Минуло пів року з моменту мого призначення магістратом на планеті Аугур. На поверхні планети Воллес старанно виконував один за одним проекти громадських робіт за допомогою іммігрантів із володінь роду Бенфілд. Я доручив йому всю нудну роботу, таку як приведення до ладу цивілізації місцевих жителів. Однак у мене залишилася одна проблема.
"Мені нудно",- зітхнув я у своєму кабінеті, закінчивши на сьогодні всі свої обов’язки магістрата.
Відповідь на мою скаргу пролунала від Амаґі, яка стояла поруч зі мною.
"Це добре. Це доказ досконалості ваших васалів, пане."
"Досконалості, еге ж? Так, мабуть, так."
Мій кабінет був на моєму флагманському кораблі "Аргос". На поверхні була урядова будівля, де тепер був кабінет, відведений для магістрату, але мені було зручніше користуватися приміщеннями, які я мав на "Аргосі". Мені не потрібно було спускатися аж на поверхню, коли я міг так само легко виконувати свою роботу з корабля, але в цьому й була проблема.
Якби я міг просто виконувати свою роботу на "Аргосі", мої підлеглі ніколи не дали б мені можливості спуститися на поверхню. Якщо я робив хоч якусь спробу це зробити, близько тисячі людей вимагали супроводжувати мене як охоронці та допоміжний персонал. Як я мав грати роль злого магістрата в таких умовах?
Поки я занурився в роздуми, Амаґі сповістила мене про вхідне повідомлення.
"Пане, вам дзвонять із флоту роду Бенфілд."
"З’єднайте."
Над моїм великим столом з’явилося зображення верхньої частини тіла молодого офіцера.
"Лорде Ліаме, ми виявили підозрілий флот поблизу "Аугура". За даними нашого розвідувального флоту, десь неподалік, найімовірніше, розташована база космічних піратів. Вони просять підкріплення від головного флоту."
Я підвівся з крісла: "Здається, це ідеальний спосіб вбити час. Негайно підготуйте "Авіда" до вильоту",- наказав я солдату, який незручно нахмурився.
"У чому справа?"- запитав я його.
"Сер Клаус заборонив ваш виліт, лорде Ліаме. Наразі ми перебуваємо під командуванням сера Клауса, а оскільки ви виконуєте обов’язки магістрату від імені Імперії…"
Клаус тепер був командувачем флоту роду Бенфілд, тоді як я був лише магістратом на службі Імперії. Звісно, це було лише формальністю. Якби я справді захотів, то міг би взяти командування над флотом, але це поставило б його членів у становище непокори їхньому офіційному командувачу, Клаусу.
"З’єднайте мене з Клаусом."
"Так, сер!"- сказав солдат трохи занадто захоплено. Він з’єднав мене з моїм головним лицарем. Тепер перед мною з’явився Клаус, спокійний, як завжди.
"Чим можу допомогти, лорде Ліаме?"
"Справа в базі космічних піратів. Я вирушаю на "Авіді"."
"Лорде Ліаме, оскільки ви зараз служите магістратом, ви не можете залишати околиці планети Аугур. Будь ласка, залиште цю справу нам."
"Але я хочу поїхати!"- сказав я йому. Хоча я не був настільки наївним, щоб думати, що він поступиться, якщо я буду наполегливим. Клаус був не тільки талановитим хлопцем, але й відверто висловлював свої заперечення.
"Ви - глава роду Бенфілд, лорде Ліаме. Є завдання, які можете виконати лише ви, і немає жодних підстав вирушати на такі непотрібні завдання, як це. Будь ласка, стримайтеся."
На противагу розумним аргументам Клауса я зміг висловити лише емоційний спалах. Це спрацювало б на Тії та Марі, але Клаус був надто сильним супротивником.
"Останнє слово за мною! Ти ж мусиш робити те, що я кажу, чи не так?"
"Так. Я лише передаю вам загальну думку роду Бенфілд, лорде Ліаме."
"Що?"
"Після вашого зникнення, коли вас викликали, чимало ваших підданих дуже хвилювалися за вашу безпеку."
"П-правильно."
Він мав на увазі інцидент, коли я втік від набридливих нагадувань Амаґі та Браяна, пройшовши крізь магічне коло виклику. Це змусило деяких ідіотів розлютитися, зануривши мої володіння в повний хаос. Цього було достатньо, щоб навіть я дещо замислився над своїми діями.
"Втрата вас завдала б фатального удару по роду Бенфілд, лорде Ліаме. Ми всі нещодавно це добре усвідомили. Мене попросили багато занепокоєних осіб подбати про те, щоб ви відтепер рідше виходили на вилазки."
Судячи з усього, це справді був консенсус роду Бенфілд. Я шукав слова, які б переконали Клауса, але не зміг їх знайти. Зрештою, він навіть втягнув у це Амаґі.
"Пані Амаґі висловила мені те саме прохання. Вона попросила, щоб я, як ваш головний лицар, особисто подбав про те, щоб ви утримувалися від самостійних вилазок."
"Що?!"- Я повернувся до Амаґі, яка глибоко вклонилася мені.
"Прошу вибачення за те, що звернулася до головного лицаря, не порадившись із вами, господарю. Я готова прийняти будь-яке покарання, яке ви вважатимете за потрібне."
З огляду на все, що сталося останнім часом, я не бачив можливості цього разу пробитися на поле бою.
"Гаразд… Я не вирушатиму."
Я звалився у крісло й задивився в стелю.
"Дякую за розуміння. Будь ласка, залиште всі дрібні справи нам."
Дзвінок закінчився, і зображення Клауса зникло.
Я зітхнув. "Армія роду Бенфілд зараз занадто добре укомплектована. Мені там більше немає місця."
Існувала цілком реальна ймовірність, що я закінчу свою роль магістрату, навіть не зробивши нічого. Я ніколи не уявляв, що люди, які працюють на мене, будуть настільки компетентними, що це стане для мене проблемою.
Амаґі стояла переді мною, випрямивши спину.
"Так і має бути. Вам більше не потрібно діяти необачно, господарю. Будь ласка, у майбутньому не йдіть у бій без нагальної потреби."
Після тих подій, про які згадав Клаус, Амаґі справді не хотіла, щоб я більше воював. Хаос, у який впав рід Бенфілд, коли я зник, дуже налякав і Браяна. Останнім часом він наставляв мене набагато частіше, ніж зазвичай.
"Ти справді думаєш, що я програю?"
Я був егоїстичним злим лордом. Я не міг просто назавжди триматися подалі від боїв. Поки я розмірковував, скільки часу мені доведеться бути хорошим, перш ніж я зможу знову вийти на бій, вираз обличчя Амаґі змінився. Вона заплющила очі, а її голос злегка затремтів.
"Я турбуюся за вас, господарю. У минулому з вами трапилося кілька незрозумілих речей. Ось що нас турбує."
Це правда, що в минулому я потрапляв у всілякі дивні пригоди, але я пройшов через усе це завдяки допомозі Провідника. Проте я не міг терпіти, бачачи Амаґі такою стурбованою.
"Я розумію",- сказав я неохоче.
"Дякую, господарю."
Амаґі вклонилася, а потім вийшла із кімнати, мабуть, щоб принести мені чаю.
Я похитав головою. "Мабуть, я не зможу викрутитися, просто сказавши їй не хвилюватися."
Коли я ламав голову над тим, як все-таки отримати задоволення від ролі злого магістрата, мені раптом спав на думку Нітта, мій колега з минулого життя. Його можна було б назвати отаку, він постійно розповідав мені про свої хобі. Оскільки я не дуже добре знався на тому, про що він говорив, більшість його слів влітало в одне вухо, а вилітало з іншого. Однак я пригадав собі дещо, що він колись мені розповідав і що привернуло мою увагу.
"Ага… Маска."
***
Успішно завадивши Ліаму вирушити у похід, Клаус безвиразно сидів на містку корабля "Аргос". У нього болів живіт.
Чому всі звалюють на мене ці нездійсненні завдання?! Я ж став головним лицарем лише випадково! Він панічно боявся, що під час їхньої останньої розмови викликав гнів Ліама.
Але ж я мусив сказати все це як його головний лицар! Дійсно, щодня до мене звертаються люди зі своїми турботами щодо лорда Ліама.
Усі хотіли, щоб Клаус, як головний лицар Ліама, передав йому те, що вони самі не могли сказати йому в обличчя. Що найгірше, це все було сказано з турботи про безпеку Ліама та благо роду Бенфілд. Якби ці люди діяли лише з власних інтересів, Клаус міг би просто проігнорувати їх.
Я знаю, що хтось має це сказати, але чому це маю бути я?! Я головний лицар лише за назвою! Усі ці очікування щодо мене… вони такі важкі.
Тягар обов’язків головного лицаря був для нього надто важким, проте він все одно сумлінно намагався виконувати свої обов’язки. Такий був Клаус. Усі навколо нього, звісно, були шоковані тим, що щойно сталося. Усі вважали, що йому не вдасться переконати Ліама, і що їхній лорд буде там, у Авіді, битися, чи їм це подобається, чи ні.
"Він справді зупинив лорда Ліама від виходу в бій."
"Я думав, що це неможливо!"
"Не дивно, що лорд Ліам призначив сера Клауса головним лицарем."
Для екіпажу на містку та власних підлеглих Клауса видовище того, як хтось заперечує Ліаму - абсолютній владі роду Бенфілд - було приголомшливим. Їхні погляди зосередилися на Клаусі з повагою, ніби кажучи: "Ось він, головний лицар лорда Ліама".
Все ще перебуваючи на службі, Клаус зберігав нейтральний вираз обличчя, висловлюючи свої скарги лише про себе.
Ааа! Хіба ніхто інший не може отримати підвищення і замінити мене на посаді головного лицаря?
***
Через три місяці…
"Це й є наше поповнення запасів?"
"Неймовірно, як завжди. Скільки там тисяч кораблів?"
"Це лише доводить, наскільки серйозно налаштований рід Бенфілд. І супроводжуючих кораблів у них теж чимало."
Космопорт над планетою Аугур був військовою базою, яка на той час ще перебувала на стадії будівництва. Частина його залишалася незавершеною, тож до того, як він зможе виконувати свої функції, ще минуло б деякий час, але поки що він виконував роль космопорту.
Люди, які там працювали, були зайняті обробкою прибуття транспортного флоту від роду Бенфілд. Кілька людей з подивом дивилися на тисячі транспортних суден, що прибували, коли я проходив повз них у робочому одязі. Я дрейфував коридорами з нульовою гравітацією, прямуючи до ангара, де щойно приземлився один із кораблів.
"Ніхто не помічає."
Я посміхнувся, продовжуючи рухатися до місця призначення. Коли я дістався ангара, скинув капелюх, який носив. Робочий одяг зник, замінившись моїм звичним вбранням.
Там на мене чекала моя ад'ютантка Юлісія у військовій формі. Вона нервово спостерігала за роботою і нахмурилася, коли побачила мене.
"Ти виглядаєш незадоволеною",- пожартував я, і щоки Юлісії здригнулися.
"Будь-хто був би засмучений, якби ви попросили його таємно підготувати корабель і мобільного лицаря. Знаєте, нелегко було уникнути погляду вашого головного лицаря."
Я попросив Юлісію привезти мобільного лицаря та корабель для мого особистого користування, і вона таємно вкинула їх у цей транспортний флот. Оскільки це було таємницею навіть для моїх союзників, їй, мабуть, було досить важко це організувати.
Відвернувши голову від надутої Юлісії, я поглянув на транспортний корабель у формі коробки перед нами.
"Зніми камуфляж",- наказав я, і Юлісія сердито поворухнула своїм планшетом.
"Це невеликий корабель класу 600 метрів",- пояснила вона,- "але я позбавила його зайвих прикрас і поліпшила всі базові характеристики."
Ілюзія коробчастої форми корабля зникла, відкривши натомість чорне судно іншої форми. Це був довгий, вузький корабель з двигунами з обох боків у задній частині. Від цих двигунів розходилася пара крил.
"Крила розкладаються ззаду для польоту в атмосфері. Як ви і просили, він буде добре працювати в умовах гравітації, у воді, де завгодно. Розробники називають його "Шварцфогель"."
Я прагнув отримати ідеальний материнський корабель. Замість вражаючих технічних характеристик я хотів єдиний корабель, який би пристосовувався до будь-якої місії, яку я йому доручу. Мої вимоги стосувалися виключно експлуатаційних характеристик, тому на борту було лише мінімум розважальних зручностей, що робило цей корабель далеким від смаків більшості аристократів. Але це було саме те, що я замовив.
"Мені подобається. А найголовніше?"
"Я привезла і його, як ви й просили."
Юлісія була незадоволена, але її настрій, здавалося, трохи покращився, коли вона ще трохи попрацювала на планшеті. Вона, мабуть, справді пишалася мобільним лицарем, якого привезла. Її голос став гучнішим, а жести - жвавішими, коли вона його описувала.
"Це прототип, який ми розробляємо для вдосконалення серії "Немайн", але я також додала всі оновлення, про які ви просили, лорде Ліаме."
Люк спеціального відсіку для мобільних лицарів "Шварцвогеля" відчинився, і я побачив свого "Немайна", що зберігався на борту. Окрім червоного візора, що закривав область обличчя, він не надто відрізнявся від звичайного апарата "Немайна". Я міг помітити, що деякі дрібні деталі були іншими, але будь-хто, хто знайомий з "Немайнами", одразу б помітив одну унікальну деталь - пару лез по обидва боки голови.
"Два роги, еге ж? Мені подобається."
Це була не єдина унікальна річ. Був ще рюкзак, оснащений чотирма ракетними прискорювачами, які можна було керувати окремо, що створювало чітке враження, ніби цей мех орієнтований на швидкість. Крила, прикріплені до рюкзака, розкладалися на шість, коли повністю розгорталися.
Я був трохи розчарований, що, судячи з зовнішнього вигляду, рюкзак був єдиною особливістю, яка радикально відрізнялася від звичайного "Немайна".
"Мабуть, досить швидко прискорюється",- прокоментував я, і Юлісія, здавалося, вгадала, що я хотів сказати. У свою чергу, я з її виразу обличчя зрозумів, що корпус апарата був чимало доопрацьований.
"Він може виглядати так само, як інші "Немаїни", але основний каркас повністю змінено. Завдяки модернізації, яку я здійснила на основі даних, зібраних у роді Бенфілд, та з правильним пілотом ця одиниця легко зможе перемогти спеціальзовану модель."
"Зачекай… Якщо каркас змінено, то чи не є це на даний момент зовсім іншою моделлю?"
Якщо базовий каркас інший, то це вже не зовсім "Немайн", чи не так? Я вирішив, що це вже не просто переробка, а скоріше новий проект. Лише зовні він нагадував "Немайн".
Юлісія відвела погляд, ніби я сказав щось слушне.
"Це був найшвидший спосіб вирішити проблеми, з якими зіткнулася наша команда під час розробки. Для них це рішення далося нелегко."
Мені не цікавили її виправдання, тож я відштовхнувся від землі й поплив у бік корабля.
"Я особисто його випробую."
Юлісія пішла за мною.
"Чоловіки дуже люблять нові мобільні лицарі, чи не так? Хіба у вас вже немає того кастомізованого "Авіда", лорде Ліаме?"
"Авід" для мене як партнер, це правда, але бажання випробувати всілякі різні машини - це просто чоловіча риса. У моєму минулому житті багатії зазвичай володіли різноманітними автомобілями. Що поганого в тому, що я маю різноманітних особистих мобільних лицарів?
"Це мрія чоловіка",- визнав я.
Коли ми наблизилися до кабіни, "Немайн" відреагував на мої біологічні дані й відкрив люк. Я схопився за люк, взяв Юлісію за руку й потягнув її до себе.
"Ця штука вже має ім’я?"- запитав я її збуджено.
Юлісія почервоніла й відвела погляд. Чого вона так соромилася?
"Команда розробників називає його "Граф Немайн". Мені змінити його?"
Я заліз у кабіну і сів у крісло, насолоджуючись зручною оббивкою та запахом нової кабіни - ну, наскільки це було можливо, зважаючи на парфуми Юлісії, принаймні. Я нахмурився, відчуваючи, ніби вона заважає мені насолоджуватися, але тоді Юлісія кинула мені ще одну річ, яку я замовив. Це був останній предмет.
"Я також зробила вам моторошну маску."
Я впіймав пристрій - сіру маску, що закривала очі. Коли я її надів, вона щільно прилягла до обличчя, так щоб не зісковзувала. Окрім того, що вона приховувала моє обличчя, вона також передавала мені інформацію безпосередньо від "Графа Немайна" через зв’язок із мобільним лицарем. Вона виконувала саме ту функцію, яку я просив, але, мабуть, Юлісія вважала її "моторошною"."
"Ти зовсім не розумієш чоловічого серця."
"Говоріть за себе. Це ж ваше серце, чи не так?"
Поки я тримав джойстики, звикаючи до них, Юлісія сказала: "Що важливіше, ви отримали мої звіти про молоду леді з дому Екснер, чи не так? Чому ви ще нічого з цим не зробили?"
Я чув про те, що Сіль висловлювала свої думки щодо гвардії Розети Юлісії, яка відповідала за її організацію. Юлісія сама мені про це доповідала. Мабуть, вона замислилася, чи я їх навіть не читаю, чи що.
"Я ж казав тобі не робити з цього великої справи й просто залишити її в спокої, чи не так?"
Юлісія не була переконана. "Вона заходить занадто далеко". Вона нахилилася до мене ближче. "Ви мене слухаєте?"
Я хотів почати калібрувати "Графа Немайна", але Юлісія дратувала мене справами, що не мали до цього жодного стосунку. Зараз я понад усе хотів просто пілотувати цю штуку, відчуваючи себе дитиною, яка не може дочекатися, щоб дістати нову іграшку з коробки й погратися нею. Мабуть, через це я став трохи холодним до неї.
"Просто залиш її в спокої. Ти можеш іти. Повертайся до догляду за Розетою у Столиці."
Я майже бачив, як у Юлісії волосся стало дибки, коли я сказав їй іти. Її очі наповнилися сльозами, і вона прикусила нижню губу.
"Я виконала всі ваші неможливі прохання, а коли ви зі мною закінчили, ви просто кажете мені йти додому?! Я ж маю бути вашою наложницею! Ви могли би проявити до мене трохи вдячності?!"
Юлісія не була такою сором’язливою, як Розета. Вона відверто вимагала вдячності. Раніше вона була такою компетентною, що ж сталося?
Я підніс своє обличчя до обличчя Юлісії, не знімаючи маски, і коли наші носи були майже на відстані дотику, вона відскочила назад, почервонівши аж до вух.
***
Юлісія, виходячи з ангара "Шварцвогеля", кипіла від гніву, і з її вуст лився нескінченний потік нарікань на Ліама.
"Ось що я отримую за те, що виконала його наказ за такий короткий час? Якби я не домовилася з Третьою збройовою фабрикою, на цю роботу пішли б роки! Я справді доклала всіх зусиль, щоб її завершити!"
Без сумніву, саме завдяки Юлісії "Шварцвогель" і "Граф Немайн" були створені так швидко, проте слова вдячності від Ліама були майже відсутні.
"Недостатньо просто дати мені трохи премії. Хіба не повинно бути… ну, знаєте, чогось іншого?! Натомість він ставиться до мене, як до сміття! Він, можливо, не повірить, але раніше чоловіки просто обліплювали мене, і всі вони були такі милі зі мною!"
Усі чоловіки в минулому Юлісії були добрими до неї, тоді як Ліам був зовсім іншим.
Юлісія задихалася від скарг на ставлення Ліама, а її очі все ще були вологими.
"Але… можливо, це не так уже й погано, коли до тебе ставляться саме так."
Юлісія трохи збудилася від грубості Ліама.