О... Дванадцять родин?»
"Це недобре. Що буде з цими двома?"
«Бідоласі не пощастило натрапити на когось із тих дванадцяти родин».
Я втратив дар мови. Хто були ці дванадцять родин? Барон Ноден був одним з них? Купа нужденних дворян приходила до мене і просила грошей, і барон Ноден був одним з них, але ці панки все неправильно зрозуміли. Ноден не робив нічого, щоб підтримати мене; у Нодена були проблеми з грошима, а я підтримував його!
Всі ви, люди, бурмочете про благородство... Чому ви в захваті від цього третьосортного невдахи? Той, перед ким ви повинні благоговіти, стоїть прямо тут! Я король цієї планети, чому ви боїтеся когось іншого?!
Я відчув, як у мені закипає лють... Частково на моїх тупих підданих, але здебільшого на придурків, які вихваляються, ніби вони великі шишки.
«Досить сміливо з твого боку грати лиходія в моїх володіннях, ти, третьосортний дворянине», - прогарчав я.
Технічно баронети навіть не були справжніми дворянами. Вони були більше схожі на лицарський рід, що контролював територію, даровану лише первісному поколінню. Імперія не хотіла дарувати землю кожному поколінню сім'ї щоразу, коли один з її членів ставав лицарем, тому їхня територія передавалася у спадок, і розмір цієї території міг дуже сильно варіюватися. Іноді сотня лордів одного роду змагалися за одну територію, на якій вони тіснилися, а іноді лицарська сім'я могла мати цілу планету в своєму розпорядженні. Щоправда, в останньому випадку це, як правило, були небажані планети, на яких проживало менше мільйона людей. Зрештою, баронети були, по суті, безправними дворянами, тож я не міг зрозуміти, чому син одного з цих безправних дворян зазіхав на мою територію.
Розлючений, я жбурнув своє недоїдене морозиво в «старшого сина». Морозиво влучило йому в обличчя, зробивши з нього безлад і зануривши сцену в тишу. Всі обернулися, щоб подивитися на мене, і я вийшов вперед з посмішкою на обличчі.
"А що буде, якщо хтось кине у тебе морозиво? От мені цікаво".
Трійця панків витріщилася на мене і зробила крок уперед. Старший син баронета, зціпивши зуби, промовив: "Ти що, легковажно ставишся до шляхетності, падлюка? Хлопці, зітріть його".
Двоє лакеїв ватажка витягли руків'я мечів, з яких з'явилися лазерні леза. У цей момент я був шокований.
"Гей, зачекайте секунду. Ви що, серйозно не впізнаєте, мене?"
Витираючи морозиво з обличчя, ватажок закричав на мене, і в мене полетіла слина: "Занадто пізно боягузнути! Вперед, хлопці! Я впевнений, що поліції буде байдуже, якщо якийсь жалюгідний простолюдин зникне безвісти".
З безтурботного ставлення лідера я здогадався, що він робив це раніше. Невже люди, які працювали на мене, прибирали за цим хлопцем? Від цієї думки кров закипіла в жилах. Повернувшись до свого маєтку, я збирався знайти і покарати всіх, хто покривав злочини цього хлопця. Єдиний, хто міг розкидатися своєю вагою в моїх володіннях - єдиний, хто міг тероризувати моїх простолюдинів - був я.
Я ухилився від лазерних лез двох чоловіків, які кинулися на мене, схопив їх за голови і, не стримуючись, вдарив об землю. Судячи з їхніх мечів і поведінки, я подумав, що вони треновані лицарі, тож не думав, що це їх вб'є. Я проігнорував їх, коли вони сіпалися на землі, втупившись обличчями в бруківку, не переймаючись тим, чи виживуть вони, чи ні.
Білявий ватажок був шокований моїм вчинком. "Ти теж лицар? Кому ти служиш? Ти ж знаєш, що дім Ноден має вирішальне значення для роду Бенфілдів! Ти розумієш, що я служу правій руці графа?"
Моє роздратування тільки зростало. Хто мав вирішальне значення? Всі ці дворяни, які переслідували мене заради грошей, були ні на що не придатні, і я підтримував їх лише тому, що мені подобалося бачити, як вони підлизуються до мене. Але якби вони розмахували своєю вагою на моїй території, то це була б зовсім інша історія.
«Ти настільки нікчемна шавка, що навіть не знаєш свого господаря в обличчя?» запитав я. «Ти справді думаєш, що такий шматок сміття, як ти, може робити все, що заманеться, на моїй території?»
Блондин витягнув пістолет і націлився на мене, але в повітрі з'явився ніж і вибив його з руки. Його, мабуть, кинув один з людей Кукурі, який охороняв мене непомітно. Катану також підкинули в повітря переді мною, тож я схопив її за руків'я і втупився в чоловіка, що стояв переді мною.
«Скажи мені, - зажадав я, - ти справді дворянин?»
Блондин затремтів від жаху, не розуміючи, що відбувається. "Так, я благородний! Ти накличеш на себе гнів графа Бенфілда, якщо вб'єш мене!"
Мати і дитина, яким погрожував блондин, затремтіли, почувши це, а глядачі почали бурмотіти собі під ніс: «Лорд Ліам?», «Лорд Ліам безжалісний!» і «Якщо вони піднімуть занадто багато галасу, хто знає, що може статися з усією цією місцевістю!» Глядачі здавалися наляканими до нестями, що мене цілком влаштовувало.
"Граф Бенфілд, так? А що з ним?"
Блондин витріщив очі, сприймаючи мене за якогось чужинця, який не знає, кому належить ця планета. "Що, ти не знаєш? Він не знає пощади до своїх ворогів! Він уб'є всю твою родину! Ти ще хочеш зі мною зв'язатися? Вбити мене - значить розпочати війну з Родом Бен..."
Я дійшов до межі свого роздратування, тож рубонув його. Дивлячись, як голова блондина падає на землю, я пробурмотів: "Нікчема. Все... Рід Ноден більше не отримає від мене ніякої допомоги. Вони пожинатимуть те, що посіяли".
Всі навколо мене зблідли від жаху, і, нарешті, з'явилася поліцейська машина. Як тільки літаюча машина приземлилася, поліцейські вибігли і оточили мене з витягнутою зброєю. Очевидно, що деякі з них були навіть підготовлені як лицарі.
Звідки не візьмись, з'явилася Марі. Я вже майже забув, що вона стежила за мною, як мій охоронець, щоб не спускати з мене очей. Вона не вважала за потрібне захищати мене від тих жалюгідних панків, але не витримала і вискочила переді мною, наче з неба спустилася. Вона гавкнула на копів: "Ви смієте наставляти на нього зброю? Я поріжу вас усіх на місці!"
Поліцейські в страху відступили, коли Марі наставила на них два мечі, схожі на тесаки. Тоді один з них нарешті зрозумів правду.
"Опустіть зброю! Це Лорд Ліам!"
Гомін натовпу став гучнішим.
«Лорд Ліам?»
«Але ж він зарізав шляхтича!»
«Це Лорд Ліам?»
Коли я вбив цього так званого дворянина на очах у своїх підданих, вони, без сумніву, прийняли мене за жорстокого головоріза.
Марі стояла, дивлячись вниз на двох лицарів, чиї голови були закопані в землю, і на одного, якого я зарубав. «Лорде Ліаме, це старший син баронета Кловера і його підручні».
Очевидно, вони якийсь час жили в моєму маєтку, а тепер винаймають будинок неподалік. Здавалося, вони використовували мої володіння як свій ігровий майданчик, що само по собі було чудово, але тільки мені було дозволено знущатися над моїми підданими. Я не міг дозволити їм це так просто залишити.
"Покличте їхню родину та їхнього господаря, барона Нодена. Я докопаюся до суті. Вони думають, що можуть робити тут все, що їм заманеться? Хто в біса такі ці дванадцять родин? Я їх усіх розчавлю".
Марі дико посміхнулася. "Будь ласка, дозвольте мені бути вашим мечем. Присягаюся, я знищу всіх ваших ворогів, Господа..."
Вона не закінчила, натомість спрямувавши напружений погляд за мою спину. У той же час я зрозумів, що хтось схопив кінець моїх піхов. Я обернувся і побачив маленьку дівчинку на руках у переляканої матері, яка тягнулася до мене.
Марі захисно підняла меч, щоб зарубати жінку і дитину, але я схопила її лезо голою рукою, щоб зупинити її. "Відійдіть! Я хочу поговорити з ними."
«Дуже добре.» Марі безвиразно відклала свої подвійні мечі.
Я був здивований. Зазвичай я б відчув когось ще до того, як він торкнувся б піхов мого меча. Мабуть, я втратив пильність, бо не відчув жодної ворожості з того боку, тож вони підійшли до мене ще до того, як я це зрозумів.
Я опустився на коліна, щоб подивитися дитині в обличчя, а вона дивилася прямо на мене. Мила рудоволоса дівчинка не випускала з рук моїх піхов.
Її мати була налякана. "Вибачте! Вибачте! Вона нічого не розуміє!"
Марі гавкнула на неї: "Не знає? Вона живе в цих володіннях і не знає лорда Ліама? Гріх, що карається смертю! Можливо, долею, гіршою за смерть, залежно від того, що ти скажеш далі!"
Марі так розхвилювалася, що зовсім забула про фальшивий дворянський тон, яким вона зазвичай розмовляла. Всі люди навколо нас були абсолютно налякані її гнівом.
Хм. Гадаю, її присутність іноді буває корисною.
Історії, які довелося б розповідати цим перехожим, стали б гарною рекламою того, яких небезпечних лицарів я тримаю біля себе. Б'юся об заклад, що зараз я виглядаю як ідеальний злий лорд! Єдиним прикладом для мене були погані хлопці в історичних драмах з мого минулого життя, і я думав, що непогано справляюся з роллю, але не був у цьому впевнений.
Я вимкнув Марі. «Не перебивай мене, Марі.»
«Я вибачаюсь.» Марі відступила назад, покарана, і я знову подивилася на маленьку дівчинку.
"Що ти хочеш? Хочеш мого меча?"
Я був заможним хлопцем, тому мав багато мечів. У цього був гарний клинок з орнаментальним гравіюванням. Я купив його, бо він був схожий на меч багатія, але він був не лише декоративним, тож він мені дуже сподобався.
Дівчина закрутила головою, дивлячись на меч, захований у піхвах, і кивнула. «Гарний.»
«Гарний?»
«Лезо гарне».
Я не міг повірити в те, що чув. "Ти бачила його? Що було вигравірувано на лезі?"
«Золоте кошеня.»
Якщо бути точним, то це був золотий тигр на лезі, а не кіт, але вони обидва були котячими, тож вона не помилилася. Справа в тому, що шлях одного Спалаху мав бути швидшим, ніж око могло встигнути за ним.
Вона бачила лезо, коли я його витяг? Навіть зі Спалахом?
Я був глибоко шокований тим, що хтось, особливо ця дитина, дійсно простежила за моїм особливим рухом.
«Як тебе звати?»
"Еллен! Мене звуть Еллен Тайлер."
Вона була маленькою, але чітко відповідала на мої запитання, тому я поставив їй ще одне.
"Ти хочеш стати лицарем, Еллен? Чи можеш ти присвятити своє життя мечу? Якщо ти зробиш це, я дам тобі цей клинок".
Дівчинка знову закивала головою, і на мить я засумнівалася, чи зрозуміла вона, про що я запитала, але потім вона посміхнулася до мене і щиросердно кивнула головою.
«Гаразд!»