Під своєю поверхнею столична планета Імперії Альґранд приховувала паралельне суспільство. На поверхні жили звичайні громадяни та люди з відносно вищим соціальним статусом, але саме в підземеллі опинялися всі, кому не було місця на поверхні. Колись це було місце, де панувала беззаконність, але в наш час воно було досить добре впорядковане. Завдяки призначенню надзвичайно талановитої особи підземелля було наведено до ладу у вражаючому ступені.
Цю людину звали Ейла Сера Берман. Вона була давньою подругою Ліама та Курта, і її боялися в усьому підземному світі. Вона носила чорний костюм, а її неслухняне рудо-каштанове волосся було заплетене у особливий спосіб ззаду на голові. У її зовнішності все ще відчувалася молодість, але на її робочому місці ніхто її не недооцінював.
Зануривши підпілля в жах, Ейла залишилася, щоб продовжувати свою роботу, поки Ліам відвідував свою рідну територію. Вона попросила, щоб підпілля стало місцем її роботи як чиновниці, і тепер вона піднялася до посади начальника відділу. Це сталося не завдяки якимось підступним махінаціям Ліама, це було власним досягненням Ейли.
Сидячи за своїм столом, Ейла викрикнула: "Що ти сказав?!"
Почувши її крик, підлеглі здригнулися. Ейла проігнорувала їх, грізно дивлячись на чоловіка, з яким розмовляла. Перед нею у повітрі висів голограма Воллеса Ноя Альбарето.
"Ти занадто голосно кричиш, Ейло."
"Як я можу мовчати про це?! Одне діло, якби тебе відправляли туди самого, але з Ліамом, який їде на цю… як це там називається?"
"Планету Аугур."
"Ага, саме так! Тобі не здається дивним, що його відправляють на Аугур на посаду магістрату? Він же ще на навчанні, чи не так?!"
"Так, так само як і я, але прем’єр-міністр уже дав свою згоду."
"Чому?!" Ейла впала в крісло, відкрито роздратована. Вона не бачила сенсу прикидатися перед Воллесом, тому регулярно поводилася з ним досить нешанобливо.
"Схоже, це Клео попросив його поїхати. Він хоче уникнути того, щоб війну виграв лише Келвін. Прем’єр-міністр вважає, що Ліам впорається з роботою, тому затвердив це призначення. Ти не вважаєш, що немає причин втягувати мене в це?"
"Мені на це байдуже."
Час від часу Воллес дзвонив Ейлі, щоб звітувати про стан справ. Його призначили на інше робоче місце, ніж Ліама, тож він не отримував багато детальної інформації про нього, але цього разу він сам був занурений у те, що відбувалося з Ліамом. Для Ейли, звісно, це була найменш важлива частина його новин. Проблема полягала в тому, що відбувалося з Ліамом.
Ейла з розчаруванням обхопила голову руками. "Не можу повірити, що Курт приїжджає на Столичну Планету ще до свого офіційного призначення, але вони не зустрінуться! Я не сподівалася на такий сюжет, де вони "ледь не зустрілися"!"
Воллес зацікавився тим, що вона сказала про Курта Сера Екснера. "Він відкладає своє призначення?"
"Так",- неохоче відповіла Ейла. "Його родина пов’язана з військом, тож він збирається вступити до лав збройних сил і проводити там час, доки не стане главою родини. Але коли він це зробить, у нього буде ще менше можливостей бачитися з Ліамом! Ааа, мені катастрофічно бракує енергії ЛіаКур!"
"Радий бачити, що ти не змінилася, Ейло."
Для Ейли, яка отримувала велике задоволення від того, що вболівала за Ліама і Курта, було великою проблемою, якщо у них було менше можливостей зустрічатися. У міжгалактичній державі людям було надто легко віддалитися одне від одного через суто фізичну відстань, незалежно від того, наскільки вони були близькими.
"Якщо вони віддаляться є одне від одного… на чому ж мені тоді жити?!"
Коли Ейла так голосила, її колеги відвернули погляд. Вони не ігнорували її, це була ввічлива спроба вдавати, що вони не бачать її зриву.
"Ну, до від’їзду ще є час. Ми всі зможемо побачитися, правда?"
"Я занадто зайнята, щоб брати відпустку! Зараз ми на критичному етапі, і нам не вистачає кадрів! Я мушу позбутися єретиків і зібрати на свій бік більше однодумців!"
Воллес холодно дивився на неї, коли вона скаржилася на брак часу.
"Але це все лише заради твого хобі, чи не так? Я знаю, що з моїх вуст це не має великого значення, але чи не вважаєш, що тобі слід трохи більше зосередитися на своїй справжній роботі?"
Чесно кажучи, це не була його справа, і оскільки Воллес сам був таким несерйозним, Ейлі було прикро, що він так з нею розмовляв.
Ейла безвиразно подивилася на Воллеса. У її очах не було ані краплі співчуття до цього грубого чоловіка, з яким вона так довго неохоче дружила.
"Так, це моє хобі, і саме тому я ставлюся до нього так серйозно. Занадто серйозно ставитися до своєї роботи - це неправильний спосіб жити. Чому б тобі просто не поїхати на Аугур самому, Воллесе? Якщо ти загинеш, я хоча б зможу прикинутися, що мені сумно… Ні, вибач, мені взагалі не буде сумно. Я, мабуть, навіть не зможу плакати."
"Ти що, помреш, якщо будеш до мене добрішою?! Ми ж знаємо одне одного ще з початкової школи, чи не так? Будь милосердною! Я ж їду на планету, що знаходиться близько до лінії фронту, ти ж знаєш!"
Воллес хотів лише трохи визнання своїх зусиль, але Ейла була такою ж холодною, як і завжди.
"Це не можливо",- сказала вона просто, і Воллес опустив плечі.
"…Це все. Я багато від вас очікую, графе Бенфілд."
Сказавши все, що мав сказати, Клео завершив дзвінок. Мені здалося, що він посміхнувся, перш ніж вікно з його обличчям зникло, але мені було байдуже. Я сидів у своєму готельному номері, дивлячись у вікно на нічний краєвид столиці після того, як Клео віддав мені накази.
"У такому закритому просторі",- промурмотів я,-" світло прекрасне, чи то в небі, чи то на землі."
У унікальному середовищі Планети-Столиці світло зірок було чітко видно, оскільки вони були лише проекцією на стелі неба. Це був вигляд, якого не побачиш на інших планетах. "Столична планета" була яскравою в будь-який час доби завдяки вогням на землі та сяйву хмарочосів, що тягнулися аж до стелі.
Це, мабуть, шкодило очам. Я зачинив штори, щоб заблокувати сліпуче світло. Коли я обернувся, то побачив, що Розета зайшла і слухала мою розмову з Клео. Вона похилила голову, тривожно стискаючи спідницю, а іншу руку притискаючи до грудей. Коли вона підняла голову, її очі були вологими.
"Це просто не має сенсу - відправляти тебе до Аугура на посаду магістрату. Ти навіть не закінчив навчання, любий."
Мабуть, Розета вважала дивним, що вони відправляють на посаду магістрату когось, хто ще не є повноправним аристократом, але це питання вже було вирішене.
"Прем’єр-міністр затвердив це призначення, тож офіційно це не проблема."
Ця планета мала бути близько до зони бойових дій з Автократією - принаймні, "близько" з точки зору міжгалактичних держав. Не здавалося логічним відправляти туди когось ще молодого й недосвідченого. Хоча я пояснив, що наказ надійшов згори, Розета все одно не могла з цим змиритися.
"Це просто занадто жорстоко. Не можу повірити, що прем’єр-міністр схвалив таке, і що взагалі думає принц Клео?" Її тон був м’яким, але вираз обличчя спотворився від муки. Особисто для мене вже те, що я міг бачити Розетту такою, робило все це вартим зусиль.
У мене, втім, були власні причини, чому я хотів прийняти цю роботу. Адже я зможу служити магістратом. Як дворянин, що очолює свій рід, я правив кількома планетами як граф, але навіть попри все це у мене залишалася одна мрія, яку я ще не здійснив- це служити магістратом. Оскільки я вже мав власну територію, якою правив, це була ідеальна нагода, яку я не збирався пропускати.
"Не бачу, у чому проблема",- сказав я Розетті. -"Я не проти поїхати на планету Аугур."
"Любий!"- Коли я сказав їй, що прийму цю роботу, Розетта звернулася до Амаґі. -"Скажи йому щось, Амаґі, будь ласка!"
Гей, не втягуй Амаґі в це! Якщо вона заперечить, я справді не зможу поїхати!
Але Амаґі поважала моє рішення.
"Я не можу заперечувати проти рішення, яке прийняв мій господар."
Розета виглядала пригніченою, почувши це. Мені стало неприємно на душі, коли я побачив, як щиро вона переймається за мене.
"Звісно, це близько до поля бою, але це тил. Вони просто хочуть, щоб я доставив їм деякі припаси, тож це має бути легка робота."
Я перевірив документи, які надіслав Клео, і побачив, що на Аугурі я також мав заарештувати барона, який спричинив якісь проблеми. Серйозно, який ідіот. Через його провал Імперії було важче, ніж мало б бути, взяти під контроль цю планету. Це буде нудне завдання, але я так радів, що стану магістратом, що не міг дочекатися, щоб його виконати.
"Амаґі, збери флот у нас вдома. Масштаб - настільки, наскільки ми зможемо виділити ресурсів. Командуватиме Клаус."
Амаґі старанно схилила голову. "Добре."
Розета виглядала і стурбованою, і збентеженою, дивлячись, як я так захоплено готуюся.
"Ти навіть береш із собою сера Клауса? Ти справді збираєшся це зробити, любий?"
Вона зрозуміла, наскільки я серйозний, коли я згадав, що візьму з собою головного лицаря дому Бенфілд.
"Звісно, що так."
Адже я буду магістратом! Магістратом по факту намісником! І єдиний намісник, якого я знаю, - це злий намісник! Я, звичайно, пишаюся тим, що є злим лордом, але, чесно кажучи, завжди шкодував, що ніколи не зміг стати злим намісником. Тепер я можу досягти цієї мети завдяки цьому дорученню!
Я поїду на планету Аугур і насолоджуватимуся життям злого намісника настільки, щоб Імперія не чіпала мене. Я не міг мріяти про кращу нагоду, доля справді була на моєму боці. Мабуть, Провідник виконав моє бажання! Ні… Мабуть, я занадто перебільшую. Та все ж моє друге життя було справжнім блаженством завдяки цьому хлопцю. Сьогодні я маю обов’язково ще раз щиро подякувати йому.
Розета склала руки перед грудьми, наче молилася, відмовившись від спроб переконати мене. Вона дивилася на мене й сказала: "Я розумію, любий. Я більше нічого не скажу, але ти мусиш пообіцяти мені, що повернешся."
"Звісно",- сказав я без ентузіазму, відвернувши погляд від її пристрасних очей. Чому вона завжди зраджувала мої очікування щодо неї? Як, чорт забирай, я мав реагувати, коли вона поводилася так?
Коли ми обоє замовкли, Амаґі запитала мене: "До речі, господарю, ви візьмете тих двох із собою на це завдання?"
З її погляду я міг здогадатися, про кого вона говорила. Це були Тія та Марі.
Я подумав над цим, а потім відповів: "Гадаю, я залишу їх удома. Наразі я хочу, щоб вони більше замислилися над своїми вчинками."
"Дуже добре."
В іншій кімнаті готелю, де мешкав Ліам, перебувала Сіель. Вона працювала там покоївкою, і їй виділили власну кімнату пристойних розмірів. Вона лежала на ліжку в нижній білизні, розмовляючи з кимось через монітор.
На екрані був Курт, який ще не прийняв посаду в Імперській армії. Він закінчив військову академію та пройшов державну службу, після чого мав намір на деякий час повернутися додому, щоб представити свою наречену, принцесу Сесілію, у своїх володіннях.
Сіель лежала на животі, підкидаючи ноги в повітря. Її кінцівки рухалися самі по собі від хвилювання, що у неї з’явилася можливість поговорити з улюбленим братом.
"Як там на Столиці, брате? Ти вже давно тут не був, правда?"
"Я дуже зайнятий підготовкою до військової служби. Я хотів побачити Ліама та всіх інших, поки я тут, але не впевнений, що встигну."
Він трохи сумно посміхнувся. Сіель побачила в його очах нотку самотності. Це було лише трохи - але достатньо, щоб сестра змогла це помітити.
"Так",- відповіла вона,-" Ліам незабаром вирушить до Аугура, щоб служити там магістратом. Ми тут теж усі зайняті підготовкою."
У роді Бенфілд панувала така метушня, що навіть Сіель це відчувала.
Обличчя Курта на екрані виглядало збентеженим. "Це просто неймовірно. Хоча це так схоже на Ліама."
"Сер Клаус щойно був призначений головним лицарем, але він поїде разом із ним."
"Так. Він випередив леді Крістіану в боротьбі за цю посаду. Я хотів би колись із ним познайомитися, але не думаю, що це станеться найближчим часом."
Сіель боліло серце, коли вона бачила, як сумно виглядає її брат. Я не хотіла йому цього казати, але…
Вона не хотіла, щоб Курт бачив Ліама - але справа була не лише в Ліамі. Вона так само ставилася до Ейли, яка дивилася на Курта непристойними очима, і до ненадійного Воллеса. Можливо, для Курта вони всі були незамінними друзями, але для Сіель це були люди, з якими йому краще було б розірвати стосунки. Та коли вона побачила, як він виглядає таким сумним, не змогла втриматися й не сказати йому.
"Граф завтра йде на останній робочий день, але я чула, що він закінчить до полудня, а потім повернеться до готелю. У нього має бути час у другій половині дня."
Курт сором’язливо посміхнувся. "Дякую, Сіель. Гадаю, я теж зможу викроїти трохи часу завтра в другій половині дня."
Побачивши, як щасливий її брат, Сіель подумала про себе: "Так буде найкраще. Я не хотіла, щоб він бачився з Ліамом, але якщо вони зустрічаються лише як друзі, то все гаразд. Якщо він зустрічається з ним як чоловік, то все гаразд…"
Поки я готувався до від'їзду на Аугур, я прийшов на останній робочий день, щоб передати свої обов'язки тим, хто мав мене замінити. Коли я усвідомлював, що прощаюся з цим робочим місцем, до мене підійшов Ренді, який, звісно ж, дізнався про моє призначення магістратом. Він посміхався, як і його посіпаки, що йшли за ним.
"Чув, що ти переводишся на планету Аугур",- сказав він, нахилившись до мене. "Вітаю, Ліаме. Просто сиди тихо, тремтячи від страху перед автократією, і чекай, поки твоя місія закінчиться."
Я мав провести три роки на Аугурі, і за цей час моє навчання на дворянина мало завершитися. Протягом цього періоду я мав довести Аугур до такого стану, щоб Імперія могла взяти його під свій контроль і заснувати там військову базу для підтримки військових дій.
Для Ренді це, мабуть, здавалося пониженням у посаді, але для мене залишити це місце та його безглузду рутинну роботу - і отримати можливість пограти в злого магістрата - було нагородою.
"То ти насправді боїшся Автократії? Ти що, боягуз?"- підколював я його.
"…Навіть еліта Імперської армії має проблеми з Автократією. Не думай, що ти вийдеш з бою з ними неушкодженим, хай яким сильним ти не був би." Ренді одразу ж пішов геть, нахмуривши брови.
"Цей хлопець не терпить провокацій",- сказав я. "Йому доведеться нелегко."
Я посміхнувся, висловлюючи свою удавану турботу про майбутнє Ренді, і поглянув на місце поруч зі мною. Маріон сьогодні знову прогуляв роботу.
Успішно здавши роботу, я вирушив додому трохи перед полуднем. Я сів у машину, яка чекала на мене, і подивився у вікно.
"Цей краєвид я не побачу ще якийсь час."
Я деякий час милувався краєвидом, а потім наказав водієві: "Зупинися."
Водій зупинився і відчинив для мене двері. Вийшовши, я сказав йому їхати без мене, а потім підійшов до людини, яку помітив з вікна. Усі люди в костюмах оберталися, щоб подивитися на жінку, яка виділялася з натовпу.
Мабуть, вона почула мої кроки, коли я наблизився, бо жінка обернулася і сором’язливо посміхнулася мені.
"Давно не бачилися, Ліллі",- сказав я.
"Так…",- сором’язливо відповіла жінка, відвернувши від мене погляд.
Мені було приємно бачити, що вона зовсім не змінилася з часу нашої першої зустрічі. Я хвилювався, що, зустрівши її знову, побачу, як велике місто зіпсувало її.
"Що ти робиш у такому місці?",- запитав я.
Навколо були самі офісні працівники в костюмах. Усі були або чиновниками, або тими, хто працював на підтримку цих чиновників. Ліллі виділялася серед них, просто прогулюючись у білій сукні. Звісно, це мене не турбувало.
Ліллі почесала щоку, виглядаючи збентеженою. "Нічого особливого."
Це не було відповіддю, але я просто радів, що знову побачив її.
"Коли ми бачилися востаннє, все було трохи напружено. Якщо у тебе є час, може, сходимо щось перекусимо?"
"Ти не проти?"
"Я буду радий провести з тобою час."
Я інстинктивно посміхнувся, і Ліллі теж здавалася щасливою. Я підібрав Ліллі, коли ми вперше зустрілися, і її невинні реакції завжди мене втішали. Усі інші жінки навколо мене постійно зраджували мої очікування, тож проводити час із Ліллі було бальзамом для мого серця. Ми вже почали йти разом, коли хтось із моїх знайомих покликав мене на ім’я.
"Гм? Це ти, Ліаме?"
"Гм?" Я обернувся і побачив Маріона в костюмі з розстебнутим піджаком. Він махав мені рукою в страшенно знайомий спосіб. Він що, думав, що ми рівні чи що?
"Стався до своїх старших з трохи більшою повагою, гаразд?"- сказав я злісно.
Маріон лише безстрашно посміхнувся і подивився то на мене, то на Ліллі.
"Ти мила. Гадаю, нам з тобою може бути набагато веселіше, ніж з ним."
Тепер я почав злитися. Маріон простягнув руку до Ліллі, і саме коли я подумав, що це дуже сміливо з його боку робити це прямо переді мною, пролунав ляпас! і Ліллі відштовхнула його руку.
На мить Маріон виглядав здивованим, а потім швидко пожартував.
"Відмовила, еге ж? Вона, мабуть, справді кохає вас, лорде Ліаме."
Він повернувся, щоб піти, але я його зупинив: "Тепер ти виявляєш повагу?"
Маріон обернувся, виглядаючи страшенно самовдоволеним. "Я просто жартував. Не сердьтеся, лорде Ліаме."
Коли Маріон пішов, я повернувся до Ліллі, здивований, побачивши вираз, якого ніколи раніше не бачив на її обличчі. Вона з ненавистю дивилася на Маріона. Ошелешений тим, що обличчя Ліллі могло виражати такий гнів, я водночас замислився, що ж вона мала проти Маріона. Чи вони раніше зустрічалися? Зі свого боку, Маріон поводився так, ніби не знав її. Я подумав, що, можливо, Ліллі знала про нього, але не навпаки, хоча, здавалося, ні те, ні інше не відповідало дійсності.
"У ньому є щось підозріле",- сказала вона.
Я зітхнув. -"Погоджуюся. А тепер давай щось поїмо."
Коли я відповів, Ліллі, здається, усвідомила ворожий вираз на своєму обличчі й ахнула, прикривши обличчя руками й почервонівши аж до вух.
"Т-ти щойно це бачив?"
Мені здалося кумедним, як вона зніяковіла після того, як так грізно поглянула на Маріона.
"Я не очікував побачити такий вираз на твоєму обличчі. Тобі не подобається він, чи не так?"
Ліллі поглянула на мене крізь проміжки між пальцями, в її очах було занепокоєння.
"Він просто викликав у мене дуже погане відчуття. Звідки ти його знаєш?"
"Ми працюємо разом. Хоча він, здається, вважає, що ми друзі."
"Ви колеги?"- запитала Ліллі. Її тон чомусь здався мені похмурим. "Він щось приховує",- попередила вона мене.-" Я це відчуваю."
"Щось, так?" Мені стало цікаво, що саме Ліллі відчула щодо Маріона. "Ну, давай поки що потурбуємося про обід."
Що це взагалі було?
***
Тієї ночі…
"Лорд Ліам знову пішов на побачення з тією дівчиною з синім волоссям."
"Чи не варто нам дізнатися про неї більше? Якщо буде можливість, вона мала б приєднатися до нашої родини."
"Ми могли б одразу взятися за це, якби тільки знали, хто вона така."
Коли вона увійшла до вестибюлю готелю, Сіель почула цю розмову між деякими васалами дому Бенфілд. Синьоволоса дівчина, яка колись у минулому проводила час із Ліамом, з’явилася знову. Сіель слухала ошелешена, як васали обговорювали прийняття таємничої дівчини до родини. Адже Сіель точно знала, хто ця дівчина, і вона також була останньою людиною, яка хотіла б почути цю новину. Васали пішли, все ще обговорюючи дівчину.
"Але ж ми не маємо права розслідувати, правда?"
"Цікаво, від кого надійшов цей наказ."
"Можливо, хтось вирішив, що краще, щоб правда залишилася невідомою."
Іронічно, що останній коментар, сказаний жартома, був, мабуть, найближчим до правди. Сіель була єдиною присутньою, хто це розумів.
Коли васали пішли, Сіель обхопила голову руками, а в її очах стояли сльози. Вона не могла не думати, що її власні дії звели брата на хибний шлях.
"Чому ти пішов до нього як дівчина, брате?!"
На щастя, коли Сіель вигукнула це вголос, поруч уже нікого не було. Добре, що ніхто не підслухав неймовірну правду, висловлену в її вигуку. Це ж добре, правда?