Група космічних піратів, яка наблизилася до околиць планети Аугур, налічувала двісті кораблів. Зазвичай вони діяли в інших районах, але зараз вони втікали від конфлікту між Імперією та Автократією.
Флот із тридцяти кораблів Дому Бенфілд зіткнувся з піратами. Їх було небагато, оскільки вони лише патрулювали цю територію, і їм не пощастило: їх виявили пірати, які негайно розпочали атаку. Вони напали на патрульний флот, щоб пограбувати його й здобути додаткові ресурси, перш ніж вирушити до нового місця полювання.
"Ось що буває, коли блукаєш із тридцятьма кораблями з приватної армії аристократа!"
На містку свого корабля полковник, який командував патрульним флотом, підбадьорював своїх підлеглих.
"Головні сили вже в дорозі! Просто тримайтеся, доки не прибуде підкріплення!"
Навіть для могутньої армії Роду Бенфілда не було легко боротися в таких умовах. Їхні сили повільно танули під натиском переважаючих сил ворога. Корабель полковника захитався, пробитий численними пострілами, що подолали його захисні щити. Екіпаж мосту закричав, а полковник зціпив зуби.
Ми не впораємося.
Він мав достатньо досвіду, щоб знати: їх знищать до прибуття підкріплення. Проте він не міг показувати слабкість перед своїми людьми. Він сказав собі, що обов’язок командира - залишатися сильним до самого кінця.
"Не турбуйтеся про наші залишки боєприпасів чи енергії! Дайте їм усе, що маємо!"
Він був рішуче налаштований піти на дно, відбиваючись від невпинних атак піратів.
Тоді полковник почув…
"Непогана ситуація. Ідеально підходить для моєї першої битви."
Це було повідомлення від когось, але воно не було адресоване нікому конкретно. Схоже, воно просто проскочило крізь їхні комунікаційні канали. Голос також був недоречним у цій ситуації - він здавався збудженим від бою, незважаючи на жахливі обставини.
"Чий це був голос?"- роздратовано запитав полковник оператора.
"Н-не маю уявлення. На екрані відображається "невідомо", а-але сигнал реєструється як союзник",- здивовано відповів оператор.
Полковник не міг повірити своїм вухам. "Як це може бути союзник, якщо він невідомий?! Швидше ідентифікуйте його!"
"Т-так, мілорде!"
Саме тоді перед ними з’явився корабель. Судно одразу ж вступило в бій із космічними піратами, випустивши загін мобільних лицарів. Мобільні лицарі були Немайнами, але їхній колір не відповідав Немайнам, які використовував рід Бенфілд. Вони також були невідомої приналежності, хоча й реєструвалися як союзники.
"Невідомий корабель висадив мобільних лицарів! Щ-що це таке?!"
Не встиг оператор пояснити ситуацію, як полковник побачив це на власні очі на моніторі.
"Чорні Немайни…!"
Оснащені ракетними двигунами на спинах, чорні Немайни кинулися в піратський флот, після чого пролунав вибух.
Один піратський корабель вибухнув, інший - теж. Потім вони почули той самий голос у своїй системі зв’язку.
"Трохи занадто точно, але непогано,"
На екрані був один із чорних "Немайнів", який щойно підірвав місток піратського корабля. Полковник і його люди затамували подих, побачивши чорний мех, що стояв на вершині палаючого піратського корабля.
***
Королівська гвардія поспішила вилетіти вже після того, як "Граф Немайн" розпочав маневри. Етель хвилювалася за Ліама, який випередив їх.
"Ми ж мали вилетіти одночасно!"
Справа не в тому, що Королівська гвардія запізнилася, а в тому, що Ліам не зміг стриматися і вирушив без них. Поки Королівська гвардія в ангарі готувалася до вильоту, Етель дивилася на обличчя своїх підлеглих на моніторі.
"Командире, чи повинні готові кораблі вилетіти раніше?"
"Ми не можемо просто залишити лорда Ліама там самого!"
"Третій і шостий взводи готові до вильоту!"
Її підлеглі хотіли відправити ті взводи, що були готові до вильоту, раніше. Це були надзвичайно віддані лицарі, зібрані для захисту Роду Бенфілд - а саме, Ліама - і Етель погодилася з їхньою пропозицією.
"Гаразд. Третій і шостий взводи, вилітайте." Після того, як вони це зробили, вона звернулася до решти своїх підлеглих. "Не вважайте цю операцію лише примхою лорда Ліама."
Звичайно, все почалося саме з цього, але на цей момент це була важлива операція і для Королівської гвардії. Її підлеглі зосередилися.
Почуваючись полегшено, вона продовжила: "Ті ідіотські лицарі зрадили довіру лорда Ліама і неодноразово зганьбили наші імена."
"Ті ідіотські лицарі"- це Крістіана та Марі, чия надмірна відданість Ліаму не раз завдавала йому клопоту в минулому. Раніше вони очолювали дві основні фракції лицарів роду Бенфілд, і ніхто відкрито не критикував їхні дії в минулому, але й не всі лицарі роду Бенфілд були задоволені їхньою поведінкою.
"Нам потрібно завоювати довіру лорда Ліама і показати йому, що він може покладатися на лицарів роду Бенфілд."
Етель переживала гірке розчарування через кожну з їхніх минулих провин. Вона покинула рідні землі, щоб здобути кваліфікацію імперського лицаря, і провела чимало часу далеко від свого нового дому, виконуючи тривалі місії. Колись вона довіряла Крістіані як своїй підлеглій, але з кожним провалом лицаря її розчарування зростало. Зрештою, її повага до іншої лицарки перетворилася на ненависть.
Ці некомпетентні особи досі тут лише завдяки доброті лорда Ліама. Я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили. Коли вони перейшли межу, завдаючи клопоту Ліаму та відверто зрадивши його довіру, Етель навіть думала про те, щоб їх убити. Для неї Крістіана та Марі тепер були ненависними ворогами.
Ці ідіотки зганьбили орден лицарів, причому прямо біля лорда Ліама. Вони не повинні думати, що в ордені завжди буде місце для них. Вона вижене їх із лав лицарів і поверне довіру Ліама. Це була мета Етель.
"Покажіть лорду Ліаму, на що ви здатні! Саме для цього ми й існуємо!"
***
"Граф Немайн" керувався цілком непогано. Він витримував навіть досить ризиковані маневри, і мені було приємно керувати мобільним лицарем, відмінним від "Авіда".
"А тепер трохи розважимося, гаразд?"
"Граф Немайн" простягнув руки за спину й дістав пістолети з кобури, прикріплених до пояса. Він взяв пістолети в обидві руки й націлив їх на космічних піратів, що атакували. Ці важкі на вигляд чорні пістолети були зроблені на зразок револьверів, але схожість була суто естетичною. Кількість снарядів, які могли вистрілити ці пістолети, а також їхня потужність, значно перевищували рівень звичайного пістолета.
Я потягнув за джойстики управління і зніс голови двом піратським мобільним лицарям, що насувалися на мене з обох боків. Потім я розвернувся і знову натиснув на спускові гачки, простріливши кабіну ще одної ворожої машини, що атакувала.
"Ці пістолети теж непогані."
Я не був обізнаний з процесом проектування цього апарата, але він, очевидно, був розроблений з урахуванням конкретної людини. Це було очевидно з озброєння апарата. Адже не так багато людей воюють з двома пістолетами одночасно.
Я націлив пістолети на натовп ворогів і продовжував натискати на спускові гачки. Звісно, я не міг впоратися з усіма ними лише двома пістолетами, тож коли один мобільний лицар опинився в зоні досяжності…
"Якщо я тільки підійду ближче…"- почув я у своєму комунікаторі.
"Ти думав, що зможеш перемогти?"
Я завдав іншому апарату кругового удару ногою і розрубав його тулуб навпіл. На колінах і п’ятах "Графа Немейна" були леза, що виглядали як прості прикраси, але з цих чотирьох місць можна було випустити лазери, схожі на леза.
"Непоганий трюк."
Це був дуже унікальний стиль - битися двома пістолетами, а потім переходити до рукопашної сутички на близькій відстані.
"А тепер давайте подивимося, на що насправді здатна ця красуня…"
Я злетів вгору й прискорився. Ворожий апарат гнався за мною, але не міг втриматися за швидкістю "Графа Немейна".
"Я люблю гнатися, коли граю в квача. Коли мене ганяють - це не зовсім мій стиль."
Я скинув з себе ворожий корабель і помчав прямо в саму гущу піратів. Лазери спалахнули, щоб перехопити мене, і, пробираючись крізь них, я обмірковував, як найкраще використати свій мех далі.
"Не думаю, що він витримає, якщо я застосую свій "Спалах". У такому разі я міг би спробувати дворучне володіння мечами."
Я сховав зброю назад у кобури й розклав бічні обтічники корабля, оголивши руків’я двох лазерних мечів. Я витягнув їх, на руків’ях були захисні накладки, що надягалися на руки мобільного лицаря. Я висунув леза й пролетів полем бою з потужним лазерним мечем у кожній руці.
"Треба було спитати Фуку, у чому секрет володіння двома мечами… Ну, поки що просто поекспериментую."
Я не часто пробував воювати двома мечами, оскільки зазвичай мені вистачало одного. Ті рази, коли я це робив, були здебільшого для розваги. Я наблизився до піратського корабля і змахнув парою мечів. Імпульс подовжив мечі, і вони розрізали весь корабель. Ці штуки були страшенно потужними.
"Вони використовують надлишкову енергію з ядерного реактора? Це вражає, але такі речі не можна встановлювати на серійні кораблі."
Я не мав жодних нарікань на можливості меха, але він виявився мобільним лицарем, який сам обирав свого пілота. Я чув щось про те, що цей прототип мають перетворити на серійну модель, тож чи доведеться їм знизити його характеристики?
Піратські мобільні лицарі, чий материнський корабель було знищено, оточили мене.
"Твоя швидкість тобі зараз нічим не допоможе! Ти не зможеш втекти, якщо тебе оточили!"
Я не міг не посміхнутися, дивлячись на примітивне мислення піратів.
"Оточили? Ви просто опинилися в моїй зоні досяжності. Ви підійшли до мене, щоб я вас прирізав?"
Як тільки я закінчив говорити, "Граф Немейн" змахнув обома руками й знищив п’ять сусідніх ворожих лицарів. Мої висунуті леза хльостали, наче батоги, і розрізали один мех за іншим. Один спробував втекти, але новий "Немейн" накинувся на нього, розчавив його ногою й одночасно вистрілив у нього з гвинтівки.
"Вибачте за наше запізнення, лорде Ліаме."
"Гей, я ж казав вам, що це не правильно, чи не так?"
На моніторі в кабіні з’явилося Етель. Я кілька разів сердито постукав по масці, і вона почервоніла, усвідомивши свою помилку.
"Вибачте, лорде Шварц-Графе."
"Гаразд."
Я озирнувся і побачив ще більше чорних "Немаїнів", пілотованих моєю Королівською гвардією, які розправлялися з піратами. Чорні "Немайни" були спеціально розроблені для моєї Королівської гвардії: основний колір - чорний із золотими деталями, а візерунки на грудях і плечах надавали їм справжнього вигляду "спецпідрозділу". Звісно, модифікації виходили за межі простого фарбування. Мобільні лицарі моєї елітної Королівської гвардії мали набагато вищі характеристики, ніж звичайні "Немайни", завдяки різноманітним модифікаціям. Можливо, зовні вони не відрізнялися від стандартних "Немайнів", але були приблизно на десять відсотків потужнішими.
"Я теж хочу побачити, на що здатний материнський корабель",- сказав я Етель.
Зрозумівши, про що я, вона наказала своїм підлеглим: "Почати обстріл".
Екіпаж "Шварцвогеля" попросив підтвердження. "У зоні обстрілу знаходяться союзні підрозділи, міледі."
Зазвичай на полі бою, де б’ються твої соратники, ти б поставив під сумнів наказ відкрити вогонь, але Етель лише презирливо скривилася.
"Нам не потрібні ті, хто настільки повільний, що потрапляє під наш власний обстріл. Починайте атаку."
Це звучало жорстоко, але я не шкодував коштів на свою Королівську гвардію. Для мене було б проблемою, якби вони не могли впоратися з такими ворогами. Члени екіпажу "Шварцвогеля" й так не звучали так, ніби вони справді хвилювалися, вони просто хотіли підтвердити наказ. Отримавши його, вони виконали його з безжальною ефективністю.
"Зрозуміло."
"Шварцвогель" розпочав атаку, і піратські кораблі вибухали один за одним. Вороги запанікували, побачивши, що їхні захисні поля легко пробиваються, але вони вже нічого не могли вдіяти, оскільки наша переважна вогнева міць розтоптала їх.
"Непогано для нашої першої битви."
"Я б сказав, що ми, безперечно, справили враження. Хоча, мабуть, нам уже час вирушати. Головні сили майже тут."
"Вже? Ці хлопці занадто вправні."
Якщо ми затримаємося надто довго, головні сили роду Бенфілда знайдуть нас, а це означатиме неприємності. Ми вирішили піти. Однак, перш ніж ми встигли вийти, полковник, який командував патрульним флотом, відкрив канал зв’язку зі мною.
"Ми вдячні за допомогу, але чи не могли б ви назвати…" Побачивши моє обличчя в масці, полковник роззявив рота, тож я прочистив горло й представився.
"Мене звати Шварц Граф. Так… Можете називати нас… Чорна Блискавка. Я побачив, як вас атакують пірати, і не міг дозволити їм уникнути покарання. Не треба нам дякувати."
Мені вистачило задоволення від мого невеличкого погрому, і їхня подяка нічого б не означала. Зрештою, якщо б вони мене винагородили, то заплатили б моїми ж грошима.
"Е-е-е, але, Ло…"
Він збирався назвати моє ім’я, тож я перервав зв’язок, готовий зникнути в горах.
"Гаразд, відступаємо!"
"Так, мілорде!"
Моя вправна Королівська гвардія здійснила ефективний відступ. Ми повернулися на "Шварцвогель" і помчали геть, перш ніж прибули основні сили.
Хех. Це було досить весело.
***
Після повернення патрульного флоту та вислуховування доповіді полковника, Клаус зберігав байдужий вираз обличчя. У думках же він обхопив голову руками.
"Чорна Блискавка", еге ж?"- промурмотів він. "Шварц Граф"?
На обличчі полковника відбивався невимовний вираз, і це не дивно. На його місці Клаус, мабуть, відреагував би так само.
Полковник виглядав так, ніби все ще не міг у це повірити.
Він точно так себе назвав, але я абсолютно впевнений, що це був лорд Ліам. Ніхто інший не міг бути таким сильним. Сер Клаусе, чи є якийсь сенс у діях лорда Ліама? Щось на кшталт надсекретної місії?"
Чому їхній лорд мав би вирушати на надсекретні місії в масці? Це питання спантеличило Клауса більше, ніж полковника.
Ви ж казали, що не будете воювати, чи не так, лорде Ліаме? То чому ви робите всі ці дивні речі, щоб все одно піти воювати? Ви лише сієте плутанину на полі бою!
Клаус зітхнув.
"Це не надсекретна місія. Я сам уточну все з лордом Ліамом. Де він?"- запитав він у підлеглого, що стояв поруч, і той одразу перевірив розклад Ліама.
Обличчя підлеглого скривилося.
"За розкладом він зараз має працювати у своєму кабінеті на "Аргосі", але ми щойно перевірили, і він залишив записку, в якій написав, що згадав про щось важливе, що мусить зробити, і що його не буде кілька місяців."
"Ще щось?"
"Ні, мілорде."
Клаус відкинувся на спинку крісла й подивився на стелю.
Чудово… Ще більше клопоту.
***
"Я конфіскую їх, лорде Ліаме."
"Ви не можете цього робити! Я встиг скористатися ними лише кілька разів!"
"Саме те, що ви взагалі ними скористалися, і є проблемою."
Клаус завітав до мого кабінету, щоб допитати мене про мої останні бойові вилазки. Останні кілька тижнів я літав навколо планети Аугур на "Шварцфогелі", атакуючи кожного пірата, який траплявся мені на шляху. Я визнаю, що порушив своє слово не вилітати й не воювати, але конфіскація мобільних лицарів - це вже занадто, чи не так?
Я спробував відмахнутися, посилаючись на свою владу як його господаря, але цей добре підготовлений негідник перетягнув Амаґі на свій бік. Амаґі поводилася зі мною так само, як завжди, але її очі були холодними.
"Я підтвердила інформацію у Третій збройовій фабриці",- сказала вона. "Вони виготовили корабель і мобільних лицарів, нібито на прохання леді Юлісії. Однак декілька співробітників Третьої знали, що за її проханням стоїте ви, господарю."
Я намагався використати Юлісію, щоб приховати свої дії, але Амаґі розкусила цю хитрість. Я насправді не міг повірити, що ті люди з Третьої пішли й так розбалакалися.
"Бачу, вони зрадили постійного клієнта."
Клаус, мабуть, провів ретельне розслідування, перш ніж прийти до мого кабінету, бо він надав мені додаткові докази.
"Я провів розслідування серед кількох пов’язаних сторін. Зрозуміло, що ви називали себе Шварц Графом, лорде Ліаме. Ми також підтвердили ваші закупівлі на рідній планеті."
Очевидно, мені довелося витратити чималу суму, щоб придбати корабель і групу мобільних лицарів, і хоча я замаскував це, пройшовши через Юлісію, Клаус не пропустив цього під час свого розслідування.
Амаґі була явно роздратована. "Купувати більше лицарів за власні кошти… Мабуть, ваша обіцянка ніколи більше цього не робити для вас нічого не значила."
Коли Клаус допитував мене, я міг бути зухвалим як його господар, але з Амаґі я не міг бути таким сміливим. А тепер вона змусила мене почуватися винним за порушення обіцянки.
"Хоча б не забирайте їх!"- благав я її. "Я використовував їх лише кілька разів! Це ж таке марнотратство!"
Я ж замовив їх на спец замовлення. Вони не могли їх забрати, коли я використовував їх лише кілька разів.
Але Клаус розбив моє щире благання. "Оскільки ці кораблі були придбані за ваші особисті кошти, я не маю права їх конфіскувати, лорде Ліаме."
"Тоді…"
"Однак…" Клаус поглянув на Амаґі, чиї червоні очі випромінювали ще більш лютий блиск, ніж зазвичай. Вона була справді розлючена.
Я ковтнув слину, коли Амаґі безпристрасно висловила мені докір.
"У вас є "Аргос"- супердредноут, і "Авід"- ваш особистий мобільний лицар. Вам навряд чи потрібні додаткові кораблі та мобільні лицарі виключно для особистого користування."
"А-Амаґі? Тобі не здається, що це трохи занадто суворо? Я маю на увазі, бувають моменти, коли я хочу зробити щось інше, ти ж знаєш. Не кажучи вже про вартість використання "Аргоса" та "Авіда"…"
Чорт, подумав я, висунувши це виправдання. Це був поганий хід.
Амаґі не пропустила мого необережного зауваження.
"Судячи з того, як ви поводитеся, я й не думала, що ви взагалі усвідомлюєте ці витрати. У такому разі немає потреби нарощувати військову міць ще більше, чи не так?"
Не встиг я й оком моргнути, як уже підвівся з крісла, широко розплющивши очі.
"Ну, але як колекціонер я люблю підтримувати різноманітність…"
Амаґі не відступала: "У цьому немає потреби, чи не так?"
"Ні…" Я впав назад у крісло, наче маріонетка, у якої перерізали нитки. Не було сенсу далі сперечатися з розлюченою Амаґі. Я почувався як дитина, у якої щойно відібрали нову іграшку.
Клаус тихо зітхнув. "На цьому, мабуть, можна завершувати, але мушу визнати, що ми справді змусили вас нудьгувати, лорде Ліаме. Я не можу дозволити вам вступати в бій з нашими ворогами, але переконаю керівників різних відділів, щоб вам було легше відвідувати поверхню планети."
Почувши це, я підвів погляд на Амаґі.
"Справді?!"
Мабуть, вона вирішила, що тримати мене під замком принесе більше шкоди, ніж користі, бо неохоче сказала: "Так, ви можете спускатися на планету Аугур, коли забажаєте, господарю. Прошу лише, щоб ви брали з собою мінімальну охорону, і нічого більше."
Вони відібрали у мене "Графа Немайна", але тепер я міг спуститися на "Аугур" і насолоджуватися роллю злого магістрата. Я був розлючений на Клауса за те, що він став мені на заваді, але вирішив, що це більш-менш компенсує це.
"Тоді я спускаюся туди прямо зараз."
Амаґі вклонилася мені. "Я уже наказала підготувати шатл."
***
На планеті Аугур я проводив інспекцію, приховавшись за своєю сірою маскою. Як правлячий магістрат, я мав вищий статус, ніж королівська родина цієї планети, тож ніхто й не очікував, що я буду тут, внизу, таємно перевіряти все.
"Хе-хе… Ось чого я й чекав."
Люди кидали на мене погляди, але я ігнорував їх, спостерігаючи за тим, як живуть місцеві мешканці.
З моєї тіні пролунав голос. "Не вірю, що у вас є якась причина особисто перевіряти все, володарю Ліаме."
Голос належав Кунай, одній із підлеглих Кукурі. Я обрав її, щоб вона супроводжувала мене як моя особиста охорона. Для всіх інших здавалося, що я ходжу сам, але я взяв із собою охоронців. Окрім Кунай, за мною слідувало кілька охоронців, які залишалися непомітними.
"Я хочу побачити все на власні очі. До того ж, тут, можливо, відбувається щось цікаве."
Я уявив собі, як хтось затіває зі мною бійку, не знаючи, хто я, після чого я міг би розкрити свою особу й заарештувати його за зраду. Це було саме те, що зробив би злий магістрат. Я пробував робити подібне у своїх володіннях, але це не спрацювало. Я вирішив, що на Аугурі це не буде проблемою. Розвиток їхнього суспільства був обмеженим, тож обов’язково знайдуться якісь ідіоти, що затіють зі мною бійку.
А може, мені просто слід оголосити, хто я, і гордо вихилятися. Я міг би сказати: "Віддайте мені своїх жінок і гроші!" Ні… Я не міг цього зробити. Ця планета не могла навіть виробити таку суму грошей, яка б мене задовольнила, і я не хотів мати справу з наслідками вимагання їхніх жінок. Якби Амаґі чи Брайан про це дізналися, вони б просто переслідували мене, вимагаючи взяти на себе відповідальність. Брайан, мабуть, зробив би невеличкий танець і приготувався б додати їх до сімейного реєстру.
Я схрестив руки, обмірковуючи, як найкраще поводитися як злий магістрат, а Кунай боязко запитала: "Можна задати вам питання, володарю Ліаме?"
"Яке саме?"
"Я розумію необхідність маскування, але навіщо така помітна маска? Мені здається, вона лише приверне увагу."
Схоже, Кунай не сподобалася моя маска. Мені вона дуже подобалася, але це правда, що вона виділяла мене з натовпу. Я подумав зняти її, але не встиг прийняти рішення, як почув галас.
Здавалося, що це чоловічі та жіночі голоси сперечаються, але я побачив, що це була лише одна жінка проти трьох чоловіків. Коли я помітив цю групу, я побачив дівчину зі світлим волоссям і блакитними очима, оточену чоловіками, яких я впізнав як солдатів з диспетчерського флоту.
"Ти мила",- сказав один із них. "Хочеш погратися з нами?"
"Це честь - гратися зі слугами бога, чи не так?"
"Саме так - ми слуги бога. Ми служимо лорду-магістрату."
Чоловіки, що оточували жінку з хтивими поглядами, були солдатами, відрядженими Імперією. Точніше кажучи, вони не працювали на магістрата, але я не мав наміру виправляти їхні твердження. Я не відчував потреби заважати їм. Хоча мене дійсно дратувало, що вони називали себе слугами бога.
Жінка опустила голову, голос її задушило сльозами.
"Будь ласка, відпустіть мене. Мені треба десь бути."
Жінка була місцевою, і солдати були незадоволені тим, що хтось, на кого вони дивилися з презирством, відповідав їм.
"Ти не можеш нам не підкорятися, примітивна!"
Один із солдатів схопив жінку за руку й підняв її з землі. Для солдата, тіло якого було таким зміцненим, як його, підняти одну жінку таким чином було легким завданням.
"Ай! Будь ласка, припиніть! Будь ласка!"
Громадяни навколо почали висловлюватися, але солдати грізно поглянули на них, і ті швидко відвернули погляд. Ці люди з неба, які називали себе слугами бога, були сильнішими за них і володіли більш досконалою технологією. Місцеві жителі не мали жодних шансів протистояти їм.
Не встиг я й оком моргнути, як підійшов до солдатів.
"Я чітко попередив, що ніяким ідіотам не слід називати себе слугами Бога. Не очікував, що армія-відрядження поведеться так погано."
Один із солдатів простягнув до мене руку. "Хто цей пацан із дурною маскою?"
"Не чіпай мене."
Я схопив солдата за руку і, використовуючи лише силу свого тіла, відкинув його. Він врізався в дерев’яну будівлю, виглядаючи так, ніби не мав уявлення, що щойно сталося.
"Жалюгідно. Це те сміття, яке вони надіслали як диспетчерський загін?"
Решта двоє гнівно нахмурилися й рушили, щоб дістати зброю. Побачивши це, я відчув, як посміхаюся.
"Кунай",- сказав я, і з моєї тіні виринуло лезо. Я вхопився за рукоятку й змахнув, і обидва солдати втратили руки. Це сталося миттєво, і не лише глядачі, а й самі солдати витріщили очі, не в змозі усвідомити, що щойно сталося.
Солдат, якого я відкинув, витягнув пістолет, але кунай знешкодила його. Ті, хто втратив руки, впали на землю, ридаючи й стогнучи. Я подивився на них і посміхнувся.
"Хто тут слуга Божий? Хіба магістрат не попереджав вас про те, щоб не робити таких дурниць? Чи ваші голови - це просто прикраса?"
Коли я приставив лезо до їхніх ший, солдати нарешті зрозуміли, що я - лицар, і запанікували, думаючи, що їх викрив хтось із роду Бенфілд.
"М-ми вибачаємося. Ми просто жартували."
"Ви називали себе слугами Бога жартома? Це ще гірше."
Я посміхнувся, дивлячись на них.
Солдати притиснули чола до землі.
"Будь ласка! Будь ласка, змилуйтеся!"
Я кинув меч назад Кунай. "Ідіоти."
Коли я повернувся, щоб піти, дівчина, яку я врятував, покликала мене.
"Е-е-е… Дякую, що врятували мене!"
Дівчина подякувала мені, хоча зблідла від жахливого видовища, яке побачила. Вона здавалася мені дещо знайомою, але я не міг пригадати, де бачив її раніше.
Вона поглянула на солдатів. Мабуть, вона подумала, що вони потраплять у халепу, якщо їх так залишити.
"Е-е-е, нам слід швидко перев’язати їхні рани, чи не так?"
Теоретично це була чудова ідея, але з урахуванням рівня медичних технологій на цій планеті все, що могли зробити місцеві, ймовірно, лише погіршило б ситуацію. Для них було б краще, якби ми просто залишили їх у спокої наразі.
"Не хвилюйся, їхні начальники ось-ось прибіжать."
"Е-е…" Дівчина все ще здавалася стурбованою за них.
Я зітхнув. "Ти не потрапиш у халепу, це ті ідіоти винні,"
Я штовхнув одного з солдатів ногою, і той злякано скрикнув.
"С-справді?"
Дівчина нарешті заспокоїлася, почувши це запевнення. Мене справді починало дратувати, що я не міг пригадати, звідки я її знаю. Чи це тому, що я так мало цікавився жінками з плоті й крові?
"Будь ласка, дозвольте мені подякувати вам",- попросила дівчина. "Але мені незабаром треба декуди іти, тож це доведеться зробити пізніше."
"Подякувати мені?"
Ну, якщо вона справді цього хоче, я, мабуть, можу погодитися. Я також хотів дізнатися, хто вона, і мене б дратувало, якби я просто пішов і так і не з’ясував цього.
***
Я не міг повірити в те, що бачив на власні очі. Я не хотів у це вірити.
"Що це…?"
Дівчина привела мене на площу біля головної вулиці, де стояв фонтан. Це місце нагадувало центр замкового міста, і навколо було багато людей. Але фонтан був невеликим, а кам’яна бруківка була вкрита численними тріщинами та пошкодженнями. На мій погляд, це місце було жалюгідним, але проблема була не в цьому.
Проблема була в статуї в центрі фонтану. Дівчина, яку я врятував, стояла перед нею і склала руки в молитві. Вигляд невинної дівчини, яка щиро молилася, створював гарну картину, і, ймовірно, для всіх, крім мене, вона виглядала як ангел. Я озирнувся і побачив, що інші місцеві жителі роблять те саме.
Коли дівчина закінчила молитися, вона обернулася і посміхнулася. "Це статуя бога, який прийшов здалеку і піклується про нас. Я приходжу сюди щодня, щоб помолитися."
Якби я не знав краще, я міг би зачаруватися цією дівчиною, тим, як вона посміхалася з зірками в очах, але ця посмішка мене жахала. У той момент я згадав, хто була дівчина переді мною. Вона була дочкою, яку мені подарував той король із чудовими білими вусами - принцесою цієї планети.
"Б-бог?!"
Я поглянув на статую й затремтів. Статуя не була надто схожою, але це міг бути тільки я. Мій двійник стояв на п’єдесталі посеред фонтану, приймаючи якусь позу, що, ймовірно, символізувала мир чи співчуття, або щось таке.
"Так!"- сказала принцеса з сяйною посмішкою. "Лорд Ліам Сера Бенфілд. Він не тільки звільнив нас від злого бога, який колись мучив нас, а й захищає нас."
Перш ніж я встиг усвідомити, я впав на коліна. Я стільки разів казав їм, що я не бог, то чому вони тут мене шанують? Це було набагато гірше, ніж просто називати себе слугою бога.
Стурбована, принцеса кинулася до мене й погладила мене по спині. Проявляти таку доброту до когось - це людська чеснота, але ця дівчина була божевільною, яка мені молилася.
"З тобою все гаразд?! Ти не поранився, правда? Ми мусимо обробити твою рану!"
Поки навколо мене наростала метушня, під мою маску впала одна сльоза.
Зачекай-но… Якщо ці люди поклоняються мені як богу, то що ж робили ті, хто переїхав сюди з моїх володінь?
Ця думка мене налякала. Я ніколи не знав, на що здатні ці диваки. Я поспішив це з’ясувати.
***
Оскільки іммігранти з роду Бенфілд мали обмежені можливості спілкування з місцевими жителями, вони мешкали у власному районі, оточеному стінами. Проте це не означало, що вони взагалі не мали контактів із зовнішнім світом, вони були в курсі того, що відбувалося серед місцевих.
На відміну від мальовничої місцевості, де я щойно був, зона іммігрантів була заповнена будівельним рухом, важкою технікою та мобільними лицарями, модифікованими для будівництва. Я увійшов у цю зону і звернувся до першої групи робітників, яку побачив.
"У мене до вас питання."
Робітники, які, ймовірно, були на перерві, здивовано поглянули на мене, коли я раптово до них звернувся.
"Е? Е-е, звичайно. Але, е-е…" Вони здавалися збентеженими через мою маску.
"Я Шварц. Шварц Граф! Ви можете відповісти на моє запитання?"
Чоловіки мовчали кілька секунд, а потім енергійно кивнули. Схоже, вони все ще не знали, що про мене думати, але вирішили, що краще бути корисними.
"Ви знаєте, що місцеві жителі поклоняються магістрату?"
Робітники обмінялися поглядами, а потім найстарший з них відповів від імені групи.
"Так, ми знаємо… е-е, пане. Один із моїх друзів розповів мені, що вони зробили статую лорда Ліама, до якої моляться. Гадаю, він для місцевих - ніби бог."
Отже, іммігранти знали про це.
"Але тут такого немає, правда?" Якби тут теж стояла моя статуя, я б, мабуть, розрубав її на дрібні шматочки своїм мечем.
На щастя, чоловік похитав головою.
"Я чув, що дехто хотів поставити є статую, але не отримав дозволу. Ніколи не думав, що буду заздрити місцевим… Хех."
Мабуть, він мав на увазі, що заздрив місцевим жителям, яких не регулювали так, як іммігрантів, але не здавався надто серйозним щодо цього.
"Про це вже поширилися чутки?"- запитав я.
"Так."
"Чорт! Вибач, що потурбував тебе."
Я поспішив назад до "Аргоса", весь час сиплячи лайкою.
***
Після того, як Ліам пішов, робітники почали обговорювати його зовнішність.
"Це ж був лорд Ліам, так? Чому він був у тій дивній масці?"
"Звідки мені знати?"
"Шварц Граф"- це ж ніби псевдонім, так?"
Чому їхній лорд спостерігав за їхньою роботою в масці? Це справді спантеличувало робітників, але просто розмірковуючи над цим, вони не отримали б відповіді, тож хтось змінив тему.
"У будь-якому разі, нам не дозволяється поклонятися лорду Ліаму, але ніхто нічого не казав про поклоніння маскованому Шварц Графу, правда?"
"Гей, слушна думка!"
"Тепер ми можемо спорудити статую, і нам не буде проблем!"
Таким чином, було споруджено статую Шварц Графа, оскільки він стверджував, що він не Ліам.
//прим.ред. Ахахах) цей розділ це суцільний театр, але це так добре)) Ух. Сподіваюсь ви відчуєте ті ж невинні сміхуйочки що і я)//